Chapter Text
- Вітаю.
Шепоче пітьма. жіночий голос іде луною, як вітер у тунелі.
Чоловік різко видихає й відкриває очі, наче прокинувшись від довгого сну.
Він стоїть посеред знайомої кімнати: старий диван, тяжкий комод, прикрашений фотографіями й фігуркою левіафана. Залізний монстр Безодні підняв тяжку морду до стелі, підстрибуючи на підставці завитками «хвиль». Ламінована підлога пливе нечітким узором. Довгий стіл зі стільцями також частково з’їдає розмиття. Із-за стіни роздається дитячий с міх й гуркіт ніг. З кухні пахне смаженим м’ясом у гострому соусі.
Чоловік виходить у коридор, не відразу помітивши двері до інших кімнат, малюнки дітей на стінах. Все пливе після декількох секунд уваги. З однієї сторони вхідні двері, з іншої – нескінченний цикл того ж коридору, що плаває у тумані.
Це його дім.
- Я спостерігаю за тим, як ти приходиш і йдеш, — знову жіночий голос.
Він обертається, уважно вивчає вітальню але не бачить нічого або нікого, хто міг би говорити. Він йде на… тут повинна була бути кухня, але замість неї така ж кімната як й за спиною. Думка обривається на середині. У тяжкому повітрі різко пахне їжею. Дитячий сміх буркутом пробігає по дому. Вернóн й Áнсер сьогодні граються на вулиці? А чи це безпечно у такий час?
Тільки він підійшов до вхідних дверей на декілька кроків, як з «кухні» виринає потріскування м’яса на олії.
- Вáлери? – окликає він розгублено.
- Я знаю, що ти чуєш мій голос, — відповідають наполегливіше. Шепіт окріп до слів, вій обернувся скреготом каменю о камінь. Дивні переміни насторожують, чоловік залишається на місці. Подвійний сміх знову привертає увагу й чітко лине зі дверей перед ним. Діти на вулиці.
Він повільно йде по пустому коридору, наче вперше. У шафи надмірно порожньо, стоїть лишень одна пара взуття. Жіноча старомодна на невеликому підборі. Він клацає ручкою з силою, вважаючи що вона зачинена. Двері відчиняються всередину і сильний запах м’яса в мить змінюється йодом та вологою. Яскраве світло сліпить, але швидко згасає до сіро-синього вечора.
Ґанок перед домівкою обривається тільки но розпочавшись. Сіра стежка до огорожі витягнулась до небокраю дорогою з висячих чорних валунів. Куди не глянь – суцільне морське дно. Зверху пробивається рідке проміння, розсіяне товщою води, у далечі кружляють чорні тіні, що спостерігають. На кінці дороги сяє зірка.
Він застиг, невпевнено обертається, наче питаючи у тіні: «Ти теж це бачиш?». Дім змінився: світлі кольори згасли, кути поросли павутинням, повітря стало тяжким, застоялось. Будинок виглядав покинутим. Та більше не відчувався як щось рідне.
- Не йди, — голос за спиною пом’якшав та більше не наполягав. Чоловік озирнувся, роздивляючись зірку у далині. Це його кохана Валері? Голос дуже схожий. Чому вона там? Повний скепсису, він все ж йде вперед.
При наближені світло набуло людської подоби: силует витягнувся, виникли руки та ноги. Ця жінка набагато старша за нього. Не дивлячись на похилий вік, вона стунка, тримає спину рівно, підборіддя трохи піднятим, очі – гості настільки, що чоловік відчуває, як леза ножів ходять по шкірі, – окреслені м’якими морщинками та напруженими бровами.
Густе волосся зібране в низку ґулю та прикрите акуратним капелюхом з чудернацьким оздобленням у вигляді голубки. Пелерина закриває майже весь торс, показуючи лишень пишні рукави, зібрані вище зап’ястя, та довгий піджак з діловими штанами. Таке було у моді серед чоловіків, поки цім ще хтось цікавився. Так казала Валері. Жінка наповнена світлом: шкіра видавалася блідо-жовтою, одяг – ніжно-оранжевим, очі – два живих вогники з білою серцевиною замість зіниць.
Фігуру перетинати багряно-червоні лінії, наче нитки розбитого скла. Візерунок накладався на шкіру та одяг рівномірно, наче існує по іншім законам, ігноруючи складки та згини. Центром «розколу» виступала ліва рука, майже повністю посічена тріщинами.
- Хто ти? – він не відразу знаходить у горлі голос. – Ти не моя жінка.
Співрозмовниця виглядає роздратовано.
- Зараз не важливо хто я. Зараз важливо, що ти відповів, — вона підійшла на крок, простягнувши руку. Її очі розширились від зацікавленості та пійманого захвату супереч спокійному, майже незацікавленому тону. Голос все ще нагадував йому про кохану, нехай співрозмовниця годилась у бабусі.
- Відповів? - він спробував відступити. Чужа рука виявилася швидшою й торкається його грудей. Вона хапає талісман, на шиї через одяг. Контакт розпускає квітку жару, пробуджує ніжний голос всередині. Талісман заспівав. Заспівав шепотінням самих хвиль океану у голові, у руках, у кістках. У ньому та світу навколо.
- Будь уважний, Ларусе. Чума з’їдає людей не тільки ззовні. Йди за піснею, коли втратиш усілякий орієнтир.
- Що? - її слова спотворились, але водночас відлунювали у мозку. Вдерлися, ріжучи думки з силою та нахабством, що недоступні людям. Вона сильно вхопила його за плече іншою рукою, притягнувши ближче. Шкіра сяє та пульсує у такт його серцебиття. Він неї пахне старими книгами.
- Йди, — повторила зірка, перш ніж штовхнути його у груди. Земля вийшла с під ноги та він, розгубившись, звалився з каменя зі застиглим криком. Він махав руками, намагаючись вхопитися за край. Пальці сковзнули по гладкій поверхні не в спромозі знайти опору й чоловікові не втекти від вільного падіння у пітьму.
Вона витягнула шию, слідкуючи за ним. Небо чорніє, у мить набирає вагу та падає слідом з грацією, за звичайних обставинах не підсильних такому гіганту. Воно завило плачем, від якого холод поповз кишками, надавив самим лишень звуком на вуха, голову та тіло. Світ похитнувся.
Ла-рус.
