Work Text:
Шалений спів ластівок лунав з-за вікна дитячої кімнати. На одному з самих високих поверхів багатоповрхівки, в центрі міста, були величезні апартаменти. Завеликі для двох дорослих людей з дитиною. Дивовижно, що в такому місці, в такий час, коли за межами мегаполісу вирують різноманітні монстри - ластівки все ще існували. В своїй первісній, бездоганній формі. Маленькому Коа це завжди здавалося дивовижним. Ластівки були для нього, як маленькі супергерої в темних обладунках, які сяяли темною блакиттю на сонці. Їх щебетання завжди радували його маленькі вушка, коли мати знов змушувала його завчати літературу, яку, для школяра початкових класів, складно було осягнути. Але ж так сказала мама.
Коли Коа був маленьким, батьки вирішили купити апартаменти в центрі мегаполісу, аби дитина мала можливість відвідувати всі можливі курси, гуртки та репетиторів, не відходячи далеко від дому. Соціалізація дитини була для них не на першому місці. Але чи питав хтось, чого прагнув сам Коа? Мати була сувора, прискіплива, іноді така страшна, що хлопчик почав боятися вертатися додому з музичного гуртка. Він ледь вмовив її обрати гітару, замість піаніно, яке ненавидів. Це було єдине місце для малого, аби відчути себе дійсно щасливою дитиною. І ластівки.
Для замкненої в чотирьох стінах дитини, ластівки здавалися настільки вільними, наскільки він ніколи не буде. Вчителі в часній школі, гуртки в зачинених задушливих класах, як і курси через дорогу від дому, а єдине фізичне навантаження - це фізкультура у величезному спортзалі. Його шкіра завжди була бліда, а сам він іноді відчував, що задихається. Здавалося наче весь кисень , в один момент, викачує з легень, до болю в маленьких дитячих грудях, до потемніння і вологи в очах. Але він не плакав. Ніколи не дозволяв собі лити сльози перед мамою, або татом. Особливо перед татом.
Знову настав вечір. Знову його золоті оченята наповнені втомою та нудьгою. Знову з'явився синець у формі долоні на зап'ястку після розмови з мамою. Тепер він сидить за своїм робочим столом, нарешті один у власній кімнаті і дивиться у вікно. Так, там вкотре носилися по повітрю ластівки, якраз вчасно. Опершись на крихітні долоні, хлопчик почав фантазувати. Ці птахи завжди літали так швидко, невловимо, весь час перегукуючись. Коа завжди боявся, що якась з них випадково влетить в його кімнату через вікно і загубиться. Але водночас, він марив, аби хоча б одна забрала його, а він би теж став однією з цих ластівок і летів би з цього міста якнайдалі, на повній швидкості, де його ніхто не знайде. Де він буде вільний від надмірного піклування та повчання, де він зможе дихати. Шкода тільки, що не судилося і він залишиться в цьому задушливому місці ще на багато років, а далі... Буде не краще.
Коа завжди любив ластівок, тому навіть коли виріс, коли вже міг сам творити власну долю, він всеодно обрав будинок і поверх, з якого вечорами міг спостерігати перегукування ластівок, поки ті не втратили свою первісну форму, до поки не зникли з цього світу назавжди.