Work Text:
— Відколи це ти куриш?
Кім випустив ще одну хмарку диму, який здавався білим у світлі ліхтаря біля під’їзду. Я зіщулився, коли декілька лапатих сніжинок впали за комір мого пуховика.
— Відколи свиснув пачку у діда.
Зима йому личила. Блідий, з різкими рисами обличчя та контрастним темним волоссям та легкою тінню щетини та обличчі, зовсім легким рум’янцем на щоках, який став помітним лише коли Кім підійшов до мене впритул. Він видихнув їдючий дим від цигарки через ліве плече. Я потягнувся до блискавки його парки, яка — як неочікувано! — була не застібнута. Він лише злегка розвів руки в боки та дозволив мені її застібнути та клацнути кнопками зверху. Шапки в нього, звичайно ж, не було, краплі талого снігу переливались перламутром у довших прядках його стрижки. Він дивився на мене з його звичною посмішкою: тонка лінія губ, один кутик ніби потягнули гачком догори.
— Він же курить “Прилуки”.
— Як там кажуть — в коханні й на війні всі засоби згодяться?
— То причиною цього акту мазохізму є кохання чи війна?
— А ти як думаєш?
Його сірі очі блищали майже нездорово, але його погляд був настільки м’яким, що мені хотілося поцілувати його тут і зараз — прямо біля під’їзду до квартири моїх батьків. І хоч уся православна частина жителів Сміли, що складала більшу частину, святкувала Святвечір, попастися “на гарячому” та отримати по пиці не хотілося. Моє довге зітхання зібралося білою парою біля мого рота, яка нагадувала сигаретний дим, аби тут же розсіятись у колючому нічному повітрі. Я озирнувся навкруги, закинув руку Кімові на плече та повів його геть від будинку, в бік парку, який майже напевно був порожнім о такій порі. Якби хтось побачив, то подумав би, що він веде мене п’яного, і мало хто придивився би достатньо уважно аби помітити, як я схилив до нього голову, і як його рука гріла моє стегно через цупку тканину чорних джинсів.
Недопалок залишився лежати затоптаним біля під’їздної лавки, улюблений парфум Кіма тепер було майже не чутно за густою оболонкою тютюну; не того, який додали у рівній пропорції зі стиглою кисло-солодкою вишнею, а того, який з’являється після дешевої цигарки на десять міліграмів нікотину. Як його дід ще не викашляв свої легені з такою термоядерною звичкою, я не мав жодного поняття.
— Що у вас там сталося? — запитав я, поки ми повільно крокували по вологому тротуару. Він вкривався тонкою білою плівкою снігу, який танув у місцях, де ще не встигли зійти калюжі, тож це було схоже на окрас величезного брудного далматинця. Кім тулився до мене, але йшов із низько опущеною головою, і зітхав частіше, ніж зазвичай.
— Та все як завжди. Все питають, коли ж я перестану дуріти, знайду собі гарну дівчинку і заведу з нею зграйку діточок.
— Дай вгадаю — бабуся?
— Нє-а. Тітка по маминій лінії.
— От курва.
— Та все ніяк не всядеться. Як не в свій культ ейвонівський навертає, так суне свого носа в наше ліжко.
— В сенсі?
— Її тривожить не те, що ми кохаємо один одного, а що у вільний від роботи час їбемось в сраку, — я істерично розсміявся, цей звук відлунням покотився по порожнім вулицям та відбився від бетонних стін багатоповерхівок. Під моєю рукою Кім злегка випрямився — гордий, що зміг мене розсмішити. — Цитую: “Це ж не природно, для сексу існує лише один отвір, і він знаходиться в жіночому тілі”.
— Мабуть, сказано жінкою, яка ніколи не смоктала член.
— Боже, — Кім скривився, — давай не будемо говорити про оральний секс моїх тітки з дядьком. Бабусині голубці були дуже смачні, і я хотів би втримати їх всередині.
— Ти надто ніжний на людину, яка їбеться в сраку. Ми ж йдемо проти волі божої.
— На цьому етапі я просто з принципу йду проти волі моїх родичів, бо вони мені в печінках сидять.
— Тобто ти міг би втекти за горизонт з якоюсь дівкою, але не робиш цього на зло своїй тітці?
— Очевидно, — він кивнув головою та притулився до мене ще тісніше.
