Work Text:
— Ґрейнджер.
Не доходячи і трьох кроків до ліфта, Герміона зупинилася у міністерському атріумі. Роззирнувшись, вона побачила Драко, котрий прихилився до найближчої стіни, схрестив руки та швидко постукував черевиком по кам’яній підлозі.
— Так, Драко?
Ще рік тому дівчина, либонь, здивувалася б, якби натрапила на нього отак, коли він незбагненним чином тинявся поруч. Втім, Герміона призвичаїлася до його загадкової здатності зненацька вигулькувати в найменш передбачуваних місцинах. Навряд чи їхній спільний робочий простір наприкінці трудового дня здавався їй найдивнішим місцем, де Драко з’являвся. Найімовірніше, ні. Найбільше спантеличували квідичні матчі, в яких брали участь обоє — і Гаррі, і Рон.
Він відкашлявся.
— Я розраховував поговорити з тобою.
У відповідь Герміона кивнула і злегка усміхнулася, сподіваючись, що це підбадьорить його.
— За межами робочого простору, — прояснив він.
— Ой… Гаразд. Коли? Де саме?
— Зараз? — вимовив Мелфой, і в його тоні вчувалося щось на кшталт сумніву. Він опустив руки, постава його була нестійкою, неначе ніяк не міг зважитися, чи хоче відштовхнутися від стіни й підійти до Герміони, чи провалитися крізь кахельну підлогу, або ж чимдуж чкурнути геть.
Герміона заледве не засміялася, однак стрималася і лише стиснула вуста. Нині вони зовсім не були сторонніми людьми, зважаючи на його вміння влитися в товариство до її приятелів. І не через те, як часто збігалися графіки їхніх обідніх перерв, упродовж яких він, вочевидь, настирливо хотів вивідати в неї про все, що тільки спадало йому на думку. Її міркування щодо експериментальних заклять? Про недавнє контроверсійне відкриття тринадцятого з можливих варіантів застосування драконячої крові? Суперечки поміж господарями магічних хатніх улюбленців, як-от «Що краще: завести крупа[1] чи кнізла»?
— Тут неподалік є кафе, — мовив він. — Розумію, що вже запізно для кофеїну, але там справді непогана випічка. Мені до душі чорничні коржики звідти.
На кухонному столі вдома на Герміону чекав чималий стос літератури, який вона приберегла на вихідні. Планувала сьогодні повернутися додому, скориставшись камінною мережею, і до самого ранку понеділка більше з квартири не вилазити. Доти, зрозуміло, якщо їй на голову не впаде що-небудь цікавеньке. Дівчина плекала надію, що він може запропонувати зустрітися за недільним бранчем, бо вже двічі цього тижня вони мали розмову про новий заклад, що тільки-но відчинився на алеї Діаґон.
Загальна аура невпевненості Драко майже переросла в пропасницю, він був роздратований і схвильований, смикаючи ногою і щосили прагнучи втримати зоровий контакт. Він поводився так, ніби це не вони обідали разом ледь не щодня і щосереди просиджували в пабі, після квідичних матчів. У неї закрадалася дедалі виразніша здогадка, що Мелфой, ймовірно, доволі забудькуватий хлопець. Чи і справді він чогось не тямив?
— Ти зрештою плануєш пояснити свою незбагненно палку симпатію до «Лускунчика?» — поцікавилася вона, ставлячи це запитання в невимушено-дражливому тоні.
— Я… так? Спробую. Якщо це переконає тебе. До того ж я пригощаю.
Допитливість узяла своє. Її перелік книжкових бажанок до прочитання міг зачекати.
— Так і бути. Показуй дорогу.
Схоже, Драко був ладен зрівняти із землею цілісінький міський квартал. Вийшовши з міністерства в напруженій, ніяковій мовчанці, геть розгублений хлоп, виявив, що кав’ярня, до якої вони прямували, уже зачинена для відвідувачів.
— Все гаразд, Драко. Чимало кав’ярень працюють тільки вранці та в пообідній час.
Це його анітрохи не заспокоїло. Щобільше, з кожним невдоволеним зітханням він дедалі ближче притискав плечі до вух, випрямляючи хребет. Ще кілька секунд Драко вдивлявся в мерехтіння неонової вивіски «Зачинено», після чого все ж повернувся до Герміони.
— Це якась катастрофа, — насупивши брови, заявив він, і на його обличчі відобразився вкрай пригнічений вираз.
Герміона усміхнулася.
— Звісно, що ні. Це всього лише невеличка прикрість.
Вона поглядом окинула пішохідну доріжку вниз, побачивши лазівку між будинками, де вони могли запросто зникнути з поля зору. І жестом показала йому прямувати за нею.
— Облиш це, можна спробувати піти на алею Діаґон натомість.
— Мені хотілося б, щоб це був маґлівський заклад.
Вона завмерла на початку проходу через вузький, вогкий провулок.
— Що?
Однак Драко не відповів одразу. Натомість він пройшов повз неї декількома довгими кроками, подолавши вже понад половину алеї, спинився, розвернувся і рушив у зворотному напрямку до дівчини. Наблизившись до неї, вкотре розвернувся, продовживши походжати взад та вперед, допоки Герміона врешті не зібралася з думками та спромоглася покласти край його переживанням.
На півдорозі до алеї вона перестріла його, коли той уже прямував назад, і заступила йому дорогу. Перехрестивши руки й насупившись, Ґрейнджер показала йому, що розраховує на те, що він опанує себе тільки від одного її погляду.
Драко опустив долоню, якою щойно перебирав своє неймовірно біляве волосся.
— Ти збирався саме в маґлівську кав’ярню? — знову перепитала Герміона.
