Work Text:
Слабкий розмірений подих ледь відчутно торкається шкіри, лоскоче щоку, осідає десь на губах. Тепло чужого тіла приємною важкістю лягло на груди, рухаючись в такт спокійному диханню. Серцебиття майже не чути в шумі вулиці за вікном, але слуху вдається розрізнити кілька неспішних ударів, що співпадають зі стуком власного серця. Подув прохолодного вітру з відчиненого навстіж вікна єдине, що здатне остудити розпечені після спекотного дня тіла, коли навіть зайвий подих змушує обливатися потом.
Вільям з усмішкою спостерігає за тим, як блідувате тіло Патріота здригається від прохолоди, котра змушує майже непомітні світлі волоски на тілі стати дибки. Без свого незмінного костюму в кольори прапору та без тих дурнуватих підкладок в ньому Джон завжди здавався меншим. Хоча вразливість його й була оманливою, та Біллі подекуди полюбляв тішити себе думкою про те, що, знімаючи костюм, Джон переставав бути Патріотом. Принаймні на якісь жалюгідні години позбавлявся свого титулу, золотої корони, що ось-ось зламає тонку шию, натягнутої холодної посмішки, що з’являлась, варто було лиш одному спалаху засліпити блакитні очі. Вільям був справжнім дурнем, багатіючи тією думкою. Та він радше буде дурнем, аніж облишить Джона наодинці із власними думками.
Чужий незадоволений стогін раптом тоне в шиї Бутчера, кінчик гострого носа вперто тиснеться кудись під нижню щелепу, а рука, перекинута через його груди, стискає міцніше, ледь не позбавляючи можливості вільно дихати. Вільям не стримує тихого і хрипкого смішка від чергового лоскоту, але не йде від дотиків, знаючи про чужий тактильний голод.
Джон був жадібним до дотиків Біллі. Завжди торкався його при найменшій можливості, ніби це було не простою забаганкою, а необхідністю. Немов зголоднілий хапався за Вільяма, як за останнє соковите яблуко на дереві, і лишав на ньому сліди від власних рівних білих зубів, аби ніхто більше не насмілився торкнутись. Чи навіть глянути в його сторону. Бутчер таких привілеїв, на жаль, не мав. Йому й не злічити скільки разів він намагався лишити на цнотливо чистій шкірі власний слід. Та все дарма. Не проходило й кількох хвилин, як червоніючий слід від його старанного укусу просто зникав і багряна шкіра знов втрачала свій колір, стаючи блідим відголоском мармурових скульптур.
Важка рука Вільяма лягає на оголений поперек Джона. Кінчики пальців обережно ковзають під легку ковдру, аби торкнутись сідниці, погладити, вивести на ній нерівне коло та піднятись аж до плечей. Попри власну відстороненість, Біллі теж був спраглим до тіла Патріота. Та, якщо Джон подекуди нагадував жадібне до пестощів і ігор цуценя, яке наївно зазирає в очі і кусає за пальці, аби отримати бажану ласку, Вільям був тим, хто торкався лиш будучи впевненим у тому, що його за цим не спіймають. Не побачать дурного бажання бути ближче, не зрозуміють щирості, що він вкладає в свої дотики, не відчують злість і розчарування, коли від його рук вимушені йти. Правду кажучи, він і сам не бажав визнавати своєї потреби майже постійно торкатись Джона, відчувати його фізичну присутність. Доводилось крадькома ловити подібні, як зараз, миттєвості, маючи змогу бездумно водити пальцями по блідій шкірі, огладжуючи гострі лопатки та випираючі хребці. Вільям вмів сповна насолоджуватись цими моментами.
Важко сказати, коли та з чого це почалось. З яких пір Патріот став невід'ємною частиною його неспокійного життя. Чи виною тому стала випадкова зустріч, чи так і не укладене між ними перемир’я, чи справжня причина полягала у звичайній, властивій людям, потребі у комусь іншому. Та Вільяму ніколи б і в голову не прийшло те, що він потребуватиме когось на кшталт Патріота. Ба більше - самого Патріота.
