Work Text:
вночі сімнадцятого квітня на дверях квартири під номером 15 з'явився непристойний, вульгарний навіть напис. слова були намальовані стійкою білою фарбою – дуже помітною й такою, що не зітреш водою. виявив їх йогансен, коли заносив власнику квартири продукти, які той минулого вечора попрохав купити в магазині під час ранкової прогулянки з собаками.
– павле григоровичу, у вас там... – м'ято вимовив він ще на порозі, передаючи торбинку з фруктами в руки тичині. сполоханий після щойно перерваного сну та розкуйовджений, той одразу мляво почапав за йогансеном до під'їзду, щоб дізнатися, що ж «там» сталося.
варто сказати, що так швидко тичина не прокидався ще ніколи. навіть від найміцнішої кави.
– о панно інно, панно інно, сестру я вашу так любив і вас...
– годі! – нервово перебиває павло колегу на півслові. він оторопіло дивиться на великі білі літери, почуваючи, як власні щоки згорають з сорому.
«і вас їбать би теж хотів» було написано в кінці замість звичних рядків.
– я сподіваюся, цього ніхто більше не бачив? – мнучи руками поділ домашнього светра, питає тичина. а йогансен-то що? потискає плечима.
– звідки ж мені знати? зараз вельми рано. не думаю, що багато хто прокинувся, особливо, зважаючи на те, якою гучною була вчора п'янка.
у голові тичини клацає механізм. точно! це, мабуть, зробив хтось на підпитку. але хто?
– чорт забирай... треба дізнатися, хто автор цього «шедевру». і якось прибрати звідси цей дурний напис! – панічно вимовляє поет, усе ще роздивляючись неохайно намальовані рядки. а потім повертає голову праворуч, до йогансена. – допоможеш? благаю.
майк важко зітхає. вони з тичиною так-то зовсім не ладнають. але саме він виявив злочин, та й ці двері колись належали йому, тож йогансен відчуває певну відповідальність за інцидент.
– грець із тобою, добре. мені й самому цікаво, – письменник хитро всміхається кутиком вуст і хитає головою. – ото оказія.
його лице з таким виразом дивакувато-химерне, тичині на мить здається, що йогансен і є злочинець, але він відкидає ці думки досить швидко: вони, хоч і мали певні розбіжності, не тримали один на одного зла після обміну квартирами. цей чоловік точно не став би писати вульгарщину на чужих дверях. тож, в першу чергу, вони знаходять спосіб приховати напис від людського ока. хорошої фарби під рукою не знайшлося, зате у кладовці тичининої квартири виявився рулон зі шпалерами (про який власник оселі навіть не знав). тож сороміцькі рядки вдало заклеюються ними та міцно причепленим поверх скотчем. варіант неідеальний, бо дуже кидається в око, але нічого краще за такий короткий час придумати не вдається. нехай краще сусіди думають, що тичина вночі проломив діру в дверях, ніж читають нікчемні пародії на його вірші.
після проробленої праці поети спускаються до їдальні на першому поверсі. людей там майже немає, мало хто прокинувся так рано після минулої ночі. лише персонал туди-сюди снує, тож тичина та йогансен знаходять собі тихе місце і за сніданком можуть обговорити своє нове «розслідування».
– хто з наших взагалі здатен робити такі речі? – пошепки лунає цілком серйозне питання.
– ну я, – рикошетить жарт, і йогансен на межі від того, щоб отримати по маківці новим випуском «правди». – але це був не я, не заводься.
павло знервовано покусує нижню губу. він весь на штиках від цієї ситуації, бо звик же бути майже непомітним у будинку, не світитися, а тут таке! йому страшно через саму думку про те, який скандал може вчинитися, якщо не розібратися з усім швидко.
– коли серйозно, у тверезому стані таке лише божевільний написав би. не пам'ятаю, щоб на тебе хтось тримав зла. а от по п'яні вже міг би знайтися кадр, який вирішив пожартувати чи побився об заклад. це розширює коло підозрюваних, знаєш?
тичина гмикає. він-то, звісно, знає.
– ти ж був там учора? хто напився у чорну під кінець вечора? – задумливо питає павло та окидає поглядом напівживу після п'янки публіку в залі. ніхто з них не виглядає як нічний злодій.
– ну, хто... сосюру відрубило. кириленка, звісно, – тут як завжди. вишня з кулішем теж тойво... не знаю, чи догналися вони, бо я пішов раніше, але були на шляху. да... а хто ще? о, семенко! на диво, швидко вирубився, до речі, не схоже на нього. було відчуття, ніби він пив з горя, а не з радості, як усі інші, – говорить йогансен і коситься на сперте на долоні знічене обличчя тичини. він дивиться в нікуди та думає так активно, що це аж відчувається у повітрі.
– значить, їх виключено з підозрюваних... – собі під носа говорить павло, підсумовуючи очевидне. повз проходить жіночка з персоналу, тож він замовляє собі ще одну каву.
