Work Text:
“Ґайс, в кого є ручка чорна не гелева пише жирно? Заберу з будь-якої кімнати, терміново треба!!!!!”
Якби ви спитали у Петлюри, як у філолога англійською, яким був Винниченко, то він би його описав як pretentious, ostentatious and showy. Якби ви спитали у Петлюри, як в адекватної людини, він би описав його одним словом:
-Довбойоб…-подумки протягнув Симон, дивлячись на екран телефона. Сповіщення від його однокурсника у чаті гуртожитку на секунду відірвало юнака від урока в Дуолінго. Свайпнувши вверх, Симон повернувся до зеленої сови. “Вай ду ю нід зіс пен…”. У Петлюри склалося відчуття, що його прослуховують. Думки знову повернулися до бідолашного Володі, якому о першій ночі чомусь ніхто не хоче позичити ручку. Все ж таки Симон відкрив чат, щоб подивитися чи хтось хоча б переглянув повідомлення. Він виявився першим. Бля.
Винниченко, напевно, навіть і не виходив із мережі, тому що одразу пише Петлюрі в особисті:
“Симонеее, моє сонечко, мій янголе, моя радість. Ти-моя єдина надія… Будь ласочка;))”
Це лише змусило закотити очі.
“Зай, ну все шо хочеш зроблю”
А ось тут очі вже округлилися. Так, Винниченко кинув цю фразу навіть не подумавши. Просто тому що він міг. Але Симон не хотів упускати можливість шантажувати його ще найближчу вічність. Насправді він не міг пояснити причини своєї ненависті до Володьки. Хоча навіть сам він це ненавистю ніколи не називав. Нелюбов. Неприязнь. Усі слова з часткою -не. Недотрах. Для більшості причини могли б здатися не такими очевидними, але Симон їх якось навіть оформив у текстовому документі від найменш до найбільш вагомої.
Причини не любити Володимира Винниченка:
1) Навчається на французькій філології.
2) Постійно у своє мовлення вставляє загадкові французькі слова і відмовляється перекладати.
3) Багато курить, через що з ним іноді дуже складно стояти поруч.
4) Влаштовує гульня кожної п’ятниці, суботи, неділі, понеділка, вівторка та середи.
5) Найбільш активний у чаті гуртожитку і регулярно просить різні речі.
6) Не здає вчасно роботи, на що дуже гучно жаліється.
7) Існує.
І на цьому список закінчується. Хоча сам Симон себе запевняє, що йому є багато чого додати. Тим часом Володя вже чекає на відповідь хвилин п’ять. В груповому чаті активно десять людей, але ніхто не читає. Був четвер. Як помітив Симон (і не тому що він спостерігав за його розкладом), це був єдиний день коли Володя реально намагався навчатися. І якимось чином цей гад все одно отримував стипендію. Останнім часом він викликав у Петлюри тільки скрегіт зубів і зморшки між бровами.
“303 кімната.”
Якісь потаємні сили змусили Симона це написати. Можливо це була найбільша помилка в його житті. Він вилупився на екран. Отямившись, юнак вже був хотів видалити повідомлення, але, як спеціально, саме у цю мить Володя прочитав повідомлення, а після цього моментально вийшов з мережі. Боже, боже, боже. Симон хаотично оглядався навколо, оцінюючи стан своєї кімнати. І хоча він був впевнений у набагато гіршому становищі оселі свого гостя, все одно не хотілось паплюжити вже сформований образ ідеального Симона Петлюри з англійської філології, в якого все під лінієчку.
Але навіть перед тим як він встиг щось зробити, у двері постукали. І одразу зайшли.
-Ку-ку!-безпардонно Винниченко заглянув у кімнату. Симон був настільки шокований такою поведінкою, що навіть не міг нічого сказати, лише відкривав та закривав свій рот як риба на суші хапає повітря. Володя виглядав пошарпано, чесно кажучи. Волосся торчало в різні боки, на щоці були сліди від чорнил, а на ногах в нього–рожеві капці, які колись йому подарувала одногрупниця на таємного Санту. Але щось залишається незмінно гарним: наприклад те, як чорна футболка з якимось гуртом гарно облягає плечі юнака, доводячи що усі сторизи зі спортзалу були не тільки заради лайків. А спортивні штани були якогось трендового фасону і через це трималися буквально на тазобедрених кісточках і божому слові, але це відкривало вид на маленьку полоску шкіри при кожному русі Володі.
