Work Text:
Небо нагадувало темний оксамит усіяний зірками, коли я мимоволі задивилася на нього крізь віконницю шинку. Тут смерділо пивом і чоловіками усіх видів та підвидів, що можна було знайти на вулицях Везувії в будній день. Вони грали в карти, пліткували й раз по разу подивлювались у мій бік. Либонь, гадали, що привело заможно одягнуту панянку до цього Богом забутого місця, на краєчку нетрів ще й посеред ночі. Здавалося, що моя присутність їх дуже обтяжувала.
Я м’яла в руках вороняче покусане перо. Саме воно привело мене сюди у пошуках Джуліана та сьогодні магія, мабуть, помилилася.
Коли я вже посувалася між столами збентежених карткових гравців до виходу, мої вуха уловили доволі знайомий голос, що линув з вулиці.
— Вечір до оселі, джентельмени! Чого це у вас пики таки кислі? Це нічого, зараз я пригощу вас солоним пивом і ви повеселішаєте!
Почувся стогін дверних петель і руда постать прослизнула до шинку "Буйний ворон". Човгаючи чобітьми, чоловік петляв вздовж довгих лав до барної стійки, між тим вітаючись з товаришами. Натовп ожив й корчма почала гудіти мов вулик. Присутність Джуліана дарувала гостям більше розкутості, ніж міг дати будь-який алкоголь.
Не знаю, у який момент я втратила контроль над власними рухами та оклигала вже лежачи обличчям до підлоги біля сходів. Падіння було гучним. У шинку настала мертва тиша. Усі просто всі витріщилися на мене.
Руда кошлата голова повільно повернулася в мій бік. Наші очі зустрілися і, присягаюся, що лікар точно впізнав мене! Джуліан викинув руку до гори й голосно промовив:
– Усім по 2 склянки солоно-гіркого за мій рахунок! І! Прошу приділити особливу увагу при обслузі тієї панянки, – він тицьнув на мене, – вона мій цінний друг!
Брехня брехнею, проте за мить двійка кремезних волоцюг уже поставила мене на ноги й заштовхала до одного з приватних столів для відвідувачів у кутку курчми. Там, вільно розкинувши свої ноги по лаві, сидів Джуліан, смакуючи кухоль пива. Перехиливши склянку в останній раз, лікар перевів погляд на мене й всміхнувшись поплескав по місцю поряд з собою. Я сіла на самий краєчок, щільніше закутуючись у плащ.
— Ох, невже ми знову зустрілися тут, шановна пані відьмо? Повинен сказати, що ви стали ще більш незграбною ніж у нашу першу зустріч, коли мені довелося витягувати вас з діжки поруч з шинком. Сподіваюся, вартові не завдали вам шкоди ?
Я невпевнено похитала головою.
Чоловік так швидко змінював теми, що мої думки почали плутатися в голові. Джуліан продовжував патякати про усе на світі, що сталося з ним за останні дні, попиваючи з кухля. У якийсь момент, він сам зупинив себе, немов отямившись.
— Зачекай, ви все ще допомагаєте графині Сатрівані знайти вбивцю її покійного чоловіка?
Я впевнено кивнула.
— Й ви прийшли до мене аби влаштувати допит? Пффф…
Джуліан трагічно розпластався по столу, показуючи наскільки я зрадила його очікування.
— Ех, добре, питайте, але, – він зробив драматичну паузу, – звідки ж вам буде знати, що я цього разу не збрехав?
Я витріщилась на нього повними нерозуміння очима. Цей рудий пройдисвіт!
— Нумо зробимо так, пташечко, — він самовдоволено поклав підборіддя на сціплені замочком руки. — Зіграємо в карти. Моєю ставкою буде інформація, а яка ваша?
Я замислилася, подумки картаючи власну легковажність: ні грошей, ні коштовностей, ні будь-чого цінного у мене не було з собою. Єдиним і незмінним моїм супутником була колода вчителя Азри, проте я не могла покласти її на терези. Залишалося лише грати на бажання.
Джуліан прийняв мою ставку й почав тасувати карти.
Раунд за раундом, я жалюгідно програвала. Карта як на зло не лягала в руку, а може все було через те, що Джуліан з повітря вигадував правила ігор. "Піратський бридж", "Скрині скарбів", "Поклади даму на валета" - усе це було для мене новим і дуже бентежило.
Рудий негідник вигадував мені завдання за кожний програш: випити два кухлі пива, назвати п’ять трав від застуди, начаклувати кулю світла й змусити її кружляти над нашими головами. У мене склалося враження, що доводилося розважати малу дитину.
Проваливши черговий раунд в якійсь картковій нісенітниці, я похитуючись спромоглася встати з-за столу, суворо поглянувши на Джуліана. Лікар спирався головою на стіл біля купи своїх пустих кухлів й самовдоволено шкірився.
— Ох, пані відьмо, магічні карти слухаються вас, а ось зі звичайними біда.
Чоловік зібрав картки в охайний стос й засунув до чоботу. Потім встав, порівнявшись зі мною.
— Дозволь провести вас додому, чаклунко, — Джуліан простягнув мені свою руку, яка здавалася незвично блідою без шкіряної рукавиці.
Я погодилась, вчепившись у його передпліччя мов кліщ поки хміль затьмарював мені мізки, перетворюючи їх на в'язкий кисіль. Ноги тряслися від надмірно довгого сидіння на незручній дерев’яній лаві.