– слухай, так, може, ми в когось ще попросимо допомоги? – несподівано пропонує йогансен, але тут же зустрічає однаково злісний та нажаханий погляд тичини, як удар.
– ніколи в житті! про це ніхто не може знати, – поет весь на нервах, і це помітно по тому, як він говорить. ще ніколи від їхнього тихого та ніжного павлуся майк не чув такої напівістеричної різкості.
тим часом до їдальні заходить підмогильний. виглядає, мабуть, найчепурніше серед млявих після п'янки письменників. не дивно, зрештою, бо минулий вечір провів у своїй квартирі – надто засоромлений ще регулярно гуляти в компаніях «слова», бо живе тут лише місяці зо два. отже, йогансен і тичина прослідковують за ним поглядом (останній аж занадто уважно), поки валер'ян не звертає на них увагу та не зупиняється, щоб привітно всміхнутися та помахати рукою у вітанні. йогансен коротко махає йому навзаєм, але жестом показує, мовляв, йди, йди, нам поки що твоя компанія не потрібна. підмогильний добре читає знаки та проходить залою далі, до пустого столика.
– от валер'ян, до речі, – говорить до тичини йогансен, – ніби й сидить вдома вічно, а все про всіх знає. може, й автора твоїх настінних розписів бачив?
павло дослухається до того, що каже майк, але не відповідає. лише вдивляється у силует підмогильного, що ввічливо замовляє щось в офіціантки. хто-хто, а цей юнак точно не виглядає як людина, що бачила нічного злодія. натомість підозри викликають абсолютно всі, хто якось не так сидить чи поглядає в їхню сторону. тичині здається, що в нього починається справжнісінька параноя. інакше чому такими ворожими здаються обличчя друзів? повертаючись до своєї квартири, павло молиться, щоб шпалери, які вони з йогансеном старанно прикріпили зранку, нікуди раптом не зникли.
переживання, звісно, марні, того й не виправдовуються. але коло дверей виявляється інший сюрприз, не менш неприємний у такій стресовій ситуації. перед квартирою тичини (до його жаху!) стоїть анатоль петрицький, сусід по поверху, і дуже зацікавлено розглядає молочного кольору квадрат на темних дверях – так, ніби це його чергове полотно. помічає тичину він аж тоді, коли той сходить зі східців.
– павл’ григоровичу, а чого це у вас шпалери на дверях? – питає анатоль невинно. значить, не знає, здогадується собі на втіху тичина. проте ситуація його все одно дуже напружує. виправдання доводиться імпровізувати.
– та це через йогансена, чорти б його побрали. я просив купити мені продуктів, а він прийшов у супроводі своїх собак, то вони мені двері й роздерли. думаю, що тепер робити... у вас часом нема фарби, до речі? – наскільки може, спокійно говорить павло, та все одно помічає натяк на усміх у обличчі навпроти.
– на жаль, – хитає головою петрицький. – та ви краще попитайте по будинку. у когось точно має знайтися.
– звісно, – павло похапливо киває. – попитаю. дякую.
– та нема за що. на майбутнє: будьте обережними з йогансеном і його собаками. знаємо, проходили, – анатоль сміється із власного гумору, а за тим прямує до сходів.
звісно, вже до вечора будинок гуде про те, що тичина затіяв «ремонт». цим авангардистам спробуй щось розкажи – скоро вся їхня компанія шушукатиметься про це. а там і кожен у будинку «слово». тож за вечерею, коли вже половину карт і так розкрито, йогансен вирішує попитати удачу.
– відкриваю збір на коричневу фарбу та пензель! з мене щось питне чи їстівне за вашим бажанням! – гучно говорить він, всівшись прямо на столі поруч з тичиною. він усміхається геть невинно — й не запідозриш ні в чому.
– а що це ви, теж ремонт затіяли? – по-доброму насмішкувато питає сосюра з іншого краю їдальні.
– типу того. в мене собака подер стіл. його б оце хоч пофарбувати, – бреше письменник, навіть не змигнувши. з одного зі столиків чується подивований оклик петрицького:
– щось у вас якісь буйні собаки останнім часом, йогансене! спочатку павл’ григоровичу двері подерли, тепер вам – стіл. їх хоч безпечно тут тримати? у деяких з нас все-таки діти...
майк хоче щось відповісти, але вчасно закриває собі рота. його погляд, натомість, абсолютно обурений, коли він в питанні повертає голову до тичини. очиці останнього зніяковіло бігають туди-сюди, він сковтує ком, що став до горла.
– це була вимушена міра, я не міг придумати нічого краще, – белькоче тичина під носа, щоб лише йогансен почув.
– ага, – засудливо гмикає майк і одразу відкидає це, щоб відповісти таки петрицькому, бо якось дивно виходить: – все гаразд, толю! я тримаю їх під контролем, чесне слово. то просто два випадкових інциденти, не більше.