— Так, це здавалося… доречним вчинком. Приходжу сюди щоранку двічі на тиждень уже майже рік. Я не… мені навіть не спало на думку довідатися, чи працюють вони у вечірній час.
— Мені траплялося бувати в маґлівських кав’ярнях, Драко. Вдячна тобі за цей жест, але я із задоволенням завітаю на алею Діаґон…
Мелфой похитав головою, смикнувши за застібнутий на всі ґудзики комірець.
— Невже тут настільки тепло?
Він потягнув за вузлик краватки, трохи послабивши, і зрештою зовсім стягнув ту із себе. Драко засунув шовкову матерію сріблястого кольору в одну з кишень і вже взявся розстібати ґудзики на сорочці.
— Зараз кінець лютого. Тому, не зовсім. Надворі доволі холодно, взагалі-то.
Він тихенько хмикнув, не полишаючи спроб шарпати себе за комір.
— Драко? Що з тобою? Усе це виглядає дуже підозрілим, і я вже починаю непокоїтися.
— Пробач.
— Насправді усе гаразд. Ми можемо просто піти…
— Ні. Я маю на увазі… — він обмацав пальто, виявивши щось у нагрудній правій кишені, —… а, ось воно.
Він вийняв зіжмаканий, пошарпаний клаптик пергаменту. Розгорнувши папірець, він викликав пару окулярів для читання і одягнув їх. Його вигляд був до смішного безглуздим: окуляри в оправі сріблястого кольору, розпатлане біляве волосся, безладно розстебнутий комірець сорочки. Щоправда, «безглуздий» — мабуть, не зовсім доречне слово.
— Що то таке? — поцікавилася Герміона.
— Нотатки.
— Які?
— Про тебе, — він скривився, підводячи погляд. — Мабуть, не так висловився. Просто хотів пояснити, що мав на увазі, що… ні, годі. Ніяк не вдасться сказати це так, аби це не виглядало… аби це не видавалося… — зітхнувши, він обірвав фразу.
Герміона ризикнула підсумувати, розуміючи щораз помітнішу нездатність Мелфоя доводити речення до логічного завершення:
— Ти збирався завітати до маґлівської кав’ярні, аби обмінятися нотатками, — повисла пауза. — Про мене?
— Ні. Так. Мабуть… нам, напевно, варто піти кудись в інше місце, але я дійсно мушу виговоритися. Цього місяця не раз намагався це зробити.
— Еге, це той імпровізований турнір із витріщання на келих пива після фінального свистка матчу на минулому тижні?
— І відверто недоречна низка запитань щодо твоїх харчових вподобань та наявності алергії на певні продукти.
— Вперше в житті мене так детально розпитували про всі можливі види горіхів, які потенційно можуть спричинити в мене алергію.
— Не те щоб я не повірив, коли ти запевнила, що не маєш жодної. Просто я… не виключав ймовірного факту, що ти, можливо, ніколи не куштувала горішків макадамі. І я відтягував цю розмову.
Більш звичний діалог про все й ні про що дещо розслабив Драко. Пергамент так і зостався в його занімілій руці.
— Хотілося довідатися більше про тебе, — заговорив він. — Через це, ось чому я…
— Швенді справляєш посеред робочого дня? Складаєш товариство під час обідніх перерв? Наполягаєш у пабі на напоях? — Герміона аж усміхнулася посеред власного саркастичного зауваження. Не хотілося, зрештою, щоб він так переймався.
— Так, саме так. Я все занотовував. Зараз, коли промовляю все вголос, це видається доволі божевільним.
Не дуже-то Герміона цього факту й заперечувала.
— Я б радше назвала це вимогливістю.
Драко загорнув папірець так, ніби той його скривдив, і запхнув назад до кишені.
— Я розбираюся з деякими… матеріалами. Ще із часів війни. Зі всього свого життя, — він розвів руками, немов маючи на меті підкреслити причетність провулка в тому, що з ним трапилося. — Також мені важливо було зрозуміти тебе. Адже відгукуються про тебе дуже схвально. Напевне, мені цікаво достеменно знати, довкола кого стільки галасу. Найздібніша відьма свого покоління й тому подібне.
— Отже, ти нишком прокрадався на наші посиденьки в пабі та навмисно передавав до мого відділу розпорядження про збір волосся єдинорогів, щоби познайомитися зі мною ближче?
У кутиках його губ ковзнула самовдоволена посмішка, буквально на якусь мить.
— Мені зовсім не імпонує твій підбір словечок. Хоча… так.
— То ти занотував усе те, що довідався?
— Певне, ми забудемо про це, — він замовк, блукаючи поглядом вздовж вулиці поблизу, затримуючись на порожньому смітнику, нерівній бруківці, між якою утворювалися брудні калюжі, та на власному диханні, ледь помітному на холодному лютневому повітрі. І все ж комірець у нього далі залишався розстебнутим, і це відвертало увагу. — Запросивши тебе сюди, Ґрейнджер, я збирався офіційно перепросити за своє несамовите поводження в дитинстві та юності. І за те, що вчинив на війні…
— … Драко…
— … Ні, благаю. Я мушу це діло залагодити, бо не певен, що зможу зробити це ще раз. Пробач, Ґрейнджер. За все. Я так довго мовчав про це. Уже майже чотири роки, як закінчилась війна, а я досі не усвідомив усієї кривди, заподіяної тобі.
Він знову провів рукою по волоссю, насупившись. Раніше Герміона ніколи не помічала, щоб його голос… що завжди лунав як зухвалий, уїдливий, пронизаний удаваним шармом… видавався їй настільки навдивовижу відвертим.
У нього опустилися руки. Так само як поникли плечі та вираз обличчя.
