Work Text:
ㅤСонячне світло, яке зазвичай пробивалося крізь жалюзі в кабінеті хірурга, вже давно згасло. Ло сидів у своєму кріслі, навіть не рухаючись, ніби перетворився на статую. Його очі втупилися в одну точку на столі, але всередині нього вирувала буря думок і почуттів, схожих на якісь хаотичні хвилі, які постійно змінювали свій напрям не даючи ні на чому сфокусуватися. Стіл був завалений паперами — звіти, результати обстежень, записи операцій. Поруч стояла порожня чашка кави, напівзасохлі краплі на її стінках нагадували про те, що це вже була третя чи навіть четверта за день. Його руки все ще трохи тремтіли після тривалої операції, яка закінчилася кілька годин тому.
Відкинувшись у кріслі, Ло закрив очі й довго масажував перенісся, намагаючись хоч трохи зняти напруження. Але негативні думки навіть не планували відпускати його просто так. Його професія вимагала абсолютної точності, постійної зосередженості. Навіть мінімальна помилка могла мати фатальні наслідки для пацієнта, і ця відповідальність тиснула на нього.
— Я занадто швидко втомлююся, — прошепотів Ло сам собі, відчуваючи як голова стає лише більш важчою від цих слів.
Відчуття невдоволення собою заповнювало його, як отрута, що розтікалася по тілу, поступово знищуючи тіло. Зараз він більше нагадував ляльку, позбавлену енергії, ніж звичного впевненого в собі хірурга. "Що, якщо колись мої руки мене підведуть?" — ця думка пекла його зсередини. Він завжди вважав, що лікарі повинні бути непохитними, невразливими, мов машини. Але тепер, зіткнувшись із власною втомою та страхами, Трафальґар знову почав сумніватися у собі та своїх силах і навичках.
Зібравши папери в акуратну купу, Ло встав і кинув погляд на своє відображення у екрані телефону, який взяв до рук. Його обличчя виглядало геть втомленим, із тінями під очима, які знову стали його постійними супутниками. Він був одним із найкращих хірургів, але зараз, судячи по тому як він виглядав, був більш схожий на якогось студента, який нещодавно вступив до медецинського та на витримував усієї інформації, отриману за лекції.
Того вечора Ло повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Його квартира зустріла його тишею. Раніше цей затишок здавався йому приємним — своєрідним притулком після хаосу робочого дня. Але цього разу тиша лише підкреслювала важкість на серці й у всьому тілі. Ло повісив пальто на гачки для одягу, які розміщувалися недалеко від вхідних дверей, пошвидше скинув з себе обув, пройшов у вітальню й майже впав на диван як якийсь мрець. Його голова запаморочилася, і він інстинктивно закрив очі, прикривши їх долонею.
— Що зі мною не так? — тихо прошепотів він, не розраховуючи на відповідь, навіть якщо він хотів зараз до біса сильно її почути.
Його думки знову повернулися до операції, яка пройшла вдало, але забрала в нього абсолютно всі сили. Що, якби вона не закінчилася успіхом? Що, якби він припустився помилки? Трафальґар розумів, що цей страх не можна назвати безпідставним, але саме це і робило його ще більш реальним і страшним.
Він не почув, як двері відчинилися.
— Траффі! — дзвінкий голос Луффі розрізав густу тишу кімнати. Ло здригнувся від несподіванки, але не підвівся. — Я замовив нам вечерю!
Луффі, як завжди, був невгамовним джерелом енергії. Його голос і усмішка могли розвіяти будь-який морок. Зазвичай це змушувало Ло хоч трохи усміхнутися, але зараз він лише кивнув, навіть не глянувши на свого хлопця.
Луффі одразу це помітив. Його веселий настрій трохи змінився, коли він присів поруч.
— Ти втомлений? — запитав він, нахиливши голову набік. Його рука м’яко торкнулася руки Ло, яка все ще прикривала очі.
— Трохи, — коротко відповів Ло, обережно прибираючи свою й Луффі руку з обличчя.
— Трохи? — недовірливо перепитав молодший, нахмурившись. — Траффі, ти ж знаєш, що можеш мені все розповісти.
Ло замовк. Він не любив говорити про свої слабкості чи щось негативне пов'язане з ним, навіть із Луффі. Але той завжди знав, як знайти підхід. Його слова завжди звучали щиро, майже настирливо, але в цьому була вся суть Луффі — він не здавався, коли йшлося про тих, кого він любив та цінував.
Ло зітхнув і потираючи пальцями скроні, почав говорити:
— Я… просто відчуваю, що останнім часом втомлююся занадто швидко. А це неправильно для хірурга, розумієш? Що, як я помилюся? Що, як через мене хтось постраждає? Лікарі не повинні калічити своїх пацієнтів. Ми маємо їх рятувати.
