Work Text:
Вперше Це дивне відчуття наздогнало його в критичний, болючий момент першої в житті вуличної бійки, коли рекордна доза адреналіну розчинялася в крові після стрімкої зустрічі його спини з тушою фактично незнайомця, а ребер — з новеньковикладеним бордюром.
Тоді Женя, мамина цяточка, розбивав біль від тріщіни в ребрі на бали, хоч розум тьмарився вже на позначці 4. Низький больовий поріг знайомив його з Цим відчуттям — нестерпне бажання мовчати поруч з кимось, забувши хто ти є і де ти є.
Минуло достатньо років, щоб мамина цяточка стала вагомою крапкою в чужій кар'єрі батьківства, ребро давно не бентежить, але Це відчуття досі не має ім'я. Більш того. Воно від тоді не мало суттєвішого прояву, ніж привид самотності, котрий зараз крокує за кожним. Почувати себе одним на ціле місто, не дивлячись на натовп, затискаючий тебе з усіх сторін, висмоктуючий соціальну батарейку задарма.
Добіса просто.
Так просто страждати кожен день від того, що люди навкруги — не ті самі, так просто стягувати черговий вузол на тендітній шиї Того самого бажання усвідомленого в критичний момент. Бажання мати метчі не тільки в давно забутому додатку телефону, а й десь під боком. Щоб хвилинне мовчання видавалося вагомішим за годинні семінари, котрі він, самостійна сформована крапка, стійко висиджує, ледь зронивши пари з вуст. Зв'язати те "реберне" прозріння з дискомфортом самотності, що налягає на тіло як друга шкіра видається цілим подвигом для хлопця, що звик бачити перед очима точні формули, схеми вимірів замість сотень сторінок списаних виключно кирилицею. На них абетка симулює людське життя.
Колеги-філологи з вибіркової дисципліни в різній мірі переконані — симуляція до біса правдоподібна і дискутують з цього приводу півтори пари, поки Женя не захоплений полум'ям дискусії звичним для себе способом зіставляє, додає, порівнює, поділяє прочитане й почуте. Тихо доходить власної думки. Висуває свіжу тезу наприкінці першої пари, відбувши чергу зі студентів, що прагнуть отримати свою крихту балів з легкої теми. Отримує шість балів з семи, скромно пояснивши свою точку зору, репезентувавши власний несподіваний інсайт групі випадкових людей. І врешті не сподівався винести з курсу ще більше, ніж мав, але по складанню сесії молода й амбітна асистентка, що вела курс пропонує приєднатися до літературного клубу.
Щомісячна подія не видалася Жені чимось обтяжуючим, враховучи те, наскільки сповільненим здається час одразу після закриття боргів, тому він погодився, маючи перед собою мету: знайти людину, котра б змогла говорити таке, що б означало, що мовчання поряд з нею має ефект зцілення. З потребою зцілюватися від наслідків звання "маминої цяточки" він мирився довго, але вже давно.
Проте сформована мета не означає, що до успіху залишився лише крок. Чи два. Чи десять.
Онлайн-зустрічі стають приємною звичкою до тих пір, поки хлопець не починає хилити біляву голову на стіл від неспроможності знайти однодумців. Склад кожен раз змінний за виключенням десятка осіб постійних членів, котрі ніяк не можуть натішитися тим, що кожна запропонована книга для розгляду їм знайома.
Ковтком свіжого повітря стає зустріч офлайн. Хоча б того, що спочатку Женя планував її пропустити на користь того, щоб розпочати роботу над дипломною. Та заміна її в навчальному плані на чергову курсову дещо послабила напругу. Одразу після цього хлопець бачить на сторінці книжкового клубу анонс офлайн-події — презентація дебютної збірки поезії колишнього члена клубу. І на це фіаско він дійсно прагне подивитися. Йому стає невимовно цікаво те, як його товариші по клубу реагуватимуть на твори в моменті, реагуватимуть на зразки сучасної поезії, чиє "американізоване" звучання все ще є викликом для масового українського читача.
Тож він вбирається в той вечір суботи дещо святково, аби помилуватися колективним спантеличенням, почастуватися смаколиками та напоями і можливо, пофліртувати з декількома панянками, що затамувавши подих вслухалися б у слова молодого поета, страждаючи опісля від потреби словесного розслідування неоднозначних рядків.
