Work Text:
Тьмяне світло самотньої лампочки, що, погойдувавшись, звисала зі стелі, мерехтіло у кінці темного вузького коридору. Старі дошки, встелені на підлозі, з жалібним скрипінням прогинались під обережними, тихими кроками. Гумові підошви старих кедів лишали за собою брудні вогкі сліди на темній підлозі, що тягнулися по усьому коридору і зупинялись біля хитких дверцят в його кімнату.
Знайомий жіночий голос ледь пробивається крізь власні думки, долинає з іншого кінця коридору, звертається до нього, кличе, щось говорить, але розібрати не сила. Опустивши погляд собі під ноги, Чон У роздивляється брудні сліди від свого взуття, дивиться на маленький ключ, що стиснув в пальцях. Він повільно повертає голову і ловить на собі жадібний погляд.
- На що витріщився, клятий збоченцю? - собі під ніс шипить Чон У, навіть не впевнений, що його почують.
Тихий смішок змушує обернутись, глянути на одного з близнюків, що скидались на огидних щурів, які повсюди пхали свого носа.
- Він назвав тебе збоченцем, - чуже хіхікання дратує, змушує стиснути кулаки та відчути, як гострі зубчики ключа впиваються в бліду шкіру.
Юн повільно відступає від своїх дверей, задирає голову, аби розгледіти фарбу, що звисала з них лушпинням, та неохайно прибиті цифри. Зубами він хапає нижню губу, слабко її покусуючи, здираючи суху кірку свіжої рани, котра ледь встигла затягнутись. Коротким нігтем вказівного пальця Чон У дряпає шкірку на великому пальці, чіпляється за неї, дряпає, намагається відірвати, навіть відчувши болісне печіння. Він підносить палець до губ, ловить шкірку зубами та тягне, скривившись від того, що відриває шкіру біля нігтя. Губи бруднить яскраво-червона кров і Чон У спльовує на підлогу, собі під ноги.
Він розгойдується, перекочуючись з п’яток на носки, все ще судомно стискаючи в пальцях металевий ключ, гострі зубці котрого усе сильніше впиваються в його долоню. Світло самотньої лампочки у кінці коридору блимає кілька разів, аж поки не гасне і коридор не занурюється у липку темряву.
- Ой, лишенько! - сплескує руками мадам Бок Сун і її пронизливий скрик змушує Юна підстрибнути на місці та здригнутись. - Чекайте, я зараз принесу усім свічки, - Чон У чує її повільні кроки, що відлунюють від стін темного коридору, змушують підлогу жалісливо скрипіти та прогинатися.
Усе його тіло кам’яніє, наливається свинцем і він відчуває, що навіть при великому бажанні, не здатен буде ступити й жодного кроку. Юн безглуздо вдивляється в темряву перед собою, опускає долоню на свої двері, аби втриматись на слабких ногах, та рахує секунди.
Один. Два. Три.
Кроків мадам Бок Сун не чути, як не чути і її звичного копошіння, примовлянь чи натягнутого сміху. Натомість Чон У вслухається у чуже дихання, котре, здавалося, стає усе ближчим і ось-ось торкнеться його скроні, щоки, шиї, а холодне лезо кухонного ножа, яке тримає за спиною той збоченець, увійде йому під ребра. Чужий шепіт видається голосним криком і Юн повертає голову туди, де була кімната близнюків, вслухається в їх тиху розмову, але слів йому не розібрати. Нічого не чує, крім цього щурячого огидного сміху.
Чон У відчуває, як починають тремтіти пальці, як повільно висковзує ключ з його долоні й з дзвінким ударом гепається об дерев’яну підлогу прямо між його ніг. З грудей виривається розпачливе схлипування і Юн холодними тремтливими руками тягнеться за своїм телефоном. Насилу він дістає його з кишені, двічі стукає вказівним пальцем по екрану, тисне на кнопку розблокування, але екран перед ним лишається усе таким саме чорним, як і коридор навколо. Вимкнувся, розрядившись. Чон У марно сподівався хоча б на один жалюгідний відсоток, аби знайти ключ та відчинити ці кляті двері.
Черговий схлип знов виривається з грудей від власного безсилля, від того, як у нього підкошуються у страху коліна перед тими, хто ховається зараз у темряві довгого коридору “Едема”. Чон У впирається чолом у двері перед собою, вперто стискаючи в пальцях телефон і ледь стримуючи ганебні судомні ридання, що рвуться йому з грудей.
На мить усе завмирає навколо і Юн вслухається лиш у власне прискорене серцебиття, допоки не чує скрип дещиці десь зліва.
