Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Суботнім ранком Стрілець сидів на вже звичній лавці в парку недалеко від дому і дивився на декоративний ставок. Погода була неочікувано вогкою та похмурою для початку осені, але це не зупинило фізика від щоденного ритуалу. “Стюпід волк фор хіз стюпід ментал хелз”, як казала його племінниця, записуючи черговий кружечок відеоповідомлення.

Повз нього вже вкотре пробіг кремезний чолов'яга з вівчаром на паску, прикріпленому до пояса. Стрілецький часто бачив їх тут, навертаючими кола по парку.

Він провів їх байдужим поглядом, знову повертаючись до споглядання ставку. Навіть не відкривав свою книжку. Настрій був не дуже.

Павло Костянтинович Стрілецький, викладач електрофізики в одному зі столичних університетів, проводив свої ранки на парковій лавці наче якийсь сумний безхатько, замість того щоб готуватися до лекцій. Йому не хотілося навіть згадувати як він докотився до такого життя.

Клята аварія змінила все. Влітку він мав неприємну розмову з ректоркою університету, цією сучкою Агатою. Його загнали на лікарняний, відсторонивши від викладання в першому семестрі, бо "дуже схвильовані його станом здоров'я".

Залишили лише онлайн-консультації та ведення дипломників, (жалюгідна подачка, щоб він не здох з голоду та нудьги), і заборонили з'являтися на кафедрі.

Добре що хоч звільнити не могли – трималися за акредитацію усіма правдами та неправдами.

Тож тепер кожного ранку він брав свою тростину і шкутильгав до парку по сусідству “дихати свіжим повітрям”, як напутствовал його доктор Кайманов, і заодне морально готуватися до онлайн-занять. Стрілецький не зраджував цьому розкладу навіть по вихідних. Просто тому що проводити цілі дні в квартирі наодинці було нестерпно.

Павло відчайдушно сумував за гулким шумом лекційного залу, перепалками зі студентами, дослідницькими роботами і за цим трохи блаженним аспірантом Даліним, з яким вони часто ділили лабораторію. Навіть учбовими нарадами сумував. Можливо щось з ним було не так, якщо він любив всі ці речі, а можливо, це просто було бажання вирватися з монотонної самотності в якій він опинився.

Але врешті-решт, зараз він не поспішає на першу пару, а сидить в клятому парку і споглядає за перехожими, відганяючи думки про те, наскільки реально втопитися в цьому ставочку.

Зазвичай, перша половина дня у нього була вільна, а далі починався потік онлайн-занять, які він змушений був взяти.

Репетиторство не приносило йому великої радості, але давало який-ніякий дохід на додачу до мізерних лікарняних виплат. Стрільцю було важко працювати з непосидючими школярами. Доводилося згадувати шкільну програму щоб підтягнути дітлахів і підготувати їх до екзаменів з фізики та математики. Тож, кожного дня, включно з суботою, замість улюбленої електрофізики та дослідів у лабораторії – абсолютно стражденні дитячі обличчя в скайпі, цьому породжені сатани. Жахливо.

Повз в черговий раз протупотів бігун з собакою.

Стрілецький знову провів його поглядом, зненацька відчувши хвилю заздрощів, адже йому така розкіш була недоступна. Не те щоб він був прихильником активного способу життя, але зараз його мозок, здавалось, намагався зачепитися за будь що, щоб запустити нове коло самокопань.  

Лікар призначив нові антидепресанти, тому Стрільцю зараз було особливо важко. Він почувався нестабільним і ще більш пригніченим. Бути на самоті в такому стані було нестерпно, а іноді навіть просто небезпечно, тож він змушував себе вставати з ліжка, йти до людей, щось робити. У нього все ще були обов'язки: його коти, його племінниця, його студенти. Він мусив їх не підвести.

Чи не єдину радість приносили дзвінки Стасі кілька разів на тиждень. Йому хотілося б чути її частіше, але студентське життя племінниці явно не залишало їй багато часу.

І коти. Добре що у нього є коти. Якщо він все ж помре, вони можуть його з’їсти.