Його обличчя виглядає сконфужено від такої довгої тиші, тому він додає:
-Еее, так в тебе є ручка? Тільки мені саме така потрібна–не гелева чорна пише жирно. Є?-Симон одним рухом підвівся з ліжка та повернувся спиною до гостя, крокуючи до письмового столу. Якщо покласти руку на серце, то Симон взагалі не був впевнений у наявності тої клятої ручки. Він взагалі здебільшого робив нотатки на ноуті або, у дуже особливих випадках, послуговувався синім чорнилом. Але зараз він дуже пильно шукав цю довбану ручку. Поки він розгрібав завали паперу на столі, Володя стояв недалеко від входу, перекочуючись з п’ятки на носок. Він без сорому оглядав кімнату однокурсника і спостерігав за його діями. Усі були в кімнаті Винниченка, але він сам майже ніколи не навідується ні до кого. Особливо до Петлюри. Було приємно іноді по-доброму з нього посміятися з друзями, обмінятися парою слів на кухні або запропонувати йому цигарку і спостерігати як його лице огортає огида. Винниченко сам визнавав, що Петлюра був йому цікавим. Він вабив своєю загадковістю, навіть трохи гординею. Хотілось його досліджувати: посадити у чашку петрі та розглядати під мікроскопом як він реагує на різні подразники. На жаль це було неможливо–частина з чашкою петрі та мікроскопом. А ось різні подразники Винниченко йому легко може влаштувати.
–Ну що там?-Володя заходить вже вглиб кімнати, впевненими кроками наближаючись до Симона. Від неочікуваності той трохи здригує та обертається, одразу зводячи голову догори. Від такої близькості їхня різниця у рості робила Петлюру ще більш пригніченим. А Володя лише дивися зверху-вниз на нього і трохи усміхався. Не насміхався, а саме усміхався. По-теплому, майже дружнє.
–Та щось не можу знайти. Я ж пам’ятаю, що прям тут її десь кинув…-Симон удає активної розумової діяльності. Вже зрозумів, що саме такої ручки в нього точно немає і тепер він просто намагався придумати чому він запросив Володю до себе.
–Справді? А ось це що там,-око Винниченка зачепила якась ручка в самому куточку письмового стола і він без жодних вагань потягнувся за нею. Між ним і столом все ще стояв Петлюра, але це йому жодним чином не заважало–він майже елегантно ухопився за талію юнака і по-котячи потягнувся за такою бажаною річчю.
Це не могло залишити Симона без уваги–очі в нього одразу трохи округлилися і губи перетворилися тоненьку лінію.
Володя ледве-ледве кінчиками пальців дістав ту ручку і вже крутив її в руках, оцінюючи за своїми критеріями. Він відкрив її, розписав на долоні–все ж таки чорна–спробував одразу змазати, через що чорнила піддатливо розмазалися по всій долоні. Гелева.
Винниченко видав із себе розчарований видох, наче тільки що вирішилася його доля, а не він відбирав у однокурсника ручку. Симон на цю всю виставу дивився майже зачаровано, але все одно трохи хмурив брова у нерозумінні такої поведінки.
–Тобі дати серветку?-нарешті першим порвав тишу Симон, жестом окинувши долоні Володі.
–Що? А, ні, не треба, дякую, -Володя швидко промовив усі слова, майже не роблячи павзи між ними, і тільки знову підняв очі на Петлюру, –Гелева. Ну, ручка. Жаль, -він додав і поклав вже ту кляту ручку на стіл.
–А тобі настільки принципово?-питання, яке хотів задати Петлюра ще з найпершого повідомлення у груповому чаті. І ось чому йому не все одно чим робити записи у свій щоденник? Потік думок перервала рука Володі у нього на лобі, яка великим пальцем погладжувала зморшки між бровами, змушуючи їх розслабити. Моментально їхні очі зустрілися і тепер у Симона було ще більше питань. І зовсім не про ручку.
–Дуже прикро, звісно. Але ти не морщи так лоба. Он вже перші зморшки з’являються, а ти ще такий молодий, Симоне!-І Петлюра навіть нічого не міг відповісти на це, бо вже через декілька секунд Винниченко покинув його кімнату.
—
У ретроперспективі часу Петлюра розуміє, що все ж таки саме ця не дуже зрозуміла ситуація з ручкою щось назавжди змінила в їхніх стосунках. Володя, хоча і раніше наділяв увагою усіх навколо, зараз, здається, помішався на Симоні та постійно намагається його змусити подивитися у свою сторону. Регулярно йому написує, напрошується в гості, просить про допомогу із проєктом–на це все Петлюра залишає лише дві галочки “прочитано”. Це ніяк не могло не вдарити по его Винниченка, який не звик приймати відмови. Тому чат з Петлюрою регулярно поповнювався новими повідомленнями.
“Бонжур, шо ти сьогодні після пар робиш?”
