Work Text:
Чоловік повільним кроком ступав стежкою, що зміїлася крізь ріденький ліс. Його довгий дорожній плащ непримітного сіро-коричневого кольору зовсім не годився для цієї погоди. Сухе повітря та палюче сонце перетворювали дорогу через Баннорн на справжнісіньке випробування. Подорожній витрачав останні сили, щоб дійти до блаженної “оази”, на яку нещодавно натрапив. Нарешті він знайшов хоч трішки прохолоди посеред ланів, які плавно переходили у степові землі. Чоловік зупинився та зіперся на свій посох, оглядаючи хащі край лісу.
“Надовго не зупинишся, але для перепочинку згодиться”. / “Не затримуйся. Тебе шукають”.
Невеличка дорожня сумка повільно сповзла з його плеча та впала до ніг. Чоловік тяжко зітхнув. Він справді виснажив себе дорогою.
“Немає сенсу боротися з втомою”.
Подорожній опустився на коліна і почав витягати найнеобхідніше. Трішки харчів, фляга води, невеличка пляшечка ліріуму. Решту незначних пожитків вирішив залишити у сумці. Знову зупинився, але цього разу, щоб прислухатися. Довкола нього вирувало життя. Птахи співали мелодії, що знайомі тільки їм. Дрібна звірина, як от кролики та тушканчики, снували у кущах, раз по раз визираючи з-поза дрібного листя. Вони також шукали прихистку спекотного дня. Мухи дзижчали і не давали спокою. Ліс живий. Жодної ознаки Моровиці.
“Варто пройти далі, а не сидіти при вході”, — голос перервав його роздуми невеличкою паузою, а тоді продовжив. “То який план, Андерсе?”. / “Пошукаю хмиз, можливо, струмок, розпалю невеличке багаття, повечеряю та відпочину”. / “Ти хочеш залишитися на ніч?” / “Мені потрібний відпочинок. Я не можу далі йти без ризику звалитися посеред шляху”. / “Храмовники не зважатимуть на біль у ногах, спеку чи голод. Вони гончаки Орлейської Церкви й не зупиняться допоки жертва не буде спіймана”. / “Заради справедливості скажу…”.
Андерс всміхнувся. Він намагався пожартувати. Раніше це дуже допомагало у таких ситуаціях. Але зараз все інакше. Він інакший.
“Дуже кумедно”, — голос Справедливості свідчив про те, що дух не оцінив жарту.
“Ти дозволиш закінчити?” / “Так”. / “Заради справедливості скажу, що вони спершу повинні Гаєвер обнишпорити. А далі Штормове узбережжя та Західний Схил. Можливо, Крествуд. Храмовники обшукуватимуть кораблі, з надією впіймати відступника, тобто мене. Бачиш? Поголос часом дуже корисний”.
Андерс знав, що чутка, випущена у правильному місці та у правильний час, здатна породити хвилю занепокоєння. Вона зринатиме на вустах людей, щораз обростаючи новими деталями. Часом, зовсім фантастичними. Він не здивується, якщо згодом почує про свої “чортячі роги” або ж “ознаки перетворення на Огидь”. Та нехай. Андерс дещо сказав в одному селі, щось прошепотів в іншому й от церковні війська йдуть до Прибережних земель. Ніхто ж не подумає, що маг-відступник прямуватиме до Вежі Кінхлов, а тим паче до Орлейської імперії.
“Хочеш сховати дерево, то сховай його у лісі. Мені просто потрібно дістатися Джейдера. А там вже сяду на найближчий корабель, що перетинатиме море”.
Він все ж дослухався до поради Справедливості та зайшов трохи глибше у ліс, щоб вогонь не був помітним з боку степу, коли темрява все більше огортатиме землі Тедаса. На щастя, тут виявилося вдосталь гіллячок, але от зі струмком не пощастило. Воду доведеться економити. Андерс склав хмиз невеличкою гіркою та видобув вогонь з власних долонь. Перевага буття мага. Тобі не потрібне кресало, щоб розпалити ватру. Та і не тільки це. Він знав багато корисної магії, зокрема тієї, що зцілює рани.
