Work Text:
Утахіме завжди подобався Ґоджьо.
З першого погляду очей океанічної блакиті. З першого сказаного слова. З першого подиху в його присутності.
Утахіме завжди хотілося його торкнутися, заховати в своїх обіймах від всесвітньої жорстокості та шепотіти слова підтримки, але натомість – вона кричала, злилася та колола словами боляче, наче шпильками. Утахіме вважала небезпечним показувати свої щирі почуття у світі магів та магічних технік, де кожне завдання може звести в могилу.
Стіна її дала тріщину та почала розсипатись, коли стало відомо, що Ґето та Ґоджьо повернулися з надскладного та надважливого завдання, після якого ледве залишилися живі. Ці два дурні розкидувалися словами, казали, що найсильніші, але навіть найсильніших може спіткати невдача – досить лише на секунду втратити пильність. Дівоче серце розривалося від тривоги, поки Утахіме бігла до медпункту, а в голові роїлися не самі приємні думки. Вона силком змушувала себе думати про хороше.
Живі. Вони живі.
Він живий.
Іорі витерла з очей підступаючі сльози рукавом хаорі – їй дуже не хотілося здаватися слабкою – та зупинилася біля дерев’яних дверей медичного кабінету. Звідти лунав незадоволений, обурений та трохи наляканий голос читаючої виховну лекцію Шьоко, хлопців не було чути. Утахіме тихенько постукала.
– Заходьте, – дозволила Ієрі, і здивувалася, коли побачила на порозі стривожену та бліду Утахіме. – Сенпай? Чого ти тут? Все добре?
Дівчина нічогісінько не чула, її погляд не міг відірватися від Сатору, який сидів на кушетці для оглядів весь у крові, проте не поранений, а очі його були холодні, морозні, неживі. Утахіме відчула, як серце впало вниз – до шлунку, а потім – до самих п’ят. Здається, в неї запаморочилося в голові, і кімната ось-ось і закрутилася б, збиваючи її з ніг. Весь світ звузився, стиснувся до цієї миті, до розміру цієї кімнати, коли Утахіме дивилася на Ґоджьо, а він – на неї. Так прямо, як ніколи раніше.
І вона здалася. Почула, як стіна, котрою вона так старанно захищала себе, розсипалася на тисячі цеглинок, виставляючи її ніжні почуття напоказ. Ніщо вже не допоможе їй сховатися. Серце у грудях скажено колотилося, коли вона зробила крок вперед, потім ще один, повільно скорочуючи відстань, яка розділяла їх з Сатору. Наплювавши на все, Утахіме кинулася вперед, міцно обіймаючи збитого спантелику Ґоджьо; обхопила руками за торс та заплакала, шмигаючи носом, заливаючи соленими слезинками вже і так пошарпаний піджак його шкільної форми.
– Сенпай? – ледь чутно покликав блондин, поклав свою долоню на тендітне дівоче плече та обережно стиснув, підбадьорюючи. – Все добре, ми живі, – Сатору опустив руку вниз до ліктя, підтримуючи Іорі, наче відчував, що вона може в будь-який момент впасти. – Вибач, що змусили турбуватися.
Утахіме плакала так гірко, схлипуючи та надриваючи горло, що змусила всіх присутніх у кімнаті не на жарт перелякатися. Завжди спокійна та врівноважена, трохи потайлива Іорі відчайдушно пригортала Сатору до себе і не думала, що ще колись зможе його відпустити. У неї на це не вистачить ані духу, ані сміливості. Дівчина боялася прийняти свої почуття та зізнатися, проте зараз стало чітко зрозуміло – втратити Ґоджьо було б у мільйон разів пекельніше та важче.
Блондин продовжував тримати Утахіме в своїх обіймах та намагався вгамувати в грудях своє розбурхане серце. Маленька дівчина, яка раніше дарувала йому тільки злі погляди і грозилася боляче стукнути, знайшла спокій у його руках. І навіть те, що вся шкільна форма була у крові її не зупинило.
– Ґето, нумо вийдемо, – тихо сказала Шьоко однокласнику, махаючи рукою в сторону дверей. – Я тобі допоможу.
– Я і сам здатен йти.
– Сказала, що допоможу, – гримнула дівчина, – вставай хутчіш.
Ієрі та Сугуру, пошепки сперечаючись, вийшли з медпункту, двері закрилися з тихим стуком. Сатору та Утахіме залишилися вдвох. Вона – все ще трохи налякана, плекаюча у грудях тепле почуття кохання, він – розгублений, збитий з пантелику, бажаючий зрозуміти, чому все всередині так відчайдушно тягнеться до однієї єдиної дівчини. Почуття завжди були для Ґоджьо складною загадкою, задачею з розділу вищої математики; в його родині їх зовсім не шанували, відштовхували, як щось непотрібне, і дітей вчили тому, що краще бути одному – так простіше. Немає прихильності до людини – немає проблем. Сатору навіть був не певен, що батьки його любили. Пишалися – можливо, а любили – дуже навряд.