– дивіться мені, йогансене! – лунає від петрицького, і той по-змовницьки всміхається. здогадується про щось, чортяка.
– то що по фарбі? є в кого? – вертається до своїх баранів він. і, о диво, серед натовпу вигулькує помічений ще вдень підмогильний.
– в мене є, – каже. – я ж тільки місяць тому закінчив ремонт, ще купа будматеріалів лежить. радо поділюся. і ви, павле григоровичу, беріть теж, якщо вам треба.
йогансен всміхається на всі зуби: чи то він вдячність так висловлює, чи подумки сміється з комічності ситуації – не скажеш. а от тичина, готовий під землю провалитися, вимовляє, наскільки може, голосно:
– дякую вам!
вони обмінюються вдячно-ввічливими кивками. атмосфера у їдальні стає звично жвавою: на тичину та йогансена майже ніхто не звертає уваги, та й ранкова втома минає, ніби її не було. все майже добре, але павло озирається залою, намагаючись зрозуміти, чого ж (чи кого) тут не вистачає. почуття неправильності не покидає його, шкребе під ребрами та заважає насолоджуватися вечерею. він усе не може заспокоїтися, ловить періодично косі погляди йогансена, поки двері до їдальні аж занадто різко не відчиняються і до кімнати не ввалюється незвично навіть для себе скуйовджений та млявий семенко. він не виглядає п'яним, але сонним і «побитим» з важкого похмілля. михайль збирає на собі всі погляди, коли з'являється у залі. на мить стає тихо, а одразу ж за тишею хвилею наростають посміювання та перешіптування. за рівнем галасливості публіку можна поділити на дві частини: ті, хто вчора досиділи допізна, і ті, хто пішов раніше чи не явився на п'янку взагалі. останні, варто зазначити, складають більшість (оскільки включають у себе жінок і дітей) та поводяться, хоча зацікавлено, тихо.
семенко, звісно, не звертає уваги на нечутні коментарі. натомість він трохи незграбно, але впевнено, крокує до незайнятого місця за столиком у компанії його найближчих колег і їхніх родин. та поки михайль йде, їхні з тичиною очі мимоволі перетинаються. млявість зустрічається з непевністю і вибухає у химерній бентезі, причини якої йогансен, чий погляд метається між постатями обох поетів, ніяк не може зрозуміти. єдине, що він помічає чітко, це виразний багрянець на павлусевих щоках і різкий поворот голови семенка, коли той розриває зоровий контакт. дивина та й годі.
– павле григоровичу, все гаразд? – з осторогою питає йогансен радше для перевірки, а не з щирої цікавости. він навіть не впевнений, переконаний, що не все гаразд. та дізнатися більше не може.
– так, – відповідає тичина, проте його вимова, постава, вираз обличчя знічені всупереч промовленим словам. майже упокорені попередньої миті, коли зовсім не гордий та не впевнений, як це буває зазвичай, михайлів погляд, ніби пензель з гуашшю, швидко маже по його постаті. йогансен помічає все, звісно, але скласти шматочки пазлу в голові не може. та й не сильно намагається. нині він більше стурбований поглядами, які знову починає отримувати один за одним сам. зрештою, за весь час вдруге сидить у павлусевій компанії після їхніх конфліктів стосовно «квартирного питання».
тож вечеряє майк трохи швидше, ніж завше, дещо напружено, ще й слідкує уважно за присутніми, сподіваючись знайти якусь підказку до їхньої з тичиною справи. без перешіптувань про неї, звісно, теж не обходиться. особливу увагу в дискусії тепер отримують авангардисти (до яких йогансен зараховує і себе, втім!). після полуденного інциденту з петрицьким, про який майк дізнався у подробицях лише за вечерею, спускати очі з них стало дуже й дуже небажано. а коли анатоль, котрий погляди на собі помічає дуже швидко, геть встає з-за столу, йогансен не може стриматися – чекає тривожно пару хвилин і виринає з їдальні. чого майк не очікує, це того, що петрицький спинить його коло самих дверей. анатолева папіроса, затиснута між зубами, повільно догорає сама, поки він, вхопивши йогансена за кисть, затягує його за ріг.
– йо, що таке? – розгублено шепоче майк, коли його притискають до стіни. це видовисько, опріч його курйозності, видається йому ще й дещо кумедним – зрештою, петрицький значно менший та нижчий за свою «жертву».
– тш-ш, не галасуй, – тихо вимовляє анатоль – їхній галантний анатоль, який, здавалося б, не мав би затискати колег у темних закутках будинку. йогансен подивовано зводить брови. – я гадав, що ви з павл’ григоровичем не хочете, щоб про ваші справи багато хто знав.
– які ще справи?! – шипить майк, ледь не затинаючись з переляку. то петрицький таки якимось чином дізнався...
– ті, які ви шпалерами заклеїли зранку. я бачив напис на дверях. ще тоді, коли його тільки-но було намальовано.
