Work Text:
Марія тисячу разів подумки подякувала Каю за ключ від архіву і щаслива крокувала до місця призначення, очікуючи знайти відповіді на всі свої запитання. Але чарівної панацеї не знайшлося. Пробратися в архів було просто, сьогодні була її черга чергувати, а отже вхід до закритої секції – вільний. Хорсівка шукала будь-що, що могло б дати відповідь на запитання: «Чому вона потрапила на Хорс, будучи вихідцем з родини велесівців?». Втративши надію знайти бодай щось віддалено схоже на це, Марія просто переглядала цікаві гримуари та старезні фоліанти. Її зміна в архіві підходила до свого логічного завершення і вона просто вбивала час, переглядаючи беззмістовні для неї документи. Вже збираючись йти, хорсівка потроху прибирала влаштований нею безлад і випадково заділа велику купу тек з паперами. Марії пощастило, що теки були добре зав’язані і жоден документ з них не випав, бо шукала б вона, серед мішанини паперів потрібний, до сраних віників. Складаючи їх назад, Марія зупинила свої зелені оченята на одній з них.
— Особова справа? Кому прийде в голову тримати особову справу студента в закритому відділі архіву? — Марія не вагаючись розкрила папку, аби поглянути, що такого може приховувати звичайна особова справа. Вона і не очікувала, що побачить щось таке, про що їй доведеться потім мовчати. — Це справа Влада. Владислав… Нікольскі! Чому у них з Каєм одне прізвище? Тезки? Ні… Влад дуже опікає Кая… Так, наче вони… родичі?.
— І що це ти тут винюхуєш, дрібното? Твоя зміна закінчилася. Вимітайся!
— Владе? Що ти тут робиш? Сюди заборонено заходити всім підряд. — Марія заховала теку за спиною. Трюк старий, як світ, але вона сподівалася, що Влад не помітить. Але дарма розраховувала на Владову дурість. Хлопець схрестив руки на грудях, серйозно зиркаючи на неї.
— Що у тебе за спиною?
— Нічого.
— Хочеш щось вкрасти з архіву?
— Ні.
— Ану, повернися.
— Навіщо? — дівчина позадкувала до столу. Треба лише обережно покласти справу на місце, схопити рюкзак і вшитися. Але Влад наступав, перекриваючи їй шлях до втечі. Здаватися вона не збиралася. Доводити, що вона не копирсалася в його особовій справі, а знайшла її випадково, не було сенсу. Влад не слухає виправдань.
— Хочу перевірити, чи ти не поцупила якогось темного гримуара, аби поділитися зі своїм патлатим дружком.
— Ти теж віриш словам Ісааковича про те, що я вивчаю іншу магію? — Влад на мить спинився. — Справді, Владе? Ми ж наче були в одній команді, хіба ні?
— Саме тому, що я не вірю, я і прошу тебе показати, що у тебе за спиною. Якщо це не темний гримуар, то розійдемося, наче нічого і не було. Показуй, негайно!
— А дідька лисого! — Марія різко побігла в сторону, намагаючись обігнути стіл, змусити Влада бігти за нею і швидко вибігти з архіву. Але чурівець не був дурним, він перехопив її на півдорозі до виходу, хапаючи за руку.
— Поглянемо, що у тебе тут! — йому вдалося вихопити теку з Маріїних рук і в цю секунду у неї був останній шанс на втечу. Вона відпустила теку, вивернула руку, вириваючи її з міцного захвату Влада. — Агов! — чурівцю не вдалося піймати її вдруге, і схопивши свій рюкзак, Марія стрімголов вибігла з архіву, що аж підошви свистіли від швидкості бігу. — Трясця! Швидка… — звернувши увагу на теку в руці, Влад відразу ж відкрив її, а побачивши всередині своє досьє, зморщив лоба.
