Work Text:
Автомат у руках, здається, нагрівся. У носі стояв сильний запах металу, що не давав продихнути. Скіф вже, по давно виробленій техніці, міцно затискав ніс і дихав ротом.
Згадалося, чомусь, як у дитинстві попав до бабусі, коли різали свиню. Фотка ще десь є, його малого зі свинячою головою. Тазики з кров'ю, м'ясо все ще здається теплим. Після того, як відрізають голову, тушу розділяють навпіл. Витаскують органи.
Тазики у них неочікувано скінчились, тому класти довелося до всього, що попадалося під руку. Маленький Женя сильно розстроївся, побачивши, як сірі свинячі потроха опускаються до залізного горщечка з маленькою ручкою. Влітку, зазвичай, він збирав туди ягоди.
Після того він різко перехотів їздити до бабусі. Може, крові надихався, чи не захотів дивитися на родичів після того, як бачив їх по лікоть червоно-чорних. Хто знає. Зараз це не так важливо. Чому ти взагалі це згадав? Розуй краще зеньки й уважніше глянь на цих їбучих жмуриків.
Той, котрому він вистрілив просто до голови, нічого особливого при собі не мав. Похєрєна, рвана куртка. Стара й затерта Гадюка зі зламаним затвором. Його голова майже повністю занурилась до калюжі з брудом, дірка у голові здавалася майже непомітною через волосся. Цівка крові заховалась за ковніром курточки, протікаючи по шиї. Промацавши рюкзак, одразу ж зрозумів, що там нічого, окрім пляшки горілки, немає. Так, це він брати не буде.
Пройшовшись долонями по худих ногах, в кишенях теж нічого не знайшов. Ладно, пішов до біса. Хто тепер наступний?
Поряд, привалившись до стіни, лежав інший. Кульові поранення - у плечі й животі. Голова дурно повисла, мов у ляльки. Гм, а гвинтівка...Сама стара, а приціл новенький. Непогано. Видрати її з майже закляклих пальців - легко. Як іграшку в дитини. Скільки він буде коштувати? Можна за новий видати, віддати за тищі три купонів. Теж гроші! На радостях навіть не прошарив кишені.
Незграбно кинув гвинтівку в бруд, підіймаючи гучний плескіт у калюжі. Неважливо. Можна не перейматися. Місцина надто тиха й безлюдна, аби сіпатись від кожного звуку. Третій лежав набагато далі, стиснувши на грудях руки. Стоп, невже...
Куля пройшла прям над броніком. Новим-новесеньким, замащеним лише свіжим брудом. Точно сучасний. Точно куплений зовсім нещодавно, на купу зібраних великими трудами грошей. Але. Його власник все ще дихав, хрипло посіпуючи. Як тільки-но Скіф нахилився ближче, задрижав, ледь не плачучи.
– Добий вже. Не мучай.
Про аптечку навіть не просить. Ну, він, певне, теж не просив би ліків у того, хто у нього б стріляв. Але добивати?..Який у цьому сенс? Все одно здохне.
Похилився ближче, аби почати розстібувати застібки. Чоловік нервувато засміявся, ледь не запльовуючи йому єбало кров`ю. Попав у легеню, певне. Тіло тепле, під руками сіпається судомно.
Юнак намагався поспішити, аби лишній раз не возитись з помираючим. Це все-таки не дуже приємно. Особливо, коли основною виною торжества є ти сам. Все одно. Нехуй було стріляти першими. Нехуй було одягати новий бронежилет у таку сраку.
Доводиться його злегка притримувати, аби не звалити на себе повністю. Важкий, собака. Досі посміюється, червоними ляпками обхаркуючи всі його речі. Все одно. Долонями намагався ледь-ледь упиратися, хоч, певне, прекрасно розумів, що сенсу у цьому абсолютно ніякого немає. Нарешті стягнув. Намагався скласти, аби запхнути у рюкзака. Цікаво, влізе, чи ні?
– Стерв'ятник. Удавись, сука така.
Слина неприємно сковзить по сухому горлу. Скіф нервувато розвертається, нічого не вимовляючи. Нехуй було стріляти першими.
Цікаво, скільки йому дадуть за цей бронік? Чи може взагалі лишити собі? Непоганий зовсім, йому би не завадило оновити снарягу…
*
Йому просто необхідно було знайти дім. Його жалісну пародію, його невдалу й смішну згадку. Тому й перший-ліпший сховок перетворював на пташине гніздо. Замок ставив, вікна заколочував, приносив якісь меблі. Старався як міг, створюючи собі комфорт. Так потихеньку й забував свою основну ціль.
Прийшовши, прийнявся холодною водою вимивати знайдену річ. Сором не колов душу. Ну, може...Лише трохи. У Зоні всі крали речі. Да й хіба це крадіжка? Людина мертва, їй вже нічого не знадобиться. Правда ж? Потрібен жмуру той новенький приціл чи тільки-но куплений бронік? Цей тіп, правда, був живий. Але точно не надовго.