– що? це ж... це ж не твоїх рук справа? – питає йогансен насторожено. анатоль цокає й дратівливо закочує очі.
– та ні, звісно. я сьогодні рано прокинувся через чиїсь шумні й незграбні кроки. вони досить швидко стихли, тож, думав, почулося. аж ні, за кілька хвилин знову вони. то я натягаю на себе перший одяг, який трапився під руку, та виходжу з квартири. але там вже нікого не залишилося. лише напис і різкий запах свіжої фарби. надворі було близько четвертої ранку, коли це сталося.
з привідкритими від подиву вустами йогансен зводить брови (та виглядає досить кумедно з таким виразом обличчя), а тоді дуже глибоко замислюється. хтось п'яний (бо незграбний), хто не спав до самого ранку, з жахливим почуттям гумору та якоюсь претензією до тичини...
– толю, а ти часом не знаєш, хто вчора засидівся допізна? – питає майк, але петрицький лиш хитає головою.
– на жаль. якщо ви з павл’ григоровичем не будете проти, можу порозпитувати у наших. ми ж усюди маємо вуха. майже як партія, – віджартовується анатоль, але йогансен його гумор цього разу не сприймає – аж занадто заклопотаний і серйозний, видно. тож просто киває.
– буду вдячний. гадаю, тичина не зважатиме.
– що ж, тоді по руках. триматиму в курсі, – підмигнувши, відповідає петрицький, наостанок затягується папіросою, що вже майже зотліла, і повертається до їдальні в пошуках компанії та попільнички.
йогансен не бариться та поспішає з темного закутка геть, до своєї квартири. але як же він дивується, коли зовсім неподалік від дверей, за рогом, помічає принишклого підмогильного з папіросою між пальців.
– скільки ти чув? – питає йогансен тієї ж миті. валер'ян хапливо опускає погляд, оминаючи лице колеги.
– усе?.. – дещо несміливо вимовляє він. – щоправда, я не вслухався надто, та й без контексту майже нічого не зрозумів. я ж не підслуховував вас. не планував, принаймні.
йогансен окидає поглядом постать підмогильного, ніби оцінюючи.
– що ж, – він скидає брови оторопіло, втирає згином вказівного пальця носа та ставить руки в боки, – якщо ти вже все чув, може, бачив когось теж? ти ж у нас про кожного щось цікаве знаєш.
валер'ян на мить підводить погляд, дивиться на майка спідлоба, ніби вагається перед тим, як сказати.
– ну, насправді, я вчора мав безсоння, і, коли вийшов надвір покурити, зустрів одну людинку пізно вночі, майже зранку. теж у мене фарбу просив.
йогансен помітно пожвавлюється. його очі спалахують у притінку, коли він питає:
– хто це був?
*
у їдальні ще досить шумно, коли петрицький повертається туди. найголовніше, згуртовано сидять найближчі його колеги. трапезу переважно завершено, тож вони просто спілкуються – найгучніше з усіх, варто зазначити. щоб ніхто не нудьгував, анатоль вливає ще одну тему для розмов у бесіду:
– слухайте, а хто вчора допізна був на випивці? – питає він і приваблює кілька поглядів до себе.
– ну, було кілька людей, – лунає з-за столу. здається, це говорить епік. – а що?
– та в мене на поверсі хтось рано вранці безладу навів. я маю підозру, що це хтось із наших, – говорить петрицький, хитро змигнувши очима.
– вважаєте, хтось із наших наробив би вам шкоди? – щиро зацікавлено питає бажан.
– я не казав, що мені. у мене на поверсі. це дещо різні речі, – коректно виправляє свого товариша анатоль і одраз хутко окидає поглядом присутніх. реакції різняться: від байдужості до неприхованих посміювань.
– а хто з вами на поверсі живе? – веде свою бажан. – можливо, у цієї людини з кимось сталася бійка учора?
анатоль тихо сміється, схиливши голову.
– не думаю. в нього ні з ким бійок не буває, – лунають немудрі слова, але один із тих, хто сидить за столом, від них ніби на штики стає. і раніше смутний, взагалі встає з-за столу та, знервований, вилітає з їдальні, полишивши за собою кілька здивованих поглядів і недоїдену котлету на пустій тарілці.
– то ніхто ніц не чув? – перепитує петрицький, уважно слідкуючи за «втікачем», котрий встигає сховатися за дверима. виразної відповіді жоден з присутніх не дає. та анатоль її вже не потребує. свого підозрюваного він тільки що схопив на гачок.
*
подвір'я під будинком «слово» під кінець вечері пусте. мешканці або сидять вдома з сім'ями чи друкарськими машинками, або насолоджуються компанією друзів після хорошої трапези. тож не дивно, що зустрічаються там лише двоє письменників, не потурбовані нічиєю більш компанією. семенко вже кілька хвилин поспіль смалить одна за одною папіроси, дихає свіжим повітрям, так би мовити, коли з під'їзду тихо, ніби кішка, вислизає підмогильний. квітневий вечір слабко прохолодний, тож він, у одному піджаку поверх сорочки, підтискає плечі від холоду, та граційність свою від того зовсім не втрачає.