Він чув своє ім’я у крику. Звір летів за ним слідом та повторяв:
Ла-рус.
Ларус!
- Ларусе!
Темну пелену прорізав знайомий, схвильований чоловічий голос.
Опора згубилась, коли розум повернувся у тіло. Лейтенант відчув, як повільно падає та інтуїтивно простягнув руки вперед, намагаючись ухопити що завгодно, лишень би залишитись у своїй осі. У нашому випадку, він з силою вдарив долонями по столу та голосно стукнув ніжками стільця об підлогу.
Серце билося об груди, перед очима забігали мушки.
- Доброго ранку, ваше сонлічество, — єхидно підколи із-за спини. Ларус схопитися за талісман під одежею, намагаючись заспокоїтися. Вірний супутник все ще горів.
- Мати твою, Філ, — рикнув собі Ларус за спину, — я віддеру як тільки видерся з цього щуриного лігва, — узявши під контроль серцебиття, він спокійно відкинувся на спину стільця-постілі й сердито подивився на реготливих колег. Чортові коміки.
- Чи не час прокидатися, лейтенанте? – весела посмішка Філа дражнила його кулаки. Ларус миттю подивився на годинник: половина четвертого.
- У мене є ще пів годинки, — пробурчав він, витягнувшись на стільці й поклавши чепчик на очі.
- Може вже хоч на диван ляжеш? А то ти спав так напружено, що навіть мені неприємно стало.
- Іди ти нахер, сам роздеруся, — прицмокнув, пробубнів Ларус у відповідь, добре розуміючи, що заснути знову навряд чи вийде. Проте, не те що б він справді збирався. Двері заскрипіли, колеги топчучись пішли геть.
Думки швидко повернулися до сюжету денного сну.
На відмінку від більшості інших, цей запам’ятався чітко, наче все, що там відбулось було насправді.
«Важливо, що ти відповів» - слова клеймом вигоріли у голові. Ларус впевнений – це не просто так.
Лишень через декілька секунд чоловік зрозумів: такий сюжет сниться йому вже не в перше. Що більше, він впевнений, що не бачив нічого іншого уже дуже-дуже давно. Рідний будинок, діти та жінка, яких він не може побачити. Гадав що лише чує, але певно й того немає. Бачив зірку у заляпаних вікнах та відкритих дверях. Він бачив світ створений лишень з неба, але ніколи раніше не підходив та не говорив зі… бабцею? З аристократкою – такий опис підходить їй більше.
«Я давненько не отримував звітів від Валлі» - з сумом помітив Ларус. Йому хотілось почути її хоча б у слухавку, бути на зв’язку частіше чім обмін рукописними листами раз у квартал. Але після падіння мережевих веж усілякий зв’язок обірвався. Дануолл потонув не тільки в інформаційний, але й в економічній, психологічній та ресурсній ямі.
Ліниво прослідкувавши за обшивкою капелюха зсередини, Ларус тяжко зітхнув і знявши головний убір, озирнувся.
Він залишився сам на сам.
Одинока лампочка над столом, за яким він спав, тьмяно показувала місцевий відносний порядок. Старі світлі стіни, які повинні були перефарбувати ще сім місяців тому, напівпорожня книжна шафа з приклеєними навколо замітками й газетними вирізками, більшість з яких – сторінки з кросвордами, які не може відгадати увесь персонал, чи колонка гуморесок. Було декілька важливих статей про їхню тюрму. Біля холодильника залишили пару стільців та коробка з порожньою пляшкою. Великий диван зі сальною подушкою стояв за спиною.
Ларус розкрив мундир і за цівку дістав талісман.
Старий аксесуар, що за формою нагадував повернутий вниз рогами молодий місяць, з чогось білого та міцного, схожого на камінь. На підвісці вишкрябані давні символи схожі на старі руни з перших сторінок підручників історії. По середині та у країв, де прикраса нагадувала великі ікла, камінь підкріплювала залізна нитка з зовнішньої сторони. Через центр до нього прикріплені застібка та ланцюжок.
Талісман приємно нагрівав долоню та вібрував, але, що дивно, не трясся й не видавав ні звуку. Це трішки жахало, бо предмети себе так не ведуть, але одночасно це невідомо як заспокоювало. Як теплий камінчик з пляжу. Напевно, талісман нагрівся від його тіла та одягу, а вібрування – це брижі в очах через погане освітлення.
Заховавши його Ларус підвівся та потягнувся. Зараз не час киснути, потрібно навідати Кепа та дізнатися, чи не пришов до нього лист.
Ларус за ритуалом зупинився біля дзеркала. Він подивився собі у зелено-сірі вічі, потім на неголене підборіддя, й вкінці на правила безпеки поряд з дзеркалом:
«Тримайтеся на безпечний відстані у півтора метра.»
«Виходьте на вулицю та розмовляйте з людьми тільки в спеціальних захисних масках.»
«Не пийте та не їжте продукти з не перевірених місць.»
«Оминайте людей з блідою шкірою та сморідним запахом блювоти.»
«При перших симптомах захворювання: поручення пігментації, сухість шкіри, слабкість, біль в очах, кров з носа, погіршення зору, нюху чи чутливості — звертайтеся до лікаря та самоізолюйтесь» (підпис унизу: «Читати як «закрийся у кімнати та помри.»)
Ларус хмуро посміхнувся. Він пам’ятає, як спочатку всі жорстко дотримувалися цих рамок, як по головах било керівництво за недбалість. Яка була істерика! Люди не виходили на вулицю та масово покидали міста, «уникаючи великих скупчень» разом з цим розносячи хворобу у всі кутки імперії, навіть цього не розуміючи.
Зараз половина рекомендацій ігнорується, інша – дотримується за звичкою. Принаймні, така тенденція спостерігається у тюрмі Колдридж.
Він повів погляд далі до дверей. Якщо вже деякі надмірно гидкі сержанти перервали його денний сон – одне з найцікавіших занять дня! – він займеться іншими цікавими справами, поки їх не зробили вільні трудні.
Потираючи руки у передчутті, Ларус залишив кімнату відпочинку. Прямо по коридору невелика кухня-їдальня. Навіть зі свого місця чоловік чув гомін голосів звідтіля. Більшість полюбляє збиратись там. На «кухні», як її називають, й столи були більшими й електрика працювала гарно.