— І я щойно це все зробив поблизу сміттєвого контейнера, — зрештою, підсумував він.
Герміонині ж здогадки, які клубочилися якоюсь підозрілою хмариною впродовж останнього року, нарешті склалися воєдино, ущільнилися, і на неї пролилося усвідомлення. Здавалося, Драко дійсно був під враженням, що вони так і не зрушили з мертвої точки у вибаченнях і всепрощенні, і що не спромоглися перейти до будь-чого більшого.
Герміона обмірковувала, чи не наблизитися до нього. Якби вона поквапилася, то, ймовірно, змогла б витягнути їх із доволі непривабливої вулички.
Втім, і впевненою до кінця не була, що саме зараз Драко адекватно реагуватиме як на близькість, так і на раптові рухи чи неочікуваності. Тож натомість Герміона намагалася якомога лагідніше усміхнутися, хоча відчула, напруження в щоках.
— Драко, — вела далі Герміона. — Віддаю належне твоїм вибаченням і, і розумію відчуття щодо необхідності перепросити. Але знай, що я давним-давно тобі все пробачила. Не часто ділюся закусками в пабі з тими, на кого затаїла багаторічну образу.
— Передбачати можливість прощення і просити вибачення по-справжньому — абсолютно протилежні речі. Я не є занадто гоноровим, щоби перепросити, усвідомлюючи, що наробив ганебних вчинків.
— Це дуже мудро з твого боку.
— Це заслуга мого психотерапевта; навряд чи я вартий якоїсь поваги.
— Проте, ти прислухався до поради. Вчинив згідно з нею.
Він стиха хихикнув, та не став заперечувати дівчині. Навпаки, потягнувся за паличкою до іншої кишені, а ще витягнув звідти якийсь невеличкий прямокутний предмет. Скориставшись закляттям Енґорджіо, Драко збільшив пакунок до подарункової торбинки.
— Мені кортіло зробити це в приємнішому місці. Гадав, що так буде комфортніше. Та, мабуть, воно й на краще. За необхідності я зможу звідси швиденько змитися.
Його нахабство відразу ж видало серйозність намірів.
Мелфой простягнув їй пакунок з таким виразом обличчя, ніби благав: «Прошу, візьми це, перш ніж воно вибухне». Герміона здивовано закліпала очима, помітивши, як від одного кутка лискучої червоної подарункової торбинки до іншого пересувається круп. Тваринка тихо гавкнула й щезла із поля зору, а за мить знову з’явилася на іншому боці торбинки.
— Спасибі? — спромоглася вимовити вона, розуміючи, що прозвучало це радше як запитання, а не як справжня подяка. Герміона потягнулася до Драко, зрештою ступивши той самий крок назустріч, який обмірковувала раніше.
— Що… це?
— Дуже паскудна витівка.
— Справді?
Прийнявши від нього подарунок, вона розглядала той із дивакуватим, абсолютно ошелешеним відчуттям, неначе була дотичною до проблеми.
— Я звернув увагу, що в тебе на подарункових пакетах постійно є круп. Принаймні на свята.
Тут Герміона не втрималася від сміху: виразного й щирого в цьому похмурому провулку.
— Ой. Ні, вибач, — відповіла вона, щойно побачила, як обличчі Драко з’явився пригнічений вираз. — Це все справа рук місис Візлі. Після війни в неї з’явився круп. Вона справді його полюбила і відтоді всі подарунки від неї так чи інакше крутяться довкола цієї тематики крупів. Ти б тільки подивився, скільки всіляких мініатюр і дрібничок нині прикрашає Барлогу.
— Ох.
Цей один вигук приховував у собі те, що Герміона вважала як мінімум розчаруванням тривалістю в роки, а то й більше.
— Отже, вони тобі не дуже-то й подобаються?
Якби її не було поруч, Герміона гадала, а чи не дістав би він ще раз свого пергаменту й не викреслив би зі списку слово «круп».
— Вони нічогенькі і подобаються мені. Але сама я власниця напівкнізла.
Драко аж змарнів.
— Але… — вона розпочала, зненавидівши те, як згасла вся його самовпевненість, а надія похитнулася. — Дуже зручно було б запастися такими подарунковими пакунками. На випадок, коли я теж даруватиму їй щось. Здебільшого повторно використовую ті, що вона презентувала мені, однак… було б чудово мати й нову торбинку. Цілком впевнена, що місис Візлі буде в захваті, — тут Герміона враз спинилася. Мовчанка розтягнулася, немов іриска, та у відповідь Драко ніц не відказав. Тому Герміона пішла іншим шляхом.
— До того ж мені страшенно любо знати, що ж там всередині пакунка.
— Авжеж, — погодився Драко. — Це… знову ж таки паскудна витівка. Значно паскудніша.
Він сягнув рукою до потилиці, розминаючи її. Окуляри, про які, за припущенням Герміони, він геть позабув, зісковзнули з перенісся вниз.
— Невже? — усі сподівання Герміони були на те, що усмішка дарувала заспокоєння та втіху.
— Я мушу йти. Певно, що так. Мені час іти.
Герміона роззявила рота.
— Що? Ми не… ми що, не підемо принаймні на алею Діаґон?
— Мене не повинно бути поруч, коли ти відкриєш це.
— Що? Як так?
Вона міцніше вхопилася за ручки торбинки, пручаючись усіляким поривам будь-якої миті зазирнути всередину.
