Work Text:
І
– А може таки після цього підеш з нами святкувати в Барліг? – Рон пхає до рота кілька паличок надто солоної, пересмаженої картоплі, а потім нахиляється до вуха Гаррі, щоб говорити з набитим ротом. А Гаррі, може, й хотів би зробити вигляд, що сказаного не розуміє, але за вісім років він добре навчився відділяти слова від їжі непережованої.
– Ні. – Каже він. – Я краще ляжу спати. Спатиму. – Перекрикує Поттер розмови за великим столом, щоби докричатись до Герміони, що займає місце навпроти. – Піду спати на площу Ґримо.
Герміона знизує плечима й посміхається. Вона вже кілька місяців як відмовилася від ролі дорослої. Перестала вмовляти, наполягати і переконувати, кинула намагатися Поттера та Візлі виховувати. Рон вважає, що це тому, що вони з Гаррі порозумнішали тепер не потребують постійної опіки й контролю. Гаррі думає, що подорож до Брісбену й кілька тижнів витрачених на те, щоб привести до ладу зіпсовані батьківські голови, довели Герміоні, що не завжди вона права й що не всі її настанови Гаррі й Рон мають беззаперечно виконувати.
– Ну, як хочеш. – Буркає Рон.
– Роне, тобі замовити ще картоплі? – Невіл запитує з дальнього кута, важко підіймаючись з-за заставленого посудом столу.
– І вершкового пива. – Лунає звідкілясь збоку голос Парваті. Чи Падми, можливо.
– І риби.
– І пиріжків оцих. З чим вони там? Із нирками?
– І оцих от, як їх…
– Ще дюжину маринованих яєць, Невіле, і всіх оцих соусів…
– А цибулі не треба. У нас ще є трохи цибулевих кілець. Хтось буде цибулю? – Голос Луни на мить виринає з ґвалту й знов тоне у хвилі п’яного крику.
Вони уперше з дня битви зібралися всі разом. Це день перед Різдвом. Це перше Різдво після їх Перемоги. І Гаррі, затиснутий, немов лещатами, плечима Діна та Рона, майже переконав себе, що йому зручно і навіть приємно у тісній компанії старих друзів знаходитися.
– Після Нового Року ти ще ходитимеш на суди? – Вибравши мить, коли всі відволіклись на Лонґботома, питає раптом Дін Томас.
– Що? – Гаррі не встигає донести до зубів пиріжок, і так з пиріжком, завислим біля відкритого рота, розвертається подивитись праворуч.
– Ну, на суди. – Промовляє Дін, нігтем зішкрібаючи щось прилипле до стільниці брудної. – Ти ж на суди досі ходиш?..
– Аа-а. – Поттер кладе пиріжок, радий, що не відкусив і шматок не став у нього каменем в горлі. – Ні. Вже ні. Останній, на який я пішов, був ще в листопаді. Вони намагались звинуватити молодшого Нотта, але не…
– Нотт? Це той кучерявий? Ну, який друг Мелфоя? – Томас припиняє шкребти, підіймає голову й дивиться Гаррі у очі.
– Н-не знаю… – Поттерів шлунок стискається і вершкове пиво та риба з картоплею піднімаються вгору нудотою. – Можливо. Але я не… Хтозна хто з ким там дружив на тому їх Слизерині…
– Не хочеш про це говорити? – Дін посміхається втомлено. – Ніхто чомусь не хоче. Я запитував Рона, навіщо тобі таскатися по судах, якщо ти їх не звинувачуєш тепер вже ні в чому. Рон сказав, що він багато може що сказати, але йому заборонила говорити це Герміона. Мовляв, це твоя справа і щоб ми до тебе не лізли… А коли я спитав Невіла, той взагалі не знав, що ти відвідуєш якісь суди…
– Я думаю, йому не до того… – Гаррі чіпляється за Лонґботома, як за можливість розмову на іншу тему перевести.
– О, так. – Томас на мить повертає голову, щоб проводити Невілову широку спину. – Ти знав, що він після битви все намагався до Луни підкотити? Але вона… Вона, до речі, єдина, хто готовий про Мелфоя день і ніч говорити…
– Правда? – Гаррі, розчарований тим, що не вдалося змінити русло цієї розмови, знов береться за пиріжок.
– Так. – Томас бере своє напіввипите пиво. – Мій вітчим каже, що це якийсь там синдром…
– Синдром? – Поттер зсуває на столі тарілки, щоб між ними стали нові, які від стійки, за якою мадам Розмерта сперечається з кимсь про стільці, зламані під час танців в минулу суботу, левітує у цю мить Лонґботом.
