Archive of Our Own ^beta

Вперше Кей зустрів його, коли вертався додому з крамнички — кульок, надто для нього великий, йому доводилось задирати лікоть, щоб не шаркати ним по засипаній щебенем землі, зі шматком свинини та пляшкою соняшникової олії всередині в одній руці, здача з п’ятдесяти гривень міцно затиснута в другій, — на перехресті зі стовпом, на якому того року звили гніздо лелеки. 

Він сидів на високій дерев’яній огорожі, звісивши з неї брудні босі ноги, у тіні від старої, майже всохлої яблуні, що втомлено хилилась на один бік, до паркану: вона була схожою на літню жінку, зігнуту і скорчену, що обома руками спиралася на ціпок. 

У ту мить Кею було на нього все одно: серпневе сонце нещадно пекло його незвиклі до літа руки, яскраво-зелена, відчутно завелика на нього кепка, яку тут минулого року забув — чи залишив навмисне — його старший брат, весь час сповзала йому на очі та збивала з носа окуляри, і Кею кортіло якомога швидше її зняти та пожбурити кудись на антресолі, щоби бабуся більше не змушувала його вдягати це жахіття, а ще краще — не відправляла його в єдину на декілька кілометрів крамничку в таку нестерпну спеку. Він зупинився, лише щоб витрусити камінець зі шльопанця, і збирався пройти повз.

— «Факел» — отстой, — раптом подав голос хлопець на паркані. 

Він відчайдушно намагався звучати задиркувато, але надто чітко в його мові пробивалося те щось, що можна було почути тільки в голосах мовчазних переляканих дітей — можливо, йому і вдалося би це приховати, якби він став у весь ріст перед Кеєм, а не ховався в гілках кривої, загаженої лелеками яблуні.

Кей зупинився і підняв погляд.

— Що?

Через гігантську кепку йому довелося задрати голову так високо, як він тільки міг — він не знав, чи виглядав він у той момент якось зверхньо, чи просто кумедно.

— Вони вже четвертий рік проігрують, — пробуркотів він. У його негарному скуйовдженому волоссі заплутався сухий яблуневий листок. — Вот побачиш, в цьому році вони розваляться. 

І, перш ніж Кей встиг запитати «що?» іще раз, він розвернувся до нього спиною і зіскочив униз. 

Якусь хвилину Кей постояв перед парканом, стенув плечима й пішов собі далі. 

Пекуче сонце тоді добряче попалило його руки та шию.

Лише за пів години, коли він нарешті виліз на горище, яке за цілий день так нагрілося, що більше нагадувало теплицю, щоб закинути кепку в якийсь із запилених ящиків, куди бабуся ніколи не зазирала, бо їй вже важко було вилазити драбиною, і бо в ці коробки не заглядав ніхто ще з часів її власної бабусі, і бо тут вночі любили дрімати миші, він чомусь вирішив покрутити її перед очима наостанок, роздивляючись де-не-де потерту, яскраво-зелену джинсову тканину — над козирком, у самісінькому центрі, червоними й жовтими нитками було вишито «ВК ФАКЕЛ».

Того дня Кей бачив цю кепку востаннє.

У жовтні того року ВК «Факел» дійсно припинив свою діяльність — про це Кею повідомив його старший брат, що ще з дитинства мріяв одного дня вступити до цього клубу, засмучено жбурляючи свій волейбольний м’яч у стінку, аж поки матір на нього не нагримала: скільки разів вона казала не кидатися м’ячем у квартирі.

Кей пригадав потворну зелену кепку, пригадав схожого на обідрану ворону хлопця, який чомусь так старався видаватися забіякою, пригадав розпечений на сонці щебінь та бджіл, що монотонно гуділи в садку. 

*

Влітку дві тисячі одинадцятого року бабуся важко захворіла, і матір Кея вмовила її приїхати до них, тож ті канікули він провів у своєму містечку: тинявся розжареними вулицями, носив бабусі в лікарню апельсини та прочитав спочатку всю обов’язкову літературу на літо, потім — всю додаткову, а врешті-решт і всі підручники з літератури, що колись належали Акітеру, а потім перейшли до нього в спадок — як це було з усіма книжками, зі шкільною формою і звичайним одягом, з вицвілими кросівками та спортивними сумками.

Тоді він забіг у шкільній програмі на два роки вперед: обережно, сторінка за сторінкою відчиняв для себе лячний і захопливий світ старших, розумніших дітей, і лише в самісінькому кінці серпня йому себе відкрила книжка про довге, пекуче літо, про нескінченні моря жита й зачаровані річки, про тужливі пісні польових птахів та магію свічок, що запалювали перед моторошними, тисячоокими іконами в кутках під стелею.

Весь навчальний рік він провів у неймовірній тузі — це була найперша туга в його житті, і він усе не міг підібрати їй назви, усе дивувався її силі, її прагненню, тому, як вона повільно розтікалася поміж його ребрами, непомітно для нього наповнюючи собою його сутність — за літом у бабусі, за розлогими полями та соснами, що без кінця тягнулися в небо, за нещадним сонцем та шпарким, гарячим повітрям. 

Раніше він приїздив на місяць-півтора, лише щоб допомагати бабусі, а вільний час проводив у тіні під грушею, виконуючи домашні завдання на літо, читаючи книжки, що йому тягнув Акітеру, та дивлячись вечорами з бабусею телевізор — тепер він гортав усе ті ж сторінки та думав про лани, що завжди були в нього під боком, яких він ніколи не помічав, про крихітний тихий Тясмин, який вони щоразу переходили дорогою від залізниці, про курей, що клювали щебінь коло дороги, та котів, що ліниво спостерігали за ними з парканів, і нове, незнайоме почуття накривало його з головою.

*

Акітеру вже був занадто дорослим — він приїздив у село разом із Кеєм, залишався там на кілька днів і повертався назад у їхнє містечко, до своїх дорослих друзів, до своїх дорослих екзаменів та нескінченних тренувань у волейбольних гуртках.

Коли вони вдвох, після майже цілої доби дороги, вийшли з крихітного душного дизеля в безкрає поле, що відбивало від себе кожен сонячний промінь, сліпило ними заспані очі Кея, що дихало небом та било його обличчя вітрами, він завмер, прикутий до місця своєю забитою книжками валізою і своєю завеликою для десятирічного хлопчика тугою, і в нього запаморочилося в голові від густого свіжого повітря.

— Все гаразд? — стривожено обернувся до нього Акітеру.

Кей набрав повні легені повітря і повільно кивнув.

Ще мить — і він би заплакав.

— Ходімо, — сказав йому Акітеру й поплескав легенько по спині. — Я також втомився. Прийдемо й покуняємо до обіду.

Кей підняв з землі валізу і кривим від її ваги кроком рушив слідом за братом у поле, і жито обабіч стежки лоскотало його плечі.

— Шо тобі моя корова? 

Кей підскочив з несподіванки. Корова байдуже махнула хвостом, відганяючи мух.

Позаду нього стояв він — Кей не встиг помітити, як він підійшов; можливо, його кроків не було чути за вітром, що ніжно шурхотів травою, можливо, він підкрався до нього, як той чорний кіт, а, може, Кей просто так захопився, що не помітив би й трактора, якби той їхав прямісінько на нього, — той самий ненависник волейбольного клубу «Факел» знову дивився на нього зверху вниз, тільки цього разу це не він височів над ним на загорожі, а Кей сидів низько в бур’янах.

У нього були ті самі брудні босі ноги й те саме непричесане кучеряве волосся, що ще більше здіймалося вгору з кожним поривом вітру: липень видався помірним, лагідним, сонце гріло, але цього року не пекло, і вітер був, як і щоліта, теплим, але дихати ним було легко, він ніжно гладив його по голові, грайливо куйовдив його й без того скуйовджене волосся. 

Кей повільно підвівся на ноги. Він був на голову вищий за нього, відчутно старший; Кей не вмів визначати вік людей, знав тільки, що до дорослих треба звертатися на «ви». 

— Я просто дивився, — набундючився він. Йому не сподобався тон, яким до нього звернулись.

Він зацікавлено нахилив голову вбік, і Кей помітив, що з його обличчя зникла та напускна ворожість, яку він помітив два роки тому; тепер на його лиці грала глузлива посмішка.

— Ти шо, корову ніколи не бачив? — засміявся він.

— Ні, — коротко відповів Кей, обійшов його й побіг до стежини.

Він стояв на місці, дивився йому вслід.

Коли його матір уперше запитала, коли він хоче поїхати додому, і почула у відповідь «в кінці серпня», вона добряче здивувалась. 

Бабуся стоїть над тобою і погрожує тобі віником?

— Ні, — відповів Кей.

Ти знайшов друзів? недовірливо спитала матір.

Він замислився на якусь мить. Потягнув донизу кучерявий телефонний дріт, доки він не перетворився на майже ідеально рівну лінію. Поколупав пальцем килим на стіні над своїм ліжком. Килим віддячив йому, здійнявши в повітря маленьку хмарку пилу. 

— Так.

Це не було повною брехнею: це лише було труднощами перекладу з мови дорослих на мову дітей.

Головною причиною його приїзду була допомога бабусі, і він намагався про це не забувати, з якою б силою його до себе не тягнули широкі порослі бур’яном пасовища; кожен ранок він проводив на городі, він міняв воду курям та рубав для них траву, змішував її зі смердючою вареною картоплею, з сухою і перемеленою в пил кукурудзою, ганяв шпаків з дерев, підв’язував квіти та підмітав подвір’я, лазив на горище та в підвал і щотижня поливав помідори. Раніше вільного від роботи часу йому вистачало на те, щоби прочитати всі свої книжки, а всі письмові завдання він відкладав на серпень, який проводив вдома, у містечку — цього ж літа він аж на початку серпня зрозумів, що встиг прочитати лише третину з того, що привіз із собою, і те тільки завдяки ліхтарику, з яким він ховався під укривалом після того, як бабуся гнала його спати, і ця думка його… засмутила.

Як він мав поєднати свою нову, нестримну, всепоглинущу любов, свою нескінченну цікавість, що перехоплювала дух, із тим, без чого він не уявляв свого життя? Кей не переймався за шкільну програму, яку він обігнав ще минулого літа, але розчаровано дивився на купу непрочитаних книжок, що взяв з собою — а потім ще й Акітеру привіз йому підручники й список завдань, що він їх відклав на кінець літа, і Кей зовсім розгубився.

Залишок серпня він провів у високій густій траві, і всі його шкільні підручники припали землею, а чорнила в них вигоріли на сонці.

За десь кілометр-другий від його подвір’я, захована серед похилених дерев, тіснилася стежка, що збігала донизу різким схилом, густо поросла деревами й кущами, в яких, Кею здавалось, він іноді чув сову; в якийсь момент уся зелень розступалась, відкриваючи очам майже нескінченне поле, яким гуляв нестримний вітер, здіймав хвилі в пожухлій траві, де іноді випасали корів та кіз. Вдалечині темніли сосни: Кей знав, що десь там ховається одна з приток Тясмину й ціла купа ставків, але боявся ходити туди сам. 

На підніжжі цього схилу, у тіні від бузини, він щодня сідав з усіма своїми зошитами; розкладав на сторінках каміння, щоб їх не знесло вітром, і навчався. 

Одного дня до Кея прийшов він.

Кей помітив чиюсь корову, щойно туди прийшов, але людей ніде не побачив — він піднявся з високих бур’янів лише за декілька годин, весь скуйовджений, одяг вкритий травою і реп’яхами, сонно роззирнувся навкруги й чомусь дуже здивувався, коли побачив Кея. 

Кей до останнього вдавав, ніби його не помічає.

— Ти шо, домашку робиш? — гукнув він йому.

Може, якщо я його ігноруватиму, він відчепиться, подумав Кей.

Він не відчепився; він підвівся на ноги, підійшов ближче й нахилився над зошитами Кея.

— Ти робиш домашку, — повторив він, цього разу ствердно. — Літом.

Кей повів плечем.

— А коли ще мені її робити? — тихо пробурмотів Кей.

— Після канікул, — знизав плечима він.

— Це завдання на канікули.

Він сів поруч із ним, ховаючись під бузиновими гілками від сонця, що сліпило його заспані очі, якось трошки по-нахабному — але не так, як два роки тому; тоді він так старанно цією нахабністю щось приховував, затулявся нею, ніби щитом, зараз вона була такою невимушеною, на нього не треба було дивитись довго, щоб зрозуміти, що вона вросла в нього з корінням, стала невіддільною частиною його сутности (Кей дуже любив це слово, сутність), — підтягнув до себе один із зошитів Кея і почав уважно щось читати.

— Хто вобще робить завдання на канікули? — скривився він. — Щас літо, ти ж знаєш? 

Кей якийсь час роздивлявся його невпевнено.

— Вам не дають завдань на канікули?

Він знизав плечима.

— Дають, — відповів він. — Але їх ніхто не робе.

Його звали Тецуро, і він був на два роки старший; це Кей дізнався після того, як звернувся до нього на «ви», і той перелякано засміявся у відповідь, присягаючись, що йому тільки дванадцять, і що він не такий вже і взрослий. Кей лише невпевнено супився; дванадцятирічні хлопці були такими дорослими, такими недосяжними. Тецуро здавався йому таким великим: на цілу голову вищий за нього, широкі, засмаглі плечі, нахабні очі, противні, але такі омріяні зламані нотки в голосі. 

Тецуро вмовив його звертатися до нього на «ти».

З того дня він завжди приходив зі своєю коровою на те саме пасовище, до тої самої бузини; Кей до останнього відмовлявся від допомоги з завданнями, але Тецуро навіщось придумав спосіб його перехитрити (Кей зрозумів це, лише коли виріс): просив його придивитись за коровою, бо він втомився, а сам сідав з невимовною легкістю розв’язувати всі приклади й задачки з зірочками. Цим він Кея не так сильно захоплював, бо вже переходив у сьомий клас, в той час як Кей — лише в п’ятий, але він однаково був надто зачарований величезною, лінивою коровою на ім’я Жанна, щоби про це замислюватись.

Так до кінця літа вони й бачилися лише на схилі, і якось майже не розмовляли: Тецуро допомагав йому зі складнішими темами, малював Жанну на берегах його зошитів та відповідав на всі його запитання — про неї, про назви рослин, що плелися під їхніми ногами, про птахів, що співали над їхніми головами; розповідав про Тясмин та ліс, який чомусь називав Білосніжним, та про чумаків, що ходили повз цей ліс своєю дорогою до Криму. 

Він був таким великим, таким дорослим — він знав відповіді на всі питання, що Кей тільки міг придумати, — і водночас таким чудернацьким, таким незвичайним, неправильним, що, коли починало темнішати й Кею доводилося йти додому, дорогою він роздумував про те, що Тецуро, напевне, лісовик, чи якийсь інший дух природи, мудрий і тисячолітній, що лише прикидається непричесаним хлопцем у розтягнутій футболці.

Ця ілюзія розбилася в останній тиждень серпня, коли вже знайома йому туга нависала над ним темною тінню, коли він чекав, що з дня на день приїде Акітеру, щоб забрати його назад до міста.

Вони з Тецуро закінчили всі завдання за тиждень, і тепер, коли в Кея був вільний від допомоги бабусі час, він приходив до лану просто послухати історії Тецуро про русалок, що ховалися в ставках, та птахів, що наспівували майбутнє, — та він не встиг дійти до захованої в деревах стежки, завмер на добре знайомому йому перехресті.

Тецуро, навантажений торбами та рюкзаками, щось захоплено розповідав жінці з точнісінько таким самим волоссям, що й у нього — вони йшли в бік залізниці.

Він відчув, що за ним спостерігають: обернувся, знайшов Кея поглядом і, усміхаючись на всі свої криві зуби, помахав йому рукою.

Кей не помахав у відповідь.

Коли він ішов у поле, самотній і розгублений, він зупинився під лелечиним гніздом, де побачив Тецуро вперше. Яблуня, що два роки тому була всохла, майже мертва, того серпня вкрилася маленькими зеленими яблуками. 

*

Влітку дві тисячі тринадцятого йому знов не пощастило потрапити до бабусі: він приїхав лише на тиждень, на початку червня — то був найщасливіший тиждень того літа, — і повернувся назад, до містечка, звідки ще за тиждень він відправився до Франківська, а з Франківська — у далеку подорож до Євпаторії, до літнього табору, запрошення до якого він випадково виграв у якомусь дурнуватому літературному конкурсі, в яких його постійно змушували брати участь вчительки, де він необачно вирішив вилити душу й написав про зачарований Тясмин та свою щемку любов до нескінченних полів центральної України, і тепер був приречений провести все літо на розжареному піску — в задушливому автобусі він все згадував вуличних торговців їжею з Пакистану, що він бачив по телевізору, які смажили каштани у величезних, до країв заповнених розпеченим піском сковорідках. 

Він не помилився — все літо він відчував себе цим каштаном, який іноді опускали в солону воду; його волосся стало жорстким, а шкіра згоряла на сонці швидше, ніж він встигав намаститися сонцезахисним кремом, і він так і проходив усе літо червоний. 

Звісно, табір зовсім не був поганим: Кею подобались екскурсії, на яких він неодмінно ставив найцікавіші запитання, йому подобалися вожаті, що постійно влаштовували читацькі вечори, та й на самоті він встиг прочитати втричі більше, ніж минулого літа; він любив ті дні, коли небо затягувало хмарами, а морські хвилі здіймалися на висоту його зросту — одного разу вони навіть потрапили в шторм, і всю ніч вітер ревів за вікнами маленьких пляжних будиночків з такою силою, що, здавалося, ще мить, і він вирве ці будиночки з піску, здійме в повітря і розіб’є вдрузки; Кею тоді було невимовно страшно, але якимось незрозумілим йому чином він-таки зміг заснути в цьому ґвалті, а на ранок, коли він вийшов на терасу, море було таким тихим, таким спокійним — такого спокою він ще ніколи не бачив, — і лише пошматований мушлями та камінням пляж і залишки знесених наметів бідолашних туристів нагадували про жах, що він пережив тієї ночі.

Втім, йому не сильно хотілося лізти у воду, в якій він почував себе надто невпевнено, і ще менше хотілося спілкуватись з іншими дітьми в таборі, які, по-перше, занадто сильно відрізнялися від нього за віком, і, по-друге, просто були якісь нудні й дурні. Йому подобалися лише вожаті, але він побоювався їм дошкуляти, тому більшу частину літа він проводив під парасолькою з книгами та найгарячішою у світі кукурудзою.

Загалом, він був надто зайнятий, щоб страждати та побиватися, але легенька туга все нікуди не зникала: час від часу він повертався думками до вкритої кущами стежки, якою він спускався щодня в той короткий тиждень, що він пробув у селі, в надії зустріти там свого лісового духа, але натикався лише на Жанну, що ліниво розганяла мух хвостом, і якогось незнайомого йому діда, що випасав її замість Тецуро.

*

Наступного літа вони приїхали аж на початку липня — весь червень Акітеру провів, зайнятий екзаменами та підготовкою документів (Кей спостерігав за ним з дверей кімнати боязко, обережно — за три роки Кей і сам мав складати свої перші екзамени, але вони його не лякали; його лякав одинадцятий клас, клас Акітеру, що йому тоді здавався чимось на кшталт армагеддону), і нарешті прийняв рішення поїхати якомога далі від усіх подразників, друзів та спокус: так вони й опинились удвох на залізничній станції, під жарким липневим небом, і цього разу в них була не одна забита книгами валіза, а цілих дві.

Коники в густій дикій траві цокотіли з такою силою, що Кей не чув ані власних думок, ані голосу Акітеру, який бубонів собі під носа завчені напам’ять історичні дати та події.

Весь липень Кей пролежав у високому житі: він витягав з рюкзака чергову книгу, підкладав рюкзак собі під голову й читав. 

Іноді сонце з такою невимовною ласкавістю цілувало його лікті й коліна, так ніжно лоскотало його лице легеньким вітром, що він опускав книжку на обличчя і починав дрімати; тоді ще декілька хвилин опісля пробудження йому здавалось, що він поступово розчиняється в полі, стає його частиною. Його тіло розсипалося, розтікалося землею і уходило під неї, проростало житом, його колоски ніжилися на сонці й ховали у своїй тіні крихітних горобців та боязких полівок. Коли він віднімав книгу від обличчя, мружачись вечірньому сонцю, його шкіра була червоною, вжаленою небом; він струшував з себе мурах, підіймався з землі й ішов додому.

Декілька разів йому вдавалося вмовити Акітеру піти з ним на пасовище, та заспокійливі чари розлогих полів чомусь на нього не діяли: він все відволікався — то на мурах, що неодмінно забиралися на ноги й руки, то на бешкетний вітер, що грався сторінками його книжок, то на собак, що здіймали галас, загледівши їх з вершини схилу — і не міг зосередитись на підготовці, тож повертався додому; але тими вечорами, що він вирішував дати собі годину відпочинку, коли спека вщухала, залишаючи після себе лише розпашілу гарячу землю й теплий вітер, він радо йшов за Кеєм у втомлені за день степи, збирав польові квіти й дивувався тому, що Кей знав назву ледь не кожної рослини, яку вони зустрічали.

Липень минув спокійно, залишив після себе лише засушені волошки й лещиці на стінах літньої кухні й м’яку засмагу на плечах Акітеру, з якою той і поїхав назад, махаючи Кею рукою з вікна дизеля.

Щодня дорогою до лану Кей проходив красиву, чудернацьку яблуню, всю вкриту листям і лелечиним послідом, схожу на наречену, що зігнулась, щоби поправити панчохи, і її довга біла фата тягнулася майже до самісінької землі, високий дерев’яний паркан, який щоразу виявлявся порожнім, лише ліниві безпритульні коти іноді ніжилися там на сонці, і лелек, що час від часу підводилися на ноги, розмахували своїми могутніми крилами й клекотали, задираючи високо голови, вітаючись одне з одним, чи прощаючись, Кей не знав — він стояв, заворожений, з піднятою головою, спостерігав за їхнім загадковим ритуалом. Іноді він намагався обережно, боязко зазирнути у двір, вигледіти щось поміж дощок, але не бачив там нікого, окрім літнього подружжя, що вечорами сиділо на лаві в садку.

Тецуро приїхав майже під кінець липня. 

Кей загледів їх вранці, коли повертався з крамнички: висока жінка з довгим кучерявим волоссям, неслухняним, але красивим, схожим на вечірні морські хвилі, за якими він спостерігав перед штормом в Євпаторії, і високий хлопець зі своїм незмінним воронячим гніздом на голові, далеко не таким гарним, як у його матері.

Позаминулого літа Кей спостерігав, як він тягнув усі сумки — цього разу з речей йому дістався тільки рюкзак на спині, лівою ж рукою він нестійко спирався на милицю.

Десь над їхніми головами, на захованих у високому листі опорах електропередач, виводила свою пісню горлиця. На обличчя Кею сіла муха, і він ліниво, як та Жанна, відігнав її долонею.

Пригріті сонцем, вони лежали в дикій траві на середині схилу (Кей декілька разів висловив сумнів, чи зможе Тецуро піднятися так високо, тим паче, що милицею він користувався лише протягом тих двох днів, що його мама була тут — щойно вона поїхала, Тецуро з’явився на пасовищі, гордо, без підтримки шкутильгаючи на ліву ногу, і чомусь до останнього відмовлявся визнати, що йому важко на неї наступати, вперто підіймався вгору, і Кей плентався позаду, готуючись у будь-який момент його ловити; він боявся, що Тецуро зламає собі шию на додачу), і перед ними відкривався і нескінченний лан, і високий темний ліс вдалечині, і шматочки ставків, що проглядалися в просвітах між деревами, і малесенькі, мов розсипані столом хлібні крихти, плямисті й майже нерухомі цяточки корів.

Тецуро зламав гомілкостоп під час останнього в тому сезоні волейбольного матчу. Цілих півтора місяця він пролежав вдома під пильним наглядом матері, з купою книжок і волейбольних матчів, що крутили по телевізору на тому каналі, за який його батькам доводилося платити додатково, і лише за тиждень після того, як гіпс зняли, йому вдалося вмовити маму відпустити його до села.

Загадковий лісовий дух виявився звичайнісіньким майже-дев’ятикласником з Києва — того великого, страшного міста, куди Кей у молодшій школі їздив на екскурсію, яке йому так не сподобалось своїм галасом, невпинним рухом, перевдягнутими й надокучливими людьми в центрі, що пропонували сфотографуватися з ними за п’ятнадцять гривень, та моторошними потягами, що з гуркотом летіли крізь довгі підземні тунелі, — що грав у волейбольній команді своєї школи, навчався на майже всі десятки й одинадцятки, а всі секрети лісу й степу знав не тому, що був тисячолітнім духом, а тому що не мав друзів у молодшій школі й провів ті роки вдома, за нечисленними енциклопедіями та документальними фільмами на платному «National Geographic»; і, звісно, за всіма до одного записами волейбольних матчів.

Тоді Кей нарешті зібрав докупи ті два зображення Тецуро, що ніяк не поєднувались у нього в голові: переляканий мовчазний хлопець на паркані, що не знав, як заводити друзів, але спробував — хоч і невдало — познайомитись, коли побачив ту дурнувату кепку з назвою волейбольного клубу, і доросліший, впевненіший, навіть трошечки лячний хлопець, що здивувався, побачивши його біля своєї корови два роки потому, вже після того, як знайшов своїх перших у житті друзів — а разом із ними й себе, — коли вступив до шкільного волейбольного гуртка.

До речі, про корову — вони обидвоє засмутились, дізнавшись, що Жанну довелося продати, і величезна вантажівка повезла її кудись до пасовищ під Кам’янкою.

Кей вже був значно доросліший, ніж два роки тому — занадто дорослий, щоби бачити магію і мітологію у всьому, йому незнайомому, тож він і не очікував, що Тецуро повернеться тим самим мудрим лісовим духом; втім, він однаково дивувався, розмовляючи із ним на такі прості, звичні теми.

Його лісовий дух грав у волейбол і дивився телевізор. Його лісовий дух робив усе те ж саме, що і його товариші з табору в Євпаторії, але не викликав у Кея тої нудьги та зверхности, що з’явилася в ньому з плином дорослішання, — його лісовий дух лежав з ним пліч-о-пліч у високих бур’янах, штовхав його розбитими колінами, гриз колосся та заворожував його своїми історіями про велике і страшне, далеке місто.

Тецуро став ще вищим, і його засмаглі плечі набули ще впевненіших, чіткіших ліній, перших обрисів справжньої дорослости; його голос уже не звучав так криво й надривно, в той час як голос Кея тільки-но починав ламатись. Це був рік, коли Кей відчував найбільшу прірву між ними — такий великий, яскравий, як літнє сонце, Тецуро, і такий маленький, блідий і тонкий, як щойно висаджене дерево, Кей, — втім, це був рік, коли він нарешті побачив у ньому друга. 

— Я назвав його Паратрупер, але баба зве його Паразит, — промуркотів Тецуро, киваючи головою на невеличкого й худого як смерть чорного кота, — бо він жере помідори з городу.

Кей не зміг стримати смішок; протягнув руку й покликав його: киць-киць-киць, але Паразит-Паратрупер його проігнорував, розвернувся до нього дупою і повільно, велично пішов геть, сховався в тіні під дерев’яним ґанком.

На його клич прибігло інше, ще менше кошеня: напевне, воно малося бути білим, але за товстим шаром бруду й пилу вирізнити справжній колір було важко. Кошеня потерлося об ногу Кея, замуркотіло й примружило бурштинові, точнісінько як у Тецуро, очі.

— А це Ряжанка, — сказав Тецуро, жбурнув недогризок кудись у сад і дістав з кишені ще одне зелене яблуко.

Двір сім’ї Тецуро був таким не схожим на подвір’я Кеєвої бабусі: тут природа була набагато могутнішою, неприборканою, протоптані стежинки тіснилися поміж кущів та високої трави, сонцю не вдавалося пробитись крізь густі-густі гілки дерев, лише невпевнені поодинокі промінчики кружляли подвір’ям і розбігалися в різні боки з кожним поривом вітру. Тут було прохолодно, вдалечині шуміла річечка, сусідні хати й двори загубилися десь за густо насадженими деревами, і лелечиха велично спостерігала за ними зі свого гнізда. Кею тут дуже сподобалось: це місце було таким не схожим на розпечене всесильне поле, воно було таким тихим, захованим від усіх, і він відчував себе, як колись в ранньому дитинстві, коли він ховався в шафі для одягу, поміж шуб і пуховиків, поміж ящиків із взуттям та величезною коробкою з-під старого пилососа, і повітря так затишно пахнуло пилом та замшею, і ніхто не міг його знайти, потривожити.

Ряжанка безцеремонно вскочила на коліна Кею і високо задрала хвіст, залишаючи всю зібрану за день пилюку на його одязі. Він обережно погладив її по спині.

— Не хочу тебе засмучувати, — невпевнено почав він і підняв кошеня обома руками, — але твоя Ряжанка — це, здається, Кефір.

— Шо? — не зрозумів Тецуро. — В смислі?

Кей повернув кошеня до Тецуро, демонструючи брудно-біле пузо. Кошеня грайливо пхало його руки задніми лапами, але не припиняло муркотіти.

Тецуро опустив голову, уважно роздивляючись кошеня, а потім засміявся так сильно, що яблуко стало йому поперек горла.

Якось вони домовилися встати удосвіта, ще до того, як прокинуться їхні бабусі, і піти на загадковий, порослий легендами й повитий таємницями Тясмин. Тецуро не пояснив, навіщо — лише присунувся до Кея впритул, зазирнув у його очі своїми, схожими на західне сонце, пекучими, палкими, і попросив йому довіритись.

Як Кей міг йому відмовити?

Він звик прокидатися рано: у школу він вставав о пів на сьому, все літо він жив за тим самим графіком, тому піднятись о четвертій сорок п’ять йому не склало надто вже значних зусиль. Тецуро чекав на нього на своєму звичному місці: на паркані під яблунею, що з кожним місяцем ставала все красивішою, величнішою; заспаний, ще скуйовдженіший, ніж зазвичай, якийсь зовсім зім’ятий, але задоволений.

Він замахав Кею рукою, зіскочив з паркану, зойкнув і завалився на лівий бік.

До Тясмину вони йшли втрьох: Кей, Тецуро і товста горіхова гілка, що заміняла останньому ліву ногу.

Коли вони звернули з закрученої вулички в чисте поле — там було так багато полів, куди не ступи — опинишся в житі, чи в пшениці, чи в кукурудзі, чи в бур’яні, — Кей завмер на місці, затамувавши подих.

На ніжно-блакитному небі, вздовж горизонту, палала яскрава-яскрава жовта стрічка; над землею, над пожовклою травою та тонесенькою річечкою, здіймався молочно-сірий туман, огортав собою дерева вдалині, розтікався полем, десь густий, схожий на дим від вогнища, а десь — пронизаний першими сонячними променями, зафарбований ними у м’який жовтогарячий, у рожевий колір. В неохайних кущах щебетали горобці й зеленяки, у густій траві виводив пісню дрізд, а десь дуже, дуже далеко, на самісіньких верхівках вкритих туманом дерев, закручувалась, розносилась відлунням найгарніша пісня, яку Кей коли-небудь чув.

— Це вивільга, — усміхнувся Тецуро, уважно роздивляючись його захоплене обличчя. — Її не вийде побачити, можна тіки слухать.

Високими квітучими бур’янами тягнулося величезне, сніжно-біле павутиння, вкрите крихітними крапельками роси; росою миттєво вкрилися й литки Кея, він проводив долонею по верхівках польових квітів, і крапельки лишались на його пальцях, і повітря було таким свіжим, таким прохолодним, що ним можна було напитися.

Вода в Тясмині була майже стала, і ледь помітні брижі з’являлися лише під крихітними ніжками водомірок. 

Вони опустилися на вологу землю й сиділи на березі мовчки, і того ранку Кей відкрив для себе нове, незнайоме, поки що боязке й невпевнене, майже кришталеве почуття. 

Те літо промайнуло повз них непомітно.

Вони ходили повільно, двоє хлопців на п’ятьох ногах: Тецуро шкутильгав усе менше й менше, але невдалий стрибок з паркану змусив його добряче налякатися за своє майбутнє у волейболі; він щоранку й щовечора розминався, розтирав ногу й побоювався надто багато на неї наступати, але милицю чомусь брати з собою не хотів — вона лякала його своєю невідворотністю, своєю лікарняною категоричністю, — ходив з горіховою гіллякою під пахвою. 

Він пообіцяв, що наступного літа приїде зі здоровою ногою і навчить Кея грати у волейбол.

В останній день перед від’їздом Кея — раннім, тому що Акітеру вступив до університету й за два тижні до початку навчання мав спакувати речі й поїхати у Франківськ, до гуртожитку — вони обмінялися книжками: книги Кея всі були охайні, майже як новенькі, тільки трохи присипані землею та де-не-де позеленілі від травинок, що застрягли між сторінок, усі загорнуті в прозорі пластикові обкладинки й підписані на форзаці олівчиком; книжки Тецуро були сповненими життя — життя людей, які читали ці книжки до нього, Кей знайшов так багато незнайомих імен, прізвищ, привітань та посвят на форзацах, різними чорнилами та почерками, за різні роки й десятиліття, а на деяких взагалі красувалися протерміновані бібліотечні штампи, на які Тецуро сказав не звертати уваги, — і в кожній книжці він знаходив слова Тецуро, його нерівний почерк, його кумедні жарти на берегах, уїдливі коментарі, в яких він сперечався з героями, та обведені червоною ручкою одруківки й пунктуаційні помилки.

Кей завжди читав швидко — на «відмінно» складав усі тести на швидкість читання як вголос, так і подумки — і ковтав книжки одна за іншою; але книжки Тецуро він беріг, розтягував на весь навчальний рік, перечитував кожну по декілька разів, перш ніж приступити до наступної, і впізнавана навіть у написаному синьою ручкою тексті манера мовлення Тецуро повертала його до засадженого деревами садка, до вкритого туманом Тясмину, і нове незнайоме почуття в грудях Кея повільно, поступово міцнішало.

Він не розумів, що це за почуття, і не міг дати йому назви, але беріг його, крихке й невпевнене, до наступного літа, сподіваючись, що знайде йому ім’я десь у високому житі, що хиталося від вітру й шепотіло йому на вухо свої секрети.

На початку свого сьомого навчального року він підійшов до вчительки фізичної культури й запитав, чи може він записатися до волейбольного гуртка.

*

Франківський вокзал гудів людьми, невиразний жіночий голос хрипів щось своєю власною вигаданою мовою, почергово називав номери якоїсь із трьох платформ — єдине, що Кею вдавалося розібрати в тому металевому галасі.

Він вдесяте перевірив годинник: 15:21. До прибуття його потяга залишалася ще година. Він натягнув на вуха великі, білі чистенькі «Соні», що йому подарував брат на день народження, і потягнув валізу до напівпорожньої зали очікування, кожен його крок відлунням відбивався від побілених стін, застрягав у міцно зачинених високих вікнах. Його сорочка була вже наскрізь мокра після години дороги до Франківська в душному переповненому автобусі, кросівки починали натирати ноги, а руки, що й без того боліли після фінального тренування, затерпли від ваги його багажу.

Того року щось у ньому невідворотно змінилось, і це помітив не лише він, а і його родина: він витягнувся майже на цілу голову вверх, його очі зробилися ще серйознішими, ще проникливішими, ніж були, з плечей зникли останні крихітні веснянки, — і щось перемінилося десь всередині нього, ніби всі тектонічні плити водночас зрушили й стали на свої нові місця. 

На початку червня Акітеру ще мав закривати сесію, а потім, аж до останніх чисел місяця, проходити якусь університетську практику, тож сім’єю було прийняте рішення: Кей вже достатньо дорослий, щоб відправитися в дорогу самостійно, якщо йому так не йметься те село.

Третього червня Кей вже стояв на платформі, всоте перевіряючи годинник.

Добре знайомий пошарпаний плацкартний вагон був його притулком на наступні тринадцять годин.