Луффі слухав уважно, не перебиваючи, і це дало лікарю змогу продовжити.
— Інколи мені здається, що я недостатньо хороший. Ніби я недостатньо сильний для цієї роботи…
Луффі, який зазвичай знаходив відповіді на все, зараз був мовчазним. Він лише міцніше стиснув руку Ло. Його серйозний вираз обличчя був настільки незвичним, що Трафальґар навіть трохи здивувався.
— Ти завжди так багато працюєш, — нарешті сказав Луффі. — Ти найкращий лікар, якого я знаю. Ти завжди робиш усе, щоб допомогти іншим, навіть коли це шкодить тобі самому.
Ло відчув, як ці слова вразили щось глибоко в ньому, але він не встиг нічого відповісти, бо Луффі заліз на нього і оголосив:
— Гаразд, раз так, значить, сьогодні ти мій пацієнт. Лягай.
— Що? — Ло підняв брову у нерозуміючому жесті, але Луффі тільки усміхнувся.
— Лягай, кажу. Це наказ!
Зітхнувши, Ло зрозумів, що йому не залишилося нічого, окрім як погодитися. Він ліг на диван, спостерігаючи за тим, як хлопець зручніше вмостився на ньому.
— Гаразд, раз ти тепер офіційно мій пацієнт, почнемо, — заявив Луффі, вкладаючи у свій голос м’який, але впевнений тон, зовсім не схожий на його звичайну манеру спілкування. — Перше правило: пацієнти слухають лікаря що б він не казав. Друге правило: жодного сперечання. Третє правило…
— Я вже шкодую, що погодився на це, — тихо промовив Трафальґар, у його голосі відчувалася слабка іронія.
— Ні, ні, ти не шкодуєш! — Луффі нахилився ближче, притискаючи пальця до губ лікаря, змушуючи його притихнути. — Пацієнти не перебивають лікаря, пам’ятаєш?
— Добре, добре, — зітхнув Ло, заплющуючи очі.
— Отже, почнемо з того, що я тобі зроблю маленький… емоційний масаж! — заявив Луффі, сяючи своєю звичною усмішкою. — Уяви, що всі твої думки — це маленькі клубочки. Вони застрягли у твоїй голові та деяких інших частинах тіла, як стирчащі нитки в старому клубку. Я зараз візьму й акуратно розплутаю їх. Згоден?
Ло ледве помітно кивнув. Він навіть не міг уявити, куди це заведе, проте протестувати чи відмовлятися від чогось зараз було вже запізно.
— Добре, ось тут, — Луффі легенько торкнувся пальцями скронь Ло, ніби справді шукав ті «ниточки», про які щойно говорив. — Це ниточка із твоїми страхами. Вона перетворилася у дійсно великий клубок.. Вірогідно, він дуже сильно давить тобі на мозок і не дозволяє вільно мислити... Зараз я розплутаю його.
Його пальці злегка рухалися по шкірі Ло, немов масажуючи не просто його напружені м'язи, а усі тривоги зсередини.
— Траффі, знаєш, чого я навчився у житті? — запитав Луффі, зупиняючись і дивлячись прямо в очі коханого. — Що страх — це просто хвиля. Вона накочує, але завжди відходить назад, залишаючи берег у спокої. І навіть якщо вона здається величезною, головне — триматися на плаву. Ти — як корабель, а я твоє вітрило. Якщо треба, я понесу тебе через будь-які бурі. Розумієш?
Слова Луффі були вже звично дивними, але зараз якимось чином вони особливо влучали кудись дуже глибоко, дістаючи самих чутливих місць. Трафальґар мовчав, і це мовчання було найкращою відповіддю для іншого.
— А тепер, тут, — Луффі торкнувся області біля серця Ло, де бився пульс під його м'язами та ребрами, — знаходиться ще один клубок. Це твоє "а що, як я зроблю помилку".
— Луффі, — тихо сказав Ло, намагаючись втрутитися, але хлопець не дозволив.
— Не перебивай! — відмахнувся той, усміхнувшись. — Отже, цей клубок я теж розплутую. Знаєш, чому ти боїшся зробити помилку? Бо ти дуже хороший лікар. Ти переживаєш за кожного пацієнта. Але ти людина, Траффі. Люди іноді помиляються. І це не робить їх поганими, це просто робить їх… ну, людьми.
Він нахилився ближче, притулившись лобом до чола Ло.
— Обіцяй мені одну річ, — прошепотів він. — Якщо колись щось піде не так, ти не будеш це носити в собі. Ти одразу скажеш про це мені. Я завжди поруч, щоб тебе підтримати. Обіцяй.
