Work Text:
Небо набувало вже звично нудного сірого кольору. Туман поволі затягував дахи та бетонні стіни висоток. За вікном 12го поверху як завжди було ніхуя не видно, саме тому штори не відкривалися останні тижні три. На стелі блякло блимав світильник, в якому робочою була від сили одна лампа, інші ж просто перегоріли ще в середині минулого року і, судячи з усього, їх власнику було абсолютно похуй на них. «Все одно я тут тільки сплю, і те не завжди», — проминало в думках кожного вечора, коли він приходив додому і лягав спати після дня тренувань, іноді навіть не мившись. У дні, коли ноги ледве тримають останнє про що ти, сука, думатимеш це про лампочку, котра перегоріла, справді, скоріше навіть зрадієш, адже тепер світло не б’є в очі кожного ранку, коли ти забуваєш його вимкнути зночі. Певно через це ті лампи, не зважаючи на трильйон різних обітниць щодо терміну використання на упаковці, здохли за пару місяців, лиш одна, настійкіша, все ще трималася з останніх сил. Взагалі, з електронікою останнім часом йому не щастило… особливо вчора…? Чи коли це було? Що взагалі вчора було? Мало бути? Чи буде сьогодні? Ніби-то щось важливе, ось тільки що?…
Вже вкотре перед ним стояли металеві двері його висотки. Ноги нестерпно боліли, а коліна лиш кожної секунди погрожували відмовити прямо тут, на порозі під’їзду, серед мокрого бруду від черевиків, холодного вогкого повітря та мертвих січневих дерев, оточених відповідною тьмяною травою. І, правду кажучи, він був би аж ніяк не проти піддатися своїй утомі, але на ранок, завдяки їбучим «чуйним перехожим» він прокинеться від такого самого «чуйного» допиту від чи ментів, чи санітарів зі швидкої.
«А потім про все дізнаються медіа і мені п’ять годин трахатимуть мізки про те, що я безвідповідальний довбойоб і що мені треба «хоч трохи думати про свою репутацію», в рот її їбати блять».
Зараз він радо би штурхнув двері перед собою ногою, паралельно шепнувши якийсь мат під носа, але все, на що його вистачило, було машинально піднести ключ до домофону. Під звичний, тим не менш бридкий, пискіт, хлопець виснажено прочинив двері. Залишалося лиш відстояти пару хвилин у ліфті і він, врешті, зможе впасти і заснути без подальших наслідків. На такому ж автопілоті він підійшов до ще одних металевих дверей.
— Та блять, ну ви серйозно!? — вигукнув він, все ж в’їбашивши по дверям ногою.
Трохи нижче його очей був чемно приклеєний листок а4, на якому хтось максимально вчительським почерком написав: «Ліфт не працює». Мало того, що від кожного завитка на літерах згадувалися «теплі й світлі» роки в «улюбленій» шаразі, так ще й до своєї їбучої квартири доведеться хуярити пішки сходами…
Наступний кадр, що спливає в пам’яті: він вже сидить за столом, розглядаючи пляшку коньяку, яку йому подарував хтось із знайомих з-за кордону на прийдешнє 18ти-річчя. Фігурні грані дорогої тари відбивали від себе слабке жовтувате світло, роблячи її більш схожою на ту їбучу кулю, яка створювала відблиски у дешевих клубах із серіалів про Америку. Через хвилину перед ним уже стояла чашка, а поряд із нею лежала пробка з-під коньяку. Скільки разів він чув про «найкращий відпочинок завдяки алкоголю», стільки грам він і налив у свою чашку.
Рідина кольору старого масла у фритюрниці, за яке ваш заклад пошлють нахуй в телепрограмі «Ревізор», дивилася у відповідь на хлопця. Довгим натиском кнопки він відключив телефон, повністю забувши про будильники, непрочитані повідомлення і список покупок, який висить в його нагадуваннях другий тиждень.
Далі лиш ковток, другий, третій… знімається тонкий светр, який він скоро затягає до дір на тренуваннях, щось іще, якась мутна злість і блимання лампочки, що переходить у темну порожнечу…
«Блять! Точно! Телефон!»
Саме з цією думкою Юра врешті прокинувся.
«Сука! Куди я його закинув?!»
Хлопець поспіхом перевертав подушки, різко звівшись на лікті. Неочікувано, пекучий біль пронизав усе його тіло.
«Про що я, блять, думав?», — нарешті увімкнув свій мозок він, прикладаючи долоню до лоба.
Ніби він не знав, що їбуче похмілля існує і що воно неминуче настане, якщо випити чашку сорокаградусного коньяку самому ще й не ївши невідомо скільки годин. Ну хоч телефон, накидуючись, вимкнув, і на тому спасибі. Не доведеться вигадувати купу відмазок перед усіма контактами і, боронь боже, Яковом. Невідомо, що йому від тренера буде сьогодні, враховуючи те, як далеко від Юри нестиме цим коньяком. Певно він 5 годин слухатиме як пагубно впливає алкоголь на організм людини, головне лиш щоб додому не відправив...
Здавалося б, час між сезонами — ідеальна нагода відпочити, десь пропустити тренування, десь недоробити вправу, але ні. Цієї зими Юра, попри слова інших та здоровий глузд, ніби і не виходив із катку чи танцювальної зали, постійно беручи додаткові заняття чи, сховавшись у душових, залишаючись на майданчику після того, як інші підуть. Тому і ходив додому по темряві на ногах, що ледве тримали.
Забивши на лютий головний біль, хлопець встав із ліжка та поплівся далі шукати свій телефон, мимоволі продираючись через безлад в кімнаті та речі на підлозі. Десь у глибині душі він клянув технічний прогрес за те, що всі годинники та будильники тепер були в його вимкненому телефоні. Він був як той їбучий їжачок в тумані — не в змозі пригадати навіть який сьогодні день. Можливо, Юра вже проїбав тренування і йому пиздець, якщо він навіть поряд із залом з’явиться? Та йому довелося одразу ж відкинути дану теорію, оскільки якби він не з’явився на занятті і не відповідав на дзвінки, то Плісецький би зараз не шаркався по своїй квартирі сам-один, а приймав невдоволених його поведінкою «гостів». Тому залишався лише шанс того, що йому треба із названої квартири цієї ж секунди вимітатися, аби не спізнитись. Врешті-решт він добрів до кухні, де на нього мирно чекав телефон. Менш мирною ж була розбита чашка на підлозі та її уламок, який із поки що незрозумілих причин лежав на столі.
«Сука, його ще прибирати…» — подумки протягнув хлопець, намагаючись згадати чи є у нього взагалі віник, — «потім розберуся».
З цим Юра взяв до рук усе ще вимкнений телефон, сподіваючись, що там було хоч 20 відсотків заряду. Затиснувши кнопку живлення, він мимоволі ковзнув поглядом вниз.
«Побачив би хто, мене б нахуй в дурці закрили…»
Ну, тепер хоча б зрозуміло навіщо йому потрібен був шматок розбитої чашки. Ніякої новизни в побаченому для нього не знайшлося. Ще й телефон, як на зло, показав екран блокування і вирубився. Годинник на фоні фотки його кішки, що зараз ймовірно дрихла десь на шафі, повністю ігноруючи цей світ, показував 12:08. До тренування трохи менше години.
«Знову пройобувати гроші на таксі…» — подумав він, ніби йому тих грошей бракує.
Недовго думаючи, Юра відпив води прямо з крану й пішов у душ з надією хоч трохи замаскувати запах абсолютно невластивого йому перегару.
Світло в коридорі він, як з’ясувалося, теж не став вимикати. На своєрідній «дошці пошани» виблискувало його перше золото в дорослій віковій категорії, поряд із ним: усі подальші нагороди.
З того моменту пройшло роки зо два чи три, не більше, хоча відчувалося це так, ніби пройшла ціла вічність. Усе так сильно змінилось: хтось назавжди кинув спорт, хтось травмувався і пів року як на реабілітації, хтось одружився і безстроково звалив до Японії, пообіцявши, що «привезе купу подарунків» на Юрин день народження, але Плісецькому було навіть страшно уявити, яких сувенірів йому навезуть. Направду, він тихо молився, що той забуде про цю свою обіцянку, як і про всі інші, чи, у якості альтернативи, попросить свого партнера допомогти із вибором.… не суть. Купа фото в інстаграмі, сотні тренувань, тисячі людей, більшість з яких він вже ніколи не пригадає. Навіть в старій, як розвалений Союз при якому та будувалась, танцювальній залі зробили клятий євроремонт. Хлопець усе ще з острахом пригадував, як допомагав обрати і купити нові штори в онлайн-магазині. Хто б здогадався, що пояснити «тонку» роботу системи оплати буде настільки складно…
Але, поміж тисячами подій, найбільше змінився сам Юра. Рік того чемпіонату, як він і думав, став останнім у «звичному стані». В обмін на пару сантиметрів зросту і трохи іншу фігуру йому довелося віддати половину гнучкості. І нібито все стало на місця вже місяці тому, з’ясувалося, що і в дорослому віці у нього не буде ніяких проблем з розтяжкою, та щось змінилось безповоротно. Кожен рух, кожен стрибок, кожен поворот хлопець ніби вивчив наново й усе ще не розуміє як робити, і це —далеко не про виконання. Він не падав, не плутався в ногах, про що свідчать усі подальші призові місця. Суть була в зовсім іншому. Все виглядало і відчувалося не так, як раніше. У кожному русі Юрі вижалась якась тяжкість, коли не було помилок у виконанні. Хлопець більше не міг навіть подивитися власні відео з тренувань, бо в кожному з них він чи недотягує ногу, чи дивно ставить вільну руку, часом, навіть криво приземляється або ж його взагалі хитає у різні сторони, не говорячи вже про вираз обличчя, який гіршає із наближенням дати знятого відео до сьогоднішньої. Здавалося, що б Плісецький не зробив, скільки б додаткових він не взяв, йому ніколи вже не вдасться досягнути «минулої слави», в якій йому все «так легко давалось». Принаймні так це виглядало в його пам’яті. Із віковими змінами він, як сам думав, мав «переродитись» і кимось стати, але чомусь просто перестав себе впізнавати. Ще й характер, якому всі віщали полегшення, тільки погіршився: тепер він зривався на крик ледь не із кожним, із ким заговорить, а коли голос мимоволі ламався від напруги, просто натягував навушники і викручував звук на максимум у надіях оглухнути. Одне тільки діло, що тепер він почав із запізненням усвідомлювати, коли людей ображає його їбучий натиск матів та їдких коментарів. І, йобаний в рот, він врешті почав бісити самого себе. З кожним падінням, яке виникає тому, що він недостатньо пропрацював стрибок за минулі 20 його повторень, Юрі просто хотілося собі ж врізати. Гіршим здавалося тільки впасти на змаганні, якщо таке й траплялося, що уже здавалося йому неприпустимим, то до голови лізли значно жорстокіші речі. Так чи інакше результат і у першого, і у другого був однаковий. Він вже потроху починав думати, що ситуація виходить з-під контролю…
Досушивши волосся, Юра швидко надягнув перший-підходящий прикид, який відкопав у шафі та взяв уже зібрану з учорашнього дня сумку. Залишалось лише накинути на шию навушники і вийти з дому. Із цим він нарешті пригадав телефон, що валявся на стільці біля розетки. Взявши, врешті, і його, хлопець накинув куртку і, преконавшись що ніде не забув вимкнути світло, замкнув двері.