Стрілецький занурився в невеселі роздуми, навіть не намагаючись відкрити книгу, яка лежала у нього на колінах. Фізика десятий клас. “Чудове” читання для суботнього ранку.

Та поки він варився в своїх думках, до нього на лавку зненацька підсів втомленого виду чоловік з собакою. Наче інших вільних місць не було! 

І дійсно, не було. Швидким поглядом Стрілець підмітив що сьогодні на диво багатолюдно, не дивлячись на погоду.

Павло не був задоволений таким вторгненням на "свою" територію, але сподівався, що незнайомець не пробуде тут довго. Він намагався просто ігнорувати чоловіка, як робив би зазвичай, але наявність у того собаки змушувала кидати на них нервові погляди раз у раз. Тоді він і помітив що собака сліпий. На місці очних западин була зарубцована шкіра, ще не повністю вкрита шерстю. Стрілецькому стало дискомфортно від цього видовища.

Підручник, який весь цей час лежав у нього на колінах, видався йому достатнім для того щоб відволіктися та абстрагуватися. Павло почав листати сторінки, пригадуючи які теми проходять сьогоднішні його учні. Ні, він не втече з парку лише через незнайомця з потворним собакою, які влізли в його простір .

Стрільцю майже вдалося зосередитися на параграфі про кінематику, роблячи подумки примітки, коли він відчув як йому в коліно тичеться собачий ніс.

Він нервово вчепився в свою тростину, наче шукаючи підтримки у шматка дешевого алюмінію, і дивився на тварину з сумішшю жаху та розгубленості.

– Фаусте, місце. Не займай людину. - почувся голос хазяїна собаки. – Вибачте. Він іноді занадто впертий в бажанні познайомитися з новими людьми. - звернувся той вже до Павла.

Стрілецький лише незручно кивнув у відповідь і знову втупився в свою книжку, відсунувшись ще далі від чоловіка.

Собака слухняно повернувся до ніг хазаїна і був нагороджений смаколиком.

Стрілець мовчки повернувся до читання, сподіваючись що більше його не потурбують, але Всесвіт вирішив не прислухатися сьогодні до його молитов.

– Богдане! Радий тебе бачити! Ну нарешті ти витягнув свою дупу кудись за межі роботи! - почувся новий, незнайомий голос. До них спішно наближався вже знайомий Стрілецькому бігун з вівчаром. На обличчі чоловіка сяяла широка посмішка.

– Я не бажаю чути дорікання від того хто сам працює понаднормово. - закотив очі Бродяга у відповідь. – І тобі не хворати, Дьогтю.

– Я, як бачиш, у вимушеній відпустці. Тож беру від вільного життя все що можу, і заодне соціалізую цього сварливого пенсіонера. - Бігун ласкаво потріпав свого вівчара по голові. Той басовито гавкнув, наче в підтвердження слів хазяїна. У відповідь собака Богдана залився гавкітом, і ця какофонія звуків і чужої присутності остаточно вивела Стрілецького з хиткої рівноваги.

Він захлопнув книгу, швидко підвівся з лавки, хапаючи тростину, і пошкутильгав геть. Звична ранкова рутина була зіпсована, як і його настрій. Собаки завжди лякали Стрілецького ледь не до істерики. Та і слухати балаканину двох незнайомців у нього бажання не було.

Бродяга та Дегтярьов дивилися вслід чоловіку. Дегтярьов трохи винувато, а Бродяга – прискіпливо примруживши очі, явно оцінюючи нерівну ходу.

– Здається, ми його налякали - скупо посміхнувся майор, падаючи на вільне місце біля друга. Він відчепив вівчара з паску, дозволяючи трохи повозитися із собакою Бродяги.

– Ти його знаєш? - Богдан все ще не зводив уважного погляду зі Стрілецького.

– Бачу тут кожен ранок. Завжди на цій лавці, з книжкою та виразом огиди до всього живого. 

Бродяга перевів погляд на товариша, вдивляючись у його профіль. – Дісталося йому знатно... - задумливо протягнув він.