Марія бігла так швидко, що пробігла усю бібліотеку і добігла до гуртожитку за рекордно малий час. Гайда б пишався, аби це був норматив з бігу, а не втеча з місця злочину. Хоча ніякого злочину навіть і не було. Вона випадково знайшла цю теку, а те, що її природна допитливість шепотіла їй на вухо, аби вона її відкрила, не буде надто сильним аргументом у суді. Та і нічого такого вона не дізналася. Лише те, що у Кая та Влада одне прізвище. Хіба це якась надсекретна інформація? Марія могла б побачити його прізвище просто заглянувши до журналу третьокурсників Чуру і це теж не було б криміналом. Але чомусь, вона почувалася так, наче порушила закон. Порушила чиюсь приватність. А найголовніше…
— Він думає, що я справді займаюся іншою магією… що я несу шкоду людям…
— Ти щось сказала? — Стейсі відволіклася від телефону, поправляючи свою тканинну маску на обличчі. Марія махнула рукою, мов, говорю сама з собою. Велесівка знизала плечима, повертаючись до телефону. Їй надійшло повідомлення, і дзенькіт розлетівся по кімнаті. — О, саме вчасно! — вона швиденько надрукувала відповідь. — Вибач, дорогенька, але я піду до Дамелі, у неї назбиралася купа пліток про хорсівців і я просто зобов’язана їх почути. Не хочеш зі мною? — Марія похитала головою. Їй було байдуже, що там відбувається на Хорсі. Вона досі не відчувала себе частиною факультету. — Гаразд. Тільки не сумуй. Ми щось знайдемо, я впевнена. Архів не єдине джерело інформації в академії.
Настя пішла і Марія на деякий час була повністю захоплена своїми думками. Настільки сильно поглинула її тривога і роздуми, що вона навіть забула, що повинна була написати Каю, подякувати за можливість відвідати архів. Щойно вона зібралася з думками, у двері постукали. Раз, другий, третій. Стукали голосно та наполегливо, наче комусь дуже горіло, аби вона швидше відчинила двері.
— Та йду вже! Кого там принесло? — Д’яченко швидко накинула на плечі кофтинку і щойно повернула ручку дверей, вгледівши гостя, якого не чекали, поспішила зачинити двері на замок. Але міцна чоловіча рука вхопилася за них, не даючи їй змоги зробити задумане. — Владе…? Що ти тут…? — хлопець ширше відчинив двері, підставляючи ногу, аби Марії було ще важче їх зачинити. Дівчина дуже і дуже швидко працювала мізками. Стрибати у вікно? Не варіант… Хоча це і другий поверх, вона мала всі шанси покалічитись і додати роботи своєму кураторові, пояснюючи, чому вона вистрибнула з вікна, якщо у неї немає суїцидальних нахилів.
— Є розмова. — Чурівець все ж був сильнішим за Марію фізично, і зміг відкрити двері, голосно ними гепнувши. Хтось з сусідніх кімнат вилаявся, жаліючись на шум. Якщо хтось покличе комендантку, буде їй непереливки... Налякана, загнана в куток, Марія здалася. Не буде ж він її бити, так? Було важко зрозуміти, чи справді слова Влада «є розмова», означають простий обмін словами, а не кулаками. Хтось вийшов з сусідньої кімнати, аби нагримати на них, але вгледівши Влада, тихенько повернувся назад, не бажаючи отримати на горіхи. — Твоя дивна сусідка тут? — Марія заперечно похитала головою. Чурівець кивнув, заходячи в кімнату і закриваючи за собою двері, вже більш-менш тихо.
— Про що ти хочеш поговорити? Попереджаю, я не побоюся вистрибнути у вікно, якщо спробуєш вчинити щось дивне… — вони обидва знали, що вона у вікно не вистрибне, а також знали, що Влад їй нічого не зробить. Бити дівчат йому не подобалось, хоча він не виключав подібний вид діяльності зі списку своїх щоденних справ.