У під’їзді, як завжди, було темнувато, але далеко недостатньо, щоб Плісецький не розгледів все той самий їбучий листок а4 на дверях ліфту.
«Ну заїбись, блять», — подумав він, — «знову хуячити пішки по сходам».
Протяжно зітхнувши, Юра повернув до каторжного для жителів високих поверхів витвору архітектури, паралельно дістаючи телефон. Дорога довга, хоч гляне котра година і що йому писали доки він був у відключці, якщо взагалі писали. Можливо він навіть пригадає, що такого важливого мало статись сьогодні…
На годиннику висвітилась 12:49. Перші три сповіщення були майже однаковими: «пропущений будильник о такій-то годині». Як несподівано. Далі вже звичні сповіщення з інстаграму.
«Походу Віктор знов постить свій мільярд сторіс», — промайнуло в думках хлопця, коли той розгледів нік перед базовим текстом сповіщення, — «турист хрінов».
Юра спробував прогорнути сповіщення далі, але відкрився лише екран введення пін-коду. Що ж, все інше хлопець дізнається, коли викликатиме таксі, та й минав він уже другий поверх. Тим паче йому треба встигнути зайти в магазин…
Як тільки двері під’їзду зачинились за ним, хлопець звернув на найкоротшу стежку до місцевого продуктового. Останнім часом він настільки часто став пізно виходити, що вивчив кожну щілину, через яку можна зрізати, перетворюючи 7 хвилин нормальної людини, на 3 хвилини і завжди брудні від багна черевики. Звісно ж ніхто не стане класти дощечки, не те що асфальт, у такі закутки.
Сам магазин Плісецький пробіг іще швидше, ніж дорогу до нього: схопив уже звичні йому 2 півлітрушки енергетика, завдяки яким він все ще не валився з ніг коли не треба. Перша була для основного тренування: її він випивав по дорозі чи в роздягальні перед початком офіційного «робочого дня», друга ж слугувала для сольної практики: вона п’ється між подіями, доки він чекає в душовій. Певно якби не ці пересолоджені осередки кофеїнової залежності, він не витримував би і одного тренування у своєму нинішньому ритмі. Головним було не пити їх підряд. Це він, звісно ж, вивчив на реальному досвіді. Розплатившись, хлопець не збавляючи обертів, викликав таксі…
Лише сівши в машину і підтвердивши куди їде, Юра нарешті зміг передивитися всі свої сповіщення. Щось було із гугл фото, а-ля: «згадайте свої відчуття хх.хх.20хх р.», щось із плеймаркету, який все не втомлюється благати оновити програми, котрі варто було б видалити за непотрібністю, а щось було із телеграму…
«Стоп», — в деякому ступорі подумав він, — «кому б знадобилося мені писати сюди, якщо я ще навіть не спізнився?»
Месенджер завжди був для найважливіших та найближчих людей, тому сповіщення звідти були рідкісними і найчастіше свідчили, що треба щось додатково зробити або принести на тренування, але це було виключено, адже зараз навіть не пре-сезон. Із більшістю друзів і знайомих він спілкувався через особисті повідомлення в тій самій інсті. З-поміж них усіх була лише одна людина, котрій Юра колись давав свій телеграм і номер телефону…
«БЛЯТЬ!» — ледь не вирвалося у нього вслух, — «СУКА! Я ІДІОТ! НЕВИПРАВНИЙ ДОВБОЙОБ! ЙОБАНИЙ В РОТ!»
Сьогодні, рівно о 8й ранку, він мав би чекати в аеропорту біля воріт із написом «Прибуття/Arrival», а не спати вдома, напившись дарованого коньяку, який він до того ж, не мав би відкривати аж до березня місяця. Чим він, сука, думав?…
Врешті відкривши програму, Юра перечитав адресовані йому повідомлення. Чесно кажучи, він навіть не знав, що відповісти. «Дарма знайомі подарували коньяк трохи раніше дня народження» чи, може, «Пробач, що забув, що ти сьогодні прилітаєш, мене вибісив непрацюючий ліфт і я накидався в дрова», а може краще «СУКА У МЕНЕ НЕ СПРАЦЮВАВ СРАНИЙ БУДИЛЬНИК ЩЕ Й ТЕЛЕФОН СІВ ЇБУЧІ ГАДЖЕТИ БЛЯТЬЬЬЬ», щоб приправити провину тупою відмазкою і брехнею?
У результаті він просто втикав на клавіатуру весь залишок поїздки до ковзанки, попутно проклинаючи алкоголь, втому, та найбільше — себе. Як, мать його, можна було забути, що твій найкращий друг і за сумісництвом: «єдиний кому ти повністю довіряєш, хто спокійно вислуховує і постійні крики, і рідкісний плач, кого твоя кішка любить більше, ніж тебе (якогось біса) і, сука, той, розмови з ким змушують щиро всміхатися ( і точно не згадувати єдине весілля, на якому ти, колись у своєму житті, був)» прилітає до тебе ж в гості саме сьогодні…
За вікном авто вже виднівся звичний спорткомплекс, а водій обирав місце на так само звичній пустій парковці. Довкола було ні душі.
Машинально попрощавшись із водієм, Юра зліз із сидіння та закрив двері. Його обличчя, здавалося, ще сильніше зрівнялося у кольорі зі світлим волоссям, невідомо чи то від похмілля, чи то від ново здобутого ступору. Тим не менш, хлопець йшов свої 100 метрів до входу, паралельно п’ючи приторно солодкий енергетик, який він дістав із кишені куртки. Йому вже було абсолютно начхати на те, що йому зробить Яків, зачувши перегар від спортсмена, що у нього, взагалі-то люто болить башка, що рука постійно пече, коли треться об тканину його кофти і тим паче на те, що він, навіть, виглядає ніби з типового «бодуна», тільки й діло, що волосся чисте. Перед очима усе ще була клавіатура і пустий рядок із підписом «написати повідомлення…». Так, сьогодні Плісецький був злий і на ліфт, і на кляту грязюку всюди, і на максимально «зимову» погоду з «плюсом» на термометрі, та найбільше, найсерйозніше він був злий лише на самого себе. Серйозно?! Вимкнути телефон аби тупо накидатися серед тижня, ще й повністю забувши про плани на наступний день?! Він що, якийсь алкаш, якому градус дорожчий за саме життя?! А якщо він прямо зараз його зустріне?! Що він, блять, йому скаже, якщо, звісно, з ним захочуть, після такого, говорити в цілому.
Із цією думкою хлопець минав коридори, уникаючи всих, кого мимохідь бачив. Лише біля входу до роздягалень він тихо привітався з Мілою, яка у відповідь лиш спитала чи добре він себе почуває. Юра ледь помітно кивнув головою, поспішно заходячи в потрібні йому двері.
Годинник на стіні біля шафок показував 13:05.
«Прекрасно», — подумав він, — «тепер я не тільки з бодуна, а ще й запізнююсь».
Хлопець поспіхом скинув куртку, ледь не забувши переховати другу бляшанку енергетику до сумки, натомість дістав із неї зім’ятий, невідомо як складений, але свіжий одяг. І на тому спасибі бухущому Юрці з минулого, який не забув про тренування, але забув, блять, що саме сьогодні прилетить його друг і що він пообіцяв його зустріти в аеропорту. Поки думки були зайняті самопрокльоном, руки з горем навпіл зав’язували шнурки на тренувальних кедах. Взявши до рук чохол із ковзанами, Плісецький врешті поплівся з роздягальні, зупиняючись за крок до виходу. Усе ж йому було не так вже й похуй на те, що йому прямо зараз влаштує Яків за термоядерний «парфум» учорашнього коньяку і запізнення. Хлопець накинув на голову капюшон, натягуючи його поверх обличчя настільки, наскільки це було можливим. Тихими швидкими кроками він вийшов з роздягальні й оббіг півпериметр рингу, сподіваючись знайти темний закуток де він зможе спокійно розім’ятися непоміченим.
І йому це навіть вдалося: поставивши ковзани до стінки, Юра почав свій звичний репертуар вправ для розігріву, час від часу поглядаючи на тренера, який активно допитувався чогось у Міли. Вона ж, ніби вагалася щодо відповіді, роззираючись по сторонам, шукаючи поглядом когось. Врешті, дівчина кивнула, після чого Фельцман, судячи з усього, сказав їй продовжувати те, що він перервав запитаннями. Далі, згідно зі спостережень, чоловік прокашлявся. Це вже наштовхувало на тривожні думки, адже робив він це лиш тоді, коли збирався кричати.
Ніхуя Юрі, блять, не вдалося…
— ЮРІЙ ПЛІСЕЦЬКИЙ! — пролунало ніби із гучномовця, — НЕГАЙНО ПІДІЙДИ СЮДИ!
Сам Юра вирішив, що можливо… можливо… це — блеф, тому лише сильніше натягнув на голову капюшона і продовжив любісінько робити вправу.
— Юра, — звернувся вдруге Яків, уже дивлячись в його сторону, — підійди, доки я сам до тебе не підійшов.
Хлопець лише клацнув язиком і закотив очі. Доведеться йти, а він так сподівався розім’ятися в спокої та бути поміченим лиш коли вийде на лід…
Із максимально невдоволеним і серйозним таблом Юра поплівся до входу на ринг, біля якого і стояв його тренер.
— Юра, — вже тихше, але зберігаючи той самий тон, звернувся Яків, — ти що, пив?
«Невже це аж настільки помітно?» — подумки запитався спортсмен, відповідаючи, натомість, зовсім інше.
— Як, по-вашому, я маю пити, — огризнувся він, відвернувшись до поручню, ніби йому цікаво споглядати пошарпаний лід, — мені, хоч і ненадовго, але все ще 17 років. Мені ніхто нічого не продасть!
Фельцман лиш потер лоба долонею, ніби у нього болить голова.
— Звідки ти цю дрянь взяв я і справді не знаю, — так чи інакше погодився він, — але ти справді думаєш, що прямо зараз я не чую, що від тебе несе перегаром на 3 кілометри!?
Юра знову закотив очі, можливо сильніше, ніж минулого разу.
— Пив, не пив, яка в біса різниця!? — кинув він, — так чи інакше, я зараз тут і готовий працювати далі!