Коли всі підготовчі роботи до ночівлі були завершені, Андерс нарешті видихнув з полегшенням. От тепер точно на нього очікував відпочинок і жодних зайвих рухів. Якщо пощастить, то аж до самісінького ранку. Зараз він просто сидів на вкритій плащем землі, зіпершись на стовбур поваленого дерева. Його погляд спрямований до теплих кольорів багаття, що повільно розгоралося, витанцьовуючи свій химерний танок. А цей звук! Повільний тріск хмизу заспокоював і нагадував про теплоту домівки.
“Дім… Я давно забув як це”.
Ніч невпинно вкривала континент своєю темною мантією, що всіяна зорями-світлячками. На небі з’явився ясний місяць-молодик, який визирав з-поза ріденьких дерев. Однак сон ніяк не навідувався до подорожнього. Чи то занепокоєння Справедливості не давало відпочити, чи то власні переживання. План видавався надійним, але було надто багато ризиків. А що як Коло Магів Ферелдена посилило охорону? А що як в Орзаммарі він не зможе поповнити мізерні запаси? А що як порт Джейдера перекрито з тієї чи іншої причини? А що як доведеться йти через Доли? А що як… Надто багато припущень і жодних відповідей…
З роздумів Андерса вивів сторонній звук. Наче крізь темряву прокрадалося щось набагато більше, аніж степовий гризун. Рука одразу ж потягнулася до посоха, що лежав поруч. Андерс міцно тримав свою зброю та вдивлявся у хащі попереду себе. Більше жодного звуку.
“Почулося? Справедливосте?”. / “Не впевнений. Надто швидко минулося”.
Ось знову цей звук! Цього разу ліворуч. Дихання мага пришвидшилося. Ніщо так не лякає, як невідомість. Тепер він точно впевнений, що у темряві щось зачаїлося. Вогонь та місяць добре освітлювали відкриті ділянки лісу, але хащі була сліпою плямою.
— ДОПОМОЖІТЬ! — тривожну тишу прорізав відчайдушний заклик про допомогу.
“Це дитина!”. / “Ліворуч! Хутчіш!”.
Андерс згадав Глибинні шляхи та облогу Амарантину. Чуття Сірого Вартового шаленіли. Часу на роздуми не було. Голос та дивний звук лунали з одного напрямку. Це не могло бути збігом обставин. Андерс швидко підвівся і побіг на допомогу. Без попередньої розвідки. Без жодного плану. Всього декілька митей і він забіг до центральної частини лісу. То була відкрита галявина з одним великим деревом. А біля його коріння зібралося двійко вовків, що було дивиною для Баннорна. Вони намагалися видертися вгору, підстрибували, гарчали та завивали. На найнижчій гілці сиділо хлоп’я. Зовсім ще дитина. Він міцно вхопився за стовбур та намагався не зіслизнути до хижаків.
Вовки нашорошили вуха, бо помітили присутність стороннього. Один хижак повільно озирнувся, щоб поглянути на небажаного гостя. Інший же продовжував свої спроби схопити хлопчика. На вигляд тварини були миршавими, а шерсть латками вкривала потріскану шкіру. Маг помітив на тілах вовків чимало виразок, що подекуди сочилися зараженою кров’ю.
“Моровиця. Це ґулі”, — здавалося, що голос Справедливості звучав дуже лунко у цю тривожну ніч.
Андерс завмер, оцінюючи ситуацію. Чари дальньої дії не застосуєш, бо можна зачепити дитину. Надто ризиковано, надто непередбачувано. Маг намагався підібрати інший підхід, та вовки не чекали. Перший звір кинувся на нього та за лічені секунди збив з ніг. Якби не посох, то ґуль вже б ласував кров’ю мага. Щелепа стискалася з шаленою силою, намагаючись зламати зброю. Андерс витрачав значні зусилля, щоб втримати палицю та натиск темнородної почвари.