Тільки Ларус відкрив двері, як засіла за найближчим столом компанія підняла похмурі погляди, помурчала привітаннями, а потім повернулися до чергового чемпіонату у карти. Він привітався у відповідь, потиснув руки декільком людям та пішов через залу до пункту отримання їжі.
- Привіт, Семі. Їжа для «зносків» готова? – широкоплеча жінка повільно обернулась зі здивованою настороженістю. Вона мала значну проблему з обміном речовин, а з того часу, як ліків та вітамінів стало недостигати, ситуація погіршилася. Всі шуткували, що її стан це жарти Потойбічного, про те Ларус знав, що Бог тут ні до чого.
- Хтось з них склав про тебе образливий віршик, Ларі, й ти вирішив з’їсти всю їх їжу на сьогодні? – відповіли питанням на питання.
- А я мщу не їм, а Філу. Тому просто принесу їжу самотужки, — Сем розуміючи всміхнулась та пішла у глибину кухні.
Чекаючи, Ларус обернуся до столу. Сержанти та рядові продовжували гру, більшість спостерігала за ходом партії, підкидуючи гравцям ще й своїх коментарів. Декілька людей кидали на нього «перевірний» погляди, а круп’є, який роздав на цю партію, спіймав та затримав погляд. Друг Філа. Ларус посміхнувся кутками губ. Філ винен сам що його розбудив, хай тепер не сердиться. Чоловіки кілька секунд дивилися один на одного, поки натовп не ворухнувся, повертаючи увагу ведучого собі. Ларус так само припинив колупати його поглядом, мигцем озираючись у кімнаті.
Кухня завжди здавалася йому найчистішим приміщенням, відразу після комірчини Дока. Білі підлоги, сталеві столи та лавки, металеві тарілки, виделки, ножі, приємні синьо-блакитні стіни. А зараз, коли мужики готові розбити один одному пики в м'ясо за можливість драїти туалет зубною щіткою, аби тільки зайняти себе чимось, їдальня виглядала як операційна кімната.
Подвійні тяжкі двері з гуркотом відчинилися і жінка викотила старий візок з кількома тацями.
— Дякую, Семі, — Ларус постарався мило посміхнутися, але за кілька секунд кинув марні спроби, схопив візок за ручки та в супроводі поглядів залишив їдальню.
Дорога лежала через газон між корпусами. Колись тут було більш охайно, але тепер дорога потрощилася й поряд виросли гори з коробок та старих залізних вольєрів. Колись вони мали небагато собак. П'ять-шість здебільшого. Чума забрала їх першими.
Декілька щурів, що вибігли на дорогу, тікають, не зумівши вихопити й крихти з тарілок. Неприємні, довгі та кістляві тварюки. Чому хвороба не поїдає і їх теж?
Подолавши місце прогулянок, він заходить на залізний місток спостерігального пункту з камерами. Зазвичай, заходячи сюди, Ларус мимоволі збирається, потрапляючи під приціл цілої купи ув'язнених. Неначе ляльки у колекціонера, камери стояли одна над одною рядами по 10 на 4 поверхи уверх, і це тільки в одному крилі. Ув’язнені виходили до вікон, зустрічати. Хтось у мріях перегризав твою горлянку з далекого кута, хтось співав пісеньки або думав вголос. Тут пахло вогкістю та різким, найдешевшим милом.
Зазвичай.
Зараз у Колдриджі утримують всього п'ять осіб, кожна — відбитий злочинець. Врешті-решт вони непросто так сидять в одній із найсуворіших в'язниць Імперії, але в умовах нового часу вони облаштувалися прямо в "фешенебельний готель". Сьогодні кожна звичайна людина хоче регулярно харчуватися, безпечно спати та мати постійний доступ до медикаментів.
- Хей-хей, Макаревич! — заспівав Ларус, підійшовши до першої клітки та застукавши по решітчастих дверях. Чоловік на ліжку здригнувся, підняв кудлату голову. В очах майнула злість і огида, що миттю розчинилися в певному полегшенні... або просто голоді. Складно сказати.
- Доброго ранку. Час поїсти, — ув'язнений повільно підвівся, чухаючи стегно, і підійшов ближче до вікна у дверях. Біло-персикова роба зблідла і порвалася на краях, нагадуючи обмотані навколо тіла ганчірки. "Зноски", коротко кажучи.
- Мензбіре, яка честь. Я давно не бачив тебе за такою роботою, — голос хохмача свистів, з рота раз у раз вилітали випадкові плювки. Він прицмокував від нестачі зубів.
Лейтенант проштовхнув у спеціальний отвір тацю з їжею, яку в ту ж мить було схоплено жилястими руками серійного вбивці. Ларус постійно забував, скільки там у знаменитого Гудрата Магрезпі було жертв? Два десятки чи чотири? Втім, після десяти років у Колдріджі це вже й не мало великої ваги. Жахлива огида дряпає душу при думці, що цей милий дідусь вбивав людей заради забави чи збудження. Док завжди говорив, що такі, як він намагаються виглядати «ідеально нормальними». Ларус намагався не думати про це більше, ніж треба.
Колеги довго й підпільно мучили «Макаревича» у старій допитній кімнаті, доки й це їм не набридло. Тому він вважав, що старий отримав своє. Й заслуговував на пусті людяні розмови.
— Читаєш нуарні романи зі шкільної програми? — Ларус помітив чорну велику книгу «Клинок Дануолла» між складками покривала. На її обкладинці зображено таке страшне обличчя у шрамах, що він здалеку впізнав це старе видання.
— А що мені тут робити? Випускати перестали, — заперечив Гудрат.
- І як? — Мензбіру було цікаво дізнатися думку серійного вбивці, про найманця, що вже як років двісті спочиває десь у землі.
— Солодощава хрінь, — шикнув кудлатий, сідаючи на ліжко з тарілкою їжі в руках. — Але я думаю, що це досить близько до реальності.
- Та ну. Гадаєш, загартований убивця справді міг розкаятися після смерті Імператриці?
- Угу, — ув'язнений кивнув, зачерпнувши ложкою кашу.
- Кумедно. А я завжди вважав це за нісенітницю. Зрештою, він знав, на що йде, та й робив це вже не вперше. Скільки там з чуток у Клинка Дануолла жертв: сотня-дві? І раптове каяття? Якщо він сумнівався, міг просто відмовитися. Ніхто б йому нічого не заперечив, напевно, — «Макаревич» відклав ложку і кілька секунд розмірковував над почутим. Зрештою, похитав головою.