У старому будинкові було ледь тепло. Розпалювати багаття ще не хотілося. Може, як Ріхтер прийде, то й розпалить. Ти то точно не здохнеш від морозяки. Хоч і пальці вже червоніли. Лишалося лише сподіватися, що то не від крові. Ха.
Ну от хіба зазорно забирати...Ті ж речі з закинутих будинків? У нього, наприклад, парфуми були старі-старезні. І кому вони, окрім такого-то стерв'ятника, потрібні? Гвинтівка його, он, теж знайдена, а не куплена. Витягнута, правда, з якогось схрона...Треба уважніше слідкувати за своїми речима, а не розкидувати де попало. Це не його вина, а безладних господарів. Правда?
Подумай зараз уважніше. Чи було у тебе хоч щось не вкрадене? Комбінезон теж знайшов, чоботи спиздив, поки сушились на Териконі. Ці речі точно були комусь потрібні. М'яко кажучи. Скоріше всього, власники тебе злобно матюкали, заливались сльозами й обіцяли помститись. Тут ти точно поступив неправильно. Зіпсував комусь долю, може, загубив життя.
Стащив лишні патрони з тайника і все. Той, хто на нього так наївно надіявся, міг бігти-бігти, а там - ніхуя. Далеко ти в Зоні пройдеш без жодної пулі у магазині?
Задумайся, підор. У тебе хоч труси свої були? Шкарпетки, майка? Зовсім би не здивувався, якби згадав, як пиздив у когось свіжовипрану білизну. Це ж синдром якийсь, хіба не так, Женю? З якого віку це почалося?
У двері постукали. Він одразу ж, трохи незрозуміло для себе, швидко заховав бронежилет до шаткої шафи. Щоб не заздрили лишній раз.
– Гей, хазяїне! Я чую, як ти шебуршиш!
Ріхтер. У грудях ледь відчутно щось потеплішало. Він потягнувся до дверей, паралельно думаючи про зовсім інше.
В дитячому садку він колись підібрав на сходах красивого тюленчика з кіндера. Заховав у кишеню, прекрасно розуміючи, як це неправильно. Але він був такий біленький, з такими великими очима...
Інший хлопчик пів дня плакався, умоляючи інших пошукати свою іграшку. Маленький Женя лише й робив, що, сидячи у кутку, заворожено діставав тюленчика й обережно погладжував. Але совість задушила. Ближче до кінця дня він не витримав, поклав втрачену річ біля хлопцевої шафки з речима.
Але який шанс, що його не забрала якась інша дитина? Те саме й зі схронами. Який шанс, що той чи інший схрон не розкриє хтось інший? Який шанс, що сьогоднішнього жмура б не обідрав хтось інший?
Він у своєму житті головний, тому має старатися лише для себе.
Від Ріхтера пахло вулицею й брудом. Тепла усмішка зовсім мимоволі змусила усміхнутись, хоч і було йому якось не по собі. Хоч і обіймає він так ніжно, проходиться по плечах ласкаво...
– Тут дуже холодно. Слід розвести багаття.
Все, що захочеш. Він майже ніяк не реагує на Скіфову мовчазність, тому й дозволяє зануритись у думки поглибше.
Потім, у першому класі, він теж вкрав. Більш усвідомлено і лише з пробуджень помститись. Початок школи у нього був при садку, тому вони після сидінь за партами обідали й грали, а потім вкладались спати.
Яна, єбуча маленька скотина, колись на фізкультурі в'єбала йому м'ячем прямо в обличчя. Він розплакався. А на годинці сну, поки не бачила вихователька, спиздив її дорогущу та до безмежності кохану ляльку. Відкрутив їй вдома голову та викинув якомога далі під ліжко, аби мама не побачила.
– Вип'єш зі мною трохи?
Відмовлятися грішно. Він лише киває, здивовано помічаючи на столі вже підготовану закусь. Коли він встиг все це підготувати? Слід занурюватися у думки менше...
Старі рюмочки-рибки смішно цокаються, а міцна спиртяга боляче обпікає горло, гарячим комком ковзаючи нижче, у грудну клітину. Розквітаючи великою й пишною квіткою жару. Ці рюмочки він теж спиздив в одній хатці. Їх, правда, було тільки дві. Не дивно, бо деякі сталкери тащили торговцям все підряд, починаючи від старої білизни й закінчуючи цими самими сервізами.
– Ух, гарно пішла! Скіфе, давай не розклеюйся.
Він зовсім не розклеюється. Як тільки-но став старше, побачив, як одного мужика пхали в ментовську машину. Мама сказала, що його посадять за вкрадену шоколадку. Мама сказала, що це погано і так робити не можна. Підрослий Женя злякано сахався однієї лише думки про крадіжку, постійно повертаючись думками до маленької бібіки з мигалками.
