Work Text:
Скільки вже часу минуло, відтоді як ночі перестали означати спокій? Він не знав. Либонь, так було від самого початку.
Тілл рипався на ліжку, загублений в серпанку своїх химерних сновидінь. Чіплявся руками за простирадло, вигукував нерозбірливі уривки фраз — словом, робив усе, щоб привернути таку вже небажану увагу.
І це була його провина.
Іван стояв біля чужого ліжка, прислухаючись до кожного схлипування, кожного задиханого вигуку — зберігав їх в пам'яті, аби знову і знову потім повертатися думками до цього видовища.
Не те щоб хлопця сповнювало співчуття, чи прикрість.. Що ще притаманно відчувати, коли близька тобі людина — захлинається сльозами уві сні? "Ще щось" безперечно було, він просто ніяк не міг дати означення.. Чудернацькі почуття!
Втім, він дивився. Очима, темнішими за небо вночі, і бачив перед собою найцінніше з усіх живих створіння. Ось воно: достатньо простягнути руку, й відчути тепло кінчиками пальців.. Іван торкнувся чужої щоки, та й не помітив, як затамував подих від захоплення. Шкіра м'яка, і явно волога. Він ніколи не дозволяв собі більшого. Не наважувався? Та й нащо, коли спостереження здалеку вистачало, аби втамувати цікавість.
Сьогодні, чомусь, все було інакше. Івану до вподоби нові відчуття, бажання — це допомагає почуватися справжнім, серед безкраїх зелених полів, яких насправді ніколи не існувало. Тому, він не роздумував довго, перш ніж забратися на те саме ліжко і лягти поруч.
Хлопчик пригорнувся до сплячого, наче це він шукав втіхи у доторках. У темряві миготів червоним нашийник Тіла. Цікаво, що то означало? Іван поклав руку йому на груди, а голову прилаштував на плечі. Дуже сподівався не бути спійманим, дуже намагався зберігати спокій. Останнє виявилось складніше: від усвідомлення близькості розчервонілося обличчя, а дихати стало важче. Йому подобалося бути поруч. Більше, ніж лише споглядати. Поглинати чужі відчуття, уразливість, власним тілом.. Це було тим, чого Іван прагнув, а Тілл — ніколи б не визнав, що потребує. Чи все ж ні? Якщо і потребував — точно не від нього.
Згодом, порожні ридання затихли. З дрімоти Івана вивів ляпас, на пару з обуреним шипінням:
— Що ти тут робиш?! — хай там як, Тіла хвилювала вірогідність отримати покарання за нічний галас.
Він не відповів, бо відповіді не знав. Іван завжди з презирством ставився як до брехні, так і до брехливих дітей в цілому. Думав: ну хіба вам недостатньо? Живете вже, у світі, створеному в більшості своїй з омани. Втім, і відвертість його лишалася на межі ввічливості — виховання, як-не-як.
— Я чув, ти плакав уві сні. Чому? — хлопчик простягнув руку назустріч заплаканому обличчю, але Тіл відпихнув його, самостійно втерши сліди сороміцьких емоцій.
— Неправда! — вигукнув, чітко налаштований заперечувати до кінця. Ще чого? Принижуватися перед диваком, що, мабуть, лише й чекав нагоди ось так підібратися, аби втілити свої дивні фантазії!
— Правда.. — Іван не намагався бити у відповідь, попри те, що інший вихованець розпустив руки. Зазвичай — відповідав тим самим, але тут положення не те. Чи може підсвідомо бажав вислужитися, отримати дозвіл лишитись.. Дзуськи!
— Це моє ліжко, не твоє! Пішов! І.. — з тим як вже ногами відбивався — проганяв чужинця, випадково зустрів його погляд. Від того стало.. Недобре, тож погроза на губах зрадницьки похитнулася, — І я-якщо знову таке вчиниш.. Не знаю, що зроблю! Геть, геть!
Втім, Іван не збирався йти. Бути десь в іншому місці, означало знов поринути у самотність і холод, що всюди її супроводжував. А він тільки-но відчув це блаженне тепло. Невже, всесвіт не виконає навіть таке просте — дріб'язкове, в порівнянні з мріями інших про волю чи славу, бажання? Він благав лише про змогу бути поряд.
Хлопчик вхопився за комір чужої сорочки, щоб не звалитися з ліжка, попри усі намагання Тіла його зіштовхнути. Він вдивлявся у зелені вічі, а ті бігали туди-сюди, поки з рота лилися образи. Ударів по голові кулаками, ногами в живіт, відверто кажучи — уникнути зовсім не прагнув.