Він закинув валізу на найвищу полицю, витягнув із рюкзака книжку (зі шкільної програми для десятого класу; Кей переходив у восьмий) й поклав її на столик — він трохи нервував перед першою в його житті самостійною довгою дорогою, — перевірив рівень заряду на своєму крихітному чорно-помаранчевому плеєрі, що, як і більшість його речей, залишився йому від брата, і сперся головою на товсте запилене скло.

Спочатку повз його вікно, мов великі, прудкі пташині зграї, пронеслися сизі гори й височини й зникли десь позаду, за хвостами останніх вагонів, потім листові ліси змінилися на тоненькі й високі хвойні, і от нарешті поїзд перейшов у владу нескінченних, всесильних ланів, що розпростерли свої широкі крила на довгі й довгі кілометри, на цілі години нічної дороги — цього Кей уже не бачив; дрімав на горішній поличці, навушники, що майже сповзли на обличчя, тихенько буркотіли йому щось на вуха, а стукіт коліс пробивався в його сон крізь завивання шторму, що накрив їхній табір два роки тому.

Провідниця підняла його рівно о п’ятій ранку. 

О 5:20 він уже стояв на платформі, навантажений торбами й чемоданами, на крихітній кумедній станції в крихітному кумедному містечку на ім’я Сміла. Поки що ніжне, не пекуче сонце підіймалося в небо за його спиною. За сорок хвилин мав прибути його дизель, і ще за сорок хвилин він мав вийти на крихітній платформі, загубленій у неосяжному житі, що з разу раз розбивало вщент його малесеньке дитяче серце. 

З усього вагону на тій станції вийшов тільки він. Дизель зі скрипом закрутив колесами й пішов далі; коли весь гамір влігся, і платформу накрила спокійна, жарка тиша, їх залишилося двоє: він та невидима оку зозуля.

За той рік його серце стало трохи більшим та значно дорослішим. 

Він постояв кілька хвилин на платформі, весь оповитий сонцем, його давній друг — гарячий вітер — привітно потиснув його руки та скуйовдив його волосся, що він того року зрізав зовсім коротко; зозуля кувала довго-довго, та врешті-решт злетіла й зникла в житі.

Він рушив уперед.

Містечко, хай навіть і спокійне, крихітне, ніколи його не чекало — що вже говорити про Івано-Франківськ. Щоразу, як він повертався туди після місяця чи двох відсутности, він помічав, з якою нестримною швидкістю перевтілюється все навколо, змінюється все більше й більше з кожним літом, ніколи не стоїть на місці, ніколи не замислюється про нього, не помічає його взагалі.

Тясмин і його нерухомі води завжди чекали на Кея дорогою від залізниці.

Незмінні височезні бур’яни квітнули в тих самих місцях, де він пролежав усе літо, коли йому було десять років.

Яблуня була все така ж зелена, сповнена сил, так само поважливо хилилась до землі — лелеки над нею так само тягнулися до неба.

В його бабусі було три собаки, але улюбленим у Кея був найстарший з них усіх, величезний, чорно-білий кудлатий пес з найсумнішими у світі очима, що завжди кидався в ноги Кею, щойно помічав його за хвірткою. Років зо сім тому його підібрав Акітеру — вони з другом знайшли його на дорозі, збитого автівкою, притягли у двір, закрилися на літній кухні й виходжували його в крихітному вмивальнику — і назвав Тобіком.

Тобік був невимовно вдячний їм усім, та все життя кульгав на передню ліву лапу.

Тецуро приїхав двадцятого числа.

Від його кульгавости не залишилося й сліду.

Він також виріс — але вже не так швидко, як Кей, і тепер їх розділяли не звичні півтори голови, а з якихось десять сантиметрів.

І він також помітив, як Кей змінився — нічого йому про це не сказав, тільки почав трошки надовше затримувати на ньому свій насмішкуватий примружений погляд. А Кей і собі десь глибоко всередині радів цим змінам, цьому дорослішанню, сором’язливо, стиха, бо завжди побоювався, що він набридне Тецуро, що Тецуро з нього виросте, як виростають з м’яких іграшок та пригодницьких книжок; Тецуро тоді був настільки старшим, так ясно тоді відчувались ці два роки різниці, такою глибокою прірвою — великий і мудрий лісовий дух й бліде хлопчисько в перекошених набік окулярах, мовчазне, що тільки слухати вміло; чому він взагалі проводить із ним час? хіба йому цікаво? хіба немає в цьому селі його однолітків, з якими не треба буде няньчитись? — та прірва стала значно меншою тепер, коли Кей насмілювався сам дивитись йому в очі, коли те захоплення, з яким він завжди вишукував Тецуро поглядом, змінилося спокійнішою, лагіднішою повагою, новою сходинкою міцної, рівноправної дружби.

 — Давай пограємо?

Кей відірвався від книжки, здивовано окинув Тецуро поглядом — кілька годин тому висока сильна трава затягнула його у свої обійми й він міцно заснув, сопів під боком у Кея й іноді пхав його ногою уві сні, і Кей не встиг помітити, як Тецуро прокинувся, тож не мав навіть приблизного уявлення, скільки він лежав, непорушно, спостерігав за ним — і вмить відвернувся геть. 

Він не міг довго дивитися на Тецуро — його серце починало крутитись у нього в грудях, мов щойно заведена дзиґа. Це було ще одне нове незнайоме почуття, яке зʼявилося в нього того літа, щойно він побачив Тецуро: ще дорослішого, ще більшого і сильнішого, що нарешті почав причісувати своє вороняче волосся та носити взуття, і якимось дивним, магічним чином це нове незнайоме почуття поєднувалося з тогорічним, уже не новим, але досі незнайомим, та Кей поки не міг зрозуміти, що між ними за звʼязок. 

Тому він відвертався, коли Тецуро починав надто красиво мружитися сонцю, коли його очі переливались кольорами купальських вогнищ, коли його широка посмішка малювала ямку на його правій щоці. 

— Вдвох нудно, — обережно відповів він.

Тецуро підійнявся, щоб зірвати найближчий колосок, засунув його поміж зуби та завалився назад на землю, закинувши руки за голову. Його груди повільно, так, ніби він і досі міцно спав, здіймалися й опускалися, футболка вся припала пилом та травою, він по-котячому всміхався сонцю, що лоскотало його обличчя та плуталось у його довгих-довгих віях, а у вигорілих за цілий місяць літа волосинках на руках позастрягали крихітні квіточки болиголова. 

Він знизав плечима.

— Потренируємось, — промуркотів він. — Хочеш, навчу тебе блоку?

Кей подивився на нього з сумнівом, але Тецуро не звернув на це уваги — Кей завжди дивився на нього з сумнівом, та завжди погоджувався на кожну його ідею. Вони підібралися на ноги, Кей сховав книжку в рюкзак, а рюкзак — під бузину, вони скотилися схилом донизу, в залите сонцем жовто-зелене море, до бабок та коників, до будяків і деревію, вийшли на запилюжену стежинку й відправилися за мʼячем. 

У дворі Тецуро була так звана волейбольна сітка — насправді мотузка для сушіння білизни, що в той день висіла порожня, лише старі деревʼяні прищіпки хитались й тріскотіли, грали якусь свою власну музику вітру — і старий прочовганий мʼяч. Кефір, хрещеник Кея, що за рік витягнувся в довжину як мінімум втричі, дрімав на лаві, звісивши донизу свій величезний, пухнастий білий хвіст, лише іноді розплющував очі й ліниво спостерігав за грою. 

— Наш капітан уйшов після девʼятого, — важко дихаючи, розповідав Тецуро, впевнено, одна за іншою приймаючи кожну подачу Кея. — Як ти думаєш, мене візьмуть вместо нього?

— Хто на це погодиться? Ти ще до початку матчу забалакаєш всіх до смерти. 

Тецуро лагідно сміявся. 

Кей брехав: він вважав, з нього вийде чудовий капітан. 

Коли сонце почало хилитися до горизонту, вони, втомлені й розчервонілі, всілися на городі під старою, розлогою абрикосою і до самої темряви грали в хрестики-нулики, вимальовуючи фігури палицями на землі. Бабуся Тецуро винесла їм вишневий пиріг, і в мʼяких, сповнених гримкого цвіркотіння вечірніх комах сутінках вони сиділи за похиленим столиком в саду, під тьмяною жарівкою, що хилиталася на дереві над ними, навколо якої кружляли нічниці, і на землі їхні тремтливі тіні спліталися в химерному танці. 

Тецуро провів Кея до самісінького його подвірʼя й ліниво поплентався назад додому. В цілковитій темряві Кей стояв коло калітки й дивився, як він йшов, розчинявся в міцних обіймах ночі, поки дворові собаки валували йому вслід. 

— Всі завжди кажуть, шо бачили привидів на кладбищі, — розмірковував Тецуро. Щебінь м’яко скрипів під його кросівками. Кею важко було роздивитись дорогу: в такій темряві йому майже не вдавалося сфокусувати погляд, а окуляри, як на зло, засліплювали його ще більше, відбивали тьмяне світло вуличних ліхтарів, що лише мерехтіли помаранчевими вогнями над головою, нічого не освітлюючи. 

— Хто таке каже?

Тецуро відмахнувся. 

— Це вираженіє таке, — він ткнув вказівним пальцем кудись вдалечінь, і Кею ледь-ледь вдалося розгледіти чорні похилені силуети хрестів у кінці вулиці. — Але це все фігня, бо привиди всегда прив’язані до місця смерті, а на кладбищах ніхто не вмирає. Там може бути тіки один привид — це охоронець кладбища, душа першої людини, яку там похоронили.

Ідея завітати на сільське кладовище після настання темряви не подобалась Кею з самого початку: як мінімум, тому що це дурня, як максимум, тому що вхідні двері бабуся завжди зачиняла на ключ, який вона в кишені халата забирала з собою в спальню, і надвір йому довелося вилазити через вікно своєї кімнати. Під парканом його вже чекав сповнений енергії Тецуро; паркан Кею також довелося перелазити, бо ворота теж зачинялися на ключ, і, хоч цей ключ і лежав всередині поштової скриньки, важка металева хвіртка, відчиняючись, видавала такий гучний скрегіт, що могла підняти на ноги всю вулицю — у тому числі й собак, що сонно ігнорували Тецуро й не здіймали гавкіт, лише Кнопка підозріло гарчала й дзвеніла ланцюгами. Кей вважав, що він вже виріс з того віку, коли нічна вилазка на кладовище здавалася захопливою, а Тецуро й поготів, на що Тецуро йому відповів, що Кей просто дрефло, тож упертому й гордовитому за своєю вдачею Кею не залишалося нічого, окрім як погодитись на цю авантюру й молитися, що вони не зустрінуть когось на кладовищі. 

Когось, не щось — Кей прочитав забагато розумних книжок, щоб вірити в привидів, але побоювався, що пʼяниць чи маніяків могло тієї ночі теж потягнути до старих могил. 

— Навіщо кладовищам охоронці? — недовірливо перепитав Кей. 

Тецуро повів плечем. 

— Проганяють злих духів і тих, хто нарушає спокій мертвих. 

Кей вирішив пропустити другу частину відповіді повз вуха. 

— Привиди й злі духи — це не одне й те саме?

Вони зупинились коло витої залізної огорожі, іржавої, вкритої плющем і мохом, на південно-західному кутку кладовища — тут могили були новенькі, охайні, їм було не більше десяти-двадцяти років, і в переважної більшости небіжчиків живі-здорові родичі мешкали в хатках неподалік і навідувалися до них на Гробки щовесни, коли земля остаточно нагріється і відтане. 

Ця частина кладовища не цікавила Тецуро зовсім. 

— Ну, привиди — це мертві люди, яких можуть бачити живі. А злі духи це всяка нечисть, яка може їм навредить, — легко відповів він. Кей не знав, чи Тецуро вигадував це на ходу, чи він дійсно вивчив усі свої книжки про привидів від краю до краю, і тому розповідав страшні історії з такою невимушеністю, але, хай там як, виходило це в нього чудово. 

Він завмер на місці, і Кей зрозумів: він роздумує, чи не перелізти їм загорожу прямо там, замість того, щоб іти аж до заїзду на кладовище — тож, недовго думаючи, швидким кроком рушив до воріт, позбавляючи Тецуро цього вибору.

Той постояв ще з мить, видивляючись щось у чорноті поміж дерев, і побіг слідом.

Сонний гавкіт прив’язаних собак та пісні цвіркунів залишились позаду, за їхніми спинами; тут, вздовж загорожі, повітря було вогким і холодним, забиралося Кею під тоненьку футболку, що він так необачно не перевдягнув перед тим, як вийти з дому, змушувало його зіщулитись та міцніше стискати льодяними руками плечі й лікті; їх огорнула важка, незатишна тиша, поглинала їхні обережні кроки, й лише вітер свистів поміж старих скрипучих дерев, що хилилися над хрестами, і залізничні колії, які пролягали над самісіньким парканом зі східного боку кладовища, ледь чутно дзвеніли, потривожені потягами, що сонно пленталися крізь темряву десь далеко-далеко звідти.

Вони на мить завмерли перед входом на кладовище: одна ворітниця, наполовину відчинена, вгрузла в землю, друга скосилася й хиталась, неприємно поскрипуючи. Вони злодійкувато озирнулись по сторонах, перевіряючи, чи ніхто їх не побачив, дістали свої ліхтарики й пройшли вперед, крізь старі іржаві ворота.

Кею не було моторошно, лише холодно, але він не хотів, щоб Тецуро сприйняв це за страх, тож сильніше випрямив спину й зняв руки з плечей; ввімкнув свій кишеньковий ліхтарик — він був зовсім маленький, і батарейки в ньому майже повністю розрядилися, тож його мерехтливого сором’язливого світла вистачало хіба щоб вирізнити силуети хрестів перед собою та не ступити прямісінько на чиюсь незагороджену могилу.

Коли мляві вуличні ліхтарі зникли за деревами, що ховали їх двох від чужих очей, Тецуро ввімкнув свій ліхтар — червоний, великий і важкий, такий яскравий, що Кею довелося на мить закрити рукою вже звиклі до темряви очі; вмить освітилися криві кущі й товсті дерева навколо них, засяяли металеві хрести й таблички з датами. У ліхтаря Тецуро був один безумовний плюс — він був механічний, працював узагалі без батарейок, та з цього плюсу випливав і один значний недолік, проігнорувати який було досить важко, що остаточно псував Кею настрій: збоку до ліхтаря була прикручена трикутна сіра ручка, яку треба було постійно стискати-розтискати, щоб ліхтар світився, і ручка ця чомусь видавала невимовно гучний, страшенно неприємний скрегіт; що три секунди кладовище заповнювалось цим сшр-р-р-р, змушуючи Кея скривитись.

— Якщо тут і були якісь привиди, ти вже всіх розлякав, — пробурмотів він.

У ту ж мить Тецуро, що залюбувався кам’яним янголом над однією з могил, спіткнувся й з гучним шурхотом полетів донизу — в останню мить вхопився рукою за низенький парканчик, щоб не впасти, й незграбно сів у траву. Парканчик незадоволено скрипнув. Ліхтар Тецуро полетів у зарості й погас.

— Ну бо з твоєю пукалкою ми нічого не побачим, — образився він.

Кей посвітив своєю пукалкою спочатку на ногу Тецуро, що заплуталась в якомусь плющі, потім у густі бур’яни, де зник його ліхтарик, і потім, тому що з першими кроками дорослішання він став трошки вредним, а ще тому що хотів помститися за необґрунтовану критику свого ліхтарика, що може й поступався ліхтарику Тецуро за яскравістю, але хоча б був тихим і не гаснув у такий невдалий момент, вирішив йому не допомагати й натомість спрямував світло на янгола, що привернув увагу Тецуро. 

Могилі, яку він сторожив, було щонайменше років двісті — але про це Кей міг тільки здогадуватись: викарбувані на залізній табличці числа поросли мохом й іржею та вкрилися брудом, і лише її розташування — майже в самісінькому кінці кладовища, на півночі, звідки й почалися перші поховання — свідчило про вік, — і цей похмурий, величний янгол так впадав у вічі, сам-один височів над цілим лісом гнилих дерев’яних хрестів та кам’яних брил, що загубили в часі свої імена. 

Його потріскані з роками долоні були складені в молитовному жесті, від лиця вже нічого й не залишилось; час прорізав всю поверхню постаті сотнею крихітних дірочок, дощі обточили кожен гострий кут, але він і далі покірно стояв над цією вже нікому не відомою і нікому не потрібною могилкою, беріг сон когось, хто спочивав, засипаний метрами землі, молився за його вічний спокій. Кей подумав, що, певне, якщо це кладовище і мало свого охоронця — то от він, перед його очима, здіймався над старими непримітними пам’ятниками, можливо й над могилою першої похованої тут людини.

Обабіч нього зашурхотів у траві Тецуро, підводячись на ноги, відкрив було рота, щоб щось сказати — та щойно Кей спрямував на нього свій ліхтарик, як над ними здійнявся неймовірний крик; глибокий, приголомшливий скрегіт не більш як в метрі від голови Кея, хруст поламаних гілок і шурхотіння, що за мить почало поступово вщухати, віддалятися кудись вгору, в небо.

Тецуро, що тільки-но підвівся на ноги, умить присів назад. Кей з переляку вчепився в його футболку з такою силою, що в нього побіліли кінчики пальців. Так вони й завмерли, не дихаючи, аж поки ґвалт не вщухнув, і ще хвилинку простояли на місці, перелякані.

— Фазан, — тоненьким голосом сказав Тецуро.

— Ага, — відповів йому Кей.

Тецуро повільно, обережно піднявся на ноги. Кей нарешті відпустив його футболку.

— Вони на деревах сплять, — сказав Тецуро. — Ми його розбудили.

— Ага, — повторив Кей.

Вони постояли так ще зо хвилину, роздивляючись гілку, що повисла, надламана, прямо над їхніми головами, прислухаючись до віддалених, ледь чутних пташиних криків. Затремтіли рейки, заторохкотіли колеса, і над протилежною частиною кладовища полетів довгий-довгий, вагони все не закінчувалися, вантажний потяг, і земля під їхніми ногами мілко затряслася, і вітерець доніс до них легенький сморід мазути.

— А знаєш, — раптом заговорив Тецуро. — Колись був такий ритуал. Коли дєлали нове кладбище, когось приносили в жертву. Ну, шоб було кому його охранять. 

Кей кинув останній погляд на кам’яного янгола, що височів у темряві, окреслений тонесенькими променями місячного світла, яким вдавалося пробитись крізь густі крони дерев, легенько копнув Тецуро по нозі, розвернувся до нього спиною і попрямував до виходу.

Тецуро не сперечався; мовчки пішов слідом.

Того літа стався другий у житті Кея шторм. 

Повітря було важке й гаряче. Ластівки кружляли подвір’ям, залітали крізь відчинені двері в літню кухню й співали там своїх пісень, аж поки бабуся не бралася виганяти їх надвір скрученою газетою.

По обіді небо затягли низькі, темні хмари; Кей стояв на задньому дворі, спершись на величний, сильний горіх, чиє густе листя завжди захищало від сонця весь майданчик перед шопою, і спостерігав за тим, як із кожною хвилиною небо все чорнішало, опускалося все ближче до землі, як вітер, різкий і нахабний, здіймався все дужче, як хилились під його натиском кущі помідорів, як шурхотіло перелякане листя кукурудзи, як він зривав сухі листочки з яблунь і слив й кружляв ними у повітрі.

Вдалечині, за залізницею, за довгим високим лісом, землею котився низький, могутній гул.

Коли перші краплі дощу зашурхотіли листям над його головою, Кей узяв віник і позаганяв курей, що мирно гардували подвір’ям і скльовували з землі каміння, назад у курятник; перерахував їх тричі й зачинив двері на засув, закрив сарай та літню кухню, а разом із ними й усі вікна, познімав білизну, що сушилася на подвір’ї, та сів на сходинки, ховаючись під навісом.

Дуже швидко мрячка перейшла в дощ, а дощ — у зливу. Поки гроза стояла десь далеко, блискавок не було видно, лиш іноді небо на горизонті на якусь мить спалахувало білим і миттєво гасло, але грім був гучний, протяжний, земля під босими ногами Кея напружувалась, готувалася до бою.

За черговим оглушливим розкотом грому він навіть і не почув, як Тецуро гукнув його вперше — помітив його краєм ока, коли той набрав повні легені повітря, готуючись перекрикувати стихію, над парканом стирчало його вугільно-чорне, наскрізь мокре волосся та гострі червоні лікті, і він з усіх сил тримався за паркан, щоб його звідти не знесло вітром.

— Пусти дощ пересидіти, — попросився він, коли Кей підбіг до паркану й підтягнувся на ньому вверх, ближче до Тецуро, намагаючись його розчути.

— Чого ти в таку погоду тиняєшся? — спитав Кей і зістрибнув донизу.

Злива була до того сильна, що за менш ніж хвилину він встиг весь намокнути; вода заливала його окуляри, стікала обличчям, і йому довелося витирати очі рукою як мінімум тричі, перш ніж він зміг за товщею води побачити поштову скриньку і ключ всередині.

— Га? — не почув його Тецуро за завиванням вітру.

Кей повторив своє запитання, цього разу прокричав його так гучно, як тільки міг, та його голос однаково втонув у нестримному галасі бурі. З п’ятої спроби йому вдалося потрапити ключем у замкову щілину, і він потягнув на себе хвіртку з усіх сил, намагаючись перебороти вітер.

— Бо я сюда з самої Ребедайлівки їхав! — прокричав Тецуро, тягнучи за собою яскраво-червоний велосипед, коли Кею нарешті вдалося йому відчинити. — І спустив колесо на півдорозі!

Кей допоміг йому затягти велосипед у сарай, і його бабуся загнала їх до хати.

Він нічого не бачив за залитими водою окулярами, його волосся й плечі були всі мокрі — коли він зняв окуляри, що лише заважали, то побачив спочатку калюжу, що натекла з Тецуро, а потім вже й самого Тецуро, який був схожий на мокрого собаку: його волосся, що виявилося значно довшим, ніж здавалося в сухому виді, мокрими пасмами обліплювало його лице, мов темні, заплутані водорості, футболка була така мокра, що стала наскрізь прозорою, тягнулася донизу під вагою ввібраної в себе води, а в лівої кросівки попросту відклеїлась підошва («У мене даже труси мокрі» — крикнув, сміючись, Тецуро, і зробив це трохи гучніше, ніж треба, звиклий до галасу грози). Бабуся Кея нагримала на них обох, стягнула з трошечки зніяковілого Тецуро мокру футболку, жбурнула в нього рушником і наказала чекати, доки вона знайде, що йому дати; Кей стояв під стінкою, шморгаючи носом, і не знав, куди йому дивитись, доки Тецуро несамовито витирав рушником голову й перевдягався в старий одяг Акітеру, і тоді дивитися на нього стало ще важче — в речах Акітеру він викликав у Кея забагато змішаних, незрозумілих почуттів.

Тецуро розповів, що їздив у те село з кумедною назвою, щоби передати гроші сестрі свого діда, і не став перечікувати дощ — думав, що це просто мжичка, яка закінчиться за пів години, — що спустив колесо на містку над Тясмином, де розбушувався справжній шторм, і тягнув велосипеда крізь багнюку, проти вітру, цілих п’ять кілометрів, і в нього не лишилося сил на наступні два до своєї хати, яка знаходилася значно далі від центру села, ніж хата Кея.

Він встиг подзвонити додому якраз перед тим, як зник зв’язок, а разом із ним і світло. Наступного дня Кей дізнався, що старе дерево знесло вітром прямо на лінію електропередач, і від світу від’єднало не тільки їхнє та декілька сусідніх сіл, а й найближчу телефонну станцію, ту чудернацьку пофарбовану в червоний і білий тоненьку вежу з довжелезною драбиною, яку він так багато разів помічав з вікна дизелю; а тоді, щойно світло в хаті блимнуло й погасло, він боязко визирав у вікно, в непроглядну темряву, де не світилося жодної хатини, жодного вуличного ліхтаря — лише щохвилини небо вибухало світлом, ним з тріскотом розліталися колючі, голодні блискавки й зникали, залишаючи після себе тільки напівпрозорі білі сліди перед очима.

Вони запалили свічки, і Кей зачаровано спостерігав за тим, як темрява колисала їхні тіні, мов вода сонячні промені, за лицем Тецуро в хиткому жовтогарячому світлі, за тим, як мерехтливий вогник свічки відбивався у його очах, а його довгі вії відкидали ще довші тіні на його обличчя й плуталися в його волоссі, що ще більше закучерявилося від вологи й знову стирчало навсібіч. 

Вітер ґвалтував майже так само гучно, як і на пляжі в Євпаторії, і Кей розповідав йому про цей шторм, про різноколірні намети, що здіймалися в небо, мушлі, що стукотіли у вікна, і про штиль, про найспокійніший ранок у його житті, про тихі прохолодні хвилі, що лагідно цілували його ноги. Вони знайшли в сервізі карти з фотографіями кошенят замість валетів й дам і довго грали в дурня, а потім, коли їм набридло, Тецуро почав розповідати про якийсь магічний пасьянс, Медічі, що розкласти вдається лише один раз на життя, може — двічі чи тричі, і тоді остання карта, що залишається, пророчить майбутнє (скільки вони не намагалися, по черзі передаючи один одному колоду, нічого розкласти їм так і не вдалося, і Кей навіть трохи засмутився, бо це було не просто гадання, це було гадання на картах з кошенятами). Вони лічили секунди між блискавкою і громом, щоб зрозуміти, як далеко вони знаходилися від епіцентру грози, і Тецуро розповідав йому про око циклону й усяку фізику. Кей робив йому какао на старенькій газовій плитці, доки Тецуро забрався з ногами на диван, підняв свічку, що забрав у Кея, над головою та розглядав фотографії в рамочках і олійні пейзажі, що вкривали майже усю стіну.

Вночі — буря все не вщухала, злива торохкотіла в усі вікна, стукотіла по навісу — вони, що ще не спали, підскочили від страшного тріску й курячого крику на задньому дворі, але побоялися вийти назовні. Вони вляглися спати в кімнаті Кея; Кей — на своєму крихітному ліжку, Тецуро — на тоненькому матраці, що вони притягли з горища й постелили на підлозі.

Кей довго не міг заснути; він перевернувся на бік, підсунувся до самісінького краю і дивився в темряву, чекав, доки чергова блискавка освітлить кімнату, дозволить йому на мить побачити затиснуте поміж подушок спокійне лице Тецуро, його сплутане волосся, що спадало на заплющені очі, плавний вигин його спини.

На ранок Кей вийшов надвір — він прокинувся першим, тихо переступив Тецуро, що сопів на підлозі, — босоніж пройшовся прохолодними калюжами, поплентався на заднє подвір’я. Небо над його головою ще не встигло освітлитися сонцем, світло-сірі, майже білі, ліниві хмари повільно повзли на південь, тихо вицвірінькували ранні пташки, ховаючись у гілках мокрих дерев. Десь далеко, з боку лісу, гудів потяг, і стукіт його коліс розносився мокрою землею через усе село. Старий, могутній горіх розколовся навпіл: одна його половина все так само велично, гордовито дивилась в небо, друга відламалась майже повністю, нерівний злам був схожий на переляканого дикобраза, що нагострив усі свої голки; тої ночі вітер змилостивився над ними, завалив горіх не на хату, а на похилений сарай та крихітний курятник, і звідти обережно опустив його на помідори. 

Кей стояв тоді довго, роздивлявся кремезне дерево, що з такою легкістю розломилось надвоє; він все згадував шторм у Криму, думав про те, який він насправді крихітний, наскільки менший за світ та все, що в ньому панує, невидиме, та без кінця сильне, здатне зносити все на своєму шляху. Він пошепки подякував вітру — своєму старому другові.

Тої ночі поламало багато дерев у лісі, позносило необачних птахів, порвало безліч дротів на електричних стовпах; якійсь бабці в їхньому селі завалило дубом двері, і її сусіди весь ранок намагалися спочатку відтягти дуб від дверей, а потім — витягти бабцю з вікна. Тецуро швидко поснідав, подякував і потягнув свій велосипед додому, ступаючи драною кросівкою в глибокі брудні калюжі.

До кінця липня вони майже не бачились — Тецуро разом з дорослими катався їхнім та сусідніми селами, допомагав розрубувати дерева, що попадали на подвір’я та дроти, розгрібати завалені шопи та свинарники й лагодити побиті дахи, їздив на своєму червоному велосипеді аж у Кам’янку за приладдям; Кей і собі латав дірку на даху курятника й збирав уламки горіха з городу.

У серпні приїхав Акітеру, й тепер тихі вечори на бабусиному подвір’ї вони проводили втрьох; час від часу Тецуро з Акітеру влаштовували невеликі волейбольні матчі — Кей, навичкам якого ще було далеко до них обох, сидів під уламками горіха мовчки, уважно спостерігав за кожним рухом, кожним жестом, кожним поглядом, вбирав у себе все до крихти. Його не цікавив волейбол так сильно, як він цікавив їх — Кей не намагався наздогнати всіх так пристрасно, як Акітеру, легше відпускав речі, як би сильно він їх не любив, на відміну від Акітеру, якому хоч і не ставало впертости в повсякденному житті, та в якого було її з головою і навіть більше, коли мова заходила про волейбол; Кей не вмів любити щось так сильно, як це робив Тецуро, не вмів (або навіть боявся) знаходити в собі стільки натхнення, стільки запалу, так багато про це говорити й так багато тренуватись, так любити не тільки сам спорт, а й людей, що його в ньому оточували, — та він цінував їх обох, невимовно захоплювався ними обома, і йому хотілося мати щось таке, хай і незначне, що зможе зробити його ближчим до них, ближчим до того, що його в них зачепило.

Сонячний день почав скорочуватись, з кожним вечором темрява все раніше опускалася на село, соняшники поволі хилили свої голови донизу, літо поступово перетікало в осінь. Вони вдвох гуляли безмежними полями та тим лісочком, що Тецуро називав Білосніжним — над ними височіли сосни, суха кора шелестіла під ногами, зелені голки застрягали у волоссі Тецуро, і погляд Кея застрягав там разом із ними, та він все не наважувався простягнути руку й виплутати їх звідти. Жита шуміли теплими, але наполегливими вітрами й співами крихітних, непомітних серед колосся польових пташок, а ліс був тихим, соснове гілля вбирало в себе кожен звук, кожен шелест, і повітря було таким свіжим, так легко ним було дихати, і м’які, втомлені сонячні промені губились серед дерев, сором’язливо лоскотали землю під їхніми ногами, гуляли їхніми відкритими руками та ласкаво цілували їхні щоки — Кей влітку завжди виглядав так недоладно, його шкіра завжди набувала такого незвичного для нього рожевого відтінку, лущилася на плечах; а Тецуро літо так невимовно личило, засмага лежала на ньому так природно, рівномірно, він виглядав таким щасливим, правильним — ніби був створений саме під це сонце, чи це сонце було створене під нього, під шкіру його плечей — після трьох місяців літа, і навіть у ті дні, що він засинав під сонцем, коли воно було в зеніті, і неминуче згоряв, щоки в нього робилися красивого червоного кольору, і він виглядав так, ніби постійно дуже чогось соромився.

Літо добігало кінця. День від’їзду поступово наближався, і Кей з усіх сил намагався ввібрати в себе все навколо: шурхотіння колосків на вітрі, співи коників у траві, запах високих-високих сосен і крики курей на задньому подвір’ї, йому так хотілося зашити частинку свого щастя кудись всередину себе, забрати її з собою до міста, розтягнути її на весь рік, як він розтягував книжки Тецуро, перетерпіти до наступного літа, але найбільше всього йому хотілося відірвати собі шматочок Тецуро — він не знав, чи вдасться їм побачитись наступного літа, коли той приїде — і чи приїде взагалі? — чи буде все так само, як воно було раніше, чи щось неминуче зміниться? Його так невимовно лякало майбутнє, але він так його чекав — все не відпускав це літо, не давав йому закінчитись, але вже чекав наступного, вже тужив за тим, чого ще не покинув.

Тецуро прощався з ним ввечері, усміхався своєю яскравішою за сонце усмішкою, і Кей з усіх сил старався приховати, як він вже сумує.

На ранок його вже не було — Кей відчув це одразу після пробудження, відчув, що чогось тут тепер не вистачає, крихітного, але неосяжного шматочка, про існування якого він колись навіть і не здогадувався. На паркані його двору сидів брудний і худий Кефір, а на яблуні почали з’являтися перші пожовклі листочки.

За декілька днів Кей з Акітеру стояли у високому житі, прикуті до землі важкими торбами, і кожен крок давався Кею так тяжко, ніби сама земля і всі її поля не хотіли його відпускати. Гучний, задушливий дизель повіз їх далеко звідти, у Смілу, де на них чекав потяг до Франківська. Кей всю дорогу дивився у вікно, і хоч йому й не терпілося побачити своїх батьків і шкільних друзів і тихі тісні вулиці містечка, йому було так невимовно сумно, що він готовий був заплакати.

Того навчального року їхньому волейбольному гуртку неймовірно щастило, і вони декілька разів їздили на змагання — спочатку в Івано-Франківськ, а потім і в інші, великі, непізнані міста. Кей навчався ще старанніше, ніж коли-небудь, готувався до кожного уроку, з якого його звільняли заради змагань чи додаткових тренувань, навіть ледь не збив собі режим сну, займаючись до самої ночі, і відчував, як стрімко й невідворотно його затягує у волейбол, у нестримний стукіт серця, у глухий біль в передпліччях після довгих годин тренувань, у це словами непередаване хвилювання перед початком кожної гри, тремтіння м’язів десь під колінцями, грюкіт м’яча об слизьку підлогу, і дивувався сам собі: він ніколи не був такою людиною і не очікував, що коли-небудь у його житті з’явиться щось таке — більше, могутніше за нього, що змушуватиме його рватися в бій, і волейбол, що раніше з’єднував його з братом, із Тецуро, тепер почав віддаляти його від них, віддаляти його від усього, що раніше наповнювало його життя, і він не знаходив у собі ані сил, ані бажання чинити цьому спротив.

Навесні, після чергової перемоги й довгих, важких тижнів підготовки, вони навіть поїхали на змагання в Київ. Кей нервово трусив колінцями всю дорогу в автобусі — велике, страшне місто, великий, страшний матч, і десь там, у цьому великому і страшному, мав бути його старий друг. Він жалкував, що не мав ніякого зв’язку із ним, не мав змоги повідомити, що вони будуть в одному місті, що він буде десь неподалік, і тихо, сором’язливо сподівався, що Тецуро, який завжди слідкував за всіма можливими волейбольними командами й матчами, десь побачить чи почує про їхню команду, зрозуміє, що це команда Кея, і знайде їх. 

Київ зустрів його багатоповерхівками й широкими-широкими трасами, Дніпром, що виблискував на сонці, й високими мостами, й нескінченним галасом людей, які одвічно кудись поспішали. Йшли дні, та Тецуро не з’являвся, і Кей зрозумів: якщо він хоче зустрітися з Тецуро, він має зустрітися з ним на полі: звісно, Тецуро мав стати капітаном, і звісно він виведе свою команду в це величезне всеукраїнське змагання, і Кею лишалося лиш його наздогнати, виграти цей матч і дочекатися наступної поїздки.

Перший матч у тому турнірі вони програли й наступного дня відправились додому.

*

Кей прокинувся з криками півнів за вікном, далекими, натужними, до болю знайомими, довго лежав на ліжку, дивився в стелю, розглядав тріщинки, що розбігалися побілкою, косарика, що ліниво переповзав з однієї тонесенької павутинки на іншу, пилинки, що повільно кружляли, мерехтіли в перших, ще сором’язливих сонячних променях, які то з’являлися, то зникали. Його ноги впирались у спинку його ліжка — він виріс, він все чомусь не переставав рости, і тепер це стало важко ігнорувати — тепер, коли він так витягнувся, що став вищим за всіх своїх друзів, вищим за матір, майже наздогнав Акітеру, тепер, коли його довгі, але якісь досі тонкі, худорляві ноги ледь поміщалися в крихітних франківських автобусах, звисали з полиць у плацкартних потягах, заважали сусідам навпроти в дизелях, коли він вже не міг пройти під низенькою хвірткою на задній двір, не зігнувшись, і постійно зачіпав маківкою липкі пастки для мух на літній кухні й горщики з петуніями над входом у будинок, — і його кімната здавалась такою крихітною, такою дитячою, трохи йому жала, як тогорічні кросівки — одні з найулюбленіших, зручніших, що ніколи не ковзали на лакованих підлогах спортзалів та старій плитці шкільних коридорів, простенькі, але гарні, до яких вже так звик за осінь й весну, — що поки не тиснули до болю, лиш нагадували обережно про невідворотне, про те, що настав час рухатися далі, поки не натерло до крови, і від цього Кею було страшенно сумно. 