– В сенсі?

– Він так чіпляється за ту нещасну тростину, наче від того його життя залежить, а ходити з нею правильно так і не навчився. Значить оговтується після недавньої травми. Скоріше за все, - пояснив Бродяга на розгублений погляд Дегтярьова.

Майор у відповідь лише посміхнувся. Товариш не міг вимкнути “робочий режим” навіть під час відпочинку. Як і він сам, направді. Профдеформація, щоб її чорти взяли. Завжди намагатися допомогти усім, часто забуваючи про власні потреби та втому.

– Ну, ти з нас двох з каліками возишся, тобі видніше, - відповів Дегтярьов, все ще не зводячи погляду з худої фігури у віддалені. – Я бачу лише втомленого чувака з тростиною.

– Не з каліками, а з людьми, які потребують реабілітації. Май повагу. - закотив очі Богдан і ліниво потягнувся. Він глянув на собак, на ставок, на перехожих, не акцентуючи уваги ні на чому, коли помітив що очі Дегтярьова все ще прикуті до чоловіка з тростиною.

– Щось ти підозріло довго на нього заглядаєшся, Дьогтю. - хитро примружився Бродяга. – Не кажи тільки що пригледів собі це нещастя.

– Не розумію з чого такі висновки. - закотив очі майор, намагаючись зісковзнути з теми.

– Це явно не професійний інтерес в твоїх очах, - все підначував друг, а потім зненацька з сумнівом запитав:

– Цейво… Дьога… Мені здалося, що у нього був шкільний підручник?

Дегтярьов засміявся.

– Ти не повіриш, але він дійсно читав підручник з фізики. Я спочатку теж не повірив.

– Що? Жодна людина при здоровому глузді не буде читати підручник з фізики вранці в парку! Дьогтю, ти вподобав собі місцевого божевільного? - насмішкувато піддів Богдан.

– Може я просто веду спостереження за підозрілими особами. - віджартувався Дегтярьов, воліючи пошвидше закрити тему.

Вони ще деякий час сиділи на лавці, а потім підізвали собак, і попрямували в бік найближчої кав’ярні, продовжуючи жартівливу перепалку на ходу. 

Ранок пройшов за приємним спілкуванням, але майор все ніяк не міг викинути з голови чоловіка з тростиною. Дегтярьов, насправді, вже давно примітив того в парку і тепер шкодував що їх “знайомство” почалося не надто вдало.

Варто було вибачитися перед ним. Завтра. Нарешті буде привід зав'язати розмову.

Chapter Text

Недільного ранку Стрілець прокинувся із задушливим відчуттям паніки.

Перед очима крізь серпанок сну проносилися розмиті уламки спогадів про аварію. Нечіткі картинки які несли за собою первісний тваринний жах. Серце калатало, поки він намагався відділити сон від реальності і зрозуміти де знаходиться. В роті відчувався фантомний присмак крові і горілого пластику. 

Павло обхопив руками подушку, вдихаючи запах кондиціонера для білизни, намагаючись переконати свій впертий мозок що він у безпеці. До вух донеслося жалюгідне скиглення, і йому знадобився час щоб зрозуміти що то його власний голос.

Кожного ранку Стрілець прокидався і робив завчені за ці кілька місяців ритуали. Згадував хто він і де знаходиться, що йому необхідно зробити за сьогодні. Пробігався очима по великій дошці для записів на стіні.

Ще влітку Стася написала на ній всю інформацію, яка могла б допомогти йому при черговому приступі дереалізації. Його ім’я та адресу, її номер, прикріпила кілька спільних фото. Пізніше Павло теж почав дописувати туди важливі примітки.

Погляд на ці різнокольорові записи викликав лише сум, але це було необхідністю.

Він панічно боявся знову щось забути, втратити контроль, стати безпомічним.

Тридцять кроків до ванної кімнати, дві хвилини під крижаним душем. Десять кроків від душу до кухні. Гарячий трав’яний чай, бо лікар заборонив пити каву. Погодувати котів. Запарити прісну вівсянку. Перша сигарета. Ранкова прогулянка. 