Хлопець склав руки на грудях, ніби цю суперечку щойно було вичерпано, повністю певний у своєму аргументі.
— Велика різниця, Юро, колосальна навіть, — уже набагато спокійніше відповів йому чоловік, — якщо ти підеш зараз крутитися на льоду з похмілля, то можеш абсолютно спокійно впасти і травмуватися назавжди, — додав він, — краще чесно скажи, як ти себе почуваєш, і я не сваритиму тебе поки-що.
Різко забувши власне «непереборне» бажання сверлити поглядом лід, Юра повернувся, розкриваючи «картину» свого блідого обличчя та червоних, ніби від сліз, очей. Сам він не був певний, чи це «ніби» було доречним, не те щоб він добре пам’ятав усі вчорашні події.
— Башка болить капець, — роздратовано сказав хлопець, — взагалі не розумію, як сюди дійшов.
Фельцман похитав головою.
— Пішли я дам тобі щось від голови, — навіть із долею співчуття сказав він, — посидиш трохи, далі подивимося на твоє самопочуття.
Із багаторічного досвіду чоловік зробив висновок, що це явно була не типова для молоді «весела накидаловка» в компанії, а з огляду на Юрині очі слово «весело» там і не фігурувало.
Хвилин з 10 по тому, Плісецький нервово сидів на лаві біля того самого входу на лід, водячи поглядом по усій площі приміщення. Чого б йому це не коштувало, він не хотів брати до рук телефона, не зважаючи на те, що думки гризтимуть його незалежно від наявності чи відсутності гаджету. Залежним був лише час, даний на вигадування вагомої відмазки.
— Юр, — звернувся до нього тренер, повністю вибиваючи хлопця з думок, — тут твій друг каже, що зайде на пару хвилин, якщо тобі все ще погано, то я можу попросити його тебе провести додому.
Плісецького від цих слів ніби струмом вдарило. Та краще він ногу собі зламає, ніж це…
Із рекордною швидкістю натягнувши і зашнурувавши ковзани, Юра підвівся, повністю відкинувши залишки головного болю.
— Знаєте, мені вже набагато краще! — більш істерично, ніж переконливо випалив він, — піду точити свої сальхови!
Договоривши, хлопець буквально вибіг на ринг, паралельно роблячи невелику розминку. Фельцман лише провів його недовірливим поглядом.
«Невже щось сталося між ними?» — здивовано подумав він, — «ще й настільки, що навіть Юра вдався до чарки…»
Сам Юра вже активно щось робив, стараючись виглядати якнайбільш зайнятим. Не зважаючи на те, що він сам проголосив бажання попрацювати над стрибками, зараз хлопець чи то відточував кроки, чи то взагалі невідомо що робив. Його погляд кидався від одного входу до іншого, відлічуючи кожну секунду до моменту, який він навіть не знає коли настане. Думки крутилися одна за одною, лише створюючи безрезультатний шум, який запудрював мізки, не дозволяв зосередитись навіть на найпростішому. Котрий вже це раз, коли він ледве не в’їхав у бортик катку? А скільки поворотів перервано через те, що хлопець тупо не може тримати баланс? Ще й Яків, як на зло, мовчки спостерігає…
«Сказав би хоч щось за мою вільну ногу», — роздратовано подумав Плісецький, повторюючи комбінацію вже у сотий раз, — «до неї ж хоч палку прив’яжи… ще й рука незрозуміло як висить, ну в чому, сука, проблема крутити все по-нормальному?!»
Зробивши абсолютно ту саму помилку і в наступному повторі, Юра вдарив себе по все ще зігнутій нозі.
«Та ти можеш бути нормальним чи ні?!» — ледь не вигукнув він, — «що, блять, складного в тому, щоб тримати ногу?!»
Майже гаркнувши, як ті дворові пси, які постійно гризуться під вікнами його ЖК, хлопець від’їхав на іншу сторону майданчику. Хрін з ними, тими поворотами, їх він зможе відпрацювати і після того, як засвоїть більш складні елементи. Тим паче поворотами рекордних балів не набереш, а ось чисто виконаним лутцем — без проблем. Так, звісно, він сказав, що відточуватиме сальхов, але сальхов — це «легка хрінотінь, яку не можуть нормально зробити хіба-що діти», тому з ним він «і сам розбереться». Із цим хлопець двинувся з місця, розганяючись до необхідної йому швидкості, попутно звертаючи на хід назад.
— Юра, — звернувся до нього Фельцман, помітивши, що це захід далеко не на звичайний сальхов.
Але хлопець його вже не слухав. Набравши потрібну швидкість він усе наближався до моменту самого стрибку. Та як би він не робив якісь додаткові замахи, Юра ніяк не міг знайти у собі сили нормально відштовхнутися, лише відчував, як із кожним вдихом до скронь повертається головний біль, а ноги втрачають останні сили. З іншого ж боку, виказати цього він зараз не міг: тоді його точно відправлять додому, що є абсолютно неприпустимим, не тоді, коли кожне тренування лічене.
Зібравши нульову енергію та залишки нормального дихального ритму, Плісецький таки зробив свій лутц, приземляючись лише завдяки доторку до льоду рукою. Після чого йому довелося під’їхати до того клятого бортику, просто щоби не впасти.
— Подвійний із перекрутом, — врешті оголосив Яків, — не роби дурниць. Краще зосередься на чомусь простому.
Хлопець нічого не відповів, сильніше впиваючись пальцями в металеве покриття, за яке тримався.
«Сука, та який з мене спортсмен, якщо я навіть подвійний не приземлив, не кажучи вже про те, що він повинен був бути потрійним?!» — йому довелося прикусити власного язика, аби не зірватися на крик, — «я цей лутц вже маю уві сні на максимальний бал крутити, що, блять, це?!»
Як він має продовжувати свою кар’єру, якщо навіть найменший біль змушує його не робити нічого складного?! А якщо щось заболить перед чемпіонатом?! Зніматись нахуй з виступаючих, чи, може, позоритися прямо на рингу, перед тисячами, якщо не мільйонами людей?! Та йому, на пару з його виконанням, має бути поїбати на абсолютно все, крім зламаних чи розтягнутих кінцівок!
Ні, він не буде робити щось просте, він має, врешті, навчитися виступати на вищому рівні незалежно від фізичних, і, чорт забирай, ментальних негараздів. Трохи віддихавшись, Юра знову намірився на один із «дорогих» стрибків, розганяючись попри всі зауваження тренера і, вже звично, попри здоровий глузд. Він має хоч раз виконати щось правильно сьогодні, інакше у нього точно поїде дах. Як йому взагалі вдається пройобувати цей безцінний час між сезонами аж настільки…
Та ось, нарешті, до нього повернулась нормальна концентрація. Цей раз точно стане правильним.
«…раз, два..» — намагаючись не втрачати ритму, рахував хлопець, — «…тр-»
Права нога похитнулася від зупиненого імпульсу разом з тим, як йому перебило дихання. Десь з-за його спини почувся скрип дверних петель.
— …блять… — прошипів він, відчуваючи як паніка поволі заповнює його свідомість, а дихати стає нічим.
У голові почали спливати всі найгірші фантазії та найбрехливіші відмазки. Можливо йому просто вдати неймовірну зайнятість, чи краще втекти доки це ще можливо? Що якщо йому не повірять? Може одразу визнати провину? Може промовчати? А може-
Тупий біль пронизав його тіло, змушуючи закашлятися від різкого удару під дих.
— Плісецький! Ніяких стрибків сьогодні! — гримнув на нього Яків, — а краще йди додому і відлежся!
Юра і сам не міг у це повірити. Він тільки що на повному серйозі із розгону в’їхав у бортик…
Хлопець зробив іще пару рваних вдихів.
«Це просто смішно…», — промайнуло в думках уїдливим тоном, — «…я відволікся на їбучий скрип дверей та в’їбався прямо в бортик…»
Пальці поволі ковзнули вниз по дерев’яній панелі. Чи варто йому взагалі підводитись із поручня? Певно закінчити свою кар’єру прямо тут, розлігшись по холодному металу, буде гарною ідеєю. Не те, щоб фігурному катанню забракне конкурсантів, якщо зі строю вибуде один. Але ким тоді він стане? Касиром у своєму місцевому продуктовому? Стоятиме там із ранку до ночі, посміхаючись покупцям і відраховуючи здачу психопатам, які донині користуються готівкою, паралельно пригадуючи найкращі роки життя забачивши кожен товар, який він так часто купляє зараз. «Мрія», а не майбутнє. До того ж, викидати стільки років праці до смітнику вже запізно, а факт того, що це розірве контакт із деякими людьми здавався більшою погрозою, ніж бути приреченим пробивати штрих-коди від зорі до зорі.
Усе ж перевівши руки назад на верх поручня, Юра звівся на лікті, оглядаючи своє оточення. Ніби все було незмінним: колони так само стояли рівно, одна за одною, незрозумілий старий постер продовжував повільно відриватися від стіни, навіть вхідні двері були зачиненими.
«Невже я в’їбався у поручень через те, що мені здалося, що двері відчинялись?…»
Що ж, хоча б про хвилювання він на якийсь час міг забути. Остаточно перенісши вагу тіла на ноги, Юра був готовий відпустити поручень та повернутися до роботи. І так половину тренування просидів на лаві в очікуванні на щось, а зараз ще й вирішив порозкисати на старій ДСПшній панелі. Зібравши залишки своїх сил, хлопець розвернувся на 180°.
На щастя, відпустити поручень він не встиг.
«…не здалося…»
Там, обговорюючи щось із Фельцманом, стояв ніхто інший, як він — Отабек Алтин, також відомий як Герой Казахстану і той, про кого Юра якимось хріном примудрився забути, вже вкотре повівши себе по-ідіотськи. Можливо Плісецький і був ідітом, особливо враховуючи те, що зараз він поводився не набагато розумніше…
Слідуючи своїй же логіці, Юра мав чи вже давно кудись вийти, чи прямо зараз крутити стрибки і всім виглядом виказувати лише як сильно він зайнятий. В реальності ж він другу хвилину не міг відвести погляду від Алтина.
«Хто б знав, що в реальності нова стрижка личить йому аж настільки…» — одна єдина думка пробивалася через стукіт серця, — «…ще й без салонної укладки».
Про ніяку логіку вже не могло бути й мови… побачити на власні очі те, на що ти 5 годин залипав у інстаграмі та навіть зайшов на якийсь із свої дуже старих аккаунтів із незрозумілим ніком аби написати свої щирі враження у коментарі. Не дивно, що зараз Юрі зовсім відключило зв’язок із раціональним мисленням. З іншого боку він і його неприкритий погляд і дотепер залишилися непоміченими, тому думати йому, можливо, не доведеться. Особливо, якщо Бека не стане відволікатися від свого нинішнього діалогу…
Плісецький знову сам собі наврочив.