“Потрібно… Потрібно звільнити руки!”. / “Дозволь мені взяти на себе контроль. Ти не боєць, Андерсе!”. / “Оце вже ні. Я… Справлю… -ся!”.
Маг з усієї сили відштовхнув ґуля ногою. Всього на мить потвора захиталася від несподіваного спротиву, але цього було достатньо. Андерс випустив два магічні заряди, які вдало поцілили у темнорода, але це тільки розізлило його. Іншому вовку не сподобалася присутність магії. Він втратив інтерес до дерева і хлопчика. Тепер було двоє проти одного. Почвари вишкірили ікла, демонструючи їхню гостроту й смертоносність.
— Хлопче! — крикнув Андерс. — Лізь вище. Наскільки зможеш!
Дитя не відповідало, та поміж гілля було помітно метушню. Перший ґуль знову кинувся на мага, та цього разу Андерс ухилився. Він спрямував руки з посохом уперед. Морозна хвиля поцілила в першого темнорода. Ґуль миттю застиг, мов крижана скульптура. Друга тварюка встигла відстрибнути та зникнути в зарослях чагарнику. Не гаючи часу, Андерс замахнувся посохом та вдарив замерзлу потвору. Лід вкрився тріщинами, а наступної миті — розсипався на крижану крихту. Маг роззирнувся, намагаючись знайти другого звіра. Морового вовка ніде не було.
“Ще рано! Він все ще десь тут!”.
З боку великого дерева почувся шелест лист. Це хлопчик.
— Вовк втік?
Андерс мовчав. Бо що скажеш дитині? Маг насправді не знав, куди подівся темнород. Він продовжував переводити погляд з одного куща на інший, щоб бути готовим до атаки. Темне поріддя так просто не відпустять жертву. Ними керують первинна жага крові та жаске бажання поширити пошесть, які є спадком від Архідемона. Шелест листя почувся знову, цього разу гучніше, а до нього додалося тріскотіння гіллячок.
“Ні! Ще рано!”.
Андерс швидко розвернувся, щоб крикнути малому застереження. Цього й очікував звір, бо хто терпіння має, той плоди свої пожинає. Час наче застиг і все тривало вічність. Ось Андерс кричить “Назад!”. Ось ґуль кидається на спину мага, яка стала відкритою мішенню. Ось хлопчик простягає руку вперед та кричить “Позаду!”. А ще наступної миті Андерс озирається, але пізно. Гострі ікла зараз розірвуть його горлянку.
— НІ-І-І-І!
Голос хлопчика став глибшим та потужнішим. Андерс відчув зміну в оточенні та аромат свіжості після дощу. Ще мить і яскрава блискавиця вразила другого темнорода. Тварюка впала до ніг мага. Різкий запах смаленої плоті означав одне — ґуль більше не підніметься.
“Не зможу їсти м’ясо найближчий тиждень. Оце вже ні!”. / “Радій, що ти взагалі зможеш їсти”. / “Хлопчик… Це був він!”.
Маг знову дивився на дитину. Схоже, що прояв чистої магії дуже злякав малого. Хлопець дуже міцно обіймав дерево, даючи зрозуміти, що там просто його звідти не забереш.
“Оце так… Дика магія”, — подумав Андерс, але вголос сказав інше. — Дякую. Знаєш, ти мене врятував. Якби не твоя блискавка, то лежав я б тут, холодний як перший ґуль… Чи то пак те, що від нього лишилося. Послухай… Ти можеш злізти або ж дозволь тебе зняти. Тут безпечно…
На мить він завагався. Де один темнород, там їх і два. А де два, там й армія. Ці тварюки ніколи не ходять поодинці чи парами. Та після падіння Архідемона й перемоги Верховоди Сірих все могло змінитися.
