Chapter Text
Липень 2025.
— Привіт, тату. На роботі всі проблеми вирішились і будівництво вже на заключних етапах. Наш новий головний інженер просто чудовий спеціаліст і, мені здається, може вирішити взагалі будь-які задачки, що спали б мені на думку. Думаю, треба підвищити йому зарплатню, аби він точно не захотів піти від нас. Проте, він говорить, що йому подобаються наші нестандартні випадки. З твоїм вкладенням в ті акції теж все добре – вони нещодавно ще більше піднялись в ціні і тепер в мене точно є фінансова подушка, про яку ти мріяв. Справи з судами закінчились і тепер я відчуваю, що мені можна дихати вільно, - тепер більше не важко говорити зі своїм батьком про життя.
— Як я вже сказав, на роботі, з фінансами і судами – все добре. Я би хотів прийти і сказати, що і зі мною все добре, проте зараз це не так. Я залишився один, тату. Зовсім один. Мені важко і я нізащо не скажу тобі чому. Але ти і так знаєш. Завжди знав, що я не зовсім такий, що я не зможу стати як ти, - звісно, надгробок нічого не міг відповісти.
Хтось знаходить відповіді в шумі вітру, воронах, що каркають в тему питання, чи звичайному вуличному коту, що пробігає повз кладовище. «Знаки» думають люди. На ділі же виявляється, що ті ворони каркають і поза питаннями, а кіт там бігає кожен день, бо це найкоротша дорога до рибного магазину. «Звичайні явища як для вулиці» думається Томасу.
— Я старають, батьку, правда стараюсь. Але в мене не виходить бути щасливим без… ну, ти знаєш, без…
Він завжди думав, що дотягував до того рівня професіоналізму, який потребувала та, чи інша ситуація. За ствердженнями батька, Ноа Хабірсона, він молодець, але багато де все-таки не дотягував. Тут варто зауважити, що Томас правда любив батька. А батько - Томаса. В цьому твердженні також є «але». Його батько критикував м’яко, дозволяв багато, обмежував в рамках розумного і майже ніколи не карав за помилки. Це, звісно, виростило з нього порядну і виховану людину, хоча, як виявилося, для того, аби вижити треба було не тільки це. Треба трохи більше розбиратися в людях, мати трохи більше рішучості, проявляти трохи більше наглості. І завжди враховувати, що за вихованістю може ховатися чергова акула, здатна з’їсти тебе на очах у всіх.
— Я все ще не вважаю за потрібне просити в тебе пробачення за те, що відбулося. В свою чергу і тебе не звинувачую. Тепер, коли я знаю як це буває, коли ти не можеш думати про себе, коли можеш думати тільки за чуже благополуччя, я не можу тебе ні в чому звинувачувати. – Томас відчував себе ніяково.
Здалеку на нього дивилась якась жінка, а коли він помітив її погляд, вона відвернулась і пішла в напрямку виходу з кладовища. Це було підозріло, але сьогодні він більше не мав змоги думати про теорії змов.
Травень 2020
Сорок хвилин залізниці від Кембріджу до аеропорту. Дві години перельоту від Лондон-Станстед до Трієсту. Потім ще треба сісти на потяг, потім на автобус… До самого Санта Кроче дістатися не так проблематично, але Томас вже на півдороги почав жалкувати про свою відмову від допомоги. Зайти до батька в дім, привітатися, сидіти у дворі і розмовляти до ночі - такими були його плани, поки він думав про цей день в літаку. Надворі потихеньку вечоріло, сині вікна і бійниці різко виділялися на фоні білих стін рідного дому, які зараз здавалися жовто-гарячими. Навколо не вирувало життя, село було спокійним і тихим. Батько вже сидів у своєму дубовому кріслі-гойдалці, яке отримав років з десять назад на День Народження. Томас вже і не пам’ятав хто його подарував, але то була дизайнерська річ, яка коштувала на той час купу грошей. Що то був за дизайнер він також не пам’ятав, але батьку це крісло подобалось. Мабуть жоден подарунок з того часу не зміг на стільки ж задовільнити Ноа Хабірсона, як те крісло. Томас не ображався.
