Work Text:
літні ночі були найчарівнішими з тих, що колись бачив грай. дивитися на яскраві зорі, що розкинулися небокраєм, поки боки гріє м'яка трава, а єдиним світилом був білобокий місяць, схожий на величезну тарілку на чорній скатертині. десь чути пугача, і крик його перебиває лише храп тура, що спить десь поряд. в цьому було щось по-своєму чарівне, і тисячі, якщо не сотні тисяч холодних голок посипало по спині грая, коли він відчув легкий дотик чужої руки до своєї. настільки легкий, що його можна сплутати з травою або квіткою.
грай глипнув на свою руку, поряд з якою лежала правиця ока та невпевнено намагалась зачепитися за мізинець грая своїм. цей рух був настільки сповнений невинної дитячості, що чоловік не зміг стримати легкої усмішки. козак якийсь час ще спостерігав за цими спробами, допоки не звівся на ноги.
— бачу, не спиш, — зітхає чоловік та дістає люльку, вдарив нею об ребро руки та забив свіжого тютюну до стамеля, — ходімо до річки, а то у мене від того, як хропе тур вже вухо заклало.
око виглядав якимсь пригніченим, чи то втомленим, та все ж погодився на пропозицію грая. звівся, поправив вуса та пішов слідом за товаришем вниз із хутора до річки. у траві заграли цвіркуни і де-не-де було видно світляків. вже ближче до річки було чути пісні жаб та очерету. грай спускається майже до самої води, сідає там на траву та видихає гірку хмару тютюнового диму. аромат зілля, вологості річки та тікаючого до води вужа змішується з димом, нагадує чимось дитинство, як батько, затираючи шви човна смолою, мугикав якісь відомі тільки йому пісні та тягнув з люльки дим, що над ним аж хмара утворювалась.
око сидить поруч, теж би може закурив, але натомість зірвав самотній колосок, що туди його насіння занесла якась пташка, та сунув до рота, нервово жуючи стеблину. так вони і сидять, спостерігають за водомірками на дзеркальній поверхні річки та за бабками, що кружляють над очеретом. око дивиться у густі кущі так, немов звідти от-от вистрибне очеретяник, та дим від люльки грая його відлякує.
грай робить вигляд, наче не помічає того, як око повільно підсаджується поближче до нього, як знову намагається взяти його за руку і вагається, лякається, як дівчисько, кожного руку чоловіка. здебільшого, саме тому грай і грався у «нічого-не-бачу-нічого-не-чую», тільки аби поспостерігати за цим жахливо простим та невинним козаком поряд, немов взагалі не він перший завжди кидається у бій із вогнем у серці, не він має найбільше зброї серед них, і не він свариться так, що аж вуха в'януть. та коли граю аже набридло гратися, він просто бере око за руку, міцно стискає її у своїй, відчуває шорсткість мозолей на правиці, та й сам має точнісінько такі ж.
— до лиха це приведе, до лиха, — хмара диму з губ рветься до зірок, та тане десь над головою грая, розвіюючись вітром. каже він це з такою тугою у голосі, а руку не відпускає, тримає так, немов тільки вона зможе витягти його із пекла, що він падає у нього кожногт разу, як думає про них. — закінчувати це треба, око.
— та хіба ж я не розумію? — око не дивиться на товариша, його погляд прикутий тепер до місяця, що купається у прохолодній воді. — але я не можу, мене наче темна сила тягне.
— то ж я тепер темна сила? чорта в мені бачиш, чи може злого духа? на перелесника я не тягну, та й ти не найгарніша дівка. — вуса грая здригаються у посмішці.
— та диявол ти справжнісінький. людську шкуру натягнув і людей з розуму зводиш.
— ти сам мені простягнув свою душу на долоні, тому не ображайся, що я вирішив її таки взяти.
— не повернеш назад?
— ні, вона мені подобається.
око сміється, сумно пхиркає та штовхає грая у плече, привертаючи до себе його увагу. грай мовчки спостерігає за тим, як інша рука ока забирає люльку з його рук, так легко і швидко, що грай навіть не встиг подумати про те, аби пручатися. око підсовується на небезпечно близьку відстань, настільки, що грай міг відчути його рівне тепле дихання власною шкірою, власною душею.
— тоді тобі доведеться виконувати умови в обмін на мою душу, грає. — око шепоче, настільки тихо, що ледь можна вловити сенс, але грай розуміє все і без слів, без будь яких звуків та натяків, бо вже бачить в обсидіанових очах. розуміє, тому замінює загубник мундштука на такі ж гіркі від тютюну губи ока.
