Chapter Text
Київ, університет імені Карпенка-Карого. Перший курс, нові можливості, нове життя. У такі моменти здається, що ти — головний герой своєї історії.
Влад уже кілька тижнів жив у гуртожитку. Йому пощастило мати кімнату для себе. Але одного вечора комендантка порушила цей спокій своїми словами:
— Один студент приїхав трохи пізніше, і нам немає куди його поселити. Поки єдиний варіант — щоб ви жили разом. До того ж, він твій одногрупник.
— У мене є можливість відмовитись? — ліниво спитав Влад.
— Ні. Він буде у тебе за кілька хвилин.
— А ліжко ще одне буде?
— Так, ми з цим розбираємося.
Ледь комендантка вийшла, як у двері постукали.
— Заходьте, — гукнув Влад, навіть не намагаючись підвестися.
До кімнати ввійшов хлопець у футболці та джинсах, із трохи збентеженим виглядом.
— Привіт. Я — Міша, буду твоїм сусідом.
— Ну привіт, Міша. Я Влад, приємно познайомитись. Сподіваюсь, зможемо ужитися.
— Ну, я не п'ю, не курю, на тусовках не буваю, дівчат не воджу.
— Значить, тобі не пощастило, Мішань. Бо в мене всі пункти збігаються, чи точніше сказати, не збігаються з твоїми.
Міша лише гмикнув, але швидко додав:
— Але, думаю, ми знайдемо спільну мову. До речі, я бачу, що ліжко тут поки одне.
— Не хвилюйся, я вже запитав. Сказали, що розберуться. Розкладай свої шмотки, у шафі є місце.
Міша кивнув, а помітивши хаос у шафі, не зміг стримати важкого зітхання. Акуратно складаючи свої речі, він мимохіть подумав, наскільки різні вони з Владом.
— Чаю хочеш? — несподівано запропонував Влад, вирішивши зробити крок назустріч.
— А зелений є?
— Так, тут смаки у нас однакові. З цукром чи без?
— Без, якщо можна. Дякую.
— Вгадав, цукру в мене всеодно немає.
Влад пішов заварювати чай, розуміючи, що цей хлопець — із зовсім іншого світу. Але спілкування не вдавалося: кожне питання Міші відповідало коротке "так" чи "ні". Хлопці ледве дочекалися ночі, і коли комендантка повідомила, що додаткове ліжко буде лише завтра, конфлікт був неминучий.
— Як можна поселити в кімнату і не дати ліжко? Мені на килимку під дверима спати чи що?
— Ну, є одна ідея. Але тобі вона не сподобається.
Михайло зацікавлено вигнув брову, але враз його обличчя набуло дуже дивної гримаси.
— Ні. Я не буду спати з тобою в одному ліжку.
— Тоді викручуйся як хочеш, моє діло запропонувати.
— Ну як ти собі це уявляєш?! Я тебе знаю перший день і взагалі.. це дивно коли двоє хлопців сплять в одному ліжку.
— Зразу видно людину, яка ніколи не бухала на вписках. Там і не таке побачиш.
— Знаєш, не сильно багато я втратив.
— Як мінімум, втратив можливість сьогодні поспати на ліжку як нормальна людина. Ну серйозно, які ще варіанти ти бачиш?
Міша кілька секунд задумливо оглядав кімнату в намаганнях знайти хоч ще якесь рішення. Так і не отримавши відповіді Владислав продовжив:
— Ну от. Якщо так нікого не придумаєш, то не вийобуйся і лягай спати. Обіцяю, залицятись не буду.
Кілька хвилин Міша обурено бурчав, але, зрештою, не знайшов іншого виходу. Ліжко було широке, але як би хлопці не намагалися тримати дистанцію, їхні плечі все одно торкалися. Обидва довго крутилися, але зрештою провалилися в сон.