— Томмі! Як доїхав? - в свої майже шістдесят років і зі справжнім англійським корінням, Ноа виглядав як справжній італієць: шкіра мала приємний, трохи бронзовий, відтінок, подарований місцевим сонцем, а чорне, все ще без сивини, волосся ще більше додавало схожості.
— Привіт, тату, дорога нормально, тільки втомився. Привіз тобі мого улюбленого чаю, спробуєш - не пожалкуєш!
— Я вже не можу дочекатися! Допомогти з цими сумками?
Вечір вдома почався непогано. Батькова нова дружина, синьйора Борджиа вела себе стримано, проте ввічливо, як і завжди. Вони одружилися приблизно півтора роки назад і Томасу це не подобалося. Але Ноа здавався всім задоволеним і щасливим. До того ж, Томас вже два роки живе в Кембриджі, де навчається, і вони мало пересікаються. Зведеного брата, Сіда, ніде не було видно, але так було ще краще. Після вечері були плани облаштувати свою кімнату, яка стояла пустою от вже вісім місяців, розкласти речі. Потім можна було зійти вниз, знайти батька і почати розповідати йому все, що з ним трапилось цікавого за цей час. А потім, так само, з цікавістю, слухати те, що розповідав би Ноа.
— Я говорив вчора з синьйором Екройдом, - початок Томаса не дуже зацікавив – батько часто розмовляв зі своїм старим другом і темою могло бути що завгодно.
— Про що?
— Я знаю, ти зараз відчуваєш деякі труднощі. Я маю на увазі твої проблеми з пам’яттю. Тож ми подумали…
— Немає в мене ніяких проблем! – так от про що батько так намагається сказати.
Він стурбований його дивним станом, але не знає чим міг би допомогти. Проте Томасу не потрібна ніяка допомога і розмови про це, що траплялися все частіше, починали дратувати.
— Сину, але ж ти сам розумієш, твої часткові втрати пам’яті – це не нормально. Ми з Бернардом іноді говоримо про це і він мав консультацію зі своїм лікарем. Він сказав, що тобі піде на користь якесь тихе і спокійне місце подалі від купи людей. Тож ми подумали, що тобі буде доречно провести деякий час на його яхті. Ти ж знаєш, на початку літа він проводить багато часу на воді. А ти вмієш робити просто чудові коктейлі. От ми і дійшли висновку, що ти міг би там допомагати з цим, а у вільний час займатися своїми справами, чи відпочивати, - це навіть в такій логічній подачі звучало так, ніби йому намагаються влаштувати якийсь релакс-тур для хворих невідомо-чим. І коли вони тільки встигли все це організувати, старі змовники?
— Мій досвід роботи барменом чотири місяці. Я не професіонал і вмію робити тільки щось посереднє. До того ж, синьйор Екройд не так багато п’є. І, тату, я думав, що приїхав додому! Чому я просто не можу відпочити тут? – Том знав, що він вже програв спір.
Батька майже неможливо переконати, а якщо в них вже «все домовлено», то ця розмова була навіть не питанням «чи ти не хотів би?», а більше інформуванням. Чи міг би він зараз навідріз відмовитись від цієї ідеї? Міг би. Але Томасу подобалась Аурелія – яхта синьйора Екройда. Йому подобався місцевий клімат і Трієстська затока – особливо на противагу Англії. І синьйор Екройд теж був нічого таким старим. Хоча свої статки отримав у спадщину, він зміг зробити свій вклад в сімейну скарбницю і довгий час працював хірургом. Найкращим в цьому регіоні, до речі. Сім’я Хабірсонів ніколи не мала стільки ж грошей, проте це не було проблемою, адже для матері Бернард Екройд був близьким другом і колись вони часто вечеряли в колі двох сімей.
