Work Text:
1
Як відомо, праця зробила з мавпи людину. “А з людини – вола”, – доповнив би Чанбін за нагоди. “А з вола – Мінхо”, – сказав би Хьонджін і озирнувся б про всяк випадок: чи нема поруч предмета обговорення. І тільки новенький стажувальник Фелікс тихенько сьорбав би в куточку офісної кухні свою каву з офісної кавомашини.
Згаданий Мінхо не мав звички пліткувати ані на кухні, ані будь-де ще: доки всі притомні співробітники за будь-якої нагоди групувалися біля кавомашини чи на курилці, чи в обох місцях по черзі, Лі стрімко прилітав, хапав, наче яструб, свій напій, і повертався до своєї сичувальні , тьху, робочого місця, звідки глипав колючим оком, достоту Темний Володар з Барад-Дура.
2…
Ото кажуть про новеньких, що їм потрібен час призвичаїтись, розібратися з обов’язками, звикнути до робочого потоку; багато хто ще й ускладнює собі життя добірними переживаннями, не туди прикладеною старанністю і, куди без них, феєричними косяками. Останнім Фелікс поки ще не відзначився, але що ходив то краю зі своїми намаганнями зробити все й одразу, та ще й допомогти всім ближнім і дальнім незалежно від їхнього бажання.
Особливо конкретним “дальнім”, щодо яких він був би й радий, якби вони перейшли в іншу категорію.
– Пане Мінхо, пане Мінхо, йобвашумать, – це Фелікс перечепився за одну із восьми ніг пустого офісного крісла – те поїхало в одну сторону, сам він полетів у іншу, мало не заривши носом в офісний ламінат. – Цейво, може вам допомогти?
– Ні, у мене все добре! – відказав “пан Мінхо” (між іншим, ніхто в цій конторі “панами”, крім Фелікса, не обзивався), і похитуючись та покректуючи від ваги коробок із паперами, пішов геть.
– Забий, він одружений на своїй роботі, – Чанбін поплескав нещасливого допомогальника по плечі.
– Та я ж просто хотів допомогти… Краще носити вдвох! – став запевняти Фелікс.
– Краще, – погодився Чанбін. – Але твої червоні вуха кажуть про дещо інше.
– Тобі здалося, – насупив брови Фелікс.
– Сходи-но краще до бухгалтерії, віднеси їм три пачки паперу. Вони ще зранку просили. А краще одразу коробку. Все одно розійдеться, – говорив Чанбін, дістаючи з-під столу загадане майно; тканина сорочки напнулася на плечах та спині, змусивши двох офісних працівниць сповільнити крок.
Так Феліксу нічого не залишилося, як безрадісно цуприкувати важку коробку на горішній поверх. На дверях, що відкривали шлях зі сходів до коридору, невідомий дотепник наклеїв аркуш паперу з написом ЛІГВО ДРАКОНИЦЬ і домалював трьох черв’яків з кажанячими крилами та бантиками на головах.
Після такого попередження йому довелося докладати зусиль, щоб його голос звучав впевнено, коли він стукав у двері з табличкою Бухгалтерія. Невдовзі з’ясувалося, що ці дракониці мали, як і годиться їхньому виду, скарби – незліченні запаси печива, мармеладних черв'яків, шоколаду та чаю з мелісою, яким Фелікса відпоїли мешканки лігва , з’ясувавши, що це – той самий новенький, який… – тшш!, н і чого дитину раніше пори засмучувати…
3…
– Пане Мінхо, вам допомогти?
“Пан Мінхо”, якого ще потрібно було розгледіти за моніторами та стосами паперів, помітно здригнувся.
– Мені краще поможи! – закричав Джісон – місцевий менеджер вкрай широкого профілю, настільки широкого, що більшу частину робочого часу проводив у близьких і далеких поїздках. Так би мовити, втілював широту на практиці.
Мабуть, для того, щоб про це ніхто не забував, він завжди ходив по офісу в байкерській куртці.
– А… Так, я зараз… – забурмотів Фелікс, не відводячи очей від “пана Мінхо”, стіл якого завдяки нагромадженню тек та паперів нагадував гірський хребет.
Власне, лише очі пана та ще темнокосу маківку за тим і можна було розгледіти, та несподівано зникли навіть вони – у ту хвилину та мить, коли до кімнати завітала нова дійова особа.
Особа мала високий зріст, довге драматичне волосся та вкрай цілеспрямований характер. Це означало, що його цілі краще було не опиратися, інакше до неї прикладеться її характер .
– При-и-ивіт, Хьонджіне, – промовив Джісон спеціальним сигнально-попереджувальним голосом.
– Стій, як тебе, Фелікс, коротше, віднеси оце в бухгалтерію, – Хьонджін зупинив новенького й впихнув йому одразу кілька важких тек-реєстраторів.
– Яка ти все-таки нехороша людина, Хьонджінні, – прокоментував Джісон.
– Який є, – усміхнувся Хьонджін; різко розвернувся – волосся знялося в повітря, – і попрямував до виходу.
Уже у дверях Хьонджін зупинився, витримавши паузу, обернувся.
– Мало не забув : Мінхо, тебе хотів бачити Небожитель.
– Три хвилини до обіду, я потім зайду, – пробурчав той.
– Як хочеш, але май на увазі, він казав це ще вранці.
– Хьонджіне!!! – зірвався він, і вже значно нижчим і втомленішим тоном додав: – Ну якого біса…
4...
У шкіряному (подарованому на поза- позаминулу річницю фірми) кріслі за столом, стільницю якого не можна було розгледіти через папери, книжки, канцелярію, монітор стаціонарного комп’ютера та аж два лептопи*, металевого тигра на кам’яній підставці (виконував роль преспап'є, аби потік повітря з кондиціонера не здував документи) та великий записник, майже завжди розгорнутий усідався Небожитель. Тобто Директор Бан. Тобто Чан (або для своїх, або позаочі).
– Я від завтра на лікарняний, – виголосив Чан одразу після вітання.
Мінхо як стояв, так і сів у крісло для відвідувачів.
– Ага, – прохрипів він.
– Я збирався сам цим займатися – проєкт до книжкового ярмарку, але… – він забарабанив пальцями по теці. – Плани змінилися, тож доручаю це тобі. Текст майже готовий, верстальники рвуться до бою, Хьонджін вже там, узгодите , – сказав він так, наче вони були на середині розмови, а що Мінхо, який не пам’ятав, щоб Небожитель хоч колись спускався до грішних людських справ, таких як відпустки та лікарняні, у відповідь лише кліпав.
