Work Text:
Коли Ло вперше побачив його, на вулиці йшов дощ.
Сірі хмари розтеклися небом, нависли над містом, ніби ось-ось зімкнуться, розчавивши його між своїх тяжких водяних мас. Повітря стало сирим і холодним, а вітер пробирався під одяг, змушуючи людей квапливо натягувати коміри та ховати руки в кишені.
Ло палив. Вдихав дим глибоко, майже відчуваючи, як він обпікає його легені, як осідає гіркуватим присмаком на язику. Йому подобалося палити під дощем. Вода гасила недопалки так само швидко, як згасало все інше у його житті.
Світло міста розмивалося у сірій млі, і лише цигарковий вогник, що тлів між його пальцями, здавався чимось сталим, чимось, що він міг контролювати. Хірург завжди любив цю мить — коли самотність відчувалася не як порожнеча, а як щось природне, щось, що давало йому передишку від усього іншого.
Лікарня, біля якої він стояв, виблискувала холодним, чисто білим світлом крізь великі вікна. За ними люди — хворі, лікарі, родичі — всі вони жили в окремій реальності, де кожен день був особистою боротьбою. Ло знав цю боротьбу надто добре. Але зараз йому не хотілося думати про неї.
Хотілося просто стояти тут. Дихати. Відчувати прохолоду дощу на шкірі, терпкий дим у легенях і тишу, що нависла над містом.
Краплі стікали по вулицях дедалі швидше, і він струсив попіл на мокрий асфальт. Йому варто повертатися—
— Гей, у тебе є ще одна?
Голос.
Раптовий, невимушений, трохи хриплий.
Ло здригнувся — не від несподіванки, а від того, що цей голос, здавалося, увірвався в його простір занадто легко, занадто просто.
Він повільно підняв погляд.
Перед ним стояв хлопець.
Молодий, худий, наскрізь мокрий. Вода стікала з чорного волосся, що прилипло до його чола, футболка промокла настільки, що Ло міг бачити контури його ключиць і грудної клітки, що підіймалася при кожному подиху. Його джинси теж були вологими, прилипли до ніг, а з кросівок, здається, вже витікала вода.
Але найцікавіше — його обличчя.
Він не виглядав стомленим чи змерзлим.
Його очі сяяли.
Так, ніби дощ для нього був не холодом, а свободою. Так, ніби він не шукав укриття, бо йому просто не було до того діла. Ніби дощ це частина цього хлопця.
Ло повільно провів по ньому поглядом, оцінюючи. Це була його звичка – кожного свого пацієнта він гарно перевіряв своїм суворим поглядом, ніби тільки ним і може поставити людині діагноз. Відчуття було дивне — ніби він зараз бачить щось значно важливіше, ніж просто ще одного випадкового перехожого.
— Ти ж не куриш, — сказав він нарешті, нахиляючи голову трохи вбік.
Хлопець зробив вигляд, що серйозно задумався.
— А ти звідки знаєш?
— Це очевидно.
— Ого, то ти ще й екстрасенс?
Ло не відповів. Такі жарти були далекими від його смаку, але він вирішив це проігнорувати.
Відкрив пачку, дістав одну сигарету й простягнув вперед.
Хлопець узяв її з непідробним інтересом, покрутив між пальцями, ніби намагаючись зрозуміти, що з нею робити, потім безтурботно засунув за вухо й широко посміхнувся.
— Спасибі. Все одно не вмію палити.
Ло насупився.
— Тоді навіщо?
Хлопець підняв на нього очі.
Вони були карими, але під світлом ліхтарів і вологим відблиском дощу здавалися майже золотавими. Його зіниці розширилися, а губи сіпнулися в слабкій, ледь помітній усмішці.
— Хотілося чогось твого.
Ло відчув, як на мить у нього завмирає дихання.
Він не зрозумів, що мав на увазі цей дивний незнайомець. Але з якоїсь причини не заперечив. І не відвернувся.
