Work Text:
Хотілося б втримати тебе хоча б ще трішечки довше, ніж між ударом вихідних дверей і хрускотом ламаного пальця-спроби зупинити тебе — безжально марної перед жорстокістю спровокованою моєю брехнею чи недомовками, що насправді, одне й те ж. Але воно й не боляче, якщо так подумати — що таке розтрощений палець супроти розчепленого на рівні атомів кохання й довіри: моїх мінусів німоти та твоїх [уже мінусів] гіркоти зради.
Це — момент. Як майже стерта з памʼяті стрічка з чорно-білого кінофільму, піднята до сонячного світла та навічно втрачена від неправильного зісвічення. Він розпластується рудими плямами, як чай на ранковій газеті, пролитий з необережності.
Двері поскрипують, звільняючи мізинець з краш-синдрому, вганяючи натомість його в реальність, де їх більше немає — її і ще двійко до трепету рідних облич.
Лавріну вже давно не десять, втім він свято вірив, що зможе все приховати, поховати в непорозуміннях і співпадіннях. Мовляв, це не магія, всього лиш навсього мимолітне диво, історія під яку вдоволено киватиме священник, оцінюючи святість під час причастя загустим для Христової крові вином.
Немає чудес.
— Чудище.
Немає ніякої магії, впевнює Лаврін себе самого сам, бо нема в нього тепер нікого — ні дружини, ні дітлахів, яких він розрізняв навіть по темпу дихання. І він сміється з себе сам, згадуючи, як щиро радів відсутності навіть граминки магії в хлопцях, уперше взявши їх до рук — два маленьких ронделики ледь по 50 сантиметрів заввишки кожен.
Втратив усе — через дурість відрази бути собою.
Залишилися тільки пусті вішаки в шафах і самі шафи, пусті тарілки — вже без вистиглої на них їжі, що томилася чекати Лавріна з роботи, — тумби та шухляди. І каменю його тут немає, що лежав у колекції камінців з усіх усюд — здавалося б, найбезпечніше очевидне місце.
Лишивсь лише Лаврін, опустівший душею і каблучка на ліжку — кинуті, надщерблені.