- Я радий що ти не розумієш, — тільки й відповів той, продовжуючи їсти. Гаразд, нехай рахує так, як хоче.
Пропустивши порожню камеру, чоловік уже заніс палицю для постукування, як голос зсередини зупинив:
— Чого вам, лейтенанте? — людський силует обернувся в камері, стрельнувши поглядом в голову прибульця.
— Їжа, Сергію, їжа, — Ларус підняв тацю трохи вище, демонструючи, перш ніж проштовхнути її у віконце. В'язень неохоче підвівся зі свого місця, повільно виходячи з тіні. Вузькі очі не переривали контакту, визираючи з-під тонких брів. Сам по собі він був худим і високим, а тому з силою схопився за тарілки та пішов назад, приховуючи голову зі смішним коротким кучерявим волоссям.
Сусідня камера зайнята однією з небагатьох жінок у цьому курнику, але за що саме вона сидить: не скаже ні Кеп, ні вона сама. Верхівка тихо шепоче: «Державна таємниця». Регулярні гості з наказу Імператора час від часу приходять до неї. Водночас більшість охоронців зійшлися на думці, що дівчина підставила не ту велику птаху.
- Юї! Юї! — лейтенант стукає по дверях двічі та чекає, поки «зносок» встане зі стільця, промиє руки, підійде.
— Доброго дня, Юї. Час їсточки.
— Ради Потойбічного, нарешті їжа, блять, хоч нажеруся! — вона з радістю схопила тацю.
- Як твоє самопочуття, Юї? Слабкість та сухість у горлі пройшли?
— Так, дякую, Ларі.
— Ну ти це, не хворій більше, бо в Дока трапиться серцевий напад, якщо він ще раз видасть тобі зайву пайку Соколовського.
— Переживе, — відмахнувся «зносок» підносячи їжу до столика. — З урахуванням того, що ви, на пару з Баштою Дануолла, чи не єдині місця, куди ці пайки Соколовського все ще привозять, він може й перетерпіти відсутності одного на своєму складі.
Ларус поправляє козирок з усмішкою.
— Та мені, бляха, свої вуха шкода більше, ніж його серце. Він досі бурчить із цього приводу на всю кухню. І хрін заткнеш, — дівчина хрюкає. — Нехай щури не обходять стороною, Юстиція, — бажає він, проштовхуючи тарілку до четвертої зайнятої камери.
Лейтенант стукає по дверях. Чоловік на ліжку опускає книгу на груди й підіймає тяжкий погляд на прибульця.
- Привіт, Аслак. Час їсти, — Ларус показує тацю та обережно проштовхує її в отвір. Зносок уважно дивиться то на їжу, то на людину, що її принесла, з холодною байдужістю. Ларус чекає якийсь час, думаючи, що ув'язнений все-таки зможе підвестися і підійти, але чоловік як лежав, так і лежить.
Зрозумівши, що вставати він не збирається, Ларус мовчки покотив візок до сусідньої клітки, до останнього в’язня на сьогодні. Худорлявий чоловік зустрічає біля дверей. Його велике чоло, що здається ще більшим через полисівшу голову, ходить прожилками та грає зморшками від чергової незрозумілої агресії. Його маленькі очі-бусинки блищать вогнем.
— Нарешті, — бурчить той, трохи скидаючи руки, нервово чухаючи груди, підходить до вікна видачі. Ларус не встигає до пуття проштовхнути їжу, як жадібні руки «зноска» миттю хапають тарілки та забирають до ліжка. Ларуса дуже дратувала його поведінка. Да так, що хотілося вже його просто пристрелити. Але сидіти у Колдріджі думка ще гірша, ніж працювати.
Після закінчення розносу на чоловіка чекає черговий звіт про стан ув'язнених, а далі — бездіяльність на ім'я «варта». Адже весь їхній обов'язок зводиться до того, щоб не давати небезпечним злочинцями покинути стіни Колдріджа, але після того, як більшу частину викосив другий спалах епідемії, співробітники в'язниці відчували себе такими ж ув'язненими, як і ті, хто сидів за ґратами.
Чому злочинців не стратять, а персонал не розпустять, зберігаючи ресурси, — не знав ніхто, навіть напевно сам Імператор, який затвердив указ про те, що в'язниця Колдрідж має продовжувати свою роботу.
«Ох, імператоре, — подумки тягнув Ларус, пригладжуючи неслухняне волосся під кашкетом, — навіть не знаю, дякувати вам або проклинати».
Насправді йому подобається чинний уряд, нехай багато хто і звинувачують Ейхорна II Колдуїна в тому, що він припустився такого сильного поширення зарази.
Втім, що він міг зробити? За його указом острови та материкова частина країни закрили свої порти й кордони, пропускаючи лише поодинокі ваговози та "псів" з провізією. (П.К.С – повітряне кероване судно, що простий народ стиснув до "Пес") Саме за його указом найрозумніші люди Імперії були звезені до берегів наукового центру світу — Білої скелі — для пошуку ліків, вакцин або хоча б джерела зарази. Ейхорн тримав народ у вузді, намагався сповільнити чуму, але ніхто не очікував тієї сили, з якою смертельна хвороба охопить світ.
Втім, простому люду ніякі аргументи не завадять. Завжди легше звинувачувати у своїх проблемах інших. Ларус радий своєму становищу. Нехай він і замкнений у в'язниці, по суті живе тут уже якийсь місяць, але це допомагає йому виживати. Він повністю відмовився від грошової виплати, замінивши її збільшеним пайком, більшу частину якого відправляє сім'ї на околиці Дануолла. Їжа, вода, ліки, тканина — все це було набагато важливіше за золоті монети, які й витрачати до ладу нікуди. Тільки на ті ж ресурси, які ще необхідно знайти.
Закінчивши писати звіт, Ларус підвівся зі стільця, плавно вислизаючи в коридор. До кабінету капітана йти недалеко. Він поверхом вищий, прямо над казармами, що розташовувалися по сусідству з кімнатою відпочинку. Але Ларусу сьогодні надзвичайно щастить — потрібна постать стоїть наприкінці коридору.
— Кеп, — гукнув він, тільки побачивши капітана. Кремезний лисий чоловік у важкому червоно-синьому накинутому кітелі насторожено обернувся, почувши прізвисько. Широкий ніс насупився, рідкісні брови припали нижче, коли підопічний підійшов ближче.