— Ой. Гаразд. Бляха. Усе це полетіло під три чорти, хіба ні? Для початку я збирався поговорити з тобою, попрацювати й помозолити руки над цим, — він невиразним жестом вказав на торбинку з подарунком у Герміониній долоні, — але ось ми опинилися в якомусь темному підворітті, то що ж нам іще одна помилка…
Він прокашлявся, перевів погляд на небо, а відтак просто на неї; ці сріблясті очі незмінно робили Драко таким особливим, нестерпно вродливим. Зараз же вони спопеляли її, неначе огортали розплавленим металом. Подальші декілька речень він вимовив у стрімкому, ніби вимушеному ковтку повітря.
— Розумієш, здається, я ненароком трішки закохався в тебе, і це вельми принизливо. Та намагаюся якось жити порядніше, бо, як мені сказали, це полегшить моє неспокійне існування, якщо не приховуватиму занадто багато від самого себе. Чи щось на кшталт цього. Словом, мені справді час йти.
Не встигла Герміона й оговтатися від одкровення, що вартувало кількох фраз, які Драко щойно вивалив на неї, а той уже встиг роз’явився перед нею.
Насправді Герміона не попрямувала за Драко. Хоча й думала про це, з огляду на його вельми промовисту заяву перед тим, як розчинитися в повітрі, але не наважилася.
Підозра щодо його забудькуватості виявилася доволі поміркованою, применшеною і великодушною. Драко Мелфой і справді був дуже кмітливим, але водночас великим бовдуром. Вона не сумнівалася в останньому.
Від його зізнання в маленькій закоханості в неї в грудях спалахнуло гарячим теплом із силою, що нагадує ядерну реакцію. Герміона зашарілася, зніяковіла й не на жарт перелякалася. Тільки Драко міг так драматично, карколомно щезнути по тому, як перевернув її світ догори дригом.
З урахуванням того, як похапцем Драко втік, Герміона дочекалася, поки й сама не роз’явилася — до власної квартири з книжками, котом і своїм улюбленим кріслом для читання, а тоді вже розгорнула пакунок від Мелфоя.
Герміона вмостилася у м’якому шкіряному кріслі, водночас залишивши вдосталь місця для норовистого напівкнізла, щоб він міг притулитися до неї, якщо йому захочеться ласки, і розв’язала стрічечки, що скріплювали верхню частину подарункового пакунка. Коли Герміона розгортала подарунок, круп обнюхував її рученята.
Якусь мить вона перебувала в розгубленості. З першого погляду, торбина видалася геть порожньою. Герміона ще раз зазирнула до неї, розкрила і виявила на самому дні згорнутий у декілька разів пергамент. Врешті-решт, Драко Мелфой вручив їй листа в оригінальному пакуночку для подарунків.
Криволапик застрибнув на крісло, аби приєднатися до неї. Він ткнувся головою в долоню господарки, а потім крутнувся і вмостився поміж її стегном і бильцем крісла, водночас хвацько махнувши рудим хвостиком. Це ненадовго відволікло Герміону, і вона встигла почухати улюбленця за вушком, приготувавшись розкрити листа, якого так зловісно нарекли паскудною витівкою.
Та розгорнувши пергамент, вона виявила цілковитий хаос із каракулями, що виднілися на аркуші.
Ґрейнджер Герміоно,
Ось уже вчетверте я берусь за написання цього листа. Гадаю, наразі ми обоє опинилися у ситуації, коли не можемо змиритися з тим, що зрештою опиниться на цьому клаптику паперу. Через помилки, невпевненість і тому подібне. Оскільки я занадто нервую, у мене одночасно і тремтять, і судомно зводить руки, користуюся самописним пером. Ти ж зглянешся і не зважатимеш на мої помилки, гаразд? Я ж не можу почати все заново. Крім того, не уявляю, як це все можна сказати безпосередньо тобі особисто. Напевно, я вже все пояснив. Сподіваюся, я все до дідька доступно пояснив.
Уявляю, як безглуздо пакувати листа в подарунковий пакунок, але ж і сам пакунок має бути частково частиною подарунка. Мабуть, ти це й так знаєш. Знаєш, правда ж? Я ж не повний йолоп, хіба ні? Також тепер я, здається, второпав, що це за одержимість, миле захоплення цією… тема крупів. Це одна із найзахопливіших цікавинок, які за останній рік довідався про тебе (присягаюся, я не переслідував тебе). Я справді хочу, щоб ти проігнорувала мою попередню заяву. Мені просто дуже хотілося ближче познайомитися з тобою, і набратися від тебе цього дурнуватого золотавого ґрифіндорського запалу, щоби й собі перейняти його. Мені було в радість невимушено базікати з тобою на роботі, за обідами. Навіть грати з твоїми товаришами у квідича. Останнє речення можеш прочитати до кінця. Думаю, що насправді так і було. Хоча й не можу щиросердно визнати, що з приємністю проводжу час у компанії Гаррі Поттера та Рональда Візлі. Правда, вечори проведені в пабі, дійсно були хорошими, адже з тобою так легко гомоніти.
Усе це для того, щоб сказати, що я не був дивним, зловісним, настирливим і нетактовним у своїх намаганнях завести з тобою знайомство, а тільки дотримувався стратегічного підходу. Ремарка про те, що я не останній мерзотник, важлива через те, що мені треба сказати далі.
І скільки б варіантів листа я не написав, видається, що просто нема способу висловитися так, щоб це не було схожим на якесь шаленство.
Часом розмірковую про те, якою має бути твоя оселя. Відразу скажу, що й гадки не маю, де саме ти мешкаєш. Я б нізащо не втручався у твоє особисте життя подібним чином. Просто час від часу про це думаю. У тебе живе круп? Чи маєш велике обійстя, де б могли вільно гасати тварини? Сад? Є бібліотека? Безперечно, у тебе є хатні улюбленці; та і взагалі, про твою прихильність до всіх створінь розповідають легенди. Мені чомусь завжди здавалося, що твоя прихильність радше полягає в чуттєвості та обранні напівлюдей, а не на домашніх улюбленців. А як ще пояснюється поява крупів?
