Work Text:
Сирість кімнати змушує Робін виринути зі сну, чи то, скоріше, з відключки. Навряд чи відкриті очі допоможуть роздивитися щось навколо, адже у кімнаті темно, а маленька, тмяна лампа, що сумно звисає зі стелі на тонких неізольованих дротах, дає змогу бачити лиш обриси предметів та людей навколо. Точніше, однієї людини, яка сидить навпроти. Отже, вона тут не одна, і можливо в іншій ситуації це б її радувало, але зараз, коли свідомість повертається до неї і поступово вона починає усвідомлювати, де вона знаходиться, радощів їй це не приносить. По лівий бік від неї — стіна без вікон, з правого боку — залізні ґрати, які натякають, що наступні кілька годин будуть або дуже веселими, або занадто тихими, щоб зрозуміти, яка доля на неї очікує.
Робін не вперше в ізоляторі тимчасового утримання, їй не звикати. На щастя, у неї вистачало хитрощів та кмітливості робити свої справи таким чином, щоб навіть за можливості бути спійманою, жодних прямих доказів проти неї не було, тож щоразу поліцейські та слідчі кліпали очима та розводили руками, відпускаючи її на волю. Втім, не всі були такі задоволені тим, що їй завжди вдавалося вислизнути непокараною — Роб Луччі з винятковою уважністю слідкував за нею, намагаючись довести її провину. Скоріше за все, сьогоднішня її компанія та місце ночівлі це теж його рук справа. Їй подобалось спостерігати за тим, як він біситься, як його очі стають червонішими, а капіляри в них лопаються, тоді як його трясе від власної жалюгідності. Він не може відправити за ґрати одну-єдину жінку вже більше десяти років поспіль, хах.
Тіло навпроти починає ворушитися, і Робін помічає, що воно занадто велике, аби бути жінкою, що дивно, адже ще жодної в’язниці не існувало, де жінок та чоловіків лишали разом. З іншого боку, яка в біса різниця. Вони обоє зараз прикуті іржавими ланцюгами до стіни без права поворушитись більше, ніж покрутитись на лавці, тож шкоди їй ніхто не завдасть, так само як і їй не доведеться йти на ризик, захищаючи себе. Робін не памятає, що сталось і, якщо відверто, не може знайти причини, чому вона могла б опинитись тут. Останнє своє завдання вона виконала півроку тому, втім по цій справі вже знайшли “винуватця”. Що ж тоді трапилось? На її тілі жодних поранень, окрім невеликих подряпин на ногах, які могли виникнути, поки її відносили в камеру. До того ж, тут занадто тихо, як для звичайного ізолятора, де завжди знайдеться бодай один буйний п'яниця, який не даватиме вартовим спокою. Вартових, до речі, теж не помітно. Дивно.
Стогін чоловіка навпроти змушує Робін відволіктись від роздумів, що лише підсилюють її головний біль. Можливо, її сусід знає більше за неї. Вона розглядає його, наскільки це можливо в млявому світлі, та помічає, що чоловік, прикутий до стіни набагато більшими та крепшими ланцюгами, має не зовсім стандартні руки, масивніші за звичайні чоловічі, підборіддя гостре, але чомусь поділене на три, а на завершення… металевий ніс? Це якийсь жарт? Якби ж не ці кляті ланцюги, що зухвало стримують її руки і не дають можливості протерти очі чи хоча б ущипнути себе, аби випадково втекти з цього сну…
Робін зустрічала безліч дивакуватих та “інших” людей, які зазвичай були вигнані із суспільства його жорстокістю, хтось навіть міг і її вважати такою за відлюдькуватість та рід занять. Втім, людина, що знаходиться зараз перед нею все одно викликала здивування разом з непідробною цікавістю — її завжди приваблювали незвичні речі, які виходять за рамки загальноприйнятого. Ло — лікар-дослідник та її колега, завжди казав, що її зацікавленість химерним зведе з розуму навіть його, хоч він і сам мав потяг до чудернацького. Саме це й об’єднало їх багато років тому — дівчина з пристрастю до невідомого та краплею жорстокості, якої не бачив ніхто, окрім її жертв, та хлопець, любов до медицини якого виходила за рамки стандартів, прагнучи до відкриттів та занадто нелюдських експериментів. Так вони й жили, захоплюючись справами та доповнюючі бажання один одного.
Гуркіт ланцюгів від різких несвідомих рухів її сусіда заповнив камеру. На ньому не було нічого, окрім гавайської сорочки та нижньої білизни, тож навіть у напівтемряві Робін могла розгледіти його підтягнуте тіло. Нічого сказати, її воно приваблювало. Та й сам чоловік, який точно не підпадав під жодні стандарти краси, запав їй до душі: його блакитне довге волосся, вкладене по-дивному, татуювання зірок на сильних руках, його різкі риси обличчя, які контрастували з великими очима, які він щойно відкрив, та довжелезні чорні вії…
— Де я, трясця?! Чому я не можу поворухнутись?! А-ну відпустіть мене! — то він ще й голосний? Цікаво, дуже цікаво, думає Робін, усміхаючись. Яка б доля їх не чекала, але вийшовши звідси вона точно спробує віднайти цього красунчика. Поки він намагається вирватись із полону ланцюгів, які відмовляються відпускати хватку, Робін продовжує спостерігати за ним, відмічаючи, що сили в нього предостатньо. Ох, як багато він міг би зробити з такою силою.