Весь його ранок був розписаним набором дій, повторюваним з разу у раз, щоб мати хоча б ілюзію контролю над життям.

Але іноді ставалися збої. Алгоритм дій порушувався десь на самому початку, змушуючи Стрілецького пірнати у вир паралізуючих марень. Як сьогодні. 

Павло не міг навіть піднятися з ліжка, розчепити зведені судомою пальці, поки в голові проносилися тривожні розмиті образи, викликаючи неконтрольоване тремтіння.

Він досі з жахом згадував день аварії, хоча і пам’ятав все лише уривками.

Ікло загинув на місці. Привид помер за кілька годин до того, як Стрілець прийшов до тями у лікарняній палаті.

У самого ж Стрілецького попереду була довга реабілітація. На його обличчі і тілі залишилися шрами, а травмований мозок зробив подарунок у вигляді тимчасової амнезії. І хоч більшість спогадів з часом відновилися, Павло постійно відчував наче чогось не вистачає. Чи справді він згадав усе? Чи зможе колись дійсно відновити всі свої спогади?

Його поламані кістки зросталися чудово, та в іншому все було не так райдужно. Раптові запаморочення, панічні атаки, приступи дереалізації. Павло запевняв себе що тут немає нічого з чим би він не міг впоратися, і що керівництво університету дарма вирішило вигнати його на безстрочний лікарняний.

Але це була брехня. Самообман який відчувався гірким присмаком відчаю на язику. Він не міг бути впевненим що власний мозок не підведе його в будь-яку мить. Іноді він забував якісь речі. Страшенно боявся забути вимкнути плиту чи щось таке. 

Ніхто не хотів мати справу з ним таким і брати на себе відповідальність за його здоров’я. Сам якось розбереться, не маленький вже.

Перші два місяці Стася як могла доглядала за ним. Та це не той тягар який мала б нести дев’ятнадцятирічка. Возитись з маломобільним дядьком в перервах між сімейними скандалами з батьками – точно не назвеш найкращим проводженням літніх канікул.

Тож Павло зовсім не сердився коли вона буквально втекла назад у Вінницю з початком навчального року. Йому вже куди меньше була потрібна її підтримка в елементарних справах, хіба тільки не вистачало її компанії. Та він не міг змушувати племінницю кинути навчання.

Тепер же його самотність полегшували лише коти, нечасті дзвінки Стасі, і ще – Міша Ріхтер та Рома Старов. Обидва – члени студради, на плечі яких лягла допомога йому на лікарняному.

Раз на тиждень вони обов’язково забігали до нього як сумлінні хлопчики. Авжеж це робилося не з доброти душевної, і фізик був впевнений що їм за це пообіцяли закрити кілька заліків.

Рома Старов жив поверхом вище, тож йому було зовсім не складно раз на тиждень донести пакунок з продуктами до дверей.

А Ріхтер… Міша просто був. Здавалося, ця добра душа просто не встиг втекти, коли студрада шукала жертв.

Стрілецькому було шкода що цих хлопців змусили бігати допомагати з його дорученнями. Вони ж навіть не були його студентами. Але також він не міг заперечити що їх допомога була цінною, а можливість дізнатися плітки з універу – і того ціннішою. Стар жалівся на Коршунова і військову кафедру, Ріхтер – нервував щодо майбутньої педагогічної практики у школі. 

Вони були забавними. Юними, ще трохи наївними, сповненими надій і планів. Шкода тільки Павло мало про що міг розповісти у відповідь.

Стрілець ніколи не вважав себе самотнім. Після смерті матері, у нього все ще був старший брат Олександр, Сашко, його незамінний мотиватор і приклад. Були однокласники, одногрупники. Потім однодумці – кращі друзі Володька Ікло та Жека Привид. Була ще родина Саши: жінка Марія та Стася, маленька Стрільцева племінниця. Його промінчик сонця, яку він балував як міг, в силу своїх скромних можливостей.