– вечора, михайлю, – ввічливо вітається валер'ян. поглядом уважно окидає зсутулену постать старшого колеги, коли підходить.
– вечора, – нехарактерно набурмосено кидає семенко, трохи міцніше кутаючись у своє пальто.
– як ваше здоров'я? не втрапили ні в які пригоди після вчора? – краєм ока поглянувши на михайля, говорить підмогильний та дістає пачку з папіросами. запалює й собі одну.
семенко ж, гірко всміхнувшись, хитає головою. виглядає так, ніби на межі трагедії.
– херні я вчора наробив, валь, – гірко вимовляє він, затягнувшись. – і майже нічого, бляха, не пам'ятаю. якби не толь, то, певно, й тих обривків не згадав би.
підмогильний тужливо дивиться у землю. десь у закутку свідомості йому смішно, але більше, звісно, шкода.
– а як до мене заходили, хоча б пам'ятаєте?
семенко задумливо гмикає, напружено звівши брови. коли вже така справа...
– звісно. погано, але пам'ятаю.
– а що сталося, що ви так жалкуєте про це? як бажаєте розповісти, авжеж, – питає валер'ян ввічливо. намагається приховати ентузіазм, який пече йому кінчики пальців і збуджує думки. він почувається близьким до чогось геніального.
– можу, але не хочу. скажімо так, якщо розкажу, ризикую підставити і тебе, і себе, і свою дружину.
темні валер'янові очі ошелешено блищать у вечірньому мороці. брови скинуті вгору, а папіроса застигла за кілька сантиметрів від вуст у руці. він здивований так само, як і захоплений, своїм невеличким відкриттям, але має достатньо такту, щоб не тиснути на семенка.
– вас зрозумів, – беззлобно, з прижурком навіть, відповідає підмогильний і затягується. у відповідь чується притишений кулаком михайлів кашель. – але якщо треба буде вилити комусь душу... ну, власне кажучи, я добре тримаю язика за зубами, коли треба.
додає валер'ян і сам навіть не знає, що йому голову задурманило сказати це. певне, бажання завоювати довіру одного з найвидатніших мешканців будинку. або почуття вищості від випадково розгаданої таємниці, що нависає над їхніми плечима. відповіді на щедрість його душі, звісно ж, не очікується, та й підмогильний не наполягає, тож у мовчазній михайлевій компанії він докурює папіросу та йде назад до будинку.
головне питання не в тому, що зробив семенко. а в тому, навіщо він це зробив.
і, зрештою, як розповісти про це постраждалому?
з такими питаннями на думці валер'ян стукає у двері до йогансена. він щиро сподівається, що той вдома та не спить, бо залишатися наодинці зі своїм дослідницьким азартом просто не може. його руки пітніють від бажання обговорити це з кимось, хто залучений до справи.
двері йогансен відчиняє досить швидко й навіть не встигає запросити підмогильного, коли той ниряє всередину.
– валь, що... – починає було майк, та одразу ж перебитий:
– я говорив з ним. він щось зробив, правда? я знаю, він залучений до якогось жахливого інциденту, про який ви знаєте, – збуджено говорить підмогильний. – вибачте, що так пізно, я просто не міг упокорити ці думки, не заснув би знову.
йогансен дивиться на валер’яна кілька секунд геть оторопіло. кмітливості цьому юнаку не позичати! та коли вже така справа…
– та ти, власне кажучи, й вчасно, – зітхаючи, відповідає майк, а потім жестом запрошує валер'яна пройти до вітальні. – ми саме про це говорили.
коли підмогильний відчиняє двері та виходить з передпокою, він бачить перед собою постаті ще двох людей – тичини та петрицького – в оточенні кількох песиків.
– ти знаєш? – змучено й тремтливо питає тичина. його втомлений погляд тримає залишки надії, але й ті розбиваються, коли валер'ян, підтиснувши вуста, схиляє голову.
– наполовину, насправді. я бачив і чув дуже багато, але досі гадки не маю, що... що саме було на дверях.
шумне тичинине зітхання заглушене петрицьким:
– і ти вважаєш, що це зробив?..
– семенко, – насилу вимовляє підмогильний. стоячи перед кріслами, він почувається актором, який вийшов на сцену та мусить розважати публіку. дуже некомфортно. – і, на жаль, я в цьому суцільно переконаний. якщо йогансен розповів вам те, що почув від мене, то доказів, гадаю, достатньо.
– я розповів, – лунає голос майка позаду. він відходить від дверей, на які сперся до того, та сідає на стіл, що стоїть навпроти крісел.
погляд підмогильного мазком окреслює згорблену постать тичини. він аж занадто понурий – навіть для своєї меланхолійної вдачі.
