Work Text:
Остап саме перетягував із комори мішки до сіней, аж ніжний дівочий сміх долинув до його вух. З-за одвірку визирнула хитрувата пика його молодшої сестри, Віри.
Дівчина підскоком забігла у світлицю й радісно заплескала в загрубілі від роботи на панщині долоні.
– Остапе, Остапе, Остапе! – молода кріпачка посміхнулася й завертілася навколо юнака вивіркою. – Ти уявляєш, наш панич покликав мене сьогодні на вечорниці через багаття стрибати!
– То й що? – хлопець почухав спину, що вже аж затерпла від носіння важкого.
– Як це що? Панич же наступний господар, ґазда! – знаюче промовила Віра піднявши вгору вказівний палець. – А як я з ним поведуся то будемо ми з тобою, Остапе, мов сир в маслі кататися!
– Так то ти йому люба? – недовірливо скривився Остап. Не любив він панів, бо не було в них людського. Цілими днями гарував з сестрою, аби з того клятого кріпацтва хоч до четвертого десятка літ вилізти. І бути їм вільними.
– Люба, люба! – запевняла Віра, насупивши брівки-шнурівочки. – Оно поглянь, подарунок мені зробив!
І справді, мов той жар, у волоссі дівчини палахкотіла червона стрічка.
– Шовкова, – промимрив Остап, торкнувшись ніжної тканини мозолистим пальцем.
– Бачиш? Любить він мене! Обіцяв дружиною пізніше зробити та з кріпацтва викупити!
Дівчина горделиво виструнчилася перед братом, заклавши руки в боки, й стала розхожувати по сінях.
– От стану ґаздинею цих володінь й подарую тобі свободу, Остапе. Станеш вільною людиною, розбагатієш і зможеш до своєї Марусі з сусіднього хутора сватів засилати.
Юнак посміхнувся з наївності власної сестри й захитав головою. Напрочуд добре все складалося, і від цього занепокоєння у його душі ставало лише більшим.
– Її не Марусею звали, та й куди мені, ще навіть не розкріпаченому селянину, свататися до панянки? Люди на сміх піднімуть.
– Ну, діло твоє, – пихкнула Віра й підскоком вибігла з хати, бо старші на кухню покликали допомагати.
Ввечері Остап сидів у мазанці над забитим дошками вікном й гаптував сестрин вінок із трав польовими квітами. Дівчина вперта й норовлива була, нічого не вдіяти тут. Серце з перцем.
Віра прийшла з панщини вже затемна й стала чепуритися до свята: одягла найкращу вишиту сорочку, прибрала волосся в пишну косу, яку пов'язала червоною стрічкою.
– Будь обережною, сестричко, – зітхнув Остап, кладучи на голову дівчини вінок.
– Ой, та Бог з тобою, брате, – заусміхалася Віра та вибігла з хатини.
Остап залишився сидіти на лаві, проводжаючи поглядом сестрину спину, поки та зовсім не зникла за обрієм. Затим дістав маленьку книжечку й, запаливши каганець, став читати.
Свято Івана Купала йшло пліч-о-пліч з великим церковним християнським святом, тому Остап вирішив підготуватися, а заразом відволіктися від неспокійних думок.
Години плинули швидко. Хлопець зустрів ранній світанок навколішки, припавши щокою до стіни. Спів пташок та вітер, гуляючий під стріхою, змусили Остапа розплющити очі. Ані Віри, ані речей взятих зі скрині ввечері напередодні, ніде не було.
Кріпак схопився на ноги потираючи заспані очі та вийшов на двір. Холодна роса відчувалася колючими голками під п’ятами, коли він простував до річки між некошеного бур’яну.
Водойма привітала Остапа тихим хлюпотінням хвиль, по яких, немов човники, пливли вінки з розтопленими восковими свічками. Та сестриного поміж них не було, отже річка підхопила його й понесла далі чи, можливо, хтось з парубків упіймав.
Невже панич і справді збирався засватати Віру й вони зараз весело щебетали десь у світлиці? Що ж це як не чудо?
Остап поглянув на небо, ще досі похмуре, оточене першими проблисками малинового ранкового зарева. Легкий вітерець колисав очерет, що ріс обабіч берегів, й той щось шепотів річці, низько схиляючись над її дзеркальною поверхнею.
Кріпак замилувався видивом й навіть підійшов ближче, коли його серце затумкало в грудях, мов у схопленого мисливцями зайця.
Поміж гілок верби, що змочила свої рясні зелені коси в прохолодній воді, плавав вінок, знайомий Остапу. Волошки, мальви, барвінок, деревій, безсмертник: він сам вплітав їх поміж трав’яного кільця для Віри.
Хлопець підійшов до рибальського містка й простягнув руку аби спіймати вінок, той підхопило хвилею й віднесло подалі від Остапа.
"Чи не Водяник це зі мною грається?" – подумав кріпак про себе й зайшов у річку по пояс.
Прохолодна вода огортала тіло юнака в крижані обійми, сковуючи його, проте Остап вперто продовжував йти за вінком, що на мить заплутався поміж гілок, дозволяючи спробувати схопити його вдруге.
Знову почулося шепотіння очерету, рясне дратівливе, і серце хлопця знову забилося несамовито. Від побаченого у воді Остап поблід, мов молоко. Тіло Віри гойдалося на річковій поверхні поміж кущів осоки. Хвиля ніжно розчісувала довгі коси, в яких заплуталася червона стрічка.
– Сестрице! – Остап, заревівши, підхопив на руки дівчину: скалічену, понівечену, залишену помирати поміж холоду світанку.
Кріпак приклав вухо до блідих грудей у надії, що Віра може бути живою, його єдина родина на цій самотній та злостивій чужині. Проте вогник життя в тілі сестри давно вже зотлів, як і блиск в очах Остапа.
Стоячи поміж спокійних вод, хлопець почав кричати, його хрипке гарчання й гарячі сльози, що капали з очей, забирали його останню надію, спустошували усе світле й добре в юнацькій душі. Остап проклинав світ, проклинав Небо й Землю, допоки голос йому не став тихіший за шепіт очерету. З боку села пролунали церковні дзвони, починалося Богослужіння.
Остап принишк й, смиренно опустивши голову, німо заплакав, притискаючи до себе задубіле тіло сестри.
Щось раптовим поштовшом проштрикнуло груди кріпака й він кинувся, але озирнутися не встиг. Навколо поясу розплилася багряна вода, забарвлена його власною кров’ю, а перед очима постала темрява.
– Віра…– прошепотів Остап, тримаючи дівчину в міцних обіймах, коли його власне тіло поринуло в спокійні води ріки.
Після служби, селяни знайшли двох мертвих небіжчиків біля гирла річки й поховали посеред лісу, обабіч великої розлогої верби…