Сахався, поки не пішов до армії. Там-то його навчили, що це зовсім не так погано, як розказувала мама. Що в Зоні вижити по-іншому неможливо, і по-іншому він навряд-чи зможе назбирати на таку бажану квартиру.
Після декількох чарок Ріхтер звично лізе цілуватися і він одразу ж це приймає - так само звично й абсолютно спокійно. Коли це почалося, він особливо не пам'ятає. Чому, як і з яких причин це розвивалося далі, теж лишалося незрозумілим. Ну, пручатися, так чи так, не особливо хотілося.
В армії чомусь саме йому давали завдання нишпорити по трупах мертвих сталкерів. Спочатку він боявся, злився, що на контрактну службу його вирішили послати саме сюди. Потім... Просто звик.
Мало хто знав, але військові часто шмонали сталкерів і роздягали їх ледь не догола, аби знову продати все Сидоровичу. Старий приводив все у лад і знову продавав, по другому, сьомому й двадцятому колу. Такий вже у Зоні бізнес.
Дивно, що його назвали саме Скіфом. А не Стерв'ятником, Барахольщиком, чи кимось ще. Деякі хлопці навіть спілкуватися з ним не хотіли, бо надто нездоровим вважали це заняття. Немов він робив це з власного бажання! У Зоні, знаєте, по іншому не вижити!
Поцілунки здавалися вологішими й більш збуджуючими. Від вологих слідів губ на власному обличчі йому ставало по-хорошому дурно. Хоч і здавалося все...Дивнуватим. Скіф ніяк не міг вирватися з полону власних думок.
Водити пальцями по чужому шраму від аномалії - приємно. Прекрасно знав, що його це теж заводить. Може так хоча б вийде відволіктись? Ріхтер під ним ледь не плавився, розтікаючись по дивану. Дивно, чого він досі не роздягнувся? Треба це виправити.
Похилився ближче, аби почати розстібувати застібки на куртці. Чоловік знервовано видихнув, сильно червоніючи. Немов перший раз. Навіть через одяг відчувається, наскільки тіло тепле. І наскільки сильно дрижать його розведені коліна. Так, блядь...
Доводиться злегка притримувати, аби не звалити його, п'яного та до неможливості збудженого, з дивану. Важкуватий-то, блін. Усміхається невпевнено, чимось невинно й так ласкаво, що у животі починає солодко тягнути. Долонями ледь-ледь упирався йому у плечі, певне, аби просто підтримати контакт та лишній таких його торкнутись.
Але...Стягуючи з тіла куртку, згадував лише, як робив те саме. Сьогодні, буквально. Він ніколи у житті ще не роздягав живих. Ладно, роздягав, певне. Але лише зараз звернув на це увагу. У сенсі...
Дурно стало від думки, що хтось може так само роздягнути Ріхтера. Не живого, ні, біс з ним, хай тягається з ким захоче. Але, пораненого, наприклад? І так само будуть його тягнути, роздягати, забирати речі собі, аби потім віддати торгівцю за копійки.
Уявилося, як він буде харкатися кров'ю. Як яскраво-карі очі потухнуть, розгублено й саркастично споглядаючи за людиною, що намагається нажитись на чужому горі. Який шанс, що ви не поругаєтесь та в один прекрасний момент ти сам не будеш перебирати його речі? Плеєр, наприклад, точно можна дорого продати...
Господи Боже. Ріхтер ловить його розгубленість, ловить те, що він невпевнено зупиняється, намагаючись утриматися на дрижачих руках та не повалитись на нього всією вагою. Хоче ласкаво торкнутись обличчя пальцями, але не встигає. Скіфу стає дурно.
Різко вскакує, відчуваючи, як сильно чорніє в очах. У роті набирається слина, щось підступно щокоче горло. На очах накочуються сльози, а він блює просто до старого умивальника, намагаючись не зігнутись навпіл. В роті одразу ж кислішає, горло сильно дере. Блювота чомусь така яскрава і чомусь він так довго її розглядає, що хочеться зблювати ще раз. Але нічим.
Скіф починає схлипувати, жалісно й гучно, наче мала дитина. Відштовхує від себе стривоженого Ріхтера й намагається заспокоїтись якомога швидше, бо це надто неправильно. Надто соромно. Чому тобі в голову взагалі приходять такі огидні думки? Треба викинути той бронік до чортів.
– Це просто горілка, - розгублено вимовляє Ріхтер, немов киваючи сам собі, - Тобі просто стало хріново.
Да, да. І трупи він перебирав через горілку. І тебе самого мертвим уявляв теж через горілку. Треба просто менше бухати, і жити точно стане набагато легше. Хіба ні?