– головне питання: навіщо? – замислено вимовляє анатоль, вдивляючись у вечірню синеву за вікном. – михайль розбишака ще той, і я навіть не стану сумніватися у тому, що він здатен на такі речі, але для чого? павл’ григоровичу, у вас з ним були якісь конфлікти нещодавно?
– ні, – глухо відповідає тичина, не підводячи очі. – хоча поводиться він, зізнаюсь, дивно. вже не перший день навіть дивитися на мене не хоче. може, правда, щось сталося, про що я навіть не здогадуюся?..
– а що, власне, було на дверях? – несміливо питає підмогильний, почуваючи, що тичині дуже неприємно про це навіть згадувати.
– павл’ григоровичу, можна? – питає дозволу анатоль. тичина, вагаючись, киває. – загалом, там була – і досі є – пародія на вірш «о панно інно». е, вульгарна пародія. якщо вдаватися в подробиці, вона принижує честь павл’ григоровича не лише як митця, а й як людини.
подив на обличчі підмогильного миттю переростає у німий шок. йому болісно перехоплює подих від усвідомлення: якби не віддав вчора свої фарби семенку, щоб здихатися його компанії, цього б не сталося.
– у мене є фарби, – надломлено говорить валер'ян. – ми можемо навіть зараз зафарбувати...
– але це не відмінить того, що він зробив, – шепоче тичина незвично високим голосом. – він нічого навіть... звісно, пожартував! для нього це був просто жарт. я звик миритися з тим, що він вважає мою поезію занадто ліричною чи меланхолійною, проте це вже просто знущання.
підмогильний із розпачем вдивляється у тичинине обличчя та готовий заприсягтися, що бачить проблиск сліз в його очах.
– ви не думали поговорити з ним про це? певне, він мусить відповісти за свій вчинок як справжній чоловік, – з упертістю вимовляє валер'ян.
– думав. боюся тільки, щоб скандал не вчинився.
звісно, підмогильний гадає собі, йти на «двобій» з семенком – це вельми смілива ідея. їхнє щастя, що той визнав свою провину (принаймні, такий висновок зробив валер’ян після розмови у подвір’ї). та чи вистачить у михайля волі зізнатися у цьому людині, котру він покривдив? до цього та попереднього обговорюваного питання він повертається трохи пізніше того ж вечора, коли вони з тичиною опиняються у вітальні наодинці.
– ви не тримаєте на мене образи? – стиха питає підмогильний. вони з павлом стоять коло привідчиненого вікна удвох і, спершись на підвіконня, курять папіроси. петрицький з йогансеном ще кілька хвилин тому втекли на кухню, звідти чується приглушений сміх. – за те, що дав учора фарби семенку.
– ви не знали, навіщо вони йому. тож ні. не тримаю, – відсторонено відповідає тичина, замилований олійно-сизим видом з вікна. – ми відповідаємо лише за власні вчинки, а не за чужі.
валер'ян зустрічає проникливий тичинин погляд, коли той повертає до нього голову, та несміливо всміхається.
– якщо вам від цього полегшає, на вашому місці я б зробив те ж саме. щиро кажучи, волевою людиною я себе не вважаю.
– гм, – підмогильний задумливо затягується та поволі видихає клубок диму. – так дивно чути це від старшого колеги, якого ставиш собі в приклад. але приємно відчувати порозуміння.
– ну, старшість – це не показник досвідченості. михайль теж старший за вас, а дурнею мається.
– ви підете до нього? чи чекатимете, поки сам щось скаже? – питає зацікавлено валер'ян, взираючись у тьмяні пейзажі за вікном.
– ще не знаю. хотів би піти, та боюсь, що розгублю усі слова дорогою. спочатку, певне, зафарбую свої двері. а там вирішу.
– якщо досі треба фарба, то радо віддам у користування. це найменше, що я можу зробити для вас після усього цього.
згоди на таку пропозицію від тичини чекати не доводиться. майже одразу після того, як їхні папіроси догорають, обидва письменники прощаються з усіма присутніми у квартирі та швиденько прямують до помешкання підмогильного, де той вручає павлу напівповну баночку з фарбою та пензель, а також вислуховує безліч подяк. поет поспішає повернутися додому і нарешті розібратися з цим кошмарним інцидентом. попри загальну гіркоту свого становища, павло почувається втішеним від того, як швидко вдалося впоратися з наслідками чужого хуліганства.
втім, хиткий душевний спокій, встановлений завдяки допомозі підмогильного, не триває дуже довго. він розсипається тієї миті, коли тичина відчиняє двері до своєї квартири та помічає під ними згорнутий папірець. трохи почорнілий від пилу, він майже непомітний на підлозі. спершу павло почувається нажаханим, бо це виглядає як щось, що може бути пов'язане з кдб. тож з острахом він схиляється й бере папірець, затамувавши подих, розгортає, і...
видихає.