Він полежав так ще з пів години, аж поки сонце, що з останніх сил пробивалося крізь його вікно, не доповзло до його ліжка, тоді підвівся на ноги й пішов умиватися — не у ванну, а до колонки надворі, де вода, хоч і жорстка, з особливо вираженим металевим смаком, завжди була крижаною, — підставив під струмінь передусім руки, вкриті червоними плямами зап’ястя, і приємний холод пробрав його аж до самісіньких кісток, які тихенько скиглили щоранку. Він помітив це, коли почав тренуватися все більше й більше — на ньому завжди синці з’являлися з особливою легкістю, кожна маленька подряпина перетворювалась на тоненький блідий шрам, тож жорсткі волейбольні м’ячі (ті, що були в їхній крихітній школі, а тим паче ті, що він відкопав у бабусиній шопі, були далекими від професійних, м’якіших і пружніших м’ячів, що ними вони грали на змаганнях у Києві) неодмінно залишали блідо-червоні сліди на руках, коло великих пальців, на зап’ястях, іноді плечах; тренер казав, що більше Кей тренуватиметься, то менше вони будуть його турбувати, і Кей уперто тренувався, і біль у пекучих озерах під шкірою вщухав з кожним тижнем, озера всихали, ставали блідішими, меншими, все менш помітними, але все чомусь не хотіли покидати його назовсім. Кей насуплювався, розтирав зап’ястя й обливав їх холодною водою, з усіх сил старався не пропускати тренувань, не забувати про м’яч на літніх канікулах, і чекав, коли його тіло нарешті знайде з ним спільну мову.

Початок червня видався сором’язливим, м’яким, та за декілька тижнів на зміну слабким прохолодним вітрам прийшли гарячі, сердиті грози; вночі на село пустився черговий дощ, та калюжі вже почали розчинятися, випаровуватися, і вода під босими ногами Кея була зовсім тепла, мов нагрітий сонцем морський пісок. Дощ уже давно скінчився, небо то сірішало, то знов тонуло в сонячному сяйві, але вдалечині, над лісом, тяжіли темні, густі хмари, вихорилися, мов величезна зграя чорних птахів, що кружляли в небі, збиралися в купу й розліталися знов, і що декілька хвилин ланами розтікався далекий, застережливий грім — таким був майже кожен день, грози були сухі, скупилися на зливи, тільки гуркотіли, закривали небо, сонце, стогнали вітрами.

Кей випустив курей на подвір’я, підмів у курнику та поміняв воду; курки його чомусь не боялися — на відміну від бабусі, яка частенько ганяла їх віником, разом із котами, собаками й іноді онуками, — все лізли під ноги, клювали шльопанці. Вони тепер купочились лише на одній половині двору, не розбрідалися далеко від шопи — трималися тіні, що її давали залишки горіха, який до торішньої грози закривав весь задній двір, а тепер тужливо хилився на один бік. Кей перескочив невеличкий похилий тин, що відділяв город від двору, зірвав декілька полуниць і витер їх об футболку, спробував і скривився — кислі. Одна з курей, молода й найсміливіша, заскочила на тин. Кей зіштовхнув її назад у двір.

Йому страшенно кортіло, як раніше, взяти книжку й піти на пасовище, сховатися від спекоти у високому бур’яні, втонути у цвірінчанні чи то коників, чи то горобців, та на схилі вода чомусь затримувалась, земля перетворилася на багнюку, а хмари опускалися так низько, що Кею було неспокійно, чи не гахне блискавка в кущ чи дерево неподалік, тож він тримався городу, сидів у тіні горіха навпроти курника під тихеньке монотонне квоктання чи влягався на ґанку, в тіні навісу, і лише бджоли прилітали з садка чи квітів на підвіконнях, гуділи в нього над головою, аж доки він не відганяв їх від себе книжкою.

Коли сонце піднялося високо над головою — Кей підозрював, що піднялося, бо за хмарами, що міцно зашторили собою небо, його зовсім і не було видно, — він нарешті забіг до хати за книжкою й опустився на ґанок; дошки ледь відчутно, боязко тремтіли під його колінцями, десь далеко-далеко гудів грім.

Небо було кольору пролитого молока. Повітря пашіло озоном.  

Кей відчинив вікно, висунувся з нього по пояс, намагаючись розгледіти щось за розлогими, височезними трояндовими кущами.

Собаки здійняли страшенний галас — задзвеніли ланцюги, наполохалися птахи в садку, — і над парканом з’явилася скуйовджена вугільно-чорна пляма, що й сама нагадувала переполоханого птаха, і серце Кея вдарило його груди з такою силою, що він на мить забув, як дихати.

Тецуро помітив його одразу, підтягнувся на паркані вище, замахав йому одною рукою.

Кей зачинив вікно, спустився з підвіконня й стримав раптове бажання кинутись до дверей, як до м’яча, що от-от торкнеться підлоги; втягнув у себе нарешті повітря й пішов так спокійно, неспішно, як тільки здатна йти людина із серцем, що гримить гучніше за будь-які урагани й шторми.

Небо було кольору його очей.

Вони провели весь день у сараї — минулого серпня Акітеру згадав, що десь там лежав його поламаний велосипед, і Тецуро загорівся ідеєю його полагодити, та не встиг зробити це того літа, але, схоже, думав про це весь рік, бо просидів до самої ночі в купі найрізноманітніших, брудних і поламаних ключів і незнайомих Кею інструментів, що Тецуро називав бортіровками. Кей подавав інструменти, уважно спостерігав за кожним рухом, кожним відблиском металу, кожною тінню, що тремтіла в слабкому й нерівномірному світлі старої, запиленої лампочки, та однаково нічого не розумів — ніколи не був сильним у механіці, а Тецуро, здавалось, з неймовірною легкістю йшло все, за що б він не взявся, варто йому було тільки захотіти, а хотів він завжди й багато, і, здається, прагнув навчатися в старших так само, як Кей прагнув навчатися в нього, нахапався і вигаданих, і справжніх назв у чоловіків, з якими лагодив дахи після тогорічного урагану… Йому було вже шістнадцять. 

Звісно, він змінився — Кей, на відміну від інших дітей, від інших підлітків, помічав, як невпинно вони всі ростуть, як швидко стає маленьким одяг, як швидко починає натирати взуття, як швидко починають тиснути стелі, як швидко небо опускається на їхні голови все нижче, — звісно, Тецуро змінився, як він міг залишатись тим самим, що й раніше? — став спокійнішим, стриманішим — та в жодному разі не холодним, не… далеким, як того тихо побоювався Кей. Це був той самий Тецуро. Просто трошки інакший. Впевненість, що з’явилася в ньому десь у проміжку між їхньою першою розмовою під лелечиним гніздом і тою дружбою, що раптово зав’язалася завдяки корові на ім’я Жанна, закарбовувалась з роками, міцно вростала в його сутність, обпліталася лозою навколо його хребта, пускала в нього коріння, і з кожним роком він все рівніше тримав спину, все гарячішими були його очі, все сильніше Кею від нього перехоплювало дихання. Кей хотів подорослішати. Кей хотів подорослішати, щоб стати як він.

А з іншого боку — тепер вони майже порівнялися зростом; Кею не вистачало всього декілька сантиметрів, щоб дивитися Тецуро прямісінько в очі. 

— Я надіюсь, ти вмієш кататись? — раптом підняв голову Тецуро. 

Його права щока — та, що з ямочкою — була вимазана чимось чорним.

На подвір’я потроху опускалася ніч.

— Звісно, — збрехав Кей. 

Тецуро всміхнувся. 

Наступного дня його лікті й коліна потріскалися, як порцеляна, зафарбувалися в тьмяно-червоний колір, вкрилися товстим шаром бруду, що змішався з кров’ю і застряг у ній намертво, скільки мила не переведеш — не вимиєш, а велосипед виблискував іржею в променях вечірнього сонця.

Кей роздивлявся його не без роздратування, але задоволений, гордий — він переміг, він таки навчився на ньому їхати. 

А Тецуро він завтра скаже, що спіткнувся через курку. 

Команда Тецуро не пройшла навіть до всеукраїнського рівня — програла матч проти якоїсь київської школи в самісінькому кінці обласного турніру. Тецуро сказав, що це нічого страшного, і вони обов’язково переможуть наступного року, але все не здіймав на Кея очей, колупав нігтем землю. 

Під його широкою, припалою пилом та сонцем долонею розросталися цілі кущі, цілі поля конюшини. 

Вони обов’язково переможуть наступного року, розумів Кей, тому що це останній рік Тецуро в старшій школі. Вони не можуть програти, навіть не дійшовши до всеукраїнського рівня, знову. Команда Тецуро не може так його підвести. 

Старий фотоапарат Акітеру Кей знайшов ще до того, як приїхав Тецуро, і знайшов абсолютно випадково — через постійні дощі та грози в них почало зникати світло, і бабуся пригадала, що десь на горищі сараю має бути цілий ящик свічок, тож вони притягли туди драбину, дерев’яну, гнилу й напіврозвалену, що вже років десять була примотана сталевим дротом до черешні коло теплиці, й Кей поліз наверх з ліхтариком у зубах, яким він збирався світити собі шлях та у випадку чого бити мишей; все горище було завалене старими коробками і ящиками, старою технікою, химерною і незрозумілою, Кей лише здогадувався, що це техніка, й не мав ані найменшого уявлення, що саме вона має робити, все було вкрите шаром пилу товщиною з палець, і лише біля крихітного віконця в кінці горища, з якого лилося слабке напівпрозоре світло, було відносно — дуже відносно — чисто. Кей узяв ліхтарика до рук, протиснувся поміж ящиків та накритого старою тканиною мотлоху й зрозумів — ось воно, таємне місце Акітеру, де той зникав, коли був віком як Кей, чи навіть трошки молодшим; вилазив на черешню, відчиняв з неї вікно сарайного горища й ховався там пізніми вечорами. Його речі також були вкриті пилом — скільки років уже пройшло з моменту, як Акітеру був підлітком, як він був тут востаннє, — поміж старих шухляд стосами були складені книги й блокноти, в які Кею зазирнути не дозволяла совість, сумки з дисками… Кроки Кея здійняли в повітря цілі хмари пилюки, і фотоапарат він побачив, лише коли та вляглася; світло-сірий металевий корпус ледь-ледь виблискував у тьмяному світлі, дивився на Кея своїм сліпим чорним оком. Він обережно, як поранену птаху, взяв його до рук. З підбитого боку визирав шнурок, що колись був яскраво-зеленим. Кей боявся на нього дихати.

Він сховав фотоапарат у кишеню, обтрусив замазані пилюкою руки, прочинив крихітне віконце — як Акітеру тільки вдавалося в нього пролізти? — і прийнявся шукати свічки, сподіваючись розібратися з цим якомога скоріше; фотоапарат, чи, ймовірніше, його цікавість кортіла, пекла, пропалювала в кишені дірку.

Він не зачинив вікно перед тим, як спуститися донизу, а потім і взагалі забув про існування того загадкового, вкритого братовими спогадами куточка — а наступного літа помітив, що з відчиненого віконця туди-сюди снують крихітні галасливі горобці. Він тоді виліз нагору, знайшов під стріхою їхнє гніздо й три маленьких яєчка; не став чіпати яйця, не став казати про це бабусі — вона його точно викине, щоб не серли на коробки, — тільки причинив віконце, залишив отвір — достатньо широкий для горобця, але затісний для кішки, — і вкотре пожалкував, що Тецуро немає, що він не може з ним цим поділитися.

Але поки що Тецуро був тут, на сусідній вулиці — і Кею чомусь дуже подобалося ловити його в старенький підбитий об’єктив.

Фотоапарат був крихітний, далеко не професійний — комусь із батьків, здається, подарували на роботі чи у відрядженні, але ніхто ним не користувався, тож він дістався Акітеру, — корпус був злегка надламаний з одного боку, фарба багато де стерлась, а захисні шторки на об’єктиві затулялися не до кінця, тож за стільки років лінзи щільно припали пилом. Кей знайшов всередині картку пам’яті, але батарейки виявилися розрядженими, тож він непомітно поміняв їх місцями з тими батарейками, що були в пульті від телевізора на літній кухні, який однаково не працював, і з тої секунди все, що він так любив, неодмінно потрапляло в кадр, у пастку його об’єктиву: фотографії були трохи розмиті, пилюка на лінзах створювала легеньку димку на кожному зображенні, а коли на них потрапляли сонячні промені, все в кадрі раптом спалахувало жовтим — але його колекція стрімко поповнювалась усім, що він бачив: кожною польовою квіткою, кожною рослиною край дороги, кожною розмитою пташкою, що випурхувала з кущів; він фотографував коників, сонечок і богомолів, повзаючи перед ними на колінах, фотографував розлогі поля, що на знімках були схожими на величезні жовті океани, фотографував тісненькі, порослі кущами городи, задні подвір’я, розвалені собачі будки, величні гнізда на стовпах, сонних незадоволених котів на парканах, у чиїх хвостах позастрягали реп’яхи й листя, вкриті білим послідом яблуні… А потім і Тецуро. 

Тецуро вмовив його піти на якесь із захованих у глибокому лісі озер — Кей відмовлявся дуже довго, дуже уперто, ще з минулого літа; він не любив воду, він відчував себе в ній неспокійно, не вмів не те що плавати, а і просто втримуватись на одному місці, не йти з головою під воду, але з Тецуро було важко сперечатись, йому неможливо було відмовити, — тож, коли грози й дощі скінчилися, коли всі хмари відігнав південний вітер, коли сонце знову стало їхнім постійним супутником, вони витягли з антресолі стару рядюжку й пішли в ліс — якнайдалі від протоптаних доріг і широких стежинок, через жорсткі колючі кущі, через порожні лисячі нори, через невисокі, але круті піщані схили — пісок сипався під їхніми ногами, Кей, худіший і легший, встигав вилізти нагору, чіпляючись за соснові гілки й коріння, простягав донизу руку й допомагав Тецуро забратись. Його фотоапарат сповнився сонячних променів, що пробивались крізь гілля над їхніми головами, крихітних заболочених ставків, на які вони натикалися дорогою, і галасливих дятлів, що маленькими червоними цяточками прикрашали стовбури дерев.

До озера, про яке говорив Тецуро, вони йшли досить довго — але от нарешті дерева розступилися, перед ними простягнувся порослий зеленню берег, рівна спокійна гладь виблискувала на сонці, сліпила очі Кея, тільки поодинокі крижні й лиски пірнали з головою під воду, пускали нею брижі, й старі спокійні дерева заходили в неї по пояс, стояли на місці майже непорушно, майже безшумно, тільки скрипіли іноді, похитувались, хилилися до води. Тецуро жбурнув свій рюкзак у високу траву — берег був весь вкритий бур’яном, біленькі квіточки болиголова легко дотягалися їхніх колін, де-не-де майже сягали поясу — і, не чекаючи, поки Кей розстелить рядюгу, роздягнувся й стрибнув у воду, здіймаючи бризки, розлякуючи незвиклих до людей качурів. 

Кей розкинув на землі покривало, переклав на нього рюкзак і одяг Тецуро й усівся сам, намагаючись спіймати Тецуро у свій об’єктив. Небо було таким яскравим, таким сліпучим, що на фотографіях перетворювалося на велику білу пляму, а озеро ставало зовсім чорним, і Кей незадоволено хмурився, клацав усі підряд налаштування — більше навмання, ніж із якимось розумінням справи, половини слів він і не чув ніколи, бо ще не так добре знав англійську, — сподіваючись закарбувати в пам’яті наляканих качок, що розліталися, загледівши Тецуро, похнюплену вербу, що опускала свої гілки глибоко у воду, гейзери води, що здіймав Тецуро, коли підпливав близько берега. 

— Харош відсижуватись, — гукнув йому Тецуро, мокре волосся обліпило його лице, чорні кучері спадали йому на очі, він одним швидким рухом відкинув їх назад, і Кей зловив цей момент на свою камеру. — Заходь у воду, будемо тебе вчить.

На якусь мить Кей завмер на місці, жалкуючи про всі прийняті ним за останні роки рішення, але врешті-решт поклав фотоапарат на рядюжку, накрив своєю футболкою, захищаючи його від сонця, й підвівся на ноги, обережно зайшов у воду, боязко тримаючись за вербове гілля над головою, як за рятувальний канат. 

Спочатку Тецуро спитав, чи не хоче Кей стрибнути у воду з верби, жартома намагався затягнути його за ноги на глибину — та довго не наполягав, не дражнив занадто сильно, бачив, який Кей невпевнений, розумів, якої довіри йому це вартувало. Вони трималися берега, Кей весь вкривався сиротами навіть на жаркому пекучому сонці, і Тецуро довго й терпляче пояснював йому все, що знав, все, що вмів; Кей тоді пожалкував про ті декілька жартів, що він відпустив у бік Тецуро рік чи два тому, коли той розповів йому, що хоче стати капітаном — навіть тут, так далеко від спортзалу, від жорстких волейбольних м’ячів, від імпровізованих сіток, він залишався таким спокійним, таким терпеливим, він вчив так, як не зміг би ніхто інший, вчив його дихати під водою, вчив правильно рухати ногами, м’яко притримуючи Кея за плечі, вчив розвертатися у воді, міцно стискаючи його праву долоню, що слугувала Кею єдиною опорою в ту мить; він не поспішав, жодного разу не розізлився — навіть коли злитись та психувати починав сам Кей, — повторював усе знов і знов, знов і знов, знов і знов.

— Ти тонеш, бо ти нєрвнічаєш, — усміхнувся він і поклав свою гарячу — навіть у прохолодній воді — долоню поміж лопаток Кея. — Розслабся.

— Не нєрвнічаю я, — нервово буркнув у відповідь Кей.

Тецуро вибухнув сміхом і пірнув під воду, здіймаючи бризки прямісінько Кею в лице.

Кею було незручно й тривожно без окулярів, йому відчайдушно не вистачало одягу, його очі боліли від брудної води та сонця, що від неї відбивалося, але він пересилював своє бажання повернутися на берег і закутатись у рядюжку, сховатись у бур’янах — в сантиметрах, в міліметрах від нього був Тецуро, його тверді гарячі руки, його жахливий сміх, що розлякував усіх фазанів на кілометри, його спокійні, терплячі очі, і Кей не міг піти на берег, він не міг від цього сховатися, не хотів його підводити, не хотів змушувати Тецуро думати, що він поганий вчитель.

А ще Кей просто був до крику упертим.

Йому нарешті вдалося лягти на живіт і не наковтатися води (ліва рука Тецуро лежала під його грудьми, права була попереду, щоб Кею було за що триматися), проплисти так декілька метрів за раз — міг би й більше, та Тецуро незручно було йти, він спотикався й хлюпав у воду, і так знову, і знову. 

Згодом йому вдалося навчитись чомусь на кшталт брасу — це йому, на подив Тецуро, далося значно легше, ніж усе інше, що той йому показував, — але йому все не вдавалося дихати так, як треба, точніше дихати взагалі; він затримував дихання, пропливав метрів десять і починав нервувати, тонув, як мішок з картоплею, і Тецуро, що не відходив від нього ні на крок, тягнув його догори за ногу, плече чи резинку трусів — що першим траплялося під руку.

— Баста, — нарешті оголосив Тецуро. Він важко дихав, усмішка все не сходила з його лиця, але він був уже зовсім виснажений; а Кей — тим більше. — Хвате на сьодні. Вернемось завтра.  

Кей кивнув, протер обличчя долонями; вода була тепла, сонце ніжно припікало спину, він уже знав, що завтра буде весь червоний як спіла редька, але все одно змерз до кістки, плечі в нього мілко тряслися, у вухах неприємно булькала вода, волосся нагадувало забиту водоростями ганчірку — він був такий втомлений, такий нещасний, і водночас… такий щасливий. Він завмер на місці, роздивляючись озеро, крижнів, що вже звикли до них, до їхнього галасу, спокійно плавали в декількох метрах від них і ліниво чистили своє лискуче пір’я; роздивляючись сонце, що з одного боку неба вже перейшло на інший. Роздивляючись Тецуро, що вийшов на берег, спіткнувся об водорості й ледь не звалився в бур’яни; пісок обліпив його стопи, болиголов лоскотав його литки, його мокра спина виблискувала на сонці; роздивляючись його гострі як бите скло хребці, схожі на морський кам’янистий берег, гілки ребер, що ледь-ледь виднілися, коли він набирав повітря в легені. З-під його ніг, з високих бур’янів, вискочили й порозліталися в усі боки маленькі горобці, він потрусив головою, як мокрий собака, і втомлено опустився на рядюжку. Кей вийшов слідом, обтрусив пісок з ніг і влігся поруч, густі бур’яни стелились під рядном, мов м’яка перина, тепла, майже гаряча, ніби сонце саме вляглося на це покривало, зігрівало його, спостерігаючи за тим, як вони борсаються у воді.

Тецуро перевернувся на живіт, підклав руки під голову й заплющив очі, мокре волосся розтеклося його обличчям.

Кей влаштувався на боці, опустив лице на зігнутий лікоть і уважно спостерігав за Тецуро, за кожним найменшим рухом, за кожною крапелькою, за кожною мімічною зморщечкою — як тоді, під час бурі, коли він ловив уламки Тецуро поміж швидких, миттєвих вибухів блискавок, тільки тепер нічого не заважало йому дивитися довго, жадібно, тепер щось змінилося всередині нього, і старе, знайоме почуття, яке не мало імені, зібралося в його грудях у бджолиний рій, гуділо, тремтіло, жалило його маленьке серце.

Він обережно, тихо підвівся на лікті — трава м’яко зашурхотіла під ним, прошепотіла щось Тецуро на вухо, та той не почув, — дістав фотоапарат і, затримавши дихання, ніби боявся сполохати цю мить, ніби вона от-от зірветься з місця, мов налякана лань, і назавжди зникне поміж дерев, підніс його до обличчя та зробив одне-єдине фото.

Он воно що, подумав Кей.

От як це називається. 

Це нове незнайоме почуття.

Кей сидів на землі, закинувши голову вверх, шорти його вкрились брудом, коліна мерехтіли подряпинами й камінцями, як новорічна ялинка. Його велосипед, що валявся неподалік, одним колесом у траві й грязюці, другим, пораненим, на запиленій доріжці, був схожим на виснаженого довгою дорогою коня, зірваний ланцюг спадав донизу, як скинута упряж. 

Небо над ними розсікла — зовсім низько, ледь не зачепивши електричні дроти — невелика, швидка птаха, плямисті крила стрепенулися на сонці й зникли з виду.

— Яструб, — тицьнув їй вслід пальцем Тецуро.

Кей опустив голову, підтягнув до себе коліна й сперся на них підборіддям.

— Не яструб. Боривітер, — буркнув він. — Яструби більші.

Тецуро легко знизав плечима, затиснув якийсь невеличкий замок в зубах і всівся в траву над велосипедом Кея, задзвенів ланцюгом, лице зосереджене, уважне, вже і забув про птаху, про біль у ліктях, про розсічену щоку, про розбите підборіддя.

У Кея чомусь не було настрою фотографувати — він підняв камеру, клацнув щось один раз, та занадто яскраве сонце сліпило об’єктив, займало весь простір у кадрі, закривало своїми жадібними променями Тецуро, а ті шматочки Тецуро, що пробивалися поміж стрічками світла, Кею не подобались, — тож він бездумно гортав останні фотографії: нескінченні поля соняхів, автобусна зупинка, одна-єдина на цілі кілометри траси, подовбана брудна мозаїка вже й не складається в назву, в слово, тільки виблискує синім і червоним, вантажівка, з кузова якої визирає спокійна, поважна корова, спина Тецуро, його руки, що стискають кермо велосипеда, який він тягне за собою через міст, червона фарба потріскалась, поздиралась, вкрилася іржею, та залишалася яскравою, як небо на заході сонця.

Як не дивно, Тецуро був тим, хто впав перший: розігнався, влетів у якусь вибоїну на дорозі, завмер на місці, на одному тільки передньому колесі, з усіх сил намагаючись втримати рівновагу, як одноногий лелека, що широко розкинув свої білі-білі крила, і може йому б і вдалося стати назад на обидва колеса, якби не Кей, якби не його дебільний велосипед, якби не старий ланцюг, що порвався — легко, як різноколірна паперова гірлянда, — коли Кей занадто різко спробував загальмувати. Кей в’їхав у Тецуро, завалився набік, на лікті й коліна, окуляри злетіли з носа й загубилися в траві; Тецуро полетів лицем у побитий асфальт, беркицьнувся й покотився вниз, в траву і бур’яни, і зверху на нього з переляканим дзенькотом звалився його бідолашний велосипед.

Кей підняв погляд: у волоссі Тецуро заплутався якийсь бур’ян, ніхто — ані Кей, ані Тецуро — й не намагався його звідти виплутати, глибока подряпина простяглася через усю праву щоку — ту, що з ямочкою, — якою він звалився на якийсь кущ, підборіддя, що ним він проїхався по асфальту, роздерте до крови, лікті й коліна пошматовані не менше, долоні всі в подряпинах й пилюці, та він ніби цього і не помічав, крутив щось у пальцях, відкручував і прикручував те до велосипеда Кея, до триклятого ланцюга, зовсім не ображаючись на те, яку підставу цей ланцюг йому зробив зо якихось сорок хвилин тому. Окуляри Кея припали брудом, якась травинка заплуталася в шарнірах, розбиті коліна пекли й боліли, та понад усе він злякався за фотоапарат — за одну тисячу чотириста шістдесят шість фотографій, що він встиг зробити за останній місяць, за всю любов, що він вклав у кожен знімок. За кожен знімок Тецуро, який за тридцять з чимось днів зникне знов, перестане існувати в межах його життя, залишить після себе тільки примарну надію на те, що вони побачаться за дев’ять місяців, і те старе, знайоме почуття, якому Кей нарешті знайшов назву, і яке від цього боліло ще сильніше.

Повз них пролітали автівки, хтось махав їм з вікна рукою чи гучно гудів і сміявся, і всім Тецуро широко посміхався у відповідь, на мить відволікаючись від своєї кропіткої роботи. Асфальт пашів жаром — Кей ненавидів асфальт, натерпівся його ще в містечку, відповз чимдалі від нього, від машин, від траси, заховався в траві, у соняшниках, — сонце пекло нещадно, жорстоко, навіть Тецуро почав потроху згоряти, та сховатися було ніде: вони були десь поміж двох світів, на довгому-довгому, майже нескінченному мостику між цими світами, між селами, поміж соняшників, поміж бур’янів, йти кудись із побитими велосипедами не було сенсу, лізти в незнайомі автівки не хотілося.

— Наче всьо, — пробурмотів Тецуро, підводячись на ноги. — Починив.

Й усміхнувся, так, ніби в нього нічого не боліло.

Кей лічив дні до кінця літа, як сторінки в шкільному щоденнику. 

Дев’яносто два.

Шістдесят два.

Сторінок меншало швидше, ніж він встигав озирнутися навколо.

Тридцять один.

Йому так і не вдалося полюбити воду — він так і не навчився плавати впевнено, швидко, як Тецуро, не навчився дихати, як треба, не навчився відчувати себе в ній комфортно; та йому однаково подобалось приходити на завжди безлюдне озеро, до зграйок диких качок, що їх вже зовсім не боялися, подобалось заходити у воду повільно, потроху, поки Тецуро пірнав туди з розбігу, здіймаючи цілі гейзери води, подобалось, коли водорості лоскотали його босі ноги, застрягали у волоссі Тецуро — що тільки в цьому волоссі не застрягало, — і подобалось, коли Тецуро лягав коло його ніг і дозволяв їх звідти виплутувати, подобалось валятися в траві, доки сонце ніжно сушило залишки води на шкірі, подобалось ловити водомірок, подобалось фотографувати Тецуро, розсип крихітних шрамів на його долонях, його литки у воді, крапельки на кінчиках його вій, його незмінну посмішку. 

Двадцять.

Ночі з восьмого до чотирнадцятого серпня вважалися періодами найбільшої активности Персеїдів. 

Метеоритних потоків, казав Кей. Падаючих звьозд, казав Тецуро.

Тецуро з особливою любов’ю ставився до зірок — дитина великого, яскравого міста, що ніколи не спало, ніколи не гасило своїх вогнів, ніколи не знало темряви, він їх майже не бачив, він за ними так сильно сумував. Коли вони поверталися додому пізніми вечорами, він ішов із задраною догори головою, роздивлявся кожну зірку, називав сузір’я навмання — іноді Кей його виправляв, а іноді й сам не знав, чи правильну назву сказав Тецуро, чи знову обізвав Діву вовком, — а Кей дивився не на небо, а донизу, під ноги Тецуро, слідкував, щоб той не перечепився й не розбив собі знову підборіддя.

Він розбудив Кея стукотом у вікно — Кей вже не злився, не дивувався, вже звик до Тецуро і його витівок за стільки років (чи, вірніше буде сказати, літ?) дружби, тільки побурчав собі під носа, надягнув спочатку окуляри, а потім — штани, і виліз надвір через вікно.

Вони забралися старою драбиною на черешню, на її міцні розлогі гілки, подзьобане шпаками листя лоскотало Кею щоки; звідти перебралися на дах сараю.

Шифер, що досі дихав тим теплом, яке йому щодня дарувало щедре літнє сонце, невпевнено скрипів під їхніми ногами. Очі повільно звикали до темряви. 

Небо над ними було таке могутнє, голодне, безкрає; щільне темне рядно, вкрите сотнями крихітних дірочок, що мерехтіли десь далеко-далеко, у мільйонах років звідти, Чумацький шлях розтікався небом, як пролите молоко, розправляв свої крила, як величезний білий птах, палав, як лісова пожежа. Тецуро переказував старі легенди: хтось вважав, що Чумацький шлях виник з відрубаного хвоста первісної морської дракониці, хтось — з грудного молока розлюченої богині, чи з украденої соломи, чи з іскор, що сипалися з підків доблесних коней; що в кожного народу є своя історія, неповторна легенда про Чумацький шлях, що їх так багато, бо колись він розсікав усе небо щоночі — а тепер майже зовсім зник із виду, розчинився у світлі тисяч і мільйонів міст, усіма забутий.

Кей лежав, зігнувши коліна, хвилястий шифер давив йому в ребра, залишки тепла гріли його босі ноги. Ніч була така тиха — мовчали собаки, міцно спали радіоприймачі, ховались у гаражах автомобілі, що вдень каталися вузькими вуличками, повторюючи в гучномовець «продаю курчата недорого» — і така гучна: так гуділи потяги, звідти — як на долоні, так оглушливо співали цвіркуни в садку, так голосно буркотів вітер під дахом, балакучий старий друг, гладив прохолодними долонями волосся Кея, його голі коліна, зривав листя з черешні й кидався ним у їхні обличчя. 

Крихітні уламки комети спалахували, немов зорі. 

Кей знав, що це не падаючі зірки, не метеорити, лише лід та пил, що зіштовхувався з атмосферою Землі, та все одно чомусь затримував дихання, коли на небі з’являлася й зникала чергова вервечка, коли Тецуро підіймав руку й указував кудись пальцем, шепотів щось так тихо, ніби боявся, що комета злякається його голосу і полетить геть.

Загадувати бажання на так звані падаючі зірки — дурниця.

Вони пролежали на даху до самісінького світанку й нарахували сорок шість метеорів. 

Одне тихенько, подумки загадане бажання на цілих сорок шість метеорів — не така вже й дурниця.

Напевне.

З третьої спроби — спочатку в Кея порвався ланцюг, а Тецуро проїхався лицем по асфальту, потім вони потрапили в грозу, що розмила всі дороги (асфальтом їхнє та сусідні села похвастатись не могли, той невеликий, декілька кілометрів, шматочок траси лише зʼєднував між собою ґрунтівки), колеса міцно вгрузали в багнюку, тож вони сиділи поміж розвалинами автобусної зупинки, дах якої зірвало ще до їхнього народження, аж поки їх не підібрала старенька забита гусьми газелька й не підкинула до центру села, звідки вони тягли свої велосипеди через калюжі й болото, всі вкриті білим пірʼям і пощипані одною конкретною неприязною гускою — їм нарешті вдалося дістатися Камʼянки, маленького містечка з населенням дванадцять тисяч осіб, водяним млинком і маленькою церквою, прикрашеною сотнею, якщо не більше, ікон у золотих рамочках.

Містечко Кею не сподобалось — не сильно відрізнялося від його домівки, від місця, куди йому доведеться повертатися за якихось чотирнадцять днів. Він роздивлявся вузенькі вулички й дороги, схожі на зім’яті простирадла, нескінченні бетонні паркани, потерті бронзові скульптури на вході до парку, і все його єство відштовхувало кожен спогад, кожне нагадування, хапалося міцно за тоненькі сосни й уламки горіха, опиралося з усіх сил. Він мовчки тягнув за собою велосипед й ігнорував усі прохання Тецуро сфотографувати його коло декабристів, коло церкви, коло вивіски магазину «Малята-совенята», хоча останнє і змусило його ледь помітно всміхнутися. Фотоапарат лежав на дні його рюкзака, неторкнутий.

Вони об’їхали на велосипедах ледь не все містечко. Безпритульні собаки здіймали гавкіт і бігли за ними слідом, і Тецуро сміявся, гучно, сміливо, спостерігаючи за тим, як їхні зуби клацали в сантиметрах від його коліс, в міліметрах від його спортивок, доки Кей молився, щоб з його побитого життям велосипеда знову не злетів ланцюг.

За весь день Кей зміг зробити лише одне-єдине фото: напівоберт Тецуро, лиця майже не видно — все затуляє його довге дурне волосся, — тільки підсвічені лагідним вечірнім сонцем щока, та, що з ямочкою, й довгі-довгі вії кольору золота, права рука піднята догори, рукав футболки задерся, відкриваючи майже непомітний шрам на трицепсі, гострі лікті, худорляві, різкі зап’ястя, волосся на руках, підсвічене сонцем, схоже на підпалений тополиний пух, з розкритої долоні донизу сиплеться насіння — Тецуро такий радісний, такий збуджений, що не може встояти, не рухаючись, і хвилину, — а на його великий палець спирається маленькою рудою лапкою лахмата, худюща білка, звисає з найнижчої кленової гілки. Тецуро навмисне дорогою туди натрусив насіння з чужих соняшників у целофановий кульок (який виявився рваним, тож половина вмісту опинилася в його кишенях, а друга половина повільно висипалася з кожним натиском на педаль велосипеда, залишала за ним слід, як зі старої казки, аж поки Кей це не помітив), сподіваючись нагодувати білок, які в парках мали бути звиклими до людей, ледь не ручними, на відміну від лісових, що кидалися навтьоки, щойно чули їхні кроки — та вони так довго тинялися парком, вишукуючи білок, що половину — сирого — насіння він злузав сам. Білка, на думку Кея, була не дуже гарна: худа як таранька, шерсть коротка, вся злиплася, а хвіст тонкий, обскубаний, хіба що сонце дарувало йому красивого, яскравого-яскравого рудого кольору — та навіть якби це була найгарніша білка у світі, Кей би на неї і не поглянув; він все не міг відірвати погляду від Тецуро. Він роздивлявся його шрам знизу на плечі — у нього було так багато шрамів, звісно, він був лише хлопчиськом — хлопчиськом, що ліз серед ночі на кладовища й падав у бур’яни, забирався на паркани й сидів там, як кіт, хоча й життів мав не дев’ять, а значно менше, тягав за собою горіхову гілку замість милиці… — і Кею хотілося побачити кожен шрам, вивчити їх всі напам’ять, скласти мапу, як астрономи складають мапи зоряного неба, торкнутися кожного пальцями; старого-старого, майже непомітного, на трицепсі, досі свіжих, навіть ще червоних, шрамів на ліктях і долонях, що залишились після нерівного бою з асфальтом, широких, кривих на передпліччях, що він заробив у дитинстві, вилазячи на паркани та дерева, чіпляючись за цвяхи й гострі кути дощок, нерівний, химерний рубець від видалення апендициту, що Кей помітив, коли вони відпочивали після уроків плавання на озері, білу плямку на лобі, яка там у нього була ще з раннього дитинства, червоні острівці й континенти зідраних колін, маленьку плямку на лікті, що залишилась після лишаю, який він підчепив, бо вічно гладив брудних і хворих вуличних кішок… Десь неподалік, за деревами, заревів чийсь старий мопед; білка відскочила від Тецуро й зникла високо в листі. Тецуро розчаровано застогнав. Кей кліпнув, опустив погляд на фотоапарат — білка була взагалі не у фокусі, загубилася в сонячних променях, що на цій камері виглядали одною великою білою плямою, тільки рука Тецуро палала на сонці і його закрита волоссям усмішка, — сховав його назад у рюкзак і розвернувся до Тецуро спиною.