Голосне зітхання обпалює йому шию, ледве чутне бурмотіння тоне в його густій бороді. Рука, що обіймала поперек живота, лягає йому на груди і Джон впирається носом у зворотній бік долоні. Біллі завмирає на мить, боячись потревожити міцний сон Патріота, але той і не думає більше ворушитись, навіть не збирається лягати на прохолодну подушку поряд. Натомість він так і продовжує сопіти на грудях Бутчера, аж поки скронею за білявим розкуйовдженим волоссям не стікає непомітна краплина поту. Вона біжить вилицею, щокою, лоскоче нижню щелепу Джона та падає на груди Вільяма, від чого той слабко смикається.
Новий незадоволений стогін зривається з губ Патріота і він ліниво розплющує очі, задерши голову так, аби бачити Вільяма.
- Ти не спиш, - незадоволено промовляє Джон і, спершись на груди Бутчера, підіймається на долонях та обертається до вікна.
Світло ліхтарів сліпить та дратує, змушує замружитись і без сил знов впасти щокою на Біллі. Патріот замовкає на якийсь час, здається, знову засинає, забувши про те, що його сон так необережно потревожили, але тонкі прохолодні пальці вперто виводять нерівні кола на плечі Бутчера, змушуючи думати лиш про те, що при бажанні ті кола могли б стати глибокими шрамами на його шкірі.
- Чому ти не спиш? - тихий шепіт не гучніший за шум вулиці за вікном, але Біллі чує навіть те, як на мить збивається дихання Джона.
Йому б засміятись у відповідь на це питання, бовкнути якесь дурнувате “як це спати поряд з таким красенем”, звести все на жарт і, розвернувшись спиною, зробити вигляд, що заснув. Вільям ліниво водить долонею по худорлявій блідій спині Патріота, спостерігаючи за відблисками фар, що мерехтять видовженими конусами на стелі його квартири.
- Не можу заснути, - так само тихо відказує Біллі і замовкає, сподіваючись, що це задовольнить чужу допитливість.
- Чому? - вперто допитується у нього Джон, неначе те мале дитя, котре бажає отримати відповіді на усі, навіть найдивніші та найдурніші, запитання, які тільки здатні виникнути в його голові.
- Думаю.
Насмішливе пирхання у відповідь красномовніше за будь-які слова Патріота.
- А про що ти думаєш? - кожним клаптиком своєї шкіри Вільям відчуває грайливу посмішку Джона, яку той намагається сховати, в надії почути чергову тупу відмазку, що потішить його самолюбство.
- Намагався згадати з чого усе це почалося.
- І як? - із погано прихованою зацікавленістю питає Патріот, слабко постукуючи вказівним пальцем по ключиці Вільяма.
Бутчер невпевнено потискає плечима і, шумно видихнувши, опускає погляд на Джона. Блакитні очі дивляться на нього з дивною, не властивою Патріоту довірою та майже хворобливою прив’язаністю. Дивляться на нього з любов’ю. І Біллі не впевнений, що колись йому доводилось бачити погляд, настільки переповнений чужою любов’ю та відданістю.
Усе почалося з ламкого сміху та хрипких нечутних схлипувань, з дурнуватої гавайської сорочки Бутчера, за яку боязко чіплялись холодні пальці. З чужої сліпучої посмішки, що починала тремтіти кожного разу, як зникали спалахи сотень камер, направлених на нього. З розбитого на дрібні уламки дзеркала з десятками кривих відображень блідого обличчя та почервонілих очей. З відчайдушної потреби Джона в коханні. Зі спроби Бутчера дати йому те, чого він жадав.
- Біллі. - Гукає його тихий голос.
На сухих тонких губах з’являється слабка усмішка.
- Що?
- То про що ти думав? - нетерпляче перепитує Патріот.
- Про те, що кохаю тебе.
На Бога, Вільяме.
В його руках завмирають, на мить навіть власне серце перестає битись, а чуже, здається, ось-ось вистрибне з грудей. Біллі торкається білявого скуйовдженого волосся Джона, перебирає пасма, пропускаючи їх крізь пальці. Кінчики пальців ковзають гарячою щокою, великий палець навпомацки торкається тонких губ і відчуває м’який дотик у відповідь. Короткий видих зривається з губ Бутчера, невидимо торкається волосся Патріота. Губи притискаються до його маківки, цілують і Біллі стискає Джона в міцних ревних обіймах.
- Дякую, - нечутно відгукується Джон і з силою замружується, втиснувшись в груди Вільяма.