Їхнє знайомство почалося під дощем.
Згодом Трафальґар зрозуміє: всі важливі речі між ними відбуватимуться саме так.
ㅤㅤㅤ***
Нічне місто тремтіло у відблисках вологих ліхтарів, що яскраво освітлювали центральні вулички. Після дощу асфальт блищав, немов покритий склом, а тіні вогнів переливалися в калюжах, створюючи ілюзію іншого світу, що жив під їхніми ногами.
У повітрі ще витала свіжа сирість, запах мокрого каменю та асфальту, змішаний із слабким ароматом тютюну, який залишав після себе Ло.
Вони йшли мовчки.
Кроки відбивалися луною по порожніх вулицях, розчиняючись у шепоті слабкого вітру. Ло сунув руки в кишені, глибше втягуючи голову в піднятий комір куртки, намагаючись так відгородити себе від сирості, що наступала з усіх боків. Волога пробиралася під одяг, чіплялася до шкіри, нагадувала про себе своїми холодними доторками.
Луффі ж, навпаки, здавався абсолютно не турбованим погодою. Йшов розслаблено, його руки рухалися в такт кожному кроку, а інколи він зупинявся, щоб навмисне наступити у найбільшу калюжу, ніби перевіряючи, наскільки глибокою вона буде.
— Ти як маленький, — пробурмотів лікар, не стримавшись. Як можна так сміливо розходжувати по вулиці ось так, якщо він може з легкістю захворіти?
Луффі посміхнувся й озирнувся. В його очах грали відблиски вогнів, і навіть у цьому напівтемному місті вони сяяли яскравіше за будь-що інше.
— А ти завжди такий похмурий і суворий?
Ло не відповів одразу.
Він не знав, як пояснити, що світло й темрява завжди йдуть поруч. І що він просто не може бути світлом, коли навколо надто багато темряви.
Вітер посилився, холодним лезом пройшовся по вологій шкірі.
Луффі мимоволі здригнувся.
Трафальґар одразу це помітив.
— Ти замерз.
— Трохи.
Звичайно, замерз.
У своїй тонкій футболці, що давно промокла до останньої ниточки, і бріджах, на які було важко дивитися в таку погоду. Його мокре волосся вже звично прилипло до лоба, і навіть його зазвичай розслаблений вираз обличчя став трохи напруженим.
Ло зітхнув, зняв свою куртку й без жодних пояснень накинув її на плечі Луффі.
Той здивовано підняв голову, водночас радий і здивований такій дії зі сторони Трафальґара.
— Але ж тобі теж холодно-
— Замовкни і вдягни її.
Луффі вирішив не заперечувати.
Просто опустив голову й міцніше загорнувся в тканину. Вона була великою, важкою, ще теплою від тіла Ло, і цей несподіваний жест — щось таке звичне, таке просте, — раптом розтопив у ньому щось глибоко всередині.
Ло відчув, як Луффі торкається його зап'ястя — коротко, майже невпевнено, ніби перевіряючи, чи не відсахнеться він.
Ло не відсахнувся.
Дотик був несподівано теплим, живим, контрастував із холодною погодою й мокрими речами. Він давно не звик до подібних доторків. До цієї людяності, що пробиралася крізь його ретельно вибудувані стіни.
Він мав би зробити крок назад.
Але чомусь не зробив.
Луффі відчував те саме.
Рука хірурга, яка, попри те, що була деякий час у теплих кишенях куртки, залишалася прохолодною, через що контрастувала з його власною. Хотілося притягнути Ло ближче, зігріти, поділитися частинкою свого тепла.
Але чомусь він так і не зробив цього. Просто продовжував мовчки йти поруч.
Так почалося їхнє мовчазне зближення.
Завжди під дощем.
Завжди поруч.
ㅤㅤㅤ***
Дощ бив по дахах, підвіконнях, дорогах.