У моїй квартирі страшенно самотньо функціонально. Там не так багато речей. Тільки найнеобхідніше. Після війни я не встиг забратися з маєтку якомога швидше. Мені імпонує думка, що твій дім — цілковита протилежність до мого: затишний там, де мій холодний, заставлений численними книжками та дрібничками, тоді як у моєму все безладно розкидано; сповнений життям, коли мій будинок видається мені примарним.
Саме через це, власне, я і мав таку насолоду від спілкування з тобою. Правду кажучи, навіть здивувався, що в мене не з’явилося до тебе неприязні, як уявляв раніше. Коли мій психотерапевт запропонував спокутувати провину перед людьми зі свого минулого, я насторожився. Доки ти поруч, то почуваюся врівноваженим, ніби надлишок твого душевного тепла компенсує порожнечу всередині мене.
Це сміховинно.
Це ніяково.
Це прозвучить як маячня.
Але це правда.
Веду до того, що трішки міркував, яким же життям ти живеш. Тепер, коли краще, ніж рік тому, знаю тебе, маю декілька ідей (знов-таки, аж ніяк не намагаюся втрутитися у твої справи. Присягаюся. В усякому разі, я розраховую на твою згоду. Мерліне, тільки не говори, що я поводився як остання гадина). Мучуся чималою спокусою спробувати написати цього листа наново. Будь ласочка, знехтуй останнім рядком, якого мені довелося викреслити; то було бездумне патякання.
Власне, зміст усього листа зводиться до того, щоб ти взнала: тільки зараз я зрозумів, що і до чого. За що стільки людей тебе люблять. Як і я сам. Цілком і повністю відповідаю за свої слова. І перепрошую, якщо ти почуваєшся некомфортно через звістку про мою непередбачену закоханість у тебе. Мерлін мені свідок, я не хотів. Будь впевненішим у собі, то спробував би це все виправити. Припинив ночами бувати в пабі. Не сидів би з тобою за обідом. Очевидно, я не встояв перед твоєю теплотою і щирою усмішкою, що ти даруєш мені у відповідь до моїх дотепів.
Після усього сказаного, цілком із розумінням поставлюся до того, якщо ти вважатимеш за потрібне, щоби я замовк і облишив тебе. Моєму психотерапевту доводилося місяцями переконувати, що це шкідливо для здоров’я — тримати в собі такі глибокі переживання. Він заохочував мене йти на ризик і поводитися сміливіше. Можливо, він був ґрифіндорцем. Та останнім часом вони стали мені більше подобатися.
Я хочу, щоб ти знала. Мені важливо бути відвертим. Передусім тому, що не втрачаю жодної надії, що ти не бажатимеш, аби я став для тебе чимось непотрібним, що я ще зможу розділити бодай дещицю твого сяйва. Але не плекаю жодних ілюзій, що маю бодай якийсь шанс залицятися до тебе. Хоча, будь певна. Якби в мене був шанс, я б його не проґавив.
Мені бракує слів, як завершити цього листа. Ні одна із чернеток не сягала так далеко. Навіть не знаю, чи стало мені краще, чи навпаки, ще гірше від усього написаного. Буду доста вдячним, якщо під час наступної зустрічі ти не проклянеш мене.
Твій ІЗ привітом,
той йолоп, якому заманулося написати листа зі сповіддю про непрохану симпатію і вирішив, буцімто це було доволі слушною ідеєю.
Мелфой
Драко
Здогадка повністю себе виправдала, Герміона ледве не розреготалася. Але водночас їй було дуже шкода Драко і сумно, бо він у багатьох аспектах вельми помилявся. Вона вже навіть уявляла, як він втрачає здоровий глузд, через усе те, що кидає його в паніку. Врешті-решт у Герміони теж з’явився дещо панічний настрій. Серце відчутно калатало в грудях, як і почало стукати у вухах. А коли вона спробувала зглитнути, то все застрягало каменем у горлі.
Герміона вирішила, гарний сон допоможе розібратися з думками щодо листа Драко й того, як варто відповісти, щоб ще більше не спантеличити його.
На жаль, заснути їй ніяк не вдавалося. З голови не йшли його ж слова: як ті, що Драко мав намір сказати, так і недомовлені, що він перекреслив, і ті, безладні репліки впродовж усього листа.
Прокинувшись рано-вранці, Герміона збиралася на роботу в цілковитому заціпенінні, аж поки не зупинилася перед каміном. Сьогодні вихідний, а вона й забула про це.
Герміона намагалася якомога менше стикатися поглядом із Криволапиком, але той, поза сумнівом, збагнув її помилку ще задовго до того, як це зробила вона. Кіт чітко дотримувався принципу, що субота — це зовсім не якийсь там трудовий будень, а вільна від праці та сповнена відпочинку доба, заради заради збереження її здорового глузду.
І сьогодні, очевидячки, вихідний перетвориться в день «полювання на Мелфоя». До понеділка вона точно не всидить, щоби протистояти його абсурдним витівкам.
Тоді як він наголошував, що нізащо не збирається втручатися в особисте життя і не відвідуватиме її помешкання, то Герміона не відчувала аніяких докорів сумління щодо такого порушення кордонів. Драко, власне, тільки-но зізнався, що закоханий у неї, а, отже, тепер вона цілком обґрунтовано могла заявитися до його квартири навіть без попередження, хіба ні?