Директорові слова доходили до нього через одне.
– Так, ще, – Чан поглянув у нотатки. – …Ще Фелікс теж працює над цим – глянеш, що він та як.
Ліно пережив занадто великий стрес, щоб бути ввічливим. Йому було не звикати до великих обсягів роботи. Річ була зовсім не у тому.
– Зачекайте, це що, – я ? Цим керую? І Хьонджіном ?
– …Звісно, не зовсім дитяча література, навіть зовсім не дитяча, але у наших зарубіжників зараз важкі часи, тому допоможеш їм закінчити. Пілотний проєкт у новому полі потребує нагляду, а ти мене так добре розумієш, як ніхто інший… Та й там небагато лишилося… Поспілкуєшся з маркетологами щодо їхніх планів, – тут він зробив паузу .
Відділ маркетингу і піару було державою у державі, і його намагалися зайве не згадувати – щоб вони тебе не знайшли і не змусили зніматися у тіктоках. З їхніх пазурів ще нікому не вдавалося вислизнути чи вирватися. Проте зараз вони лякали Мінхо найменше.
– А Чанбін? Він не проти? – Мінхо зробив кволу спробу уникнути лабет Долі. – Це ж його відділу, як це я, на чужу територію…
– Не переймайся, це він мені й підказав.
– Але чому я… – муркнув Мінхо.
Уважно дивлячись на нього, Небожитель підняв брови. Це дещо значило.
– Що за проєкт? – миттєво виправив себе Ліно.
Чан вмить просвітлів.
– Таке, схоже на “Сказання про Темного принца” – ти не міг не чути про нього, але лиш з пустелями, верблюдами… прочитаєш, – махнув рукою Чан. – Головне, не в громадському транспорті. Я повернуся як раз до ярмарку, пити шампанське.
Це був жарт, Ліно мав усміхнутися, що він і зробив, тимчасом як його мізки вже кипіли, як котел у паротязі, плануючи як вціліти у тому, що на нього насувалося. На якусь хвилину в кабінеті запала тиша.
– Одне питання, – нарешті озвався Мінхо.
– Так, звісно.
– Там має бути… багато… ілюстрацій?
– О, там навіть цікавіше. Ціле оформлення .
Серце Мінхо обірвалося у прірву.
*Новий був подарований вже місяць як, але власник ніяк не міг завершити перенесення даних; у результаті половина була на одному пристрої, половина – на іншому, справжнім квестом було з’ясувати яка з них де.
5…
– Це тобі, – Мінхо тицьнув видрукований зшиток Феліксу. – Скажеш, чи там немає тіпочків. А, ось оригінал, – тицьнув помережане стікерами оригінальне видання: звісно, електронний формат і хмарні технології – це чудово, але папір не залежав від абонплат та відключень світла.
Фелікс двома пальчиками підняв верхній аркуш зшитка.
– Тіпочкі? А… воно французькою?
– Небожитель сказав це дати тобі… – Мінхо, почувши перше запитання, впер руки в боки: – Поглянеш, чи там наші перекладачі не в пориві фантазії не занадто далеко відірвалися від землі, тобто оригіналу. Було вже раз, Чанбінові дівчата довго ловили по тексту ті мушлі … – тут до Мінхо дісталося друге питання Фелікса, він різко отямився: невже він переплутав? В нього може бути: якось він не відрізнив італійську від іспанської. Перекладач, звісно, теж помітив на десятій сторінці…
– Я це, той у резюме написав, що вивчав… у школі, але…
Мінхо кліпнув. Почалося. Він потер перенісся під окулярами.
– Букви знаєш? Читати вмієш? Словник вдома є?
– Так… Мабуть, – Фелікс напоровся на погляд Мінхо. – Так, є.
– Ну от і займешся. Щоб воно по-казковому звучало, але не надто втікало від оригіналу. Тобто з першим редакторка впорається і без тебе, а друге, друге – то тобі. Їй теж тяжко, двоє дорослих дітей, а тут ще й французькі верблюди. А коректор один на всіх – може бачив, Синмін, а якщо ні – то здогадайся чому . Тільки якщо щось знайдеш, спершу до мене, а то… субординація. Людина може й образитися.
Фелікс який щойно зблід, тепер став рум'яний:
– Звісно! Я все зроблю!
“Наче майська ружа, тьху, це ж треба, щоб згадалося таке затягане порівняння”, – подумав Мінхо.
6...
Небожитель успішно відлетів на лікарняний, отримавши десять тисяч запевнень від колективу, що все буде добре і всі з усім впораються. Одразу по тому засідання трудового колективу на офісній кухні стали жвавішими. Не те, що Бан Чан був якимось особливо противним начальником, але дух свободи – це дух свободи.
Хтось вкотре пустив чутки про Чанбінову потенційну дівчину. У Фелікса вуха відросли як у фенека, але решта не велася: всі знали, що коли Чанбін запрошував подивитися на його люстру, це означало дивитися на люстру, захоплюватися Чанбіном, його квартирою, його обідом і далі за переліком і піти додому о восьмій, а не те, що ви подумали.
Проте все одно хтось та й думав, а то й озвучував свої думки.
– А я нікого не пускаю до себе додому. Тому про мене таких чуток не буває, – сказав Мінхо, нетерпляче проживаючи секунди, потрібні кавовій машині, щоб з гарчанням наповнити його паперовий стакан.
– Не бреши. Я був, – сказав Хьонджін.
– Ти в таксі мало мене не обблював! Куди я мав тебе дівати з отруєнням!? – запалився Мінхо. “І себе – з вмістом твого шлунка на одязі”, – подумки додав він і потер носа, щоб відігнати неприємний спомин.
– Але я був у тебе вдома, – сказав Хьонджін таким тоном, наче це було якесь неймовірне досягнення.
Зачарований секретами, що відкриваються перед ним, Фелікс, не відриваючи погляду від Мінхо та Хьонджіна, потягнувся до миски із фруктами, де лежали кілька апельсинів, яблуко та банан.
Мінхо замовк на півслові, побачивши Фелікс відкусив банан разом зі шкіркою і став жувати так, ніби нічого не трапилося.
7…
Сіра вогка мряка за вікном викликала бажання скрутитися у клубочок і заснути, поки знову не розквітнуть кульбаби, перед тим бажано гарненько пообідавши чимсь гарячим. А якщо ні, то хоча б какао із тим гумовим зефіром, який насправді маршмелоу.