Ларус насторожено зупиняється, помітивши напругу у великих долонях та сірих очах. Чому він такий злий, щойно вичитував когось?
— Я якраз ніс звіт, — лейтенант випростав лист, що зігнувся, і простяг його капітанові охорони Колдріджа.
- Добре, — чоловік різким рухом забирає документ, поверхово прочитуючи.
— Кеп, а… — капітан стрілою встромляє погляд у Ларуса, обливаючи холодом з голови до п'ят. Та що з ним не так сьогодні? Підвівся не з тієї ноги? Погані звістки з Башти чи начальство ще вище набило по голові за розкутий персонал?
— Чи не надходила звістка від Валері? Лист чи посилка? — серце мимоволі почало битися частіше, а холодний погляд співрозмовника роздирав душу. Нахмурене обличчя розправляється, здається сумним, і знову дивиться на нього з докором.
— Так, є одна звістка. У мене в кабінеті, — радісна новина викликає усмішку, але водночас загострює підозри. Серце колеться під теплим талісманом.
Щось не так. Щось безперечно не так.
Ларус повільно видихає, намагаючись вгамувати дивне відчуття. Шосте почуття рідко помилялося, але зараз немає жодних передумов для хвилювання. Навпаки, все гаразд, йому написали у відповідь! Він дізнається, як діти, як самопочуття дружини, що не вчасно потягнула кісточку до останнього її повідомлення. Раптом із ними щось трапилося? Передчуття хоче сказати йому про це?
— О, це добре. Коли я зможу її забрати?
— Знаєш, та хоч зараз, — тяжкість відпускає Кепа. — Підходь до мого кабінету, а я закінчу почате і повернуся, — вони кивають один одному і розходяться в коридорі.
Ноги без думки несуть його до старих проржавілих сходів на другий поверх. Дурна усмішка гріє щоки. Поганий день раптово стає добрим! Вийшовши на новий поверх, Ларус завмер, зустрівши погляд з іншого кінця коридору.
— Лейтенант Маєлз, — гукає він. Хлопець підняв голову і прискорив крок.
— Мензбір, — вони тиснуть руки, зустрівшись посередині, якраз біля потрібних дверей. - Кеп усередині? — Маєлз питає і за інерцією тягнеться до ручки, щоб перевірити присутність старшого самотужки.
— Ні, він сказав, що… — Ларус не встиг домовити, як з легкої подачі двері підхоплює протяг і вони відчиняються з жахливим гуркотом. З нутра кабінету вирвалося прохолодне річкове повітря і шарудіння паперів, полетівши навсібіч.
- ...скоро буде, — закінчує він, повільно кліпаючи повіками. Оце вітер!
- Чорт, документи! — викрикує Маелз, проходячи всередину. – Чепурух буде розсерджений.
— Знаєш, мені здається йому більше не сподобається, що ти зайшов до кабінету без дозволу.
— Та який, у Безодню, дозвіл? - відмахується інший лейтенант. — Ми все одно сюди йшли. Ти ж сюди йшов? - Маелз дивиться на нього через плече, знаючи відповідь наперед, і відвертається. — А доки, що відлетіли, розлютять Кепа, куди більше непроханого вторгнення, — подумавши з секунду, Ларус вирішує, що це цілком логічно. Він знизує плечима, проходячи в напівтемряву.
Насамперед Ларус закриває вікно, щоб їх праця в разі чого не накрилися мідним тазом. Потім починає збирати папери: звіт з підвіконня, доповідь зі стільця, указ зі спинки цього ж стільця. Один з папірців упав під ніжки стола, інший відлетів осторонь, дивом не опинившись під низьким диваном біля книжкової шафи.
Кинувши за старою звичкою погляд на зміст, він помічає ім'я — «Ларус». Це на мить вводить у ступор і розпалює цікавість. У якій це справі фігурує його ім'я?
Ларус вирівнює документ, підставляючи його до світла з коридору та швидко читає вміст:
«Капітану охорони Колдріджа Майклу Таунседу.
За розпорядженням голови імператорської поліції, було проведено внутрішнє розслідування, в ході якого з'ясувалося, що ваш підлеглий — лейтенант Ларус Мензбір — найжорстокішим чином убив власну родину: дружину Валері, сина Вернона та дочку Ансер Мензбір; сім місяців тому і весь цей час таємно сприяв небезпечним анархічним угрупованням, передаючи їм їжу, ліки та зброю зі складів тюрми Колдрідж.
За вердиктом Верховного суду Великої Острівної Імперії, на слуханні за сьоме число місяця льоду дві тисячі тридцять сьомого року Ларус Мензбіру присуджується довічне позбавлення волі у в'язниці Ютака. У зв'язку з епідеміологічною ситуацією, аж до завершення карантину, Ларус Мензбір повинен утримуватися у в'язниці Колдрідж під особливим наглядом.
Верховний суддя Б. Моор»
Під текстом, над підписом, розписом та штампом швидко олівцем дописано:
«Кинь у камеру В5, звільни її якнайшвидше.
І.»
Погляд зупинився, на мокрій пресі внизу аркуша.
В5 – це камера смертників. Ніхто там довго не сидить. Будь-яке застосування тортур було заборонено ще попереднім імператором, але в Колдріджі досі залишилася допитна кімната, яка зазвичай використовується як комора.
Від камери В5 її відокремлюють одні двері.
Ларус підібрав щелепу, ще раз прочитавши документ.
Ні. Ні-ні, це не може бути правдою. Він… він не вбивав… він не зміг би підняти руку на Валері, що вже говорити про дітей… а вбити!
Ні.
Це не правда.
Це не може бути правдою.
Саме сім місяців тому Мензбір відвідував будинок востаннє, але вони листувалися! Він має листи від дружини! Вони лежать в особистій шафці.
Земля, що непомітно пішла з-під ніг, раптово повернулася на місце, ударивши в підошви та коліна. Ларус похитнувся, але встояв.
«Якщо це ще один жарт влаштований Філом, то я віддеру вже його, а не його матір. Або знайду того, хто перетворить його дупу на фарш», — шипів Ларус у своїй голові. Він глянув на зворотний бік листа. Розкрита мокра печатка з фасадом старої будівлі з гострим дахом на кутах розбивала теорію в пух і порох.