До парку ми дійшли у мовчанні. На вузьких алеях порожніло, поміж дерев пробігали то коти, то вуличні собаки. Було тихо, чути лише звук наших кроків та рідкісне торохтіння автомобільних моторів вдалині. За інерцією ми дійшли до того самого столика, де на старій деревині були вирізані наші ініціали; те саме місце, де ми вперше відверто поговорили після фіаско, яким був наш другий поцілунок. Від цих спогадів було солодко та гірко водночас; ні разу з тих пір я не жалкував про свою відвертість, і знав майже напевно, що і Кім також, але щось би таки змінив — мабуть, власну дурість та незрілість, але це йшло в комплекті з підлітковим віком.
Я дістав з кишені куртки хустинку та струсив з поверхні столу тонкий шар пухнастого снігу. Ми з Кімом вилізли ногами на лавку та сіли скраєчку, аби не промочити штани. Я засунув замерзлу руку, яку тримав увесь цей час на його плечах, в кишеню; Кім з відсутністю дотиків миритися не став, тож підсунувся до мене майже впритул і теж запхав свою долоню в ту саму кишеню, та сплів наші задубілі від холоду пальці. Він мовчав, але я міг тілом відчувати його напругу — щось його тривожило, і навіть якщо не знати його усе життя, можна здогадатися, що саме. Я теж мовчав і терпляче чекав, коли він збере свої думки докупи та заговорить. Він завжди починає говорити.
— Я сподівався, вони змиряться. З часом. Але мабуть я можу поцілуватися в сраку.
— Усе настільки погано?
— Та не погано, як завжди. І від цього навіть гірше.
Вільною рукою він виловив з кишені пачку цигарок та намагався дістати із неї одну, але у нього виходило не дуже добре. Кім тихо вилаявся під ніс та вперто балансував зім’яту картонку між коліном та зап’ястком, але витягувати іншу руку з моєї кишені, судячи з усього, не збирався. Я пожалів його та власною рукою, яка не була міцно затиснута в його хватці, дістав із пачки цигарку та підніс до його губ; Кім, тим часом, потягнувся за запальничкою та прикурив. Червоний язичок полум’я лизнув кінчик цигарки та на мить осяяв його обличчя. Він здавався розслабленим, не було знайомого виразу відрази до усього світу, як і глибокої байдужости. Затяжка — і він відвертається від мене, аби видихнути дим через плече. Саме тому, що мені не подобається запах сигаретного диму, звичка курити у нього так і не прижилась. Він не курив у школі, проте намагався почати уже в універі, коли не було спорту та було забагато домашніх завдань.
— Ти — найкраще, що зі мною сталося, — раптом сказав він таким тоном, ніби розповідав про погоду. — Я кажу це усім, хто виявляє бажання слухати. Вони це знають. Але ж наша пісня гарна й нова, чи як там кажуть.
Я поклав голову йому на плече; кут був не дуже зручним, але це краще, аніж осідлати його прямо тут і зараз, стиснути у ведмежих обіймах і ніколи нікуди не пускати. Якби я міг захистити його від зла, я би не вагаючись це зробив, та все, що мені лишалося — це слухати, стискати його руку у своїй кишені та поверхнево дихати, аби не вдихати густий нікотиновий сморід.
— Мені здається, проблема не стільки в мені, скільки в тому, що я — хлопець. Якби у мене була вагіна, нас би ще з першої зустрічі сватали, і насрати, друзі ми чи щось більше.
Єдиною його відповіддю на це стало ствердне мугикання. Він зробив останню затяжку та кинув недопалок на лавку, затушив його підошвою та носком скинув на землю. Він скурив не більше половини.
— Це просто виснажує, знаєш? На кожному святі після третьої чарки починається конвертивна терапія. “А ось внучка бабиної сусідки, хіба не красуня”? Та красуня, але ж у мене на неї не стоїть! Що мені тепер, застрелитися?
— Почекай коли вони почують, що ми плануємо одружитися.
Це не було грандіозною пропозицією руки та серця десь біля річки чи у ресторані, при світлі свічок з романтичною музикою, та сльозливим “Так”. Це була тиха розмова у спальні пізно ввечері посеред робочого тижня, яка почалася зі слів: “Знаєш, якби ми одружилися, ми могли б купувати спільну нерухомість”. І звичайно ж, це не був план на майбутнє — ми не могли одружитися, і вже точно не мали змоги купувати спільну нерухомість. Одностатеві шлюби ще не були дозволені, а грошей на квартиру ми ще не зібрали, але приємно було уявляти, що одного дня це стане реальністю. Що ми з ним підемо в РАЦС, нас розпише канонічна тітонька за п’ятдесят з копицею короткого волосся з-під тонких бігуді, намазюкана червоною помадою та синіми тінями для повік, і ми, щасливі та одружені, з двома копіями свідоцтва про шлюб, помандруємо святкувати в наш улюблений ресторан, після чого поїдемо додому та займемося першим шлюбним сексом. Але це були лише мрії, термін виконання яких навіть не занесеш в календар, бо від нас не залежить тупо нічого.
