Chapter Text
Руки трусилися, поки я тримав цей папірець, що змінить усе моє життя. Лист із Франції. Вітальний. Моєї англійської (дякуючи, звісно, Тьомі) і успішності в університеті вистачило, щоб отримати стипендію. Я подав заявку просто так, навіть не вірив, що мене приймуть. Це здавалося чимось недосяжним. Моя уява малювала, як усе залишиться, як є: я, Київ, наш затишний дім і Тьома поруч. Але тепер усе тріщало по швах, бо, як виявилось, я помилявся.
Я вже кілька днів носив у собі цю новину, як камінь у грудях. Слова не виходили, ніби хтось зшив їх нитками страху. Тьома... Він не зрозуміє. Він не пробачить. Але мовчати далі було неможливо — час спливав, і сказати потрібно було саме зараз.
Ми сиділи на нашій невеликій кухні ввечері. Дім наповнювався теплим ароматом чаю і його голосом. Тьома розповідав про якісь факапи своїх одногрупників. Він жестикулював так енергійно, що, здавалось, ось-ось зачепить чашку і розіллє все на себе і на мою улюблену худі, яку він носив частіше за мене. Я мав би слухати, сміятися разом із ним, але мої думки кричали голосніше. Це як стояти на краю і знати, що зараз доведеться зробити крок у прірву.
— Тьом… — я ледве вимовив його ім’я, ніби смакував його перед тим, як більше не зможу.
Він одразу помітив, як мій голос змінився. Усмішка зникла з його обличчя, а очі сповнилися тривогою.
— Що сталося? Все гаразд? — запитав він, нахиляючись ближче.
— Я подав заявку на навчання за кордоном і… мене прийняли. Я їду до Франції.
Я спробував сказати це чітко, без запинки. Але слова все одно звучали так, ніби кожне з них залишало глибокі порізи на його шкірі.
— Що? — здивування змішалося воєдино з обуренням. Він відкинувся назад, а його обличчя різко напружилося. — А раніше ти не хотів мені про це сказати?!
— Я не думав, що мене приймуть, — почав я виправдовуватись, але це звучало безглуздо навіть для мене. — Не хотів тебе засмучувати.
— О, звісно. Краще ж поставити мене перед фактом, правда? Ми третій рік разом, Кім, третій, а ти знову вертаєшся до того ж самого. — Його голос зірвався. Я ще ніколи не бачив його таким злим.
— Вибач, я просто...
— Просто? У тебе завжди все так просто! — він різко піднявся, ледь не зваливши стілець. — Ти вирішив кинути мене тут і поїхати в цю бісову Францію! Почати нове життя без мене. І все в тебе блядь просто, Акіменко!
Він ніколи не називав мене прізвищем. Ніколи. Навіть у найгірших сварках. Почувши це зараз, я відчув, як це вкололо в саме серце.
— Ти ж знаєш, я завжди хотів цього. — Я теж встав, намагаючись говорити спокійно, але голос підводив. — Я хочу жити в місці, де не боятимусь бути тим, ким я є! Де не доведеться озиратися і боятися, що хтось дізнавшись про мою орієнтацію поб'є мене в темному провулку. Я не можу втратити цей шанс.
— А як щодо мене? Щодо нас? — його голос зламався, і це вдарило сильніше за будь-які крики. — Ти хоч раз подумав, як я почуватимусь? Я теж хочу цього, але я хочу тебе. Разом із цим всім. А ти, схоже, вирішив, що я для тебе просто тягар.
— Ні! Тьом, ти не розумієш! Я…
— А ти мені пояснив? Ти хоч раз сів і сказав: "Тьома, я хочу зробити це, тому що…"? Ні. Ти просто взяв і вирішив, як завжди. — Він потирає обличчя руками, намагаючись стримати сльози. — Коли ти їдеш?
Мене немовби вдарили в груди.
— Через тиждень, — тихо сказав я.
Тьома знову сів на стілець, втупившись у підлогу.
— Тиждень... — він насилу вимовив це слово, ніби переварював його. — Ми ж хотіли завести собаку, хотіли разом поїхали в Карпати влітку. Пам'ятаєш?
Його очі наповнились сльозами. Я хотів би його обійняти, як це відбувається зазвичай, але знав, що цим зроблю тільки гірше.
— Вибач... Я люблю тебе, — сказав я, ледве стримуючи свої сльози.
Він нічого не відповів, що було очікувано. Хіба можна говорити про кохання людині, яка тільки що зрадила ваше спільне майбутнє?
Тиша вбивала. Я не міг більше тут залишатися. Ця атмосфера ламала мене. Я підхопив телефон, навушники і вибіг із квартири, залишивши позаду найдорожчу людину в своєму житті.
На вулиці було холодно, але я не відчував нічого, крім гіркого жалю. У вухах грала музика, слова якої розривали мене на шматки. Я йшов кудись у ніч, навіть не знаючи, куди.