Тільки він встиг про це подумати, як його «розкрили». Помітивши, що Юра не зайнятий, Алтин привітався з ним вже звичним стриманим жестом та легкою усмішкою, на що Плісецький ледь не забувся відповісти.
«Від похмілля хоч температури бути не може?» — дещо розгублено подумав хлопець, відчувши жар на своєму обличчі.
Тим часом на іншій стороні даного спілкування продовжувався діалог.
— А що з Юрою? — різко запитав Отабек, мимоволі кидаючи ще один погляд на блондина, — він виглядає якось… хворобливо.
Яків лише похитав головою, приклавши долоню до лоба. Здається, Плісецький і до сьогодні не припиняє бути джерелом його головного болю.
— Та він ніби з глузду з’їхав! — гучно втрутилася Міла, яка зав’язувала шнурки на лаві поряд, — мені здається, Юрка взагалі вирішив сюди переїхати на ПМЖ: понабирав додаткових годин в міжсезонні й крутить лутци з фліпами від ранку до ночі, — говорила вона із своєрідним стурбованим ентузіазмом, — я за останній місяць ні разу не бачила, щоб він виходив із СК! Як не йду в роздягальню після репетиції, то завжди його біля дверей в залу зустрічаю, а я, між іншим, остання в розкладі. Він взагалі не втомлюється, чи що?!
Поглянувши на годинник, дівчина підвелася.
— І погляд у нього, останнім часом, якийсь недобрий… — тихше додала вона, секундно озирнувшись на каток, — …але не злий, як зазвичай, а якийсь зневірений чи що?…
Із цим вона ще раз поглянула на Юру, який тим часом тиснув руками на вже до болю витягнуту ногу, ніби сподіваючись, що та виламається в мінус і триматиметься так у повороті.
Його тренування має закінчитися через 5 хвилин, а результат був навіть не нульовим — він був у мінусі. Кожного разу одне й те саме: він виходить з заняття, обіцяючи, що наступного разу точно нормально попрацює, а не витратить весь свій час на саможалобу, потім — виходить із дому і то погода не та, то настрій поганий, то маршрутка, що проїжджала повз облила водою із калюжі і так далі… після чого він приходить злий, знову працює у пів ноги, не робить ніякого прогресу та йде додому, замикаючи прокляте коло новою обітницею. І сьогоднішній день так само проходив за усіма правилами…
Зайшовши до роздягальні, Юра безсило кинув чохол із ковзанами під свою шафу.
І знову він не відчував власних ніг, а це ще навіть не початок тренування, лише розігрів перед основною порцією. Як би він не старався переконати себе в необхідності перейти до вже звичних йому додаткових вправ, усе, на що хлопцю вистачало сил, це звалитися на лавку, ледве ухиляючись від удару головою об стіну.
«Можливо колись я таки почну працювати, а не по приколу ходити сюди щоб просто покрутитись на льоду…» — із докором подумав він, — «…ідіот блять».
Прикривши очі, Юра спробував зробити глибокий вдих. Порожнеча втоми стійко переходила в пекучу злість, від якої ребра сходилися ближче, мов листя венериної мухоловки, перебиваючи роботу всієї дихальної системи. Пальці мимоволі згинались у кулаки, втискали нігті у шкіру до слідів, що не сходили навіть через декілька годин. У думках залишалося тільки промовисте бажання відхуячити себе до півсмерті. Іще й годинник на стіні перебивав тишу стукотом, ніби навмисне намагаючись нагадати, що хлопець із дня у день продовжує гаяти свій і так обмежений час. Замість того, щоб завалити їбальник і працювати, він попросту сидить і жаліє, що нічого не робить.
«Ну чому, блять, не можна просто витягнути ту ногу?! Що в цьому, сука, складного?!» — без жалю повторював синонімічні питання він, — «що ти, блять, очікуєш отримати не роблячи абсолютно ніхуя?! Нащо ти взагалі сюди приходиш?!»
До очевидної злості домішувалася їдка огида, яка лиш підсилювала необхідність зробити бодай щось із собою, змушувала не знаходити собі місця. Хотілося кудись бігти, не озираючись ні на що, але натомість хлопцеві бракувало сили навіть на рух пальцями. Голова йшла обертом від утоми. Що би він не робив, усе сходилося до однієї й тої самої думки, яку він завзято відганяв.
«Не тут і не зараз».
Попереду ще приблизно 3 години тренувань, а рукав і так липне до шкіри. Хоча він нарешті зможе не думати про те, що тканина різко задереться чи хтось вирішить взяти його за руку і відчує щось незвичне, та бридке ниття і різкий несподіваний біль завжди відволікають від мети. Так само, як це робить нудота…
«Я взагалі їв сьогодні?» — різко промайнуло в його думках, частково вибиваючи хлопця з минулого стану.
Швидко перебравши уламки перебитої алкоголем пам’яті, Юра зрозумів, що таки не їв нічого приблизно із учорашнього обіду.
І знову йому доведеться пробиратися до чорного входу попід стінами…
«Прекрасно», — подумав він підійшовши до скляних дверей, — «ну просто заїбись».
На вулиці поволі сідало сонце, якщо, звісно, зважати на логіку та інформацію з Інтернету. Насправді ж, неба було взагалі не видно, як і всього, що виходило за радіус 100 метрів. Ранковий «плюс» на термометрі перетворився на «нуль», приволокши за собою чи то снігопад, чи то зливу та їбучий туман, який сприяє тисячі новин про ДТП на вулицях міста. Ще й усі тротуари з імовірністю в 200% замерзли. Здається за додаткове тренування хвилюватися вже не потрібно…
Нарешті наважившись вийти з приміщення, Юра одразу ж закотив очі. Поза дверьми ще й хуячив холодний вітер, який радо здував вогкий сніг прямо перехожим в обличчя. Ці «прекрасні» погодні умови змушували задуматись, чи справді хлопець був аж настільки голодним, аби кудись йти під оцим. Попереду купа пішохідних переходів, які вже пару місяців не регулюються абсолютно нічим, так як всім абсолютно поїбати на якісь там ПДБ. Хоча, хто він такий, щоб судити? Хлопець, що регулярно бігає на червоне світло аби не витрачати час? Чи може той, хто оминає сніг по зустрічці? Якщо врахувати всі його теперішні звички на пару з погодою, шанс того, що він опиниться в новинах наступним, стрімко зростав. Як жаль, що самому хлопцеві на це навіть більше, ніж похуй.
«Головне, щоб на смерть», — керувався даним принципом він, — «бо як ні, то доведеться забути про кар’єру і ще й якимось хріном заробляти гроші на лікування».
У будь-якому разі, стати черговим клієнтом кладовища здавалося спокійнішим та легшим, за наслідки його власних дій.
Та й, правду кажучи, кому він потрібен без фігурного катання? Це єдине, що він уміє. Єдине, в чому він хоч якось цінний… Усі його друзі, колеги та кумири звідти. Якщо Юра вийде із ладу, то всі з часом покинуть його, навіть найвірніші будуть змушені піти через графіки тренувань і змагань. Чи знайдеться хтось такий взагалі? Але найголовнішим було навіть не розривання якихось з’язків, а чим він буде платити за хату і життя загалом, як не спортом?
«І з такими умовами я пройобую тренування…» — промайнуло знов у його думках, мимоволі змушуючи кинути власний погляд на двері.
Ні. Він не міг повернутися туди прямо зараз. Попри всю необхідність продовжити тренування, навіть сам Юра розумів, що йому треба трохи провітритись. Інакше він точно здуріє.
В провулку поряд з СК було слизько і бридко. Брудні напіврозталі кучугури повільно зростали у розмірі, всотуючи в себе снігопад. Як і очікувалося, поза парканом було видно навіть менше, ніж у його межах. На трасі поряд подекуди виринали із густої імли машини та світло їх фар. Юра без особливого ентузіазму ступав по вкритому льодом асфальту. Усе ж, пересуватися подібними поверхнями він більш любить на ковзанах. Ноги лише сильніше боліли від додаткового напруження, проте хлопець не зважав на це. Подібний «фоновий біль» вже приївся до степені повної байдужості. Музика з навушників била по вухах, але Юра лише викручував гучність ще вище, аж допоки вона не перестала змінюватися. Гітарні рифи глушили всі побічні звуки разом із думками, болем та холодним відчуттям занімівших пальців. Волосся стрімко мокло під рясним снігом на пару із хутром на капюшоні його куртки. Краплі води скупчувалися на екрані телефону із кожним перемкнутим треком. Вузький тротуар змінювався пішохідними переходами та неробочими світлофорами. Так само швидко минав і парк, вкритий по-зимовому мертвими деревами, які відчайдушно вдавали життя, зачіпляючи на посохлі чорні гілки груди снігу. І, чорт забирай, їм це вдавалося! Як не крути, вони без упину найобують усіх! Довкола лише дівчата, що крутилися коло цієї «краси», клацаючи приторно веселі «зимові» фоточки у свій інстаграм. Усі ці кольорові шарфи, кидання снігом, «атмосферні» кадри завалених замерзлою водою півтрупів викликали в Юри лише більшу нудоту, мимоволі нагадуючи про деякого любителя викладати такий контент і, на жаль, необхідність самому хоч якось вести соц. мережі. Уже на автоматі він дістав свій телефон та відкрив камеру.
Чесно кажучи, видок у нього був не дуже… але працювати можна. Його інста не оновлювалася останні пару місяців: навіть на Новий рік він нічого не виклав. По форумах і фанатських сторінках уже поповзли якісь чутки, теорії. Кожного разу, коли подібні пости потрапляли в його стрічку, Плісецький лиш позіхав чи то від нудьги, чи то від звичного роздратування.
«Який абсурд», — неминуче думав він читаючи цей ідіотизм, — «як взагалі така хуїта може прийти до голови?»
Але факт залишався фактом. Так чи інакше, але йому треба було десь засвітитись, або цей потік іспанського сорому лише продовжиться…
Ставши десь поряд із засипаним снігом кущем, Юра зробив пару фото, уже вкотре дякуючи своїй зачісці за ефектність. Саме завдяки їй він може навіть не показувати свого обличчя. Достатньо буде профілю, вкритого «шторою» із світлих пасм та руки із обдертим чорним лаком на нігтях.
Через пару секунд це селфі було залито в інсту із підписом: «У Києві погода залишається стабільною». Очевидний сарказм. А взагалі Юра хотів написати «я панк — мені похуй», але згадав, як йому винесли мізки останнього разу, коли він використав нецензурну лексику в публічному просторі. Мовляв: «Подумай про репутацію! Ти — не просто якесь бидло з Троєщини! Май совість!». Голоси даних «поучителей» вмить промайнули в думках, ніби скрип нігтів по дошці для крейди, змушуючи хлопця трохи скривитись.
