Work Text:
Ми переступили поріг бібліотеки. Дивне місце для відвідин об одинадцятій годині ночі, чи не так? Проте, ми сюди прибули за знаннями, як і всі, хто переступає поріг бібліотеки. Вхідні двері, на диво, були відчинені.
- Бібліотека зачинена! - пролунало з будки охоронця. - Зараз же ніч!
- Так, так. Ми знаємо. Власне, ми до вас - відповів я охоронцю. - Ви ж дядя Толік? Вампір?
- Це дійсно я, - відповів охоронець і тут же включив світло в своїй будці.
Перед нами стояв середньостатистичний охоронець. Десь за сорок, з усіма ознаками облисіння на голові і алкоголізму на лиці. В нього були кругле лице, вуса та великий живіт. Те, що це вампір, важко було повірити.
- А ви точно вампір? - спитав я.
- А то! - посміхнувся дядя Толік. - Дивись.
Тут він посміхнувся дуже широко, спеціально показуючи свої ікла. По всім ознакам, які ми вивчали, вони належали саме вампіру. Але досить важко звикнути до думки, що ці істоти виглядають просто наче звичайні люди, а не прекрасні красені з аристократичними манерами.
- То вас привело до мене саме те, що я - вампір, так? - спитав дядя Толік. - І що вам конкретно треба?
- Ми збираємо історії вампірів - відповів я. - Це наше університетське завдання. А нам сказали, що ви охоче розкажете нам свою історію.
- Так, побалакати я люблю, - відповів вампір і вказав на декілька сидінь, які стояли недалеко. - Присядьмо. Я б вам би щось налив, але ж ви самі розумієте, що я п'ю. Відчуваю, у вас є багато питань. Що вам би хотілось дізнатись?
- Насамперед, те, як ви стали на цей шлях вампіризму?- відповів я, коли ми вже присіли. - Ну і дещо про ваше життя до і після.
- Насправді, моє життя вже не таке цікаве, як вам може здатися, - почав він. - Моє перетворення на вампіра було найцікавішою подією, яка відбулась в моєму житті. Та і чомусь, прийнято вважати, що у вампірів життя дуже цікаве. Але знаєте, мене перетворили у вампіра, коли мені було сорок три. Може, зараз і злається, що це - небагато, проте тоді, вважай, я прожив кращі свої роки.
Народився я ще до війни, в тридцять сьомому. І життя моє не відрізнялося до сорока від життя любого, спитайте хоч любого діда, якому стукнуло вже вісімдесят, як мені. Ото була в мене та ж школа, потім армія, а далі - на завод. Одружився я в двадцядцять два. Ох, і гарна в мене жіночка була. Царство їй небесне! (Померла два роки тому). Може, і в вашому розумінні і постаріла. Але ж ми вампіри сприймаємо красу ж геть по іншому, коли повністю втрачаємо фізичний потяг, якщо розумієте, про що я. А Людка була доброю. Шкода, що за життя я її не цінував. Дурний був. Дуже дурний. І син в нас народився десь через рік.
Все життя я працював не одному тому ж заводі. День у день одне й те саме, одне й те саме... Випивав. Це зараз я тут в бібліотеці хоч книг почитав, слів нахватався, а тоді таким дурнем я "помер". І моя любов до горілки призвела до того, що я мав проблеми з печінкою, та ще й хронічний гастрит. Проблем з цим тілом було ну вже дуже багато.
І от за мою чесну працю стільки років мені дали нагороду. Путівку в санаторій в Ялту. А до цього я виїжав ну хіба що до родичів жінки в Житомир. Це прямо таки була подія. Окрім мене, в Ялту зі мною їхав і мій товариш Коля.
І одного вечора ми купили у місцевих міцного кримського вина. Здається, ще й воно було молоде домашнє, і випили ми його в домить великій кількості, що дало нам сильно в голову. Я погано пам'ятаю той вечір, але ми на щось з Колєю посперечались і я угнав катамаран, який стояв прямо на березі моря. На ньому я і приплив на якийсь острів.
Мабуть, того вечора мені таки судилося померти. Якби не став вампіром, або ж втопився в морі на тому ж катамарані, або ж отруївся б тим вином.
Я погано пам'ятаю, що там було, але там я і зустрів того, хто мене перетворив. Воно мало було схоже на людину, це я запам'ятав, от тільки описати те створіння зараз аж ніяк не можу. Воно напало на мене і почало смоктати кров. І тут та кількість випитого вина мене і врятувала, бо це створіння просто оп'яніло від моєї крові. І тим самим не опустошило мої вени і я не помер, а заразився вампіризмом.