Герміона була дуже в цьому впевнена, коли каміном кинулася до Луни у пошуках Блеза, аби вивідати адресу Мелфоя. Упевненість у правильності своїх дій похитнулася, щойно вона опинилася перед дверима помешкання Драко і наважилася навіть постукати.
Після п’яти з гаком хвилин протистояння з власними пересторогами, Герміона зі сміхом позбулася остраху; нині вже власне вона тут вештається без діла.
Постукала знову, взялася чекати, а тоді ледь не гепнулася на землю, коли Драко прочинив двері. За винятком квідичу, де спортсмени вбиралися у відповідну спортивну форму, Герміона мала змогу споглядати за ним у болісно строгих убраннях: у робочій мантії, застібнутій на всі ґудзики сорочці та випрасуваних штанях із чіткими лініями та бездоганним кроєм.
Мелфой стояв на порозі, вдягнений у м’які маґлівські спортивки та звичайнісіньку бавовняну теніску з безсоромно широкою, непристойно глибокою горловиною. Світле волосся недбалими хвилями спадало йому на чоло — у невимушеному безладді, такому, що ніколи не траплялося з волоссям Герміони. Схоже, що він щось читав, бо знов вдягнув окуляри.
Досі перебуваючи в повному заціпенінні, вона здійняла отриманого листа, стискаючи той в правій руці, а в лівій — паперовий пакуночок із продуктами.
— Можна зайти?
Він нічого не відповів, просто, немов робот, відійшов убік з якоюсь незграбною скутістю. Його перелякане, тремтливе миготіння очима й періодичні похитування головою вказували на якісь збої в системі, як-от, приміром, несправність материнської плати.
Уже опинившись усередині квартири, Герміона зрозуміла, про що він писав у своєму листі. Помешкання виявилося не такою вже й пусткою, на що вона розраховувала; почасти навіть помилково думала, що житло Мелфоя нагадуватиме тюремну камеру. Не настільки вже й погано, хоча, вочевидь, це місце було більш практичним, аніж красивим. Якась швидкоплинна емоція, щось вельми схоже на проблиск надії, навела на думку, що це тільки тимчасовий прихисток.
Мелфой підійшов прямісінько до візка з алкогольними напоями й наповнив склянку чимось золотавим. Квапливо проковтнув і налив ще одну порцію. Він здійняв склянку, зиркнувши на Герміону із німим запитанням. На що вона лише похитала головою, опустивши на стільницю свою торбинку з припасами.
— На годиннику тільки восьма ранку, — проказала вона.
Він вихилив і другу порцію напою, відставивши склянку з характерним стукотом скла об дерево.
— Ти ще не кинула у мене прокляттям, але ще є час. Просто відповідно підготуюся.
— Драко, не варто… — випалила вона, зітхнувши.
Герміона з обережністю підійшла ближче.
Простягнула листа.
Наполягла, щоб він узяв його.
— Я прочитала це. Безперечно.
У Драко сіпнулася рука, і це скидалося на перерваний ривок до візка з напоями. З перекошеною мармизою він все-таки взяв папірець.
— Мені видалося, що там є кілька огріхів, — заговорила Герміона.
Зітхнувши, він обійшов її, аби мати змогу прямувати до кухонного столу.
— Мені це добре відомо. Я сумлінно припускав, що ти не читатимеш перекреслені шматки тексту.
Він глипнув вниз на пергамент перед собою.
— Прочитай його знову, — попрохала Герміона. — Під кінець листа є доволі істотна помилка у твоїй аргументації.
Щоб заспокоїти себе, Герміона застосувала декілька заклинань, завдяки яким розпакувала торбинку з харчами, яку принесла із собою. Почнімо з того, що їй, авжеж, варто було спитати дозволу, але ж її намагання продемонструвати власну прихильність видавалося чудовим виправданням, щоб трохи позловживати дозволеним. Вона й так завітала до Мелфоя без попередження, тож, у порівнянні з цим, непрохано скористатися кухнею не така вже й нахабність, еге ж?
Борошно, вершкове масло, молоко, чорниця, цукрова пудра та ще декілька інгредієнтів ширяли довкола: усе треба було відміряти, змішати та зібрати докупи. Герміона закотила догори рукави мʼякого джемпера, зібравшись замісити вершкове масло з борошном власноруч. Випічка без будь-якої тактильної взаємодії сприймалася Герміоною чимось неприпустимим. Зрідка, коли вона все-таки зголошувалася до випічки, то вважала для себе за краще не віддавати увесь процес на милість магії; Ґрейнджер полюбляла відчувати, що сама щось приготувала, а не просто почаклувала над чимось. Ронові ніколи не вдавалося цього втямити.
Тільки-но Герміона перевела погляд на Драко, відірвавшись від завзятого процесу розтирання охолодженого вершкового масла в борошняній суміші, як враз він припинив сновигати кімнатою.
— Ти згадував, що тобі до смаку чорничні коржики. З кав’ярні. Складалося враження, що вони є частиною твоєї стратегії. І я вирішила… — затинаючись, відказала вона. Впевненості їй забракло від почуття власної сміховинності.
Його сріблястий погляд метався навсібіч: між її обличчям, її долонями в посудині для змішування та досі зіжмаканим у власній руці пергаментом.
— Не впевнений чи ці коржики насправді входили до будь-якої стратегії. Втім, мені… смакувало. Справді.
— Гаразд. Отже, я готуватиму, — вона сумовито продовжила товкти борошно з вершковим маслом у мисці, — доки ти читатимеш.
Він вагався, переводячи погляд то на Герміону, то на папірець. Сторожко і зніяковіло, Драко усе ж піддався, розгладивши пергамент на столі. Ретельно вчитуючись у кожен рядок, періодично зіщулюючись, кривлячись у гримасі. Дочитавши все до кінця, він придушено застогнав.