Що ж, зефірка знайшлася. Одна, вбрана у ніжно-рожевий кардиган. Мінхо пересмикнуло від згадки про те, як вони із перекладачем, редакторкою та, простигосподи, Хьонджіном довго і нудно укладали табличку відповідностей отих фантастичних назв одягу місцевим. Отак він остаточно затямив, що казати на все в’язане “кофта” краще не треба. А то ілюстратори не розуміють. Хоча, оскільки це був Хьонджін, то напевне просто вмикають ген вредності.
– Слухаю, Феліксе, – проказав він так, аби не виказати у голосі ніяких емоцій, від яких дехто почне шморгати носом у куточку, а він почуватиметься останнім гівнюком.
Це був раз п’ятнадцятий тільки за сьогодні. Фелікс занадто відповідально поставився до роботи. Він курсував, наче маршрутка Одеса-Ромни, між Мінхо та редакторкою (Його. Просили. Не. Чіпати. Людину. алеценедопомогло, тому що Фелікс “не зміг робити поза спиною”), вимагаючи останнього слова у кожному дріб’язку: ось тут вони кажуть так, а у нас це слово отаке, але з’явилося пізніше, ніж час, коли могла відбуватися історія з огляду на соціально-політичний (так, Мінхо не причулося) устрій. Боги обділили його почерком, зате відсипали наполегливості та прискіпливості. Мінхо плюнув на традиції й наказав надалі працювати тільки електронно.
Він не питав, чому це все мало вирішуватися майже перед самим друком. Звик.
Поточна робота самого Мінхо за заледве зрушила із місця.
– На сьогодні досить, – від принців, чаклунів, красунь, коней, чародійств і, бодай їх качка копнула, тих-самих-сцен-які-ніхто-не-любить-перекладати, у нього йшла голова обертом. Останнє йому після років у дитячій літературі й так не йшло, а тут ще й Фелікс зі своїми евфемізмами.
“І навіщо вони робили це у пустелі, це пісок буде у всіх… місцях”, – думав Мінхо, не чуючи й половини Феліксових пояснень про доречність примітки про команди для управління верблюдами .
– Пане Мінхо?
– Га? Що? Ти гарно попрацював. – Мінхо вчасно прикусив язика, щоб не сказати “але”: він давно збирався пояснити Феліксу, що не треба аж так , але зараз у нього було сил говорити, не те, що добирати слова, щоб молоді працівники не хлюпали по кутках.
Та і “управління верблюдами” звучало дивно, чесно кажучи.
– Я тоді піду?…
– Йди.
Фелікс дійшов до дивану і швидше, ніж Мінхо устиг вигукнути “Зламаний!”, він уже гепнувся на нього, і, як здалося Мінхо, заснув раніше, ніж натужно скрипнувши, пружини вистрелили у давно пророблені дірки в оббивці.
Мінхо так і завмер, витріщившись на кінчик металевої пружини, що стирчав за міліметр від Феліксової спини.
– А що тут у вас? Я тут проїжджав повз “Флавер коффі” взяв кавуську, – Хан з ногою притримав двері – його руки були зайняті підставкою з двома паперовими стаканами кави та прозорим пакетом з печивом Мадлен.
– Сідай, – Мінхо показав йому на стілець, з якого щойно встав Фелікс, й нагнувся у тумбочку, де був невеличкий, але вкрай цінний запас дуже міцного віскі.
– Охохо, алкоголь на робочому місці! А що за подія? Востаннє ти його відкривав коли завершив той свій власний розділ.
– Я був молодий та дурний. Тепер мені не потрібні події , щоб напитися.
– Скорше, вони тебе самі знаходять, – промовив Хан, глипнувши на Феліксову спину. – І, з того що я чую, заколупують.
Мінхо сіпнувся. Йому було трохи неприємно, що мало не увесь офіс бачить у Феліксі проблему.
– Він не поганий. Добрий і чуйний і хоче допомогти, просто…
– Ти що, закохався? Вперше чую від Ліно стільки добрих слів про когось, хто не має трикутних вух і хвоста.
Мінхо аж завмер з пляшкою у руці.
– Ні, Хані, просто бути злим вимагає більше зусиль, ніж… — він зітхнув. – Приймати їх такими як є?...
– Ти що, вже хильнув?
8...
Хан був бойовим товаришем Мінхо з часу, як вони вперше побачили один одного у цій конторі. Для Мінхо він був осередком нормальності, такою собі скелею в океані, на якій втомлені пташки сідають, щоб перечекати бурю. Та все ж люди – не камені. Принаймні, Хан точно ним не був. Він заявив, що не може спостерігати як його друг нічого крім роботи не бачить, а тому віддає йому подарований на день народження сертифікат на майстер-клас із виготовлення шоколадних цукерок.
Мінхо надто любив солодке, щоб проґавити шанс на дурняк наїстися шоколаду, але той сертифікат був розрахований на двох, і він дуже сумнівався, що хтось йому за це відсипле подвійну порцію солодкого.
– Джісоне, – почав він.
– Котю, я не можу. Ми з друзями у паб. Місяць збиралися!
– Тоді наступного тижня?
– Ні! – вигукнув Джісон. – Ти не будеш відкладати життя на потім! Ти йдеш зараз! Ніхто не знає, що буде завтра!
– Чанбіне?
– Я? Творити прекрасне? Боже збав, бери Хьонджіна, – як навмисне, останнє речення він сказав гучніше, ніж того вимагала розмова.
– Що? Хто мене кликав? – Хьонджін витягнувся наче фретка.
Тільки носом не заворушив.
– Ще одна така витівка, і я всім розповім, хто ховається за псевдо Крістіани Крейг, – прошипів Мінхо до Чанбіна.
Той, наче нічого не почувши, спокійно сказав:
– Бери малого Фелікса. Він від радості збудує тобі шоколадний замок, але не підпускай його до цукерок з алкоголем, бо він від них дичавіє.
Мінхо поглянув на Чанбіна так, наче той здійснив невдалу спробу помститися за шантаж.
– Ха. Ха. Дуже смішно, – повільно проказав він.
– Так чого мене кликали? – увіпхнувся між ними Хьонджін.
– Тебе не кликали, – миттю відповів Мінхо.
– Я чув своє ім'я.
– Це до Чанбіна, – відмахнувся Мінхо.
Мінхо трохи нервував ентузіазм Фелікса щодо власної персони. Він дуже старанно усміхався і питав якісь дурниці, коли перед очима Мінхо все ще стояла та картина, як він запихає до рота одразу пів банана у шкірці.
Але дитина так старанно працювала, що й справді варто було б її якось винагородити.