— Гадаю, твоє перше запитання і є відповіддю — ми точно гостюємо в біса, — усмішка відслідковується і в її голосі, приваблюючи увагу нового знайомого. Певно, він не одразу помітив її, проте зараз, відчуваючи на собі його блукаючий, вивчаючий погляд, тіло Робін починало палати, а чоловік поступово розслаблявся, зручніше сідаючи на лавці.
— Це не допомагає жодним чином, якщо тобі цікаво. Але що ж тоді тут забула така су-у-упер-р-р-р крихітка, як ти? — спантеличений вираз обличчя стирає грайлива усмішка. Його дивна манера говорити змушує Робін засміятися, проте вона поки стримує себе. Якщо послухати їх, не звертаючи уваги на приміщення, то вони неначе сидять у нічному клубі, фліртуючи один з одним, а не в сірій, затухлій камері.
— Я знаю не більше за тебе, якщо відверто. Тож нам залишається чекати якогось офіцера чи радше маніяка, адже чим більше я думаю про наше місце перебування, тим менше воно схоже на справжню в'язницю. Померти в такій компанії буде честю для мене, та все ж, скажи своє ім'я, щоб я знала кого шукати в пеклі.
— Ха-ха-ха, а ти дивачка, крихітко. Мене кличуть Френкі “Кіборг”. У мої плани не входило помирати сьогодні, тож сподіваюсь, жоден біс не загребе й тебе до своїх рук.
“Кіборг”? Робін намагається згадати, де вона могла чути це прізвисько разом з ім'ям. Спогади крутяться в її голові, та жодної раціональної думки не виникає, що досить нехарактерно їй. Та раптом…
— Той самий “кіборг”-бандит, який зі своєю родиною тримає район Вотер 7? Останнє пограбування мерії — ваших рук справа, чи не так? — цей випадок лишив гучний відбиток у газетах міста та був покритий таємницею, адже факт набігу на мерію був очевидним, проте інцидент налічував жодних постраждалих, жодних грошей не було вкрадено, та у світі темних закутків міста, всі знали, що щось усе ж таки пропало з будівлі. Лише ніхто не знає, що саме — та Робін могла здогадуватись. Тоді ж почало приходити розмите розуміння, чому саме вони, здавалося б, ніяк не пов'язані незнайомці, зараз сидять замкнені в стінах цієї камери, прикуті ланцюгами, неначе тваринки в цирку. Глядачів поки немає, але липкий страх, який не відвідував думи Робін так багато років, починає повертатись, адже до них у будь-який момент може вийти справжній монстр, набагато страшніший за того нездару Луччі. Все ж, минуле відмовлялось відпустити її крила, прибиваючи її до землі гострими ножами долі.
— То ти чула про мене, га? Навіть якщо це були ми, то що з того? Ми зараз не в тому становищі, аби засуджувати один одного за їхнє життя, — Френкі не розуміє, чому грайливість на обличчі Робін так швидко перетворилася в переляк, неначе за її спиною прямо зараз справді стоїть вбивця, хоча це всього лиш минуле, яке нікуди й не зникало, завжди поспішаючи за жінкою в будь-який куточок світу. Втім, її знання про те, що насправді сталося, не без краплі перестороги, але лише інтригує його. Він нічого не чув про цю загадкову пані, ніколи раніше її не бачив. Тож чому він відчуває, наче їх по-справжньому щось об'єднує, і це “щось” не передбачає нічого хорошого. Все ж, має бути пояснення, чому саме з нею він опинився тут.
— Причини засуджувати тебе для мене відсутні. Які твої наміри? Що ти збираєшся робити з… украденим? — не дивно, якщо їх прослуховують, та бути хоча б трохи обережними не завадить, навіть якщо їхні викрадачі знають про що мова, що зараз здається Робін цілком очевидним.
— Що ти, в біса, знаєш? — зривається на крик, адже хто ця жінка та звідки їй відомо про все? Френкі нервує — жодної інформації не мало прослизнути далі за вуха його родини. Її витік міг коштувати життя не лише його та тих, хто дізнався про неї, а й всьому місту. Якщо хтось інший дізнається про це — усім гайки, і байдуже яке порядне життя ти вів.
— Мені набагато цікавіше, звідки про це знаєш ти. Я не памятаю тебе серед послідовників Кловера.
Послідовники Кловера? Це ще хто такі?, думає Френкі, зовсім не розуміючи про що мова. Чим далі просувається їхня розмова, тим загадковішою для нього стає жінка навпроти. Йому кортить розгадати всі загадки пов'язані з її знаннями, і в її очах він бачить точнісінько таке ж бажання. Очі Робін, помічає він, сповнені страху, але вона не боїться його, натомість сила, що змушує цю впевнену жінку тремтіти, йому невідома. Та цей страх не перекриває її рішучості в прагненні пізнання. Вона починає імпонувати йому. Він відкриває рот аби запитати, хто ж вона така, навіть якщо відповіддю йому буде питання на зустріч чи загадка — пізніше їм вдасться скласти все до купи, але зараз їм не дають завершити розмову.
— То ви вже прокинулись? Хі-хі-хі.
У цю мить до кімнати заходить достатньо високий чоловік, обличчя якого вони не можуть роздивитися чітко, адже воно прикрите солом’яним капелюхом. А ось і їхній вбивця. Чи, навпаки, їхній спаситель? Цієї миті ні Робін, ні Френкі не квапляться про це думати. Їхня увага прикута один до одного та до роздумів про те, як сила знання прикувала їх ланцюгами до холодних лавок, лишаючи їх вразливими до будь-чого, що чекає на них у найближчому майбутньому, та пов’язуючи їхні долі краще спорідненості кров’ю.