Ло вів пальцем по краю чашки, прислухаючись до рівного ритму зливи ззовнію. Його квартира завжди була для нього затишною, але він відчував холод. Відтоді як у його житті з’явився Луффі, він почав гостріше розрізняти тепло й холод. Яскравість і похмурість.
Телефон задзвенів у ту ж мить, коли ця думка з’явилася в голові.
Луффі.
Ло підняв слухавку, одразу запитуючи:
— Щось сталося?
Кілька секунд тиші. А потім — тихе:
— Ло, мені страшно.
Голос був приглушений, і Ло одразу відчув, що щось не так. Луффі ніколи не говорив таким тоном у його присутності. Це було тривожніше за будь-які пояснення.
— Де ти?
— Там, де завжди.
Звичне місце. Той самий навіс, де вони вперше зустрілися.
Ло схопив куртку й уже за кілька хвилин мчав туди, не думаючи ні про що інше.
Луффі сидів на мокрому асфальті, притулившись спиною до стіни. Його обличчя було закрите долонями, він не ворушився.
Ло без роздумів присів поруч.
— Що сталося?
Жодної відповіді. Лише ледь помітне здригання плечей.
Ло простягнув руку й поклав її на спину Луффі. Той повільно сховав обличчя в його плече, бурмочучи щось нерозбірливе — уривки слів, думки, що не складалися у фрази. А за кілька секунд Ло відчув щось вологе на своїй шиї та футболці. Тепліше, ніж дощ.
Але він не відсторонився. Навпаки, міцніше обійняв Луффі, повільно проводячи долонею по його спині, сподіваючись, що це хоча б трохи заспокоїть молодшого.
Дощ продовжував падати.
***
Злива стихла аж на світанку.
Ця ніч була довшою й насиченішою, ніж зазвичай. Вони сиділи біля лікарні, потім у парку, а зараз — на лавці під незнайомим під’їздом.
Перед ними місто повільно прокидалося після нічної зливи. Вулиці блищали, немов дзеркала, відбиваючи обриси будинків і тепле світло ліхтарів. У вікнах споруд та звичайних жилих будинків загорялися приглушені жовті вогні, а на мокрих дорогах з’являлися перші машини.
Луффі нарешті відпустив Ло, але не відсунувся далеко. Поруч із ним було занадто добре. Його плечі ще здригалися, та він удавав, що все гаразд.
Ло мовчав.
Він завжди аналізував. Розкладав проблеми на частини, знаходив рішення. Але з Луффі... З ним усе було інакше.
Він не знав, що сказати.
Тому просто дістав сигарету, не запалюючи її, і простягнув хлопцю.
— Хочеш потримати?
Луффі здивовано глянув на нього, ніби вперше за цю ніч відчув щось інше, крім болю. Його губи торкнулася легка, майже невидима посмішка.
— Ти дивний. Запам’ятав таку дрібницю.
— Я знаю.
Луффі взяв сигарету, покрутив її між пальцями, а потім раптово зупинився, ніби у його голову прийшла нова погана думка. Повільно зітхнув і тихо промовив:
— Не йди.
Ло напружився, не очікуючи цього. Тобто, очікуючи, але не так раптово..
— Що?
— Просто... побудь ще трохи.
Голос Луффі був тихий, але не слабкий. Він звучав так, ніби ці слова просто давалися нелегко.
Трафальґар не відповів одразу.
Він знав, що мусить піти. Його зміна почнеться за кілька годин. Він не вмів втішати. Не був тим, хто залишається.
Але коли Луффі знову втупився в землю, стискаючи руками коліна, Ло зрозумів, що не може залишити його. Не зараз.
Тому він залишився. Його рука знову потягнулася аби прилягти на спину Луффі, знову починаючи намотувати там заспокоюючі кола.
З дахів усе ще стікала дощова вода. Вона струмками збігала по асфальту, не даючи місту висохнути.
І вперше в житті Ло залишився не тому, що так потрібно.
А тому, що так відчував.
***
Дощ змішувався з вогнями нічних ліхтарів, стікаючи по бруківці.
Вони бігли.