Ну, хоч з однією його проблемою було покінчено. Як добре, що в не сезон фанатам вистачає його постів у інстаграмі і йому не доводиться бігати від кореспондентів та носити купу всього на обличчі. Достатньо не відмічати свою локацію та не фотографуватися навпроти якихось будівель і пам’ятників…
Скоро парк залишився позаду разом із парою непромальованих «зебр» та світлофорів. До вже звичного ТРЦ залишалося декілька метрів. Автоматичні двері прочинилися перед ним, б’ючи по холодній шкірі штучним, приторним теплом, пронизуючи болем, ніби тонкою швейною голкою. Музика все так само грала на максимальній гучності, поволі зношуючи динаміки навушників. Світло люмінесцентних ламп сушило звиклі до вуличної півтемряви очі. Актуальним ставало питання, що взяти поїсти, адже поверхами вище було безліч різних крамничок і кафешок, а на п’ятому взагалі був Мак. Хоч, блять, живи тут, ніколи не доведеться їсти одне й те саме! Та Юра навіть не дивився у їх сторону, натомість спускаючись у супермаркет на нульовому поверсі аби купити черговий бутерброд із невідомо чого. «Улюблена», блять, страва. Навіть сам Плісецький уже не розумів, із якої причини він продовжує купляти саме ці два шматки хлібу із прісною начинкою, яка схожа смаком, хіба, із їжею в шкільному буфеті. Можливо, це просто стало звичкою…
Пройшовши повз вічно неправильно працюючі датчики при вході, Юра пішов уже протореним між рядів шляхом, не зважаючи на продуктові полиці, за що потім сам на себе й лаятиметься. Усе ж, список покупок висить в його нагадуваннях останній тиждень. Напевне, йому пора задуматися про препарати для покращення пам’яті.
Без зайвих зволікань, хлопець розплатився за свій обід на касі та став на ескалатор.
Попереду лише ідентична дорога назад, де йому доведеться місити вогкий сніг черевиками…
Тихо минувши металеві ворота, Юра кинув свою сумку на бетонні сходи чорного входу абсолютно не зважаючи на шар мокрого снігу. Музика все ще хуярила, але вона здавалася лише якимось фоновим шумом. Усе довкола повільно розпливалося у однорідну масу сірого спектру кольорів. Вогке холодне волосся вже не займало так сильно, хоч і остаточно прилипло до побитої морозом шкіри обличчя. Здавалося, тільки тупий біль від, червоних через холод, пальців рук нагадував про існування якоїсь там реальності поза темним реквіємом думок. Усі рухи були ніби на автоматі: розстібнути сумку, дістати з неї «обід», який по-правді було важко таким назвати, викласти усе на поверхню… Лише холод бетону, що повільно прокотився по ногам, коли хлопець сів поряд із своїми речами, вибив його із своєрідного трансу. Та це не те, щоб радувало. Певно, Плісецький надав би перевагу і далі бути ізольованим від будь-яких фізичних відчуттів аж допоки не повернеться до занять. Та тепер йому випаде нагода «насолодитися» смаком замерзлого, трохи вологого хлібу із абсолютно рандомною начинкою. Він навіть не читав із чим він сьогодні купив цей їбучий «тост».
«Один хрін», — було його першою та єдиною думкою перед стендом в кулінарії місцевого супермаркету, — «все одно смак у кожного з них однаковий».
Відкусивши шматок хлопець лише розчаровано подивився на упаковку. Сьогодні кулінарного дива теж не сталося. Як же, блять, неочікувано. Чому він взагалі продовжує їх купляти?
Машинально слідуючи за майже щоденною звичкою, хлопець взяв до рук другу половину свого сьогоднішнього «бару». Уже буденний для нього хімічний смак вдарив по рецепторам. Раніше він викликав якесь задоволення, ейфорію навіть, через те, хоча б, що йому стільки людей торочило про 8й смертний гріх “розпиття енергетиків”, а він був 15-тирічним панком, який найбільше за все любив робити те, чого не можна. Їбучий підлітковий максималізм. Цей смак періодичної таблиці тоді здавався чимось божественним. Зараз же він став сірою рутиною, а від “холодку” даної серії вже хотілося вмерти. Та хлопець все одно продовжував кожного разу пити цей хімозний коктейль світло-блакитного кольору, адже від утоми, що накатить на нього без розрекламованого «заряду енергії», йому захочеться здохнути набагато більше, ніж від смаку, котрий вже настільки увійшов у звичку. Тому він лише мовчки відпивав іще й іще, закусуючи напій цим їбучим вогким бутербродом, намагаючись не жувати його в надії не відчути смаку й не затримуватись. Юра прекрасно розумів, що якщо він просидить тут іще пару зайвих хвилин, то йому тупо не стане сили підвестись і продовжити тренування. Підганяло його ще й таксі, яке заїхало прямо на парковку біля чорного входу.
Закинувши пусті упаковки до місцевого сміттєвого баку, Плісецький поспішив прокрастися назад до роздягальні. Залишилося лише переодягнутись і зробити хоч якусь розминку. Далі по плану: хапатися за все підряд, без розбору відпрацьовуючи кожен рух, який чимось йому не догодив. А таких було більше, ніж букв у регламенті фігурного катання, котрий хлопця колись змусили прочитати.
Отож, трохи розігрівши шию та плечі й покидавши вже звичні кільканадцять батманів, звісно ж в’їбавшись пару разів ногами у шафу, Юра мовчки стояв посеред роздягальні. Хлопець навіть не знав із чого почати. Його кар’єра настільки, блять, котиться до єбенів пекла, що від вибору ну просто розбігалися очі! Бери що хочеш: оберти, на яких він постійно втрачає баланс, стрибки, що кожного разу пригрожують зламати хлопцю щиколотки, секвенції кроків, де від нього очікують якесь неймовірне передання емоцій, портрет музики на його обличчі, але, йобаний в рот, всі треки, під які він катає, викликають у нього тільки злість і тупий біль, лиш десь у глибині душі проблискують спогади минулої слави і радості. «Прочуй кожну ноту» і «Не вірю. Іще раз, тільки зі справжніми емоціями!»… Справжніми, га? Йому битися лобом об лід до втрати свідомості, чи що?! Може тоді, від щирості серця, одразу зібрати шмотки й лягти на стаціонар у місцевому психдиспансері?!
Тишу пустої роздягальні перервав жалісний грім старих дспшних дверцят шафи.
— НІ НА ЩО НЕ ЗДАТНИЙ ІДІОТ! — почулося одразу після.
Юра мовив усе зі сторони, ніби тренер до безталанного учня, повністю забувши про біль від удару й холод плитки на підлозі. Хоч на очах і проступили рефлекторні сльози, всередині все лише знов пекло від злості, спонукаючи битися головою по стінкам і видирати собі волосся. Хотілося лише до крові вчепитися пальцями, нігтями у шию й душити… душити допоки не розірвуться капіляри, допоки не вимкнеться свідомість. На смерть. Руки нили зсередини, благаючи розбити і так безперервно вкриті синцями лікті та кулаки. І він б’є. Б’є і по плитці, і по подряпаним дверцятам, і по ногам, що ніяк не запрацюють належним чином. Істеричні удари один за одним залишали почервоніння на шкірі. Обличчя перекосило у бридку суміш закусаних до металевого присмаку губ і тремтячих від напруги вій. Що б хлопець не зробив — цього буде недостатньо.
Звівшись на ослаблі ноги, Юра сів на лаву біля своєї сумки й сунув руку в її задню кишеню.
«Заслужив».
Від дешевого металу відбився бляклий силует старого світильника.
Колись давно, коли він ще був малим та не вмів нічого, його до божевілля дратувало кожне критичне слово звернене до нього. Після рядків од та захвату від усіх, навіть найпростіших, рухів, зроблених на льоду, вірити, що він міг зробити щось не так, не хотілося. «Чи боляче було падати з раю?». Авжеж. Здавалося, що тоді кожна кістка в його тілі по черзі зламалася. На дзеркалі, у яке він дивися з’являлося все більше тріщин, а його уламки безжалісно впивалися в тіло. Саме тоді він вперше прикусив губу, зовсім легко, мимохідь. Але це допомогло. Того дня він таки досів на клятий лівий шпагат, що ніяк не хотів коритися. Відтоді все і почалося. Навмисне прикушена шкіра, швидкий стукіт по голові, коли щось не виходило, розбиті кісточки пальців… «воно» дорослішало разом із ним, вичікуючи на кожну можливість добити хлопця зсередини.
Що б поганого Юра не відчував, усе мало однакову розв’язку.
Із упевненим ривком руки, лезо блиснуло у півмряці. Гострий кут розсік світлу шкіру, рухаючись із легкістю Юриних ковзанів на льоду. Малу прогалину одразу ж заповнила кров, скупчуючись в округлу краплю. Легкий біль від новоспеченої подряпини врешті доходив до мозку. На обличчі проступала крива всмішка, а дихання мимоволі перебивалося, думки розчинялися, заповнюючись тупою жагою болю. Це лиш заслужене покарання за те, що він не хоче працювати.
Вдосталь надивившись на свіжий поріз, хлопець провів лезом по шкірі ще раз, і ще раз, і ще раз… Біль опіком бив по різаним ранам, змушуючи долоні пітніти, та він був таким бажаним, що подібна реакція лише посилювала хватку на тонкому металі. Коли почнеш, вже ніколи не зможеш спинитися. Порожнеча замість хаосу думок лиш машинально повторювала команду «ріж». Кров із глибших ран стікала тонкою лінією по руці, залишаючи червоні плями на холодній плитці з «закосом» під мармур. Уже вдосталь пошрамоване передпліччя вкривалося ще більшою кількістю заготовок під ці бридкі світлі лінії. Трохи лівіше від свіжих ран красувалися криві, рвані порізи від розбитої чашки. Він не в адекваті. Він точно не в адекваті, блять.
«…допоможіть…», — слабке шипіння зірвалось десь під збитим диханням.
…
«…заткнись, ідіот».
Сука. Він затикав один прояв слабкості іншим. Неймовірно! Певно тепер він був слабаком у квадраті! Проте його злість поволі стихала, залишаючи по собі холодну чорну діру, а свідомість врешті починала сприймати навколишнє середовище.
Його серце одразу ж завмерло.
Десь зліва лунали чужі кроки.
— Юра?… — почулося з-за плеча.
Із тихим металевим брязкотом, лезо випало із рук на підлогу. Нібито й зовсім легко, а ніби й розбиваючи стару плитку на купу малих часток.
У відповідь пролунали швидкі кроки.
Плісецький закрив очі й закинув голову догори, безсило спершись усим тілом на стіну за собою.
Він щойно втратив не тільки будь-яке почуття власної гідності, а й єдиного близького друга.
«Невиправний ідіот блять».