Тривога, що відступила, наринула з новою силою.
Кеп дивився на нього так, бо встиг прочитати листа і повірив у зміст? Майкл справді вважає, що він спроможний на таке? Ні. Він не може так думати, це ж Кеп! Напрочуд прониклива людина, здатна знайти підхід до будь-якого підопічного і...
Він повинен знати, що Ларус нізащо не зробив би такого звірства.
Він знає, що Ларус проти жорстоких методів.
Він…
Зачекайте, чому Майкл запросив його до свого кабінету, якщо вважає вбивцею?
— Гей, Ларусе, — чоловік смикнувся, почувши своє ім'я. Маелз здивовано дивився на товариша по службі, закінчивши прибирати свою (більшу) частину приміщення.
- Ти знайшов щось цікаве? — лейтенант підняв брову і підійшов на кілька кроків ближче. Кров у жилах замерзла, але продовжувала повільно циркулювати по тілу, дряпаючи судини. Зростаючий страх закручував кишки тугим вузлом, голова набрякла фантомним болем. Він готовий поставити тисячу золотих на те, що зараз блідий, як сніг.
- Н-ні, — голос йде не з рідного горла. — Можливо, — поправляє Ларус себе, складаючи указ судді й віддавши все інше Маєлзу. Той підібгав губи, але промовчав, приймаючи подачу, погортавши папери, поміняв їх місцями та поклав на стіл.
— Що це ви тут робите? — немов грім серед ясного неба, у яскравому світлі коридорів з'являється Майкл у супроводі двох підручних молодших офіцерів.
До цього ірраціональний страх тепер набуває звіриних рис. Немов загнаний пес, Ларус в одну мить зрозумів, що він у меншості, та ще й у пастці.
— Вибач, Кепе, — інший лейтенант підключається до розмови так легко, ніби не відчуває статики у повітрі. — Ми не хотіли ритися у тебе на столі, але протяг здув усі папери на підлогу, і ми… — Таунсед ще раз подивився на Ларуса, що стояв біля дивану. Тремтячою рукою лейтенант підставляє складений конверт до світла, печаткою Верховного суду назовні.
- Майкл, — ім'я незвично злітає з вуст. Як довго ніхто тут, так свого начальника не називав…
- Майкл, що це означає? — Ларус підходить на крок, примружуючись від променя світла, що ковзнув у вічі. Обличчя у Кепа овальне та масивне. Через лисину та плоского широкого носа з першого погляду губи завжди здаються маленькими, а очі — намистинками. Довга армійська служба залишила багато зморшок і кілька шрамів, більшу частину з яких важко побачити. «Наказ зверху не обговорюється» — випалено на сітківці очей, які не тікають від свого підлеглого… чи відтепер уже злочинця?
- Це ти мені скажи, — напруга в голосі тріщала, як дрова, кинуті у вогонь. Повітря виразно не вистачало. По спині пробіг табун мурашок. Троє людей зайшли всередину приміщення. Стало тісно.
— Тільки не кажи мені, що ти віриш у цю маячню, — Ларус різко окреслив листом перед собою лінію. Відповіді не було. У грудях пекло, очі розширились.
- Майкл, я не робив цього, — запротестував засуджений.
— Ти сумніваєшся в імператорській поліції? — інтонація противника підказувала, що він тільки підливає олії у вогонь.
- Майкл, я не робив цього! - Ларус мимоволі підняв голос — Вони, мабуть, наплутали щось!
- Ралф, — Кеп кивнув на одного з офіцерів, що стояли поруч. Той звів курок і виставив пістолет у бік обвинуваченого, беручи на приціл.
"Вибач, Ларі" - промовив він лише губами. Ларус учора обговорював із ним новини останніх днів, а сьогодні на прицілі за наказом!
Потойбічний, мабуть, потішається над ним зараз.
Руки несвідомо смикнулися у бік своєї кобури. Порожньої кобури. Ларус затримав подих, усвідомлюючи, що повністю беззбройний. Він так давно не користувався спорядженням, що не зміг одразу пригадати, де воно з більшою ймовірністю знаходиться.
Ніж, напевно, біля ліжка, а ось пістолет… у шафці!
- Це помилка, я можу це довести! - паніка проривалася в голосі. — Майкле, ти ж сам давав мені листи двічі на квартал! Якщо… якщо ми зараз заспокоїмося і не будемо поспішати, я зможу це довести, — Ларус намагався заспокоїти більше себе, ніж решту.
— Ти про ті «листи від дружини», що ти зберігаєш у своїй шафці? — Таунсед вивів руки із-за спини, показуючи листи. Здавалося б, предмети, що підтверджує невинність, мають дарувати такий необхідний спокій. Але натомість, біль у грудях лише наростала.
Щось не так.
— Ви дивилися мої особисті речі? — це не дуже хвилювало їхнього власника. Його більше вражав факт недовіри.
— Ми прочитали всі «листи від Валері». Дуже розумно. Сховати такий речових у всіх на очах, обводити колектив навколо пальця пів року, мало того, змусити мене сприяти своїм темним справам. Я б похвалив тебе, якби це не було так жахливо. Ти цьому навчився в академії чи єретичних громадах?
— Що? — голос здригнувся і тільки зараз Ларус зрозумів, що тремтіння пробило не тільки горло, а й руки. Стиснувши кулаки, він слухав далі, ковтаючи серцебиття, що б'є по вухах.
— Ти рідко нагадуєш про свою побожність. Дякую, що не пудрив мізки цим усім, але факт залишається фактом — коментар начальства, попри страх, зміг зачепити гордість. Він хоче сказати, що Ларус мало того, що вбив своїх рідних, то ще й приніс їх у жертву Потойбічному? Або що у всьому, що відбувається навколо — від цієї зради та до всієї епідемії, — винні «дурні єретики, поборники Потойбічного»? Скажених вистачає і на боці релігії Семи заборон взагалі то!
Ларус смикнув головою. Нині не до віросповідань. Зараз не до образ, є питання важливіше.
Конверти у руках Кепа справді схожі на ті, що йому відправляла Валері. Чого вони в ньому знайшли? Це взагалі за якийсь місяць листи? Здається один за позаминулого. Несподіване збентеження пробігло по щоках.