почерк, яким написана записка, кривуватий. текст ніби начерканий поспіхом. а містить він лише кілька коротких слів:
« 23:00, кв. 39. з найщирішими вибаченнями.
М. С.
p.s. якщо не захочете мене бачити, я зрозумію ».
тичина надірвано зітхає, зминаючи папірець у долоні. йому на душі болісно та гірко, а ще зовсім трохи тривожно. як на зло, за мить після того, як павло читає записку, у його вітальні бамкає годинник, сповіщаючи про те, що до одинадцятої години залишилося лише сорок п'ять хвилин. він щиро сподівається, що за цей час встигне зафарбувати свої двері.
зрештою, тичина вкладається у час, який залишився. навіть недобирає трохи. але почувається геть змученим від роботи. запах свіжої фарби бридко в'їдається в легені, а на підлозі у передпокої лежать шматки шпалер, приклеєних на двері зранку. по-хорошому, варто було б умитися та перевдягнутися перед тим, як йти, але павло почуває таку сильну втому після виснажливого дня, що не може навіть думати про це. нехай хімічний запах, який, певне, увібрався в його сорочку та шкіру, буде міткою, символом того, що йому довелося пережити через семенка.
останнього, до слова, докори совісті мучать і без цього. коли лишаються лічені хвилини до одинадцятої, він не може знайти собі спокою. михайль у квартирі сам, тож не може навіть отримати розради у наталі. а від того бентежно смалить одна за одною папіроси, сподіваючись, що тичина таки не проігнорує його записку. семенко дуже знервований, коли минає хвилина, друга й третя від одинадцятої, переконаний, що все уже пропало. аж ось чується тихий стук у двері – й михайль зривається з підвіконня, на якому сидів у нервовому очікуванні, щоб відчинити їх та, на власну втіху, побачити добре знайоме обличчя навпроти. і одразу ж відчути їдкий запах фарби.
ах, чорт.
не вимовивши жодного слова, семенко жестом запрошує тичину увійти всередину та зачиняє за ним двері. важко зітхає під клацання замка, сподіваючись, що цей звук хоч трохи його заглушив.
– дякую, що таки прийшли, – бурмоче михайль, спідлоба поглядаючи на павла, який теж виглядає досить зніяковілим і напруженим.
– щось сталося? чому ви мене покликали? ще й в таку годину доби... – грає в невинного тичина. робить вигляд, що нічого ще не знає.
– я... – михайль кашляє в кулак, схрещує руки на грудях, збираючи всю свою волю в кулак. – хотів вибачитися.
незграбні слова зустрічають здивований погляд. рознервований, семенко похапливо куйовдить свою чуприну. павло скидає брови.
– напис на ваших дверях. це моїх рук справа, – набурмосено говорить михайль, ніби витягуючи з себе слова щипцями. одразу ж додає: – і я шкодую, що зробив це. я був дуже п'яним та не думав головою. якщо вам щось потрібно у якості компенсації, скажіть – виконаю будь-що.
вираз обличчя тичини, коли він чує ці слова, важко визначити однозначно. він точно вибитий з колії і такий розгублений, що здається, готовий або розплакатися, або закричати. до останнього ж краєчком душі сподівався, що підмогильний помилився. тож відповідає надломлено й тихо:
– компенсація? добре. тоді скажіть мені: чому? чому ви написали саме це?
семенко шумно зітхає. його руки все не можуть знайти місце від стресу, і шия чомусь багряніє так гаряче, хоча це майже непомітно в тіні.
– не хочете спершу чогось випити? – зрештою, питає він, намагаючись вихопити ще хоч хвилинку для того, щоб придумати собі виправдання, яке звучатиме пристойно.
– я хочу отримати відповідь, – роздратовано говорить павло, і – ох? – михайль геть не звик бачити його у стані порушеного спокою. нововиявлена жорстка сторона тичини чіпляє якісь струни в душі семенка й ніжно так тягне. поет не хоче розуміти, що з ним відбувається. придумати пояснення для своїх дій стає лише важче.
– добре, – каже він, ніби відрубує. – хочете знати, чому я це зробив? бо я телепень. а коли п'ю, стаю ним ще більше. вчора мені було дуже хріново, тож я налакався в чорну. і наробив херні здуру. немає ніякого прихованого сенсу – я просто випустив бісів, а вам не пощастило стати жертвою. і я, знову ж таки, дуже шкодую про це.
– але чому саме я? з усіх людей ви могли обрати кого завгодно. ми з вами навіть не спілкуємося майже! невже з усіх мешканців будинку старий добрий тичина – це перша постать, якій хочеться напаскудити?
– ви не уявляєте, наскільки сильно іноді можете засісти в чужих думках, – шепоче михайль, спершись спиною на стіну. – особливо, коли намагаєтеся досягти протилежного.
тичинине обличчя химерно просяюється. дивне усвідомлення находить на нього, мов висока хвиля, – і піниться, піниться у голові.