Сука. Краще б він тисячу разів отруївся спиртом із коньяку й вислухав усю ругань свого тренерського складу аніж це. Чому він просто не здох уві сні? Нахуя він прокинувся сьогодні? Поміж усіх розвитків подій, які хлопець міг собі уявити, цей навіть не спав йому на думку, але, мать його, він був найгіршим. Перед його очима вже пробігали штрих-коди й невдоволені лиця. Тепер Юрій Плісецький міг зі спокійною совістю міняти професію, адже він, певно, уже ніколи не змусить себе зустрітися з тим, хто щойно сюди зайшов. Направду, хлопець навіть не знав, чи змусить він себе вийти із роздягальні.
На паралізовану болем свідомість врешті скочувалося усвідомлення того, що сталося в його житті за минулі пару хвилин. Внутрішню порожнечу, якої він так хотів, почало знову чимсь стягувати. Здавалося, що цей день не міг стати гірше ще в той момент, коли він бився ногами об дверцята, але потім знизу постукали. Старі прогнилі дошки «дна» цього удару не витримали, врешті проламавшись в оповиту пітьмою прірву. Навіть не розплющуючи очей, хлопець відчув, що його голова знов починала йти обертом. Горло здавило рідкісним болем, про існування якого Юра майже забув. Він ніби знову взяв бронзу на гран-прі другого року своїх виступів у дорослій категорії. Та зараз сльози, чомусь, не навертались на очі, як тоді, залишаючи весь цей тиск без розв’язки. Хлопцю залишалося лише вчепитися пальцями у власне волосся й зігнутися аби заховати лице. Йому вже не хотілося нічого, окрім як розридатися, але навіть тут він, сука, облажався. Цей плач виходив більш схожим на сухий кашель, який лише сильніше збивав і так розйобаний ритм дихання. Фаланги пальців пробивав холодний тремор, ніби багатоденне виснаження врешті дійшло й до них. Усе довкола здавалося таким близьким, гучним і водночас таким далеким, приглушеним... та з-поміж цієї незрозумілої тиші він чомусь знову і знову чув власне ім’я...
— Юра! — врешті дійшло до слуху хлопця разом із потряхуванням за плече, — ти мене чуєш?
Плісецький нерішуче підняв погляд, все ще намагаючись визначитись чи вірить він своїм очам. По ліву сторону від нього на лаві сидів ніхто інший, як Бека, у якого на обличчі було написано лише одне слово: «охуїти». І це був не звичний емоційний півтон, помітний тільки найближчим його знайомим, а яскраво виражена стривоженість, побачивши яку сам мимоволі починаєш нервувати. Певно Юрі, попри все своє бажання й надалі тікати від даної ситуації, варто було хоч щось сказати. Особливо тепер, коли їх перша нормальна зустріч сталася за таких обставин… ніби до цього все було недостатньо погано.
На думку не спадало жодного слова, яке було б здатне навіть частково виправдати подібну поведінку, але він все одно нащось привідкрив рота і просто мовчав, не знаходячи сили заговорити.
Його співрозмовник лише з деяким полегшенням видихнув, врешті переконавшись, що вибив Плісецького з того незрозумілого трансу. Це мовчання та бігаючий погляд були хоч чимось на фоні останніх двох хвилин, коли Юра взагалі не реагував ні на що. Та від цього, усе ж, набагато краще не стало: хлопець продовжував нервово прикусувати тремтячі губи і зрозуміти чи йому зле, чи він просто хоче, щоб його залишили одного, чи, може, третій невідомий варіант було неможливо. Відповідно Отабек і гадки не мав, що йому робити далі. Усе, що йому залишалося — чекати.
Юра ж і далі намагався зібрати думки докупи й якомога швидше. Нервозна тиша продовжувала розтягуватись, добираючись до помітки в пару хвилин. Треба було терміново сказати хоч щось. Зморозити будь-яку хуйню, просто щоб ця тиша скінчилася і перестала добивати й так побитого Плісецького.
«Хуй з ним», — щось нарешті промайнуло в його думках, — «потім жалкуватиму».
Із цим він повернув свій погляд до того, до кого він мав би бути прикутий увесь цей час. Зробивши глибокий вдих, хлопець приготувався говорити… але й тут він сьогодні себе підвів. Йому не вдалося вимовити жодного слова. Здається, завдяки минулій істериці, Юра просто зірвав собі голос. Замість зв’язного мовлення, його пресохле горло видало лише глухий недокашель.
— Води? — одразу ж запитав у нього Алтин.
Юра лише непевно кивнув.
Після одної переданої пляшки у роздягальні СК знову повисла тиша.
— …привіт… — нарешті розбив своє довге мовчання Плісецький.
І прозвучав він як повний ідіот. Сука. Ну яке, нахуй, «привіт»? Він йобнутий, блять? Тут треба напам’ять розказувати параграфи вибачень, відмовок і пояснювати, мать її, ситуацію того, що він прямо зараз сидить тут із закоченим рукавом, ніби героїновий наркоман, тільки й діло, що, замість шприцу, рука розйобана в стилі дешевого горору, а до цього ще й зловив якусь незрозумілу істерику, як з’ясувалося — ще й з ніхуя. Найгірше лиш те, що Юра, на додачу до всього, в душі не їбав, які слова, після подібного цирку, можна видати. Але, блять, точно не «привіт».
Із тупого відчаю хлопець спробував натягнути ніякову посмішку. Очевидно, він з тріскотом провалився. На обличчя лише повернулися апатія та виснажений погляд. Навіть злитися вже просто не вистачало сили, та і, правду кажучи, перед ним зараз сидів єдиний, на кого Юрі фізично не вдавалося гніватись всерйоз. Поволі до нього повертався його попередній стан, посекундно затягуючи назад у власні думки.
Та цього разу провалитись під кригу з головою йому не дозволили.
Шквал думок, котрий неминуче наближався, перервав теплий дотик на його лівій руці, про яку сам хлопець уже встиг забути.
— Не роби так більше, — приглушено сказав Бека, акуратно перекладаючи Юрине передпліччя ближче до себе.
Як з’ясувалося, у той момент, коли Плісецький думав, що переламав абсолютно все між ними, Алтин просто відійшов, щоб дістати із власної сумки аптечку.
— Вперше і в останнє, — відповів Юра, спостерігаючи за тим, як серветка з антисептиком збирала на себе плями подекуди застиглої крові. Та чим далі це йшло, тим очевиднішою була брехня про “вперше". Усе частіше між свіжих насічок виднілися старі побілілі шрами, — все одно нічим не допомагає.
Юрі здалося, що після цих слів вираз обличчя його співрозмовника на секунду змінився. Він не міг сказати напевно чому: чи через його очевидну брехню, чи через неочікувану складність обробки ран із реальною турботою і небажанням обпікати пошкоджені місця спиртом напряму.
— Я не тільки про це, — коротко відказав йому Бека, паралельно шукаючи щось між блістерами та кількома коробками.
Юра лише продовжував мовчки пропалювати діру поглядом у своїй руці. Що ще такого він міг натворити, крім, очевидно, цього? За останній час хлопець бачив лише тренувальний зал, асфальт зі снігом, свою спальню і магазин поряд з домом, то коли він встиг облажатися? Чи, може, це про сьогоднішній ранок? Чи про алкоголь? У голові зріло питання, але задати його хлопцю не стало голосу.
— Знаєш, від утоми навіть коні мруть, — продовжив Алтин, нарешті відкопавши серед усього коробку з пластирами, — що вже казати про людей…
Це було останнім, що Плісецький очікував зараз почути. На його совісті лежало стільки пройобів, а йому говорять за єдину річ, яку він зробив, на власну думку, правильно. Хіба це не доля спортсмена, постійно впахувати заради результату? Хіба не найстаранніші беруть медалі? Невже він неправий у тому, що навіть в єдиний час, коли може взяти відпустку, працює? Єдине, що призводить до швидкого прогресу це — наполеглива праця, так же ж?
Певне, логічнішим питанням було б «звідки він знає, що я 24/7 стирчу в спортзалі?», але психологія винуватого грохнула всю раціональність ще на корені.
— Нащо ти мені це кажеш?.. — спитав Юра настільки тихо, що було незрозуміло, чи справді він хотів щось казати.
Та, все ж почувши це, його співрозмовник на секунду припинив усе, що робив секунду тому, залишаючи пластир недоклеєним. Його рука дещо здригнулася.
— Тому, що я знаю, як це, працювати без відпочинку та не бачити жодного результату, — після недовгої паузи відповів він.
— Але ж в кінці вся ця робота виправдовує себе, — сказав Юра, уже сам сумніваючись в усьому, — чорна смуга ніколи не триває довічно…
У відповідь Бека лише задумливо похитав головою.
Не почувши відповіді, Юра знов починав нервувати:
— Взяти, наприклад, тебе, — сказав, врешті, він у підтримку власного аргументу, — скільки всього ти досяг завдяки цьому… — хлопець запнувся, задумавшись що сказати далі, — в результаті цих же років праці ми й здружились тоді, правда ж?
У відповідь пролунав лише тяжкий вдих.
— Якби я тоді продовжив працювати в тому темпі, то ми ніколи б навіть не познайомились, — врешті відказав йому Алтин.
— Тому, що ти був би поза моєю лігою? — із дещо гіркою посмішкою спитав Плісецький і замовк в очікуванні на якийсь жарт у відповідь.
Натомість Бека лише сильніше повернувся до нього, дивлячись прямо в очі. Його погляд був ще серйознішим, ніж зазвичай. Здавалося, що він не те, що не оцінив, а напряму засуджував дану зміну тону.
— Юра, — врешті промовив він, злегка беручи хлопця за плечі, — тому, що я б давно пішов з професійного фігурного катання.
Плісецький завмер, не в змозі промовити й слова. Здається він відчув усю агонію того досвіду, який йому намагалися привести за приклад, від якого його, невиправного ідіота, намагаються вберегти.
Тим не менш з його вуст зривається щось зовсім інше…
— Навіть якщо так, хіба це не плюс для тебе особисто? Одним сильним конкурентом менше…
Ці слова із гіркотою стихали, залишаючи на обличчі його друга лише німий шок. Різка тиша, яка щойно настала, ніби стрімко знижувала температуру повітря. Юрина натягнута посмішка вже вкотре спадала, змінила ж її прикушена зсередини щока. Так, він тільки що це сказав… і так, йому, сука, неймовірно боляче від однієї думки про ці слова.
«На правду ж не ображаються…» — повторювалося, ніби зламана платівка.
Горло знову заболіло від придушення, вже далеко не примарних, сліз. Та хлопець лише заплющив очі сильніше, ніж будь-коли, і опустив голову в надії, що волосся сховає його лице.
— Господи, Юра… — стишено відповів йому Бека, відпускаючи його плечі.
«Ну все, тепер він точно має піти», — промайнуло в думках Юри разом із відчуттям аж занадто інтенсивного, як для кімнати з опаленням, холоду там, де секунду тому були чужі долоні. Доля дала йому ще один шанс, але і його він талановито проїбав. Тепер залишалося сильніше притиснути власні руки до грудей та намагатись не тремтіти, не виказувати, наскільки йому холодно боляче.