Найменше Женю цікавив той черговий бакалавр із запиленим дипломом, що якимось магічним чином випхав свої вірші-нічим-не-гірші за межі інтернету.
Яким було його здивування, коли перед напівзнайомою публікою він побачив магістра. Нехай освіта юнака мала лише дотичне відношення до літературної справи, та тримався він достатньо гідно. Жені навіть здалося — магнетично. Несподівано, він сам опинився серед затамувавших подих панянок — розтікся у роздумах на стільці невеличкої кав'ярні, відкриваючи для себе з насиченим промовистим голосом нову сторінку літератури.
Ця сторінка викликала перечуття, що на ній знаходиться щось знайоме, наболіле, бажано мовчазне. Ніби розсіяна між людьми туга зібралася тут, просочила собою важкі штори, насиченого кольору рослинність в залі, котрої було доволі, вкрила блискучим шаром маленький стіл перед власне автором і ведучим заходу, декілька примірників книг з багрянопомаранчевою палітуркою.
"Ось він, світанок творчості цього магістра," — Женя поверхневим диханням доводить мислення до напівсвідомого, напівприйнятного. Напівспокушається, вдивляється як такого ж пожежного кольору пасма, що сміливо охоплюють зблідле лице по контуру, допомагають розрізняти з дистанції розлет темніших брів, світлі очі, що з часом виокремлюють кожного присутнього, за умовчанням усміхнені при розмові сповнілі губи, котрі зронюють у залі кав'ярні полум'яні слова. Женя вражений видовищем так, що забуває спостерігати за приятелями по клубу. Це видовище відроджує у ньому Те саме знайоме почуття, та без лютої долі болю, воно запевняє — почутого достатньо для того, щоб погодитися мовчати цілу вічність, аби тільки мовчати в полі зору не такого вже зарозумілого магістра.
Якби його думки не спитав один з його клубних знайомих, він би не промовив би ні слова за вечір, та й те що йому вдалося прокоментувати змушувало бажати ліпшого. Близько за годину Женя розгледів у очах автора ртутний блиск, але так і не зрозумів сам ні один з тих глибинних сенсів, про котрий між собою вже розмовляли слухачі, ведучий та автор. Тож довелося збентежити приятелів скупою похвалою чужої творчості, що вже неодноразово лунала в кав'ярні і автора — контрастом пильної уваги та мінімумом критичних висловлювань.
Повертаючись додому Женя роздумує над тим, що саме сталося між тих затишних стін пронизаних запахом кави. Там стався дебют у юнака, Еммета Норта, поезія котрого як він і гадав "американізована". Але позбавленя чіткої строфи, розміру та ритму не позбавляє вірші української душі, котра є неповторною в молодім запалі. Вийнятковою — це студент зрозумів з літературних зустрічей клубу, але перекласти це на поезію ніяк не міг.
Подарунковий пакет з пожежною книжечкою з коротким побажанням від руки на форзаці відтягував пальці своєю легкістю та зароджував купу питань разом з усвідомленням. Зустріти бажану особу зустрів. Але пішов від неї як і більшість інших — нічого не лишаючи по собі.
Це було страшно.
Дійсно страшно зачитуватися новинкою, самому займатися вогнем жаги в спробах дійти самому до того, чого на літературному вечорі більшість доходили колективно. Жені не було коли, адже перед ним розгорталося справжнє шоу. У його випадку — фєр-шоу.
Так, зтираючи зір і милуючи душу свіжим зразком сучасної літератури, хлопець намагався тримати оборону на навчальному фронті. Тримався цілком успішно, поки одного вересневого дня знову не опинився в знайомій авдиторії філологічного факультету — чергова вибіркова дисципліна присвячена випадково знайденому хобі — котру наповнювали частково знайомі обличчя.
Проте здивування студента було важко описати, коли й поряд з трибуною викладача він помітив знайоме. Багряне. Те, котре викликало Це дивне. І чомусь йому здавалося, що цей навчальний семестр дастся йому важче, ніж найперший.