– ви хочете сказати, що обрали мою квартиру, бо... просто часто думали про мене? – оторопіло вимовляє павло й зустрічає смутне переживання в очах навпроти.
– більше, ніж хотів би, – зізнається семенко й несподівано почувається ще меншим, ніж є насправді. ніби душу розкрив і виклав на тацю, щоб інші милувалися.
– ви ідіот, михайлю, – журливо говорить тичина, підтиснувши вуста. чомусь зараз навіть розізлитися на семенка не виходить. це просто кумедно.
– знаю, – буркоче михайль – і, справді, павло тихо сміється йому на подив.
– добре, але за що саме цей вірш? – питає тичина більш серйозно.
– тому що я не вмію фільтрувати базар. і перше, що заримувалося... – семенко не договорює – занадто яскраво відчуває на собі погляд тичини, що вивчає. – загалом, перше, що придумав.
михайль говорить сумбурно, не хоче видавати себе повністю. інакше вийшло б геть по-ідіотськи. інакше тичина з ним більше ніколи б не заговорив.
– якщо сьогодні вечір зізнань, – несміливо перериває його павло, – то я теж мушу дещо сказати. я останніми тижнями теж думав про вас трохи більше, ніж мав би. гадав, що відчуваю щось, схоже на щиру захопленість. але ваша витівка довела, що, мабуть, дарма.
михайлеве серце падає у п'яти перш, ніж він встигає його вхопити. на очах звідкись береться гірко-гаряче почуття.
– не ідеалізуйте поетів. завжди погана ідея, – крізь слабку криву посмішку говорить семенко, бо на щиру відповідь він тепер не здатен. гордість не дозволяє – вже й без того вичерпав ліміт за сьогодні.
тичина ж мовчазно киває. його голова схилена, і геть не вгадаєш, що за емоції вирують під довгими віями в тих красивих очах.
– ходімо покуримо? я відчуваю, нашій розмові треба трохи часу настоятися, щоб з неї щось вийшло, – пропонує семенко без жодної надії отримати згоду, але диво таки стається.
– ходімо.
отже, разом вони опиняються у трохи занедбаній тьмяній вітальні (семенко чомусь не потурбувався про те, щоб увімкнути там світло), де повітря трохи прохолодніше через відчинену квартирку. запах фарби, що мимоволі наповнив передпокій, перестає відчуватися майже зовсім.
– вашої родини зараз тут немає? – питає тичина, беручи до рук папіросу з михайлевих рук.
– ні. вони до бабусі поїхали, – відповідає той, запалюючи свою й передаючи пачку з сірниками павлу. – якби були тут, я б, мабуть, дурницями не маявся.
тичина приховує усміх від михайлевих слів і запалює свою папіросу. сірники кидає на підвіконня, куди опісля сідає. ще трохи вони курять у суцільній тиші. лиш вітер слухають за шибками вікон. павло часом позирає кутиком ока на михайля, що має дуже замислений та смутний вираз обличчя. думає. а про що – біс знає. тож, коли таки говорить, тичина затамовує подих:
– я, знаєте, подумав тут, що майже не чув ваших віршів. матимете ласку колись почитати їх?
павло всміхається кутиком вуст.
– хочете ще пародій наробити? – на це семенко лиш закочує очі. невдало замасковує сміх.
– та з цікавости, – відповідає він. – ви ж не надто любите читати нам свою творчість на літературниках. а я б послухав.
– справді, я не дуже люблю виставляти власну поезію напоказ. але коли вже просите, міг би почитати щось особисто для вас, – говорить тичина, керований несподіваним пориванням. на його серці скрижаль – іскри. а в темних очах навпроти спалахують вогники.
– знаєте щось напам'ять? – пошепки питає семенко. папіроса у його пальцях поволі догорає – і він гасить її об попільничку. зникає єдине джерело світла перед його обличчям.
– щось знаю. але не маю настрою розповідати зараз. тим паче, ви ще не заслужили після своєї жахливої витівки.
у напівтемряві чується низький сміх.
– мені справді дуже шкода. пропозиція з компенсацією, до слова, досі актуальна. дійсно зроблю усе, що попросите. навіть на коліна перед вами впаду, якщо буде така потреба. хоча це, звісно, не бажано.
притінок приховує усмішку. перед тим, як відповісти, тичина гасить свою папіросу – опинившись у темряві, він почуває більше впевненості.
– приходьте завтра по восьмій. щось придумаємо. до того часу саме запах фарби має вивітритися.
– звісно. домовились.
у вечірній тиші минає ще зовсім трохи часу перед тим, як тичина збирається з силами, аби попрощатися з семенком й піти додому. його, як і михайля, чекають довгі години жахливої меланхолії та слабкої втіхи від початку міжособистісного перемир'я. так само шматки шпалер чекають свого місця у смітнику. власне, як і дві баночки з фарбою – білою та коричневою – комірки у квартирі підмогильного.
прийдешній день готується бути надцікавим.