9…
Що б там не розповідав Ліно Ханові за віскі в паперовому стаканчику про прийняття себе на інших, на Хвана Хьонджіна ці благосні думки не поширювалися.
– Що. Ти. Тут. Робиш. – шипів Мінхо так, що пересічна кобра позаздрила б.
– Гуляю. А що, не можна? – задер підборіддя Хьонджін.
Мінхо примружив очі:
– Отак просто гуляєш, за три гори від дому і роботи?
Розмова стала на паузу, позаяк між Хьонджіном та Мінхо (і Феліксом, що тримався за його рукав) вклинилась група бабць з торбами.
– Я розповів Хьонджіну, куди йду, – сказав Фелікс, коли вони возз’єдналися (на превеликий жаль Мінхо, хвиля торбешниць не затягнула Хьонджіна за собою).
Мінхо рвучко видихнув.
– Чому?..
– Він запитав, чи я сьогодні вільний…
10...
Чанбін любив і увагу, і повагу; його добряче потішило б те, скільки разів за цей конкретний вечір Мінхо згадав одну його конкретну настанову.
Сам майстер-клас йому сподобався: головним чином тому, що цілих півтори години ніхто не смикав, навколо нього не тріщала офісна техніка, приємно пахнуло какао. Він навіть усміхнувся від того, як Фелікс замість зосередитися на виготовленні цукерок сконцентрував свої зусилля на під’їданні інгредієнтів.
“Хоч би витер шоколад з губ”, – майнула думка, коли він вкотре зауважив Феліксову широку усмішку.
Найцікавіше почалося вже після завершення “основної програми”. Спершу це виглядало як вишенька на верхівці тортика: у торговій залі магазину цукерок проводилася дегустація, і він не оминув нагоди перекуштувати всі новинки. Біля нього крутився Фелікс, якому, здавалося, все навколо подобалося навіть більше, ніж самому Мінхо.
Фелікс часто усміхався, але зараз його усмішка була ширшою, ніж зазвичай. Мінхо так-сяк терпів те, що туди він йшов з Феліксом на причепі, то дорогою назад він уже намагався взяти його за руку. Та й думка, що він виходячи, помітив у торговій залі Хьонджіна, дещо нервувала.
– Ти що робиш? – запитав Мінхо піднявши руку; певним магічним чином його пальці переплелися з Феліксовими.
– А хто це такий красівий?..
Мінхо сіпнувся, роззирнувся, очікуючи побачити кота, а може навіть і двох; він нічого такого не побачив, натомість в його поле зору впливло лице Фелікса, яке стрімко наближалося. У ніс йому вдарили аромат якихось парфумів, шоколаду та цукерок “П'яна вишня”.
Ліно здалося, що у нього от-от трапиться інфаркт.
Закусивши губу, Фелікс ухопив його за комір пальто.
Мінхо придушено пискнув (ні, ви не чули цей звук, вам здалося, нічого не було). Він виставив руки уперед, аби тримати Фелікса на відстані, це так-сяк спрацювало, і він використав кілька митей, поки Фелікс був пригальмований для того, щоб підхопити цього п’яничку під пахви, аби тримати якомога далі від себе, але тут Фелікс став знову йти на зближення.
– Феліксе, ну що ти робиш… Люди дивляться.
Окрім абстрактних людей десь поруч мав бути Хьонджін.
За мить Мінхо зрозумів, що молодший співробітник чхати хотів на те, хто там на кого дивиться. Прошепотівши “Незав’ж’й”, він все ще тримаючи за комір пальта Мінхо, став насуватися на нього, невідворотній, як лавина в Альпах.
У голові того як дванадцятий удар годинника для Попелюшки пробило Чанбінове “тільки не підпускай його до цукерок з алкоголем”. Руки Мінхо аж тремтіли від напруги, він був готовий заволати, здається, від жаху.
– Це ти йому дав алкоцукерки?
– Я? – закричав (все-таки) Мінхо. – Та він! Сам! Я не бачив! Не стежив!!
– І чому це ти за своїм хлопцем не стежив? Запросив на побачення, а тепер уникаєш законного поцілунку?
– Він не мій хлопець! – закричав Мінхо так, що хто проходив повз, той повернувся. – Це ви падружки!
– Ти нащо його образив?
– Я? – вигукнув Мінхо і відпустив Фелікса, який схоже що більше не намагався відгравати дуже ентузіастичне щеня, якому конче необхідно облизати лице свого господаря.
Але полегшення це не принесло.
Лице Фелікса виражало крайню межу печалі. Великі сльози котилися по щоках. Ніс і вуха були як рубіни.
– Приїхали, – буркнув Мінхо.
Не знати чому він почувався останнім гівнюком на планеті.
– Ну от бачиш, – сказав Хьонджін, ніби учув це і захотів підсолити душевну рану Мінхо.
– Що бачиш? Що я зробив?!
– Відпихав свого хлопця!
– Він не мій хлопець!!!
– Хлюп, – вклинився в діалог Феліксів ніс.
– Як тільки він сп’яніє, починає вважати своїм хлопцем першого, кого побачить.
– Що?! Звідки ти це... взяв?
– З вітальної вечірки для новачків. На яку ти, до речі, не прийшов.
За цією розмовою Мінхо втратив пильність – цим скористався Фелікс, який просто-таки повис на ньому. Ліно механічно погладив його по голові, наче кота.
– Ясно, – сказав він. – Відвези його додому. Я поспішаю – в мене коти вдома голодні.
Хьонджін підняв брови:
– Нє.
– Нє?
– Як я можу везти додому чужого хлопця?
– Ти що здурів? – запитав Мінхо, але розвивати цю думку не став: по-перше, немає сенсу запитувати це в Хьонджіна , а, по-друге, за цією милою розмовою з дратуючою до сіпання ока особистістю він припинив стежити за Феліксом – і дарма, тому що той виявився достатньо хитрим, щоб добряче вцілувати Ліно в щоку. Той аж закам’янів, а його серце заходилося як навіжене, навіть Хьонджін, якого з виду ця ситуація веселила, втратив свою легеньку усмішку.
– Ми поїдемо до твоїх котів? Ти не казав, що у тебе є коти? А скільки? – спокійненько запитав Фелікс, відлипнувши від щоки взагалі-то безпосереднього керівництва.
Рукою він пробрався у волосся Мінхо й став перебирати його пасма.
– Я викличу таксі, – швидко проказав Хьонджін. – Хоча коти нібито живуть у твоїх батьків, так, Ліно?
У Мінхо натурально почало смикатися око – “Ліно” він був для друзів, і Хьонджін до цього списку не входив (виділити жирним, підкреслити).