— Їх було тільки двоє. Одного знешкодив я, а іншого ти.
Андерс намагався уникнути слова “вбив”, щоб ще більше не лякати дитину. Вистачило з нього демонстрації сили.
— Якщо ти боїшся, то не варто. Я не заподію тобі шкоди, — маг відкинув вбік посох.
Невеличка, та все ж ілюзія безпеки. Для того, хто керує стихією, палиця непотрібна. Та це усвідомлювали не всі. Легше дотримуватися думки, що потрібно просто відібрати зброю, щоб знешкодити мага. Фатальна помилка. Сила рине не від шматка дерева, вона вже всередині тебе. А посох… Просто зручний провідник, який дозволяє її точніше спрямовувати.
Андерс підвів руки вгору, показуючи дитині долоні.
— Ось. Поглянь. Я беззбройний…, — він повільно почав підходити до дерева. — Якщо спустишся, обіцяю тебе нагодувати. Я впевнений, що ти голодний. Після пережитого точно захочеться щонайменше вола з’їсти. Знаєш, після того, як я випадково спалив сарай батька своєю магією, то так воно і було.
Слова заспокоєння починали діяти, а переляк проходити. Хлопчик відпустив стовбур дерева та повільно зіслизнув вниз. Приземлення не було надто вдалим, однак Андерс вирішив не втручатися. Не вистачало ще попасти під удар блискавки.
— Дякую вам, — тихо промовив хлопець.
— Завжди радий допомогти.
* * * *
Андерс знайшов більшу гілку, з якої легко зробив смолоскип. Місяць добре освітлював галявину, але до місця перепочинку потрібно пройти через хащі. Коли вони прийшли, то вогник у ватрі ледь миготів. Схоже, що битва з ґулями зайняла більше часу, аніж думав маг. Він вказав на місце під поваленим стовбуром, яке б дала відчуття безпеки. Хлопчик не сперечався, а знесилено вмостився біля багаття. Андерс же сів навпроти. Ніхто з них не наважувався порушити мовчанку, яка тривала з моменту “Завжди радий допомогти”.
Дитина підсунулася ближче до теплоти вогню. Хлопчик був худеньким, але достатньо вправним, щоб залізти на те дерево у лісі. Андерс уважніше придивився до нього. Великі сині очі дитини все ще видавали шоковий стан. Обличчя мало витончені риси, які могли належати аристократу, або тому, хто мав ельфійську кров. Обабіч щік спадало декілька пасм білявого волосся. І тільки згодом Андерс зауважив, як легко був одягнений малий. Зовсім не речі для подорожі. Домоткана сорочка з дивними символами на рукавах, які важко розгледіти на відстані. Легенькі та перелатані штанці. От і все. Наче вийшов з дому погуляти, якщо не зважати на те, що були вони посеред степової рівнини Баннорна.
— Ти загубився? — зробив логічне припущення маг.
Хлопчик мовчки продовжував дивитися на Андерса.
— Як тебе звуть?
І знову тиша.
“Кепський з тебе співрозмовник для дитини”. / “Ой, та заціпся. Наче ти знаєш, що казати дітям. Продиктував би їм якийсь кодекс або що”.
Справедливість намагався відповісти, що Андерс має хибне уявлення про духів, але маг вже не слухав. Глибоко всередині вирували думки про те, що його друг мав рацію. А що ж казати дитині, яка очевидно, що опинилася в лісі випадково, хоч і не визнає цього. Андерс пригадав свої слова, там біля дерева. Як казав про їжу.
“Спробуй йому запропонувати поїсти. Це видається хорошою ідеєю”.
Андерс мовчки кивнув сам собі. Чоловік повільно підсунувся ближче до хлопчика, бо дорожня сумка залишилася біля нього. Малий почав задкувати, але вперся у повалене дерево.