Обтяжуючою обставиною було те, що зайняття стояли підряд. Вівторок — найтяжчий день тижня, коли останнє заради чого хочеться вставати це вища освіта. Паскудні перша та друга пари. Жені на першій лекції видалося (пообіцяв собі), що з цієї дисципліни матиме рекордно високу для себе кількість прогулів, котрою пишатиметься, як це роблять його однокурсники. Але виховання маминої цяточки не дозволяє наступного разу зімкнути натружених очей після першого будильника, тому він підкреслено тихо для себе збирається, старанно укладає русяве волосся і йде на пари, хоча очікування від них має, як від літературного читання. Хоч цього разу він готувався.
Початок другої лекції вкладає в його свідомість наступне переконання — якщо загубитися у натовпі студентів, то насолоджуватися виступом викладача можна з цілковито чистою совістю. Та з плином хвилин доводиться помітити, що більшість його однокурсників в'яло кліпають очицями й намагаються не заснути під оповідь Михайла Денисовича, що зрадливо заколисує тих, кому й без того бракує сну.
Отже з часом він стає єдиним, хто в авдиторії під впливом муркотливого темпу вродливого викладача ледь не притримує повіки руками. Новоспечена літературна зірка — насправді ж асистент викладача — ніби спеціально пропускає запитання до студентів вписані в план лекції, каже де саме можна знайти презентацію з навчальними матеріалами, котру все одно демонструє, як Жені здається, йому одному. Адже ніхто більше не наважується на уточнювальні питання.
Михайло Денисович веселішає від уваги, хоча до цього, здається, сам піднудьговував від навчальної ідилії, жваво відповідає, полишивши трибуну на користь стільця, ближче до студентів. В кінці намагається зав'язати бесіду на основі поданих знань, але нажаль не уявляє собі скількох зусиль вартувало хлопцеві подати голос. Він сполоханий такою віддачею знову ледь в'язав слова до купи і намагався цитувати презентацію, щоб менше видавати знервування. На поміч прийшли декілька пробуджених однокурсників, на що ртутні очі зреагували не одразу — вдивлялися в студента декілька митей з німим питанням.
Проте Женя любив мовчати.
А ще виявилось, що йому дуже подобається червона заграва, що розгорялася під променями осіннього сонця. Можливо, йому подобається знати Михайла дещо іншого. Знати Еммета, бути знайомим з його висловленнями, що йшли від душі — тієї метафізичної конструкції, про контакт з котрою мріяв.
Та саме це і видає його одного разу, коли він цитує вірш викладача швидше, ніж пригадує, кому він належить.
— Як би моїм пішов ти полем, Я певен, теж кричав від болю, — захист думки цитатами авторитетів вважався одним з елементарних способів побудови аргументів, і Женя не думав про те, що може облажатися з ним до того моменту, коли в нього впився здивований, але не менш зацікавлений погляд.
Авдиторію на хвилину наповнює тиша, допоки студентка, з котрою він вів дискусію не підготувала свою відповідь, не помічаючи, що ведучий дискусії, здається, зовсім її не слухає. Так і є.
Багряні хвилі волосся жахливо швидко висковзнули з хвосту, правильно лягли на кут окулярів так, що складно зрозуміти куди саме срібна радужка спрямовує зіниці, але Женя помічає. Знає і мовчить, чесно дивиться у відповідь, уявляючи як палають його власні вуха. Хочеться накинути капюшон і приховати сліди сорому, як робить це зі своїм позбавленим рівної постави тілом. Та помічає з відстані декількох парт на дні чужих зіниць — його впізнали.
Після такого зайняття стають ще насиченішими, а тижні між ними — все довшими. Можливо треба винуватити у цьому середину жовтня.
Світанкове сонце тепер цілує чужі вуста не на першій парі, а на другій, хоч й не так палко, як про це мріє Женя. Кожен раз мріє, коли їх думки з приводу новітніх літературних напрямків сходяться. Кожен раз, — коли усе промовлене Михайлом Денисовичем здається випередженням його власних роздумів. Кожен раз, — коли той вигадує якийсь жарт для привернення уваги нудьгуючих студентів. І один раз, коли помічає хворобливі тріщинки на вустах. У нього такі бували лише від температури. Хоча викладач дійсно поглядає з-під окулярів з запаленням в очах і дещо втомленим голосом.