– Ми їдемо до твоїх батьків? – запитав Фелікс, щось там роблячи руками за шиєю Мінхо. Він не одразу зрозумів, що то він намагається розправити його шарф.
– Ти їдеш до себе додому, а я – до себе… Облиш, хай собі висить.
Фелікс несподівано послухався, зробив крок назад, зашпортавшись об власні ноги, сів у єдину на весь тротуар калюжу.
Мінхо цілу секунду безпомічно дивися на Фелікса, і так втратив можливість прийти йому на допомогу: це зробила співробітниця кондитерської у фірмовому бежевому фартусі, що несподівано вигулькнула з вечірньої темряви.
– Нарешті я вас знайшла! Ви забули свій шоколад.
П’ять хвилин потому однією рукою Ліно підтримуючи брудного як порося Фелікса, іншою – дві коробки саморобних шоколадних цукерок, чимчикував до викликаного Хьонджіном таксі. Йому почало здаватися, що варто було викликати не “Убер”, а дурку.
11…
– Хьонджіне.
– М?
– Якого біса ти їдеш з нами?
– Слідкую, щоб ти не ображав дитину
– Я не дитина, мені двадцять три!
– Скільки? – охнув Мінхо.
Десь глибоко в душі він розумів, що підлітка на роботу їхні кадри не взяли б, але, чорт забирай, у цьому віці його батьки вже були одруженими, а це горе явно було небезпечно залишати без нагляду.
– Всі ми діти Божі, – відзначив Хьонджін.
12…
Фелікс, обійнявши Мінхо, обвив руками його шию, за тим спустив їх вздовж спини, впершись підборіддям у плече Ліно, але дяка всім вищим силам, хоча б більше не ліз цілуватися.
– Феліксе, – видихнув Мінхо. – Ти в мене на руках.
– Га?
Рух Феліксового підборіддя змусив Ліно наморщити носа.
– Я не знаю, куди тебе вести. Нести. Коротше, де ти живеш?
– Тринадцятий поверх, квартира двісті п’ятдесят шість-бе.
– Феліксе.
– Га?
– Тут нема тринадцять поверхів. Може, десять буде, але тринадцять точно нема.
– Це мій дім, – сказав Хьонджін. – І в мене не працює ліфт.
Мінхо вкотре за цей вечір забракло слів. Від його красномовного погляду Хьонджін став виправдовуватися:
– Моя адреса автоматом підтягнулася, коли я замовляв таксі…
– Джінні, ми йдемо до тебе додому? – з просто-таки образливим (і чому, питається) ентузіазмом запитав Фелікс, відклеївшись від Мінхо.
– Джінні? – скривився Ліно. – Це ще що за клички для закоханих?
Хьонджін, користуючись тим, що зараз йому не загрожує негайна помста, пригрозив йому кулаком, на що Мінхо міг відповісти лише грізним поглядом.
– Викликай.
– Ні! – крикнув Фелікс і завовтузився у Мінхо на руках. – У мене неприбрано. Я не можу вас запросити.
Мінхо перехопив сповзаючого Фелікса, якому при виході із таксі остаточно відмовили ноги, тому, власне, Мінхо ніс його, неначе наречену із палацу шлюбів, чи як там той заклад називався.
13…
– Будеш чай? – ґречно (з огляду на власну особу та на обставини) запропонував Хьонджін. – Ромашка, меліса, липа, м’ята?
– Все одразу, – промовив Мінхо, падаючи на стілець в Хьонджіновій кухні й витягаючи ноги, наче він у себе вдома.
За мить він отямився і виструнчився.
Фелікс солодко спав на дивані: він відключився ще коли Мінхо з Хьонджіном його тягнули нагору до квартири.
14…
Наближаючись до напіввідчинених дверей комірчини, де зберігалося кожнісіньке видання контори, а також книжки, замовлені для виробничих потреб, Мінхо почув бубоніння:
– Яке, туди його, падло курило, тепер, туди його, нема чим дихати…
Мінхо завагався перед тим як увійти, здивований таким екзотичним красномовством, аж тут у двері проснулася смагляво-білява Феліксова голова:
– О, доброго дня, пане Мінхо!
Ліно швиденько запхав під спід спогади про те, як ця голова мостилася на його плечі, а ще те, що Фелікс поводився, наче нічого не трапилося. Чи то не пам’ятав, чи то пам’ятав та соромився, але Ліно все одно почало ще більше , ніж раніше підсмикувати від його присутності.
– Доброго, – нарешті промовив він. – Працюєш комірником? – запитав, побачивши, нагромаджені коробки, які після тривалого очікування схоже що хтось почав розбирати.
– Та я… так. Але я тут мав лиш взяти одну книжку для пана Чанбіна. Чи вам треба залишитися?..
– Мені?
– Для вас я все знайду, тільки скажіть…
Мінхо відчув, що ця розмова починає заводити його у глибини лісу, де причаївся Чеширський кіт, та ще й ці “пани”...
– Нічого мені не треба, – швидко відповів.
– Е, м, добре, то я… піду?
Мінхо лиш махнув рукою, та не встигнув видихнути (хоча, чому, питається, йому перехопило подих), як Фелікс, що встигнув був піти, знову увіпхнувся до кімнати:
– Вам точно нічого не треба? Я пересовував деякі коробки, та ось подумав чи не буде важко вам потім знайти…
– Все добре. Я все знайду сам. Іди, – по слову видав Мінхо.
За кілька хвилин, коли він вже зрозумів, що доведеться нарешті розібрати коробки, якщо досі це ніхто не сподобився зробити, й взявся за першу, Ліно відчув, що позаду нього хтось стоїть. Знову.
– Я сам з усім впораюсь. Іди працюй, – промовив він не повертаючи голови.
– Чудово! Знайди мені “Ілюстрований довідник із пташиної символіки”, покладеш на столі, дякую, – почув він Хьонджінів голос.
Крекнувши, Мінхо розігнувся – виявилося, що нахаба Хьонджін стояв так близько до нього, наче їх притисло натовпом у тролейбусі о восьмій ранку; залишки духу Феліксового перемир’я, що тривало від того майстер-класу, миттю з нього вивітрились.
– Тобі треба, ти й шукай.
– Не можу нагнутися, у мене спина болить.
– Маю знеболювальні пластирі. Позичити?
– Я сам не дотягнуся приклеїти. Допоможеш?
– Лиш якщо розбереш всі коробки, – відповів Мінхо, дуже сподіваючись, що Хьонджін не пристане на цю пропозицію.