— Повірити не можу, що я дійсно віддав це тобі. Ґрейнджер, мені так прикро. Це було вкрай негоже.
— Отже, не бачиш? Помилки? — вона притрусила робочу поверхню борошном і переклала на неї всю масу тіста, відчувши, як шалено калатає серце.
— Я… навряд чи? Мені видно лишень вельми сороміцьке письмове свідчення втрати мною здорового глузду. Ґрейнджер, якщо я здохну від стидоби, скажеш аврорам, що самотужки мене заавадила? Тебе не зможуть заарештувати. Позаяк ти героїня війни
Герміона знехтувала його пропозицією, викликавши ролик для нарізання тіста.
— Ти наче припустив, що твої почуття на прикрість нерозділені. Отам, у самому кінці. Там щось було про неможливість плекати жодних ілюзій щодо спроможності залицятися до мене.
Драко стрепенувся, втупившись у розгорнутий перед ним пергамент. Мелфой ніби втратив дар мови.
— Вже кілька місяців маю підозру, — провадила далі Герміона, намагаючись нагнати хоробрості, а сама відволіклася на те, щоб викласти коржики на деко для випікання. Вона насилу перевела дух, вимила руки й відклала випічку вбік. Потім обійшла кухонний острівець, ступаючи обережно, повільно, щоб не сполохати господаря квартири. Здебільшого Драко Мелфой був норовливим, почасти відлюдькуватим хлопчиськом, котрий не знав, як правильно реагувати навіть на найменші прояви прихильності.
— Драко, ми щотижня зустрічаємося за випивкою ось уже добрих півроку, байдуже чи буде квідичний матч, чи ні.
Вона притримала паузу, потребуючи підтвердження.
Мелфой зглитнув.
— Так.
— Ми разом обідаємо ледь не щодня впродовж робочого тижня.
І знову пауза.
— Так, це дійсно так.
— Ми тричі танцювали на Різдвяному гала-вечорі два місяці тому.
Він важко зітхнув.
— Знав же, що це було занадто. Просто ти була такою гарненькою в смарагдовій сукні і здавалась такою зажуреною.
— Мені було сумно. Я прийшла без пари, і мені дуже кортіло потанцювати з тобою.
Пергамент (у якийсь момент Драко, напевно, знову взяв його до рук, щоб роздивитися детальніше) зашарудів, щойно Мелфой стиснув долоню.
— Що?
— Драко, я відшила двох кавалерів, які хотіли супроводжувати мене того вечора, бо сподівалася, можливо, мене запросиш ти. За звичайних обставин я б і сама тебе запитала, та не хотіла тиснути, і взагалі здавалося, ніби ти стараєшся щосили.
Його поза стала розслабленою, невимушеною.
— Я… що?
Герміона ще на крок наблизилася до нього, дратуючись через своє серцебиття і дихання, які, як вона думала, ось-ось розчавлять її відчайдушність.
— Боюся, тобі невтямки, що ми вже доволі давно ходимо на побачення, чи бодай на те, що я сприймала як щось схоже на побачення.
— Ні, Ґрейнджер, — він заперечливо похитав головою. — Якби ходив на побачення з тобою, то знав би. Повір, немає нічого, чого б я хотів більше. Мало того, ти б теж дізналася, що зустрічаєшся зі мною. Це унікальне видовище. Таке просто так не трапляється. Завжди супроводжується фанфарами. Чималою кількістю квітів. Романтикою.
— Готова визнати, що, найімовірніше, ми соромилися справжніх побачень, у всякому разі, свідомо. Зустрічатися з кимось — це термін, який ми часто вживаємо. Насправді мовлю про всі ці розгулювання, стратегію і проведений разом час. Це було доволі захопливо. Не скажу, що розділяю таку ж… гостроту почуттів, як ти, — вона дуже старанно намагалася не знітитися від незграбності власного вислову, — однак я не заперечуватиму, коли ти забажаєш спробувати зустрічатися по-справжньому, — пауза. — І взагалі нічого не матиму проти інших дотичних до побачень моментів.
— Дотичних до побачень моментів?
— Скажімо, коли захочеш мене поцілувати, я, без сумніву, не матиму жодних заперечень.
Драко прибрав пергамент, схиливши голову, а на обличчі в нього читалася парадоксальна суміш збентеження і сподівання.
— Не можна сказати, що я не помічала тебе, — мовила Герміона, намагаючись не збитися з дихання, коли Драко ступив ще один дрібний крок назустріч. Невеличка відстань поміж ними на кухні скоротилася вдвічі. — Ти надзвичайно кмітливий. Й уважний. Цілком переконана, що тобі вдалося запам’ятати та класифікувати всі мої вподобання напоїв та склав їхній рейтинг залежно від того, яким видався робочий день. А ще завдяки твоєму завзяттю змагатися у безлічі квідичних матчів із моїми товаришами, видається, ти самотужки підтримував зв’язок із деким із нас упродовж останнього року. І, боже… ти такий красунчик.
Зробивши черговий крок, Мелфой опинився впритул до неї.
— Хочеш сказати, що прийшла не відчитувати мене через мою поведінку… якою б вона не була весь минулий рік? — він спинився, зглитнув, перекривив вуста, і нарешті зміг продовжити розмову. — Ба більше, невже ти стверджуєш, що я можу тебе поцілувати, Ґрейнджер?
Від передчуття її пульс пришвидшився. Попри численні побачення за останні місяці, вони ще ніколи не стояли так близько одне до одного, як зараз. Він височів над нею, окидаючи згори вниз сповненим надії поглядом, не схожим на той, що вона перехопила напередодні у своїх підозрах.