Потім не стало Саши. Рак спалив колишнього ліквідатора до кісток, залишивши сім'ю без батька, а Павла без брата.

Ця втрата боляче вдарила по Стрільцю, але життя текло далі. У нього все ще залишалися його друзі і вже не така маленька племінниця. Вона ж і притягла йому перше кошеня. За рік до нього доєдналося друге.

Робота в університеті принесла Павлу постійний потік людей навколо. Він не відчував себе загубленим навіть в самотності своєї пустої квартири. Бо знав що на вихідних вона наповниться сміхом друзів, або Стася прийде в гості пограти з котами і ненадовго сховатися від напруги в родині.

Але тепер не стало і їх. Стася ще рік тому втекла з дому від вітчима тирана, і тепер навчалася подалі від Києва, навідуючись лише на канікулах. Аварія унесла життя його найкращих друзів. 

Стрілець завжди думав що оточений людьми, а тепер залишився на самоті. Без сім'ї, без близьких, без своїх студентів.

Він ніколи не одружувався. Навіщо? Він не бачив цьому потреби, та і серце його ніколи не лежало до традиційних стосунків. Дивно? Можливо. Але він нікому нічого не винен.

Та ось він зовсім один на своєму четвертому десятку, ще і в такому скрутному становищі. Тепер самотність зводила його з розуму, змушуючи почуватися в пастці з якої не було виходу.

Павло судомно вчепився в подушку, майже не усвідомлюючи себе у вирі спогадів і тривожних думок.

Він зовсім не розумів скільки вже так лежить і не відчував плину часу, допоки на ліжко не заскочив один з його котів, вимагаючи уваги і змусивши нарешті відволіктися. Стрільцю було майже соромно за мокру від сліз подушку і судомне дихання, але коту на них було начхати. Він ластився і наполегливо нявчав, натякаючи що хазяїн запізнюється зі сніданком.

Павло шмигнув носом, швидко витер вологу з щок, і, підхопивши кота на руки, попрямував на кухню. День тільки почався, а він вже відчував себе так ніби по ньому проїхався асфальтоукладач.

Ранок був теплим і сонячним, на відміну від вчорашнього, тож після сніданку Стрілець без вагань зібрався на свою ранкову прогулянку. 

Але не встиг він дійти до виходу з під’їзду, як був зупинений стражденним голосом:

– Стрілецький! А чого ти ще не забрав платіжки?! Я тут не для того щоб стерегти вашу макулатуру!

Павло закотив очі, намагаючись втримати нейтрально-ввічливий вираз обличчя. Валєра, якого за очі називали просто Шрамом, їх незмінний вже понад десять років вахтер, підло підстерігав його при вході. Ніхто з мешканців не знав його фамілії, лише те що старий воював в Афганістані, і часто в припадку алко-ностальгії починав розповідати якісь дикі байки. “Ось такий у мене шрам звідти!” - бувало горлопанив він, показуючи розмір рубця руками, наче хизувався розміром коропа на рибалці. На видимих частинах тіла шраму не було, тож всі просто вірили на слово (аби тільки Валєра не вирішив демонструвати той самий легендарний шрам). Так з часом прізвисько до нього прикипіло.

Стрілецькому здавалося що тримали Шрама тут виключно з жалості до пришелепкуватого ветерана, ніж для якоїсь користі. Але хто ще обговорить з місцевими пенсіонерами всі політичні новини, серіали і розклад на картах таро від тьоті Глафіри Всратівни, гадалки з ютуба?

Ну і авжеж, хто ще доведе його, Павла Стрілецького, до нервового тику з самого ранку?

”Пашо, а шо то до тебе твої друзяки більше не заходять? Посварилися?”, “А шо ти ото вдома сидиш, звільнили чи шо?”, “Стрілецький, мені сказали шо ти топиш Зінаїду Михайлівну!” - і ще з десяток запитань-претензій різного ступеню безтактності. Скільки вже років Павло їх чув, і все одне Шраму ніколи не набридало.