Немає ніякої романтики у тому, щоб обговорювати власні очікування від стосунків, особливо коли перспективи на рівні держави у кращому випадку туманні; були лише чуттєві поцілунки після, коли з’явилось яке-не-яке визначення, і пора було лягати спати, бо зранку потрібно було вставати на роботу. Визначення, і відчуття майбутнього, коли сонний Кім з розпатланим волоссям та ледь відкритими очима протягнув мені чашку кави з кривою, майже іронічною посмішкою. Він робив це щоранку, як ритуал, проте саме тоді я усвідомив, що це воно. Ось це особливе відчуття, що ти погодився провести з цією людиною решту свого життя, що це не підліткова закоханість, не гормони в мозку і не гола пристрасть — це любов.
Кім гмикнув та повернув голову, аби залишити на моїй маківці поцілунок. Десь за межами парку все частішав дитячий сміх, співи та дзвони мідних дзвіночків — колядники. Чомусь згадалося, як ми у дитинстві з Кімом на пару ходили по наших будинках та розказували прості віршики, на що сусіди тішилися та відсипали нас або цукерок, або дрібних монет, на які ми потім купляли жувальні гумки з наклейками. Я закрив очі та дозволив собі потонути у ритмі його дихання, далеких голосів та морозного пощіпування на моїх щоках.
— Я завжди буду на твоєму боці, — тихо пробурмотів я Кімові та коротко стиснув його долоню в своїй. — Які б коментарі не відпускала твоя тітка, я поруч. Я нікуди не тікаю.
— Саме тому я тебе і люблю, — легко та просто, констатація факту; ніби мене не підхоплювало і не несло до неба щораз, коли він говорив мені ці слова. Кім був людиною дії, я віддавав перевагу обговоренням, і яким же цінним було кожне його зізнання! Коли він його промовляв, це надавало йому тяглости та ваги, яку я не завжди бачив у ранковій каві чи вечірніх обіймах.
— Я теж тебе люблю, — я випрямився та зустрівся з м’яким поглядом Кіма. Він уже знав, що я нахилюся до нього, покладу на голу шию долоню та притулюся устами до його уст у невагомому поцілунку. Я знав, що він на це зітхне, майже мрійливо, нахилить голову вбік і заплющить очі, його вії черкнуть мою щоку, а рука знайде своє місце на моєму стегні.
Поглиблювати поцілунок у планах не було, але Кім думав інакше, коли торкнувся кінчиком язика моєї нижньої губи — і хто ж я такий, аби йому суперечити? За ці декілька годин, що ми провели кожен зі своїми сім’ями, я скучив за ним скажено. Він надсилав мені короткі повідомлення, гострі ремарки та розмиті фото родини, я відповідав йому тим самим, але так хотілося побачити його, торкнутися обличчя, поцілувати облущені від холоду губи…
Мене розпалювало все сильніше з кожною секундою, я горнувся до нього все ближче; його рука піднялась вище по стегну та сковзнула на поперек, де холодні пальці забралися під куртку, туди, де пояс джинсів зустрічається з моєю сорочкою. На кінчику язика вже зароджувалось його ім’я, готове прорватися в будь-який момент надірваним стогоном, Кім відірвався від моїх губ і натомість поцілував кутик рота, потім щоку, вилицю, місце під вухом, де у мене була родимка, я стиснув його шию та закинув голову назад…
Десь недалеко декілька разів гавкнула собака.
Ми випростались та швидко поправили одяг, ніби нічим, окрім дружніх посиденьок, це не було. Я провів пальцем по досі вологим від Кімової слини губах, він сам неспокійно совався на місці та поправляв пах джинсів. Від гордости, яку я відчув у цей момент, мабуть, можна було освітити всю Смілу — ми вже не підлітки, а у мого хлопця досі встає від одних лише поцілунків зі мною! Ха, викусіть, тітки, бабки та стрьомні незнайомці!
За спиною на алеї неподалік почулося гупотіння важких кроків: якийсь пристаркуватий чоловік вигулював лабрадора. Коли його фігура сховалась у гущі паркових дерев, я полегшено видихнув. Кім теж розслабився та опустив плечі, після чого глянув на мене та тихо розсміявся. Я востаннє чмокнув його у щоку, знову обійняв однією рукою за плечі та повів у бік асфальту, назад між п’ятиповерхівки.