— Час їхати назад, — сказав він, піднімаючи з землі свій велосипед. — Скоро почне темнішати.

Тецуро й далі стояв з піднятою рукою, закинувши вверх голову, уважно видивлявся щось поміж гілок — найгарніший хлопчик, якого Кей коли-небудь бачив, — а потім зітхнув, заховав кульок у кишеню й скорчив незадоволене лице.

Тринадцять.

Іноді з ними ставалися втомлені, тихі вечори — Кею, так само як і кожен минулий рік, нікуди було втекти від роботи по двору, Тецуро так тим паче брав на себе всю важку роботу своїх бабусі й дідуся, — і тоді вони, як колись давно, лягали у високу траву на схилі й читали.

Іноді — подумки.

Іноді Тецуро перевертався на живіт і зачитував Кею абзац, який йому не сподобався, чи абзац, який зачепив його особливо сильно, чи жарт, що його насмішив, чи момент, який зробив йому сумно.

Іноді вони лягали в траву поруч, скроня до скроні, волосся Тецуро лоскотало його щоки, його окуляри вічно давили у вилицю Тецуро, опускали книгу посередині, й у такі моменти Кей старався читати якомога швидше, але виходило в нього тільки повільніше.

Іноді Кей навіть не намагався читати, лише кивав час від часу, дозволяючи Тецуро перегорнути сторінку.

Вісім.

Сонце було вже зовсім низько, майже впало в обійми землі, закуталося в легкі білі хмарки, як у ковдру, ніби готувалося до сну, та небо ще було ніжно-блакитного кольору, кольору, який можна було побачити тільки наприкінці серпня.

Теплий вітер приносив перші звістки про осінь.

Їхні велосипеди лежали один на одному край дороги, плутались і тонули в бур’янах, у високій траві, і пасовище тягнулося далеко-далеко, аж за край, тільки в самому кінці, під самісіньким горизонтом, ледь виднівся напівпрозорий ліс. Попереду дорогу обступали високі кущі, ззаду, за їхніми спинами, лишалася посадка, верба хилилася над проїздом, купала своє листя в пилюці; з високої трави визирали хати й опори лінії електропередач.

Поля з кожним днем ставали все тихшими: розліталися птахи, ховалися комахи, шумів тільки вітер, хмари над головою, трава, що лоскотала небо. 

Тецуро колупав ранку на великому пальці, роздираючи її ще більше. 

Кею невимовно хотілося плакати — та він не міг цього зробити, бо йому було вже цілих чотирнадцять років. 

Завтра їхав додому Тецуро. 

За чотири дні їхав і Кей.

Білий пакет з прочовганим волейбольним м’ячем потонув десь у жовто-зеленому океані, у меланхолійному шумі вітру, в гіркому ароматі полину. 

Білосніжні хмарки над їхніми головами склалися в довгохвостого птаха, що летів на схід, зображення поступово розвіювалося, розчинялося в блакитному небі, небі кольору серпня, небі кольору головного болю. 

Один.

Нуль.

Екзамени повисли над головою, як грозові хмари, ще на початку вересня, і не розвіювалися, трималися важким згустком тривоги цілий рік. Книги припали пилом у кутку кімнати — у нього не було на них часу. Його руки вкрилися червоними плямами, як ніколи раніше, тренування з волейболу були нечастими, але інтенсивними до болю в кістках. Зображення за вікнами класів невпинно змінювалися, залишаючись тими самими, листя на деревах жовтіло й опадало, дерева вкривалися білим-білим снігом, що танув і з’являвся знову, танув і з’являвся знову, сонце ховалося за будівлями, мерзнуло й міцніше куталося в хмари, змагання тонули в цій рутині, непомітні, швидкоплинні — більша частина команди того року закінчувала одинадцятий клас, і хоч вони відчайдушно хотіли відіграти все, що могли, виграти на пам’ять медаль чи дві, засяяти востаннє перед тим, як покинути цю школу й це місто, часу на тренування в них майже не було, і сил після цілих днів підготовки до всіх можливих екзаменів майже не залишалося.

Кей жалкував, що не насмілився взяти номер Тецуро, і водночас якось по-дивному цьому радів: Тецуро лишався спогадом, невіддільною частиною літа, Тецуро й був літом, і Кею було трохи страшно, що телефонні розмови це зіпсують, що чути голос Тецуро у своїй кімнаті, де немає високих кущів горобини, нестримного вітру, безкрайого неба, зруйнує це закляття, накладене на подвір’я його бабусі, розіб’є його вщент, і літо більше не буде тим, чим воно було раніше. Кей завжди любив зиму, любив сніг, любив холод, навіть не дивлячись на те, як шкіра на руках боліла, вкривалася червоними тріщинами, як сніжинки вкривали окуляри й заважали бачити, як земля висковзувала з-під ніг холодними вечорами; та йому не вистачало повітря, сонячного тепла — справжнього, не схожого на світло ламп у спортзалі, а того, що сліпило очі й обпалювало шкіру, — не вистачало теплих калюж під босими ногами, килима з кабанами на стіні, запаху вогнищ, що тягнувся слідом за Тецуро, хоч той і не розпалював їх ніколи, тільки іноді палив сміття на задньому дворі, та завжди пахтів пожежею, ніби й сам горів без упину. 

Кімната Акітеру перетворилася на склад непотрібних речей, кімната Кея перетворилася на завалене книгами й зошитами поле бою, маленька кухня перетворилася на найсамотніше місце на землі. Щось у ньому невпинно змінювалось, збільшувалось, все не хотіло триматися всередині, прагнуло вирватись назовні, почуття набували все нових і нових назв, ставали дорослішими, і від того тільки нестерпнішими. Нічого не змінювалося з роками: вони з друзями проводили кожну велику перерву на підвіконнях, завалені зошитами й бутербродами, а кожні вихідні — на підлозі чиєїсь кімнати перед під’єднаним до старенького ікс-бокса телевізором, поміж пачок чипсів та розкритих на середині підручників, і водночас змінювалося так сильно, ставало таким невпізнаваним. Вони вже не були дітьми — вони були підлітками, вони напишуть екзамени, і хтось піде геть, а хтось матиме пережити об’єднання класів, почати думати про майбутнє, у них вже були перші, серйозні, справжні закоханості в дівчат з паралельного класу, взаємні й невзаємні, і Кей спостерігав перші розбиті серця зі сторони, не втручався, не давав порад, тільки з жахом розумів, що його, скоріш за все, чекатиме та сама участь, тільки поділитися він нею ні з ким не зможе.

Того року Акітеру вирішив приїхати додому на всі зимові канікули, відсвяткувати з ними й Різдво, і Новий рік, і в них з Кеєм нарешті було більше, ніж один-два поспішних дні: склад непотрібних речей було розібрано, Кей поселився в його комп’ютерному кріслі й нарешті показав усі, усі до єдиної фотографії, зроблені на його старий фотоапарат (Акітеру був такий здивований, коли його побачив, він вже забув і про нього, і про свою дитячу схованку на горищі), тихо розповідав про кожну, згадував назви всіх бур’янів та крихітних пташок, розказував про газельку з гусьми, про дощі й засухи, про бабусиних собак і про Тясмин, про те, як навчився плавати й зав’язувати шнурівки по-австралійськи. Акітеру, звісно, помітив, як багато Кей фотографував самого лише Тецуро, і Кей було знітився, та Акітеру, що провів із ними двома ті пару тижнів, вирішив, що це просто Тецуро постійно ліз у кадр (що він, в принципі, робив частенько, тож, технічно, брехнею це не було).

Після Нового року Акітеру постукався у двері кімнати Кея, ніяково переминався з ноги на ногу, намагаючись стримати усмішку, і, ніби вибачаючись, розповів про свого друга зі школи, що мав золоті руки й вмів полагодити що завгодно. Кей, що тоді відірвався від конспектів з історії, кліпав на нього розгублено, аж поки Акітеру не витягнув з-за спини фотоапарат.

Кей тоді не дуже розумів, скільки насправді коштують речі — тільки коли виріс, усвідомив, що Акітеру відмовлявся брати в батьків гроші, сидів ночами над конспектами, щоб вийти на стипендію, і працював вечірні зміни офіціантом у ресторанчиках Франківська, — і навіть не здогадувався, якими важкими для його студентського бюджету були всі ці подарунки Кею, навіть якщо — це він також зрозумів тільки з часом — ці подарунки він знаходив на барахолках і базарчиках, лагодив разом із друзями й оправляв — підфарбовував там, де збилася емаль, змінював лінзи й затирав подряпини перед тим, як його вручити, — та це ніколи не заважало йому відчувати цінність цих подарунків. Гроші тоді не мали для нього значення. Важливим було тільки те, що Акітеру завжди буде його старшим братом, тим, хто уважніше за всіх прислухається до кожного його слова, кожної історії, лагодить для нього свої старі велосипеди, віддає всі книжки й обстоює його перед батьками.

Фотоапарат був важкий, втричі більший за стареньку камеру Акітеру. 

Зовсім не професійний, нічого визначного — фіксований об’єктив, декілька базових налаштувань, ремінь, щоб повісити на шию, — але це була найдорожча, найцінніша річ, яку тільки отримував Кей у своєму житті, і фотографії на нього виходили чіткіші, сонце не псувало зображення, лінзи були чисті від пилу, і в нього навіть був як автоматичний, так і настроюваний фокус. Кей сфотографував кожен предмет у квартирі, та побоювався тягати його з собою надвір, тільки декілька разів виходив у парк, зробити пару пробних знімків, розібратись у всіх кнопках, але трепетно беріг його аж до самого літа.  

Зимові канікули закінчились, і Акітеру поїхав до міста. Сніг розтанув, на зміну йому прийшов бруд під ногами, а потім і перші маленькі білі квіточки. Потім до містечка повернулися птахи й листя, а життя Кея перетворилося на безперервний потік панічної підготовки до екзаменів. Спочатку вони з друзями збирались у порожніх кабінетах після уроків, потім уроки закінчилися зовсім, і Кей проводив цілі дні за писемним столом у своїй кімнаті, їв і спав на тому ж місці, й відривався лише раз на три дні, щоб встигнути на тренування з волейболу.

Всі екзамени він в результаті склав на відмінно, і, стоячи перед приклеєним до шкільного вікна листком зі списком балів, не міг зрозуміти, чого він так боявся.

*

Того року, в самому кінці червня, Кей подумав, що його рейсом ніколи не їздило багато людей, і не взяв квитки заздалегідь — вперше і востаннє в житті, — купив квиток на касі за годину до відправлення й зрозумів, що потрапив на невдалий до крику день; усі вагони були забиті доверху, його звичні бокові місця були зайняті, йому дісталася горішня полиця, а сусідами його виявились чоловік, що заснув на поличці навпроти, щойно потяг зрушив з місця, тільки періодично перевертався й бурчав, просячи поводитися тихше, і дві дуже балакучі жіночки віком приблизно, як його мама — тільки значно повніші й у декілька разів більш гучні, — на нижніх місцях.

Першу годину дороги йому вдавалося ховатись на своїй полиці — читати книгу в цьому ґвалті виявилось важко, навушники від них не сильно рятували, — та він припустився помилки, коли висунувся зі свого місця, притискаючи камеру до брудного вікна, щоб сфотографувати сизі гори вдалечині; жіночки довго-довго вмовляли його спуститися до них, і вихованість Кея не дозволила йому відмовити уп’яте.

Він виглядав значно старше своїх п'ятнадцяти — і не тільки тому що постійно гепався головою об полиці, коли намагався підвестись на ноги, щось у його очах, як постійно казали йому дорослі, було надто розумним, надто серйозним для дев’ятикласника, хоча Кей не дуже цьому вірив, схилявся до того, що всі вважали його розумним лише через те, що він носив окуляри, — а ще дуже, за їхніми словами, красиво й доглянуто, і за його колір волосся готова була вбити будь-яка жінка, і він такий самостійний, раз їздить так далеко без батьків, і в нього, напевне, були закохані всі його однокласниці (Кей лише ніяково усміхнувся).

Його нагодували такою кількістю бутербродів з кабачковою ікрою, варених яєць і помідорів, примовляючи, що він занадто худий, що наприкінці цього обіду він не зміг би залізти на горішню полицю, навіть якби вони його відпустили — самі жіночки пили чай, в який час від часу підливали щось із пляшки з-під «Біоли», заїдали його ірисками, — і прийнялися грати в карти (Кей тоді пояснював їм, що таке баланс білого, декілька разів сфотографувавши столик, навіть не налаштовував фокус, не дивився, що фотографує, і ці світлини досі одні з його улюблених — залитий золотим світлом стіл, ним миготять тіні бетонних стовпів, що пролітають повз вікно, мов птахи на полюванні, залізні підсклянники виблискують на сонці, чудернацька тінь від пластикової пляшки з водою спадає на розкидані карти з де-не-де загнутими куточками, червоні плями чирв та бубнів перегукуються з помадою, що викотилася з косметички, а в куточку — доглянута рука, темно-бордовий манікюр, красиві пухленькі пальці прикрашені каблучками зі злегка потьмянілого срібла). Кей програв у дурня шість разів поспіль, аж поки не помітив, що вони шахраюють, і до самісінької темряви його вчили непомітно скидати шістки, розрізняти мічені карти й витягувати з відбою козирі. 

В одної жіночки була донька, трохи старша за нього, «такая же сурйозная», що навчалася на археологиню й жила з батьком, а в другої — ніяких дітей і чоловік-військовий, що рідко приїжджав додому; Кей уважно слухав їхніх історій, майже не втручався в розмову, підкидав їм карти, коли вони надто захоплювалися теревенями, й іноді навіть не міг стримати сміху під час їхніх суперечок, давився чаєм і вчився лайки, якої ніколи ще не чув. 

Вони відправили його спати о дев’ятій, коли почули, як рано йому вставати, мов маленьку дитину, і Кей ще довго прислухався до їхніх розмов, що зробилися тихшими, сумнішими, коли світло у вагоні погасло, коли заснули всі, окрім них.

Провідниця розбудила його о п’ятій ранку, і жіночки вже зникли, залишивши після себе лише м’який квітково-мускусний запах дорогих парфумів. 

Те літо видалося надзвичайно самотнім.

Кей не сильно зважав на самотність; він ніколи не був один у цьому місці, його завжди цілував у щоки вітер, кури клювали зерно з його долонь, жито завжди було готове сховати його від сонця, від неба, від світу; бабусин двір зустрів його звичною гостинністю, в ньому ніколи нічого не змінювалось, тільки нові троянди розпустилися коло хвіртки й старий Тобік став менш гавкучим, все було точнісінько таке саме, як він його й пам’ятав, все, за чим він так сумував темними зимовими вечорами, виблискувало на сонці, нависало над його головою й опускалося йому під ноги — все, окрім одної маленької детальки, найяскравішого шматочка пазла, та, пробувши тут тиждень, Кей з легким подивом зрозумів, що, хоч Тецуро йому дуже не вистачало, він однаково не втратив тої любови, що сповнювала його з самого дитинства, не втратив почуття дому, не розучився розчинятися в землі й проростати квітами, і шкіра його так само червоніла на сонці, і ноги так само не поміщалися на маленькому ліжку, і мурахи так само губилися поміж сторінок його книг.

Він прокидався рано вранці й годував курей, обережно гладив їх по голові, коли вони підходили до нього впритул, насипав їсти собакам, що облизували його долоні, махаючи хвостами, поливав квіти у вазонах, що були натикані ґанком, й обливав зі шланга кущі в садку, косив траву перед парканом і підмітав подвір’я, що вічно вкривалося горіховим листям, не встигав він і кліпнути оком. Він їздив у магазин в центрі села на велосипеді, вітаючись з людьми, яких зустрічав уперше в житті, спускався на пасовища й дрімав у траві після обіду, вже був достатньо дорослим, не боявся ходити наодинці лісом, що колись здавався таким величезним, а тепер був більше схожим на лісосмугу.

А ще — він фотографував. 

Він сфотографував кожну троянду в садку, як його попросила бабуся — пелюстки переливалися м’яким персиковим чи насиченим, темним червоним, де-не-де поміж них ховалися бджоли та крихітні павуки; він фотографував собак, що все крутилися й бігали навколо нього, виходили на світлинах змазаними плямами, та курей, що тікали з переляканими криками, а потім йому набридло й він пішов на пасовище, фотографував корів, що ліниво ганяли мух хвостами, й телят, що тулилися до їхніх животів, ледь трималися на тоненьких ніжках, фотографував маленьких плигучих горобців у траві та горлиць, що сиділи високо на гілках дерев, ледь помітні на світлинах крихітні рожевуваті плямки, заховані поміж листя.

Він фотографував тоненький сором’язливий Тясмин, вода виблискувала на сонці, що пробивалося поміж гілок, сонячні зайчики розбігалися гладдю, мов краплі пролитої фарби, підбирався ближче та фотографував прудких водомірок, жаб, що, непотривожені, сиділи на березі, крекотали — так незвично, що він спочатку подумав, що то якийсь птах, ходив туди-сюди берегом із задраною догори головою, — фотографував сонце, що все хилилося до горизонту, заглядало поміж сосен, та небо, що поступово набувало м’якого помаранчевого відтінку, а тоді здійняло цілу пожежу над полем, що палала так яскраво, аж доки сонце не опустилося за ліс. 

Акітеру також не приїхав того літа — одразу після завершення практики почав брати повні зміни в ресторанчиках, майже не давав собі вихідних; тільки дзвонив пізно ввечері й слухав історії Кея, обіцяв приїхати наприкінці літа до містечка й подивитись усі до єдиної фотографії, розповідав кумедні історії про дурнуватих відвідувачів та забудькуватих колег, розпитував про Тецуро, що все ніяк не з’являвся.

Ноги іноді заносили Кея в той кінець села, віддалений куточок, крамничка, до якої він ходив сім років тому, коли вперше зустрів Тецуро, вже давно зачинилася, власниця була надто старенька, а діти її поїхали до міста; яблуня самотньо обіймала паркан, біла, немов сива, старенька і втомлена; лелечиха спостерігала за Кеєм, що все ходив кругами, намагаючись красиво її сфотографувати, зазирав за паркан, вітався з дідусем Тецуро — бабусі не стало восени, виявляється, Тецуро приїжджав сюди на поховання, — й гладив котів, що дрімали в тіні яблуні. Садок, що завжди був схожим на маленький, квітучий шматочок лісу, зовсім заріс, десь поміж гілок щебетали горихвістки, їхні хвостики спалахували на сонці й зникали в листі, і лавочка під вікнами тепер була зовсім самотня, навіть Кефір та Паразит більше не відпочивали там, звісивши хвости.

До черешні вічно зліталися шпаки: бабуся лаяла їх за те, що поклювали ягоди, а Кей ховався за теплицею, намагався спіймати їх у свій слабенький об’єктив, спостерігав, як переливалося їхнє пір’ячко, виблискували на сонці білі цяточки, слухав їхніх пісень — щебету, свисту, клацання, клекотання, слухав, як вони передражнювали горобців і ворон, заводилися між собою з гучними криками й розліталися цілими зграйками, щойно він підбирався надто близько.

Іноді він забирався на горище сараю, до дитячої схованки Акітеру, де тепер поселилися горобці, тихенько, намагаючись не налякати птахів, підбирався до вікна і фотографував їх звідти — ці фотографії виходили найкраще.

Поля того року були тихі, мовчазні: вітер узяв кілька місяців перепочинку, не тривожив жито й пшеницю; коли Кей опускав велосипед у траву й лягав долі, витягував привезену з собою книжку, шурхіт лану не заколисував його до сну. Світ ніби став на павзу, дні тягнулися ліниво, повільно, протікали повз нього безшумно, й усе інше ніби припинило існувати: тільки Кей у цьому потоці, що вже давно змив з нього всі старі, міські тривоги, він поступово в ньому розчинявся, його кінцівки плуталися в житі, його волосся перетворювалось на павутиння, книжки, прочитані, уходили в землю. 

А ще — він думав.

Він так багато думав.

Колись він зайшов так глибоко в ліс, що йому вдалося сфотографувати лисицю — пухнастий бурий хвіст вдалечині, поміж дерев. 

Він ще ніколи не бачив лисиць, і йому стало трошечки лячно; йому правда не вистачало Тецуро — Тецуро, який не боявся лізти на кладовище серед ночі, який не боявся собак, що гнались за його велосипедом, не боявся бурі, що зносила все на своєму шляху, — Тецуро, що, скоріш за все, погнався б за цією лисицею слідом.

Світ був далеким, і від цього Кею було так спокійно, нічого не могло його потривожити, всі страхи й туга лишилися десь за залізничними коліями, чекали, коли він перетне цю межу, щоб накинутись на нього знов; та тут він був у безпеці. Всі сумніви були лише думками, що повільно протікали повз нього, не зачіпаючи його, не ранячи.

Він лежав у траві й роздумував про все, що сталося з ним за останні сім років, думав про нові й нові почуття, такі сильні, такі захопливі, такі незрозумілі для всіх інших, скільки їх не пояснюй — тому він і не намагався, тримав усе в собі. Він неймовірно сумував за Тецуро, та водночас якась маленька частинка нього боялася його приїзду, сподівалася, що цього року він сюди не навідається, зайнятий екзаменами чи наляканий горем і густо зарослим садком, сподівався, що цього літа їх буде тільки двоє — тільки Кей і жито, тому що там, де Тецуро, там і почуття, а там, де почуття, Кею завжди ставало страшно. Він завжди боявся всього непідконтрольного, настільки сильного, боявся цього щему в серці й тягучого відчуття в животі.

Та якась інша, сильніша частинка нього, поверталася до минулого літа знов і знов, поверталася до залитого сонцем озера, до гарячих долонь Тецуро на його плечах та спині, до його усмішок — Кей ніколи не бачив таких усмішок, ніколи не чув такого сміху, — до його м’яких, ледь відчутних доторків до його волосся, схожих на ласкаві й грайливі доторки вітру, й іноді він замислювався, чи не вигадав він Тецуро, чи не був той насправді вітром, чи сонцем, чи житом, чи прохолодною водою в озері, чи прудкими галасливими горобцями на дротах.

Тецуро приїхав аж у серпні, і разом із ним приїхала туга й нестримні вітри. 

Кей саме фотографував синичок, що ховалися від сонця попід кущами й вмить розлетілися, коли хтось вдалечині почав гукати його ім’я — Кей підвівся на ноги й обернувся, і Тецуро, швидкий і сильний як вітер, стрибнув на нього з розгону, ледь не збив з ніг; він був значно за нього важчий, Кей ледь втримався, щоб не лягти в кущі, тільки підняв руку з фотоапаратом догори, боючись на нього впасти. Міцні руки Тецуро притиснули Кея до нього, і він говорив, він щось говорив, він так багато говорив, та Кей міг думати тільки про фотоапарат, що ледь не полетів на землю, і про гарячі долоні Тецуро на своїй спині, про його дихання на своїй шиї.

Він не без задоволення зазначив, що того року став вищим за Тецуро.

Той побіг до його двору, щойно закинув свої речі до хати, привітався з його бабусею і дізнався, що Кей того ранку пішов, як завжди, невідомо куди; оббігав пів села — звісно, спочатку пішов на пасовище, до корів, до лісу, до річки, і зовсім не очікував знайти його на чужих городах по коліна в капусті.

Того літа він закінчив школу й вступив до університету — звісно, спортивний менеджмент, звісно, Тецуро полишив надію потрапити в якусь команду, бо ж їхня школа жодного разу не пройшла далі регіональних, та, звісно, він не міг полишити спорту, полишити своєї великої, нестримної любови, і Кей трошки засмутився, коли це почув, бо ніколи не міг уявити Тецуро ніяк інакше, окрім як капітана, та скоро прийняв цю думку, зрозумів, що це підходить йому навіть більше: постійно бути оточеним людьми, ділитися з ними своєю любов’ю, спрямовувати їх вперед, залишатися на місці, з якого він зможе проштовхувати інших далі, — та ніби й не змінився зовсім, ані краплі не виріс, у нього була та сама грайлива посмішка, ті самі бісики в очах, ті самі манери п’ятикласника й енергія дитини, що об’їлася цукру.

І те саме волосся, в якому застрягали травинки та найяскравіші промені сонця.

Втім, він був трохи інакшим — не сказати, що він перестав бути бешкетним підлітком, та все ж таки він став дорослішим, останній рік залишив на ньому важкий, темний слід, який можна було помітити, тільки якщо уважно-уважно на нього дивитися в ті хвилини, коли він мовчить, про щось роздумує. Кей не розпитував його ні про що, боявся розворушити щось погане, боявся, що не має права питати, боявся перетинати кордони, які сам собі вибудував, і боявся, що не знайде, що сказати, не знайде способу цьому зарадити. Він і сам все чудово розумів — з дорослішанням приходило все їдкіше усвідомлення невпинности плину часу; щось неодмінно змінювалось, щось, рідне, втрачалося з роками, тонуло в небутті, і на зміну йому приходило нове, складне, лячне.

Тецуро хотів восени шукати роботу — вони з Акітеру були такі різні, такі не схожі один на одного, і водночас іноді такі однакові, і важке відчуття в грудях все не хотіло покидати Кея, — як його старша сестра, що з’їхала від них, щойно вступила до університету, з якою вони з Тецуро, виявляється, все життя ділили кімнату, колір очей та упертий характер. 

Він привіз із собою старенький батьків ноутбук, і вони проглянули всі сімсот двадцять дев’ять фотографій, що Кей зробив за останній місяць, і Тецуро уважно роздивлявся кожну, хвалив їх так багато й так щиро, що в Кея починали горіти вуха, довго роздивлявся знімки жаб на березі Тясмину, сходів сонця з даху сараю, вантажних потягів, що пролітали над порослим зеленню кладовищем, павутинок, що звисали з гілок, палали на сонці, взяв з Кея обіцянку, що той зробить йому таке фото, яке можна буде викласти в усі соціальні мережі; вони валялися на веранді й дивились японські серіали, що Тецуро завантажив перед приїздом, коли надворі лив дощ, каталися в сусідні села на велосипедах, щоб сфотографувати стада кіз чи розвалини колгоспного клубу, коли погода була хорошою, й цілими днями купалися в озері у лісі, коли спека ставала нестерпною — Кей нарешті навчився триматися на воді впевнено, плавати брасом майже так само швидко, як і Тецуро, і не боятися водоростей, що хапали його за ноги.

Іноді вони розмовляли годинами без упину — розповідали про свої міста, про шкільних друзів, переказували сюжети незнайомих один одному книжок чи довго, пристрасно сперечалися про мотиви героїв прочитаних колись книг, пригадували міти, що Тецуро, виявляється, вигадував на ходу, коли йому було дванадцять, Кей розповідав про жінок, яких зустрів у потязі, а Тецуро переказував анекдоти, що чув від друзів батька; іноді вони сиділи мовчки, спершись один на одного колінами, лежали в траві, роздивляючись, як повільно хитаються над ними колючі гілки, чи втикали пошарпані навушники Тецуро в плеєр Кея, що вже давно вийшов з моди, і слухали все, що він туди завантажував роками. 

З’явилися перші кавуни, ще трохи зелені, зовсім не солодкі, та Тецуро казав, що саме ці — його улюблені; вони сиділи на городі Кеєвої бабусі, ніж з надламаною ручкою лежав на листі, над ним кружляли бджоли. Тецуро намагався доплюнути кісточкою до старої абрикоси, та в нього все не виходило, і Кей закочував очі, виколупував кісточки пальцем зі своєї скибки.

— Щас точно доплюну, — сказав Тецуро, розігнав ножем бджіл, відрізав собі ще шматок — рожевий сік повільно стікав поміж його пальців, малював липкі доріжки на засмаглій шкірі — й відкусив здоровий шматок там, де м’якоть найсолодша, майже крихка, схожа на вату.  

Ліси стогнали над ними, шепотіли їм своїх таємниць, налякані сильними, різкими вітрами, листя кружляло над ланами, птахи кричали десь високо-високо в небі, земля гуділа під їхніми кросівками.

— Ти не боїшся? — раптом запитав він. 

Кей підняв голову з колін, обернувся до Тецуро.

Сонце повільно опускалося за горизонт, стіни старенької сільської бібліотеки стікали м’яким рожевим світлом, запилені вікна відбивали від себе сонні, втомлені сонячні промені, сліпили очі бабам на велосипедах, що проїжджали повз, навколо одної-єдиної лампадки, що засвітилася над запертими на ключ — неділя — вхідними дверима, кружляла пара нічниць. Від сходинок, що нагрілися впродовж дня, повільно підіймалося приємне тепло, повітря ж поступово ставало прохолоднішим.

— Чого?

Тецуро колупав пальцем маленьку вибоїну в цементі, довго про щось думав. Його щокою пробігла глибока подряпина — зачепив лицем гілку, коли розігнався на велосипеді, — на шиї червоніла, роздерта, плямка від комариного укусу. Мошка кружляла над ними, підсвічувана лампадкою, схожа на зграйку крихітних світлячків.

— Майбутнього, — тихо відповів він, знизавши плечима.

Рожеве сонце відблискувало в його опущених донизу очах, світло від бібліотечного ліхтаря окреслювало його крихкий обрис, згорнутий як оригамі силует, невпевнену, пригнічену лінію плечей. Кей вже бачив його таким раніше — але лише самим краєчком ока, коли Тецуро думав, що на нього ніхто не дивиться, дозволяв собі замислитись, струшував з себе цю ламкість швидко, як комашню, що сідала на плечі, коли його окликнути; ще ніколи він не був таким… відкритим. Таким вразливим. Кей не розумів, чи це так змінився Тецуро, чи це частина того сліду, що на ньому лишив останній рік, чи щось змінилося між ними двома, і Тецуро чомусь дозволяв йому побачити новий, раніше так добре приховуваний, шматочок його сутности.

Він відвернувся, опустив голову на коліна, замислився. 

Чи боїться він?

— Я знаю, що я буду робити в майбутньому, — повів плечем він.

— Це не те, що я спрашую, — м’яко відповів Тецуро. 

Кей кивнув. 

Що він мав на це відповісти?

Тецуро було страшно. Це тепер зрозуміло, ясно як білий день — йому страшно. Що Кей міг сказати? Заспокоїти його, що все буде гаразд, збрехати, що майбутнє не страшне? Кей ніколи не вмів брехати, щоб когось підтримати, та й не хотів, правду кажучи; і, хай там як, чи матимуть сенс ці слова з вуст дев’ятикласника? Його майбутнє було далеким, занадто далеким, щоб насправді його боятися, майбутнє Тецуро висіло над ним темною хмарою. Відповісти, що йому також страшно, що він його розуміє? Та чи дійсно він його розумів? Кей не втрачав у цьому житті нічого важливішого загубленої в дорозі книжки чи подарованої кимось дрібнички, час забирав у нього щось, та рано чи пізно однаково повертав, час був ніжним із Кеєм, терплячим; швидким, нестримним, та поблажливим. 

— Боїшся ти чи ні, це все одно станеться, — невпевнено пробурмотів він. — І хороше, і погане. І щось ані хороше, ані погане.

Він помовчав ще якийсь час. 

— Не знаю, — нарешті чесно відповів він. — Може, і боюсь. Але більше… чекаю. 

Тецуро кивнув, випрямив ноги, проїхався п’яткою кросівки по землі, здіймаючи в повітря хмарку пилу. Його коліна були, як завжди, брудні, зібрали на себе весь пил зі сходинок бібліотеки, на яких вони сіли перепочити. Їхні велосипеди валялися в кущах неподалік, звалені один на одного, як пара тварин, що спали; тонули в листі, вкривалися пилом і темрявою. 

— Я не хочу, щоб щось мінялось, — тихо сказав Тецуро.

— Все змінюється, — відповів Кей.

Він не хотів, щоб літо закінчувалось. Він не хотів, щоб Тецуро їхав геть. Він не хотів, щоб Тецуро змінювався — його чекає нове, зовсім інакше життя, в якому з’явиться так багато нових речей, що місця Кею може й не залишитись; наступного літа він, можливо, приїде вже зовсім іншою людиною, не тою, в яку закохався Кей, не тою, якій потрібен Кей. Або не приїде взагалі.

— Можливо, все зміниться й на краще, — видихнув він. 

Тецуро невпевнено кивнув. 

Кей приїхав до Тецуро вранці — Тецуро давно хотів привести двір до ладу, причепити в садку, у тіні від густого листя, гамак, полагодити столик, де всі раніше сиділи пізніми вечорами, а Кей хотів йому з цим допомогти, — а після обіду, коли вони майже закінчили, вітер, сильний, настирний, який заважав їм весь день, зовсім розбушувався, пустився дощ, що не закінчувався до самої темряви. Вони сиділи на ґанку, Кей намагався зубами витягнути занозу з великого пальця, Тецуро задоволено оглядав двір, що не втратив свого неохайного затишку, свіжого лісового повітря, співів птахів, непотривожений сонцем, що знову визирнуло з-за хмар, але вже на самісінькій межі неба й землі, десь за кущами малини; краплі гучно стукотіли листям, недоспілі груші під натиском вітру валилися донизу.

Дороги зовсім розмило. Кей подзвонив бабусі, щоб сказати, що він не дотягне велосипеда через усе село в такій багнюці, і що він залишиться в Тецуро до ранку.

Разом зі зливою прийшла перша по-справжньому осіння прохолода — простигла волога земля втомлено дихала вереснем, дощ, що поступово слабшав, усе мав припинитися, та раптом припускався знов, стукотів по шиферу, з кожною годиною ставав усе холоднішим, грубішим, крихітні краплі впивалися в шкіру, мов крижані голки. Волосся Тецуро від вологи зробилося пухнастим, закручувалось і спадало йому на очі, він щільніше кутався у свою олімпійку, стукотів правою ногою по дерев’яній сходинці, Кей поруч із ним сидів, згорнутий у клубочок, замотаний в червону бобку Тецуро, як у великий зимовий пуховик; бобка — навіть не дивлячись на те, що Кей вже його перегнав, очі Кея знаходились на рівні волосся Тецуро, тільки зачіска його стирчала догори, майже урівнюючи їх у зросту — однаково була відчутно великою в плечах, надто широкою, рукава тягнулися майже до самісіньких кінчиків його пальців, і він ховав у них руки, відчував себе таким маленьким, таким крихітним, навіть попри те, що йому було вже цілих п’ятнадцять років, попри те, що він написав усі екзамени на найвищий бал, попри те, що він іноді відчував себе вдвічі старшим за Тецуро.

— Ти замерз? — раптом спитав Тецуро, і зробив це так неочікувано, так стурбовано, що Кей аж підскочив на місці.

— Е… трохи, — знизав плечима він. 

Тецуро підвівся на ноги, потягнув його догори за капюшон, заширокий комір наліз Кею на носа, й відчинив двері в хату. Кей підвівся на ноги слідом, стягнув кросівки й зайшов досередини, поставив їх обережно на килимок у кутку (Тецуро зняв кросівки, по черзі наступаючи на п’ятки — вони через це завжди були трохи брудні й пом’яті, — й відштовхнув їх ногою з проходу) й так і завмер на порозі, спостерігаючи за тим, як Тецуро ходив з однієї маленької кімнатки в іншу.