“Можна до тебе завалитися, мені нудно”
“Чому ти мені не відповідаєш? Я сумую за тобоююю”
“Я ж бачу що ти читаєш;))”
І справді, Симон майже завжди моментально відкривав чат після кожного свіжого сповіщення. З цікавості. І щоб зайва цифра не висіла на робочому столі.
Причини не любити Володимира Винниченка
Не розуміє очевидних натяків.
Симон не хотів до останнього приймати, але йому самому це вже починало подобатися. Виявляється, це досить таки приємно і тішить его, коли головний ловелас курсу намагається досягти саме твоєї уваги. Особливо коли з кожним днем все рідше і рідше його можна було побачити в компанії дівчат та хлопців, які закохано зітхали від кожного погляду.
Але Петлюра все одно продовжував удавати, що не помічає знаків уваги. Вони навчалися на різних спеціальностях і тому єдиним місцем регулярних зустрічей був коридор гуртожитку. Навіть не знаючи номер кімнати Винниченка, можна одразу її знайти по звукам–майже кожного вечора звідти лунала гучна тусовочна музика, іноді якась гітара і виття студентів під неї й туди регулярно то заходили нові, то виходили вже втомлені та пом’яті люди.
Пізно ввечері середи Симон намагався якомога скоріше пройти повз кімнату Винниченка, на всяк випадок навіть не дивився на неї. В нього вже були плани на цей вечір, а конкретно: зробити всі щоденні квести в Дуолінго, дописати статтю та нарешті відпочити. План був ідеальним і тому Симон не міг нікому дозволити його порушити. На жаль, доля ніколи не була на його боці й тому із-за дверей під номером 314 буквально вивалюється тіло Володі.
–Симоне, друже!-він моментально обертає свою руку навколо Симонового плеча і з цікавістю дивиться прямо йому в очі. Від нього тхне дешевим алкоголем, цигарками й сумішшю парфумів–цей аромат одразу вдаряє в ніжний ніс Петлюри, від чого той (більше показушно) морщиться.
–Володя, ви або заходьте, або закрийте двері!-хтось кричить із кімнати. І Симон вже хоче із полегшенням видихнути, як тут Винниченко легким рухом ноги зачиняє двері і вони вдвох опиняються в тиші коридорів.
–Йдемо до тебе, -мурликає сам собі під вуса Винниченко. Петлюра ледве себе стримує від того, щоб просто кинути його під дверима кімнати, і все ж таки тягне це тіло до себе.
Йому завжди здавалося, що їхні кімнати відносно недалеко. Виявляється, 180 сантиметрів збоку цю відстань навіть не подвоюють, а потроюють. Вони ледве-ледве дошкандибали і Симон на одну секунду відпустив Володю, щоб дістати ключі, як того вже тягне до землі. Тому, тримаючи в одній руці ключі, а в іншій–Володю, вони все ж таки заходять до кімнати. Симон одразу скидає ношу на своє ліжко. Плече від такої невеличкою прогулянки коридорами боліло страшне й тому він його тер, намагаючись хоч якось послабити біль. А той, хто у цьому саме винен, витягнувся на ліжку і все ще посміхається дуже-дуже ніжно. Від такої посмішки у Симона щось щемить між ребрами, тож він відвертається і вирішує все ж таки зняти взуття свого гостя, щоб хоч якось уберегти чистоту білизни. Кінцівки Винниченка піддатливі й тому це не займає багато часу. Після цього він обережно сідає на край ліжка і дивиться. Володін трохи розмитий погляд направлений кудись на стіну, що дає Симону можливість розглядати й не бути пійманим. Його очі чіпляються за маленькі зморшки навколо губ, які майже не видно через вуса, за чорні брова, котрі, здавалося, майже ніколи не хмурилися. Він дивився як ритмічно грудна клітина то підійматися, то опускається, і випадково помітив як намагається своє дихання підлаштувати під дихання Володі. Стояла абсолютна тиша, яка набирала густини та заповняла собою всю кімнату. Симонові було спокійно. І це його найбільше дивувало, тому що останнім часом лише сама присутність Володі грала на його нервах. А зараз він тихенько лежав поруч, склавши долоні під щоку як у дитинстві, і дихав в такт із Симоном.
Як раптом він підвівся, руйнуючи всю ідилію, та встав з ліжка.
–Ти куди?-розгублено запитав Петлюра, дивлячись вверх на свого однокурсника. Він дуже невпевнено стояв на ногах і ледве перебирав ногами.
–Я у вікно, -вимовив Винниченко. Помітивши питальний погляд Симона, додав, –покурити.