Сподівання були марними: Хьонджін схопив свою сорочку, підсмикнув – Мінхо заборонив собі бачити що там було далі , та ще й повернувся до нього спиною, проказавши:
– Ліпи.
У Ліно смикнулося око, а мозок став пригадувати, чи справді в столі він мав завалящий пластир, який було шкода витрачати на Хьонджіна – та що він міг вдіяти. Буркнувши “Посунся”, він зробив крок, крякнув, крекнув, схопився за спину, заточився й мало не впав – Хьонджін підхопив його під лікоть й запитав:
– То й тобі болить?
– Нічого мені не болить!
– То спершу розігнися, дідугане! – усміхнувся Хьонджін.
Зціпивши зуби, Мінхо став рівно. Ну відносно рівно. Його постава була подібною до знаку долара. Побачивши Хьонджіна, чия постава була як віддзеркалення його, почав сміятися.
– Що, старість? – з кривою від болю посмішкою запитав Мінхо.
– Життя художника, – відрубав Хьонджін, й несподівано витягнув з кишені упаковку широченького антибольового пластира. – Розвертайся.
…Фелікс, який ніс каву “пану Чанбіну”, почув з-за дверей комори, де вже встиг сьогодні побувати, вкрай загадкові репліки.
– Ох, Мінхо, давай ще.
– Куди ще, я на тебе вже два цих витратив!
– Ти рахуєш мої ж…
– Рахую, – перебив його голос пана Мінхо. – Бо інакше мені нічого не дістанеться… Ох!.
За тим слідувало гиготіння Хьонджіна і його ж голос:
– Чому в тебе такі холодні руки? Ні, зачекай, мені пофіг, краще поклади мені їх на шию. Давай сюди. Хух.
– Феліксе! – раптом гаркнув пан Мінхо.
Той аж підстрибнув – кава – добре (погано для Чанбіна), що вже не гаряча – хлюпнула йому на руку. Фелікс зазирнув до комірчини:
– Так, пане Мінхо? О, Джінні…
Мінхо тільки стукнувся головою об стінку, помітивши червоні вуха Фелікса. З того кректання він сам би не про “дружні” (ага, з Хьонджіном) приклеювання пластирів би подумав, а що казати про людину, що під дією алкоголю у цукерках лізе цілуватися. Та й так все видавництво останнім часом було знервоване через популярність творів “вісімнадцять плюс”: всі один по одному ходили підчитувати – на чому конкуренти заробляють?... І це не могло не вливати, скажімо так, на світобачення.
Підковилявши (майже рівно) до Фелікса, він тицьнув йому останнього пастиря і сказав:
– Тепер це твої проблеми.
І почовгав до себе.
– Пане Мінхо, пане Мінхо, пане Мінхо! – почув він за спиною голос, джерело якого стрімко наближалося.
– Що?..
– У мене теж є пластир! Вам приклеїти?
15…
Хьонджін сміявся й одночасно хапався за болючий поперек, на який поки що, принаймні в це хотілося вірити – пластирі ще не подіяли.
Стажувальник Фелікс, Який Подобався Абсолютно Всім, загнавши Великого і Жахливого керівника відділу дитячої літератури Мінхо (подумки Хьонджін називав його Ліно , і ніяк інакше) в куток спільного коридору, умовляв його розвернутися спиною, аби можна було наклеїти знеболювальний пластир.
Хьонджіну здавалося (дарма – авт.), що Ліно почав ходити до спортзалу. По правді, йому так хотілося перевірити ці результати на власні… руки.
Тим часом Фелікс схоже що добився свого, бо вони з Ліно зайшли до комірчини. Хьонджін відзначив, що у коридорі людно, але чомусь ніхто нікуди не поспішає. Минула хвилина, дві, три, може, й більше, аж нарешті на порозі виникнули рум’яний Фелікс і Ліно у застібнутій не на той ґудзик на грудях сорочці.
…І ось Хьонджін пливе чорнокрилим (проза життя, якщо в тебе весь гардероб чорний, то менше мороки з пранням) лебедем по коридорах. І майже не хапається за поперек. Усмішка блукає його обличчям. Він намалює Ліно з цим виразом. Обов’язково. І всього його теж намалює.
16...
Фелікс виявився кориснішим, ніж Мінхо думав напочатку: якщо він на речення морщив лоба, значить, його варто було ділити на два. Чому вони з ним виконували роль колективного коректора-редактора, – і це не беручи до уваги всю іншу поточну роботу – то вже інше питання. А як так трапилося, що вони заснули удвох на одному дивані на офісній кухні, то питання, яке краще не ставити, якщо цінуєте власні безпеку, здоров’я та життя.
Хьонджін у всьому, що стосується Ліно, давно їх позбувся.
– Доброго ранку, кому заварити запашну каву? – дещо гучніше, ніж те було доречно, промовив він. – Як поживають ваші розкішниці?
– Ха, розкішниці. Цим нікого не здивуєш.
Хьонджін гмикнув, а Фелікс продовжив:
– А хочеш артефакт дракона ?
– Реліквію, – виправив Мінхо
– І що це?
Йому ніхто не відповів.
– Що? І ви це залишили? – став допитуватися Хьонджін, далекий від останніх текстових трендів.
– Оригінал… – зітхнув Фелікс, тим часом як Ліно мовчки витріщався на Хьонджіна з цього дивного диванного ракурсу , спостерігаючи за тим, як той збирає до смітника упаковки із їжі, яку вчора пізно ввечері замовляли вони з Феліксом. Досі прибирання і Хьонджін здавалися йому несумісними, як коти і плавання.
– Пане Мінхо! Доброго ранку! – почув Ліно за своєю спиною і зрозумів, що потрібно щось міняти.
– Доброго, Феліксе. Можеш звати мене Ліно. Який я тобі “пан” після цього дивану.
Хьонджін, різко припинивши свій шурхіт, видав звук, що погано надавався під опис словами.
– Хьонджіне, – почав Мінхо.
– М? – відповів той після паузи.
– Ти ж вніс правки до ілюстрацій? У нас лишилося три дні. Мене маркетологи зжеруть, якщо у них не буде картинок .
17...
Мінхо мав чудове двоспальне ліжко – отримав від батьків, які придбали собі нове, – і спав він на ньому не інакше, як розкинувшись морською зіркою. Важкими робочими днями його розраджувала думка про те, що раніше чи пізніше, та все одно він повернеться до нього. Після ночівлі на офісному дивані він зрозумів, що у світі немає нічого кращого, ніж час, проведений під теплою ковдрою на рідному матраці.
Як виявилось, це твердження мало нюанс.