— Та я краще до кінця своєї кар’єри буду програвати тобі, ніж буду змушений побачити, як ти кинеш улюблену справу не з власної волі.
Ці слова були сказані м’яко, але водночас так впевнено, що не повірити їм було фізично неможливо. Так говорити, у всьому їбучому світі, уміла тільки одна людина. І, чорт забирай, Юра був радий, що йому пощастило познайомитись із ним тоді.
Проклятий холод змінився відчуттям теплих рук на спині. Замість стіни, із якої часом сипалася штукатурка, він міг покласти голову на чуже плече. Сука. Попри все сказане й показане, хоч і ненавмисне, він зараз сидить тут, на старій скрипучій лаві у роздягальні пошарпаного СК в один із небагатьох днів своєї відпустки, і обіймає його — ідіота, який ще вчора напився через те, що в під’їзді зламався ліфт, хоча міг би зараз спокійно відпочивати десь-інде. Дурний вибір, як для власного дозвілля, та від думки про те, що саме цей вибір було зроблено, серце, чомусь, починало битися швидше. Можливо, це просто минулі переживання...
Руки ж, самі собою, через тремтіння, ковзнули вверх, легко приобіймаючи у відповідь... і одразу ж притискаючи ближче, не в змозі більше сторонитися єдиного джерела тепла довкола.
“Аа... он як...” — навіть у його думок не було слів.
Здається, Юра щось зрозумів.
Кілька місяців тому, коли Віктор з Юрі потягнули його із собою на курорт, мовляв «відпочинеш, розслабишся, може подобрішаєш» через що він, попри всі власні протести, лише застряг з цією солодкою парочкою в одному місці і йому ще сильніше пошарпали нерви. У цілому поїздка була хаосом, вони загубилися на околицях міста і взагалі це був повний піздець... Плісецькому було страшно навіть пригадати скільки зайвих кіл їм довелося намотати в тому аквапарку, щоб просто знайти вихід… та зараз не про це. У спогадах сплило те, як тоді Юра, із власної ж дурості, спитав у, на той момент трохи п'яного, Кацукі, що ж таке це «сране кохання». Звісно ж, половина всієї розповіді пролетіла повз Юру, бо п’ять годин слухати про те, як Нікіфоров надихає на звершення, йому взагалі не хотілося, але один момент, усе ж, сплив серед спогадів.
«Розумієш, із правильною людиною ти відчуєш особливе тепло...», — тягнув тоді Юрі, — «...ти ні з чим не сплутаєш це відчуття...»
На той момент, Плісецький лише закотив очі й подумав, що Віктор погано на нього впливає. Уже довів до таких самих абстрактних оповідей про якісь «особливі» почуття. Він навіть подумав, що краще б запитав якусь пораду щодо подачі під час катання. Зараз же він навіть був трохи радий, що не вийшов із кімнати ще на початку розповіді...
Руки, які зараз гладили його по лопаткам стали останньою крапкою для цього складного речення із купою підрядних.
У його і так довгому списку з'явилась іще одна проблема... яку хлопець успішно проігнорує на ряду з усіма іншими.
Зараз він просто був радий, що, нарешті-таки, зігрівся. Ось тільки із цим розморозився і його здоровий глузд і почуття сорому.
Як довго він вже сидить, вчепившись у свого друга руками? Він що, малий, щоб плакатись комусь у плече? Блять, мало того, що він хвилинами тому повністю потрощив усі уявлення про себе, як про когось стійкого, так ще й прямо зараз він, замість того, щоб зібратися і почати нормальну розмову, просто мовчки притискався ще ближче, ніби це допоможе йому перестати відчувати себе повним розчаруванням. Подумати тільки, весь багаторічний образ Юри починався з «погляду солдата», і що тепер? Що це?...
— Як же це жалюгідно… — тихо промовив він, усе ще нестабільним від сліз голосом.
А краще б він просто промовчав. Ця ситуація і так була до нудоти сміхотворною, але тепер навіть дно дна було пробито. Самокопання вголос? Він, блять, знущається? Чи просто вже риє собі могилу наперед, щоб на третій шанс від долі він точно все проїбав і заслужено лишився один.
Тим часом Бека і на цей раз навіть віддалено не збирався нікуди йти, лиш обіймаючи трохи сильніше.
— Буває з кожним, — почулося у відповідь із якоюсь невловимою нотою схвилювання, — краще так, ніж як я колись.
Стоп, що?
«Так ось чому…», — хоч щось за сьогодні набуло сенсу.
Подив нарешті змусив Плісецького підняти голову, знову наважившись подивитися своєму співрозмовнику в очі. У його погляді все так само читалась пронизлива серйозність, яка доносила думку без слів. Ці спогади явно були не з приємних.
— Років 5 чи 6 тому я ледь не вилетів зі спорту через схожу хрінь, — усе ж наполіг на розповіді даної історії Алтин, — якщо коротко, то від накопиченої втоми на одному із тренувань я майже зламав собі ногу, криво приземливши фліп, — продовжив він, — тоді лікарі сказали, що мені неймовірно пощастило, бо якби травма була хоч трохи серйознішою, то я би ніколи більше не вийшов на лід.
Юра лише задумано мовчав, перебираючи у пам’яті свої останні тренування. Усе довкола ніби спинилося. Хлопець не зміг би злічити кількість разів, коли він потенційно міг позбавити себе кар’єри. Нескінченні синці й здерті ділянки шкіри із легкістю могли б бути розтягненнями або переломами. Та лише зараз він розумів, що, сука, кожен із разів ризикував стати фатальним.
Чомусь він усвідомлював подібні речі тільки на прикладі інших, і те не завжди.
Йому не залишалось нічого, окрім як прийняти власну поразку перед банальним виснаженням.
Прикривши очі, Юра смиренно зітхнув.
— Здається, мені, усе ж таки, потрібна хоч якась відпустка… — промовив він, дивлячись кудись вниз.
Бека ж нарешті міг видихнути з полегшенням. Він просто був радий бачити, що до Плісецького потихеньку поверталося життя.
— Прогуляємось? — врешті запропонував він.
Юра лише коротко кивнув у знак власної згоди.
….
Із потемнілого неба все так само падав сніг. Вогка духота щільного туману вже давно як розсіялася, відкриваючи огляд на вечірні вулиці міста. Жовтуватий блиск ліхтарів заливав скутий шаром льоду побитий асфальт, відбиваючись від гладкої поверхні, немов від дзеркала. Над широкими автомобільними смугами світилися фігурні гірлянди. Подекуди, з-під неонових вивісок кав’ярень лунав якийсь джаз або лоу-фай. Люди проходили повз вітрини дуже дорогих бутиків із, чесно кажучи, жахливо переоціненим асортиментом. Компанії зависали поряд із столиками місцевої наливайки з вишнівкою. Часом на старих дерев’яних лавах, які зараз були ну дуже холодними, сиділи парочки, намагаючись зігрітися теплом одне одного. Літера «Є» усе так само трохи блимала над дверями до місцевої книгарні. Діти копошилися у бруднуватих грудах снігу, що були зметені на промерзлі клумби трохи раніше. У маркеті все так само стояли черги на пів торгової зали…
— Я вже разів 8 все перевірив — нуль реакції, — із побутовим розпачем мовив Бека, — певно доведеться перебирати двигун.
Уже 10 хвилин тривала розповідь про раптову поломку його улюбленого мотоциклу, із якої Юра розумів тільки слово «карбюратор» і що це повний піздець. Скільки спогадів пов’язано із цією машиною… одна лиш думка про її вихід із ладу навіювала незрозумілу хлопцеві меланхолію, яку описати можна було лише ситуацією, коли розбивається улюблений бабчин піднос із якогось великостатусного сервізу часів раннього союзу. Десь у глибині душі спливали всі нічні поїздки після чемпіонатів, де завжди було тихо та спокійно, де забувалася й злість від власних недоліків і всі бісячі люди, єдиним бажанням яких було різонути по «живому». Там були лише вони двоє та прохолодний вітер на пару з пилом на дорозі й зоряним небом. Певно це були найтепліші спогади Плісецького, на ряду із вихідними у діда на дачі. Ніщо, дотепер, не перевершило тієї атмосфери… хоча зараз теж далеко не зле.
Була одна тільки проблема: температура давно впала нижче нуля, а з одягу «по погоді» на Юрі були, хіба що, черевики. Осіння куртка аж ніяк не була розрахована на сніг й колючий мороз січневої зими, яка врешті вирішила звалитися на Київ. Найлегший порив вітру змушував хлопця трохи здригнутися, а його пальці давно не рухалися належним чином від холоду. Обличчя теж почервоніло, зрадницьки пощипуючи. Він розумів, що краще було б попросити зайти кудись, або ж, взагалі, сходити додому перевдягтися, але Юра лише сильніше тиснув руки до грудей і плечі доверху, в ідіотських намаганнях зробити вигляд, що йому абсолютно начхати на мороз і що він би й без куртки міг йти прямо зараз. Цей момент, здається, був першим просвітленням у його останніх двох місяцях сірої рутини… він більше за все боявся, що дана сцена розсиплеться від будь-якого невірного руху, від занадто гучного подиху, тож Плісецький і далі клеїв із себе крутого сам не помічаючи, що у нього починають тремтіти губи.
Як би він не старався, одного мимохідь кинутого погляду було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки хлопець замерз, уже не кажучи про бережну увагу, котру йому пощастило зараз мати.
Наступної миті через його плече була перекинута рука, що геть прибирала відстань між ними. І, здається, Юрі вже й не холодно зовсім… принаймні щоки тепер пекли від новонабутого тепла, а до голови знову лізли питання, чи в нього, часом, не піднялася температура, від усіх сьогоднішніх подій.
Прямо зараз вони мало чим відрізнялися від усих тих закоханих на промерзлих дерев’яних лавах… скільки ще він збирається грітися об Отабека?
«…та хоч, блять, усю вічність…» — само собою лунало в думках, змушуючи розуміти, що Юра попав, неймовірно попав.
Усе життя він концентрувався на цілях, заперечував будь-які почуття, писав у статусі в соцмережах, що «кохання для дівчаток та ідіотів» лише щоб зараз зашаріло відводити погляд кудись на засипані снігом дерева й, не втримавшись, вертати його прямо до обличчя не тільки шанованого героя власної країни, а і його героя. І ось заплановані пару митей перетворюються на довгі секунди.
«Нагородила ж декого природа», — усе мовили вже безконтрольні думки Плісецького, доки він безсоромно розглядав профіль свого вже далеко не друга, ніби той точно не помітить подібної уваги до себе, — «бля..»