— Сядь. — Марія сіла, навіть не заперечуючи. Відчувала дискомфорт і легке тремтіння. Влад притисся спиною до вхідних дверей, склавши руки на грудях. Виглядав більше стривоженим, ніж розлюченим. Нервово стискав куртку в районі біцепса. Очима бігав по підлозі. Щось сталося. — Ти читала мою особову справу.
— Я не…
— Це не запитання. — Марія враз замовкла. Було схоже, що говоритиме лише він, і розмова матиме односторонній характер. — Припини так труситися, я сюди не кривдити тебе прийшов. Як ти і сказала, ми в одній команді. — На цьому моменті, вже Марія відвела погляд. В одній команді, так? Як вони тепер можуть бути в одній команді, якщо він підозрює її у вивченні іншої магії? — Ти нічого протизаконного не зробила, аби ось так сидіти і тремтіти, як загнаний кролик. Тобі не варто мене боятися. Я не буду тебе бити, вичитувати чи, що ти там собі надумала своєю дурною рудою головою. — Хорсівка хотіла заперечити, що вона не дурепа, але вирішила, що трохи невдалий час, аби вступати з Владом у конфронтацію через таку незначну образу, які він кидає, навіть не помічаючи.
— Припустимо, що я вірю тобі і ти не скривдиш мене. Я все ще не доганяю, про що ти хочеш поговорити. Розмова якась не надто вже і проста виходить.
— Коли ти побачила, що у нас з Каєм однакові прізвища, що ти подумала?
— Що це просто співпадіння. — Влад кивнув, усім своїм виглядом заохочуючи її продовжувати говорити. — А потім… я згадала, як ти опікувався ним, коли він захворів… і подумала… які ви чудові друзі…
— Не бреши.
— Що ти хочеш від мене почути? Що я подумала, що раз у вас одне прізвище і ви такі близькі, то ви певно родичі? Це ти хочеш почути? — чурівець мовчав, проте на його лобі так і було написано «так, саме це я і хотів почути, дурепа». — Навіть, якщо я справді так і подумала, яка різниця?
— Тому що це правда.
— Га? Що ти маєш на увазі…? Ви з Каєм рідня? Тобто він твій…
— Зведений брат.
— Я не розумію, до чого це…
— Оскільки, ми в одній команді, дрібното, я хочу прояснити деякі справи, аби потім це не вилилося в проблеми. Тебе звинувачують у використанні темної магії, як раз в той самий період, коли Кай занедужав. Ісаакович готовий здерти шкуру з будь-кого, хто причетний до цієї ситуації. Підозри впали не лише на тебе, а й на мене. Історія довга, тож вмощуйся зручніше. Я почну з самого початку, аби окреслити в якій максимальній сраці ми з тобою опинилися.
Так Марія дізналася, що Влад був рідним сином Нікольскі, а Кая всиновили приблизно в той самий час. Причина проста – відсутність магічних здібностей у Влада. Шанована родина Нікольскі не могла зганьбитися перед магічним світом, тож аферу було проведено тишком-нишком. Влада видали за всиновленого, в той час було модним всиновлювати дітей без магії родинами магів. А Кай став рідним сином сім’ї Нікольскі. Довгий час, певно навіть і дотепер, Влад заздрив тому, що Кай отримував усе найкраще, адже був наділений магією, потрапив на Хорс, престижний факультет. Владові ж лишалося вдовольнятися місцем на Чурі та спостерігати за успіхами молодшого брата. Не те, щоб вони не ладнали, просто мали деякі розбіжності у поглядах на життя, і цілком нормально могли спілкуватися, поза очима громадськості. З часом, Влад став віддалятися від Кая, а коли той захворів, почалося розслідування, напади Романа Ісааковича на всіх і кожного, хто міг бути пов’язаним з темною магією, Влад наче відчув розкаяння за те, що нехтував братом. Ненависть до Романа також зіграла своє.