Коридор був тісний — зліва від дверей крихітна кухня, на якій стало місця тільки газовій плиті на дві конфорки, заставленому баночками маленькому комоду й крихітному столику, в центрі якого стояла напівпорожня кришталева вазочка з конфетами, під вікном; справа зіжмакані, забиті в куток високі сходинки, попереду — завішаний шторкою прохід до єдиної спальні, яка, схоже, належала його дідусеві, біля дверей темнів важкий комод, в якому Тецуро старанно щось вишукував.

— Зара найду тобі рушник, — пробурмотів Тецуро. — Правда, пока добіжиш від душу до хати, опять намокнеш…

Кей сховав руки в кишені бобки, став коло своїх кросівок, старався займати якомога менше місця. 

— Та не переживай так, — тихо сказав він, нахиливши голову. — Вибач, що напружую…

— Ти чого? — підняв голову Тецуро. — Я тіки радий, шо ти в мене лишаєшся, — він витягнув з комода махровий рушник, рожевий, з великими білими квітами, і вручив його Кею разом із якимись шортами й футболкою, що, Кей знав, була його улюбленою. — Там дві кроваті, одна — сестри, нам є де спати. Іди мийся.

Ще якийсь час Кей дивився на футболку в своїх руках, чорну, трохи потерту, з логотипом улюбленого волейбольного клубу Тецуро, яку він колись давно випросив у матері, коли вони прийшли подивитися змагання, і нарешті кивнув, розвернувся, начепив якісь величезні шльопанці й поплентався під дощем до крихітного дерев’яного душу на задньому подвір’ї.

Дощ лив колючий, прохолодний; вода в душі була крижана, ніби в бочці на даху плавали величезні шматки льоду, Кею здавалось, ще трохи — й один з них звалиться йому на голову. 

Футболка була завелика Тецуро в плечах, Кею так і зовсім спадала ледь не до самісіньких ліктів, дуже пахтіла пральним порошком, а ще чимось гіркуватим, трав’яним, чим завжди віяло від Тецуро, чим пашіла ця крихітна хатка, чимось, що неможливо було розрізнити, визначити, але що завжди переслідувало Кея, коли вони з Тецуро були разом. Це був запах літа.  

Він повернувся до хати, стукаючи зубами, повісив рушник на похилі поруччя й обережно піднявся нагору — кімната Тецуро знаходилась на горищі, сходинки, що туди вели, були височезними, крутими, кривуватими, закручувалися догори, й він міцно тримався за дубові поруччя, боючись покотитися донизу. Горище було розділене навпіл: завалена запиленими коробками кімнатка, темна, тільки з-за прочинених дверей лилася тоненька, м’яка смужка світла, й крихітна спальня, обклеєні ніжно-зеленими шпалерами стіни плавно переходили в стелю, хилилися одне до одного, повторювали форму вкритого шифером даху; на протилежній від дверей стіні, під самісіньким трикутником стелі, височіло прямокутне віконце, під ним з одного боку стояв завалений книгами, зошитами й усіляким мотлохом письмовий стіл, на ньому ніжно світила червона настільна лампа, з іншого — односпальне ліжко, на якому Тецуро валявся, звісивши голову донизу, закинувши босі ноги на стіну-стелю, друге маленьке ліжко впиралося ногами в стіл, а наголів’ям у стінку зліва від дверей. Кей завмер на порозі, роздивляючись Тецуро, що догори ногами клацав щось у своєму розбитому телефоні.

— Оставив мені гарячої води? — пожартував Тецуро, засміявся, скотився з ліжка й підійшов до Кея. — Це було ліжко сестри, — він вказав рукою на розстелене ліжко біля дверей, — але вона не приїжджала вже років десять, так шо тепер воно твоє. 

Кей кивнув.

— Располагайся, — муркнув Тецуро, вийшов з кімнати, з такою легкістю зіслизнув донизу тими сходинками, на які Кею було тривожно навіть дивитись, що вже казати про те, як погано йому було від думки, що рано чи пізно йому доведеться ними спускатися, і за ним тихенько скрипнули вхідні двері.

Хоч Тецуро й постелив йому чисту постіль, і сказав «располагатися», наступні декілька годин після того, як він повернувся, вони провели на його ліжку під вікном, в яке постійно стукотіли й дряпались гілки старої груші, за яким гучно завивав вітер — Кей спочатку сів по-турецьки, та, втомлений за день, поступово сповзав донизу, і десь близько першої години ночі вже просто напівлежав, спершись спиною на подушку Тецуро, а сам Тецуро був зовсім поруч, лежав скраю ліжка на животі, хитав босими ногами в повітрі, його яскраві очі відбивали тьмяне світло настільної лампи, тіні химерно розтікалися його красивим обличчям. 

Кей не звик бути так близько до Тецуро; Кей взагалі не звик бути так близько до когось, так близько, щоб відчувати чуже тепло на своїй шкірі, відчувати тканину чужого одягу, що лоскоче його голі литки, відчувати, як тремтить чуже тіло від сміху чи ледь відчутно вібрує низькими нотами голосу. Він не дуже любив, коли люди підходили до нього надто близько, надто відчутно втручалися в його особистий простір, і люди зазвичай це помічали — тільки не Тецуро; Тецуро не помічав, бо йому не було чого помічати, бо Кей чомусь не заперечував, коли Тецуро вривався в його особистий простір, не заперечував, коли Тецуро спирався на його плече, підкочувався до нього в траві, обережно тримав його за плечі, коли вчив плавати, і Кей все не міг перестати думати про їхню першу зустріч цього літа, про міцні обійми Тецуро, найміцніші обійми в його житті. 

Дощ шурхотів по шиферу, іноді стукотів так гучно, а іноді стихав, і горище огортала тиша, і вони починали говорити пошепки; через злегка відчинене вікно досередини вривався свіжий вітер, тріпав кінчики волосся Тецуро, облітав всю кімнату й скрипів старими дверима. 

— Я думаю, ми би подружились, якби жили рядом весь рік, — легко сказав Тецуро, нахилив голову вбік, його очі кольору серпневого меду уважно роздивлялися лице Кея. — Ну, ще в ранньому дитинстві. 

Кей так сильно сумував за ним.

Він цього, може, і не розумів, надто сильно боявся, надто багато думав — та йому так сильно його не вистачало, такою відчутною була його відсутність.

— Сумніваюсь.

— Чого? Може, десь на волейболі. 

Тецуро не знав, що Кей полюбив волейбол переважно завдяки йому, і Кей хотів би, щоб так усе й залишалося. 

— Ти занадто гучний, — ухилився від теми волейболу Кей. — І в нас не те щоб були спільні інтереси за межами волейболу й села.

Цього літа він точно візьме номер Тецуро, подумав Кей. Ніяк інакше. Він не витримає ще рік без нього, без цього голосу, без цих розмов. Йому було так страшно, що, випусти він Тецуро з поля зору, він почне змінюватись, як завжди змінюються одинадцятикласники після випуску зі школи, змінюватись так швидко, так сильно, що забуде про Кея зовсім, що Кей у його пам’яті залишиться лише дитиною, з якою він дружив колись давно.

— Неправда, — ображено промуркотів Тецуро, склав перед собою руки, опустив на них голову. — Ми обоє завжди любили читать.

Кей не зміг стримати смішок.

— Починаючи з середніх класів — так, — всміхнувся він. — Але що ти читав в молодшій школі? Котів-вояк?

Тецуро вирячив очі, підвів голову.

— Ти розгадав мій секрет, — прошепотів він. Підсунувся до Кея ближче, майже торкнувся його кінчиком носа. — Тепер мені надо тебе вбити.

Окуляри Кея злегка запотіли від його теплого дихання.

Кей пирснув зі сміху, поклав долоню на його чоло, пальці одразу заплутались у його м’якому, ще трохи вологому волоссі, і легенько відштовхнув його від себе. Тецуро відсунувся на декілька дюймів назад, але так і залишився сидіти на колінах, руки спиралися в ліжко по обидва боки від Кея. 

— Я б хотів, щоб ми жили рядом весь рік, — тихо сказав Тецуро.

Кей би також хотів, щоб вони жили рядом весь рік. 

Він хотів би ходити в одну школу, спостерігати за ним у вузеньких коридорах, показово закочувати очі, коли він до нього чіплятиметься; він хотів би жити поруч, у сусідніх дворах, кричати імена один одного попід балконами, тинятися поміж маленьких будиночків та товстих старих дерев, що ними заросли всі двори, хотів би бачити його щодня, хотів би знати про нього більше, хотів би знати про нього все. Та все, що в них було — ці декілька неповних місяців літа, лани й ліси, цей маленький ізольований світ, який іноді відчувався, як паралельна реальність, єдина, в якій існує Тецуро, єдина, в якій він може його зустріти, почути його сміх, торкнутися його кучерявого волосся.

Він має попросити його номер, подумав Кей. Він так за ним сумував. Він знав, як сильно за ним сумуватиме, якщо він цього не зробить.

Та тільки він зібрався з духом і відкрив рота, як Тецуро сказав:

— Я так хочу тебе поцілувати.

Серце Кея стиснуло так сильно, так болісно, ніби його з усієї сили вдарили в груди. 

Кей не був впевнений, чи йому не почулось.

— Можна? — тихо, майже пошепки спитав Тецуро.

Світ завмер навколо них, світ завмер навколо Кея; перестав стукотіти дощ, припинив завивати вітер, був тільки він, Кей, наляканий, нерішучий, що, здавалось, от-от розсиплеться на тисячі маленьких шматочків, й очі Тецуро, очі кольору бурштину, що лежав на поличках музеїв, того, в якому застрягали доісторичні комахи.

Це було помилкою, це було поганим жартом, Кей, напевне, неправильно щось розчув, чи не зрозумів, чи щось собі вигадав. Усі ці роки він забороняв собі навіть думати про… таке. Про вірогідність бути для Тецуро чимось більшим, ніж хлопчик, з яким він подружився в селі. Про можливість доторкнутися до Тецуро у відкриту, не тільки мимохіть, самими кінчиками пальців.

Кей зібрав себе докупи, щоб невпевнено кивнути. 

Тецуро повільно видихнув, тремтливо, так само невпевнено, його тепле дихання залоскотало підборіддя Кея, його руки міцно спирались у матрац по обидві сторони від живота Кея; він підсунувся ближче, нахилився над ним, час плинув так повільно, чи взагалі не рухався, тонув у темряві за ледь відчиненими дверима, тиша була такою густою, важкою, їхні носи легенько торкнулися, гаряче дихання опинилось на губах Кея — і Тецуро якось невдало нахилився, стукнувся переніссям об окуляри Кея, зойкнув, відсунувся назад і тихо засміявся.

Його сміх ніби зняв світ з павзи: застукотів дощ, десь далеко завили собаки, зашурхотіло листя старої груші. Кей відчув, що його серце знову б’ється, б’ється з потрійною швидкістю, сильно, болісно, ніби от-от зламає ребра зсередини, розгублено роздивлявся Тецуро, що тихо хихотів зовсім поруч, прикривши рота тильною стороною долоні. Він був таким красивим. Його щоки були такі червоні.

— Давай так, — прошепотів він, обережно, ніби вони були зроблені з битого скла, торкнувся його окулярів і повільно зняв їх з перенісся Кея, акуратно поклав на письмовий стіл, на якусь із розкритих книжок, що лежали там корінцем догори. — Так краще.

Світ став трошечки розмитим. Кей не міг розрізнити в темряві дверей, обрисів ліжка, тіні на стінах зробилися схожими на акварельні плями на мокрому папері. Тецуро більше не виглядав таким знервованим. Серце Кея билось спокійніше. Йому, він раптом зрозумів, було не дуже комфортно лежати ось так — він підвівся на ліктях, порівнявся з Тецуро, з його обличчям, що було так близько, з його уважними, ніжними очима. 

Тецуро підняв одну руку й обережно торкнувся лиця Кея, пригорнув долоню до його щоки. Великий палець лагідно погладжував його скроню. Кей видихнув, і Тецуро нарешті знову нахилився, їхні губи нарешті торкнулись, він нарешті був так близько, як Кей того завжди хотів, та завжди боявся самому собі в цьому зізнатись. 

Губи Тецуро були теплі, обережні, ледь боязкі, його долоня на щоці Кея була така гаряча. 

Всередині Кея поступово здіймався третій у його житті шторм. Він накривав його з головою, накривав їх обох, вітер завивав, тріпотів їхнім волоссям, десь далеко бушувало море, хвилі розбивалися об кам’янистий берег, галька й пісок здіймалися в повітря, кружляли десь у Кеєвих грудях, десь там, де шалено билося його серце, де повільно, поступово, розливалося ще незнайоме йому тепло.

Він ще ніколи не цілувався, тільки слухав історії друзів, читав щось епізодичне у своїх книжках, і він не був впевнений, чи правильно все робить, чи помітив щось Тецуро, та йому було так спокійно, занадто добре, щоб цим перейматись; він нарешті заплющив очі, кімната навколо них зникла, зникла настільна лампа, зникнуло все, тільки Тецуро лишився, його тепло, запах вогнища, що огорнув Кея, в якому Кею хотілося втонути, грубувата шкіра його долонь, його вологе волосся, що лоскотало обличчя Кея, і його усмішка, що пробивалася в поцілунок — і почуття, те колись нове, колись незнайоме почуття, що тепер стало таким нестримним, сильним, всепоглинущим, розтікалося його тілом, зігрівало кінчики його пальців, заважало дихати, заважало думати. 

Кей відчував себе так, ніби знайшов на дні шафи подарунок від брата, який загубив багато років тому; так, ніби йому трапилась іграшка в кіндері, яку він давно хотів, так, коли він отримав найвищі бали з усіх іспитів, так, коли він вперше за рік опустився у високі бур’яни, заплющив очі й віддав себе вітрові. Він так багато всього відчував. Забагато для його маленького серця, забагато для п’ятнадцятирічного хлопчика. 

Він трохи відсунувся назад. Тецуро несвідомо ще з секунду тягнувся за ним, нарешті розплющив очі, подивився розгублено на нього; він був весь червоний, ще більш скуйовджений, такий кумедний, ніби щойно прокинувся, і Кей ледь стримав смішок. 

— Зачекай, — раптом сказав він, перехилився через коліна Тецуро, розстібнув свій рюкзак, що валявся на підлозі під ліжком.

— Шо ти робиш? — обережно спитав Тецуро.

Кей повернувся на своє місце, відкинувся на спину, набита гусячим пір’ям подушка м’яко зашурхотіла під ним, і він помітив крихітну пір’їнку, що причепилася до його футболки. До футболки Тецуро, що була на ньому. Він ввімкнув свій фотоапарат.

— Нічого, — тихо відповів він, сховав своє зніяковіле обличчя за фотоапаратом та натиснув кнопку затвора. 

Він не вмикав спалах; знімок вийшов розмитим, в приглушеному світлі волосся Тецуро виглядало чорним-чорним, як вороняче крило, його очі кольору м’якого світла настільної лампи дивилися в об’єктив насмішливо, недовірливо.

Вітер завив із новою силою. Тецуро поклав долоню на фотоапарат, його пальці торкнулись кінчиків пальців Кея, і м’яко натиснув, прибираючи його від лиця Кея.

— Ти з мене прикалуєшся, — пирснув він, його усмішка була така… ніжна. Густа, як мед. Він завжди усміхався Кею цією усмішкою, але Кей ще ніколи не бачив, щоб він усміхався так. — Так і скажи, шо я твоя муза.

Кей пирснув.

— Ти виглядаєш як квашений помідор.

— Ну спасібо, — засміявся Тецуро, забрав з його рук фотоапарат — Кей не сильно пручався, — поклав його кудись на стіл, до окулярів Кея, до книжкових башт, до зошитів зі списаними берегами, до дощових крапель, до занесеного з двору листя, до м’якого, теплого світла, й опустився до Кея, втиснув його в ліжко, запустив пальці в його коротке волосся.

Він був так близько, як ніколи раніше. Кей відчував, як здіймаються груди Тецуро, його гострі лікті, що давили Кею в плечі, запах літа, запах вогнищ, запах бур’янів, жита й коників. Він несміливо торкнувся його шиї, провів долонями по його обличчю, обережно зачепив пальцями його волосся, як хотів це зробити так багато років, уважно дивився, як грали тінь та світло поміж темних пасом, як десь на периферії його зору з лиця Тецуро не сходила усмішка.

Кей завжди любив зиму. Можливо, він любив зиму навіть трошечки більше за літо: він любив вкриті снігом вулиці, товсті білі светри, що вдягали на себе дерева, любив гучний, протяжний вітер, холод, що він приносив із собою з високих гір, любив ранкову тишу, коли сніг вбирав у себе кожен звук, любив, коли небо ввечері робилося світло-сірим, а сніг у парку під вуличними ліхтарями зафарбовувався в яскраво-помаранчевий; та, як би сильно він не любив зиму, переносив він її завжди важко, зі шмарклями та відмороженими пальцями, промерзав до кістки, скільки б він не натягував на себе одягу, повертався додому з червоним носом і синіми пальцями — і це, певне, було головною причиною його довгої, упертої, колючої любови. Як би сильно він не любив сніг, як би сильно він не любив вітри, зимні вечори, зимову тишу, найкращою частиною зими завжди було повернення додому, тепло, що огортало його з коридору, застилало парою його заліплені снігом окуляри, розтоплювало кригу на його одязі. Він любив опускати промерзлі долоні під гарячу воду з крана, він любив перевдягати одубілий мокрий одяг на теплі домашні светри та штани з начосом, він любив опускатися в ліжко та загортатися в товсті ковдри, відчувати, як тепло повільно розтікається тілом, як зігріваються змерзлі руки, а потім і одубілі ноги, знаючи, що на ранок це тепло доведеться покинути, доведеться витягати себе назовні, у вкритий кригою холодний світ, тремтіти мілко спросоння, намагатися зігріти долоні в умивальнику, і від цього тільки більше цінуючи це тепло, розтягуючи кожну мить.

Тецуро знову нахилився до нього, знову його поцілував, сміливіше цього разу, наполегливіше, і Кей відповів йому, як міг, як вмів, і відчуття Тецуро поруч, так близько, так невимовно близько, відчуття його долонь на своїх скронях, його гарячого дихання в себе на щоці, так нагадувало Кею про теплі ковдри, в які він загортався холодними зимними вечорами; Тецуро більше не палив його своїм яскравим світлом, тільки зігрівав його ззовні й зсередини, огортав його своїм теплом, і Кею хотілося, щоб це ніколи не закінчувалось. 

Він прокинувся від сонця, що залило всю крихітну кімнатку, відбивалося від світлих шпалер на похилених стелях, стікало донизу, як мед, як золотиста патока. Ліжко коло дверей, на якому мав спати Кей, ліжко Тецурової сестри, так і стояло порожнє, розстелене, сонячні промені забиралися під покинуту на ньому ковдру.

Горище, казав Тецуро, дуже нагрівалося на сонці, за кілька годин ставало схожим на баню, жарким і душним, що в ньому неможливо було знаходитися; та поки сонце тільки-но підійнялося над землею, поки з відчиненого вікна ліниво пробиралося прохолодне ранкове повітря, Кей продовжував лежати — не рухаючись, не бажаючи будити Тецуро, що тихо сопів у нього під боком, вткнувшись носом кудись поміж ребрами Кея та простирадлами, перекинувши одну руку через його живіт. Кею дуже хотілося перевернутись, поглянути на його умиротворене обличчя, на його ще більш скуйовджене волосся, на зім’яту футболку та на крихітний вкритий розсипом родимок шматочок попереку, що вона відкривала, та він не хотів переривати його сон, не хотів заважати сонячним променям, що блукали стелею, тривожити спокійне свіже повітря.

Йому було водночас так спокійно й так тривожно: він зробив крок вперед, до чогось нового, недослідженого, небезпечного, невідомого — Кей не любив нове й невідоме, Кей погано розумів свої емоції, Кей ще гірше розумів емоції інших людей, і йому було всього п’ятнадцять, і він знав, що п’ятнадцять років означає тільки те, що попереду ще багато розбитих сердець і зруйнованих надій, що він ще стільки всього не знав, знав лише, що життя неодмінно складається з приблизно рівної концентрації хорошого й поганого, що, звісно, означало, що попереду ще дуже багато всього поганого; та з Тецуро завжди все було таким легким і плавним, таким природним і дорогоцінним, що все це не лякало його так сильно, як мало б. Все було таким новим і водночас знайомим, все було таким лячним і водночас близьким, змінилося так багато і водночас нічого. 

За вікном поступово прокидалися горобці, вицвірінькували, переплигуючи з одної грушевої гілки на іншу, сідали на підвіконня та зазирали досередини, шурхотіли листям та крильцями. Починало прокидатися село: кричали півні, гавкотіли собаки, гуділи вдалечині поодинокі автомобілі, хтось повільно йшов вулицею, і галька шурхотіла під його ногами, балакало десь ранкове радіо, і сонце починало свій робочий день, гріло старанніше, жорсткіше. Кей і далі лежав в кімнатці Тецуро, на його ліжку, його простирадлах та подушках, з його диханням у себе під боком, і повільно повернувся назад у сон.

Йому снилось озеро в глибині Білосніжного лісу.

Останній тиждень літа був сповнений ніжних, ледь помітних доторків, яскравих як тисяча сонць усмішок і, щойно на село опускалася темрява, невмілих поцілунків на задньому подвір’ї, від яких у Кея виривалося серце з грудей та паморочилося в голові.

Однієї ночі Тецуро знову постукався в його вікно.

Пластикова нуль-п’ять пляшка виблискувала в тьмяному світлі ліхтарів, на обтріпаній яскраво-червоній етикетці блищали білі літери «Coca-Cola», рідина всередині в такому світлі здавалася зовсім чорною, ніби це дійсно содова, тільки налита по самі вінця, і до кришки був приклеєний папірець з написаним від руки «2014». 

— Вишнева наливка, — всміхнувся Тецуро. — Витягнув з погреба.

Кей довго на нього дивився, не говорячи ні слова.

— Та вона добра, — стенув плечима він. — Мені на праздники наливали. Солодка.

Він потягнув Кея на пасовище, далі від вуличних ліхтарів, і Кей ішов за ним невпевнено, сумнівався, чи це хороша ідея — на відміну від кладовища, куди вони ходили два роки тому, до пасовища зовсім не діставало тьмяне світло села, хати вгорі були всі темні, усі вже міцно спали, і місяць сховався десь чи то за горизонтом, чи то завершив своє коло і зник з неба на декілька днів; ліхтар Тецуро так і залишився лежати десь у заростях могильних бур’янів, ліхтарик Кея ледве освітлював дорогу: пожухла трава ледь-ледь променіла перед ними, сухий мох хрустів під ногами, як замерзлий сніг, коники тріскотіли десь далеко-далеко позаду, і вони повільно, обережно йшли далі в темряву, далі в повну, важку тишу. 

Нарешті, ближче до лісу, схил круто обірвався — ліхтарик освітлював декілька кроків трави перед ними, а далі простягалася лише повнісінька темрява, ніби різкий обірваний берег крутої річки, — Кей вже не орієнтувався, куди саме їх привела тонесенька, майже повністю заросла стежина. Тецуро сказав «вот тут», і вони всілися в траву, Тецуро дістав із рюкзака пляшку, Кей поклав ліхтарик так, щоб він не світив у вічі, та не гасив його повністю, і підібрав під себе ноги.

Наливка дійсно була солодка, навіть приторна, злегка обпалювала горло, гріла десь глибоко в грудях. Кей дивився на подряпані коліна Тецуро, на які било слабеньке, боязке світло його ліхтарика.

Він вже пив алкоголь раніше — йому іноді наливали ковток вина на сімейних святах, а на його останній день народження Акітеру поділився з ним пивом, але воно Кею зовсім не сподобалось, як і не сподобалася плутанина в голові, що йому слідувала, не подобалась невпевненість, яка з’являлася поміж літер, плутала між собою слова, не подобалась слабкість у ногах і якась незрозуміла сонливість; але Тецуро всміхався так м’яко, і щоки його так непомітно фарбувалися в рожевий колір, що Кей брав з його рук пляшку знов і знов, обережно спостерігав за його обличчям, слухав його тихий голос і дозволяв теплу розтікатися все далі й далі, до самісіньких кінчиків пальців, дозволяв приємній слабкості огорнути його розум, зробити думки повільними й лінивими, в’язкими, як мед.

Пляшка лежала на землі порожня, відкидала в траву чудернацьку тінь.

— Виключай, — сказав Тецуро.

Кей вимкнув ліхтарик, і їх огорнула тиха, густа, непроглядна темрява.

З боку Тецуро щось зашурхотіло, трава поруч із Кеєм похилилася, залоскотала його голі коліна, його руки, що ними він спирався на землю, і пальці Тецуро наполегливо вчепилися в його футболку, потягнули його назад, кудись в траву, кудись до себе, і серце Кея пропустило один крихітний удар, перш ніж він піддався й помалу опустився в траву, ліг на спину. В голові запаморочилось. Тепло повільно перетікало з грудей до голови.

— Тепер дивись, — пролунав поруч голос Тецуро.

На якусь мить Кей розгубився — що він має побачити в такій темряві? — розплющив очі, що він, виявляється, чомусь тримав міцно стиснутими, і підняв погляд догори.

Йому перехопило дихання.

— Ми не там дивились на Персеїди, — зітхнув Тецуро. — В селі усюди ліхтарі, із-за них нічого не видно. 

Над ними простягався Чумацький шлях — не напівпрозора хмара, якою він був там, на даху, а справжнє розлите молоко, що переливалося, мерехтіло, розрізало небо навпіл і ховалося за горизонтом, сотні, тисячі, десятки тисяч зірок розсипалися небом, мов крихітні сніжинки на чорних рукавичках, що застрягали поміж тонесеньких ниток, мов вогні будинків і ліхтарів на фотографіях нічних мегаполісів, мов родимки на руках і плечах Тецуро, якби Кей насмілився їх сфотографувати та перевести знімок у негатив. Персеїди вже добігали свого кінця — не факт, що їм вдасться побачити метеори, може один чи два, та метеори турбували Кея найменше всього; він лежав, не дихаючи, не рухаючись, здається, навіть його серце перестало битись, завмерло, притихло, не бажаючи відриватись від усього, що розгорталося над його головою — але все це він зміг зібрати докупи пізніше, на ранок, а тоді в голові все плуталось, думки не сходились у купу, слова відмовлялись складатися в речення, він міг лише дивитись, захоплюватись, висмикувати кожну зірку рукою і роздивлятись її непомітне мерехтіння, малювати пальцями лінії сузір’їв, що він вивчав напам’ять, гортаючи підручники з астрономії, не розуміючи, навіщо йому ці назви, якщо цих зірок на небі й не видно.

— Кассіопея, — тихо сказав він, здіймаючи руку. — Ось ці… п’ять. А це Цефей.

— Де? 

— Над нею, вгорі. І Ящірка справа.

Тецуро захоплено видихнув — Кей не знав, чи цей видих був викликаний зірками, чи назвами сузір’їв, чи його знанням зоряного неба, та не зміг зачепитися за цю думку, вона висковзнула в нього з рук, розчинилася в темряві.

— А ось це… величезне. Андромеда й Пегас. І ось тут, бачиш? Це Туманність Андромеди.

— Де? — повторив Тецуро.

Кей підняв руку, якої не було видно в темряві, тільки зірки зникали там, де проходили його пальці, і вказав кудись у небо.

— Бачиш велику зірку?

— Ага.

— А над нею дві маленьких.

— Де?

Кей зітхнув, присунувся ближче, вперся плечем у гаряче, тверде плече Тецуро, притиснувся щокою до його щоки, і кучеряве волосся лоскотало його вилиці.

— Ось, маленькі, одна над одною, а над ними Туманність.

— Де? Не бачу…

Тепло Тецуро обпалювало його шкіру, суха трава колола спину, шию, плуталася у волоссі, щось — вірогідно, мураха — лоскотало його живіт, та він не зважав; він роздратовано потягнув Тецуро за руку, схопив його вказівний палець і вказав ним у небо.

— Ось, яскрава.

Павза. 

— Ага, — голос Тецуро був якийсь лінивий, повільний, приголосні тонули поміж голосних.

— Ось ще дві.

— Та де? 

Кей тихо загарчав, відпустив руку Тецуро, склав долоні на грудях.

— Зачекай, — раптом зрозумів він. Він підвівся на одному лікті, вільною рукою намацав лице Тецуро — випадково заліпив йому долонею по носу, Тецуро розгублено зойкнув, слабко вдарив його долонею у відповідь, — відвів руку, зняв окуляри й обережно, дужками не до землі, а кудись вбік, до волосся Тецуро, опустив йому на носа, повільно, плутаючись у його волоссі, вирівняв їх, заправив дужки за вуха. — Ось.

Він відсунувся назад, відкриваючи Тецуро краєвид неба, повільно опустився на спину й повернув свій погляд до зірок — для нього їх стало менше, так мало, як десь у місті, і Чумацький шлях знову став схожим на напівпрозору хмару, й Андромеда зовсім зникла з виду. 

Тецуро мовчав якийсь час, і Кею дуже хотілося подивитись на його обличчя. 

Десь на периферії його зору пролетіла і впала зірка. Пройшла хвилина, може дві.

— Обалдеть, — прошепотів Тецуро. — Обалдеть.

У ніч перед від’їздом Тецуро — він їхав раніше за Кея, в нього був перший рік університету, йому стільки всього треба було встигнути, у їхньої групи вже було заплановано стільки ознайомчих зустрічей і перших завдань, та він однаково затримався до останнього, вирушав за день до першої зустрічі з куратором — Кей підвівся з ліжка, ввімкнув ліхтарик на телефоні й підняв з підлоги свою сумку.

Майже всі його речі були вже зібрані — він мав повертатися додому за три дні, та завжди складав усе, що йому, скоріш за все, не знадобиться, за декілька днів, і тої ночі він лаяв себе за те, що сховав усі свої зошити й блокноти кудись на дно якоїсь із сумок; він знайшов ручку на кухні, тихо повернувся у свою кімнату й розгорнув книжку, що він читав перед сном, на останній сторінці. Якусь мить він так і сидів, роздумуючи, сумніваючись, та нарешті клацнув ручкою і прийнявся писати.

Йому так і не вистачило сміливости — й часу — це зробити, і він знав, що, не підготуйся він зарані, він не зробить цього й завтра, коли проводжатиме Тецуро на потяг. Він і сам не знав, чому іноді почувався так невпевнено, чому не міг вичавити з себе декілька простих слів, чому так важко йому було дивитися в очі, чому його серце билось так сильно, так боляче — і все це його неймовірно дратувало, так йому не подобалось.

Він написав свій номер на останній сторінці.

Перевірив його один раз, вдруге, вп’яте. Виправив трійку, що могла здатися дев’яткою. Перевірив усе знову, вирвав листок, склав його обережним конвертиком; поклав його в кишеню шортів і ліг спати.

Ранок видався жаркий, залитий сонцем — небо було яскраве, порожнє, чисте від хмар, вітру не було зовсім, бур’яни під парканами стояли нерухомо, дрімали, опустивши голови, навіть птахи не бажали покидати своїх гнізд, не порушували пізньої серпневої тиші.

Кей сидів під чиїмось кущем калини, важко дихаючи, нервово шкрябаючи нігтями роздерте коліно, в якому позастрягали шматочки щебеню й скла.

Потяг Тецуро вирушав за десять хвилин. 

Велосипед Кея валявся на дорозі зі спущеним переднім колесом.

У нього не було часу тягнути його додому — хоча дім і був ближчим, ніж станція. Ніхто не їхав повз, щоби підкинути його хоча б до мосту. З розбитого коліна на кросівку стікала кров. 

Що подумає Тецуро? Зрозуміє, що щось пішло не за планом? Може, Кей проспав? Ні, Кей ніколи не просипав. А що як Тецуро вирішить, що Кею начхати, що він їде? На них чекає черговий рік розлуки, черговий рік радіотиші — невже Тецуро весь рік проведе з думкою про те, що між ними щось не так? Кей так і не дав йому свій номер. Кей не зможе йому зателефонувати. Кей не зможе нічого йому пояснити.

Тоді Кей зробив дещо таке для себе нетипове — він згадував цей день ще довго, ще багато років, дивуючись самому собі: своїй глупоті (хіба він не міг піти до дідуся Тецуро й спитати в нього номер?), та, найголовніше — своїй відчайдушності, своїй відданості, нестримному бажанню, що штовхало його вперед.

Він підвівся на ноги, відтяг велосипеда з дороги, закинув його під калину.

І побіг.

Повз нього проносились хати, садові дерева, на нього гавкотіли дворові собаки, якісь гналися за ним слідом, махаючи хвостами. Йому вслід оберталися поодинокі люди, з якими він навіть не вітався, не бажаючи витрачати повітря, якого йому вже критично не вистачало. Горобці вискакували з-під його ніг і здіймались у повітря, обурено цвірінькаючи. Його розбите коліно боліло як навіжене.

Вже на місточку через Тясмин він побачив потяг, побачив людей, що підіймалися залізними сходинками, поспішали, затягуючи за собою валізи — потяг зупинявся рівно на три хвилини, і в них було не так багато часу попрощатися з рідними, затягнути свої речі досередини. Від станції Кея відділяло розлоге поле жита. Він набрав повітря в легені, що вже горіли вогнем, відштовхнувся від землі й побіг далі.

Жито било його ноги. Серце калатало так гучно, що він не чув гудка потягу.

Тецуро він побачив майже одразу: він щойно зайшов у вагон, роззирався в пошуках свого місця, та помітив Кея — самісіньким краєчком ока, — усміхнувся так широко, як вмів тільки він, і побіг назад до виходу, розштовхуючи людей, що були позаду нього, ігноруючи зауваження й лайку, здається, він навіть наступив декільком пасажирам на ноги.

— Кей! — вигукнув він, зупинився на сходинках, схопився рукою за вертикальний металевий поручень, звісився донизу. Його сумки валялися позаду нього, залишені на підлозі тамбура, як уламки старих меблів, що ночами виносили на міські смітники. — Шо случилось?

— Колесо… — вичавив із себе Кей, спираючись рукою на здорове коліно. Він ледве дихав. Кожен удар серця бив його по вухах, мов з рушниці. — Колесо… спустило… Почекай…

Щось кричала позаду Тецуро низенька кругла провідниця. Тецуро гучно засміявся, від нього полетіли іскри, метеорити й все інше — Кей не міг навіть і припуститися думки про те, що цього сміху він не почує ще майже цілий рік. Він був занадто виснажений, в його крові було забагато адреналіну, у нього не було часу думати, часу сумніватися, часу на невпевненість — він витягнув з кишені зім’ятий листок, протягнув його Тецуро.

— Мій… номер, — видихнув він.

Тецуро простягнув руку, та чомусь замість папірця взяв долоню Кея.

— Я подзвоню, як буду дома, — усміхнувся він. — Обіцяю.

Кей стиснув його пальці так сильно, як міг. Тонкий папір зминався між їхніх долонь, цифри Кеєвого номеру змішувалися в квадратні рівняння. Йому так не хотілося його відпускати. Руки Тецуро були такі гарячі, такі сильні, такі рідні. Йому не хотілося відпускати його додому. Йому не хотілося ділитися ним зі світом.

Тецуро відпустив його руку за мить — провідниця смикнула його за комір футболки, він усміхнувся ще впевненіше, ще яскравіше, і важкі залізні двері зачинилися, відділяючи їх один від одного. Розбиваючи світ на дві половини: сповнену іскор, високих вогнищ і тривог, в яку відправлявся Тецуро, і ту, в якій залишався Кей, в якій проростало жито, в якій співали, прощаючись, вивільги, в якій усе тремтіло, пливло, змінювалось, в якій у небо тягнулися високі ліси, і лисиці святкували там свої весілля, і нікому було їх потривожити. Розділяючи весь всесвіт на два міста, на велике, гучне й швидке, і на — ще через одні зачинені залізні двері — маленьке, загублене десь у підніжжя гір. 