Ось і сьогодні з каптьорки звично лунали звуки старенького телевізора, де йшла одна з тих сумнівних окультно-містичних програм про теорії змов, а Шрам вже ледь з віконця не випадав, простягаючи Стрілецькому платіжки.

– Красно дякую, Валєро, - кисло привітався Павло, забираючи папірці, і намагаючись якнайшвидше відчепитися від наполегливого вахтера, який вже готовий був завести звичну шарманку про: “Через таких як ти, Стрілецький, ми і не побачимо Світлого Майбутнього!”

Врятувала Стрільця лише поява в дверях когось з інших мешканців, яка дала йому змогу на максимальній доступній для нього швидкості чкурнути до виходу.

Ранок і без того був достатньо паскудним, щоб продовжувати його суперечкою з цим блаженним. 

 ***

Цього ранку Дегтярьов разом із собакою вже встигли навернути порядно кіл навколо ставку, а його таємничого знайомого все не було. Майор неочікувано для себе відчув розчарування, але вирішив зосередитися на пробіжці. Бачити того худого чоловіка з тростиною і книжкою стало чимось звичним, і його відсутність дуже неприємно шкребла щось всередині. 

Тож коли Стрілець нарешті з'явився, Дегтярьов майже не роздумуючи попрямував до нього. Врешті-решт, він хотів перепросити за вчорашнє.

– Вибачте. Здається ми вчора вас налякали. Бачу ви сьогодні без підручника? - посміхнувся Олександр, уважно розглядаючи співбесідника. Той виглядав трохи пом’ято і клацав запальничкою в спробах підпалити сигарету.

Стрілецький підняв на чоловіка втомлений погляд. Не те щоб йому хотілося спілкуватися з незнайомцем… Але повертатися у тишу власної квартири не хотілося ще більше. Як там казав його психотерапевт? Варто бути більш відкритим до світу? До того ж сьогодні неділя. Ніяких занять, ніяких дітей, ніякого скайпу. З самого ранку все пішло шкереберть, тож чому не змінити і решту рутини? Він сподівався лише що гірше від того не стане.

– Так без підручника. І ні, не налякали. Не хотів підслуховувати вашу милу бесіду. - буркнув Павло з нотками уїдливості в голосі, але не відвів погляду від незнайомця.

– Дозволите? - Дегтярьов протягнув йому запальничку, пропонуючи нарешті підкурити сигарету, яку Павло катав по кутиках рота. Той розгублено кивнув і нахилився ближче, ховаючи вогник від вітру між худих долонь.

Дегтярьов сів поруч з ним на лавку, теж підкурюючи, а собака умостився у його ніг.

Стрілець трохи нервово зиркав на вівчара. Той був абсолютно спокійний. Майор бачив ці нервові погляди, і не стримав м’якої усмішки.

– Не бійтесь, він вас не чіпатиме. Хіба тільки у вас при собі наркотики чи вибухівка.

– Кожен день з собою ношу, - закотив очі Стрілець. Саркастична відповідь вислизнула з рота швидше ніж встиг подумати про наслідки.

– Он як. - посміхнувся Олександр. – Локі, шукати.

Собака моментально підвівся, і почав наполегливо обнюхувати Стрільця, який застиг в жаху. Фізик відчував що на спині от-от виступить холодний піт.

Дегтярьов з посмішкою спостерігав за цією комедією, але врешті-решт змилостивився, помітивши що співбесідник має всі шанси отримати передчасний інфаркт прямо тут.

– Локі, місце.

– Дякую. - трохи уїдливо, але з видимим полегшенням видихнув Стрілецький. Його руки дрібно тремтіли. – А з вами краще не жартувати. Я запам’ятаю.

– Вибачте. Профдеформація. - посміхнувся майор. – Тепер я мушу якось загладити свою провину. Як щодо кави?

– Цікаві у вас методи запрошення на каву.

– Це так, чи ні?

Стрілецький зітхнув. – Так. Добре. Чому ні. - з ноткою приреченості відповів він нарешті.

Дегтярьов м’яко засміявся:

– Ми вас не з’їмо, не бійтеся.