Женя вимушений мріяти ще більше, коли шосту за рахунком лекцію, екваторну, переносять на наступний тиждень — любий викладач захворів. Це ледве впливає на якість його життя. Просто одного жовтневого вівторка він відсипається від душі і, ніби ментально врівноважена людина, збирається на четверту пару. Займається звичними справами, проте до вже знайомого нашарування самотності, про котре зазвичай не говорять додається якийсь особливий присмак тривоги. Він здіймається в роті від кожного погляду на розклад чи від кожної зустрічі з яскравою плямою на книжковій поличці. Бентежно, але що робити, щоб заспокоїтися — невідомо.
На щастя через день любий викладач маячить в чаті групи, що живий і тепер їм варто домовитися про дату відпрацювання. У більшості, як на зло, виникають невідкладні справи на весь адекватний для зустрічі час на наступний тиждень. Женя береться за голову, зіставляючи свій графік навчання з написаним у чаті й доходить думки запропонувати зустрітися в п'ятницю на п'ятій та шостій парі, чим змушує активний чат на хвилинку замовчати. Навіть друкувати перестають, від чого хлопець майже фізично може відчути лайливі погляди однокурсників, хоча в кімнаті знаходиться сам.
Заспокоїтися змушує той факт, що Михайло Денисович найпершим викликається коментувати пропозицію. Він пропонує зустрітися у визначений Женею час, щоб провести виключно лекцію, за умови виконання практичної частини індивідуально кожним. Відповіді студентів усе ще не настільки запальні, як могли би бути, але все ж таки відпрацювання заплановане. І щось студенту підказувало, що показник його відвідування буде ще нижче, ніж за розкладом.
Трохи пізніше, вже безпосередньо на наступній парі, приходить усвідомлення — зустріч з таким хвилюючим серце поетом відбудеться двічі за неділю.
Його постать після хвороби видається не такою легкою як завжди, але залишається безперечно вільною в рухах. Запал роботи відживлює бліде лице, вимальовуючи на ньому безпосередні наслідки творчої роботи, через що Євген й не розуміє наскільки почуває себе спокійним та натхненним в моменті. Наприкінці практичного заняття Михайло дає завдання на наступне та повідомляє, що за об'ємом теми змінив її місцями з іншою — у такому метушливому форматі вони розглядатимуть поезію (одному Жені відомо наскільки кохану любому викладачеві, котрий приймає це зі знайомою посмішкою на налитих вустах).
Хлопець звісно ретельно готується нехай лише до лекції. Та його додатковий вид роботи мав складати саме рецензію на збірку, тому мав кілька питань з від недавна хвилюючої теми.
І от минуло усього два дні, а він знову сидить у найкраще знайомій авдиторії з усього філологічного корпусу. Вже ледь починає вечоріти, а хлопець відбувши три "вікна" вдома, ніколи не був такий радий бути присутнім на п'ятій парі.
Асистент викладача, підміною котрому був з самого початку курсу, виглядає дещо втомлено. Приходить вчасно, з помітною насолодою звільняє волосся від резинки, подумки перераховуючи студентів. Сім з п'ятнадцяти. Доволі непогано як для відпрацювання.
Та несподівано тендітне серце студента не розуміє чому мусить працювати так відчайдушно за решту однокурсників. Не розуміє, що коється в моменті, коли промені західного сонця, що проникають з прочинених дверей коридору м'яко обтікають светер над виразними м'язами чужої спини, змушують зтускнілий від миття колір волосся запалати по-новому.
Михайло Денисович неквапливо запускає презентацію, з усією майстерністю зачинаючи розмову, час від часу примружується від світла, знімає окуляри, котрі наче стримували саме Емета вийти на сцену. Стислий екскурс в стан сучасної поезії викликає у студентів більше потреби бути залученими, ніж зазвичай, через що свій кусень уваги доводиться виборювати, майже відбираючи хліб у інших студентів-філологів. Сам Михайло назвав це активною роботою на занятті, щедро розсипаючи додаткові бали.
Надто швидко надходить час прощатися. Однокурсники заздрісно швидко прощаються до наступного тижня, полишаючи кабінет на тих, хто збирається неквапливо.
