Chapter Text
Я люблю дивитись, як Кім зранку одягається. Я в цілому люблю дивитись на нього — коли він спить, їсть, танцює, дивиться серіал чи фільм, читає, чистить зуби, сміється чи плаче, — але чомусь саме процес ранкового підбору гардеробу мене заворожує.
Встає він о п’ятій тридцять, обережно та тихо, щоб не розбудити мене, і в більшості випадків у нього виходить. Та все ж іноді його відсутність біля мене тривожить мій сон, і я перевертають на бік та обіймаю його подушку, яка ще тепла та пахне його шампунем. Я дивлюсь як він зникає у ванній кімнаті та через декілька хвилин з’являється знову, сонний та мовчазний, проте не такий пом’ятий. Він помічає мій погляд та цілує мене замість “доброго ранку”, відкриває шафу, почісуючи оголений живіт.
Спочатку він викладає на край ліжка штани. Обирає зазвичай між джинсами чи брюками, рідко коли на ньому з’являються його єдині карго чи спортивки. З часів школи його стиль змінився кардинально, і хоч стрижеться він досі ледь не “під нуль”, та спортивні костюми перекочували в дальні кутки шафи або поступились місцем водолазкам, брюкам, сорочкам та тренчу — він виглядав як син впливового мафіозі, і до біса сексуально.
Під низ він обирає верх, якщо з самого початку не має на меті обіграти якусь сорочку чи світшот. Зазвичай він доволі швидко підбирає футболки під джинси, сорочки під брюки, толстовки під спортивки, та іноді він швидко перекидає декілька образів, витягає одні речі та вішає назад інші, аби не запізнитись проте все одно одягнути що подобається. Дорога до роботи — однієї з лікарень в районі Києва, в який ми переїхали нещодавно, — недовга, дві зупинки на метро, та чомусь у Кіма з якогось часу з’явилась потреба виглядати стильно. Можливо, це сталось у той період, коли ми розійшлись на два роки та зовсім не спілкувались; кінець-кінцем, у мене самого теж стались фундаментальні зсуви особистості. Та я щодень дякував за шанс пізнати його нового, закохатись у нього знову, і часом почувався так, ніби мені знову п’ятнадцять, ми знову на річці, і я пашію гарячим рум’янцем, коли Кім скидає футболку та йде у воду, залишаючи мене на березі один на один з власними думками про нього. Як от в моменти, коли він натягує джинси, які застрягають на його міцних стегнах, і йому доводиться підстрибнути, аби підтягнути їх повністю, а я червонію від того, як в цих джинсах виглядає його зад.
Далі в хід йдуть шкарпетки. У нього достатньо обширна колекція як звичайних чорних однотонних пар на щодень, так і якихось дивних, жартівливих чи просто веселих, коли йому потрібен був акцент у образі. Але на роботу він завжди обирає чорні: ще ніхто не дивився на мої шкарпетки, якось сказав він мені, і не думаю що колись це станеться. Я не сперечався, проте вважав, що фіолетові шкарпетки з білками допомагали б пацієнтам розслабитись перед тим, як він штрикне їх вену голкою.
Техніку “нашарування” він освоїв ледь не досконально. На плечах завжди або джинсова куртка, або косуха, або пальто, якщо тепло він одягав сорочку та закочував рукава до ліктів або — тримайте мене семеро — витягував сітчасту накидку, яку навіть кофтою назвати неможливо, бо складається вона з одних ниточок, які зшиті у великі квадрати, і яка більше підходить для веселої ночі в гей клубі, ніж для поїздки в метро. В гей клуб Кім частив, проте любив, коли на нього звертають увагу, що протирічить його вічному погляду з-під лоба, ніби кожен перехожий якось образив його особисто. Те, що переважна більшість його речей були чорного кольору, не зменшували фактор загрозливого зовнішнього вигляду. Але мабуть тому до нього рідко лізли гомофоби, на відміну від мене з моїми речами усіх кольорів веселки та їх відтінків.
У його образі завжди було три константи: пірсинг, годинник, ремінь. Він ніколи не знімав свої сережки, хіба міг причепити до них якісь брязкальця, коли ми йшли на якусь вечірку чи подію, так само як і септум, який проколов декілька років тому. Спочатку у нього був звичайний механічний годинник, який я подарував йому на нашу п’яту річницю (іноді він досі його надягає), а потім він купив собі смарт-годинник, звичайно ж, з чорним ремінцем. Ремінь також чорний, з тих декількох, які були у нього у власності, лише один коричневий, на особливий випадок. Бувало що він вчепить тоненькі ланцюжки на шию, які попри свою делікатність тільки збільшували градус маскулінності, чи надягне декілька перснів, або браслет. Ми обоє переосмислювали для себе значення мужності, і для нього це була сміливість бути помітним, бути яскравим навіть у чорному, бути собою. У нього зайняло багато часу щоб остаточно прийняти себе та не боятись своєї сексуальності, я спостерігав за цим зблизька, і пишався ним неймовірно. Жоден образ не робив з нього гея, бо одяг не робить нас нічим іншим, окрім людей — щось настільки очевидне, наскільки і важке до усвідомлення.
Взуває він кросівки. Завжди. Навіть під офіційний костюм-трійку, за що я його іноді сварю. Це єдине, що залишилось у нього зі школи — любов до зручного спортивного взуття, та хто його може звинувачувати? Зручне взуття буквально змінює життя, і так вже повелось, що частіше можна натрапити на зручні кросівки, ніж на зручні офіційні туфлі.
Він бере свій рюкзак, або сумку через плече, — в залежності, — гаманець, ключі, серветки, гумку та зарядний пристрій. Наносить парфум, зазвичай щось дороге, що змушує його пахнути античністю, мистецтвом, поїздками на авто пізно вночі порожньою автомагістраллю та ночами на пляжі. Я міг дихати ним замість повітря, і він знав, що пахне неймовірно. Я не раз бачив, як дівчата, і навіть хлопці обертались йому вслід, чи підходили та запитували що це за парфум. А парфум нішевий або брендовий, на який він відкладав кошти декілька місяців, бо лікарям, особливо які закінчують навчання, дуже багато не платять — точно недостатньо, щоб дозволити собі Том Форд. На подібні компліменти він самовдоволено всміхався та дивився на мене з викликом, мов би бачиш, а я казав тобі, що це не марна витрата грошей.
Він підходить до мене вже взутий, на що я показово насуплююсь, цілує мене в губи, а потім в лоба, так само без слів, тоді як я бажаю йому гарного дня та наостанок цілую руку, в якій він на прощання стискає мої пальці. Він виходить з квартири, закриває двері на два повороти, і я знову закриваю очі, аби доспати до шести тридцять, коли приходить моя черга вставати та збиратись на роботу.
Весь день я проводжу в очікуванні, коли Кім повернеться додому, зніме з себе усі прикраси, обережно повішає чи покладе в шафу речі або кине їх у пральну машинку для наступного прання, прийме півгодинний гарячий душ та переодягнеться у якусь стару футболку та шорти, обійме мене і почне розповідати про черговий скажений день у лікарні, поки ми разом готуємо вечерю, їмо та через годину-дві дозвілля йдемо спати, щоб наступного ранку цикл повторився, бо для мене немає нічого краще, ніж спостерігати за таким Кімом — домашнім, м’яким, приземленим та абсолютно беззаперечно моїм.