Чи його коли-небудь лякав біль? Ні. Можливо, бо він щасливчик. Можливо, бо дивний. Можливо, бо завжди був аж надто наполегливим. Не уникнути майбутніх роздумів. Та все ж, складно зосередитись на думках, коли в голові ось так гуде.
Іван вхопив його за шию — трохи вище, ніж там де її вже стискав надокучливий ошийник. Крихітний індикатор надалі блимав у темряві. Що ж це значить? Він навіть не вимагав жодної прихильності натомість! За те, як дарував змогу стати вільним, чи за те, як завжди лишався поруч, аби слухати.
Тілл вчепився міцно у чужі зап'ястя, в спробі звільнитись від задухи, що з кожною миттю зростала. Невже, усе станеться ось так по-дурному? Він не розумів, чому Іван так вчинив. Чому ж, попри вологі, в тьмяному червоному світлі, очі, продовжував його душити?
Йому завжди було важко висловити те, що на думці, словами. Тілл сам був таким — можливо, тому і поладнали? Авжеж, якщо ці спотворені стосунки можна було так назвати. Скільки б не минуло часу, а Іван завжди лишався прибічником дотиків. Настирливих, подекуди, болючих і огидних, та чи бажав він ними кому-небудь зла? Ця мова — складна для розуміння, втім, вона точно мала певний сенс. Такий, що дзижчав на кінчиках пальців, намагався то хлопчик лише дотягнутися до чужої руки, або вже тиснув ними на шию.
Його дотики, зараз, так і кричали: "Дозволь, я більшого не попрошу!" — втілені у благанні про ненадійну дитячу обіцянку. Ну звісно, обоє вони були дітьми. Дітьми бездушного світу, де виживе тільки сильніший.
Не тримаючи очі розплющеними, коли вже і нашийник загрозливо пищав, і лице набуло синюшного відтінку.. Тілл відчув, як на нього приземлилися краплі. Дивина.. Звідки ж тут взятися воді? І ще раз.. Це тривало доти, доки він знову не зміг вдихнути.
Сил для обурення, спротиву, просто не лишилося. Хлопчик потягнувся до шиї, наче намагаючись захистити себе від наступного нападу, але більше нічого не сталось. Ніхто не говорив. Пищання, яке дивом нікого не розбудило, поступово сповільнювалось, перш ніж затихнути цілком. Тілл все тримав себе за шию: заспокійливо гладив, бо тільки власні торкання не викликали в нього огиди. Звісно, якщо не брати до уваги.. Не важливо.
Іван лежав на ньому, притискаючи до ліжка своєю вагою. Він не видавав звуків, і не ворушився. Інший вихованець, як ніколи раніше хотів змусити його піти, та сам наче зціпенів. Воно і не дивно: ледь до смерті не задушили! Тілл звично насупився, і опустив голову на подушку.
Спати не вдалося б — незручно, та й досі ніяк не міг віддихатися. Невже, він навіть не пояснить? Жодного слова, справді? Тілл не відчував ані провини, ані страху.. Навіть злість, насправді, не була такою яскравою, якщо порівнювати з тим щирим нерозумінням.
Скоро, Тілл міг почути тихе сопіння поруч із собою. Він закотив очі, але так і не зміг відпихнути, зіштовхнути, чи ще раз вдарити іншого хлопця. Коли завгодно, втім, не тої ночі.
Відтоді, час від часу, Тілл засинав, чи прокидався вже не наодинці. Присутність когось, а особливо його, аж ніяк не заспокоювала. Радше, стала звичкою. Черговою річчю в повсякденності, яку треба було терпіти.
Але, вони ніколи більше про це не говорили.
Не говорили, роками, аж до останнього дня, коли Тілл спросонку відчув, як хтось гладить його по волоссю. До останнього дня, коли розплющивши очі, він почув:
— Сьогодні.. Либонь, останній раз, коли я можу ось так до тебе прийти..
І тоді ж, він благав, подумки, наступного ранку прокинутись із кимось надокучливим, дурним, але надійним, поруч із собою. Краще, ніж не дожити до завтра взагалі. Та відтоді як благословила талантом, вдача більше не давала йому жодного шансу. Тому, наступного ранку, Тілл не прокинувся зовсім, хоч і до останньої миті свого існування, відчував на шиї давно забутий фантом.