Або підходить на рівних ногах до викладача, відволікаючи його від складання сумки, щоб пхнути до рук роздруківку плану рецензії та вже готовий додаток до неї. Складає зі слів несміливе прохання прокоментувати написане щодо об'єктивності — кому ж про те судити, як не самому автору збірки.
Чуже лице поступово змінюєтья із спантеличеного на зацікавлене, поки сірі очі, що під похиленими прощальними променями ніби наливаються бурштином швидко скошують друковані рядки.
— ... ти хтось, хто півпланети
Збудив під іноземний рок,
Бо від сьогодні ти не жертва —
Палкий агресор до кісток... — знайомий муркотливий тембр викликає контрольоване тремтіння в піджилках.
Чомусь замість страхітливого очікування Женю наповнює знайомий німий захват, адже його несмілі обмежені метрикою рядки з чужих вуст звучать як зразок мистецтва прямо вже, без мільйонних правок і редактур.
Погляд теплішає настільки, що студенту здається, він ніколи не вбачав у ньому ртутного блиску.
— Мені імпонує те, що основну думку Ви сприйняли настільки близько, — обережно починає чоловік, присідаючи на вчительский стіл позаду, — проте декілька тез потребуют незначних уточнень. Якщо Ви не поспішаєте, я б залюбки обговорив з Вами це.
Ввірений йому лист складається вдвоє, щоб викладач міг наділити пильною увагою того, хто незрозуміло, чи бажав її взагалі. Та чомусь Жені здалося, що його інтерес зрозуміли. Нарешті так.
— Лише не мовчіть, коли прагнете мовити, — той посміхається, можливо, насміхається, але й не уявляє, що прямо зараз здійснює чужу маленьку мрію.
Їх за цей час назбиралося більше десятка.
Запалилися вони ще яскравіше з розквітом весни і насиченням червоного в чужому образі. Нехай ним спокусливо запалали вуста (і час від часу вилиці) та полум'яна збірка між ними вже відтліла, збудувала фундамент для відвертого зв'язку, класифікувати котрий Женя все ж ніяк не наважиться.
Звернення на "Ви" віджило своє. Звернення на "ти" означає забагато, щоб бути конкретним.
Конкретно зараз він збирався залишити відхилений науковим керівником варіант курсової, щоб гідно вкласти волосся, вдягтися святково — не штани на кілька розмірів більші та звичний світшот. Так, щоб пасувати Михайлові, що вже одягнений у рубашку на чорний гольф. Він для Михайла "плюс один" на літературному форумі.
Знань з вищої математики не вистачає, щоб зрозуміти, що це означає, але він знає, що має повне право відпочити сьогодні. Знає, що безпосередністю і пізнанням Того самого відчуттям поруч з цією людиною здобув право вчувати ревнощі до незмінно ласкавого до Михайла травневого сонця. Бездієво спостерігати за цим у дзеркалі здається несправедливим.
Достатньо було сказано до, щоб запалена тиша дозволяла йому облишити гардероб і притиснути постать на дрібку сантиметрів вищу до тендітнобілих дверей, припинити це проміннєве знущання над ним, вгаптувати в й без того привабливі губи натхненні поцілунки, що випалювали зіпсутий настрій краще, ніж будь-які додаткові приємності на форумі. Ласкава до чужих вуст пожежа концентрувалася десь під чужими руками, що неспокійно погладжували спину — Мишко завжди вдавав з себе впевненого перед публічними виступами. Кваплива відповідь на поцілунок говорить, що той насправді нервує.
Можливо не так, як тоді коли вони цілувалися вперше, але теж вагомо.
І Женя це відчуває. Відчуває що простір між ним і дверима містить кохану істоту, приємно схвильовану від творення неохопленного, невимірного на межах їх існування. Але до забутих переживань приємного, до ледь відчутної важкості в ногах вагомого, що врівноважує обидвох без потреби говорити-говорити-говорити.
Виявляється це не обов'язково, щоб бути почутим.
Женя неочікувано знову набуває меж, коли припиняє цілувати Мишка і зізнається собі в дечому. Він — крихітна цятка, що творить поруч бісову репродукцію Всесвіту. І він дійсно щасливий мати спокусливого, залюбленого сонцем співавтора.