— Я не хочу повертатися, — у Кіма не було потреби казати це вголос, бо я бачив його згорблену спину і те, як він тягне ноги за собою, ніби прикуті до важчезної гирі. — Почнуть зараз: “А ти куди ходив?” “А з ким ти там був?” Ніби не зрозуміло, з ким я тут був. Останній раз я святкую Різдво з усією родиною. Наступного року — лише з батьками, і це потолок.
— Ти так кажеш кожен рік.
— Що я можу сказати, настає святкова пора — у мені відроджується віра в людство.
— Прям як Ісус.
— Перестань мене підколювати, — прогарчав він та туркнув ліктем мені в ребра. Я засміявся і більше як рефлексивно, аніж від болю, потягнувся до місця удару — через синтепоновий наповнювач куртки ледве можна було його відчути. — Богохульник.
— Вибач. Я щиро тобі співчуваю.
— Пиздабол. Єдине, чим ти переймаєшся за святковим столом — чи вистачить на тебе вареників з сиром.
— Що я можу сказати, я люблю вареники з сиром.
Це справді було загадкою, чому наші сім’ї не святкували Різдво разом. Ми з Кімом були у стосунках років зо п’ять, тож нас цілком можна було вважати сім’єю. Навіть попри наш переїзд до Києва, традиція наших батьків збиратися разом залишилася, але на Святвечір вона так і не поширилась. Мені було щиро шкода, що я не міг бути поруч з Кімом у такий час: я не був релігійною людиною, проте сама атмосфера свята була такою теплою і інтимною, що очі самі-собою шукали його фігуру у себе під боком. Але так само тепло, якщо і не тепліше, мені було від думки, що з часом у нас із Кімом з’являться власні сімейні традиції. Що він затримається у моєму житті достатньо надовго, аби вони набули форми та змісту, і щоб потім їх перейняли наші діти (якщо у нас буде можливість їх завести, звичайно).
— Це всього на ще один вечір, — тихо пробурмотів я Кімові у вухо. — Завтра ми зі спокійною душею зможемо здрисьнути назад в Київ і приймати колядників уже в нашій квартирі.
— Твої слова — і богу в вуха.
Я голосно засміявся, чим розлякав усіх зимових пташок, які сиділи на оголеному гіллі дерев.
— Ти занадто багато часу провів зі своєю бабусею.
Я не помітив, як ми дійшли до мого під’їзду. Майже усі вікна горіли жовтогарячим штучним світлом, з нижніх поверхів чулися голосні розмови, цокотіння бокалів один об одне та святкові співи. Ми з Кімом стали один до одного обличчям: я спиною до під’їзду, він — спиною до тротуару, яким ось-ось піде до батьків. Правий бік, до якого він щойно тулився, холодило відсутністю його тепла. Я засунув руки у кишені та прийнявся перекочуватися з п’ятки на носок. Кім рівномірно дихав та дивився кудись на землю, навколо його обличчя утворювались білі напівпрозорі хмарки теплої пари.
— Гей, — я пальцями підняв його голову за підборіддя, провів великим пальцем по лінії нижньої губи, погладив щоку, на що він зажмурився, як задоволений кіт, хоч досі майже фізично випромінював своє небажання йти додому. — Якщо все буде зовсім погано, ти знаєш до мене дорогу. Моя мама буде рада, якщо ти прийдеш. Ти це все переживеш, як і кожен минулий рік.
— А раптом цей рік я не переживу? — Запитання абсолютно наївне, дитяче та дурне, воно змусило мене посміхнутись та похитати головою, аби відповісти:
— Тоді обіцяю, що приноситиму тобі на могилу найгарніші соняхи.
Він стиснув мене у обіймах, я без вагань обійняв його за талію у відповідь та тикнувся носом кудись у комір його парки. Вони тривали недовго, всього декілька секунд, після чого Кім знову відступив та майже впевнено посміхнувся. Майже, бо губи тремтіли та викривлювались у гримасі фізичного болю.
— Завтра, — видихнув він ледь чутно.
— Завтра, — запевнив його я та посміхнувся у відповідь, широко та щиро.
Він розвернувся та розмірено прокрокував геть. Я ще встиг помітити, як він дістав з кишені пачку “Прилук” та підкурив чергову цигарку, після чого його фігура зникла за поворотом.
— Завтра, — сам собі повторив я та увійшов до під’їзду з надією, що декілька вареників із сиром таки залишилось.