Потяг сховався за горизонтом. Станція була безлюдна, зовсім порожня, і навіть вітер мовчав, ховався десь у непорушному житі. Сонце пекло Кею спину. Він досі відчував відбитки пальців Тецуро на своїй долоні.

Поля були тихими, самотніми. Соняшники хилили свої голови до землі, птахи готувалися до відльоту, Кей готувався до своєї подорожі додому — збирав бур’яни й складав поміж сторінок своїх книг, фотографував снопи жита й пожухлі пасовища, тинявся селом на самоті, вбираючи в себе кожну травинку, кожен спогад, кожен кущ, під який вони з Тецуро кидали свої велосипеди й сідали перепочити, кожного кота, якому Тецуро киць-киць-кицькав, кожен камінець, що він зібрав своїми колінами, коли полетів з велосипеда на дорогу — він тоді весь день убив на те, щоби підкачати колесо; Кей був розумним, у нього була чудова пам’ять, він пам’ятав усе, що йому розказував Тецуро, що Тецуро сидів і робив самостійно — Кей завжди спостерігав за ним, не відриваючи очей, — просто Тецуро вся ця механіка давалася легко, а в Кея то болти відскочать у траву, то покришка зніматись не хоче, то взагалі пальці суперклеєм склеяться, — дихав свіжим, гарячим повітрям так, ніби кожен видих був його останнім, ловив вітер у долоні й в об’єктив свого фотоапарата, сподіваючись забрати його з собою додому, і сумував за Тецуро, так сильно сумував за Тецуро.

Він не переймався тим, що Тецуро не подзвонив того ж дня — дорога була довгою, на Тецуро чекало ще стільки всього, сім’я, з якою він так довго не бачився, підготовка до університету, до занять, знайомства з одногрупниками, з викладачами… Кею не хотілось, щоб Тецуро переймався ще й ним. Кей чекав. Кей знав, що Тецуро йому зателефонує, і ця впевненість робила його самоту, його тугу за літом трохи більш стерпною.

Кей попрощався з літом дві тисячі сімнадцятого року — літом, яке подарувало йому його перший поцілунок, його першу взаємність у своєму першому коханні, шрам на правому коліні й повну сумку надій — таку велику, таку набиту, він ледь дотягнув її з собою через дизелі й потяги до самісінького дому, — попрощався з полем скошеного жита, попрощався з бабусею, попрощався з дідусем й котами Тецуро, сів у дизель і за менш ніж добу вже стояв на порозі батьківського будинку. 

Почалася школа.

Прийшли перші зливи.

Листя на каштанах під його вікном почало жухнути й опадати.

Тецуро так і не подзвонив.

Спочатку Кей старався не думати про це надто сильно: намагався переконати себе, що Тецуро затягнуло в новий і незнайомий світ вищих навчальних закладів, у незвичний, стрімкий ритм дорослих, у нові й складні дисципліни. Ці аргументи перестали працювати, коли минув вересень — тривоги Кея посилились, він зовсім розгубився, що йому думати; він знайшов ту книжку, з якої вирвав сторінку, замалював форзац олівцем, перевіряючи видряпані там цифри свого номера, один раз навіть ввімкнув комп’ютер та прогортав усі новини за останні дні серпня й перші дні вересня, шукаючи звістки про потяги, що зійшли з рейок, чи кучерявих київських хлопчиків, з якими щось сталося дорогою з вокзалу. 

В якийсь момент заспокоювати себе цими нескінченними «або» стало неможливо — надія була непосидючою, волелюбною птахою, і дверцята її клітки завжди були відчиненими; Кей взагалі був здивований, що мав її при собі так довго, тримав її так міцно, не бажаючи відпускати, — і тоді Кей — також неочікувано для себе — розсипався.

Він злився на себе: що був таким дурним, що був таким сліпим, що був таким закоханим, що дозволив собі цю безглузду надію. Він знав, він уже давно знав, що Тецуро стане його найпершим розбитим серцем — то чому він дозволив цьому статися? Чому він піддався його доторкам, його усмішкам, його поцілункам? Він мав знати, що все так закінчиться. Він знав, що все так закінчиться. Він завжди був лише другом, з яким можна вбити час влітку — навіщо він такий потрібен за межами села? У великому, сповненому людей місті? Сповненому старших, кращих за нього людей? Тецуро відправлявся у нове життя, доросліше, складніше, і йому були потрібні люди, що зможуть це життя з ним розділити, а не десятикласники, що знаходяться за шістсот кілометрів від нього. 

Кею виповнилося шістнадцять. Він був таким маленьким. Він був таким розгубленим. Він і подумати не міг, що його життя може розсипатись так швидко, так легко, через якусь дрібницю.

Він продовжував ходити на волейбол лише за інерцією — слухати глухий стукіт м’яча об підлогу, роздивлятися червоні плями на зап’ястях, закочувати очі, коли новенькі члени клубу підходять в нього щось спитати; того року їхня команда зменшилася, найстарші учасники закінчили школу й роз’їхались по різних університетах, і все здавалося таким нудним, таким тьмяним, сірим, він міг лише чекати, доки це все закінчиться, доки він прийде додому й опустить зведені судомою руки під холодну воду, доки він сяде за письмовий стіл та навантажить себе навчанням. 

Йому було всього шістнадцять. Його серце було зроблене з зім’ятих папірців і сухих квітів. Воно не могло витримати цього тягаря. 

Акітеру того року переїхав із гуртожитку на знімну квартиру — «трьошка», в якій окрім нього жили ще двоє його друзів, таких самих замучених студентів — і запросив Кея до себе на зимові канікули.

Місто зустріло Кея снігопадом, в якому він ледь знайшов дорогу від автобусної зупинки до квартири Акітеру, а квартира Акітеру зустріла його старенькими зеленими шпалерами, заклеєними малярним скотчем дерев’яними вікнами та скрипучими підлогами. Квартира була жахлива. Вона так сподобалась Кею. У ній була якась надія, вона була сповнена майбутнього, вона виглядала як перший крок до чогось великого, чогось визначного. 

Акітеру ділився з ним пивом — Кей не міг сказати, що смак почав йому подобатись, але він принаймні до нього звик, — вони грали у приставку, як і п’ять років тому, дивилися погані фільми жахів, як і п’ять років тому, і Акітеру так само підстрибував на кожному страшному моменті, і Кей так само сидів із незворушним обличчям, та сіпався на кожен звук, коли вони влягалися спати, і він так неймовірно радів, що в цьому світі є речі, які ніколи не змінюються, які завжди залишаються тими самими, скільки б метаморфоз вони не проходили. 

Вони готували якусь дуже студентську версію мусаки, без сиру й не з бараниною, а з куркою, бо на неї була знижка, Акітеру випадково підпалив стіс серветок, один його сусід постійно зазирав на кухню, вичікуючи, доки мусака буде готова, щоб вкрасти шматочок, а другий що пів години приходив туди курити, сідав на підвіконня, відчиняв вікно настіж, запускаючи досередини крижане зимнє повітря, і Кей стояв поруч, дивився вниз, на місто, з висоти сьомого поверху, і вогні будиночків дивилися на нього у відповідь, мерехтіли у вечірній темряві, підморгували йому своїми жовтими очима. 

Кей любив тинятися містом: усі парки були білі з ніг до голови, крихітні стежиночки пролягали поміж кучугур, що сягали йому коліна, на сухих гілочках де-не-де поважно сиділи насуплені омелюхи, з дерев до землі тягнулися великі, красиві бурульки; йому подобалися центральні вулички, що після настання темряви спалахували сотнями вогнів, жовтими гірляндами, що прикрашали вікна кав’ярень, різнобарвними різдвяними іграшками, музикою, що лунала з кожного кутка, і людських розмов, людського сміху, що кутався в шарфи й шапки, грів пальці в теплих в’язаних рукавичках, ховав руки в чужі кишені. Рукавички Кей не носив: він не випускав із рук фотоапарат, і вони заважали йому тиснути на кнопки, нитки плутались у кріпленнях, крихітні ворсинки заліплювали об’єктив — тож його пальці швидко ставали червоними й втрачали чутливість, йому ледь вдавалося попадати на кнопки, щоб налаштувати експозицію, а шкіра на руках ще в грудні потріскалась і боліла майже безперервно. 

Потім він приходив додому, роздягався, грів промерзлі долоні під краном, кутався у свій товстий великий светр і завалювався на ліжко Акітеру, показував йому все, що сфотографував за день.

— Ти не показував фотки з літа, — раптом сказав Акітеру, якраз коли Кей показував йому знімок вуличного музиканта — у того були діряві рукавички й довге кучеряве волосся.

Кей скривився.

— Не хочу, — коротко відповів він і прогорнув далі. Великий план жовтогарячих вогників над входом до кав’ярні: дроти плутались поміж дрібничок, що звисали донизу на саморобній музиці вітру.

Акітеру не дивився на фотографію: він обернувся до Кея, поглянув на нього якось стурбовано, уважно, довго. Кей його ігнорував, мовчки гортаючи свої фотографії. У нього різко зіпсувався настрій. Він сподівався, що приїде сюди й забуде про своє останнє літо, про поцілунки на горищі, про свої дурні сподівання, про своє розбите серце.

— Кей, все нормально? — невпевнено спитав Акітеру.

— Мг-м, — невимушено мугикнув Кей.

Його відповідь Акітеру не переконала, але він, як завжди — йому ніколи не ставало впертости в повсякденному житті, він завжди відступав за крок до перемоги, та іноді Кей був йому за це дуже вдячний, — кивнув і відвернувся, його увагу знову притягнули знімки нічного Івано-Франківська.

Але Кею було всього шістнадцять.

Він був доросліший за інших дітей, розумніший за своїх однолітків, спокійний, зрілий, серйозний — та йому було всього шістнадцять. Це було його перше розбите серце. Він не знав, що з ним робити.

У вечір перед тим, як Кей мав повертатися додому — Святвечір, — він таки дав тріщину. Вони з Акітеру сиділи на кухні, двері міцно зачинені, горіла одна-єдина лампадка під витяжкою, на столі холонув бергамотовий чай, і в Кея було так багато слів, так багато почуттів, так багато невиплаканих сліз — він розповів Акітеру все, розповів про кепку волейбольного клубу «Факел», розповів про розлогі поля жита, про лице Тецуро, коли той спав, розповів про озеро і Персеїди, розповів про наливку, розповів про ніч на горищі. Розповів про те, як Тецуро вмів слухати, розповів про його ямочку на правій щоці, про шрами на руках, про катедру менеджменту та економіки спорту, про його бабусю й дідуся та його дурнуватих котів, про те, як Тецуро всміхався, коли бачив, що його фотографують. Розповів про своє нове незнайоме почуття. Розповів про те, як біг до станції з розбитим коліном. 

Акітеру був… здивований, Кей це бачив — він слухав уважно, не втручався, не зводив з Кея очей, але не зовсім знав, що йому сказати, як він мав його підтримати, йому було трохи ніяково. Він мовчав ще якийсь час після того, як історія закінчилась. Кей сидів, притиснувши коліно до грудей, дивився в стіл, шморгаючи носом — він не плакав, він ніколи не дозволяв собі плакати, — чекав реакції Акітеру. Це був перший раз, коли він сказав про це вголос, коли він поділився цим із кимось — цими великими, важкими, страшними почуттями, такими водночас ніжними й дорогими, такими лячними й складними. Напевне, йому стало трохи легше. Він поки сам не розумів. 

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — тихо, невпевнено сказав Акітеру, обережно поклав руку Кею на плече. — З закоханостями завжди важко. 

Кей кивнув, не відводячи очей від столу. Десь у глибині душі йому було трошки страшно цим із кимось ділитися, але в Акітеру він вірив завжди — це був Акітеру. Це був його старший брат. У цьому світі таки були речі, які ніколи не змінювались, які завжди залишалися тими самими, скільки б метаморфоз вони не проходили. Завжди був Акітеру, який подарував йому фотоапарат, який захищав його перед батьками, який віддавав йому свої книжки, який давав йому грати в Супер-Корову, який вчив його видряпувати зауваження з щоденника лезом.

Акітеру ще трохи помовчав, підбираючи слова.

— Але, знаєш, — він повів плечем. — Може, це на краще. Ти бачив його волосся?

Якусь мить Кей дивився на Акітеру мовчки, а потім пирснув зі сміху.

Із часом стало легше — з часом все ставало легшим, потроху забувалося, відходило на задній план, як сіль, що розчинялася у воді. Кей повільно повертався назад до життя: товща води, яка розділяла його й навколишній світ, поступово зникала, він повертався у свою звичну течію, до своїх друзів, своїх однокласників, до сім’ї, до книг, до волейболу. Він, не дивлячись на все, не перестав грати у волейбол — на зло. На зло кому — Тецуро, собі, світу? — він не зовсім розумів, та уперто ходив на тренування, уперто займався вдома, уперто дражнив новеньких, іноді навіть намагався їх чомусь навчити, але ставалось це дуже рідко, лиш у ті моменти, коли вони достатньо виводили його з себе якимись ну зовсім дурними помилками.

Сніг почав танути. Він вперше за весь цей час під'єднав фотоапарат до комп’ютера й сів перебирати фотографії з літа. Спочатку він хотів видаляти фотографії Тецуро — та йому вистачило одного погляду на найпершу — ту, що він зробив на чужому городі, стоячи по коліна в капусті, Тецуро, залитий сонцем, трошки інакший, ніж торік, та все той самий Тецуро, якого він знав, — щоб зрозуміти, що в нього рука не підніметься це зробити.

Врешті-решт, єдине почуття, що в нього залишилось — це сором. Сором за свою дурнувату закоханість, що змушувала його робити безглузді вчинки, заважала йому думати раціонально, робила його якимось… іншим. Не собою. Він роздивлявся фотографії, прокручував у голові події останнього серпня, і йому було так неприємно думати про самого себе, що йому доводилося смикнутись, стряхнути з себе цю ніяковість, цей стид. Сором за надії, які він сам собі вибудував, сором за депресію, в яку це все його ввігнало, сором за те, як він ледь не плакав на кухні Акітеру. 

Врешті-решт, він був винним у цій ситуації — вони з Тецуро так ніколи й не говорили про те, що це все означало, ніколи не будували планів — сумісних — ні на що, й одна поспішно кинута обіцянка з потягу, що рухався, нічого не означала.

Врешті-решт, це був просто життєвий досвід: Тецуро був сонцем, Тецуро завжди був сонцем, а Кей виявився достатньо дурним, щоб вважати, що цей жар не спалить його воскові крила.

Він уперто відмовчувався на всі запитання батьків про те, що він збирався робити після випуску, навіть коли запитання перейшли в зауваження, а зауваження — у сварки.

«Ти не боїшся?».

«Я знаю, що я буду робити в майбутньому».

Тепер Кей не знав.

Та йому однаково не було страшно.

Він подумав, що Тецуро — просто боягуз.

*

З кросівок Кея на облуплену підлогу стікала вода. Потяг загудів, затрясся, повільно, важко рушив з місця, вокзал поступово зник із виду, Івано-Франківськ глузливо підморгнув йому блискавкою на прощання.

Він повірив яскравому, жаркому сонцю, що світило в його вікно весь ранок, не перевірив прогноз погоди, не взяв з собою парасольку, начепив на себе чисту білу футболку, а кофту з капюшоном закинув на самий низ якоїсь із сумок, тож, коли автобусна станція зустріла його зливою і важким, протяжним громом, йому довелося бігти на маршрутку, міцно притискаючи до грудей сумку з фотоапаратом і об’єктивом — він не витрачав кишенькові весь рік, щоб назбирати на недорогий, вживаний об’єктив, у нього чесалися руки перевірити його на горобцях чи зозулях, що завжди зустрічали його в житі коло залізниці, і йому було так страшно, що з ним щось станеться, якщо сумка намокне, — стояв під зливою близько двадцяти хвилин, дірявий дах зупинки та ріденькі дерева його не рятували, робили тільки гірше, вода лилася на нього, як з відра, залишав мокрі сліди за собою на підлозі вокзалу. Він перевдягнувся, щойно зайшов у потяг, причепив мокрий одяг якось на багажну поличку, щоб він трохи висохнув, кросівки лишилися стояти в калюжці дощової води під маленьким столиком.

Разом із ним їхала пара з дитиною, і хлопчик довго гиготів, спостерігаючи, як Кей намагається причепити свої мокрі штани так, щоб вони не впали комусь на голову й не крапали брудною водою в чийсь чай. Кей закотив очі, тихо радіючи, що в нього ніколи не було молодших братів чи сестер. Те, що Акітеру любив його навіть не дивлячись на різницю в п’ять років, було дивом.

Місця на горішній поличці не залишилось, тож врешті-решт він спустився на нижню, сів у кутку з книжкою, стараючись нікому не заважати, та, як це завжди ставалося з ним у довгих подорожах — він і сам не розумів, чому так подобався людям, чому вони неодмінно заводили з ним розмову — опинився втягнутим у бесіду, і за двадцять хвилин уже вчив хлопчика розв’язувати судоку, які побачив у газеті на столику. Він залишив дитині найпростіші, а сам пішов з кінця, від складних, гриз свій олівець, неуважно дослухаючись до балачок, до дитячих історій, до стукоту коліс. Подружжя читало анекдоти з тієї ж газети вголос, тільки іноді просило Кея затиснути дитині вуха, і Кей чомусь вирішив переказати анекдот про холодильник, що йому колись давно-давно розповів Тецуро, єдиний пристойний з його анекдотів, і він всім так сподобався, всі так сміялися, і Кей зрозумів, що от, напевне, причина, чому Тецуро так любив їх розказувати. 

Згодом темний, густий дощ змінився залитими вечірнім сонцем хвойними лісами, сосни проносились повз вікна, краєвид плавно, непомітно змінився на довгі-довгі поля, зафарбовані сонцем, що повільно хилилося до горизонту, у яскравий жовтогарячий колір. Кей награвся в карти досхочу — іноді згадував фокуси, що він їх навчився минулого року, і підкидав карти так, щоб цього не помітили, — награвся у слова, наївся бутербродів і сидів, підперши голову, довго дивився у вікно, дивився на яскраво-зелені поля кукурудзи, на поодинокі хати, на поважних корів на пасовищах, і думав про своє село, про Тясмин, про ставки в лісі. Він був радий, що залишив усі свої безглузді погані почуття десь там, у засніженому Франківську, на маленькій кухні Акітеру, що ніякі негаразди не були здатні зруйнувати його великої, безмежної, терплячої любови, що йому зовсім не було страшно повертатися, він зовсім не боявся зустріти Тецуро — він більше не злився, не ображався, він вже був надто дорослим для цього, йому було вже цілих шістнадцять років, його серце було зроблене зі щебеню й пташиних кісток. 

Хлопчик, виснажений дорогою, заснув біля Кея, і йому довелось тихенько підійматися на свою полицю, до свого досі мокрого одягу, до своїх важких сумок. Зникло сонце за вікном, загасили світло у вагонах, потяг почав поступово поглинатися тишею, наповнюватися чужими снами. Кей начепив навушники, згорнувся клубочком, і йому снились поля, колись порослі житом, а тепер вкриті асфальтом, і він довго кудись біг, довго від чогось тікав — лише щоб у самісінькому кінці зупинитись, обернутись і зрозуміти, що за його спиною нікого не було. 

О п’ятій ранку його кросівки досі були мокрими. 

Село зустріло його зозулиною піснею, та, скільки б він не стояв у своїх мокрих кросівках по коліно в житі, побачити її та зробити фото на свій новий об’єктив йому так і не вдалося.

Кей ніколи не мав у собі тої котячої цікавости, нескінченного запасу натхнення досліджувати світ, збирати знання крихта за крихтою, що він часто бачив у дітях, що його оточували, і з віком це, звісно, не змінилося: він дотримувався сухої книжкової теорії, документалок по телевізору, а з появою інтернету — упертого, наполегливого дослідження вікіпедії (втім, у ньому не було того дослідницького гена, що змушував людей натискати на кнопку «Випадкова стаття»), та щось неодмінно змінювалось, щось глибоко заховане виходило зі своєї зимової сплячки, коли його ноги ступали на чисту, голу землю: він не міг всидіти у своєму дворі, його тягнуло назовні, до неосяжних рівнин, до річечок і лісів, він міг годинами сидіти навпочіпки, спостерігаючи за полівками, за крихітними пташками, фотографував незнайомі йому рослини, щоби потім довго й нудно шукати їх в енциклопедіях, дивився за людьми, що поралися в полях чи на городах, уважно слухав довгі, детальні розповіді стареньких сусідів про те, як горобці передбачають дощі, купаючись у пилюці, що великі роси на Івана Купала означають хороший урожай огірків, що тумани в липні говорять про грибний сезон, а шишки на ялинках — про врожай картоплі, і йому хотілося розібрати кожну історію, кожну прикмету на частинки, дізнатись, чому одне означає інше, чому якісь прикмети правдиві, а якісь ні. З віком він робився все більш прихильним до людей, особливо до старших — він не дуже любив розмовляти, та йому неймовірно подобалося слухати, запам’ятовувати, вчитись, і кожне слово він бережно відкладав у пам’яті, ніс із собою в майбутнє, що потроху почало для нього прояснюватися, набувати зрозуміліших, чіткіших обрисів. Він боявся щось забути, тому вів зошити, записував головне, найважливіше, розділяв усе на блоки, навіть перемальовував листя у свої зошити й криво-косо малював птахів. 

Його вже запам’ятало пів села — насуплений хлопець із фотоапаратом, що цілий день тиняється чиїмись городами. 

Він так змінився, так виріс з того моменту, як його нога вперше ступила на це поле. Він став впевненішим, серйознішим, упертішим. Він витягнувся у висоту майже вдвічі, лінзи в його окулярах зробилися вдвічі товщими, поміж світлих брів з’явилася маленька складочка, на ногах — бліде мереживо рубців від падінь з велосипеда та невдалих доріг через зарості, він навчився давати імена своїм почуттям і вивчив імена рослин і птахів, на його мізинці утворилася крихітна ямочка від того, як він тримав фотоапарат, а на шиї — біла смуга, яку ремінь фотоапарата надійно ховав від сонця, його волосся стало трохи темнішим, синці під очима зробилися виразнішими, його ноги й руки більше не були такими тоненькими, ламкими, роки волейболу нарешті допомогли йому знайти спільну мову з власним тілом. 

Він так змінився, і водночас залишався тим самим — лани його впізнавали й легко приймали у свої обійми, птахи його майже не боялися, сонце гріло його сильніше за інших, до червоних плям на щоках та облізлої шкіри плечей; і з ним так само залишалася його безмежна, непохитна любов, тільки з роками він мав усе більше й більше знань про все, що його оточувало, більше способів залишити з собою шматочок усього, що він бачив, чим дихав, чого торкався, значно більше, ніж сидіти годинами у високій траві, мовчки спостерігаючи, тихо намагаючись запам’ятати кожну мить, кожен міліметр, кожен звук і кожен запах. Багато всього з часом стиралося з пам’яті, губилося в роках, він вже й не пам’ятав, які рослини вкривали його улюблене місце на схилі, скільки горобиних зграй він бачив на своєму шляху додому, скільки годин він проводив у полях — та він ніколи не забував ті почуття, що його неодмінно охоплювали, не міг забути, навіть якби захотів.

Щось схоже було і з Тецуро — він не пам’ятав, у що він був вдягнений, коли сидів на паркані під сухою яблунею, скільки дитячих рубців залишилося в нього на ліктях та колінах, які слова він казав правильно, а які — перекручував, та Кей назавжди запам’ятав, як починало крутитися його серце, щойно він помічав його силует вдалечині. Не зміг би забути, навіть якби захотів. Не зміг би забути, бо настав липень, бо в студентів розпочалися канікули, бо одного дня він з’явився в іншому кінці вулиці, побачив Кея і замахав йому рукою.

Кей стояв на місці, не рухаючись, дивився, як Тецуро біжить до нього — ноги його не слухались, навіть якби він піддався тому дитячому бажанню розвернутися й піти назад, він не зміг би зрушити з місця; та він вже був занадто дорослий для цього, занадто гордий, він не хотів виглядати ображеним хлопчиськом в очах Тецуро, він не хотів зізнаватися самому собі в тому, що він лише ображене хлопчисько, він мав постати перед усім, що переслідувало його взимку, не давало йому спокійно спати. Та й у будь-якому випадку, навіть якщо він втече зараз, Тецуро так чи інакше його дістане.

Що Кей має робити, як поводитись? Що він має казати? Кей не знав.

— Кей! — прокричав Тецуро, перш ніж, не зупиняючись, наскочити на нього, обхопити обома руками його плечі. Кею довелося зробити декілька кроків назад, щоб втримати рівновагу, не впасти спиною в щебінь.

Тецуро опустив обличчя на його плече, Кей відчував грудьми його важке від бігу дихання, його серцебиття, його волосся лоскотало йому щоку. Обійми Тецуро відчувалися так звично й так неправильно водночас: тіло пам’ятало його руки, вигин його шиї, запах бур’янів і вогнищ, згадувало його тепло, як згадувало затишок улюбленого светра, який лежав у шафі цілу весну й ціле літо, коли наставали перші морози — Кей і не помітив, як його руки самі лягли на спину Тецуро, обережно, невпевнено, ледь торкнулися тканини його футболки, — а розум пам’ятав минулу осінь, проведену в тривожному очікуванні, пам’ятав зимові канікули у квартирі Акітеру, пам’ятав посортовані за датами й місцями фотографії, намагався докричатися до Кея: це все неправильно. Він має розвернутись і піти. У нього ще залишилась гордість. Все, що в нього залишалося — це гордість.

На якусь мить Тецуро стиснув його сильніше, ребра Кея склалися, як паперовий журавлик, і розпрямився, відсунувся, щоби порівнятися з його очима, та не знімав своїх теплих долонь з його плечей.

— Ти на мене обіжаєшся? — спитав він. Кей розгублено кліпнув. Щось було в цьому запитанні, було в очах Тецуро, що змусило його зрозуміти, що, навіть якби він досі ображався, він би вмить йому все пробачив. — Ти на мене обіжаєшся. Кей, ти не повіриш, шо зі мною случилось.

Кей помітив, що його долоні досі лежали на спині Тецуро, і змусив себе його відпустити, опустив руки, дозволив їм звисати по обидві сторони від себе, тремтіти на легенькому вітрі, як дві всохлі гілки старого дерева.

Він мовчав. Він не знав, що сказати. Він чекав, що скаже Тецуро.

— У мене… Минулого літа. Коли я уїхав додому, — почав тараторити Тецуро, міцніше стискаючи його плечі. — У мене украли рюкзак. Господи, я весь вокзал оббігав, я обертаюсь, а його не…

— Зачекай, — перебив Кей. — Що? 

Тецуро відпустив Кея — ще якусь мить Кей відчував його тепло на своїх плечах, йому здавалось, посвіти на нього тепловізором, і там виявиться дві великі червоні-червоні плями, що повторюватимуть форму його долонь, — щоб закрити обличчя руками, вичавити якийсь незрозумілий, вистражданий звук і запустити пальці у своє сплутане волосся, сплутуючи його ще більше.

— У мене украли рюкзак на вокзалі, — повторив він. — Там був той листок з твоїм номером, там був телефон, папин ноут… Там було всьо. Ти не представляєш, як мені влетіло, я весь год ходив з кнопочним телефоном…

Йому довелось перерватися й зачекати, доки Кей трохи заспокоїться. Кей і сам не очікував цього від себе — правда, не очікував, — та він раптом почав сміятись, тихо гиготіти, затуляючи лице долонею, його окуляри з’їхали набік, у нього розболівся живіт від того, як він намагався стримати цей сміх. Він все згадував минулий рік — не міг зачепитись за якийсь конкретний спогад, вони всі вислизали поміж його пальців, більше не слухались, не стояли перед очима, всі почуття поступово стікали донизу, уходили в землю; подумати тільки, весь рік він провів, не знаходячи собі місця, весь рік він злився — незрозуміло на кого, незрозуміло на що, чи на себе, чи на Тецуро, чи на весь світ взагалі, ковтав сльози на кухні Акітеру, щоб це все виявилось… абсолютно безглуздим, смішним збігом обставин. 

Звісно, у Тецуро вкрали рюкзак на вокзалі. Звісно, з ним знову сталась якась дурня. У цьому був весь він, вічно влипав у неприємності — звісно, хлопець, який зламав ногу на волейболі, який потрапив у бурю на велосипеді, який головою вниз впав у канаву, за яким через усе село гналися гуси — звісно, цей хлопець загубив його номер дорогою додому. Минулого року в сусідньому селі від трактора відчепилася жатка й наїхала на пішохода — і Кей не здивувався б, якби це сталося з Тецуро. Чому Кей жодного разу за весь рік про це й не подумав?

Тецуро дивився на нього якось… зачаровано, чекав, доки Кей насміється, спочатку зробив ображене обличчя, відкрив рота, щоб наказати йому перестати сміятись, та засміявся сам.

— Я намагався узнать твій номер, — трохи тихше почав він. — Я цілий місяць уговарював діда найти твій двір і спитатися в твоєї бабусі, але, коли у мене получилось і він таки пішов, вона його просто послала…

Кей пирснув. Так, це було схоже на його бабусю.

— Я намагався найти тебе у фейсбукі і поняв, що не знаю твою фамілію, — ніяково продовжив Тецуро. — І школу твою іскав, і волейбольний клуб, і змагання, на які ви їздили… — він помовчав якусь хвилину, роздивляючись свої розв’язані кросівки. — Вибач. Ти на мене обіжаєшся?

Кей роздивлявся його лице, його опущені донизу очі, густі вії, що ледь-ледь відливали золотим кольором на самісіньких кінчиках, як дзьоби в молодих птахів, роздивлявся ямочку на його правій щоці, його сплутане волосся — він цього року підстригся трохи коротше, воно виглядало доглянутіше, м’якше, ковтяки перетворилися в кучері, хоч і досі плуталось, напевне через його дурнувату звичку перебирати волосся пальцями, коли нервує. Він виріс. Йому було вже вісімнадцять років. Він закінчив перший курс університету, він змінився, він став старшим, з ним, напевне, сталося стільки всього нового — і він досі був тут, на цій вулиці, у цих старих кросівках і улюбленій розтягнутій футболці, перед Кеєм, винувато дивився в землю. Досі хотів бути з ним. Не хотів його втрачати.

— Ні, — тихо сказав Кей, легенько штовхнув його ногою. — Не обіжаюсь. 

Втім, все не стало на свої місця, не повернулося до того, що було наприкінці минулого серпня, не повернулося до поцілунків на горищі, до постійних непомітних доторків — Кей не злився, не ображався, він ані на мить не ставив під питання правдивість історії Тецуро, його щирість, та щось змінилося в ньому тої зими, дало тріщину, розкололося, він ніби заново вчився ходити. Він не знав, чи хоче він повертатися в минуле літо, знову наражати себе на небезпеку, знову летіти до сонця, що в будь-який момент може спалити його крила.

Тецуро це відчував. Тецуро тримав дистанцію — це був той самий Тецуро, але до ночі, що вони провели на його горищі; це був сповнений усмішок і доторків Тецуро, яким він був завжди, але між ними знову з’явилась та межа, що розділяла їх раніше, і Тецуро не тиснув, не розпитував, не піднімав цю тему взагалі, не наступав на шви, мовчки слідкував за ним своїми яскравими-яскравими очима й не ступав у намальоване крейдою навколо Кея коло.

— Як ти взагалі дозволив вкрасти свій рюкзак? — раптом спитав Кей.

Тецуро підвівся на ліктях, нахилив голову набік. У його волоссі заплутались колосочки. Його волосся виглядало м’якшим. 

— Ну, — ніяково усміхнувся він. — Мені дуже хотілось в туалет… І я оставив сумки на підвіконніку біля кабінки.

Кей дивився на нього, не вірячи своїм очам.

— Ти залишив всі свої речі на підвіконні в туалеті? — повторив він. — Серйозно?

— Це був платний туалет! — розвів руками Тецуро. 

Небо над ними було чисте, широке-широке, тягнулося від одного краю до іншого, звисало так низько над полем, що Кею здавалося, стань він навшпиньки й простягни догори руку — і пальці зануряться в прохолодну, чисту блакитну гладь. Колосся шурхотіло на вітрі, лоскотало його руки.

— В платних туалетах, по-твоєму, немає крадіїв? — перепитав Кей і підняв одну брову так, як він вчився робити перед дзеркалом у ванній.

— Він стоїв десять гривень! — замахав руками Тецуро.

Кей випустив короткий, тихий смішок і опустився спиною на землю, заплющив очі, дозволив монотонному шелесту жита огорнути його з головою. Повітря було жарке, важке, розтікалося легенями, як сироп від кашлю. Кей відчував себе тою ж дитиною, що й вісім років тому, тою дитиною, що вперше відкрила для себе магію жита, магію сільської спеки. Кей відчував себе зовсім іншою людиною, він так виріс, так змінився, з ним стільки всього сталося, йому було вже цілих шістнадцять років. Подумати тільки, він знав Тецуро половину свого життя. Подумати тільки, він знав Тецуро довше, ніж по-справжньому, щиро кохав це місце. 

— Я знову лисицю бачив, — сказав Кей.

— Шо? — підскочив на місці Тецуро, знову піднявся на ліктях, дивився якийсь час на Кея, а потім роздратовано вдарив себе долонею по нозі. — І опять без мене. 

Десь вдалечині кувала зозуля.

Липень стояв на місці, майже не рухався, сонячний і безхмарний. Земля важко дихала тридцятиградусною спекою, зграйки горобців чи шпаків здіймались у небо, перелітали з місця на місце, як підхоплене вітром листя, мошка нахабно кружляла над головою. 

Ліс був прохолодніший — сонце пробивалося крізь гілля то тут, то там і зникало знову, в калюжах крекотали втомлені жаби, вітер ховався десь у самісіньких верхівках дерев, шурхотів голками, шепотів щось своєю нерозбірливою мовою, яку Кей розумів лише в дитинстві, тепер забув усе до єдиного слова, як це завжди ставалося з дорослішанням. Щось стукотіло далеко за деревами — незрозуміло, чи то скрипіла, хитаючись, стара сосна, чи барабанив дятел. Кей не захотів йти до озера, йому не хотілося лізти у воду, але був радий заховатися від спеки, від сонця, що попалило його нещасну тонку шкіру — його мама втомилась щосерпня дивитися на те, як шкіра злазить з нього клаптями, і перед потягом нагрузила йому два великих тюбики сонцезахисного крему, і літо дві тисячі вісімнадцятого намертво ввібрало себе запах хімозної ромашки й алое, і Тецуро жартував, що він тепер пахне сорокарічною жінкою на пляжі, — і ліс з радістю впустив їх у свою тінь, загорнув у свої прохолодні обійми. 

Вони йшли вперед, крихітними пагорбами й повз різкі обвали, забиралися вище, чіпляючись за коріння, що стирчало з землі, й спускалися донизу — Кей обережно, боком, щоб не покотитися вниз, Тецуро — з розгону, швидкими широкими кроками, і зупинявся аж за декілька метрів, хапаючись за перше зустрічне дерево. Їм хотілося зайти глибше в ліс, кудись далеко, куди вони ще не заходили, куди не йшли навіть грибники — Тецуро хотів побачити лисиць, Кею просто хотілося йти вперед.

— О, — сказав Тецуро й зупинився. — Відьмине коло. Ти знав, шо вони над закопаними в землю трупами ростуть?

Кей обернувся до нього, підійшов ближче — навколо декількох сосен закручувалися вервечкою опеньки, де-не-де заховані під міцною ковдрою старих голок, біле, майже ідеально рівне кільце ясніло на темній землі. Кей підніс фотоапарат до лиця й зробив один знімок. 

— Немає там ніяких трупів, — сказав він, розвернувся й повільно пішов далі. — Гриби ростуть з міцелію, міцелій росте рівномірно в усі сторони. Якщо його достатньо довго не чіпати, центральна частина відмирає та утворюється кільце. От і все.

Позаду зашурхотів Тецуро, підвівся на ноги й наздогнав Кея.

— Откуда ти стіки знаєш, — ображено пробурмотів він, заховав руки в кишені шортів. 

Кей повів плечем і нічого не відповів. Йому не треба було дивитися на Тецуро, щоб зрозуміти, що мітично-трупне пояснення подобалося йому більше.