— Все гаразд. Я хочу дістати їжу, — Андерс розстібнув сумку і дістав невеличкий згорток. — Тут небагато, я сподівався поповнити запаси у найближчому місті. Але хоч щось. Ось, візьми.
Маг простягнув хлопчику окраєць хліба та шматок в’яленого м’яса. Навіть якщо запаси зараз закінчаться, зранку він зможе вполювати кролика або знайти їстівні ягоди. Також Андерс подав дитини флягу води. Для себе він же взяв тільки хліб. Вечеряли мовчки.
— Дякую вам. Ще раз, — дитина все ж порушила цю тишу.
— Та, будь ласка. Я радий, що вчасно прийшов. Страшно уявити, що було б, якби ґулі все ж заповзли на те дерево.
— Я гадав, що то вовки…
— Ну… Так, але не зовсім. Вони були уражені моровицею. Тому вовками вони вже не були…
Малий пополотнів. Андерс не подумав, що сказане може налякатися.
“Ну звісно, я щойно сказав йому про монстрів, що були у лісі, в якому ми просто зараз сидимо. Прекрасно”.
— Але не хвилюйся. Ми їх разом перемогли. Чудовиськ більше немає.
“Я сподіваюся”.
— Ви так круто справилися з тим ґулем. Заморозили його, а потім розбили, — дитини почала вимахувати руками, імітуючи вибух крижинок. Ознака того, що йому ставало менш-більш комфортно та спокійно.
— А ти круто справився з іншим. Це ж був ти, правильно?
Хлопець знітився, намагаючись вдати, ніби нічого й не було.
“Отже, він знає про свою магію. Але боїться розказувати. Очевидно чому”.
— Мати… Вона казала, щоб нікому не розбовкав про те, що я вмію. Вона казала, що це може бути небезпечно.
— І вона цілком має рацію. Ти знаєш, чому вона казала тобі мовчати?
— Коло Магів.
Андерс мовчки кивнув. Завжди питання у Колі. Якщо не бажаєш все життя бути на повідці, то втікай або помри. Третього вибору у магів немає. І він прекрасно знає, як це. Хлопчик на мить насупився. Він підвів голову та подивився на Андерса.
— Якщо ви маг, то певно з Кола. Але… Що ви робите посеред Баннорна?
А до цього питання Андерс не був готовий.
— Ну… Маги ж не можуть постійно сидіти у вежах. Іноді потрібно виходити у світ. Там допомогти, тут допомогти. Провести дослідження. Адже магія повинна служити людям, а не навпаки…
Нагадування про постулати, що закріпила Орлейська Церква, викликали у нього огидні почуття. Церковники прагнули контролю над людьми, а маги мали силу, яка конкурувала з уявленням про “ідеальний світ”. Схоже ця відповідь задовольнила цікавість дитини.
— Як тебе звуть? — врешті-решт наважився запитати Андерс.
— Іллан.
— Це ельфійське ім’я, — коротка пауза. — Матір чи батько?
— Мама. А батько був звичайним купцем.
— Ти сказав “був”.
— Так, був. Його вбили. Коли сім’я тікала з місця, яке ми звали домом. Було достатньо противників змішаних шлюбів. Але батько відмовився кидати матір та мене.
— Де твоя мама зараз?
— Не знаю… Ви правильно раніше запитали. Я справді загубився. Два чи три дні тому. Відстав від валки чумаків, з якими ми подорожували. Це не перша наша мандрівка з ними. Вони відправляються з Серцезем’я та прямують до Денериму, доставляючи вишукане вино й прянощі. Ці добрі люди врятували нас і прихистили три роки тому. Ще й дозволили залишитися ельфійці й малій “почварі”.
— Не кажи такого. Ти не почвара.
— Знаю… Але я так часто чув це слово в Монсіммарі.
— Ти ж знаєш, що тобі це казали тому, що не розуміли тебе? Люди лякаються інакшості. І в цьому наша проблема.