Луффі сміявся так голосно, що його голос лунав у порожніх вулицях, будячи тих, хто ще не встиг зачинити вікна, хоча вже було достатньо пізно. Він переказував якісь безглузді історії, перескакуючи з теми на тему, і Ло, вперше за довгий час, теж сміявся. Поруч з цим променем сонця він більше не міг стримувати себе, не міг дотримуватися ролі, яку колись назначив собі сам.
Дощ заливав очі, розмивав обриси будівель. Вони бігли просто тому, що могли.
Луффі схопив Ло за руку, міцно переплівши пальці. Їхні долоні були мокрими, від чого ідеально злиплися, наче єдине ціле.
— Сюди!
Вони завернули в провулок і сховалися під старим навісом зачиненого магазину.
Ло сперся на стіну, важко дихаючи. Все таки варто було кинути палити.
Луффі стояв перед ним — з мокрим волоссям, що прилипло до чола, і щасливим блиском у очах.
— Це було круто, — засміявся він.
— Ти божевільний. Ми ж можемо застудитися... — пробурмотів Ло, хапаючи губами дорогоцінний кисень.
— А ти мене любиш. Навіть такого.
Ло раптово застиг, забувши, що йому потрібно відновити дихання. Він повільно повернув голову, злегка зводячи одну зі своїх брів верх.
Луффі дивився прямо на нього — відкрито, чесно.
— Ти мене любиш, правда?
Ло не знав, як відповісти. Він звик до логіки, до цифр, до фактів. Але зараз... Такі прості слова, які чують усі люди протягом свого життя, здавалися чимось неймовірним у житті лікаря, від чого неможливо було продумати свою відповідь наперед.
— Луффі...
— Бо я люблю тебе, — перебив той. — Я знаю, що ти не скажеш мені нічого у відповідь зараз, але я просто хочу, щоб ти знав.
Трафальґар знову замовчав.
Луффі стояв перед ним — наскрізь мокрий, до смішного щирий, з цією дитячою усмішкою. Він не брехав.
І Ло зрозумів, що не хоче, щоб цей дощ припинявся.
Він хоче стояти тут із Луффі вічність. Просто щоб той залишався поруч. Відчувати його тепло, чути його дихання, голос.. А саме головне, аби їхні руки більше ніколи не роз'єднувалися.
ㅤㅤㅤ***
У день, коли все почало добігати свого кінця, дощ був неприродно тихим.
Не зливою, не громами, не бурею. Лише холодними краплями, що падали з неба, тонкими, майже примарними струмками стікали по ліхтарях, по вкритому плівкою вологи брудному склу автомобілів, по голих, знекровлених гілках дерев, що вже втратили останнє осіннє листя.
Ло стояв нерухомо.
Його пальці тремтіли. Вони стискали телефон так сильно, що екран міг тріснути будь-якої миті — від сили, від напруги, від страху, що затиснув його груди, як залізні лещата.
Повідомлення від Луффі було останнім, що він отримав від нього.
Луффі: «Я втомився, Траффі. Але, знаєш… все одно радий, що зустрів тебе. Ти справді найкраще, що я відчув у своєму житті.»
Дві фрази. Кілька слів.
А світ — розбивається.
Ло біжить.
Він не відчуває вітру, що б'є в його обличчя, не чує гуркоту автомобілів що проїжджають поруч, не помічає, як дощ, здавалося б, впивається голками у шкіру, пробирається у кожну клітину тіла.
Йому байдуже.
Куртка наскрізь промокла, взуття ковзає по мокрому асфальту, у легенях не вистачає повітря, в голові — суцільний білий шум, але він не думає. Він не хоче ні про що думати, оскільки якщо дозволить мозку працювати як йому належить, то його вб'ють власні думки.
Він просто знає: треба туди.
До Луффі.
Бо якщо він запізниться—
Бо якщо він не встигне—
Йому страшно. Ні. Він не хоче думати.