В таких роздумах про минуле Томас провів п’ять днів. Він відпочивав, періодично розмовляв з батьком, а коли його голову накрив черговий напад, став думати ще і про маму. Лоретта, або Лотта, як любили її називати близькі, померла коли йому було одинадцять. В неї прогресувала успадкована рання деменція, і одного разу вона просто пішла і не повернулась. Через декілька днів її знайшли біля узбережжя, де зазвичай було мало людей. Поліція не змогла встановити ні факту самогубства, ні знайти сліди злочину. Тож в документах записали: «нещасний випадок». Тепер всі думають, що він теж успадкував це прокляття, в чому сам Томас дуже сумнівався. Він пам’ятав як це було в мами і намагався постійно порівнювати – окрім факту, що він іноді геть забував деяку інформацію, все інше не сходилось. В себе він називав це «приступами», після яких його голова боліла так, що хотілось розчавити її чимось важким, аби тільки це принесло полегшення. Лікарі визнавали, що в нього немає інших характерних ознак деменції, проте ставити діагнози, як і виписувати ліки, не квапились.
Вілла деллє Ербе була такою самою, якою Томас пам’ятав її з дитинства. Поблизу жодного виноградника, сільськогосподарського поля чи пасовища, а село, його рідне Санта Кроче, в годині ходьби. Немає річок, озер і лісів. Навколо самі лиш зарослі диких видів місцевих рослин. Напевно, дивно мати такий будинок в Італії, де немає нічого з мінімального набору справжнього італійця. З першого погляду здавалося, що синьйор Екройд позбувся всіх упереджень. Навіть в такий літній день, як сьогодні, він зміг заховати сонце за важкими хмарами. Дякувати, що хоч не дощить.
Томас досі пам’ятав, як проводив тут купу часу поки ходив в початкову школу. Тоді в мами погіршилось самопочуття і її хвороба почала прогресувати. Спогади про те, як вони з Джеєм, сином синьйора Екройда, бігали цими заростями, приходили один за одним. Джей, якого насправді звали Джіно, був майже на три роки старшим, але спільні інтереси поклали початок міцній дружбі. Вони часто тікали від догляду і ходили поміж тих диких рослин, уявляючи, що десь серед них зможуть знайти справжній скарб. Іноді вони малювали саморобні карти один одному, потім весь день намагаючись знайти потрібне місце. Одного разу, це було літом перед третім класом, Джей запропонував заховати батькову улюблену статуетку слона, щоб потім подарувати йому карту і разом шукати. Звичайно, синьйор Екройд розлютився, а вони отримали три дні покарання в своїх кімнатах. Проте статуетку за картою вони все ж разом шукали – прискореними темпами. Зараз Томас розумів, що це була їх спроба звернути батьківську увагу на себе. Вже тоді вони відчували себе надто самотніми.
Матір Джея померла при пологах його молодшої сестри – Марії. Йому було всього трохи більше року, тож він абсолютно не пам’ятав матері. Після смерті власної матері, Том часто ловив себе на думці, що заздрить Джею. Він не знав свою маму і його горе, хоч і не було менш важливим, проте, як думав Томас, було не таким важким. Для нього самого смерть Лотти стала, напевно, найбільшою трагедією в житті. Рівно з того моменту, двадцять третього липня дві тисячі десятого року, вони більше не проводили час з Джеєм. Через декілька років тато вирішив переїхати назад до Великобританії, хоча мамин дім в Санта Кроче не наважився продати. За домом дивився синьйор Екройд, а коли Том був в старших класах, батько іноді навідувався в ці місця. Приблизно в цьому місці в його житті з’явилась синьйорина Борджиа. Сесіл Борджиа була на п’ять років молодшою батька і мала сина, Сіда, від попереднього, невдалого, шлюбу. Ця жінка знала собі ціну, постійно брала в батька гроші на догляд за собою і різні «дрібнички». Ноа казав, що так і має бути. Томас вважав, що вона із своїм сином просто накинули око на їх гроші. Сід Борджиа був на рік молодшим, але з ним знайти спільну мову не вдавалося. Він вважав себе вищим цього і робив вигляд, ніби ніякого зведеного брата в нього нема. Коли прийшов час Сіда йти в університет, було вирішено будь-якою ціною відправити його теж в Кембридж. Ціна виявилась високою, бо вступити самостійно, як те зробив Том, він не зміг. Батько і це на собі потягнув. Проте Томас був спокійним. Ще коли він народився, його батьки знайшли в собі сили послухати синьйора Екройда і зробити, тоді ще доволі невелике, вкладення в банку. Оформлено було все так, що до двадцяти шести років Томас не міг знімати звідти гроші, а все контролювалось батьками. Після смерті матері це право залишилось тільки в батька, але вони ніколи не брали гроші з того рахунку. За можливості, гроші туди тільки докладались. Звісно, інші кошти в них також водились, але батьки прагнули дати гарний початок єдиному сину і намагались зробити все правильно. На ці збереження в Томаса вже були плани: завершити своє навчання, отримати ступінь магістра архітектури, потім ліцензію і вже тоді відкрити своє бюро. Десь серед цього ще отримати трохи досвіду на посаді кресляра чи проектувальника.