Марія слухала дуже уважно, намагаючись не пропустити жодної деталі цієї заплутаної історії. Коли вона дізналася, що хвороба Кая була спричинена Владовими спробами чаклувати, на її очі навернулися сльози. Чурівець відразу зрозумів, що причиною поганого самопочуття брата стали його намагання гратися в мага, тому він полишив це. Проте Роман продовжував вести розслідування, Кай перебував у лікарні, а тепер ще й Марія знайшла особову справу…
— Про таємницю нашої родини, в академії, знає лише ректор. Тепер і ти.
— Отже, Кай хворий через іншу магію, яку ти практикував… — Влад кивнув.
— Я вірив у те, що ти не причетна, бо знав, що це не ти. Навіть, якщо ти і справді намагалася вчити темну магію. Це не могла бути ти.
— По правді… я хотіла дізнатися, чому іншу магію заборонили. Чим вона така небезпечна. Я навіть вивчила одне темне замовляння, але… Я не змогла себе змусити. Коли дізналася, що відбувається навколо, ці зілля розкидані по академії, гримуари з темної магії, хвороба Кая… Я не хочу лізти до темряви. Алан давно дав мені спокій, і я не вивчаю темну магію. Я просто не можу… Так, вона вабить, змушує тебе думати про неї, хотіти використати. Але бійка з нічницею навчила мене. Я боротимусь з темрявою світлом. Нехай на це і піде багато часу і сил.
— Не дарма ти на Хорсі, дрібното. — Його губ торкнулася легка усмішка.
— Я триматиму твій секрет в таємниці. Жодна душа не дізнається. Я вдячна, що ти був щирим зі мною.
— Ти перша полізла не у свою справу, захищаючи мене від Ісааковича. Тож, ми квити. — Чурівець простягнув руку. Марія на мить завагалася, але все ж потисла запропоновану долоню. Його руки були великі та теплі, стискали міцно, проте не сильно. Їхні очі зустрілися. Вони всміхалися один одному. — Відчуваю полегшення, що більше не треба тримати це в секреті. Я вже піду, маю навідати Кая.
— О, так, звичайно! Передавай йому від мене вітання і дякую. Це він дав мені ключ від архіву…
— От, сучий син, аби не він, не було б і цієї розмови!
— Але я все ж щаслива, що ми поговорили. Мені теж стало легше. Ці звинувачення у використанні іншої магії…
— Ти просто опинилася не в той час і не в тому місці. — Марія кивнула. Схоже, що життя ще не раз підкине їй подібні випробування. — Я передам Каю твої слова.
— Дякую. І, Владе… — хлопець розвернувся. — Будь ласка, не грюкай більше так дверима. Мої сусіди мене заклюють за зайвий шум о такій годині дня.
— Нехай тільки спробують. Я перерахую їм усі ребра. — Марія нервово всміхнулася. Чи вважати їй це за комплімент, що він піклується про неї, і не дасть комусь її образити? Чи почати боятися, що хтось може постраждати, бо Влад надто голосно відкриває двері? Ця загадка лишиться нерозгаданою ще довго.
***
Час йшов, проблеми самі собою вирішувалися. Кай одужував на очах, а довести, що Марія чи бодай хтось інший причетний до використання в стінах академії темної магії, Романові Ісааковичу не вдалося. Замало доказів, недостатньо фактів, нуль свідків. Влад вчасно позбувся всього магічного манаття, тож кінці вели в нікуди. Справу було закрито і заховано у довгий ящик. Проте, їхня коаліція проти Романа набирала обертів, адже викладач мав безліч вад, з якими їм варто було боротися. Корупціонер, що дискримінував студентів лише за те, що вони не належать до Хорсу та його дивна поведінка, надто велика прискіпливість до Марії, як до «фальшивої» хорсівки, дали про себе знати. Коли на столі у ректора скопилося більше заяв написаних на Романа, ніж на Влада за його бійки, виховною бесідою не обійшлося. Асгайр Адамович пригрозив Романові усуненням його від занять, а то і зовсім звільненням з посади. Ісаакович не на жарт перелякався і змінив тактику. З того часу, його поведінка змінилася в кращу сторону, хоча і не надто показово. А Марія стала трохи вільніше почувати себе на Хорсі.