Ось цього тільки Симонові не вистачало. Він одразу насупився та великими кроками підійшов до Володі, котрий вже намагався відчинити кватирку. Симон хотів був протистояти йому та не дати її відкрити, тільки навіть навшпиньки він не міг дістатися. Щоб не зробити з себе дурня, він одразу припинив марні спроби і став поруч із юнаком, котрий вже діставав із кишені пом’яту пачку. Він уважно дивиться як довгі пальці на автоматі дістають одну цигарку та кладуть її до рота. Тільки Петлюра хотів виразити свій гнів, як його випередили:
–Чого так дивишся? Також хочеш?-вимовив свій коронний жарт Володя і був настільки задоволений собою, що його губи розплились у щирій усмішці. Він дістав з кишені запальничку й швидко підпалив кінчик цигарки. Сівши на вузьке підвіконня, він випускав клубки диму у відчинену кватирку, в той час, як Симон дивився на нього зачаровано. Він розумів, що треба вже вигнати цього самовпевненого покидька, та й взагалі не треба було його забирати до себе, але зсередини щось йому заважає. Це щось його зупиняє і він не може нічого зробити, окрім як мовчки спостерігати за тим, як губи Винниченка стискаються навколо цигарки, відпускають її й випускають дим. Сам Володя не звертає на нього жодної уваги, повністю у своїх думках, аж поки не повертає до нього голову і не протягує вже наполовину закінчену цигарку.
–Точно не будеш?-і коли Винниченко це запитує, Петлюра не може не дивитися на довгі майже музикальні пальці, між якими тліла сигарета. І те саме щось його змушує трохи нахилитися та взяти фільтр до рота. Він тільки робить перший вдих, як відразу починає кахикати, а в очах формуються маленькі сльозинки.
–Тш, спокійніше, mon cher, -Володя тільки й може що сміятися з нього, проте все одно кладе свою долонь однокурснику на спину та у заспокійливій манері гладить. Гіркота від нікотину шкрябає Симонове горло і йому хочеться запити її водою, але тепла рука на спині не дає цього зробити. Не хочеться відходити від насправді такого бажаного тепла.
–Давай краще по іншому зробимо, -Володя вбирає достатньо диму, нахиляється до Симона і припадає, зовсім невагомо, своїми вустами до його вуст, повільно видихаючи дим. Петлюра не знав що й робити, він одночасно відчув гіркість у поєднанні з ледве відчутним теплом чужих губ. Він обережно втягує в себе дим, намагаючись знову не впасти обличчям у багнюку. Винниченко вже відсторонився від обличчя Симона, поки той кліпав очима і щиро не розумів, що тільки що трапилося. Але найстрашніше йому було від своїх думок.
“Ще.” –це невимовне ганебне слово застрягло десь у горлі і через це Петлюра не був здатен сказати щось інше. Наче в нього встановили фільтр, який будь-які слова перетворював на “ще”. Соромно. Огидно. Але хочеться.
–Ось, бачиш, так вже набагато краще!-із якоюсь дитячою радістю каже Винниченко, що лише змушує Петлюру гніватися ще більше.
–Оцей присмак… І як ти його виносиш, -нарешті вставляє слово Симон. На це Володя лише хмикає і тушить цигарку об віконну раму.
–Ну, твоєму незайманому горлу звісно буде неприємно, з часом пройде.
–А в тебе я бачу цілий бордель.
–Je vous demande pardon?
–What?
Вони одночасно вилупились один на одного. Між ними можна було повітря різати. Володя все ще сидів на підвіконні, через що був іще вищим за Симона, але другого це ніяк не бентежило й він з впевненістю дивися страху (тобто Винниченку) в очі.
Тепер Симон першим припадає до чужих вуст. Тільки тепер це по-справжньому, без диму. Він поки що навіть не рухає губами, намагаючись зрозуміти реакцію однокурсника. Симон відсторонюється через декілька секунд і дивиться в очі навпроти.
Для Винниченка це наче був знак, тому що він за секунду встає з підвіконня, хапає Симона за талію й змінює їх місцями. Тепер вже він його цілує і виходить набаго впевненіше. В той час як його руки міцно стискають за талію, Симон обвиває свої навколо шиї Володі, тільки притискаючи його ще ближче. Винниченка безсоромно кусав чужі губи, трохи їх відтягував, а потім цілував ніжно-ніжно, навіть невагомо. Він постійно то припадав до тонкої Симонової шиї, за секунду вкриваючи її сотнею поцілунків, то знов переходив на вуста й відчував як юнак плавиться під ним. А Петлюра думає додати у свій список дев'ятий пункт: “Занадто добре цілується”.
В цей час на телефон Симона приходить сповіщення від Дуолінго:
“You have lost your 891 day sreak”.