Ліно прокинувся посеред ночі. Йому снилися верблюди. У снах з ним розмовляли верблюди. Вони пропонували йому розповісти казку про рудоволосу зеленооку панянку та її не-коханців: перший був другом дитинства, другий – чорнокосим магом тіней, а третій, той, що з білим волоссям – драконом-перевертнем, четвертий був Хьонджіном, який завалився до нього додому, тому що “йому набридло переписуватися щодо абсолютно точно фінальних правок ”.
– Су… Дуні, ну ти й розжирів, – просопів Мінхо, скидаючи з себе щось важке. – І шерсть у тебе якась довга стала…
Але ж ні, коти, залишилася у батьків, та і в постіль затягнути їх можна було лише силою. А тут... у спину йому сопе щось тепле, хоча йому точно стелилося в іншій кімнаті. Фелікс засовався, притуляючись ближче, хоча, здавалося, вже нікуди, і з невідворотністю гілки, яку зігнули, а потім різко відпустили, закинув руку на Ліно талію. Наче цього було мало, у цей момент він побачив тінь, що нависала над ним.
– А ти чому тут спиш? – запитав він у Хьонджіна.
– Бо ти придурок, – відповів той і став дертися на священне (вже не дуже) ложе Мінхо.
– Ти що робиш?! – вигукнув Мінхо, несвідомо відсовуючись на дальній край ліжка.
Агресивно сопучи, Хьонджін мовчки пробрався по ліжку. Він переліз через Фелікса, а потім – через самого отетерілого Мінхо і нарешті завалився під стінкою.
– Якщо ти тут заснеш, я тебе придушу, – став погрожувати господар постелі.
– Будь ласка, – пробурмотів Хьонджін. – Буду вдячний. Мені таке подобається.
– Пане М… Мінхо? Щось трапилося? – став питати Фелікс, який схоже, що аж тепер прокинувся .
– Нє, – синхронно проказали Ліно та Хьонджін.
– Я бачив привида, – впевнено сказав Фелікс, як от люди кажуть “я з’їв тост”.
– Спи вже, — застогнав Ліно, навпомацки шукаючи свою подушку.
– То не привид, то я.
– Джінні, це був ти? Точно?
– Точно, – відповіли зліва від Ліно.
Мінхо упав назад на постіль, тільки щоб з’ясувати, що не лише його подушки більше немає, а його ковдру вкрали... це був Хьонджін!.
– А’ , – позіхнув Фелікс.
– Падлюка, віддай ковдру. Я мерзну!
– Я зараз… – Фелікс зліз із ліжка.
– Куди це він?
– Феліксе?
Йому ніхто не відповів.
– Як я докотився до такого, – пробурмотів Ліно, поки Фелікс уже тулився до нього, накривши їх обох однією ковдрою, під якою він мав би спати в сусідній кімнаті.
– Пане Мінхо…
– Просто Мінхо.
– Там маркетологи надіслали макет презентації. І просять картинки .
18…
Лише прокинувшись уранці Мінхо пригадав, що він забув поремонтувати ніжку дивана, і йому стало совісно. Хоч це був і Хьонджін.
Але треба було зізнатися – виповзати з-під ковдри було холодно. А ще якщо всю ніч під нею хтось тебе додатково грів… Що й казати, гріли його добре: йому навіть було аж занадто тепло. Мінхо відчув, як йому зводить щелепу. Він позіхнув. За мить він усвідомив весь жах ситуації. Він став гарячкувато трусити Хьонджіна.
– Прокидайся, загарбнику!
– П… м-м-м Мінхо? – розгублено запитав Фелікс – виявилося, що висвітлене волосся, що стирчало з-під ковдри, належало йому.
Його волосся стирчало на всі боки, а на лиці відпечатався слід подушки. І щоки були рум’яними зі сну. Його “М-м-м-інхо” швиденько нагадало всі нічні пригоди: і хто де спав, і у кого, і як. Мінхо як струмом ударило: це ж він що, спав із мало того що з молодшим колегою, та ще й з цією холерою…
– А де…?
– Я тут, котику! Готую сніданок… – з глибин квартири почувся голос Хьонджіна.
– О, ні, ні, ні , тільки не моя кухня… Хьонджіне! – перестрибнувши через Фелікса, Мінхо пострибав туди, де вже чулося не лише булькотіння чайника, а і щось дуже схоже на шкварчання олії на пательні.
19…
Як дивно усвідомлювати, що в тебе всередині за вечір все могло перевернутися змінитися, згоріти на попіл і воскреснути з нього феніксом, але зовнішній світ залишиться абсолютно таким самим, як був учора, і ніхто ні про що не здогадувався.
Ну майже.
Мінхо добряче застрягнув біля кулера, випиши принаймні три чашки води. Там його знайшов Чанбін.
– Чув новину? Наш небожитель виграв у лотереї відпочинок на Балі… Розіслав всім нові завдання. Вже переглядав свою пошту? Ні?
Ліно як стояв, так і сів на продавлений диван зі стріляючими пружинами. Цього світу було забагато для нього.
– І все ж, я маю запасну сорочку, – спокійно сказав Чанбін.
– Шо?...
– Цю сорочку я вже бачив, і пляма на ній ще з учора… Я ні на що не натякаю, але можна подумати, що ти не ночував удома… вже другу ніч поспіль.
– Це неправда! – аж скрикнув Ліно. – Це в мене вдома ночували!
– Ти не зробив краще, – відповів Чанбін, ховаючи усмішку. – Та все ж я можу поділитися власною сорочкою.
У Мінхо від несподіванки вода пішла носом.
– А тобі це нащо? – мало не скрикнув він.
– Я завжди радий допомогти друзям, – всміхнувся Чанбін так, наче нічого не зрозумів; Мінхо надто туманилось в голові, щоб добиватися чогось ще.
20…
Лист від Небожителя призначав Ліно на новий проєкт, але чи не вперше за час роботи така новина не викликала ані думок, ані емоцій. Але це не означало, що він їх не мав. Просто вони були викликані дечим іншим.
У Чанбіновій сорочці Ліно давав прочуханки Хьонджіну, який чомусь не відсварювався.
– Чому я вранці маю дізнаватися від есемемниць, що у героїні лице акторки? Хочеш судовий позов? – кипів він.
Хьонджін витріщався на нього замріяним поглядом.
– Та що з тобою?!
– То був попереденій варіант… Поки я працюю над оригіналом…
– Який ще "попередній"?! Коли ти збираєшся все перероблювати?
– Увечері… – мало не промурчав Хьонджін.