Ми вийшли через задню хвіртку шинку, йдучи напівзруйнованими садами, уникаючи вартових. Звичайно, слід було навпаки знайти їх якнайшвидше аби мене разом з підозрілим лікарем-вбивцею запхали до карети й якомога хутчіш доставили до покоїв графині. Та я не втрачала надії отримати від Джуліана відповіді на запитання.
Ми переважно мовчали, коли лікар Деворак не наспівував собі під носа уривки з везувійської опери. Це змушувало мене сміятися, бо його спів був більше схожий на вороняче каркання. Джуліан вдавав, що образився, а через декілька хвилин починав мугикати знову. У певний момент, я, навіть, почала йому підспівувати. Люди зі сторони могли подумати, що десь на вулиці волають коти, які застрягли в димарі, настільки погано ми співали.
За якийсь час з-за кущів з’явилася моя крамниця. Навколо в повітрі висів молочний туман і не було видно нічого далі свого носа. Я застигла на сходинках біля вхідних дверей, дивлячись на Джуліана, що стояв трохи нижче, спираючись на кам’яний виступ будинку.
— Ем, дякую напевно?
— Без проблем, дорогенька, — лікар пошкрябав пальцем щоку, безсоромно мені посміхаючись. Його манірність у розмові стала більш помітною. — Лишенько, аби я знав що ти так жахливо граєш у карти, то одразу б сказав, що не пам’ятаю причину, навіщо намагався вбити графа Люціо 3 роки тому. Але ж ми гарно повеселилися натомість, еге ж?
Я насупилася, згадуючи як закриваючи ніс пила ту гірко-солону баланду, що місцеві називали пивом. Мені так захотілося зробити Джуліану якусь злостиву маленьку прикрість наостанок. Мій захмілілий розум придумав деякий план.
— Знаєш, ти так і не загадав мені останнє бажання, а я все-таки програла.
Тихо вимовила я, тупцяючи на кам'яні сходинці. Джуліан гмикнув.
— Ох, і щоб ти хотіла аби я загадав тобі? Якісь побажання, скарги, пропозиції?
Тон чоловіка став грайливим, а посмішка ще більш безсоромною.
Я нахилилася до нього так близько, що наші носи майже торкалися один одного і прошепотіла.
— Ну, не знаю, може поцілунок?
Моя уява вже малювала картину, як збентежений Джуліан відсахується від мене червоніючи мов рак і чимдуж біжить назад до свого злодійського лігва, поки я голосно регочу з нього перед тим як піти дрімати на канапі до наступного ранку. Та цього не сталося. Ні. Натомість сталося те, чого я ніяк не очікувала. Поцілунок. Такий короткий та легкий, можна було б і не згадувати, що він був, якби не наступний і той що після нього.
Стоячи на ґанку крамниці, ми продовжували притискатися одне до одного губами, відриваючись лише на секунду аби перевести подих. У ті короткі миті, я заглядала в очі Джуліана й бачила, що глибоко за азартом чаївся смуток, який він топив у насолоді і хтивій поведінці. Він голубив моє лице, ховаючи його в свої теплі долоні, коли цілував мене. Через його дотики, разом з солодкими відчуттями приходив гіркий біль. Я не витримала й звільнилася з його обіймів. По обличчю лікаря Деворака промайнуло здивування.
— Ти не маєш цього робити, якщо не хочеш.
Чоловік гмикнув, напівпосміхаючись й сперся рукою на стіну будинку, притулившись своїм чолом до мого.
— Звичайно, що я цього хочу, любонько. Ми ж розважаємося, нам весело.
У лівому оці Джуліана танцювали бешкетливі бісики. Його тепле дихання, що пахло хмелем змішувалося з моїм, викликаючи по шкірі сироти. Руки лікаря впевнено лягли мені на талію, коли він піднявся на сходи, змушуючи мене спертися спиною об двері крамниці.
— Ні, — я зітхнула, проганяючи спокусу й тицьнула пальцем йому в груди, — той Джуліан, що ось там, усередині тебе, той чоловік якого я ще не знаю, котрого ти приховуєш від усіх. Він би не хотів чогось такого поверхневого.
Я перевела палець на себе.
— Ти хочеш мене, ось цю зовнішню мене, але не ту, ким я є всередині, адже ти мене не знаєш. Нам не варто піддаватися миттєвому імпульсу.
Чоловік невпевнено кивнув, дивлячись мені у вічі. Здавалося, туман, що вкривав вулицю почав розсіюватися разом з помутнінням у наших головах.
— У цей вечір, я прийшла до шинку аби дізнатися справжнього тебе і довести графині Наді й усім тим пихатим придворним, що ти насправді не винен у скоєнні злочину проти графа.
— Нуу, цього ніхто напевно не знає, навіть я сам, — Джуліан прибрав руки з моєї талії й театрально розкинув їх.
Я потерла скроні, обдумуючи, що робити далі.
— Туман зникає, вулиці все ще патрулюють люди графині. Краще поговоримо усередині, нумо, пане Деворак, прошу вас до моєї скромної оселі, - я відчинила двері крамниці, чорний плащ Джуліана тінню послідував за ним до крихітної вітальні.
— Ого, тут прямо таки затишно, уночі не було можливості так гарно роздивитися довколо! Ох, знову відволікся, вибач, ее…де я можу сісти? Тут? Просто чудово! А це що за штукенція? Ну добре, добре не чіпатиму Азрові прилади. Отже,3 роки назад, я працював придворним лікарем у графа Люціо…