— Мати мені це теж казала. А ще повторювала, щоб я не гнівався на людей, хоча я не розумію цих її слів. Вони вбили батька, який прийняв нас. Але з іншого боку — нас також і врятували люди.
— Чумаки… Ти сказав, що вони везли вино й прянощі. Я просто раніше не чув цього слова, але спираючись на твою розповідь, виходить, що вони купці.
— Щось таке. В основному вони перевозили сіль, але у Валь Руайо знайшли прибутковіший товар. А опісля змінили свій торговий пункт до Серцезем’я. На щастя для нас з мамою. Я так здивувався, коли побачив їхню валку вперше. Бо вони використовують волів, а не коней. А ще ніколи не забуду ту смачнючу пшоняну кашу, якою нас нагодували. Ту першу нашу ніч, коли ми з ними зосталися. І там ще були матері з дітьми, бо деякі чумаки подорожують сім’ями…
Іллан пожвавішав. Було помітно, що хлопчик почуває себе комфортно. Андерсу аж від серця відлягло. Він відчував себе відповідальним за хлопця. Доведеться повертатися, щоб знайти його матір та мандрівних купців. Якщо спиратися на слова дитини, він витратить на 2-3 дні більше, щоб дістатися потрібного порту. Можливо, менше. Хлопця точно шукатимуть. Тоді виходить, що їх розділятиме тільки один день.
“Це тільки здогадки, Андерсе”. / “Знаю, але краще, ніж нічого”. / “Погоджуюся. Я б був проти, якби ти хотів кинути хлопця заради втечі”. / “Та за кого ти мене маєш?”.
— Пане?
Голос Іллана вивів Андерса з роздумів. Хлопець пильно розглядав мага, його вбрання та посох.
— Зви мене Натаніель.
“Якби це була інша ситуація, я б засудив тебе за брехню”. / “Хлопцю буде безпечніше, якщо він думатиме, що я з Кола. Якщо дізнаються, що він зустрічав мага-відступника Андерса, його допитуватимуть. А це також і моя безпека”.
Андерс подумав про Натаніеля Гоу і його слова “Коли я був у Кіркволлі, я думав, що повернуся до Ферелдену, щоб очолити військо мого батька”. Саме вони підказали йому, куди можна податися. Цей пройдисвіт теж за збігом багатьох обставин опинився у лавах Сірих Вартових. От тільки у Верховоди Сірих було більше причин, щоб не довіряти Гоу, та все ж Елорана дала йому шанс.
— Якщо ви маг, то заберете мене до Кола? — погляд дитини був сповнений благання “Прошу, скажіть, що це не так”.
— Ні, не заберу. І не видаватиму тебе. Ми обов’язково знайдемо чумаків і я поверну тебе до матері. Не думаю, що вони далеко відійшли. Тебе точно шукатимуть. Насправді я здивований, що ти з матір’ю весь час отак подорожуєш. Це непростий та довгий шлях. Дорога майже через увесь континент.
— Я просто звик. Але ця мандрівка мала бути останньою. Мати думала про те, щоб на деякий час залишитися в Денеримі.
— Справді? Чому саме Денерим? Вас можуть заселити до кварталу Відлюдинців, а це не надто приємне місце. І це не сказано, щоб якось образити. Я просто бачив… яке ставлення до міських ельфів.
— Вона не пояснила причину, та і я не допитувався.., — Іллан зробив невеличку паузу. — А ви? Куди попрямуєте далі?
— Оу, я… Ще не впевнений. Світ надто великий, щоб одразу обрати. Однак, спершу виконаю своє завдання в Колі, а там видно буде. Може Антива? Ривейн? У Вільних марках я теж не був. Я можу на пальцях перерахувати, де вдалося побувати.
— Тоді я б хотів вам дещо віддати на удачу.
