Work Text:
Кленсі усвідомлює себе із запізненням, збирається докупи із стану витримки фотознімку, зливається… Дивиться на телефон, затиснутий у опущеній на коліно руці.
Екран світиться. Освітлює темряву довкола. А ще він чує, як його кличуть, запитують, чи він тут. Кленсі підіймає руку, обережно підносить телефон до вуха. Його голос тремтить, видаючи обережне:
– Джош?
Це ж він? Це ж з ним Тайлер говорив за мить до того, як Кленсі зайняв його місце?
Мовчання з того боку дзвінка, таке ж обережне, як власноозвучене раніше, згодом:
– Кленсі?
Кленсі зітхає. Опускаючи повіки, притискаючи телефон ближче до щоки.
Нарешті. Він відчуває себе помітним.
***
Чи їздив він колись в машині? Сам, без контролю? Один на задньому сидінні… Лише він і водій, лише тиша в салоні і дощ знадвору.
Темно, ніч пізня.
«Ти встигнеш приїхати? Зможеш?»
Джош запитав із надією. А Кленсі… Хіба колись його хтось кликав до себе? Пропонував викликати таксі, заспокоював, що тут недалеко, що дружина – не його дружина – за потреби зателефонує, і Джош швидко поверне його на місце?
Звучало логічно, заспокоювало. Хоча, думка про те, що він, виснажений тренуваннями із зброєю, яка мала потенціал вразити наймогутнішу силу противника, буде спати настільки довго, що доведеться повернутися в тайлерів будинок, займатися його клопотами, взаємодіяти з Дженною… Як він взагалі зможе з нею взаємодіяти? Вона ж… недосяжна…
А як взаємодіяти із Джошем? Теж важко, але якось… легше уявити. Все ж, це далеко не вперше.
Але він змінився. Джош змінився, з останнього разу (разів?), коли Кленсі бачив його… Скільки років минуло взагалі? На порозі будинку, біля якого зупинилося таксі, стоїть Джош Дан – людина, якою Кленсі завжди захоплювався. І зараз він такий… змінений… що захоплення викликає ще більше.
Кленсі йде до нього крізь дощ. Холодний дощ, один із останніх у цьому році, мабуть.
***
Кленсі сидить на шкіряному дивані. Джош – позаду, стоїть, завмерши біля поличок з алкоголем. Кленсі дивиться на нього обережно, обернувшись. Ніяково. Йому, дуже. І за те, що руки тремтять – особливо.
Джош обирає пляшку. Обертається, йде, на ходу беручи до рук склянку. Сідає поруч, не кинувши й погляду, допоки не плескає із пляшки алкоголь у склянку і не простягає ту Кленсі.
Міцний запах ріже, врізається всередину, в носові пазухи. Погляд Джоша турботливий, пробирається кудись, де порожньо, від чого холоне потилиця, та, тим ж часом, тепло шириться поміж ребер.
– Випий, то небагато, але кращого людство не придумало.
Кленсі бере склянку у руку, підносить до губ. Мружиться.
Згадки про те, як його постійно чимось поїли у Демі обпікають раніше за міцність градусів. Але він ковтає їх, ковтає все це, бо Джош Дан не може йому нашкодити.
І правда, ледь не одразу мʼязи, втомлені, не його втомою, розслабляються. А руки перестають тремтіти. Кленсі віддає склянку Джошеві, намагаючись позбутися концентрації уваги на відчутті обпікаючої гіркоти.
Джош забирає склянку, відставляє на стіл поруч. Скляний. Скло торкається скла, з відлунням. Бо дуже тихо довкола, бо в цій кімнаті навіть не чутно дощу. Тому все, що є тут – звук власного серцебиття і почуте промовлене:
– Розповідай. Все, що накопичилося, все, що доводилося переживати наодинці, все, що дратує… Добре?
Джош зазирає Кленсі у очі, обережно, без примусу. Кленсі охоче киває, бо він дійсно накопичив у собі забагато невисловленого.
І∅с__аti_оn.jpg
***
Почав Кленсі здалеку. З того, що памʼятав, або що згадав. Про те, що він відчував себе потрібним, тоді як насправді був просто використаним.
І, мабуть, тому його тягнуло до протилежного, підсвідомо; до чогось, що може дати відгук, а не лише відібрати почуте від тебе/написане тобою і сказати, що ти молодець.
Цього було мало, тому Кленсі… Кленсі швидко зіскочив на тему Факелоносця, хоч максимально цього не хотів. Бо багато на що міг скаржитися, на ті ж страшні часи після «повернення», яке обернулось добровільним підйомом на гільйотину, де тебе дуже повільно душили. Затягували зашморг ледь помітно, але результативно. До потемніння в очах, до жару по тілу.
Але ні, він розповідав, як наривався на свого однокласника, як спеціально провокував, бо знав, що той теж хоче висловитися, вилаятися у бік Кленсі.
І це зцілювало, це давало потрібний йому відгук.
Ці згадки – найулюбленіші серед тих, які почали повертатися. Спродуковані якимись біохімічними змінами у мізках, спровоковані наркотичними речовинами, якими Кленсі стимулювали, щоб він хоч трохи виглядав живим. Бо його не могли вбити, щоб заволодіти тілом. Він мав сам віддати його, пізніше, але не хотів.