— Ноа! Томасе! Давно не бачились, малий! – синьйор Екройд був у своєму репертуарі.
— Давно вже не малий, Бернарде, давно! – Ноа потиснув йому руку.
— Доброго ранку, синьйоре Екройд, радий Вас бачити, - все, що від нього зараз вимагалось – ввічливість.
— Томасе, не треба цих «синьйорів». Я вже давно звик до звичайного «містер», певно, як і ти. Скільки ти вже років тут не був? – дійсно, таке звернення було Тому звичніше, проте хто він такий, аби встановлювати тут правила. Але синьйор, тобто, містер Екройд завжди був надто добрим до своїх дітей. А саме одним із таких він і вважав колись малого Томмі.
— Десь років з сім вже. Але тут нічого не міняється. Я багато згадував про це місце відразу після переїзду.
Дійсно, в деякі особливо погані дні Томас тримався тільки на цих теплих згадках про своє дитинство, дім в Санта Кроче і віллу деллє Ербе.
— Як це, нічого не міняється? Тепер ніхто не закопує мої речі! – роки йдуть, а він все ще сміється з того випадку.
— Запевняю Вас, той урок було засвоєно, - не міг не посміхнутися Томас.
Томас пішов діставати з багажнику машини свою невелику сумку з одежею, а батько продовжував говорити про щось з містером Екройдом. Позаду них маячили два чоловіка середньої статури в чорних костюмах. В голові Тома відразу промайнуло три думки: «Охоронці певно. А раніше їх не було», «Хіба вони не мають виглядати більш спортивно?» та «Боже, певно вони ходять в цих костюмах і влітку. Хочу подивитись як вони варяться в них під італійським сонцем». Один з них діловито підніс руку до вуха, в якому, очевидно, був навушник від прихованої гарнітури і після декількох секунд підійшов до містера Екройда:
— Синьйор Екройд. Маю наказ впевнитися, що Ваш гість не привіз з собою нічого забороненого.
— О, Лоренцо, так, звичайно. Певно Томас не буде проти показати вам свою сумку?
— Так, звичайно, - Томас віддав свою сумку охоронцю. Нехай роблять з нею, що хочуть.
— Не ображайся на них, Лоренцо і Рікардо дуже професійні хлопці і просто виконують свою роботу. Сьогодні в будинку не багатолюдно, проте Матео, головний в охороні на континенті, до обіду буде тут. Я вас познайомлю. Тобі періодично доведеться спілкуватись з хлопцями на яхті, але вони всі тут дружелюбні. Звісно, якщо ти не плануєш моєї смерті! – містер Екройд чи то намагався підбадьорити, чи то розсмішити. Може, і те, і інше.
— З мене достатньо смертей.
Через декілька годин батько поїхав додому, а Тома поселили в одній з кімнат для гостей. Вже завтра яхта буде готова прийняти гостей, але поки була можливість насолодитися місцевим пейзажом і трохи згадати стежки з дитинства.