До того, як сонце перетнуло центральну лінію неба, фотоапарат Кея вже був забитий фотографіями — закручених, похилених сосен, строкатих равликів, що купочились на камінні, і коників, що Тецуро обережно ловив у долоні й приносив Кею, як кіт мишей; щигликів, що сиділи високо-високо в деревах, і фазанів, що пролітали ще вище, які завдяки новому об’єктиву виходили чіткішими, яскравішими, хоча б віддалено схожими на птахів, а не змазаними сірими плямами, що він знімав до цього. Лисиць вони так і не побачили — Кей був тихшим, непомітнішим, а Тецуро своїм бігом та шумом відлякав би й ведмедів, якби вони там водилися, — зате Кей сфотографував пару білок і яскравого-яскравого щедрика. А ще, за старою і, напевне, поганою звичкою, якої він усе не міг позбутися, та й, по правді кажучи, не дуже хотів позбуватися — Тецуро. Тецуро, що сидів навпочіпки над білим-білим, засвітленим на знімку відьминим кільцем, сонячні зайчики, що пробивалися поміж гілля й блукали його обличчям, його розпростерті долоні, на яких мирно й без страху сиділи зелені-зелені коники, Тецуро, що видирався схилом, чіпляючись за покручене коріння, і Тецуро, що летів вниз зі схилу, розкинувши руки, Тецуро, який помітив, що його фотографують, і широко посміхався в об’єктив — за його посмішкою так легко було визначити, чи знав він, що знаходиться у фокусі: коли він позував, його посмішки були широкі, яскраві, крихітні зморшки розбігалися лицем, як тріщини на вкритих кригою калюжах, на які так приємно наступати взимку, а коли він не помічав спрямованого на нього фотоапарату, його обличчя було м’яким і спокійним, всміхалися лише його очі кольору свіжої живиці.

Вони знайшли повалену сосну, всілися на неї та грали в карти, аж поки сонце не почало повільно хилитися донизу, аж поки не настав час повертатися назад, щоб вийти з лісу до настання темряви. 

Важкі сумки тягнули плечі Кея донизу: в рюкзаку булькотіла півторалітрова пляшка води, на купу були звалені книга, яку він наївно сподівався почитати в автобусі, величезний тюбик сонцезахисного крему, зовнішній акумулятор, що він туди кинув на випадок, якщо їхні телефони разом розрядяться, бо побоювався загубитись, і ще купа якогось невеличкого мотлоху, який він полінився викласти, не розуміючи, скільки ваги це додасть, а поверх рюкзака — окрема, щільніша сумка для фотоапарата й об’єктивів. Тецуро виглядав так, ніби його рюкзак був зовсім порожнім, мирно споглядав, як за вікном різноколірні хати змінювались на широкі поля, а широкі поля — на різноколірні хати, тільки дурнуваті брелочки на його рюкзаку дзвеніли щоразу, як автобус підстрибував на ямі, і під їхній акомпанемент дзенькали їхні старі, нещасні велосипеди.

Повітря було густим, спертим, автобус прогрівався на сонці ще дужче з кожною хвилиною, і Кей що декілька хвилин витирав долонею чоло, яке вкривалося крихітними каплями поту. Тецуро натомість виглядав так, ніби липнева спека й задуха смердючої сільської маршрутки його зовсім не турбували. 

Кею здавалося, що була якась інструкція, за якою жив Тецуро, і яку забули видати йому. Щось про те, як залишатися красивим і розслабленим у тридцятиградусну спеку, не спітніти й не згорбитись, і водночас дратувати всіх навколо своєю сяйною посмішкою і недоречними жартами. Чи, може, це приходить із віком, і Кей буде таким самим, коли йому виповниться вісімнадцять. Він дуже на це сподівався.

Кей відвернувся, сперся на гарячу стіну автобуса й заплющив очі, занадто сердитий, щоби перейматися тим, як його потилиця билася об стіну на кожній ямі. 

Холодний яр був так близько до їхнього села, і жоден з них ніколи там не був — вони вже багато років говорили про те, щоб здійснити цю маленьку мрію, й от нарешті Тецуро вдалося його вмовити, вони встали якомога раніше, бо не знали, скільки часу там проведуть, і чи вистачить їм цілого дня, щоб надивитися, находитися і повернутися до темряви, тож першу половину дороги вони зрізали маршруткою, а потім маршрутка повертала не в той бік, що їм треба, і другу половину дороги вони мали подолати на велосипедах, які вони ледве затягли в кінець автобуса, віддавивши половині пасажирів ноги.

— Грушківка. На виход,  — сказав Тецуро. І, гучніше: — А одкрийте, будь ласка, задні!

Вони витягли свої велосипеди назовні, під гаряче липневе сонце, відтягнули їх з дороги: Тецуро залишився стояти, серйозний, зосереджений, щось уважно видивляючись в телефоні, Кей важко видихнув і сів у траву.

Центр Грушківки зустрів їх сонцем. Неймовірною кількістю сонця. До землі хилилися низенькі хати, горобці стрибали по дротах, усі дерева, що колись росли вздовж дороги, прямісінько під лінією електропередач, були зрубані, тільки побілені стовбури висотою як однокласники Кея стирчали то тут, то там, і єдиною тінню в полі зору Кея була його власна.

— Він поїхав на Косарі, — пробурмотів Тецуро, не відриваючись від телефона, і показав рукою туди, де зникла маршрутка. Потім підняв голову й розвернувся в інший бік. — Нам туда.

Кей підпер голову рукою, спостерігаючи за Тецуро, за його руками, за силами, що сповнювали його тіло, м’язи, його очі, так, ніби він не теліпався двадцять хвилин у проклятій маршрутці, так, ніби сонце не пекло його обличчя. Кей не міг дочекатися, коли йому виповниться вісімнадцять. 

— Іди сюди, — попросив він.

Тецуро підійшов, запитально нахилив голову; Кей сірпнув його за штанину, підтягнув трошки ближче, аж поки тінь Тецуро не лягла на його розжарені втомлені плечі. Тецуро гучно засміявся. Кей насунув кепку — «ВК ФАКЕЛ» кепку — нижче на очі, скинув рюкзак з плеча й дістав із нього пляшку води.

Перед ними був недобудований, або недорозвалений склад: сліпі закладені цеглою вікна й двері, з-під шиферу виднівся дерев’яний хребет даху; позаду — маленька, колись пофарбована в блакитний, а тепер вицвіла біла хатка з викладеними цеглою візерунками вздовж усього фасаду, із запиленими маленькими вікнами й крихітною табличкою, до якої Кею не дуже хотілося придивлятися. Люди, що вийшли з маршрутки разом із ними, вже розбрелися по своїм справам, і дорога була тихою, порожньою, лише собаки гавкотіли десь вдалечині, кричали кури, і Тецуро мовчки стояв над Кеєм, терпляче чекав, доки той збереться з силами.

Нарешті вони підняли з землі велосипеди й вирушили вперед: проїхали повз пам’ятник воїнам-односельцям, різко повернули наліво й з’їхали зі старого побитого асфальту на звичну, рідну ґрунтівку. Змінювались крихітні хатки й похилені дерев’яні тини, поодинокі дерева нависали низько над дорогою, і вони зачіпляли гілки маківками, дорога закручувалася, то підіймалася, то опускалася, змінилася новим, рівним асфальтом, по якому так легко, так незвично було їхати; вони повільно підіймалися все вище й вище, за їхніми спинами зникли останні хатки, і все навколо потонуло в безмежній, нестримній зелені: кілометри трави й густих зелених дерев. Вони минули довге, старе кладовище, й за ними погналася маленька смішна собака, гавкотіла й махала своїм білим хвостом, аж доки вони не перегнали її та не зникли з виду. 

Кей так звик до височин і гір, що оточували його рідне містечко, та йому так дивно було тут, у краю безмежних рівнин, неосяжних ланів, знаходитись на такій висоті: справа від нього простягалися поля, а за ними ліси, поодинокі хатки, а за ними ще схили — все, ніби на долоні, ніби простягни руку, і торкнешся нею верхівок дерев, і так багато зелені, так багато неба. Дерева знову оточили їх, і знову розступилися, і попереду, далеко-далеко виднівся густий, нескінченний ліс. Дорога знову змінилася старою, кривою ґрунтівкою, хати, що їм траплялися, ставали все старішими, все незвичайнішими, з дивними дерев’яними оздобами під дахами, пофарбованими в сині й білі кольори, з кривими-кривими похиленими дерев’яними парканами та стінами, що клонилися на один бік.

Вони проїхали поле, на якому випасалося ціле стадо кіз — крихітні чорні, білі й усіх відтінків сірого плямки, — і Тецуро різко загальмував, жбурнув свій велосипед у траву й швидко пішов униз схилом; Кей зупинився, поклав свій велосипед поруч і поглянув в напрямку руху Тецуро: далеко в полі, під невисоким молодим деревом ліниво жував траву гнідий кінь.

— О господи, — пробурмотів Кей і побіг слідом за Тецуро, зупинити його до того, як кінь гепне його копитом.

Тецуро стояв у кроці від коня, роздивлявся його з відкритим ротом — Кей не був впевнений, чи бачив він колись такий захват у чиємусь погляді; здавалось, Тецуро взагалі не дихав, очі кольору пізнього серпня сповнилися такого дитячого, щирого захоплення. Кінь підійняв голову від землі й уважно роздивлявся Тецуро у відповідь, шерсть відливала вишневим на яскравому-яскравому сонці, довга чорна грива виблискувала, як воронове крило.

— Яка красива, — тихо сказав Тецуро, зробив обережний крок вперед.

Кей залишався стояти осторонь, не підходив ближче: його все влаштовувало, поки Тецуро не робив різких рухів і не давав коню можливости вдарити його задніми ногами. Він скинув рюкзак з плеча, дістав із сумки фотоапарат і зробив крок назад, щоб захопити в кадрі й коня, і Тецуро. Сонце пекло його плечі.

Кінь був таким великим — Кей раніше й не усвідомлював, наскільки вони більші за людей — зростом він був не дуже високий, лише трохи вищий за Тецуро, та Тецуро однаково здавався таким крихітним поруч із ним, таким тонесеньким, і Кея знову охопило це давно забуте, дитяче усвідомлення того, який світ навколо нього безмежний, неосяжний, більший, сильніший за нього. Він підніс фотоапарат до обличчя. Кінь злегка опустив голову, штовхнув Тецуро в плече, потягнувся зубами до його футболки, і Тецуро сприйняв це за запрошення — підняв руку, обережно, але рішуче торкнувся його чола, щоби погладити.

Мить — і зуби коня гучно клацнули навколо руки Тецуро, той зойкнув, швидко прибрав руку й зробив крок назад. Кей тихо визирнув з-за фотоапарата, стримав бажання кинутися до нього, перевірити, чи все гаразд, лише окинув поглядом його передпліччя й зробив ще одне фото. Кінь потрусив головою.

— Ти їй не сподобався, — спокійно сказав він, підійшов ближче до Тецуро, оминувши коня дугою, і потягнув його за комір футболки, коли кінь почав розвертатися до них задом — не вистачало Тецуро ще в груди копитом дістати. — Ходімо.

Тецуро ображено супився — незрозуміло, образився він на коня, чи на Кея, — потер передпліччя рукою і слухняно пішов за Кеєм через широке, яскраве поле, через високу дику траву до дороги, до їхніх покинутих велосипедів. Кей зробив ще декілька знімків коня здалеку, сфотографував крихітні цяточки кіз по інший бік поля, сфотографував Тецуро, що стояв над їхніми велосипедами, роздивляючись крихітні хатки з дерев’яними дахами з іншого боку дороги, сховав фотоапарат і повернув рюкзак на плечі.

Ранок поступово переходив у полудень, вітер тихо шурхотів у траві, лоскотав руки Кея, сірпав його за футболку, дражнився, та не рятував від спеки, куйовдив волосся Тецуро, який заперечував існування головних уборів навіть в середині літа, грався брелочками на його рюкзаку, награвав стару, знайому пісню, мелодію липня, мелодію сонця в зеніті. Це було таке дивне місце — не звичне Кею село, в якому тиснулися одне до одного хатки й подвір’я, де гавкотіли собаки й кричали півні, де спліталися павутинням вулиці, він не був впевнений, чи це взагалі було селом: безкраї поля, що змінювали одне одного, перетікали з одного пагорба в інший, далекий-далекий ліс, самотні будиночки, старі й похилені, нічим не загороджені, що з’являлися то тут, то там, визирали поміж дерев і виростали посеред галявин, одинокі й беззахисні, загублені в просторі й часі, вони нагадували йому автобусні зупинки в полях, на яких ніколи не було людей, де ніколи не зупинялися маршрутки, відірвані від світу, як космічні станції. Йому здавалося, ніхто б їх ніколи й не побачив, не запам’ятав, якби вони з Тецуро не зупинилися тут, не роззирнулися навколо, вони існували незалежно від усього світу, від усього, що знаходилося за межами цих зелених-зелених пагорбів, їх нічого не тривожило, нічого про них не згадувало, не пам’ятало.

— Це лучше за лисиць, — раптом сказав Тецуро, ніби хизуючись, і кивнув головою в поле, де спокійно стояв, роздивляючись їх здалеку, великий красивий кінь.

Кей знизав плечима.

— То ми більше не будемо тинятися лісом до ночі?

— Я такого не казав, — всміхнувся Тецуро й підняв свій велосипед з землі, нахилився й почав діставати бур’яни, що заплуталися поміж коліс.

Його щоки були червоні-червоні, посмішка така грайлива, така щира. Кей спостерігав за тим, як він виплутує колосся зі спиць, за його засмаглими руками, роздивлявся червону пляму, що виднілася на правому передпліччі, і думав про те, що вона, скоріш за все, перетвориться на черговий синець.

— Тебе й лисиці покусають, — буркнув він, якусь мить постояв на місці, вагаючись, роздумуючи, та, коли Тецуро нарешті поставив велосипед на обидва колеса та тільки-но зібрався залізти, скинув з плеча рюкзак. — Зачекай.

Тецуро завмер, перевів свій уважний погляд на Кея. Тецуро був дурний і занадто самовпевнений, він постійно щось затівав, постійно влипав у неприємності, і завжди все сходило йому з рук, завжди він виходив із води сухим і з широкою-широкою посмішкою, він гладив незнайомих тварин, аж поки вони не кусали його за руки, не носив кепок у липневу спеку й ніколи не діставав сонячних ударів. Кей думав про те, як, напевне, вбирає в себе тепло його темне волосся, яке воно буде гаряче, якщо його торкнутися. 

Його щоки були такі червоні. Кей дістав із рюкзака свій величезний тюбик сонцезахисного крему.

— У тебе вже вся фізіономія красна, — сказав він. Тецуро всміхнувся, та не засміявся — стояв на місці, не відпускав кермо свого велосипеда, тож Кей зітхнув і підійшов ближче, вичавив крем на середній палець та легенько, ледь відчутно мазнув його по носу, на якому вже з’явилася червона смуга, по щоках і підборіддю, залишаючи білі візерунки; Тецуро стояв мовчки, з заплющеними очима, терпляче чекав, доки Кей закінчить, і Кей так старався розмазати все рівномірно якомога швидше, та руки, пальці його не слухались, крем усе не вбирався в шкіру, серце Кея чомусь калатало так само, як і рік тому, та він продовжував смиренно, наполегливо терти пальцями щоки Тецуро. — Все. Тепер ти також пахнеш, як сорокарічна жінка на пляжі.

Тецуро засміявся, заліз на свій велосипед, дочекався, доки Кей витре руки об футболку, закине рюкзак назад на плечі, і вони поїхали далі, повз ще одну безлюдну, богом забуту автобусну зупинку, і за декілька хвилин їх з усіх боків огорнув густий, могутній ліс. 

Кей ніколи у своєму житті не бачив стільки дерев. Обличчям їхнє село дивилося на поля, що тягнулися до Кам’янки, спиною стояло до великого хвойного лісу: тоненькі, акуратні сосни росли широко, відступали одна від одної, трималися відстані, як гравці на волейбольному полі, розступалися на довгі, довгі кілометри, і Кей міг побачити Тецуро, навіть коли той відходив далеко-далеко, не боячись загубитися; тут — Кей роззирався навсібіч, намагався видивитись щось поміж дубів і ясенів, лип та кленів, та стовбури тулилися одне до одного, гілки перепліталися, як десятки й сотні міцно стиснутих рук, огортали їх високою, міцною стіною, крізь яку не пробивалося навіть надокучливе жарке сонце, ані липнева спека. Дорога вилася, закручувалася, різко повертала то в один бік, то в інший, струмилася поміж густих, величних дерев, що нависали над головою і лоскотали кінчиками гілок маківку Кея, що розступалися на декілька кроків і сходилися важкою, темною стіною знову; підіймалася вище й різко опускалася донизу, як жива — своєвільна, непередбачувана, текла вперед, як гірська річка, і дихала прохолодою.

Тецуро повільно загальмував і сперся на одну ногу, терпляче почекав, доки Кей із ним порівняється. 

— Кажуть, шо яр образовався від падіння метеорита, — сказав він. — Того тут… така енергетика. Шось чувствуєш?

Кей роззирнувся навколо. Над ними хилився товстий, старий дуб, закривав своїм гіллям від пекучого сонця. Повітря було спокійним, прохолодним, огортало його втомлені плечі, гарячу шию, і таким тихим — не підвивав вітер, не шурхотіло листя, лише дятли кричали десь у глибині лісу, і голос Тецуро, і більше нічого.

— Метеорит? Ні, — відповів Кей. Тецуро скривився, але жартівливо.

— А люди в цих селах живуть довше, — він відштовхнувся від землі й повільно рушив уперед. — Можеш мені не вірити. Ми ше на тисячолітній дуб поїдемо.

Хоч Кей і не дуже вірив у слово «енергетика», і сумнівався в теорії про метеорит, щось він таки відчував. Відчуття було схожим на занурення під воду, на ту мить, коли він вперше за рік ступав у поле й прислухався до того, як давно знайомий йому вітер розплутує важкий клубок у його грудях, на чисту футболку Тецуро, що він надягнув після крижаного душу, на тишу, що огортала його на горищі сараю, у дитячій схованці Акітеру, ховала його від ранкового ґвалту, від спеки, від людей, від безглуздих переживань. Він не міг знайти цьому відчуттю назви, не міг спіймати його й засунути в дужки, в лапки, в тлумачний словник — хоч йому й хотілося; він не любив невизначености, не любив чогось не знати, не розуміти, не любив довіряти відчуттям і почуттям, — боявся, що щось таке химерне, неосяжне, крихке просто поламається, коли його надто сильно пхати в якісь визначення. 

Він постояв ще мить, роздивляючись дуб, прислухаючись до далекого пташиного співу, і рушив слідом за Тецуро. 

Хай буде метеорит, чи енергетика, чи що там ще Тецуро сподобається, Кей не заперечував. 

Вони знов зупинилися біля великого синього знаку, заплутаного в кущах і гіллі, майже непомітного в сплетіннях зелені, пройшли тоненькою стежинкою вглиб лісу до склику — Кей сфотографував Тецуро, що заворожено роздивлявся пам’ятник, проводив кінчиками пальців по граніту, обережно, ніби він от-от розсиплеться під його доторками, щось тихо бурмотів собі під носа, — і повільно рушили далі, туди, де розступалися поважні дерева, до галявини, що тонула в яскравому сонячному світлі, до монастиря, що виблискував вдалечині. Дорога закручувалася навколо нього петлею, вела до прикрашеної блискучими куполами брами, за якою тіснилися крихітні прибудови й сором’язливі клумби, подвір’ям монастиря гасали гучні, круглі горобці, шмигали над їхніми головами, зовсім їх не лякаючись. Кей фотографував квіти й уважно читав інформаційні таблички, роздивлявся старі малюнки монастиря, доки Тецуро чіплявся до монахинь, усміхався їм своєю привітною, сяйною усмішкою, слухав їхніх історій — про монастир, про навколишні ліси, про квіти, що вони тут самі й посадили, про коней, що вони тримали — Тецуро похизувався своїм синцем, — і, звісно, про Христа. Досередини храму вони не заходили — зазирнули обережно через відчинені ворота, за якими мерехтіли сотні свічок, сотні образів споглядали на них з масивних стін, і кожна пара очей дивилася прямісінько в їхні очі, виблискували золоті візерунки, блищали чисті лаковані підлоги («Хрестово-купольний, — прошепотів він Тецуро на вухо, — по боках трансепти, а там, де люстра, це апсида», і Тецуро приголомшено мугикнув) — і пішли далі, у садок за монастирем, до акуратних могилок та скромних лавочок поміж дерев.

— Красивий монастир, — сказав Тецуро, поліз за спину Кею та витягнув з його рюкзака пляшку води.

Вони сіли в садочку, під маленькою акуратною яблунею з побіленим стовбуром. Там було так тихо, тільки горобці щебетали в деревах й мовчазні монахині беззвучно ходили подвір’ям. Кей давно зрозумів, що кожна тиша по-своєму особлива, не схожа на інші: як-от тиша, яка сповнює порожню, темну кімнату, коли вікна міцно зачинені, а за ними лютує завірюха; тиша, що простягається безлюдними, гарячими ланами, якими блукає вітер, у глибині яких ховаються полохливі птахи, коли, якщо прислухатись, можна почути, як дихає земля, як б’ється її незмірне, страшне серце; тиша, що слідує особливо ніжним доторкам, особливо близьким, потаємним поглядам, які змушують весь світ вмить заніміти, спинитися, ховають їх двох за міцною пеленою, повз яку не проникає жоден звук; і святі місця також мали свою особливу, неповторну тишу — тихі кроки відбивалися від різьблених стін, розносились відлунням під навою і тонули поміж колон і арок, молитви читалися пошепки чи зовсім до себе, безшумно падали на підлогу, знаючи, що їм не треба бути гучними, щоби бути почутими, і навіть за стінами храмів усе стихало, дерева хилилися низько до землі, птахи галасували десь далеко-далеко, вітер оминав високі оздоблені стіни стороною, не бажаючи їх тривожити.

— Мені більше костели подобаються, — відказав Кей і забрав у Тецуро пляшку.

Тецуро мовчав. Кей відчував на собі його чіпкий погляд, повернувся до нього й зустрівся з ним очима.

— Що? — спитав Кей.

Тецуро закусив верхню губу.

— Нічого, — нарешті всміхнувся він, одним швидким рухом застібнув блискавку на рюкзаку Кея і потягнув його догори. — Пішли, там внизу джерело. 

Сенсу сперечатися не було, розумів Кей. Він підвівся на ноги й пішов слідом за Тецуро, який ввічливо попрощався з монахинями, коли проходив повз, і зник за високою блискучою брамою.

Навпроти монастиря, за ще одним синім вказівником, донизу тягнулися старі дерев’яні сходи, губилися далеко-далеко в густих деревах. Кей відмовився тягнути свого велосипеда донизу, вони залишили їх коло горішніх сходинок — причепили до поручнів одним замком на двох, велосипеди лежали один на одному, як дві стомлені тварини в особливо холодний вечір, стикалися колесами, переплітали керма, як долоні — й пішли вниз, сходинка за сходинкою, проліт за прольотом, глибше в ліс, далі від дороги, від поодиноких автівок і тихих розмов, далі в зарості бузини й нескінченних, нескінченних дубів. Через бог зна скільки сходинок — їх було так багато, надто багато, щоби полічити, Кею здавалось, вони спускалися цілу вічність — вони дісталися джерела: Кей сфотографував стару, зашорхану ікону, Тецуро перехилився через стіни криниці й світив усередину ліхтариком телефона, намагаючись побачити дно, та не розгледів нічого, окрім чистої, темної води, світло від його ліхтарика відбивалося на дерев’яні стіни й тремтіло від легеньких хвиль, а потім пішли далі, туди, де дерева розступалися, ставали в коло навкруг невеликого залитого сонцем ставка.

Вода була каламутна, темна, сонячні промені пробивалися крізь гілки дерев, залишали на поверхні ставка світло-зелені плямки, миготіли, сліплячи очі, перетікали з одного місця на інше й зникали, гріли спини крихітним водоміркам і маленьким рибам, що підпливали зовсім близько, висовували свої голови назовні й плавали так, пускаючи водою брижі — вони з Тецуро вийшли на хиткий дерев’яний причал, сіли там, на сонці, спустили ноги донизу, майже торкаючись кросівками води, і спостерігали за ними — Тецуро припустив, що вони висовуються, щоби подихати повітрям, Кей сказав, що вони шукають їжу на поверхні, — дістали з рюкзака Тецуро целофановий пакет з бутербродами, слухали фазанів далеко-далеко в лісі й дятлів, що кричали десь у деревах, опускались іноді на гілля, що тонуло у воді з іншого боку ставка, маленькі строкаті плямки відбивалися в спокійній, тихій воді, коли вони знову злітали догори. 

— Знаєш, — сказав Тецуро. Від нього пахнуло ковбасою. — А все, оказується, не так вже і страшно. 

Кей запитально нахилив голову. Тецуро знизав плечима, струсив крихти у воду — вони впали донизу, як перший сніг, і до поверхні вмить піднялися дві маленькі рибки, — скомкав у руках кульок, очі опущені донизу, спокійні, примружені, виблискували на сонці, як мідь.

— Ну… Універ. Ось це все. Ти був правий… Я багато за чим скучаю. Мені сумно, шо все закінчується. Але там стіки нового, стіки всього, мені так нравиться… Воно і правда на краще, — він знову знизав плечима, тихенько, обережно усміхнувся. — Це я до того, шоб ти не боявся. 

За їхніми спинами, коло берега, у кущах, що близько-близько підступали до води, лоскотали її поверхню своїм гіллям, прикрашали її опалим листям, закректали жаби. Кей роздивлявся небо, що відбивалося в ставку, повільно хиталося, тремтіло, водомірки перескакували з хмарки на хмарку, риби ліниво дихали шматочками сонця.

— Я не боюся, бо я знаю, що хочу робити, — тихо сказав він, помітив жабу — зовсім недалечко, коло берега, на захованому в тіні кущів камінці, що сиділа тихо, поважно, повільно кліпала своїми порожніми очима, — показав на неї пальцем, почекав, доки Тецуро видивиться її також. — У неї така морда дурна. 

Тецуро пирснув зі сміху, обернувся назад до Кея, помовчав ще якусь мить, роздумуючи.

Дерева, що оточували їх кільцем, тихо шуміли, перешіптувалися між собою, закривали їх від усього світу — нічого не існувало за межами цього лісу, нічого не могло їх знайти, дістатися, потривожити, нічого не могло зашуміти й налякати обережних, боязких лісових птахів, ніхто не міг спуститися й розірвати цю розмову, зруйнувати цю мить; були тільки вони, і ліс, і строкаті дятли, і дурнуваті жаби, і це крихке, затишне мовчання, і думки, тихі, спокійні, безтривожні, що поволі перетікали одна в іншу, тепліли десь глибоко-глибко під ребрами, і погляд Тецуро, що Кей відчував на своїй щоці.

— Я скучав, — тихо сказав Тецуро.

— Не будеш більше залишати сумки в туалеті, — відповів Кей.

Він також скучав. Він дуже, дуже сильно скучав.

Тецуро легенько штовхнув його плечем, та не ображався; підтягнув до себе коліна, обійняв їх руками, опустив набік голову, і його погляд все не сходив з лиця Кея: його погляд кольору безмежного жита, у його очах тихо шурхотіло колосся, перегукувались польові горобці, перелітали з місця на місце, пригріті сонцем, налякані шумом вітру, десь далеко-далеко, за горизонтом його очей, розтікався Тясмин, ховалися ставки в лісі, гуділа залізниця. Він все не зводив цих очей з Кея — лоскотав ними його щоки, його шию, його волосся, — і тихенько, ледь помітно, усміхнувся.

— Що таке? — не витримав Кей.

Тецуро з мить помовчав, відкрив було рота, збираючись щось сказати, та знову завмер, неслухняна усмішка знову вирвалася назовні, розтеклася його лицем. Він похитав головою.

— Та нічого, — м’яко сказав він, сперся руками на теплі, хиткі дошки, одним швидким стрибком підвівся на ноги, смикнув Кея за рюкзак. — Пішли. Ми ше не все подивились.

Якусь мить Кей лишався на місці, не рухаючись, спостерігав за тим, як Тецуро потягується, розминає шию, як його шкіра виблискує на сонці золотом. Що він хотів сказати? Це було так на нього не схоже — сумніватися, передумувати, змінювати тему… Кею хотілося його зупинити, смикнути за футболку, посадити назад, витягнути з нього, про що він думав, що він хотів сказати, розколупати кожне слово, кожну літеру — і водночас щось підказувало йому, що не настав ще час, що треба просто дочекатися, просто відпустити цю мить. 

Він вмів чекати. Він чекав майже все своє життя.

Він підвівся на ноги слідом за Тецуро, обтрусив пилюку з шортів, підняв погляд на хиткі, нескінченні сходи, що виднілися поміж густих дерев.

— Ні, — видихнув він. — Я туди не підніматимусь. Я залишаюся тут.

Тецуро засміявся — гучно, щиро, так, як вмів тільки він один, так по-доброму й так дражливо, сміх відбивався від води, виблискував на сонці, розлякав дрібних кропив’янок у кущах — і поплескав Кея по спині, підштовхуючи вперед.

— Даже не надійся, — посміхнувся він і рушив уперед. 

За нескінченними, нескінченними сходами, за блискучими куполами, за оповитими сонцем полями, що оточували монастир, продовжувався ліс — непрохідний, нестримний, неосяжний, сповнений пташиних криків та прохолодного, важкого повітря, сповнений крихітних сонячних зайчиків, прудких мілких тваринок, сповнений давніх, загадкових історій та нерозгаданих таємниць, про які без упину розповідав Тецуро впродовж усього їхнього шляху прокладеною серед непроглядних хащів дорогою.

Нарешті дерева розступилися, нічим не стримувані сонячні промені засліпили їхні очі; вони оминули крихітну корчму, з’їхали з асфальтованої дороги, проскочили під відчиненим, пофарбований у червоний і білий шлагбаумом і майже одразу повернулися назад до міцних, сильних обіймів лісу. Асфальтована дорога змінилася ґрунтівкою. Тецуро зупинився на роздоріжжі, дістав телефон, щось уважно в ньому видивлявся, і рукою, в якій його й тримав, показав направо — туди, де ґрунтівка змінювалася кривою, подзьобаною ямами стежкою, порослою ялинами, що тягнулися своїми довгими колючими гілками одна до одної, опускали їх низько, ледь не до самої землі, мирно хитали ними на слабенькому вітрі. 

Кей роздивлявся стежку недовірливо. За неслухняними гілками не було видно кінця шляху, та десь там було місце, на яке Тецуро по-дитячому хотів потрапити чи не найбільше — озеро, яке на мапі називалося «Труси».

— Далеко їхати? — запитав він. 

— Вісім хвилин всього, — легко відповів Тецуро. — І трохи пішком через ліс. 

Нерівна, кривозуба дорога викликала в Кея недовіру. Він зліз з велосипеда, підійшов до Тецуро, зазирнув через його плече, зіщурив очі, роздивляючись мапу, і зітхнув, клацнув щось на екрані.

— Вісім це машиною. Велосипедом двадцять, — він перевів погляд на стежку, потім — на свій велосипед. — Такою дорогою всі сорок.

Тецуро сховав телефон у кишеню і знизав плечима.

— Сорок так сорок, — посміхнувся він, відштовхнувся від землі й поїхав уперед, чіпляючи маківкою ялинове гілля.

Кей ще раз зітхнув і поїхав слідом. Дерева обабіч стежки ласкаво гладили його по голові.

Озеро виявилося крихітним, непримітним, більше схожим на калюжу — і зовсім, на думку Кея, не схожим на труси. Кущі оточили його півколом, міцною стіною, скидали поодинокі листочки на воду, спостерігали, як вони повільно-повільно, ледь помітно танцюють на вітрі, вимальовують на воді химерні візерунки. Самотня лиска, що сиділа на березі, крикнула й зникла в заростях, щойно помітила їх вдалечині. 

Вони опустилися на берег перепочити — Тецуро легенько провів по поверхні води кінчиками пальців, — слухали далеку пісню чорного дрозда, легенький шелест дерев, що оточували їх з усіх боків, сонце гріло їхні втомлені за цілий день ноги. Тецуро розповідав про університет: про нові, незнайомі предмети, якісь, як-от біохімія чи теорія спортивної підготовки, давались йому простіше, а дисципліни економічного штибу йшли важко, про одногрупників, що прийшли із зовсім різними бажаннями й мріями, з любов’ю до зовсім різних видів спорту, про викладачів, про авдиторії, про сесії, переказував смішні історії — Кей слухав уважно, кивав іноді, іноді щось мугикав собі під носа, нервово стукотів пальцями по коліну, роздумуючи, чи буде все так само для нього, чи знайде він стільки натхнення, стільки захвату в тому, що для себе вже обрав; йому не було страшно, та він нервував, важко приймав усі зміни, а особливо такі серйозні, такі великі, такі складні й незнайомі.

— Я, — невпевнено почав він, коли Тецуро замовк, замислився про щось. — Я вже обрав університет, в який подаватиму документи. 

— А шо за спеціальність? — запитав Тецуро.

Кей опустив свій погляд до води, трохи каламутної, вкритої сухим листям.

— Агрономія. 

— Тобі підходе, — штовхнув його плечем Тецуро, зовсім не здивувався, ніби давно знав відповідь на своє питання. — Ти стіки всього знаєш, і тобі воно так все нравиться… Будеш практику в нашому селі проходити.

Здійнявся вітер, листя зашуміло над їхніми головами. Кей невпевнено кивнув.

Він розповість потім. Колись. Коли йому не буде так важко торкнутися Тецуро, так важко дивитися на нього надто довго. Коли він наново навчиться стійко триматися на ногах.

Сонце повільно, але впевнено перейшло на інший бік неба, хилилося все нижче до горизонту, Кей відчував, як важчали його ноги від утоми, як натерті лямками рюкзака плечі гуділи, мов вулики; Тецуро поруч із ним дивився на післяобіднє сонце так, ніби хотів простягнути руку й повернути його назад, не дати вечору наступити, тримав спину рівно, ніби його рюкзак нічого й не важив, ніби вони не проїхали декілька десятків кілометрів, ніби літо не видалося спекотним, ніби нічого в цьому світі не було здатним його виснажити, сповільнити, зупинити, окрім його власного страху. 

Вони підняли велосипеди й поїхали далі: через криві, неслухняні лісові стежки, до ґрунтівки, що тягнулася вздовж лісу, дерева лоскотали їхні плечі з одного боку, старенькі хати й поля, що розтікалися, як пролитий березовий сік, мовчки проводжали їх поглядом з іншого. Сільською дорогою вони дісталися до тисячолітнього дуба — десять гривень за вхід; на кривенькому дерев’яному підвіконні каси дрімала триколірна кішка, і Тецуро, звісно, не зміг пройти повз, довго чухав її за вушком, — прибилися непомітно до екскурсійної групи, слухали уважно, тільки Тецуро іноді щось шепотів йому на вухо, щось, що прочитав у інтернеті в ніч перед цією вилазкою, і Кей іноді закочував очі на дурнуваті запитання групки туристів. Це був перший натовп, що вони побачили з тієї миті, як вийшли в Грушківці, вся їхня дорога в той день була безлюдною, лиш іноді повз них проносились поодинокі автомобілі, чи невеличкі групи монахинь проходили побіля них під монастирем, і Кей навіть трохи сумував за відчуттям тихої, безмежної самотности, в якій були тільки вони двоє, яку не могли зруйнувати потоки незнайомих голосів, занадто гучний сміх, звуки відкоркованих пляшок з газованкою… Вони дочекались, доки натовп піде геть, назад до свого великого, блискучого екскурсійного автобуса, з кондиціонерами й підставками під каву, доки тиша знову огорне галявину, доки до старих, втомлених гілок дуба повернуться налякані галасом дятли та повзики, пройшли крізь відчинену загорожу й зупинилися перед деревом, біля його великого, розлогого коріння. Тецуро намагався порахувати, скільки дорослих хлопців потрібно, щоб обхопити його стовбур, Кей просто притулив до нього долоню: дуб вже був такий втомлений, такий тихий, листя на ньому було зовсім небагато, кора багато де відставала, падала донизу, і він торкнувся його так обережно, як тільки міг, провів пальцями там, де не було кори, лише гола деревина, і дуб під його рукою беззвучно, виснажено стогнав, дихав своїми сотнями й тисячами літ, що вже добігали свого кінця.