– Ну, він так каже. Що іноді, коли людину беруть у заручники і довго тримають в полоні, вона починає співчувати тим, хто її полонив. – Дін дивиться в кружку на залишки вершкової піни. – Я заходив якось улітку до Олівандера по нову паличку, замість тої, яку забрав в мене Ґрейбек, і зустрів там Мелфоя. Вони з Олівандером дуже мило бесідували. Хоча ти знаєш… Його… Тобто, Мелфоя… Його взагалі не пускають в деякі інші крамниці на Діаґон, а хазяйва цих крамниць навіть не були у Мелфоїв полоненими. А Олівандер був… Ну, і от… Я стояв і дивився їм в спини, а вони колупались на одній із полиць і говорили про якості якоїсь деревини так, наче…
– Наче? – Більше за все Гаррі хоче не почути від товариша відповідь, а з’їхати з лавки під стіл і сховатися поміж темних тканин дюжини штанів та спідниць.
– Наче підвалу того не було. – Говорить Дін і робить останній ковток, щоб тут таки потягтися за глечиком і налити собі порцію знову. – І хай Олівандер. Може йому потрібно, щоб продавати ті палички, бути ввічливим навіть з Мелфоєм. Але Луна також…
– А що Луна? – Поттер так і сидить з пиріжком і лиш тепер усвідомлює, що виглядає як дурник, тримаючи його мов щит перед обличчям.
– Всім, хто готовий послухати, розповідає, що Мелфой не такий вже й поганий хлопчик. Знаєш, що вона сказала мені? Вони там в підвалі сиділи багато тижнів й їм давали воду лише раз в день. Ну тому… Тому що там у підвалі не було туалету і комусь з охоронців завжди треба було відкривати решітку й виводити їх поодинці нагору, щоб вони помочилися, ну щоб не сцяли на стіни чи там на підлогу… Так от одного разу вони послали його… Луна каже… Каже що це… Це було якось наче приниження чи покарання за щось, наче ти сина володаря замку змушуєш виконувати роль слуги. Найнижчу прислужницьку роль. Ну, і от він спустився з водою і зрозумів, що те, що він приніс, це їм на добу. Й тоді він показав Луні як робити безпаличкове Агуаменті. Ну, я не… Не дуже вірю, що він міг хоч колись би стати настільки сміливий, щоб піти проти… Когось… Ну, і де безпаличкова магія і де Драко Мелфой… Але Луна. Я вірю Луні… Та все ж…
– Так. – Каже Гаррі. – Синдром.
– А в тебе? – Дін підносить свою склянку ближче і чокається її липким краєм з Поттеровим пиріжком.
– А в мене ні. – Гаррі посміхається, знов повертаючи невкушену їжу на місце. – В мене ні. Не синдром.
– Але ти про це не говориш?
– Я так. Я про це не говорю.
– Ну, пробач, що я з тобою про це поговорив. – Томас в жовтій масляній піні ховає нахабну посмішку. – Якщо хочеш, я тобі облівіейтну ці пару хвилин.
– Ні, дякую, обійдусь. – Гаррі сміється нарешті.
– Досить там бубоніти й секретничати! – П’яненька Парваті кричить через стіл. Чи Падма, можливо.– Не час для особистих розмов. Ми зібралися тут, щоб привітати Різдво…
– О, давно хотів спитати, до речі… – Гаррі каже це Невілу, який повертається нарешті за стіл з останньою з замовлених тарілок. – Як так вийшло, що магічний світ святкує Різдво і ми з Герміоною навіть бачили минулого року відкриту церкву у Годриковій Лощині, але ніхто не згадує що це День Народження Бога. А маґли навпаки, роблять у ці дні різні ритуали, співають колядки, наряджають ялинку, але жоден не здогадується, що це щось магічне? Чому Різдво розділилось?
– Бога? – Запитує, сідаючи, Невіл. – Хіба Бог народився?
– Я вважаю, що причина у тім… – З іншого боку столу Герміона підвищує голос.
ІІ
Кілька годин по тому, відбившись від Ронового сто сорок восьмого запрошення піти у Барліг, наобнімавшись із Герміоною, яка нетверезим голосом бурмотіла йому у волосся: «Я розумію, чому… Там Джин… Але ти не повинен… Вона ж взагалі не в претензії…» і попрощавшись з усіма по кілька разів, Гаррі повертається у свій вистиглий дім й підіймається на третій поверх вузьким скрипучими сходами.
Прочиняючи двері до своєї спальні – за запахом і за мерехтливим світлом свічок, за горбатим ліжком, подушками розкиданими, і за кинутими біля ліжка чоботами – Поттер визначає, щасливий, що це буде справжнє Різдво. Він роздягається швидко і пірнає під ковдру.