— Стривайте, — Ларус мимоволі махнув руками, чим налякав Ралфа. - Стоп. Зупиніться. Про що ви? Я не розумію, про що йде річ. Якщо ви прочитали всі листи, то мали зрозуміти, що в них немає нічого такого. Звичайний обмін новинами, просто, знаєте, особисте листування одружених людей, вірно? — він оглянув присутніх довкола, не знаходячи підтримки у розгублених і скептичних поглядах. - Правильно? – не важливо в кого, хотілося отримати підтримку.
Другий офіцер, Роланд, так само підіймає пістолет, звівши курок. Його обличчя висловлює лише зневагу.
— Ти повинен припинити прикидатися, — гаркнув Майкл. — Підніми руки та не чини опір, — Ларус спробував розтиснути кулаки, піднявши долоні, але пальці зчепилися лише сильніше, через що кісточки побіліли крізь шкіру і кров у руках закипіла.
Ларус заплющив очі, опустив голову, важко дихаючи крізь зчеплені зуби. Кімната наповнилася тихим шипінням.
Це не правда. Тут сталася помилка. Ларус нервово засміявся
- Якщо це такий жарт, то я вас розкусив. Досить, зупиніться, це не смішно. Визнаю, добре сплановано та організовано, але це не смішно! – вигукнув він, переборовши себе і розчепивши кулаки
— Руки за голову і не чини опір арешту, — повторив Кеп.
Вони не жартують.
Тремтючі дрова згоріли до вугілля.
Вони не жартують!
Ларус повільно підняв долоні, спостерігаючи, як офіцери обходять його.
Безодня всемогутня, коли цей прекрасний день обернувся кошмаром? Чому його звинувачують у тому, чого він не робив? Це тому, що він давно не молився на вівтарі?
Шипіння, що гулом наповнювало голову, стиснулося в грудях.
Що чекає на нього тепер? Арешт у місці служби, де щодня — нова ганьба, а кожна мить ще тягучіша і нестерпніша, чім зараз. Сон на найстаріших матрацах, сусідство з одинокими пацюками. І колеги, які дивляться хто з жалістю, хто з ненавистю.
А потім Ютака? Бастіон у серці півночі, де пів року панує ніч і повітря вморозило у собі злість та кров. Де таких, як Ларус, б'ють ногами в живіт. Де вартові не люди, а нескінченна зима, вічна мерзлота та дикі вовки.
На іншому кінці Імперії йому судилося перетворитися на ще одного Аслака. На іншому острові від його родини.
А що сталося з ними?
Звинувачення хибне, але серце мимоволі кололо при думці, що їм могли спеціально нашкодити або навіть… вбити.
Ні. Цього не може бути. Вони в порядку. Так, вони мають бути в порядку, навіщо ж комусь їх чіпати?
Він уже знав відповідь: щоб запекти його до в'язниці, прибрати з проходу.
Але... якого? Кому він зміг перешкодити? Кому він міг завадити?
Тіні ковзнули на периферії зору. Руки, що повільно підіймаються, завмерли біля нижніх ребер. Він закляк, спіймавши очима Ралфа. Якщо його так ганебно осудили, то й родину можуть легко не пускати. Мабуть, ніколи не побачить сім'ї, не дізнається правди. Чого ой як не хотілося.
Залишається лише одне… він підняв руки до плечей, коли молодший офіцер, усе ще з виглядом забитого кошеняти, трохи опустивши зброю, простягнув руки до нього, Ларус вмить схопив його долоню, стискаючи та притискаючи до себе. Він перекинув лікоть через чужу руку і, вигнувши назад, схопився за супротивника, що зігнувся вниз спиною. Ралф здивовано скрикнув, піддавшись силі, щоб не зламати руку, і випустив пістолет.
Ларус вчепився в комір і смикнув угору, перехоплюючи заручника і притискаючи спиною до грудей, обхопивши спереду. Роланд навів приціл на бунтівника, але стріляти не став, побоюючись зачепити союзника. Ралф хрипів і часто дихав. Ларус менший за молодшого офіцера, але сили йому завжди вистачало. Її було навіть надто багато.
- Пробач, Ралфе, - шепнув на вухо бунтівник, перш ніж підвищити тон. - Опусти зброю Роланде!
Наказ не виконали. Ларус натиснув сильніше, знову перехопивши бранця і витягнувши з-за пояса захований бойовий ніж.
- Опусти! — молодший офіцер невдоволено хрипів і намагався вирватися з полону хватки, чим сильніше підкріплював наміри без п'яти хвилин колишнього лейтенанта.
Втім, цих самих намірів він мав не дуже багато. Він знав усіх їх уже більш як сім років, з яких останні місяці жив пліч-о-пліч. Навіть самозахистом не хотілося нікого ранити, але коли стоїть вибір між «безпекою себе та сім'ї» та «безпекою колег по роботі» вибір був очевидний.
Він повинен побачитися з Валері, він повинен побачити, як виросли син і донька, він повинен переконатися, що їм ніхто не загрожував і що ніхто ніколи не загрожуватиме. Мусив переконатися, що вони у порядку.
А якщо лист — це лише помилка, він її виправить.
Роланд миттю глянув на капітана, який все ще свердлив бунтівника поглядом, і повільно опустив пістолет. Це не гарантувало безпеки, але допомогло трохи заспокоїтися. Голова глянув на Маелза, який все ще шоковано стовбить коло столу. Лейтенант кидав погляд то на Ралфа, то на Ларуса, то на Роланда, то на Майкла і здавалося, зовсім не дихав, аби нікого не провокувати.
«Нехай Безодня вкаже мені вірний напрям» — самовільно промайнуло в голові.
Ларус зосередився і штовхнув заручника в молодшого офіцера, що стоїть навпроти, в ту ж мить зриваючись на капітана з ножем. Плечі Майкла піднялися, руки кинулися навтьоки: одна потяглася зупиняти нападника, друга пішла до кобури. Ларус влетів в нього, притиснувши хребтом до одвірка дверей і спрямувавши лезо до горла.
"Кеп, пихата твоя голова, ти ж міг ухилитися!" — зло шипів на нього Ларус. Він з усієї сили смикнув рукою назад, ніби намагаючись нашкодити ворожому передпліччю. Капітан майже не давав відсічі, легко звільнившись із його хватки. Ларус похитнувся, ударившись плечем об двері, і вибіг у коридор, прямуючи до сходів.
