Work Text:
Вулиця, вечір, Лондон.
Гаррі Поттер крокує швидко, наче голка прорізає натовп. На ньому куртка, проста футболка і джинси, і ніхто не впізнає його тут — тільки дивується сивині у молодого до болю хлопця.
В провулку біля Блек-Холлу він ловить знайому фігуру, заштовхує в щілину між вулицями, щоб губами притиснутися до шиї, вкусити-поцілувати-розніжити.
Зап'ястки Драко так легко притиснути до стіни, що голова кружиться.
Ще легко красти його цілунки: тонкими губами, ласкавим поглядом очей, тендітними дотиками Мелфой сам підзиває, сам проситься, сам дається.
І Гаррі бере, наче золото несе на руках. Рве простір — і вже на ліжку, втискає Мелфоя, відслідковує рельєф аристократичних кісток язиком, поки руки розкидують всюди одяг. Поттер у відчаї, Поттер потребує його так сильно, так міцно тримає.
Драко кохає Гаррі.
Гаррі кохає Драко.
Один із них зраджує.
Стискається на пальцях, проситься, царапає спину, але на ньому щось залишити — заць. Тільки коли дружини не буде вдома, а так буває нечасто, майже ніколи. Його не можна чіпати, не можна залюблювати, не можна зранку поправити волосся.
Можна тільки здалеку спостерігати.
Зраджує Драко.
Асторія завжди чекає вдома: вона хороша дружина, хороша мати, хороша во всьому й для всіх — крім нього. Мелфой вміє брехати, вміє водити всюди її, тримати цей скарб видимим й задоволеним. Якщо хтось інший питатиме, пропонуватиме крізь листи, простиме ніжно — отримає ні.
Але тільки не Гаррі.
Поттер заповзає йому під шкіру, наче зголоднілий звір оголює його нерви, грає на них, як вмілий скрипаль. Казав на весіллі «біжи зі мною», і Драко відповів йому ні — прибіжав майже через рік, холодний і мокрий, і цілував йому руки, просився ближче, вибачався від серця.
Скорпіус народився за дев'ять місяців.
Гаррі Поттер вже був старший аврор, обличчя всієї нації, герой, але не коханець. Заголовки газет питають, коли він когось знайде — Гаррі шукає Драко в кожному натовпі, щоб вкрасти знову поцілунок, вдихнути аромат білого волосся, прожити хоч день ще, знаючи, що серце в чужих руках, а руки на чужих стегнах.
Поттер ненавидить себе, але більше — його.
До моменту.
На вулиці гримить сильно до жаху: Лондон труситься від поривів вітру, вкривається потом кожною вулицею від спалахів блискавки. У Гаррі така сама на обличчі й на грудях, і тому не страшно зовсім дається відчинити вхідні двері неочікуваним гостям.
Драко Мелфой знову мокрий, під цією літньою зливою, і він тремтить не гірше старих ставень цього будинку. В ньому ні краплі гордості, лише вогник сірих очей, і Гаррі готовий гріти його, поки не спалахне.
Але Драко каже "давай припинимо", і Гаррі ламається навпіл, як стара порцелянова лялечка, майже падає на коліна. Мелфой ловить його обличчя долонями, вкриває поцілунками, ніжними, як той біль від кожної зустрічі, кожного подиху, зробленого разом.
— Я хочу одружитися на тобі, — каже він, злісний інтриган, тягнучи Гаррі під літній шторм, під зливу, де вони обидва вкриваються водою, наче змивають сум, наче байдуже тепер на роки. — Будь ласка, Гаррі, ти будеш..?
— Так, буду, — обіцяє він рвано-радісно, тягнучи Драко знову крізь вушко голки, в глибину дому, до себе в ліжко, щоб грітися-цілуватись-ділитись радістю.
Ділити все на двох.
І Гаррі кохає Драко.
І Драко кохає Гаррі.
Може навіть назавжди (якщо Мелфой не передумає).