Блондину було нестерпно важко вписатися в колись абсолютно новий, незвичний для нього світ: однолітки, однокласники, нові друзі, семпаї, вчителі. Всі були доволі привітні – наскільки це взагалі можливо у спільноті магів, а він почувався зайвим. Сугуру зміг підступитися до нього через жарти і сарказм та підкупив своєю відкритістю, а Шьоко більше мовчала та вміла слухати – вони швидко здружилися. Водночас Сатору зацікавлено поглядав у бік Іорі, яка постійно незадоволено на нього зиркала і була неприступна, наче крижана королева. Її серце хотілося розтопити, а увагу – завоювати будь-яким способом. Так і вийшло, що, не знаючи, як ще виразити почуття хлопець постійно ліз Утахіме під гарячу руку, а вона, не бажаючи демонструвати свій інтерес, продовжувала лупцювати його і називати при всіх дурнем.
Зараз, коли вони залишилися наодинці, так близько один до одного, у хлопчачому серці приховався страх протиріч. Ґоджьо хотілося обійняти Утахіме міцніше, заритися носом у довге волосся, але що це тоді означатиме для них обох? Вони офіційно стануть парою чи Іорі, злякаючись, відштовхне його від себе і накаже більше ніколи не чіпати? Однак, на противагу панічним думкам, дівчина все ще тулилася до Сатору, небажаючи відпускати, відчуваючи глибоко у грудях непомірне сонячне тепло і неймовірну рішучість. Рішучість нарешті відкинути всі недомовки і секрети, рішусть визнати свої почуття та сказати про них вголос.
Треба зробити це. Наважитися. Сатору мав право знати про те щире кохання, яке Утахіме ховала у серці. Проте чи захоче хлопець його прийняти та розділити?
Утахіме зробила маленький крок назад, щоб мати змогу бачити безкраїй океан у саториному погляді. Його хвилі переливалися впевненістю та ловили золоті бліки в карих очах Іорі. Вони обидва, наче частинки раніше незавершеного пейзажу, які врешті-решт були готові стати на свої місця.
– Ґо…
– Сенпай, дозволь мені першому сказати, – Іорі здивовано закліпала очима. Навіть в такий важливий момент цей негідник її перебивав.
– Так?
– Що буде з нами, якщо ми зараз скажемо те, що хочемо?
Ґоджьо ставив правильні запитання. Утахіме знала, що прояв почуттів, романтичної прихильності у їхньому світі – небезпечний. Вірила в це, тому і мовчала так довго. Небезпечний, тому що кожної миті є ризик втратити дорогу серцю людину і страждати від невимовного горя. З іншого боку, теплі почуття – ковток свіжого повітря, підтримка, яку можна знайти в іншому магові, людині, яка всеціло розумітиме муки тяжкого вибору та причини прийнятого рішення.
Утахіме усвідомлювала всі можливі ризики, але була готова поставити на карту все, що мала, аби дати цим стосункам шанс на існування. Їй потрібен був Сатору поруч.
– Що буде з нами? – повторила дівчина питання, яке на декілька секунд зависло у повітрі. – Не думаю, що знаю точну відповідь.
– То і ти не знаєш, – Ґоджьо всміхнувся краєчком губ, скуйовдив біляве волосся та розгублено подивився на Іорі. Вона нервово стиснула тонкими пальцями червону тканину хакама та заперечливо похитала головою.
По-дурному та по-дитячому було вірити у високу вірогідність щасливого кінця, проте Сатору вже відважився взяти Утахіме за руку і більше її не відпускати. Вони обидва все ще були дітьми, а магічний світ змушував думати наперед, оцінювати вірогідність втрати близької людини. Силував розмірковувати про смерть, коли Сатору тільки-но повернувся з того світу, а Утахіме майже його втратила.
Іорі підняла погляд, її повні впевненості карі очі дивилися на блондина.
Зараз або ніколи.
– Ґоджьо, – почала дівчина, – ти подобаєшся мені. Правда, дуже сильно. І я б хотіла спробувати бути з тобою, дати цим стосункам шанс. Навіть якщо буде складно, зараз чи потім – не важливо, я готова боротися за нас. Готова зробити все можливе, якщо ти будеш поруч.
Хлопець завмер, він милувався нею – юною дівчиною, яка сміливо розділила з ним свої почуття, яка наважилася сказати про них вголос, навіть якщо боялася наслідків. Боялася почути відмову, страхалася Сатору втратити. Ґоджьо нарешті встав з кушетки та наблизився до Утахіме, повільно, наче питаючи дозволу, даючи шанс відійти, потягнувся до її долоні. Вона дозволила взяти себе за руку, переплести пальці, підпустила так близько, як ще нікого до цього, відкриваючи душу.
– Сенпай, – м’яко покликав хлопець, – ти не одна будеш боротися за нас. Ми робитимемо це вдвох. Обіцяю.
Утахіме радісно закивала, даючи волю своєму щастю. Дівчина не могла повірити, що це сталося, що вона почула взаємне зізнання у почуттях. Сатору дивився на неї, таку прекрасно-сонячну, та розумів, що все зробив правильно. Він відчував неабиякий тягар на душі після всього, що сталося, а Іорі сяяла, наче промінь у непроглядній темряві негативних емоцій. Ґоджьо притягнув її до себе в обіймах, дівчина радо погодилася, обхопивши руками його талію.
Вони обоє проти цілого світу.
Разом.
Діти, які не мали вибору, окрім як рано подорослішати.
– Дякую тобі, Сатору, – прошепотіла дівчина, відчуваючи, як його пальці лагідно перебирають довгі пасма волосся.
Дякую, що не відштовхнув мене.
– Дякую тобі, Утахіме, – Ґоджьо притягнув її до себе ближче, залишаючи поцілунок-метелик на лобі.
Дякую, що не залишила мене одного.