Хотів жити, памʼятав про те, що за стінами, про того, тоді ще забутого, непізнаного ніби, загадкового і холодного аналога Джоша Дана. На цьому місці розповіді Кленсі зіщулився від ніяковості, бо, по-суті, зізнався у своєму захопленні людиною, яка його вислуховувала зараз.
Джош усміхнувся, щось пожартував про себе, як про міжсвітового мотиватора, розрядив атмосферу.
І Кленсі знову понесло. З вуст злітали слова швидше, ніж він встигав подумати про їхню доцільність тут і зараз. Про те, що зараз все дуже важко, бо тепер Кленсі згадує, а Факелоносець не знає про це, або не подає виду. А з кожною згадкою все важче, бо…
Кленсі зітхає розпачливо, обриваючи чергову скаржну історію, і тихо каже, дивлячись на Джоша:
– Жахливо. Чому ти настільки схожий на нього?
– Це проблема? – запитує Джош.
Кленсі знизує плечима, ховаючи очі. Зізнається:
– Мені важко… важко розповідати про нього, дивлячись на тебе.
Джош киває. Каже:
– Розумію, про що ти, це дійсно збиває з пантелику. Типу… Зараз переді мною ти, але ніхто б в усьому світі не зрозумів би, що це не Тайлер Джозеф.
Кленсі дивиться на Джоша із розпачем, усвідомлюючи, наскільки дивно все це виглядає з позиції бачення іншого.
Але той спокійний, не виглядає дезорієнтованим, зібраний такий… Розслаблено, спершись рукою на спинку дивану, схиляє голову, притуляючись скронею до решіток позаду. Дивиться в очі, теж розслаблено так, розслаблююче.
– Що таке ти хочеш розповісти мені про нього, що це викликає в тебе дискомфорт?
– Та не дискомфорт, просто… – Кленсі намагається підібрати слова так, щоб висловитись, але не виказати усе. Але помічена на джошевих вустах тінь усмішки руйнує останні барикади стриманості. – Я дивлюсь на нього, але кожної згадки мій погляд змінюється, і це важко.
– Чому? Чим?
– Бо я не тільки згадую події, а й відчуваю те, що я відчував тоді. Тоді, коли дивився на нього і зараз… Я починаю бачити його, дивитись на нього інакше, ну, в сенсі… – Кленсі немов задихається, йому бракує повітря і слів, щоб пояснити.
Джош, дивлячись уважно, відслідковуючи усе, помічаючи, як Кленсі хоче сказати щось, що неможливо сказати буквально, каже:
– Просто покажи.
І Кленсі показує. Дивиться на Джоша так, як не насмілювався дивитися на його паралельне втілення. Пливе поглядом по архітектурі обличчя, ковзає по губам, повертається до перенісся. А потім повільно спускається, тепер вже на губах завмираючи.
Завмирає.
Джош рухається назустріч. Повільно, нанометрами, немов отримуючи дозвіл на кожен відрізок, що розділяє їх із Кленсі. І коли відстань між ними стає небезпечно малою, Кленсі не витримує. Цілує.
Одразу нестримно, жадобно, ображено. Забувається, бо Джош відповідає, і Кленсі не хоче думати про всю цю ситуацію.
Він просто хоче цілувати ці губи, відчувати це т і л о, відчувати відгук, відповідь, цілковиту тотожність бажань.
Забувається зовсім, забирається на Джоша, обіймає, обвиваючи руками, сповільнює поцілунок.
Нарешті усвідомлює. Відсторонюється повільно, шоковано, розуміючи якусь невідворотність, яку він щойно здійснив.
– Треба втекти звідси, – каже Джош серйозно.
Кленсі киває.
Він розщеплений, тому зараз у прийнятті якихось рішень він може лише довірятись іншому.
***
Дощ майже вщух. Машина Джоша Дана підʼїхала до будинку, де проживав Тайлер Джозеф з родиною. Вже зі своєю, особистою.
Особистоствореною.
Джош заглушив двигун. Хотів обернутися до пасажира на передньому сидінні, щоб попрощатися, щось ще запитати, та…
– Що ти з ним зробив?
Рука Джоша стискає кермо. Сильно, з бажанням втримати свою позицію.
– О, Тайлер, давно ти тут? – запитує, не обертаючись.
– Ну, з будинку Смітів.
– Старших? – з надією запитує Джош.
– Молодших, – суворо відповідає Тайлер.
– Дідько…
Тобто, Тайлер повернувся, як тільки вони вʼїхали на околиці міста. Джош мав би помітити це, коли Кленсі раптово перестав говорити. Коли вже не Кленсі дістав із кишені своєї куртки телефон, поглянув на екран і сховав назад.
Дідько…
– Так ти скажеш мені? Що ти робив? Що ви…Майже дві години минуло…
– Нічого з того, що він мені не дозволив, – різко відповідає Джош.
– Ха, – посміхається Тайлер. – Навіть так.