граю подобалось бути дияволом для ока, йти проти бога, проти його виховання, проти традицій, звичаїв, законів, і проти усього того, про що він так часто думав. він не хотів продовжувати це, не хотів, щоб це якось нашкодило їм обом, але, чорт забирай, йому вже четвертий десяток, а поводить себе гірше за зеленого юнака. це юнацьке бажання йти проти всіх та проти усього змушують грая відчувати себе молодим, повертатися до днів, коли кохання було незвіданим, коли від його густих вусів були лише нещасні натяки пушку, коли ще невпевнено тримав шаблю у руках і не міг влучити з пістолю по яблуку на дереві, коли дівчата мали б почати подобатись, але не починали. і ні в п’ятнадцять, і ні в двадцять, і навіть зараз. замість усіх неймовірно гарних дівчат, що ходили селом та співали, поки плели на купала вінки, грай таємно гуляє з оком, таємно цілує його сухі губи та пальцями пестить загрубілу від зброї шкіру на руках.
грай розбирав око по шматочках, а потім збирав назад так, як ніколи не робив цього із дівчиною. дівчата м’які, тендітні, щоки у них наливаються вишневим соком, та й самі вони такі ж солодкі, як і вишні. граю подобалась твердість ока, його м’язи, його чіткі лінії та гострі кути, його гіркий присмак та аромат, рівний дурману, з нотами пороху, від яких замирало серце. можливо, саме грай продав свою душу цьому маленькому дияволу.
— давай поїдемо звідси? — шепоче у губи око між поцілунками. — оселимось на якомусь хуторі, подалі від людей, де тільки ми, і нікого більше. чорт забирай, тільки ми, і ніхто нам нічого не скаже, будемо жити так, як самі того схочемо.
грай зітхає та відвертається від ока, поки на губах ще залишилось відчуття тепла чужих, — таких ріднтх, — губ. грай хоче, дуже, він би сам запропонував, та не може. не може покинути все, що мав, не може покинути батькову хату, не може покинути стареньку матір, яка ще досі чекає на онуків. господи, грай справді хоче дітей. хоче сина і маленьку донечку, або навіть дві донечки, аби радувати їх різноманітними подарунками, бути для них улюбленим татусем та відганяти від них парубків, що в них один вітер в голові, а потім видати за якогось хорошого чоловіка. і це єдине, чого око не може йому дати. ні око йому, ні він оку.
око ж розуміє, зітхає та знову відсовується. грай хотів вибачитись, але слова застрягли ще у горлі. спільного майбутнього у них нема, як би вони того не бажали, тому залишається тільки збереження усіх таїн та народження нових. чи спливуть вони колись? можливо, але це єдине, що може стосуватись майбутнього і про що грай не хоче поки думати.
— будеш моїм кумом? — раптом питає грай та знову бере око за руку. — похрестиш моїх дітей, а там і буде привід частіше бачитися. хто ж там що подумає, як кум із кумом кудись ходять разом?
— тур образиться. — око сумно усміхається та переплітає із граєм пальці.
— то я йому дитину похрещу.
— та яка там дитина, як він із чортом водиться? — аж раптом око втягнув голову у плечі та перелякано подивився на грая. здається, когось попросили про це мовчати. — я мав на увазі…
— саме це ти і мав на увазі, око, — кивнув грай та похитав головою. — та як він взагалі з тим чортом зв’язався?
— ну, пам’ятаєш, як ми його з корчми рятували? той чорт втік та знову знайшов тура.
— а та дівчина, для якої він ті чобітки просив?
— ой, як би вона там з ними разом не водилась, то я вже не знаю і знати не хочу. — око махнув рукою та поправив свого чуба. — аби тільки туру від того гірше не стало. хвилююсь я за нього.
грай зітхає та обережно гладить великим пальцем руку ока. тур, звісно, не дурний, але дурень. може, варто буде з ним переговорити щодо цього? але не хотілося підставляти око. грай обов'язково щось вигадає, він завжди щось вигадував.
очі прикипіли до річки, руку гріє рука ока і можна було б так сидіти до самого ранку, лише в компанії один одного, під наглядом місяця та приємного страху побачити очеретяника. але грай тягне око назад на хутір, мовляв, їм зранку ще купу роботи треба зробити, тож і час спати.