— З твого дозволу, Ґрейнджер.
Герміона не відповіла йому, опинившись заручницею власного серцебиття. Облизнула губи. Де ж поділася та невпевнена, збентежена версія його самого? Хіба не Герміона тут мала бути впевненішою в собі? Так чи інакше, саме вона добре знала, що між ними весь цей час щось було.
Ґрейнджер отямилася й кахикнула:
— Коржики, — зронила вона, коли він запитально звів брови, і досі нависаючи над нею, ледь не поглинаючи її надмірно зголоднілим поглядом. — Я маю поставити їх у духовку… лишенько, я ж забула її розігріти…
— У мене немає духовки.
— Що?
Його розгубленість, як і всі запитання, поступово переросли в розпливчасту посмішку.
— Тут немає духовки, Герміоно.
Він коли-небудь раніше вимовляв її ім’я? Безперечно, що ні, точно не так.
— Ми у магічному осередку. Тут готують страви за допомогою магії. Відведена робоча поверхня з підігрівом (за допомогою чар) — ось вона.
Мелфой кивком вказав на поверхню, про яку щойно вів мову. Однак його погляд не відривався від її очей.
— Але, — озвалася вона, — мої коржики.
Неголосно, неначе заклинання, занурюючи Герміону у своєрідний транс, він промовив:
— Ми могли б спробувати ще раз навідатися в кафе.
— Гадаю, ще доволі рано.
Коли їй уже почало ввижатися, що він може відступити, що ось-ось лусне ця дивовижна бульбашка зі слів пошепки та тремтливої зваби, що вони справді можуть зірватися на відвідини кав’ярні, Герміона потягнулася і вчепилася долонею в персикову м’яку тканину футболки Драко. Саме на рівні його живота матеріал зібгався в її кулаці, відкривши ділянку гладкої шкіри та підтягнутого тіла.
Герміона стримувала своє бажання розтиснути руку й торкнутися пальцями його шкіри. Проте, натомість сказала:
— Але спочатку, так… будь ласка, прошу.
Їх, наче магнітом, притягнуло одне до одного, і Драко нахилився так, що його рука опинилася на її стегні, не давши їм втратити цю дивовижну мить.
— Так, будь ласка?
— Відповідаю на твоє запитання, — вона запнулася. — Про поцілунок. Ти можеш. Мені б дуже цього хотілося.
Мелфой важко дихав, ледь не хрипів, коли однією долонею заплутався в Герміониних кучерях, практично перетворивши їх на суцільний безлад. Це могло б її розсердити і згодом довелося б привчати його до дбайливого поводження з її заледве контрольованою кучерявою шевелюрою. Але наразі від його дотику їй поколювало шкіру на голові, вздовж шиї, між хребцями, що мало не паралізувало.
Драко схилився до неї, а його дихання, насичене серпанком нерозсудливого вранішнього алкоголю, відчутно лоскотало їй шкіру.
— Не очікував, що мій сьогоднішній день розпочнеться так, — він випустив руку з кучерів й торкнувся обличчя Герміони. — Достеменно, не був певен, чи побачу тебе ще раз. В усякому разі, не наодинці. І не в найближчому майбутньому.
Вийшовши зі стану ступору, Герміона ковзнула долонями уздовж його м’якої бавовняної теніски та поверх його плечей.
Драко нахилився ще ближче і притулився до неї всім тілом. Зненацька він подався вперед, підіймаючи її на стільницю. Герміона розвела коліна так, що Мелфой із легкістю міг опинитися між ними, зчепивши ті разом. Потім підтягнув її якомога ближче до самого краю… і до себе… але так, щоб вона не могла впасти. Герміона не була повністю впевнена, але коли він все-таки поцілував її, його теплі вуста розчинилися на її власних, подібно до масла чи цукру, чи її забіганого у галопі серця, та здавалося, ніби з її горла виривалося тихе скиглення.
Вона міцніше стиснула його за плечі, повністю поринувши у поцілунок. Він смакував наче лікер і водночас дуже нагадував собою передчуття, що закипало в її венах, виплескуючись назовні зітханнями і схлипуваннями. Драко відірвався від солодких вуст Герміони, прокладаючи доріжку цілунків вздовж її щелепи, і вона відчула в його голосі усмішку, коли він припав до її шкіри, щоби прошепотіти:
— Чим ще ми можемо займатися на побаченнях?
Ґрейнджер міцніше стиснула його біцепси, дужче вчепившись у нього, аніж у стільницю, просто щоб не зіслизнути додолу й не зомліти. Він притиснув своє чоло до її, але вона одразу йому не відповіла, на превеликий жаль, мозок і та можливість заговорити були пов’язані у вузлик, скріплені палкими вустами Драко та його чарівними дотиками.
— Багато чим… є так багато всього, — тільки і змогла вимовити Герміона, не маючи сил достатньо близько притулити його до себе. Притишений стогін, на який Драко зірвався, коли його тіло опинилося тісно притисненим до неї, заохотив Ґрейнджер достатньо, щоб вона спромоглася запитати: — У тебе є пергамент? Самописне перо? Можна скласти перелік.
Ще до того, як Мелфой застогнав, вона власними губами відчула, як цей стогін перейшов у хихотіння, що супроводило їх від стільниці до коридору і, урешті-решт, до його ліжка.
—
[1] Круп — магічна істота, зовні подібна на джек-рассел-терʼєра, тільки із роздвоєним хвостом. Був виведений чаклунами в південно-східній Англії. Вірний чарівникам, але люто кидається на маґлів. Для його утримання як домашнього улюбленця, потрібно мати ліцензію.