Швидше, йому потрібно якнайшвидше піти з їхнього поля зору!
Перший постріл не забарився. Куля свистом пролетіла над головою, зрикошетити від стіни й з дзвоном вп'ялася в сходинку перед втікачем. Ларус кинувся до ліжок та шафок, пропустивши ще декілька куль. Поспіхом він перестрибував між двоярусними ліжками, у найкоротший термін долаючи кімнату. Він врізався в залізну стінку, не встигнувши загальмувати вчасно, і тремтячими пальцями ввів пароль на проржавілому замку. Двері шафки жалібно рипнули, але піддалися з першого разу.
Порожньо.
Майже ніхера. Лише пістолет без магазину.
У паніці втікач думає, що відкрив не ту шафку і безнадійно озирається. Думка про те, що це неможливо відвідує голову лише мимохідь. А про те, що його речі передивлялися забув геть.
Поспішний тупіт з коридору не дає часу ні на злість, ні на смуток. Ларус опускає погляд, люто грюкає дверцятами, прямує геть через невеликий коридорчик з поворотом на ванну і душ, до маленького балкончика.
Він з гуркотом відчиняє двері, дивом не прибивши офіцера, що курить тут.
— Йопт твою, — чхається той, утискаючись у куточок. Ларус стрибнув на бильця і кинув на нього швидкий погляд.
- Ларі? — здивовано спитали у втікача.
— Хапай його! — долетіло зі спини. Ларус у востаннє оглянув шлях, який він збирався подолати. Хлипкі залізні бильця. Висота понад три поверхи. Біля самого ґрунту земля вкрита жорстким камінням і будівельним сміттям — смерть або каліцтво на все життя, якщо не пощастить. Далі високий паркан із дозорними баштами та плоским дахом. Одна з таких веж була якраз навпроти «курильні».
Нехай він не палив, але пам'ятав, як одного разу, стоячи тут із Філом, міркував уголос, чи можна перестрибнути цю відстань. Жартівник відповів: «Якщо ноги сильні».
А сили у Ларуса було завжди надто багато.
Він трохи нахилився, відчуваючи, як з кожною секундою все більше втрачає баланс, стрибнув назад, взяв розбіг в один крок і рвонув уперед.
Денне повітря засвистіло у вухах, коли сіра земля з залізними голками промайнула під ногами й в мить змінилася сірим бетоном. Він із гуркотом приземлився на даху. Стопи та коліна охопило вогнем, сильно нахиляючи господаря. Кашкет спав. Чоловік піддався, незграбно пройшовшись вперед і зупинившись лише в іншого боку, підняв голову.
— Ніхуя собі, — видихнув натовп на балкончику. Усі встигли прибігти до нього. Дорогою капітан, пара офіцерів і лейтенант зуміли зібрати натовп роззяв, що зацікавилися несподіваним шумом.
Страх відступив, змінивши сум і горе.
Хтось із них його підставив. Усі повірять у слова начальства, рано чи пізно. Ніхто не допоможе.
Втікач кинув погляд уперед, оцінюючи відстань до найближчого старомодного будинку. Місця тут досить, у цілу односмугову дорогу.
Спину розривали гострі погляди з в'язниці. Ларус коротко видихнув і поспішив продовжити біг, розуміючи, що серед усіх тих тупих вилупків обов'язково знайдеться один ідіот-трикстер.
Ларус зістрибнув на сталевий навіс трохи нижче, аби куля зі зброї Кепа не вбила. Звідти — перейшов на старий «місток» поміж будинків і піднявся на покладені черепицею дахи.
Пил і бруд різко пішли з-під підошви, потерпілий полетівши вниз. Ларус вчасно виставив руки перед собою, щоб не «зануритися» у старий Дануолл з головою.
Гострі дахи з громіздкими декоративними димарями водили то вгору, то вниз, дивуючи несподіваними ходами, прихованими забитими балкончиками та дивними хаотичними переплетеннями одного будинку з іншим. У минулому люди будували неакуратно та хаотично, за що їхні сьогоднішні нащадки згадують злим тихим словом.
Раптове виття сирени повернуло серце з п'яти в клітку ребер, і кров забила по вухах. Сховавшись за трубою, він глянув на подолану дорогу.
Вдалині виднівся Колдрідж. Велика Т-подібна сіра коробка з ребристими стінами, що нагадують шестірні, вправно приховувала за собою новий Г-подібний корпус, що був і світлішим, і на поверх більше свого старшого побратима. Всі будівлі обгороджені високим бетонним парканом, а з двох боків ще й огороджені різким кам'яним уступом прямо в річку Ренхевен, що великим шрамом перетинає всю столицю.
На кількох вежах, великих металевих кранах-журавлях та на дахах в'язниці спалахнули білі очі прожекторів. Ті заморгали, кидаючи на округ різке проміння світла. Невеликий металевий міст, вихід прямо до Башти Дануоллу, вже був наполовину закритий.
Вони почали бити на сполох.
Ларус помітив, як на даху нового корпусу заблимали червоні вогники — підсвічування місця посадки військового ПеКСу «Сома», названого так через специфічну морду.
Втікач упав на дах, притулившись спиною до стіни. Здається, погоня ще не розпочалася. Він кожною фіброю тіла був радий тому, що всі вовкодави померли ще на початку чуми, нехай і дуже любив цих тварин. Надзвичайно пекуче сонце давило на очі і варило втомлене спітніле тіло. Та й талісман на додачу не переставав смажити груди. Здається, він навіть став теплішим.
Ларус знову схопився за супутника через одяг.
Безодня допомогла, він зміг втекти, але чи надовго вистачить вправності? У цьому районі він розбирався погано, а його будинок знаходиться на околиці, на іншому кінці столиці
Він міцніше схопився за предмет.
Що ж тепер робити? Як йому уникнути гніву колишніх колег за злочин, який Ларус навіть не робив? Як дістатися цілому додому? Ларус заплющив очі, переводячи подих та почув це.
Хор. Далекий хор, що вив довгі пісні невідомою мовою або говіркою. Чоловік розплющив очі, дивлячись на прорізаний хмарочосами краєвид. На те місце, звідки йшла музика.
Слова аристократки швидко випливли з голови. Ларус опустив талісман, зовсім не зваживши на те, що він більше не випромінює тепла, і повільно вставши, побіг далі по дахах.
Слідом за новим орієнтиром.