Лікар на мить завагався, а потім ледь чутно відповів:
— Обіцяю.
— Чудово! — Луффі широко усміхнувся, як тільки почув ці слова. — Тепер залишився останній клубок.
— І який це? — запитав Ло, тепер більше з цікавості, ніж сарказму.
— Це клубок "я не заслуговую на відпочинок". Його я зараз не просто розплутаю — я його знищу! — Луффі рішуче підвівся і різко потягнув Ло за руку, змусивши його переміститися у сидяче положення. — Зараз ми влаштуємо найкращий вечір відпочинку у твоєму житті! Я принесу їжу, ми будемо дивитися дурні фільми, і ти заснеш у мене на руках, навіть якщо не захочеш. Це зрозуміло?
Ло не втримав усмішки. Він не міг заперечити, навіть якби дуже цього хотів. Хоча на справді він би ніколи не не захотів цього – особливо, якщо це пропозиція від коханого хлопця.
— Це звучить… навіть непогано, — сказав він, відчуваючи, як тепло Луффі буквально розтоплює всі залишки його втоми, яка ще хвилин десять тому поїдала його тіло.
— Тоді вперед! — Луффі підскочив на ноги і побіг до кухні за їжею, залишивши Ло на дивані, вперше за багато днів із легким серцем і спокійними думками.
Подумати тільки... Луффі не зробив нічого незвичного. Ну, можливо, так здавалося лише Трафальґару, який провів декілька років свого життя з ним і вже не знаходив нічого такого у його способах допомогти йому, що б це не було. Але зараз.. це по-особливому заспокоювало його. І це було найкраще відчуття. Найкраще відчуття, яке в ньому зможе викликати тільки Луффі.
На наступний ранок Ло прокинувся із відчуттям, що з його плечей зник ніби цілий мішок з камінням, який він останнім часом самостійно ніс на собі. Його тіло було розслабленим, дихання рівним, а думки, нарешті, ясними. Тривога, яка вчора його виснажувала, тепер здавалася далеким спогадом, наче залишилася у зовсім іншому житті. Він відчував себе інакше — сильнішим і спокійнішим, оскільки нарешті отримав необхідний перепочинок, якого так давно потребував, навіть якщо це був лише один спокійний вечір проведений з коханою людиною.
Луффі все ще спав поруч, його обличчя виглядало безтурботним і навіть трохи кумедним у сні. Його рука м'яко обіймала лікаря за талію, ніби той був його найціннішим скарбом, який не хотілося відпускати чи віддавати. Ло глянув на нього й не зміг не посміхнутися. У цьому хлопцеві було щось унікальне — його щирість, безпосередність, здатність приносити світло навіть у найтемніші моменти. За це він його і покохав. Кохав, кохає, і буде кохати.
Провівши пальцями по волоссю Луффі, Трафальґар на хвилину дозволив собі просто спостерігати за ним. Його серце наповнилося вдячністю за те, що ця людина існувала та була поруч.
На роботі того ж дня Ло відчував себе більш впевненим і зосередженим, ніж будь-коли раніше. Його рухи були точними, рішення чіткими, а впевненість у собі не піддавалася ніяким сумнівам. Операція, яка була запланована на цей день, пройшла бездоганно. Він відзначав кожен свій крок, не дозволяючи жодній негативній думці проникати в голову. Це був один із тих днів, коли все йшло ідеально, і Ло розумів, що у більшості це заслуга його хлопця, який зміг повернути його до звичної гармонії.
Коли ввечері він повернувся додому, то не став чекати, поки Луффі підбіжить його зустрічати, як завжди. Замість цього він сам першим підійшов до нього, міцно обіймаючи.
— Ти справжній лікар, Луффі, — сказав чоловік, стискаючи коханого в своїх руках. У його голосі була щирість, яку Луффі чув досить рідко.
Хлопець, трохи збентежений, підняв голову, дивлячись на Ло з неприкритим легким подивом.
— Хірург, як ти? — перепитав він, піднявши брови. Його обличчя було таким наївно-серйозним, що інший чоловік ледь стримався аби не розсміятися.
— Ні, терапевт, — відповів той із теплою усмішкою, яка була рідкістю для нього, але такою звичною для Луффі, і лише для нього.
— Якщо так, то тоді я найкращий терапевт у світі!
— Безперечно, — тихо додав Ло, спостерігаючи за щасливим хлопцем, який знову перетворився на свій звичний вихор позитивної енергії. Нарешті знову Ло не був проти цього, а навпаки, не міг зробити нічого окрім як посміхатися ширше у відповідь коханому. Луффі був його джерелом спокою і сили, що завжди повертало його у зону стійкості, дозволяючи триматися рівно та не тривожитися, навіть у самі критичні моменти.