Вони зайшли до затишної кав’ярні біля парку, куди їх впевнено повів майор. Привітна дівчина-бариста дістала з-під прилавка галету, і Локі, дочекавшись підбадьорливого “Можна” від Дегтярьова, швидко кинувся за смаколиком. Здається їх обох добре знали в цьому закладі.

Вже за кілька хвилин вони вже сиділи за столиком в кутку. Перед Дегтярьовим стояло горнятко пахучого американо, а Стрілець навмання замовив якийсь лимонад з найдешевших у меню.

Сонячне проміння з вікна золотило їх куточок, вівчар під столиком хрумтів печивом, Олександр розмішував цукор, дзенькаючи ложечкою, і все це складалося в незвичну, але несподівано затишну картину, посеред якої якимось дивом опинився Стрілецький.

– Чесно кажучи, не думав що ви погодитеся випити зі мною кави. Скоріше що отримаю тростиною по голові. - пожартував Дегтярьов. Посмішка, здавалося, постійно жила на його відкритому обличчі. Стрілецькому вже давно так щиро не посміхалися.

– Можливість отримати тростиною по голові ніколи не дорівнює нулю. - не втримався від м’якої саркастичної ремарки Стрілець.

– Я запам’ятаю і буду напоготові.

– Ваш пес…

– Його звати Локі.

– Локі? Оце у когось фантазія. Ви фанат Марвел, чи все ж міфології?

– Не я йому давав ім’я, тож достойменно не знаю. Обирайте будь-який варіант який до вподоби.

– Це службовий пес?

– Гроза всіх бариг на районі.

– Так от… Не могли б ви змусити його встати з моїх ніг? Мені незручно.

Дегтярьов на це щиро розсміявся. Співбесідник починав подобатися йому все більше і більше.

За розмовами пролетіло більше години, коли майор нарешті зрозумів, що зовсім забув представитися новому знайомому.

– Мене звати Олександр, - врешті решт відрекомендувався Дегтярьов.

– Олександр… - тихо хмикнув Стрілець і обвів його задумливим поглядом. – Павло. Мене звати Павло. - нарешті відповів він, і протягнув Дегтярьову худу прохолодну долонь. 

Той відповів міцним рукостисканням, і щиро посміхнувся: 

– Приємно познайомитися, Павло.

Chapter Text

Весь останній тиждень всі думки Дегтярьова, або, принаймні, більшу їх частину, займав Павло.

Бродяга не дарма все підначував його з приводу занадто пильної уваги до фізика у парку.

Саша відчував себе наче підліток, опинившийся посеред дурної зненацької закоханості.

Він не був упевнений чим саме Стрілецький привернув його увагу з самого початку, змушуючи кожного ранку виглядати худу фігуру на парковій лавці. Тоді ще незнайомець, здавалося, не був нічим особливим, і все ж чомусь раз у раз приковував до себе погляд майора.

Та після знайомства виявилося, що інтуїція не підвела. Павло був… цікавим. Саркастичним, розумним, трохи злим і дуже сумним. Він вдало ховав це за посмішками та іронічними шпильками, але довгі задумливі погляди в пустоту видавали його стан з головою.

І все ж, спілкуватися з ним було приємно.

Павло був не схожим на звичне коло спілкування Саші, і мабуть саме це робило його таким притягуючим.

Дегтярьов щиро не жалкував що після їх посиденьок в кав'ярні, він тепер майже щодня запізнюється в своєму графіку. Воно того вартувало. І Локі фізик теж подобався.

Саша жив один, був давно розлучений. Ганна не витримала його трудоголізму, і її мрія бути жінкою службовця розбилася об сувору реальність його робочого графіку та обов'язків. 

Вона і досі майорила десь на обрії життя Дегтярьова, але не настільки щоб це якось йому заважало. Хоча ділити сумісно нажите майно було тією ще задачею. Павло у себе на кафедрі таких точно не вирішував.