— І як остання пара з замовлянь? — запитала Саша, роблячи розминку.
— Більш-менш. Роман Ісаакович лише раз зробив мені зауваження, але хоча б по суті справи. Я неправильно тримала руку, коли промовляла закляття. Гадаю, це прогрес. — Хорсівка всміхнулася, повторюючи за подругою вправу на розтяжку. — А як твої справи? Гайда ще не загнав?
— На заняттях з Гайдою я відчуваю душевний спокій. З моїх плечей звалюється важка брила відповідальності за моїх однокурсників і перекочується на плечі Гайди. І нехай це лише півтори години, але це дуже щасливі півтори години... Євгене, трясця твоїй матері, піднімай вище ноги! Ти ж не курча! — закричала Саша, помітивши, як її однокурсник неправильно виконує вправу.
— Замовкни, старосто! Я і без тебе знаю, як правильно!
— Я бачу, у вас процвітає ідилія і гармонія. — Промугикала Марія, закінчуючи робити розминку. — Сьогодні на стадіоні усі курси Чуру?
— Повинні бути. Ввечері у нас зібрання факультету. Гайда обиратиме, хто піде патрулювати. А що?
— Вишукую серед усіх цих облич знайоме. Не можу знайти Влада…
— І не знайдеш. Він сьогодні на побігеньках у студради. Ректор сам просив за нього у Гайди. Аж нудить, що його всі покривають. Прогуляв вже не одне заняття. У нього вийде двійка в кінці семестру.
— Я поговорю з ним. Думаю, він послухає поради друга і почне ходити на заняття.
— Я б не була така певна… Євгене, чорт забирай, якщо ще хоч раз побачу, як ти дурня клеїш, я знову наб’ю тобі писок, що мати рідна не взнає!
— Так, цілковита гармонія…
***
Коли факультативи добігли кінця, Марія сміливо крокувала до гуртожитку, стомлена та знуджена. Як би цікаво Лев Костянтинович не розповідав історію, після фізкультури усі почувалися, як овочі. Марія уявляла себе вареним гарбузиком, який мріє про відпочинок, теплу ковдру і бубоніння медитаційної музики Стейсі на фоні. Медитувати Марія ненавиділа, але під ці «розслаблюючі» мантри було дуже файно спати. Не встигла дівчина дійти до входу у гуртожиток, як побачила знайому червону маківку.
— Привіт, — вона торкнулася Владового плеча, майже невагомо, аби не надто налякати. Хлопець повернувся, і його серйозна фізіономія враз повеселішала. — Ти ж наче гаруєш на студраду? Тебе вже відпустили?
— Хто сказав тобі таку дурню? — чурівець відчинив перед нею двері гуртожитку, заходячи відразу ж за нею. Жанна зиркнула на них з-під свого новенького журнальчика, але швидко повернулася до яскравих глянцевих сторінок.
— Саша. Бачила, як ректор просив Гайду тебе відпустити. Знаєш, вона непокоїться, що ти прогулюєш заняття. У тебе буде двійка за семестр.
— Старості перваків варто думати за своїх ідіотів, і не забивати макітру зайвим лайном. — Влад закотив очі, коли вони підіймалися на другий поверх. — І ректор мене не відпрошував. Цього разу я сам себе відпросив.
— Навіщо? У тебе якісь справи поза заняттями?
— Так, є одна справа. Хотів би її вирішити, так от вона все ніяк не могла підняти свій зад і прийти.
— Натякаєш на когось конкретного? — Марія колупалася в сумці, шукаючи ключ від кімнати. Знала, що Насті ще немає, вона часто затримується після факультативів і йде до Дамелі обговорювати плітки.