Я помирав і прокинувся вже вампіром. Це я одразу відчув, бо мене одразу мало не спалило сонячне світло. Ви ж маєте знати, наскільки новообернені вампіри чутливі до сонця. Та їм, навіть, надмірно місячної ночі виходити шкідливо. Я сховався в тих руїнах, які були на острові і дочекався ночі.
Де подівся той вампір, який мене вкусив, я не знаю. Мабуть, десь втік. Це вже потім я дізнався, що так виглядають дуже древні вампіри, що вони втрачають людську подобу, стають монстрами зовні.
До ялтинського пляжу я повернувся на тому ж катамарані. Знайшов Колю...
Тут дядя Толік дещо задумався, а потім продовжив:
- Але що ж мені з тим Колею зв'язуватися, я ж тепер кровопийцею став. Я лиш тихенько забрав свої документи. До Києва я добрався трьома нічними поїздами. Це було доволі легко, бо документи в мене все ж ще були.
Але вже на місці я тепер задумався, а нащо ж я сюди їхав? От прийшов би я до жінки і що ж мені сказати "Здрастє, я - упир"? Це зараз вже так багато про нас відомо, а тоді що? Ну, кровопийці. Це зараз я вже маю зв'язки з іншими вампірами, а тоді я був одиноким розгубленим новонародженим вампіром.
Я жив у підвалах. Я бачу питання у ваших очах. Бо всі коли хочуть почути відповідь на одне й те саме питання: чи кусав я людей? Я відповім чесно: так. Але не всіх підряд. Я шукав приречені душі, яким і так судилося жити найбільше рік. Більш того, я б назвав лишні люди, нікому не потрібні.
І в мене знову життя повернулось в те саме русло: одне й те саме. Історичні події проходили повз мене. Переродження мене не змінило. Тільки зустріч з іншими вампірами змінило моє життя. Влаштували мене працювати нічним сторожем бібліотеки, допомагають дістати дозу крові.
Деяким з нас не подобається кров з пакетика. Кажуть, що це геть не те, як кусати живу людину, але я от не відчуваю різниці. Дехто ще й стверджує, що різні групи крові мають різний смак, проте для мене кров є кров. І це значно зручніше і прийнятніше в етичному плані, якщо розумієте про що я. А ще кажуть, що у вампірів немає душі. У нас теж є почуття, просто нам треба пити кров, щоб вижити. І люди на багато жахливих речей можуть піти задля того, щоб вижити.
- Ми дуже вдячні вам за вашу розповідь, - подякував я, аисмкаючи програму диктофона на своєму телефоні.
- Та, будь ласка. Звертайтесь. Люблю спілкуватись з молодью. Зараз я вас пропустити не можу, проте заходьте в бібліотеку в робочі часи. Мене тут не буде, проте які ж тут книги. Я і сам трохи читаю, все ж таки в мене є ціла вічність.
Я передав дяді Толі пакетик крові якості подарунки, як це ми робили зазвичай після спілкуванні з вампірами. І ми пішли.
- Ви ж в курсі, - звернувся я до своїх однокурсників, коли ми трохи відійшли. - що, цей вампір - алкоголік?
- А хіба таке можливо? - одразу почув я у відповідь. - Вампіри ж п'ють тільки кров.
- Так і є - відповів я. - От тільки є одна з цим лазійка. Вся справа в тому, що алкоголь всмоктується в кров, і вампіри, якщо вип'ють кров дуже п'яної людини, також можуть сп'яніти. Так, от дядя Толік мав велику пристрасть до горілки при житті, таким він і залишився і будучи вампіром. Бо після цього він вбивав виключно алкоголіків, ну а зараз розбавляє кров з невеликою кількістю спирту. Смак не змінююється, проте щось типу відчуття сп'яніння виникає. Цього не пишуть в підручниках, проте мені вдалося побачити декілька раз підтвердження цього факту.
- А хто перетворив цього дядю Толіка відомо?
- Так. Один древній вампір, ще з Древньої Греції. Зараз вже перейшов стадію носферату. Піймали ще в кінці вісімдесятих і досить живе в дослідницькому інституті.
- Цікаво. А завтра в нас ще один вампір?
- Вампірша. Досить цікава дама.