Набирає повітря у груди, підіймає долоні, жестикулюючи мовчки. На видосі, намагаючись стримуватись, каже:
– Ти розумієш, що це… – Тайлер стискає руку в кулак, – Якось дивно казати за згоду у цій ситуації. З усіх можливих позицій огляду.
Джош зітхає.
– Я просто подрочив йому, і все. Ні більше, ні менше, нічого не очікуючи у свій бік.
Тайлер розтискає кулак, пальцями заривається у волосся на голові. Болісно зажмурюється.
Джош обертається, дивиться винувато-занепокоєно. Запитує:
– Та що не так? Йому дійсно треба була підтримка.
Тайлер випускає смішок. Відпускає волосся.
– Пиздець. Це в тебе вдома?
Дивиться на Джоша, на його впертий, впевнений у своїй правоті, погляд.
– Ні, там ми тільки цілувались, – каже Джош. – Потім я вивіз нас за місто.
Тайлер знову болісно мружиться, тримається, щоб знову не схопитися за голову. Тепер вже обома руками.
– А що ж так? Щось заважало? – запитує, іронізуючи.
– Не хотів, щоб Джим бачив. Бо він десь там міг вертітися.
– «Не хотів, щоб Джим бачив»… Як, дідько, символічно! – вигукує Тайлер, вдаряючи долонями по колінам.
Джош знизує плечима. Він дійсно вперто-впевнений у тому, що все зробив правильно. Чи, все ж, вводить себе ж в оману, намагаючись виправдати власну слабкість? Чи не власну?
Сумніви проступають обличчям. Тайлер дивиться на все це, як на якийсь жарт долі, світоустрою, що змішався з іншим, перетворивши звичні речі на щось химерне, початково нездорове.
– То ти вивіз його за місто і…?
– Ми цілувались на задньому сидінні. Потім… це…
Тайлер кидає погляд назад. Бачить зімʼяту джошеву футболку на сидінні. Обертається до нього, вдягнутого в чорне худі на голе тіло.
– Обовʼязково було знімати з себе…? – Тайлер вказує на торс Джоша, знову мружиться, стримує іронічну усмішку. Смішно ж, правда….
Джош знизує плечима. Задумується. А потім каже, серйозно так:
– Ти весь шлях допомагаєш йому, як можеш. Я теж допомагаю, бо іноді просто вислухати – вже допомога. Щось можеш ти, чогось вже не можеш…
Тайлер киває. Намагається дихати рівно, втриматися від хвилі гніву, що підступає, не дати тій накрити себе з головою…
– Я життя будую навколо того, щоб допомогти йому, – каже тихо, розмірено. – А потім чую від тебе, що я роблю недостатньо, бо ти просто подрочив йому в цьому салоні?
Тайлер все ж ледь помітно підвищує голос на останніх словах, у ображено-питальній манері.
– Я так не казав, – відвернувшись, дивлячись крізь лобове скло, каже Джош. Він ж дійсно нічого такого, аж такого, не зробив. Лише те, чого Кленсі потребував. Якогось… вивільнення напруги, бо то вже до грані дійшло, і це відчувалось, це відбивалось на Тайлері. А зараз той розслаблений. Ще й подякувати має, ні?
Тайлер зітхає.
– Джош, серйозно. Ти розумієш, що це його перший поцілунок?
Голос Тайлера розпачливий, втомлений. Джош обертається до нього знову. Ніби як, нарешті, до нього доходить те, чому Тайлер на нього такий злий. Ну, виключаючи те, що Джош робив з його тілом, але тут ж нічого такого нема, звична ж справа, чи не так?
Але перший поцілунок… Джош став його крадієм. Вкрав те, що не йому належало.
– Вибач, – каже тихо.
– А я то тут причому? – посміхається Тайлер. – Це перед ним ти…
Замовкає. Дає тиші настоятися. А потім каже, рішуче, зібрано:
– Добре, я зроблю щось, щоб він не запамʼятав цей сон, тільки це вже мені треба заснути.
– Тоді… Добраніч? – винувато запитує-каже Джош.
– Добраніч, – киває Тайлер. І йде, спокійно, смиренно вже, навіть не грюкнувши дверима.
Джош лишається наодинці. Не має сил, щоб завести двигун. Не вистачає дощу за вікном чомусь, того сильного, що лупив по даху авто, поки Кленсі довірливо дивився йому в очі, збито, загнано дихаючи.
Джош мимоволі думає про те, що було б непогано, якби Кленсі, навіть забувши все те, що сталося, бо може це й правильно, все ж запамʼятав відчуття, що його готові почути і зрозуміти. І що йому правда хочуть відповісти. Просто… по-дурному бояться, налякані своїми ж, власноствореними, уявними монстрами та неіснуючими чудовиськами.
Джош щиро сподівається, що якщо Кленсі змінить своє внутрішнє ставлення до всього цього, змінить себе на того, котрий беззаперечно заслуговує відвертості у свій бік і щирості, то інший Джош, той, типу холодний і неприступний, а на ділі ж дурний і переляканий невідомістю і варіативністю майбутнього, нарешті зробить хоч малий, хоч нанометровий рух назустріч.
Бо, як виявилося, цього цілком достатньо.