— На тебе. — Знайшовши нарешті ключ, Марія ледь не впустила його назад до своєї бездонної сумки. Вона підняла голову, вирячивши очі на чурівця.
— Які це у тебе до мене справи? Знову мені відчитуватися тобі про поведінку Романа Ісааковича? Я ж вже казала, що він останнім часом тихіше води. Лише іноді прискіпується до деталей, але це у нього просто параноя, він перфекціоніст. За це його не осудиш. — Вона відчинила двері кімнаті, поспішно ховаючи ключі назад до сумки.
— Насправді, мені чхати на цього вилупка. Хотів поговорити з тобою. Бажано поза стінами академії. Маєш час?
— Це що побачення? — хорсівка зніяковіла від власної ж здогадки. Вони часто проводили час вдвох, проте їхні розмови завжди обмежувалися лише обговоренням Романа Ісааковича, та й те, не довше двадцяти хвилин обідньої перерви.
— Це просто похід на каву.
— О, ну тоді… е… дай хвильку, хоча б переодягнуся, я ж після фізкультури…
— Даю п’ять хвилин, дрібното. А інакше почну стукати у двері. — Він всміхнувся до неї, трохи жартівливо, трохи навіть хижо.
— О, ні, тільки не двері… Я швидко! Кліпнути не встигнеш!
***
Влад виявився доволі цікавим співрозмовником. Спершу, Марія відчувала себе досить ніяково, адже не знала, про що їм взагалі говорити, окрім як про їхню спільну нелюбов до викладача світлої магії та дурнувату рангову систему, в якій хорсівці вважають себе елітою, а усіх інших недостойними, навіть шматочка їхнього нігтя. Але варто було лише якійсь незначній темі проскочити, як Марія її підхоплювала і розмова розвивалася сама собою. У них виявилося набагато більше спільного, ніж вона вважала до цього. Та і загалом, було приємно просто так побалакати за чашкою кави. Це не відчувалося, як побачення. Радше зустріч давно знайомих друзів, які не бачилися досить довгий час. Здається, тоді це і почалося. Іскра, що загорілася між ними двома, що спонукала до дій у майбутньому.
— Наступного разу, будь ласка, просто напиши мені повідомлення. Я ледве не вмерла, коли побачила, як ти висиш на карнизі мого вікна!
— Хтось тут переймається, так? — він всміхнувся, глузуючи. Марія надула губи.
— Так, взагалі-то! Я не хочу, аби з тобою щось трапилось! І годі вже так на мене витріщатися!
— Як так?
— Глузливо! Годі з мене сміятися!
— Ти смішна, коли розлючена, Д’яченко. Мені подобається. — Вона навіть не помітила, як він взяв її за руку. Продовжувала крокувати стежкою поряд, ображена та трохи засмучена.
— Клеїш дурня, а сам не кращий. Змушуєш мене перейматися, а потім смієшся. Знаєш, друзі так не роблять… А якби ти впав звідти? Зламав би собі щось? Руку! Ногу! Хребет!
— Був би радий, аби ти попіклувалася про мене.
— А дзуськи! Я таким дурникам не допомагаю!
— О, ну вибачте, що розбиваю ваше крихке дівоче серце!
— Не вибачаю. — Хорсівка штурхнула його в плече і пришвидшила крок, але не відпустила його руки. Було приємно відчувати тепло його шкіри.
***
— Ти знову побився? — Марія дивилася на подерті кісточки пальців Влада, на засохлу кров та страшне почервоніння навколо ран і ледь трималася, аби не почати кричати на нього. Нікольскі спокійно колупав свій обід, не звертаючи уваги на тон, з яким Марія до нього зверталася. — Це були хорсівці, так?
— Та яка в біса різниця, хто то був… Головне, що тепер знатимуть, де їхнє місце.
— Ми це вже обговорювали, Владе. Мені боляче бачити, коли ти вступаєш в бійки, яких можеш оминути. Боляче дивитися на твої поранення. Боляче кожного бісового разу, коли я думаю про те, що ти постраждав.