– І знову наробиш біди?
– А ти проконтролюєш, щоб цього не трапилося, - скзав Хьонджін мало не муркочучи.
– Ввечері вирішимо, – відвернувся від нього Мінхо: Хьонджін міг його скільки завгодно дратувати, але він навряд чи був настільки не при собі, щоб ризикнути завалити презентацію.
Хьонджін, чомусь незадоволено гмикнувши, рвучко розвернувся й пішов геть.
21…
Феліксові нещадно пекла губа, і на те була дуже проста причина: вона пекла, бо Фелікс її гриз. Але він гриз не з власної волі. В цьому був винен пан Мінхо, який змінив десь свою картату сорочку на сніжно-білу, зовсім іншого крою, що ні ті, що він зазвичай носив: не широка, а скроєна по фігурі, хоча очевидно, що на розмір, якщо не два більша, ніж потрібно.
Поки він закочував рукави, Фелікс не міг відірвати погляду від цього видовища. А тут ще й пан Мінхо став так, що світло з вікон пронизало тонку тканину сорочки й окреслювало силует під нею.
Від гріха подалі він повернувся на своє робоче місце й спробував виштовхати роботою всі зайві думки, проте букви на моніторі зовсім його не підтримали: наче знущаючись, вони танцювали сарабанду, без упину підстрибуючи та міняючись місцями.
Фелікс загарчав й стукнувся лобом об стільницю.
– Тяжко?
– О, Джінні… Та трохи втомився.
Хьонджін, дивлячись кудись чи то вдалину, чи то в пустоту, розкуйовдив Феліксове волосся:
– Ми щось з цим придумаємо… – загадково промимрив він.
– Га?
– Ти ж забрав у мене сумку з речами ?
– Так, ще вчора… А що?..
– Чудово, – трошки божевільно усміхнувся Хьонджін. – Сьогодні ми йдемо в гості.
22…
Пізнього-пізнього вечора, що більше був ніччю, у двері квартири Мінхо постукали. Її мешканець, потайки сподіваючись на те, що там на нього чекає грабіжника, на якому можна буде відвести душу, їх відчинив. На його жаль, там була людина, яка скоріше могла відвести душу на ньому.
– Ти що надумав? – безрадісно запитав він у Хьонджіна, що стояв у нього на порозі, обвішаний сумками.
– Я працюватиму під твоїм контролем, – заявив непроханий гість і пропхався повз Мінхо до його власного помешкання.
На порозі залишився стояти розгублений Фелікс.
– Він у мене ночує. Міст на ремонті, три години на дорогу в одну сторону, – по-панськи пояснив Хьонджін.
– Феліксе, заходь, – вичавив із себе Мінхо. – А ти… – він заскочив наперед Хьонджіна. – Тобі життя не миле?
– Нам всім буде не миле, якщо ми не впораємось, – спокійно промовив Хьонджін, наче не йшлося про щонайменше гнів Небожителя.
– Як добре , що ти це нарешті зрозумів, – сказав Мінхо, намагаючись прийняти думку, що Хьонджін другу ніч поспіль у нього; принаймні він справді зможе проконтролювати хід роботи – аби та робота була .
23…
– Господи, – видихнув Ліно й різко затулив очі рукою, аж ляснувши по власному обличчю.
– Тобі мама не казала що підглядати негарно? – відповів Хьонджін із ванної, визираючи із пінистої гори.
– А тебе не вчили зачинятися? – закричав Мінхо у відповідь.
Він чудового знав, що замок давним-давно зламаний, а ремонтувати його не було жодного натхнення, та і він не бачив у тому сенсу оскільки він один – від кого зачинятися, але поступитися Хьонджіну він не міг.
– А це не жирно, – продовжив він сваритися з-за дверей, – вранці приймати ванну?
– Хочеш, щоб я був негарним ? З брудним волоссям?
– І для цього тобі потрібна ванна з піною!
– Тобі вона теж не завадила б! – почувся потроєний ехом голос Хьонджіна.
– Ти що маєш на увазі?! Я його пустив на свій диван, а він каже, що я… брудний?! Смерджу?!
Тихенько хрумкаючи підгорілим тостом, Фелікс із кухні за цим дійством.
24…
– Я нормально виглядаю? – запитав Ліно у Хана. – Чому на мене так дивляться?
– Шик, – відповів Хан. – Коли тобі Ліксі відчиняв двері таксі, одразу стало видно, що серйозна людина. І ви втрьох так виглядали, – він клацнув пальцями, підбираючи слово. – Як той султан зі своїми панянками. – Хан хрюкнув. – Тебе і так тихцем називають султаном, що за тобою дві білявки бігають.
– Ти мій друг, але я можу взяти й гріх на душу, – пробурчав Мінхо.
25...
У ніч перед презентацією Фелікс та Хьонджін знову ночували в нього – Мінхо вірив, що без належного нагляду ці двоє точно запізняться: якщо навіть не просплять, то обов’язково трапиться яка-небудь інша біда.
Він стояв на балконі (точніше, добряче висунувся із відчиненого вікна), вдихаючи прохолодне нічне повітря, шкодуючи, що не палить: здавалося, що зараз це йому б не завадило. Телефон завібрував – то несплячий верстальник не міг з’ясувати куди притулити котрусь Хьонджінову ілюстрацію, а за ним маркетологи просили дозволу замінити попередню головну картинку на нову. Ліно втупився в картинку розбрату, яку сам, схоже що вперше бачив. Йому лінь було звірятися зі списком, тож він уважно роздивлявся ілюстрацію, щоб знайти підказку щодо того, що це Хьонджін тут надумав. На перший погляд, все було просто: зображений один із третьорядних персонажів – Султан зі своїми… паннами. Лі гмикнув – це треба було прикласти стільки зусиль до того, що зараз не важливе і не термінове.
Панни – обидві біляві – знову когось нагадували, він уже відчув смак прочуханки, яку знову муситиме дати Хьонджіну, але раптом осягнув дещо набагато страшніше: на обличчя султана він дивився, як у дзеркало.
Він зробив кілька глибоких вдихів та видихів, але це не допомогло:
– Хьонджіне... Якого біса ти домалював мені такі широченні брови??? І взагалі… якого біса!? – закричав Ліно у ніч. – Та я тебе… придушу!!!
З глибини його власної квартири почулося тихе хихотіння, а потім Хьонджін вкрай дивним голосом проказав:
– Із задоволенням, мій султане.
– Хван! Хьонджін! Ти! Більше! Ніколи! Не! Ночуватимеш! У мене! – закричав Мінхо.