Страх розриває його зсередини, стискає нутрощі у крижані кільця, обпікає горло, вивертає навиворіт шлунок. Ноги болять, серце вибухає у грудях, але він не зупиняється.
Бігти, бігти, бігти, поки світ не розпадеться на шматки.
Дощ перетворюється на щось інше — вже не просто вода, вже не просто холод, а глузливий ритм відліку, що немовби виштовхує його вперед, змушує прискорюватися ще більше, ще—
Він встигає.
Але запізнюється.
...
Все відбувається, як у сні.
Як у безбарвному, розмитому кошмарі чи старому чорно-білому фільмі, де звук глухне, а рухи стають повільними, ніби протікають крізь густий мед.
Світ — зруйнований.
Дощ розмиває контури, перетворює місто на нерівні плями світла та тіней, але Ло все одно бачить.
Бачить те, чого бачити не хоче.
Бачить його.
Луффі лежить на мокрому асфальті, так, ніби просто втомився і заснув. Таке ставалося і раніше, через що мозок Трафальґара відмовлявся вірити в те, що бачили його власні очі.
Наче ще мить — і він розплющить очі. Вдихне. Посміхнеться. Потягнеться, підведеться, гляне на Ло цим своїм поглядом, наповненим нескінченною вірою в світ, і скаже щось своє. Щось дурне, щось абсолютно незначне, але водночас — справжнє, щире. Живе.
І Ло знову зробить вигляд, що його це дратує.
Але він не ворушиться.
Не дихає.
Дощ змішується з чимось темним, що повільно розтікається тонкими потоками під тілом молодшого.
Ло не може поворухнутися.
Його ноги вперлися в землю, немов приросли до асфальту. У голові — глухий, пульсуючий біль, у вухах дзвенить, повітря здається важким, дихати ним неможливо, ніби лікар враз опинився у підводному світі.
Він стоїть.
Просто стоїть.
Мокре волосся липне до лоба, куртка обтягує плечі, мов мертва вага, але він нічого не відчуває.
Нічого.
Лише тишу.
Жодного звуку.
Жодного руху.
Час стискається у точку, розчиняється в порожнечі.
Він не знає, скільки хвилин минуло.
Хвилина? Десять? Година?
Руки Ло мляво опускаються. Телефон вислизає з його змерзлих пальців, падає на мокрий бетон, екран тріскається.
Очі жахливо печуть. У горлі застерігає неприємний, величезний камінь.
Дощ заливає вії, затікає в трохи привідкритий рот, у комір, у рукава, у думки.
Дощ.
Він завжди приносив йому Луффі.
Вперше, коли вони зустрілися.
Вдруге, коли вони гуляли вулицями після зливи.
Втретє, коли Луффі сказав, що боїться.
Вчетверте, коли вони сміялися, тікаючи нічними вулицями від чогось невідомого.
І зараз.
Але цього разу — не приніс.
Забрав.
Ло робить крок вперед.
Падає на коліна поряд.
Тремтячими пальцями торкається його обличчя, проводить долонею по щоці.
Луффі завжди був теплим.
Завжди.
А зараз—
Ло стискає зуби так сильно, що щелепа починає боліти.
Він не дозволяє собі видати ні звуку.
Просто нахиляється ближче, притискається лобом до лоба Луффі, закриває очі.
Вдихає.
Востаннє.
Щоб запам’ятати.
Щоб знати, що він був.
Щоб не забути.
Щоб…
Щоб не змогти забути.
Бо це Луффі.
Той, хто сміявся навіть під грозою.
Той, хто змушував його рухатися вперед.
Той, хто запитував: «Ти мене любиш, правда?»
Той, хто зник під дощем.
Той, хто вже не повернеться.
Ло відкриває очі.
Дощ усе ще падає.
Але зараз він не приносить нічого.
Лише тишу.
Лише порожнечу.
…А чи було б усе інакше, якби того дня Ло просто проігнорував худого, геть промоклого хлопця, якого побачив уперше у своєму житті?