– Привіт. – Гаррі обіймає гарячу спину Мелфоя. – Боже, я так сподівався, що ти зможеш втекти від батьків.
– Хіба я міг зіпсувати собі третє поспіль Різдво, залишаючись з ними. Й прибери від мене подалі свої кляті крижані ноги! – Голос у Мелфоя віддається у кришталевих бра і у брудних склянках залишених на камінній полиці й підлозі. – Заради Ісуса малого!!!
– Ні! – Гаррі бореться за тепло й притискається ближче, ховаючи ступні між Мелфоєвих безволосих литок. – І стоп. Стоп-стоп-стоп. А ти звідки знаєш про Ісуса? От я тільки що питав у Невіла й Рона… Й вони не в курсі про нього...
– Може тому, що я, на відміну від тебе і твоїх Візлі й Лонґботомів, які вважають себе чистокровними, дійсно чистокровний й вчився до Гоґвортсу не по програмам, рекомендованим Міністерством, а по книжкам, які були в бібліотеці Мелфоїв ще до Статуту, до того, як всі ці магічні чиновники заборонили магам знати чиє саме народження стало початком нового відліку людського часу? – Драко розвертається в коконі постілі, дозволяючи ногам, мов корінню, переплестись й затискаючи між Гарріними і своїми грудьми Поттерові холодні долоні.
– О. – Каже Гаррі задумливо, видихаючи в біле волосся. – Я якось не подумав…
– Так. Це важко робити без звички. – Драко відхиляється, щоб бачити зелені очі у смужці млявого світла, що падає в незачинені двері, які ведуть до коридору. – Ну. Поттере? Що?
– А про Великдень ти знаєш? – Гаррі примружує очі, щоб побачити у відповідь на запитання кивок, але не витягає руку з-під ковдри, щоб знайти паличку і причинити двері. – Бо я запитував людей сьогодні. Знали лише напівкровні й маґлонароджені. Герм нам прочитала лекцію з екскурсом в історію релігій і просто в історію, але і вона не знала, чому чарівники не святкують Великдень так само, як і Різдво…
– Ви б і Різдво не святкували б, якщо б Міністерство могло придумати, чому у вас в календарі зараз тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмий рік, а не шість тисяч сімсот сорок восьмий…
– Це за яким календарем зараз шість тисяч якийсь там восьмий? – Поттер розчепірює пальці затиснутих між тілами долонь, щоб погладити груди й відчути довгий, переривчастий видих. – Готовий святкувати, Мелфою?
– Це за правильним. – Рука Мелфоя у відповідь ковзає вниз по Поттеровій спині. – За арамейським. Готовий. Рік шість тисяч сімсот сорок восьмий.
– Ок. – Гаррі перекладає свою ногу вище на худому стегні Мелфоя, щоб дати тому кращий доступ. – Але чому тоді взагалі прибрали Великдень?
– А уяви собі, Поттере… – Губи Драко торкаються шкіри Гарріної шиї й жар від місця, в яке він говорить, розтікається у кожні клітину. – Ти, весь такий чарівний, дізнаєшся, що хлопець, який жив колись, вмів все те, що і ти вмієш, воду, наприклад, перетворювати на вино, ходити пішки по водах, накладати на хліб та рибу улюблене заклинання моєї тітоньки Белли і годувати цим купу народу... А потім… – Мелфой пускає зуби в роботу й Гаррі протяжно стогне, ледь слухаючи, як Мелфой каже: – Потім… Потім ти дізнаєшся, що маґли хлопця з твоїми талантами вважають за свого Бога… Не за сина Бога навіть. За Бога…
– А потім? – Гаррі перевертається на спину і на себе перевертає Мелфоя.
– А потім… Зауваж, що коли я кажу, що людям, знайомим з маґлівською культурою, нічого робити у нашому, магічному, суспільстві, замкненому Статутом, мене чомусь називають покидьком і ксенофобом… – Драко тисне вагою, Мелфоївське гостре коліно розсуває Поттеру ноги. – А потім приходить Великдень і якийсь маґлонароджений типу твоєї Ґрейнджер, або якийсь хлопчик Том, який росте у маґлівському сиротинці, дізнається, що хтось схожий на нього, зміг колись після смерті воскреснути…
– Ой. – Гаррі ойкає й не зрозуміло, чи цей зойк стосується ідей, що захопили мозок майбутнього Волдеморта, чи пальців, які зараз тиснуть в найпотаємніше місце на тілі. – Ой. Ой.
– Так. І не кажи. І не кажи… – Муркоче йому в скроню Мелфой.