Хлопчик повільно підвівся і підійшов до мага. Малий потягнувся до непримітної прикраси, що висіла на шиї. Іллан зняв її та декілька хвилин тримав пласку круглу прикрасу на долоні, розглядаючи свій “скарб”. А тоді простягнув фігурку магу. Андерс цього не очікував, однак взяв подарунок дитини. Це було керамічне колесо з п’ятьма прорізами й колом в центрі. Вся поверхня прикраси була вкрита подряпинами та візерунком, що імітував плетиво сухих стеблин. Ручна робота і точно особлива.
— Це мамин подарунок, — сказав Іллан.
— Я не можу його взяти…, — маг простягнув прикрасу хлопчику. — Це надто цінна пам’ятка.
— Все гаразд. Я хочу, щоб він був у вас. Це подяка за порятунок.
Коли Іллан відводив Андерсову руку, той зміг зблизька розгледіти сорочку хлопця та символи на ній. Ряди червоно-чорних ромбів, хвилястих ліній та кіл вкривали обидва рукави. Вони наче обвивали руки хлопця та мали захищати. Де-не-де маг помічав окремі квіти та плоди. Він ніколи раніше не бачив схожого. Іллан помітив зацікавлення Андерса.
— Мама вишивала. Хрестиком. Її навчили дружини чумаків. Сказали, що на їхній далекій Батьківщині так оздоблюють народний одяг, а кожен символ має своє значення, — хлопець почав водити пальцями по орнаментах. — Ось ці хвилясті лінії — це символ плинності часу і води. А ці спіральки — то символ сили та життєвої енергії. А такі от зорі — оберіг від зла.
— А червона квітка?
— Це маків цвіт. І він означає захист від злого ока. А ось ця хрестоподібна квітка — то удача. Сьогодні вона мені допомогла, — Іллан щиро всміхнувся і його радість миттєво передалася Андерсу. — Знаєте, мені здається, що тепер я розумію фразу, яку мені сказав старий Северин, то голова валки чумаків. “Краще вмерти, біжучи, ніж жити гниючи”. Я не хотів залишати Монсіммар. Хоч там було й важко, але це був мій дім. Світ, який я добре знав. Але він з’їдав мене зсередини. А потім прийшли ті люди. Вони принесли з собою вогонь і розбрат. А ще…, — Іллан на хвилину зупинився, наче пригадуючи батька й вшановуючи його пам’ять. — Смерть... Не знаю, чи це має для вас сенс.
— Справа в тому, що в мене немає дому… Я його майже не пам’ятаю. А Коло домівкою не можу назвати…, хоч і буваю там, — маг намагався підбирати слова, щоб вони не видали брехню. Але слова хлопця зачепили його. — Здається, що все життя я кудись втікаю та біжу. Без кінця-краю. Однак, я відчуваю себе вільним. І справді радше помру, втікаючи, аніж витрачу своє життя на гниття, навіть якщо у розкошах.
— Тоді ми з вами в цьому схожі. Свобода безцінна. Тільки я це не одразу зрозумів.
— Це так.
Хлопчик продовжував розповідати магові про свої пригоди та речі, які бачив під час переїзду з чумаками. Про людей, тварин і рослини. Про дивні спеції, які могли бути й солодкими як райські плоди, й пекучими як демонічне полум’я. Про легенди, що почув біля багаття. Іллан знав багато історій і ще стільки ж він хотів почути. Андерс же ділився своїми знаннями і спостереженнями. Розмова плавно перетікала з однієї теми до іншої, породжуючи море вражень та емоцій в обох співрозмовників.
Час минав. Коли вогник у ватрі перетворився на пекучі жаринки, Іллан вже міцно спав. Хлопчик згорнувся калачиком біля поваленого стовбура та щось бурмотів уві сні. Андерс вкрив його своїм дорожнім плащем, бажаючи хороших снів. Маг поглянув вгору. Сузір’я на небі розповідали власні історії, шепочучи їх мрійникам. Вони надихали та зорієнтовували мандрівників. А ще сповіщали, що завтра обов’язково настане.