— Твій метод, вирішувати все словами, не діє на цих самозакоханих павичів. Одного разу вистачить набити їм їхні пафосні фізіономії, аби вони... — Влад відчув, як Марія обережно кладе свою долоню поверх його руки, ніжно, аби не торкнутися свіжих ран.
— Будь ласка, припини битися. Ти ж і сам розумієш, що вони провокують тебе на конфлікт. Будь кращим, вищим за це. Покажи їм, що тебе не цікавлять їхні розбірки. Прошу, Владе… я не можу більше на це дивитися… — в її ніжних зелених оченятах стояли сльози, які вона майстерно намагалася приховати, швидко кліпаючи, не даючи їм і шансу.
— Гаразд… Я не хочу бачити, як ти через мене плачеш.
***
Він виправився. Марія більше не бачила на ньому слідів бійок, майже припинила чути плітки про те, що він брав участь в якихось суперечках. Влад по-справжньому змінився, почав піклуватися про свій емоційний стан, працював зі своєю агресією. Кай йому в цьому допомагав, навчаючи брата медитаціям, дивним, проте дієвим технікам роботи з зайвою агресією. Влад не став іншою людиною, він просто навчився контролювати свій гнів у тих випадках, коли це було необхідно. Разом з тим, його репутація лишалася все такою ж поганою впродовж року, з цим вже ніхто нічого не міг вдіяти.
— Я тут подумав, давай зустрічатися.
— Що? — Марія різко підвела на нього очі, впустивши свою ручку. Вони сиділи в бібліотеці, роблячи домашнє завдання. Навколо було ні душі, лише якісь зіваки, що ходили поміж стелажів, не шукаючи нічого конкретного та бібліотекарка, що давала хропака за своїм робочим столом.
— Ти мені подобаєшся, Маріє.
— Га…?
— Чорт, здається, ти зламалась. — Влад прибрав пасмо її рудого волосся за вухо, вдивляючись у її зелені очі. Марія відчувала, як червоніють її щоки, і не могла зібратися до купи. Він зараз це серйозно, чи просто жартує? — Певно я поспішив з цим…
— Ні, просто… я… це було трохи несподівано… ти мені теж подобаєшся, Владе. Мені завжди приємно бути поруч з тобою, але… мені треба трохи часу...
— Розумію. Я і не сподівався на те, що ти даси мені відразу позитивну відповідь.
— Сподівався.
— Гаразд, підловила! Знаєш, я не звик до цієї бридотної романтики, я практична людина. Ти мені не байдужа, і ти допомогла мені змінитися. Я хочу бути поряд і захищати тебе. Я не вмію гарно говорити, ти знаєш.
— Так, знаю. — Марія злегка всміхнулася. Вона взяла його за руку, ніжно тримаючи його велику долоню. — Я теж не вмію гарно говорити. І ти теж дуже важливий для мене. Мені треба добряче подумати над цим. Але я не залишу тебе без відповіді. Я обов’язково скажу тобі, що я про це думаю. Згодом. — Вона піднесла його долоню до свого обличчя і легко поцілувала тильний бік. — Гаразд?
— Я чекатиму.
***
Марія думала не довго. Вона ще тоді готова була дати йому відповідь. Готова була сказати йому «так» і стати найщасливішою дівчиною на землі. В ній давно зародилося це почуття, воно росло щодня, щогодини, щохвилини. Його слова, рухи і посмішки. Вона любила його сильно, і не мала б змоги пояснити наскільки. Проте, були певні але. Вона боялася, що якщо почне з ним зустрічатися, її почнуть ненавидіти. Почнуть цуратися. Вважатимуть, що вона з ним, бо він як пес охоронець, розжене усіх недругів своєю відлякуючою аурою. Думатимуть, що вона з ним, через холодний розрахунок. Цей страх жив у ній ще за часів, коли вони були просто друзями. І неодноразово вона ловила на собі зневажливі погляди однокурсників, а іноді і власних друзів, просто через те, що вона спілкується з таким проблемним парубком. Але їй не хотілося, аби страхи орудували її діями та рішеннями. Вона хотіла бути з Владом попри все, хоча і боялася осуду. Вона сказала йому про це, озвучила свій страх, але в очах у неї була мужність.