- Мадам Бок Сун? - власний голос тремтить на губах, видається сиплим та слабким. - Мадам Бок Сун, це ви? - з надією питає Чон У і знов ганебно схлипує, затуливши собі долонею рот. - Ви знайшли свічки? - крізь долоню бурмотить Юн, але відповіді він не чує.
Його скроні торкається чуже смердюче дихання, а лезо кухонного ножа, яке він уявляв, здається, торкається тканини його промоклої наскрізь сорочки. Його вб’ють. Його ось-ось вб’ють.
Чон У відштовхує від себе невидиму тінь, вдаряється лівим плечем в стіну і відчуває, як повітря розсікає лезо ножа над його головою. Ноги не слухаються, але Юн вперто переставляє їх одна за одною, намагається втекти від тіней у темряві, аж поки не вдаряється об стіну в кінці коридору, де зі стелі звисала самотня лампочка. Він повертає направо та, виставивши в сторони руки, аби йти у пітьмі, тримаючись за стіни, бачить слабкий рух тьмяного світла на кухні.
Бліде обличчя, вкрите химерними тінями від танцюючого вогника свічки, виринає з темряви, дивиться на нього чорними, як пітьма навколо, очима, а ледь помітні тонкі губи розтягуються у химерній посмішці.
- Мун Джо, - видихає розгублено Чон У. - Мун Джо, - голос тремтить і щоки стають вологими від зрадливих і ганебних сліз, яким Юн дозволяє политись з очей. - Мун Джо, - схлипує розпачливо він і втискається в чуже тепле тіло, стиснувши в тремтливих пальцях м’яку тканину чорного реглана на спині Мун Джо.
Широка долоня лягає на його вологу від вуличного дощу потилицю, погладжує вогке волосся, перебирає короткі пасма. Теплі пальці спускаються на шию, зарившись під тонкий комір мокрої сорочки, і притискають до себе, дозволяють втиснутись, сховатись від навколишньої темряви у слабкому тьмяному світлі єдиної свічки, що тримає Мун Джо.
- Виглядаєш наляканим, крихітко, - тепле дихання лоскоче скроню, легко роздуває вогке волосся.
Чужий реглан вкривається темними плямами від солених сліз, мнеться в чіпких пальцях Чон У, який наполегливо тягне Мун Джо ближче до себе, бажаючи сховатися за ним від тіней, котрі переслідують його у темряві.
- Чого ти боїшся, Чон У? - вкрадливим голосом шепоче Мун Джо і голос його лунає у самій голові Юна, відбивається луною у його думках. - Невже ти боїшся темряви?
Його щоки торкаються, великий палець стирає сльози, розмазуючи вологі, сяйнисті у світлі свічки, доріжки по обличчю. Чон У схлипує, задерши голову, аби подивитися у темні, мов дві чорні намистини, очі. Чи боїться він темряви? Куди більше його лякає те, чого він не може розгледіти у темряві довгого коридору “Едему” з одинокою хиткою лампочкою, що звисає зі стелі.
Чон У не встигає й слова промовити, як легкий подих задмухує свічку біля обличчя Мун Джо, повертаючи його до жерущої пітьми. Серце гулко б’ється у грудях, розбивається о крихкі ребра. Подих перехоплює і задушений схлип вкотре за сьогодні виривається з грудей. Чужі кроки здаються ближчими, щурячий сміх заповнює кухню, темрява поглинає Юна і він відчайдушно хапається за Мун Джо, голосно схлипнувши.
- Не віддавай мене їм, не віддавай, - бубонить собі під ніс Чон У, лиш сильніше розтираючи сльози по чужому реглану. - Мун Джо.
За спиною роздається тихе клацання, яке змушує Юна здригнутись. Жеруща темрява розступається перед світлом самотньої лампочки вкінці коридору, перед тьмяним світлом світильника під стелею кухні.
- Чон У, - лунає чужий оманливо лагідний голос і його щоки торкається тепла долоня.
Юн задирає голову, аби глянути на Мун Джо, ледве здатен розгледіти його за пеленою з власних сліз, що тільки-тільки почали висихати. Він боязко озирається по сторонах, але не бачить ні душі за своєю спиною. І тільки бадьорий насмішкуватий голос мадам Бок Сун лунає з порогу кухні.
- Ой, лишенько, геть забула, що сховала усі свічки на кухні. Дірява моя голова, - примовляє вона зі смішком і, діставши з шухляди кілька свічок, майже переможно трясе ними перед носом Чон У. - Ось де вони. Покладу до себе, аби не губити більше.
Чон У мовчки вдивляється у чорні, немов пітьма, очі Мун Джо, несвідомо лине ближче до його долоні, котра все ще торкається щоки, а великий палець продовжує втирати невидимі сльози.
Чи боїться він темряви? Ні, він боїться того, на що здатні ті, хто у ній ховається.