— Дивись, — тихо сказав Тецуро й тикнув пальцем колись вгору. — На глаз схоже.

На стовбурі над ними було місце, де, схоже, колись росла гілка, від якої лишилась тільки — дійсно, схожа на око — суха колодка; округла біла, гола деревина, у центрі якої — темне коло, подібне до зіниці, потемніла, де-не-де зовсім суха кора закручувалася навколо нього віями та зморшками.

Кей мугикнув.

Вони просиділи на самотній дерев’яній лаві навпроти дуба довго, аж поки небо не почало поступово набирати м’якого, вечірнього кольору; Кей витягнув ноги вперед, перегородив весь прохід, в якому однаково ніхто так і не з’явився, Тецуро скинув кросівки й підтягнув до себе коліна. Плече до плеча, так близько, що Кей відчував його спокійне, мирне дихання, вони дивилися на крихітних повзиків, що перескакували з гілки на гілку, залиті м’яким передвечірнім сонцем, і говорити так не хотілося — це була та тиша, що нагадувала Кею про святі місця; щось давнє, величне й мудре, у чиїй присутності перехоплювало дихання, у чиїй присутності не хотілося говорити зайвого, навпаки — слухати. Дуб спостерігав за ними своїм уважним оком.

— Хочеш через Косарі вернемось? — запитав Тецуро, роздивляючись мапу на телефоні. — Подивимось на… величний маєток поміщика Володимира Ростішевського. 

Кей поглянув на фотографію, яку йому показував Тецуро, і похитав головою. В нього боліли ноги від однієї думки про дорогу додому.

— Іншим разом.

Тецуро знизав плечима. 

— Та всього чотири зайвих кілометра… Ну як хочеш. 

Тецуро посміхався так широко, так яскраво, не дивлячись на втому, що огортала його плечі, не дивлячись на мозолі на його долонях, тільки іноді переривався на пів слові, позіхав, закриваючи лице ліктем — він усе не хотів прощатися, вони стояли коло воріт Кея, міцно стискаючи свої велосипеди, і Тецуро все говорив щось, розповідав, повторював, що ніколи не бачив стільки дерев, що вдома в нього тільки каштани й тополі, поцятковані омелою, що в нього паморочилося в голові від того чистого повітря, що їм обов’язково треба поїхати туди знову, і Кей його не перебивав, все не хотів його відпускати, все сподівався, що він не йтиме, що він постоїть біля його калітки ще хвилину, ще мить, у них бо так мало було часу, всього пара місяців на рік, і знову — невідомість: чи побачаться вони знову, чи приїде Тецуро наступного літа, чи буде все так само, як і було раніше, чи стоятиме він знову під його ворітьми довгі, ніякові хвилини, не бажаючи прощатися, до самісінької темряви?

Врешті Тецуро зітхнув, виліз на свій велосипед, сказав, що прийде завтра дивитися фотографії, скуйовдив волосся Кея на прощання та поїхав, здіймаючи пилюку й гавкіт сторожових собак. 

Кей не міг пригадати, коли він востаннє так міцно спав: не встиг навіть перебрати майже тисячу фотографій, що він зробив у той день — його очі заплющились, щойно він вийшов з душу, щойно його голова торкнулася подушки, і прокинувся аж по обіді, і його ноги гуділи, як залізничні колії, під його вікном галасували кури, і в нього попереду був ще цілий місяць літа. 

Серпень того року видався важким, жарким, хилився низько до землі, обнімав за плечі, гладив гарячою рукою по голові. Кей не скидав з себе його обійми, і його шкіра червоніла, пекла після довгих годин у саду чи на городі: він підрізав малину, чиє листя кусало його обпечені передпліччя, саджав полуницю й смородину, викопував цибулю й збирав часник, навколо нього галасали горобці, пурхали своїми крихітними крилами, ховалися в кущах, в гіллі молодої вишні. Декілька років тому йому доводилося вилазити на неї, щоб зірвати вишень, тепер — половини гілок він міг дотягнутися, просто здійнявши дороги руку; світ був таким великим, ставав усе більшим із кожним роком, стільки всього в ньому було для Кея, нового, незнайомого, гучного, від найглибших станцій метро й до самісіньких дахів багатоповерхівок — бабусине подвір’я лишалося тим, що й завжди: величезні, до самісінького паркану, грядки полуниці, висока кукурудза, що шелестіла на вітрі, галасливий курятник, загорожа, що розділяла передній двір і задній, і металева хвіртка, що гриміла, як гармата, коли здіймався вітер, і лілії в садку, старий, засипаний колодязь, порослий матіолою, двоє рудих собак… Все лишалося тим самим, що й рік тому, два, п’ять, десять, тільки невпинно зменшувалось, нависало над головою, трошки тиснуло; тепер йому доводилося зігнутися, щоби пройти на літню кухню, він міг зазирнути в курятник, не вилазячи на старий пень під загорожею, спілі вишні висіли низько-низько, а горщики з петуніями — ще нижче. Іноді йому не ставало місця, іноді він чіпляв маківкою низькі оздоблені люстри й не поміщався на власному ліжку, та все частіше він відчував на собі той затишок, той спокій, що можна було знайти тільки в дитинстві, ховаючись з ліхтариком під ковдрою, з блокнотом у клітинку поміж поличками в комірчині, під письмовим столом брата, чи в проміжку між стіною і відчиненими дверима, де з криво прикручених гачків тягнулися донизу зимові куртки, шурхотіли нейлоном, дзвеніли забутими в кишенях копійками.

Іноді десь далеко, захована серед густих дерев, важко гуділа залізниця, відлуння розносилося полями й городами, втомлена, посапана земля тремтіла під його ногами, і він випрямляв спину, завмирав на місці, полишав полуницю й смородину, полишав цибулю й часник, і слухав, як стукотіли вдалечині колеса, гриміли, проносячись один за іншим, нечисленні вагони, ті самі вагони, що він наполохано слухав з-під своєї ковдри щоночі, коли йому було вісім років, і звуки залізниці чомусь жахливо його лякали.

Години перетікали в дні, дні перетікали в тижні. Тецуро приходив до нього й допомагав обрізати дерева, він приходив до Тецуро й допомагав збирати аличу. 

Та частина села, в якій жив Тецуро, була зовсім не схожою на центральну, де стояла хата Кеєвої бабусі — на околицях акуратні вулички закручувались, перепліталися поміж собою, дерев’яні паркани облуплювалися старою фарбою, городи тягнулися далеко-далеко, до самого лісу, нічим не загороджені, трохи неохайні, навіть дикі, на помідорах вічно виводили пісень горихвістки, кущі й деревця тягнулися схилом вниз, до крихітної річечки — вона була до того маленькою, що Кей міг переступити її в один крок, у неї навіть назви не було — невеличка, сором’язлива притока Тясмину, що загубилася поміж чужих городів.

Вони лежали на схилі, втомлені й пригріті вечірнім сонцем, річечка шуміла десь внизу, в кущах, Тецуро не знайшов колосся й жував стеблинку тонконога, кущі якого він останні десять хвилин із разу в раз общипував з питанням «півник чи курочка». Кей роздивлявся білі хмари, що повзли над їхніми головами низько, ліниво, як корови, що верталися з пасовища, і погладжував великим пальцем ремінь фотоапарата, що лежав на його животі, здіймався догори із кожним його подихом. 

— Я вирішив поступати в Київ, — тихо сказав він.

На мить йому здалося, що він сказав це занадто тихо, що його голос втонув у шелесті кукурудзи, у дзюрчанні води, у співах горобців — Тецуро лежав, не рухаючись, по його руці, що він підклав під голову, повзла мурашка, тільки тонконіг тремтів у зубах; та тільки Кей подумав, що вдруге він повторювати не буде, як Тецуро підскочив на місці, сперся на свої вимазані травою лікті, схилився над Кеєм, його обличчя було таке здивоване, таке недовірливе, він відкрив рота, і тонконіг звалився Кею на обличчя.

— Серйозно? — перепитав Тецуро, ніби не був впевнений, чи правильно він все розчув. — Ти поступаєш в Київ? Серйозно?

Кей незадоволено змахнув травинку з обличчя, відіпхнув Тецуро від себе рукою.

— Мені сподобався один університет, — знизав він плечима, потупивши погляд. — І Київ також. Коли я приїжджав на змагання.

— Обалдеть, — недовіра зійшла з лиця Тецуро, змінилася його звичною, широкою усмішкою, тою усмішкою, що обпікала, якщо дивитися на неї надто довго, як сірник, що, догоряючи, обпалював пальці. Його долоня лягла на передпліччя Кея. — Ми будемо жить в одному місті. Обалдеть.

Кей відмахнувся, відвів від нього очі, втупився поглядом у небо. Він чомусь так боявся про це казати — і тепер сам не розумів, чому, як тоді, по закінченню дев’ятого класу він дивився на листок із результатами екзаменів і сам дивувався своїй тривозі, не міг вичепити причину, скласти свій страх в слова, весь неспокій розчинився, зникнув, як малюнки на піску, що вмить змивало морською хвилею. Тецуро радів так щиро, так яскраво. Радів так, як вмів один тільки він.

— Не кричи ти так, — сказав він. — Я ще нікому не казав. Може, мене не відпустять. А може, я не пройду на бюджет.

Тонконіг зашурхотів обабіч нього; Тецуро звалився на спину, закинув руки за голову.

— Пройдеш, — фиркнув він. — Я ж пройшов. А у нас середні бали однакові. 

— Бути відмінником в маленькому місті, і відмінником в столиці — це різне. Я й у франківські університети документи подаватиму. Про всяк випадок.

Тецуро пхнув його в плече.

— Не видумуй. Ти поступиш, — усміхнувся він. — Я тебе зустріну, все покажу… Треба зводить тебе в ботанічний. І на озера. І на…

Людська пам’ять була такою крихкою, такою ненадійною — Кей так часто ловив себе на думці про те, що він хоче запам’ятати якусь мить назавжди, та ніколи не був впевнений, скільки з цих митей насправді залишилося з ним. Він не випускав фотоапарат із рук з тої миті, як знайшов стару камеру Акітеру: це був його спосіб зловити кожен спогад за хвоста, за довгі крила, залишити його з собою назавжди, заховати в теку, підписати місцем і датою; він не міг зловити в знімок шум води, запах полину, легкість несміливого, серпневого вітру, тепло, яким пашіла долоня Тецуро, гілля, що впивалося йому поміж ребра, безмежність неба над їхніми головами — та однієї фотографії, він сподівався, буде достатньо, щоб згадати про те, що все це було там, у ту мить, у той день, того літа, щоб нагадати йому про кожне невпевнене, болісне почуття, старе й добре знайоме, що квітнуло, заховане десь глибоко-глибоко всередині, під купами зжухлого листя, під кучугурами снігу, на горішніх поличках плацкартних потягів. Пам’ять із ним гралася, йому брехала, його підводила — викидала геть щось важливе й потрібне, а те, що залишала, змінювала все більше й більше з кожним днем, і чим частіше він повертався до якогось спогаду, тим невпізнаванішим він ставав, як сточений водою камінь. Якого кольору була футболка Тецуро, коли вони зустрілись? Якою була погода в той день, що Кей уперше полюбив село? Чи справді Тецуро казав усе те, що, Кей думав, він казав, чи справді Кей мав право на надію, чи пам’ять його обманювала, чи спогадам, які він прокручував у голові так часто, не можна було вірити? Минуле літо здавалося таким далеким, таким нереальним, ніби воно було вчора, ніби воно було сотні років тому, й іноді Кей замислювався — чи все це правда? Чи справді Тецуро поцілував його на своєму горищі? Чи дійсно він сміявся, коли вдарився об його окуляри, чи справді гострий мостик залишив на його носі ледь помітну червону смужку? І тоді Кей відкривав теку, датовану серпнем дві тисячі сімнадцятого року, і довго-довго роздивлявся ту єдину фотографію, зроблену в спальні на горищі, червоні щоки Тецуро, його скуйовджене волосся, в якому заплуталося крихке, тьмяне світло настільної лампи, злегка припухлі губи, розтягнуту футболку — Кей вивчив цю фотографію напам’ять, якби він вмів малювати, зміг би відтворити кожен її сантиметр, він знав напам’ять майже всі свої фотографії, він повертався до кожної з них, вдихав запах широких-широких полів, слухав шпаків у гілках старої черешні, гладив котів на подвір’ї Тецуро, йому боліли його розбиті об асфальт коліна й натерті кросівками ноги, йому стискало в грудях від кожного доторку Тецуро, і він знав, що це все було по-справжньому, що це все відбувалося із ним, що одного дня він зможе пережити це все знову.

За його спиною шуміло колосся, вицвірінькували посмітюхи, високий очерет лоскотав його плечі, і вперше цього довгого, нестримного літа сонце не пекло, а лиш ласкаво зігрівало його лице й шию, вітерець забирався під його футболку, куйовдив волосся, й осінь наближалася невпинно, та тихо, повільно, лагідно — м’якими вітрами, легкими хмарами, вечірньою прохолодою. Його кросівки майже торкалися води, старий дерев’яний причал тихо скрипів під його долонями, а на самісінькому його краєчку — Тецуро, що сидів навпочіпки, небезпечно хилився до води, намагався видивитися жаб поміж латаття. 

— Дивись, дивись, — час від часу повторював він, смикав Кея за рукав футболки, вказував кудись пальцями, і Кей ліниво слідував його погляду, намагався роздивитись, що там побачив Тецуро. — Така плоска… Дивись, пока не упригала. 

Вода в Тясмині була спокійна, нерухома, як покинута на ліжку простиня, як незмінне продовження порослого льоном лану, як Чорне море перед штормом, він завивався поміж високого очерету, вимальовував лінії артерій на нескінченних полях і зникав далеко-далеко, у тіні посадок. Перекинутий через річку важкий бетонний міст що декілька хвилин гудів поодинокими автомобілями, здригався під їхньою вагою, і горобці, що поселилися у звитих на самісіньких вершечках опор ластівчиних гніздах, здіймалися в небо з гучним лементом. Кей спостерігав за тим, як вони кружляють у тіні мосту, визирають із крихітних гніздечок, здіймаються догори й зникають у високій пожовклій траві, Тецуро продовжував виглядати посеред водної зелені жаб, як у тих комп’ютерних іграх на пошук предметів. Вдалечині, аж під самісіньким мостом, захований у бур’янах, сидів рибалка — самотній, невидимий, тільки вудка його виднілася вгорі, над самісінькою поверхнею води, така само непорушна, — і більше нікого, жодної живої душі, тільки автівки, що з’являлися й зникали, непомітні посмітюхи й ліниві, пригріті сонцем жаби.

Тецуро підвівся на ноги, зник десь в очереті — зашурхотіло листя, у небо здійнялися двоє переляканих фазанів, — й повернувся за декілька хвилин, несучи щось у долонях.

— Не кажи, що там жаба, — пробурмотів Кей.

Він посміхнувся, нахилився до Кея, відкрив долоні — невеличка брудно-зелена ропуха декілька разів кліпнула своїми дурнуватими очима, зіскочила донизу, під ноги Кею, і з глухим булькотом зникла у воді.

— Скільки тобі років? — зітхнув Кей, спостерігаючи за тим, як Тецуро сів поруч із ним, поментеляв ногами в повітрі й опустився на спину, сперся на лікті, ліниво посміхнувся. 

— Більше ніж тобі.

Очерет тягнувся високо-високо в небо, ховав його від усього світу — від вітру, від сонця, від випадкових автомобілів, його обличчям блукали сонячні зайчики, що відбивалися від води, сліпили його очі, і він мружив одне око, крихітні мімічні зморшки розбігалися лицем, як тріщини на асфальті, з яких проростали кульбабки, в його волоссі заплуталися крихітні травинки, шкіра на носі злегка почервоніла, облупилася, він постійно колупав її нігтем, залишаючи негарні рожеві плями.

Кей закотив очі, та його погляд знову повернувся до Тецуро, очі його не слухались, все не хотіли дивитися кудись в інший бік.

Кей вже був дорослим: він вже обрав університет, діставав для матері банки з найвищих полиць, навчився давати назви старим і добре знайомим почуттям. Він вже знав, як відчуваються поламані надією ребра, він знав, як відчуваються пташині співи в грудях. 

Він міцно вперся одною рукою в хлипкі дошки обабіч Тецуро, нахилився до нього — посмішка Тецуро зійшла з його лиця м’яко, з ледь чутним видихом, різким, здивованим, болісним, його очі кольору старих, злегка потьмянілих від часу, від любови, золотих сережок Кеєвої мами зустріли очі Кея, вп’ялися в них так міцно, що Кею здавалось, простягни він руку, і він зможе схопити цей погляд пальцями; Кей завмер на мить, у декількох сантиметрах від його лиця, так близько, так далеко, даючи йому час відсторонитися, відіпхнути його, зупинити, та Тецуро не рухався, навіть, здається, не дихав, лиш дивився на нього зісподу, і Кей нахилився ближче, заплющив очі, обережно його поцілував.

Серце калатало в його грудях, як переляканий птах, билося крилами об ребра, гниле присипане землею дерево під його долонею невпевнено поскрипувало, дряпало шкіру, та все це стало неважливим, коли Тецуро мимовільно, тремтливо усміхнувся в поцілунок, і тривога в животі змінилася теплом, майже жаром, і губи Тецуро були такі теплі, такі знайомі, вони були на смак, як перший день літа, як гарячий південний вітер, як повернення додому, і Кей дозволив своєму серцю вирватися з клітки, розправити широкі крила, випурхнути назовні через його злегка відкриті губи.

Він вже був дорослим, та так багато всього ще не вмів, стільком речам йому ще належало навчитися — плавати кролем, швидко і впевнено, як Тецуро, силової подачі з задньої лінії ігрового майданчика, говорити про свої почуття прямо, впевнено, без страху, без клубка в горлі, та поки він робив те, що вмів — наближався поступово, мовчки, але рішуче, робив перші кроки там, де Тецуро не поспішав, чекав, давав Кею простір, час на те, щоби примиритися зі штормом, що бушував усередині нього.

Тецуро підняв руку, якою спирався на дошки попід собою, м’яко торкнувся долонею обличчя Кея, залишаючи на його шкірі крихти землі, його безіменний палець ліг на те місце за вухом, якого майже ніколи не торкалися, від кінчиків його пальців розбігався електричний струм, й опустився на спину, лагідно потягнув Кея за собою, не розриваючи поцілунок, і Кей потягнувся слідом, сперся ліктьми по обидва боки від його обличчя, схилився нижче, і м’яке волосся Тецуро лоскотало його щоки, його гарячі долоні розтоплювали шкіру його лиця, як свічковий віск, запалювали високі вогнища у Кеєвих грудях, пускали його тілом феєрверки, і вітер шумів десь далеко, за високими кущами очерету, грався сухою травою і пташиним пір’ям, тихо награвав свою шелестливу пісню верхніми нотами густих, квітучих бур’янів.

Кей вирішив не повторювати помилок минулого року — він надо добре пам’ятав біль у розбитих колінах, жар, що обпікав легені вогнем після десяти хвилин бігу через усе село — і, коли настав день відправлення Тецуро додому, зустрів його під хвірткою, під старою, красивою, покрученою яблунею, що тягнулася догори, до лелек на стовпі, забрав частину його сумок, і вони повільно пішли крізь поля й посадки в бік залізниці.

Сонце цілувало червоні щоки й роздертий ніс Тецуро на прощання, вітер грався з нестримним вогнищем його волосся, і Кей все кидав на нього непомітні погляди, все не міг надивитися, тримався за нього, як діти тримаються за іграшку, що от-от у них заберуть, все не хотів його відпускати, хотів залишити його усього собі — літо промайнуло повз, як знесений вітром капелюх, який не встигли схопити, і він полетів геть, розчинився в небі, Кей не встиг надихатися свіжим, гірким повітрям, не встиг увібрати в себе кожен доторк гарячих пальців, кожен змазаний видих на своїй щоці, не встиг надивитися в його світлі очі, не встиг звикнути до того, як все змінилося, до почуттів, більше не запертих у клітці, вже не таких полохливих, не наляканих, не встиг примиритися з думкою про те, що літо закінчується.

— Не грусти ти так, — сказав Тецуро і штовхнув сумку в його руках своєю. — Будем зідзвонюватись весь рік.

Кей мугикнув собі під носа, потупив очі в землю. Густо висаджені дерева шурхотіли над їхніми головами, переговорювались, шепотіли щось їм незрозуміле, сонце пробивалося поміж гілля й вимальовувало візерунки на пилюці під його ногами, і світ тиснув на Кея всією своєю вагою, всією своєю неминучістю, невідворотністю, невиконаними обіцянками й передчуттям холодної, мокрої осени. 

Тецуро раптом зупинився, спіймав Кея за комір футболки — Кей також завмер на місці, підвів на нього погляд, подушечки пальців Тецуро невагомо лоскотали його спину, — озирнувся по сторонах, нахилився ближче, залишив змазаний мокрий поцілунок на лиці Кея, у самісінькому куточку губ і на лівій щоці — трохи схибив, — підняв з землі свою сумку й усміхнувся тою усмішкою, яку мав тільки він, якої Кею завжди хотілося торкнутися пальцями, яку Кею хотілося сфотографувати сотню, тисячу разів, яку Кею хотілося покласти в найгарнішу, найяскравішу коробку, перев’язати стрічкою і заховати під ліжко, щоб ніхто крім нього її не побачив. 

— Ти мене всього обслюнявив, — пробурмотів Кей і провів по обличчю тильною стороною долоні, ніби в підтвердження своїх слів, а насправді — витираючи зрадницьку вологу під носом.

Тецуро переможено посміхнувся й пішов уперед.

— Раніше ти був не проти.

Його рюкзак, що звисав з лівого плеча, дзенькотів брелочками, а засмагла шия вкрилася ніжно-червоними плямами. Кей зітхнув і пішов слідом.

Вони минули місточок, перетнули поле жита — таке гостинне, таке привітне на початку червня й таке щемке, самотнє наприкінці літа, — зупинилися на платформі, яка м’яко тремтіла під їхніми ногами в передчутті потяга, що невпинно наближався. Людей було небагато, і вони зовсім не звертали на них уваги: перевіряли годинники, прощалися зі старенькими родичами, нервово шурхотіли ручками великих пластикових пакетів. 

Тецуро обернувся до нього, опустив сумки на землю і якусь мить — мить здавалася вічністю — роздивлявся його лице, ніби все не наважувався щось сказати, та потім поклав обидві руки на плечі Кея, міцно-міцно притиснув його до себе, опустив голову йому на плече, і його гаряче дихання зігрівало те лоскотливе місце під шийним хребцем, від нього пахтіло милом, вогнищами й надією, і Кей розтиснув руки, дозволив сумкам впасти собі під ноги, поклав долоні на спину Тецуро й пригорнувся щокою до його м’якого сплутаного волосся, заплющив очі, сподіваючись, що весь світ навколо них зупиниться, припинить своє існування, що залишиться лише м’яке серцебиття Тецуро під його грудьми, його гарячі долоні, його парадна футболка, яку він вдягав двічі за все літо — коли приїжджав у липні, й коли їхав назад додому, — що вкрилася рівними довгими складками від проведених у комоді місяців і пропахалася нафталіном, і нескінченне, нескінченне відчуття літа.

Вони стояли так, доки вдалечині не загудів потяг, не зупинився з важким видихом, доки люди не підійняли з землі свої сумки й не зайшли всередину, доки провідниця не окликнула їх з тамбура — і лише тоді Тецуро послабив обійми, обережно відсторонився, усміхнувся своєю яскравішою за сонце усмішкою.

— Я тобі позвоню, — пообіцяв він.

Підійняв з землі сумки, затягнув їх у потяг і стояв у тамбурі, не йшов до свого місця, аж поки двері не зачинилися, аж поки потяг не рушив з місця й не зник із виду.

І він справді подзвонив — майже одразу після того, як потяг рушив, говорив із Кеєм, доки той ішов назад до свого двору, не клав слухавку, аж поки не заїхав туди, де не було покриття, і його голос не розчинився в тиші, в коротких гудках.

Вони говорили ледь не щодня — поки Кей був у селі й коли Кей повернувся в містечко, коли в нього почалася школа, а в Тецуро — університет, у них з’явилася маленька традиція зідзвонюватися щобудня о восьмій вечора, й іноді вони говорили, щось переповідали, сперечалися, а іноді сиділи мовчки, шурхотіли ручками й олівцями чи стукотіли клавіатурою, і Кей відчував його присутність у кожному беззвучному подиху, у тихому бурмотінні під носа, у голосах батьків Тецуро за дверима; іноді Кей роздивлявся проміння вечірнього сонця, що ліниво блукало стінами його кімнати, й слухав дощ, що стукотів у вікна Тецуро по той бік дроту, і відчував кожен сантиметр із тих шестисот кілометрів, що їх розділяли. Він перебирав літні фотографії, підписував усі місцем і датою, роздивлявся високі, могутні дуби Холодного Яру, сонце, що відбивалося у водах Тясмину, ховалося за лататтям, на якому він тепер так само, як і Тецуро тоді, видивлявся сонних жаб, крихітних пташок, що ховалися в житі, безкрає небо, що стікало донизу довгими хмарами й сонячним промінням, їхні одвічні велосипеди, звалені на купу в траві, нескінченний калейдоскоп доріг, що губилися в полях поміж селами, стада корів, яких ввечері гнали з пасовища, і надсилав Тецуро кожну, так само підписував кожну місцем і датою.  

Батьки, як Кей і очікував, не дуже добре сприйняли новину про київський університет — суперечки тягнулися до самого Різдва: у Франківську так багато хороших університетів, або, якщо тобі так хочеться до великого міста, Львів усього в двох годинах дороги, Київ так далеко, тобі не страшно, незнайоме місто, столиця, так далеко від дому… А на Різдво приїхав Акітеру.

Акітеру завжди був його старшим братом — тим, хто уважніше за всіх прислухався до кожного його слова, уважніше за всіх роздивлявся кожну зроблену ним фотографію, робив йому чорний чай довгими зимовими вечорами, брав на себе провину за розбиті в дитинстві чашки, забував на горищі свої кепки з назвами волейбольних клубів.

Акітеру завжди буде його старшим братом — тим, хто обстоюватиме його перед батьками: старший, розумніший, кому вони повірять, якщо він скаже, що Кей уже достатньо дорослий і самостійний, і що в Києві на нього чекає набагато краще майбутнє, ніж може йому дати Франківськ. Батьки ще посперечалися, та потім переглянулися, зітхнули й махнули рукою — Акітеру всміхнувся йому з іншого кутка кухні й непомітно підморгнув. 

Маленька, тремтлива, боязка мрія билася в Кеєвих грудях так багато років, ще з перших літ дружби з Тецуро, ще з тої швидкої, сповненої надій поїздки на змагання, набувала все чіткіших, виразніших обрисів, робилася сміливішою, більшою, вже й не поміщалася поміж його ребер, рвалася назовні — і так важко йому було в це насправді повірити, усвідомити, що з нею його розділяє вже не шістсот кілометрів, а декілька місяців, що промайнуть повз нього, як зграя прилітних птахів. Його життя майже не змінилося — він і далі ходив на волейбол, здобув почесний третій номер у команді, навчився силової подачі з задньої лінії ігрового майданчика, фотографував своє містечко: крихітні вулички, що мерехтіли в тьмяному світлі ліхтарів, старі будинки, далекі, вкриті памороззю височини й нахабних круків на своєму подвір’ї, і надсилав найкращі знімки Тецуро, підписував кожну місцем і датою. І навчався — готувався до іспитів, що нависали над ним темною хмарою, гортав усі університетські методички, готував документи, обкладався підручниками й прислухався до тихого голосу Тецуро, що іноді муркотів собі під носа конспекти з економіки, а іноді приймався допомагати Кею з задачками з хімії, що йому все ніяк не давалася. 

Час від часу він відволікався від своїх нотаток, відволікався від холодного світла свого монітора, через яке в нього постійно боліли очі, визирав з-за своїх книжкових башт і довго дивився у вікно, за розмальоване візерунками, як старі килими на стінах, скло, на сніг, що кружляв у повітрі, збирався маленькими кучугурами на його підвіконні, заліпляв прикручений до рами вуличний термометр, і вітер стукотів у його вікно, награвав йому свою стару, добре знайому мелодію.

*

Кей поправляє важкий рюкзак на своєму плечі, поправляє окуляри, що знов і знов сповзають на самісінький кінчик носа, поправляє волосся, що відросло всього на декілька сантиметрів довше, ніж він звик, але однаково дошкуляє йому час від часу, але Тецуро каже, що йому ця довжина дуже личить, тому нехай, і штовхає важкі двері, притримує їх за собою — він ніколи не зрозуміє, навіщо було робити їх такими важкими й такими травмонебезпечними, що ними можна прибити випадкову людину за своєю спиною, —  пропускаючи Тецуро вперед.

Столичний вокзал гудить десятками автомобілів і маршруток й сотнями людських голосів, натовп оминає його, все кудись поспішаючи, з дверей метрополітену, як з величезного мурашника, все вибігають і вибігають нові й нові люди, все притримують одні й ті самі двері, все мружаться яскравому, жаркому сонцю. Асфальт під його кросівками ледь не плавиться, промені відбиваються від стін і скел будівель і крамничок, від лискучих поверхонь автівок, сліплять його очі, обпікають його шкіру. Тецуро обабіч нього примружує одне око, закриває лице рукою від сонця, дивиться на нього якусь хвилину й киває, мовчки вказуючи Кею іти за ним слідом.

Іспити залишились позаду — довгі тижні випатраних нервів, тривожних задирок на пальцях, блукань незнайомими коридорами, документів і бланків, конспектів і тестів. Кей ніколи про це не просив, але Тецуро причепився до нього як реп’ях: зустрічав із потягів і автобусів, допомагав не загубитися в переходах і знайти потрібну авдиторію, тягав йому каву в пластикових стаканчиках і загорнуті в целофан булочки, не відходив від нього ні на крок з тої секунди, що Кей вийшов із міжміського потягу й аж до самісінького оголошення результатів вступних іспитів.

Кей пройшов.

Вуличний гармидер змінюється відлунням сотень голосів — від стін відбиваються розмови й вигуки, оголошення про прибуття й посадку, гудіння потягів вдалечині.

Він ступає на ескалатор, і Тецуро стає поруч із ним на сходинку, тримає його під руку, ніби боїться, що Кея у нього вкрадуть, як той рюкзак.

Табло вгорі миготить червоним і зеленим, Кей видивляється знічев’я їхній рейс, та все не може його знайти — забагато рядків і назв, забагато чисел і платформ, забагато почуттів і надій, тож він довіряє це Тецуро, який їздив цим потягом щоліта упродовж десяти років, і слідує його гарячим долоням, слідує його силуету, окресленому, як засвічена фотографія, сонцем, що пробивається крізь величезні вікна.

— Вот наша, дванадцята, — говорить Тецуро й м’яко тягне Кея донизу темними сходинками.

Платформам не видно кінця і краю — а у Франківську Кей завжди відправлявся з останньої, третьої. Він і досі не може осягнути всього, що з ним відбувається, того, як швидко все навколо змінюється, як декілька тижнів тому за всього одинадцять годин дороги його життя сповнилося галасу, широких автострад, височезних будівель, гримучих потягів метро, і постійної присутности Тецуро — поруч, на відстані витягнутої руки і навіть менше, — і почуттів, і маленька, тремтлива, боязка мрія в його грудях тепер тріпоче, горить, змушує його серце битися так, як ніколи раніше, і він все не може звикнути до цього відчуття, до емоцій, що його переповнюють, до змішаної з тривогою надії, до яскравого світла поміж ребер, до крихітних зелених жетонів і натовпів, нестримніших за хвилі, що здіймалися на Чорному морі перед штормом. І, звісно, до Тецуро — в його парадному одязі, у джинсах і охайних футболках замість старого сільського одягу, до того, як йому личить це велике, гучне місто, як він ніколи не губиться в підземних переходах і на станціях метро, як він пахтить антиперспірантом і батьківським домом, а ще — вогнищами, житом, хвоєю і теплом, літом і ніжністю.

Кей пройшов: посів третє місце в рейтингу й усе не міг зрозуміти, чого він так боявся.

На нього ще чекає довге повернення додому й прощання із сім’єю, пакування речей і наступна довга дорога — поселення до гуртожитку, знайомства з одногрупниками і викладачами, пошук корпусів і авдиторій… Він уже заповнив усі документи й дізнався, що в університету є волейбольна команда і як до неї записатися. Він запам’ятав мапу метро й потрібні йому маршрутки. Він знайшов усі розкидані містом корпуси на мапі й зберіг собі в закладки.

На нього ще чекає стільки всього нового, страшного й незвичного, великого й незнайомого.

— За пару хвилин приїде, — говорить Тецуро, опускає сумку на землю й ліниво розглядає людей навколо. — Ми рано. Я іноді приходив, коли поїзд вже починав їхати... Біг за ним, і мене провідниці за шиворот всередину затаскували.

Кей дивиться на нього, як на західне сонце. Його волосся таке ж скуйовджене, як і завжди, у ньому губляться сонячні промені, й вітер, що свистить поміж потягів, й слова, що Кей іноді говорить тихо, ледь чутно, притискаючись щокою до його вилиці; його очі кольору найжаркішого у світі літа спокійні й впевнені, грайливі, сповнені очікування, сповнені ніжности, і Кею хочеться простягнути руку, легенько торкнутися великим пальцем його довгих-довгих вій, його ямочки на правій щоці, розгладити мімічні зморщечки, що з’явилися там від того, як багато він посміхається, пригорнути долоню до його щоки й лічити його видихи. Тецуро помічає погляд, спрямований на нього, обертається й посміхається кутиком губ.

На нього ще чекає стільки всього нового, страшного й незвичного, великого й незнайомого — та поки вони стоять на сповненій людей і чемоданів платформі, і за декілька хвилин прибуде їхній поїзд, і на них чекають розлогі втомлені лани, що дихають спекою, бешкетний вітер, що тягне за собою великі білі хмари й все намагається наздогнати зграйки прудких птахів, тихий, терпеливий Тясмин, качки й лиски на озері в лісі, Персеїди й горища, пасовища й городи, їхні старенькі велосипеди й лелеки над Тецуровим подвір’ям, на них чекає ще цілий місяць довгого, жаркого літа.

Потяг тихо гудить десь вдалечині. Кей скидає з плеча рюкзак, дістає з нього свій старенький плеєр, що вже давно вийшов із моди, і витягає із задньої кишені Тецурових джинсів його маленькі навушники, розплутує їх, не дивлячись, виглядає потяг і думає. Його великі, подаровані братом «Соні» сьогодні лежать у чохлі на дні рюкзака — їх не розділиш надвоє, у них не послухаєш музику вдвох, плече до плеча, вилиця до вилиці, і Тецуро не задрімає на його плечі, не лоскотатиме йому лице своїм волоссям, тому Кей розплутує крихітні навушники Тецуро й виглядає потяг, вдає, що не помічає спрямовану йому усмішку.

Кею всього сімнадцять років. Його серце зроблене з бузини й болиголова, з падаючих зірок, з котячої шерсти й книжок у твердих обкладинках, з горщиків з петуніями й співу шпаків, з сонячних променів й запилених коробок, з блискавок і надій, з серпня, з довіри, з ніжности. 

Перед ними зупиняється потяг, і Тецуро кладе свою гарячу долоню на голову Кею, куйовдить його волосся, дивиться на нього грайливо, по-котячому, і Кей прибирає з себе його руку, та затримується на зайві декілька секунд навколо його зап’ястя, погладжує великим пальцем те місце, де зап’ястя переходить у долоню, і відпускає.

Кею вже цілих сімнадцять років. Його серце сповнене любови.