— Я кохаю тебе, Владе. Ти навчив мене плювати усіляким невігласам в обличчя. Я так і робитиму. Бо хочу бути з тобою попри все. Але…
— Тебе все ще лякає думка цих павичів, так? — Марія соромно кивнула.
— Я б не хотіла афішувати це. Це нічого не змінює, просто, ніхто не знатиме, деякий час про нас…
— Мені байдуже, що кажуть люди. Знають вони, чи ні. Це не має жодного значення. Я лише хочу, аби тобі було добре. А усі інші нехай йдуть до сраного чорта.
— Нам варто попрацювати над твоєю мовою, Владе. — Хорсівка засміялася, стискаючи його руки своїми крихітними долоньками.
— А що з нею не так? — Влад наблизився до неї, їхні обличчя були в декількох сантиметрах один від одного. — Як на мене, все просто чудово… — його губи ледь-ледь торкнулися її губ. Марія прикрила очі, всміхаючись.
— Не впевнена, що настільки… — він вивільнив долоні з її рук, торкаючись її щік, відчуваючи під пальцями оксамитову шкіру вкриту легким рум’янцем. Не маючи більше сил чекати, він знайшов своїми губами її губи, цілуючи лагідно, довго та захопливо, наче це єдине чого він бажав від світу. Марія відповідала, хапаючись за його руки, стикаючи м’язисті плечі. Щойно поцілунок було розірвано, вона повільно відкрила очі, спостерігаючи на його щічках милий рожевий відтінок. — Все ще недостатньо…
— Подумай двічі, дурненька. — Влад всміхнувся, відразу ж знову цілуючи її, пристрасніше та бажаніше.
Коли вони поверталися до гуртожитку, Марія знаходила у волоссі гілля та листя, але все ще не вважала це великою проблемою. Вона сміялася, посміхалася, навіть в якийсь момент дала Владові обійняти себе і закрутити в піруеті. Прохолодне вечірнє повітря роздувало її руде волосся, тепла куртка коханого гріла плечі, його рука стискала долоньку міцно, а цей закоханий погляд доводив краще за будь-які слова, що вона кохана і що він готовий побитися із цілим світом, аби бути з нею поряд.
— Знаєш, ти дещо забув, — промовила Марія, коли вони на мить спинилися біля входу до гуртожитку. Влад запитально поглянув на неї. — Ти досі не закрив свої прогули, Владиславе Нікольскі. Май на увазі, якщо Гайда мовчить, я мовчати не стану.
— Ти цього у своєї подружки старости нахапалася? Варто провести вам двом виховну бесіду, аби ви не лізли у мої справи з навчанням.
— О, тільки не кажи, що намутиш собі довідку у медсестри, аби вирішити це питання?
— Ні, це фішка Кая. Не крастиму ж я ідеї у власного брата? — Влад яскраво посміхнувся, а Марія засміялася. Голосно, дзвінко та щиро. І їй було абсолютно байдуже, чи чує її хтось, чи розбудила вона когось з гуртожитку, чи можливо зараз вийде Жанна, гнати їх мітлою, як драних котів. Все на світі різко стало таким неважливим. Бо важливим був лише він. Його посмішка. Його закохані очі.
— Ти неймовірний пройдисвіт, Владе.
— Стараюся. — Він обійняв її за талію, заглядаючи глибоко у очі, наче міг бачити саму її душу. І звертався своїм єством до її єства. — Я кохаю тебе, дурненька. І нехай увесь всесвіт про це знає.