Єдиний, хто нічого тут не помічав, це — сам Плісецький. Інакше як пояснити, що він уже давно розглядав не акуратно підстрижене темне волосся, а пару карих очей, що дещо розгублено дивилися на нього у відповідь. На диво, Юра зовсім не хотів відводити погляду, попри всі правила етикету і власний здоровий глузд. Доки його серце вже вкотре працювало понаднормово, хлопець розумів лише одне — він точно здурів. Здавалося, ніби ніщо уже не змусить його зробити власне положення ще більш дурнуватим, але тут він, врешті, помітив м’яку посмішку на обличчі Алтина…
— Зайдемо кудись?
У відповідь Юра лиш аж занадто активно киває головою, остаточно закопуючи останні шматки власного образу.
І ось вони вже сидять за столиком у найближчій кав’ярні, обговорюючи щось за чашкою кави.
Це був невеличкий заклад із світлою просторою залою. На пофарбованих у якийсь із тисячі тонів білого стінах, місцями проявлялись бузкові акценти. Зі стелі звисали чорні прямокутні люстри а-ля мінімалізм, котрі зараз можна побачити ледь не на кожному кроці в центрі міста. На вікнах висіли якісь примарні штори аналогічного акцентного кольору. Освітлення схилялося до теплих тонів. Розстановка й інтер’єр були максимально типовими для подібного закладу аж настільки, що викликали відчуття своєрідного дежавю в Юри. Він навіть не пригадає скільки таких однакових кав’ярень йому довелося відвідати завдяки Мілі та її неймовірній звичці всюди таскати його за собою. Певно, якби не раптовий мороз на вулиці, вони б пішли шукати заклад цікавіший чи, хоча б, трохи темніший, але й тут було не зле. Сервіс, навіть попри великий потік клієнтів, був досить швидким, що, із досвіду Плісецького, було нечастим явищем. До того ж, із правильною людиною і горілку з соком на лаві в парку буде весело пити, уже не кажучи про те, щоб сидіти у відносно хорошому закладі. А особливо, коли твій співбесідник говорить про щось, що йому подобається. Цього разу увагу Юри звернули на музику, що приглушено грала десь у глибині зали.
— Одразу помітно, що людина вчила хоч якусь базову теорію й розуміє що тут за основу треба взяти саме джаз-
До цього спокійну розповідь перервав звук сповіщення… і ще один… й іще один, усе з перервою в наносекунду. Разом із кинутим на телефон поглядом, на обличчі Беки проступило легке роздратування. Наступної миті пролунало іще одне сповіщення.
Юра лише легко посміявся:
— Фанатки написують? — одразу ж видав він із долею жарту.
— Та якби ж то, — безпомічно пролунало у відповідь, — мати змусила «хоч спробувати спілкуватися» з дочкою якоїсь з її подруг, тільки сказати, що вона якась дивна, забула…
Навіть відомі спортсмени не захищені від материнського бажання знайти їм достойну партію.
Із цим пролунало ще одне сповіщення.
— Читатимеш? — уже з долею цікавості запитав Юра, сам мимоволі дивлячись на чужий телефон, що лежав на столі екраном донизу, — чи тут краще навіть не заходити в мережу?
— Гірше, — твердо відповів йому Бека, — тут взагалі нічого не поможе.
Із цим хлопець усе ж тяжко зітхнув і взяв телефона до рук, поспіхом друкуючи відповідь. У його погляді читалася лише своєрідна байдужість, та чомусь, попри очевидну відсутність будь-якого інтересу, Юрі з кожним натиском клавіші було все більше необхідно знати, яка вона ця «подруга». Сам того не усвідомлюючи, хлопець усе більше перехилявся через стіл, намагаючись розгледіти хоч фото профілю. Бека лише відхилив телефон в його сторону, відповідаючи на, не до кінця зрозумілу йому, цікавість друга.
— Я вже навіть чесно сказав, що мені подобається дехто інший, — і далі пояснював тяжкість ситуації він, — дохлий номер. Вона все написує, що набагато краща за будь-кого, хто мені міг зустрітися, — тон його голосу був максимально невраженим, — але це – банально неможливо…
Та Юра, здається, перестав щось чути ще після слова «інший», різко повернувшись назад на своє місце. Його новознайдена сьогодні проблема стрімко рухалася вверх по списку пріорітету, доповнюючись парою додаткових деталей. Варто було на секунду подумати, що цей день, врешті-решт почав змінюватися на краще, як життя підкинуло йому ще одну прекрасну новину. Краще б він нічого не згадував парою годин раніше, тоді, можливо, подібне усвідомлення затрималося б до якогось іншого, набагато кращого дня. Про що він взагалі думав? Із самого початку треба було задуматися, як цих почуттів здихатися. У чомусь таки 13тирічний Юра був правий… жаль, що у 17 років, він вирішив сам собі не вірити.
Усе ж, в одних надважливих змаганнях Юрій Плісецький із тріском програв. Ось тільки кому?
Намагаючись зберегти свій минулий настрій, хлопець перевів погляд на рахунок, який щойно принесли. Він не засне сьогодні, якщо не спитає, проте, як це по-нормальному зробити? Кожне формулювання звучало абсолютно по-ідіотськи, нав’язливо, неприродньо. Та і хто він такий, щоб випитувати щось подібне? Хоч вони і близькі друзі, але це далеко не його діло.
На жаль його голос вирішив усе проти волі:
— Хтось інший? — запитав хлопець зрадливо нестабільним тоном, — розкажеш, чи це занадто особисте?
Юра не бачив і, правду кажучи, не хотів бачити реакції на власні слова. Нерви знову починали грати звичну бридку пісню, а шум довкола, як на зло, затихав. Лише чек у руці залишав хоч якийсь зв’язок із реальністю, змушуючи подумки кричати кожну надруковану літеру. Мовчання його співрозмовника тільки добивало.
Якби йому вистачило сміливості звести погляд, то він би помітив і легке знервування, і те, що його друг явно вагався, і відкриття якоїсь програми на телефоні.
— Можеш розплатитися моєю картою, якщо хочеш, — швидко проговорив Бека, передаючи Юрі в руки свій телефон, — я почекаю на вулиці.
Із цим він поспішно вийшов, забувши навіть надягти куртку.
Юра ж і далі сидів у повному ступорі, тримаючи відповідь на своє питання в руках. Відчуття поразки пекло десь із-середини, змушуючи серце спинятися у болісній аритмії.
«Ну, подивимось, хто ти…» — його емоції були змішаними. Так чи інакше тікати вже було нікуди.
Видихнувши, хлопець подивився на екран.
Світле пряме волосся, що спадало на обличчя, дещо втомлені зелені очі, чорна водолазка, апатичний погляд…
«Стоп…»
…стрімко червоніючі щоки, розгубленість…
У телефоні була відкрита камера й нічого більше.
Як з’ясувалося, перемога, усе таки, знову була за ним. З-поміж усіх його медалей щойно з’явилося щось набагато цінніше. На обличчя полізла ідіотська посмішка.
Кинувши на стіл останню готівку, яку знайшов десь у кишені сумки, Юра накинув на себе куртку, паралельно беручи з собою і куртку Беки.
«В такий мороз…», — подумав він, швидко йдучи до виходу.
На вулиці остаточно стемніло. Із неба й досі падав сніг, відбиваючи від себе яскраве світло вуличних ліхтарів. Під одним із них прямо навпроти виходу стояв він, спершись спиною на холодний метал. Одна рука була просто опущена додолу, інша ж була прикладена до обличчя в максимально буденному жесті, який Юра очікував побачити у будь-кого, окрім нього. Розсіяний вітром дим лише підтверджував усю картину, навіть трохи дратуючи Плісецького. Він не міг сказати, що Алтину не був до лиця сигаретний дим, направду, якби він колись зробив таке фото, то воно б довічно стояло на заставці його телефону замість улюбленої кішки, але, твою мать, це ж рано чи пізно позначиться на кар’єрі.
— Нє, ну ти придурок!? — одразу ж випалив Плісецький, підійшовши до ліхтарного стовпа.
Та відповіді на його питання не прозвучало. Замість цього Бека лише глибоко вдихнув.
— Я розумію, що це все дуже раптово… думай, що хочеш. Я прийму будь-яку твою відповідь.
Напевне, він почув слова Юри якось по-своєму, адже мовив відсторонено й коротко, завершуючи кожну фразу затяжкою, а коли замовкав, то навіть не випускав сигарету з рота.
— Куди ти без куртки на мороз виперся, це по-перше!? — сам Плісецький мав на увазі зовсім інше, продовжуючи стурбовано лаятись, — А по-друге, Бека, гаси нахуй цю сигарету, куріння – пряма дорога з професійного спорту.
Та всі його слова ніби проходили повз нього, не пробиваючись через, поки що, неясні для Юри переживання. Він мовив так, ніби намагався зберегти хоч якийсь спокій після поганих новин, та не повністю… щось здавалося зовсім іншим.
«Що за хуйня?», — але Юра все ніяк не міг осягнути що саме, паралельно накидуючи на Беку його ж куртку.
І тут він випадково глянув йому в очі. Юра врешті все зрозумів.
Чим він думав? Ну звісно якщо почати діалог із запитання: «ти придурок?», жодна нормальна людина не подумає, що ви, насправді, запанікували від однієї згадки про «когось іншого». Сука. Він весь цей час говорив, ніби Плісецький йому відмовив.
Юра спробував якось привернути до себе увагу, але, очевидно, усі спроби були марними. Кількома годинами раніше він так само губився у власних думках, тож подібну надію він полишив досить швидко. Здавалося єдине, що зараз цікавило його друга – їдкий дим від закурювання власних нервів.
І якогось хуя, Юра нічого кращого, блять, не придумав…
Одним різким рухом хлопець вихопив дотліваючу сигарету з вуст Беки. Наступної миті на її місці були його власні губи.
Як він і думав, Алтин весь цей час нервово мерз на вулиці в очікувані на нього. Його обличчя здавалося особливо холодним на контрасті з теплом Плісецького, котрий хвилину тому вийшов з приміщення. Увесь одяг, крім щойно накинутої куртки, теж, певно, не виконував своєї функції, через що Плісецький усе ближче обіймав Беку, в надії хоч якось зігріти.
Тільки відчувши холодний дотик на задній стороні своєї шиї, Юра зрозумів, що йому це вдалося. Врешті, відповідь не змусила на себе чекати…
Довкола й надалі пролітав сніг, заміняючи своїми відблисками зорі на затягнутому хмарами небі. Десь вдалині шуміли загружені автомобілями вулиці. Усе довкола ніби кудись поспішало. Лиш вони вдвох стояли під світлом старого ліхтаря, врешті усвідомлюючи, що грітимуть один одного ще не одну морозну зиму…
— То ти будеш зі мною зустрічатися, чи ні? — вже зі звичним спокоєм запитав Бека.
— Ти ще питаєш? — весело пролунало у відповідь.