Вже минула половина його відпустки, за час якої Саша намагався “жити життя”, паралельно згадуючи як його, власне, живуть нормальні люди, і закрити всі накопичені за довгий час справи.

З’їздити до батьків, відвезти машину на техобслуговування, відремонтувати нарешті той клятий кран на кухні… Весь цей ворох дрібних і не дуже справ, які він так довго відкладав поза роботою. 

Але в цей п’ятничний день у нього була особливо важлива місія. Провідати Ковальського після чергового курсу хіміотерапії.

Коли Володимир почав свою боротьбу з раком, Дегтярьов зголосився взяти Локі, а це був саме пес полковника, до себе.

Жінка Ковальського збивалася з ніг, бігаючи між лікарнею, роботою і дітьми, тож на вівчара у неї просто не вистачало сил. До того ж, по розповідям Володі, Локі страшенно не ладнав з Шульгою, їх старим котом. Не варто було лишати їх без нагляду.

Полковник вже встиг трохи розкиснути за час лікування, тож всіма правдами і неправдами вчепився в можливість зустрітися десь неподалік лікарні. 

Локі одразу кинувся до хазяїна, забувши про всі манери і вишкіл, аби тільки підставитися під його руки. Дегтярьову навіть довелося притримувати собаку, щоб той на радощах не збив колегу з ніг.

Вівчар метушився між ними, не спроможний визначитися до кого з чоловіків він хоче загравати, більше нагадуючи мале щеня ніж поважного службового пенсіонера.

– От я помру, і ти вкрадеш мого собаку, - засміявся Ковальський до Дегтярьова, з удаваним докором в голосі, – Він тебе вже любить більше за мене, продажна морда.

– Чим він тебе підкупив? Галетами? Розбійник ти. Не сумуєш за Шульгою? Ви два бандити, вічно сваритеся, але я знаю що ви одне одного любите, - Заворкотів полковник вже до Локі, м’яко тріпаючи того за вухом.

Дегтярьов з посмішкою спостерігав за ними, даючи їм трохи часу та простору лише для двох. Ковальський був дуже прив’язаний до своїх тварин, родини та друзів, і бачити як його очі загоряються майже дитячою радістю - було до біса приємно.

Десь в глибині душі, Саша все ще наївно запитував Всесвіт, чому така людина вимушена боротися не тільки зі злочинцями, а ще і з підступною складною хворобою. Але Ковальський, здавалося, не втрачав духу, вперто даючи їй відсіч. 

Вони проспілкувалися з Володею кілька годин, переповідаючи одне одному останні новини. Локі заспокоївся і вмостився в ногах хазяїна, лише іноді басовито бовкаючи до Дегтярьова щоб випросити смаколиків.

Коли вони нарешті розійшлися, Дегтярьов відчував смуток і радість водночас, сподіваючись що позитивні тенденції лікування у колеги будуть зберігатися і надалі.

Дійшовши до парковки, Дегтярьов набрав повідомлення Бродязі: “ Заїду за тобою за півгодини. Відмови не приймаються. Ти обіцяв .”

В назначний час Богдан вже чекав його біля зупинки. Він без вагань застрибнув на пасажирське сидіння, коротко вітаючись з Дегтярьовим. Виглядав реабілітолог відверто не заохоченим майбутнім вечором. Локі радісно завозився на задньому сидінні, в щирому бажанні привітатися.

– Останнім часом так уникаєш наших посиденьок, наче тебе там катують, а не пивом поять, - м’яко підначив майор друга, поки той воював з паском безпеки. – Поїхали, розвієшся. Я тебе завезу додому опісля. Все одне народу буде небагато. А то ти вже скоро мохом вкриєшся, - продовжував Саша.

– Відпустка робить тебе абсолютно несносним, Дьогтю, - закотив очі Бродяга, але посмішка видавала його.

– Не сци, я не приходив вже тижні три, тож получати по шиї від Катерини буду в першу чергу я.

– Страшна жінка, поважаю її. - насмішкувато фиркнув Богдан, все ж трохи розслабляючись.

– Я сьогодні провідував Ковальського. - після деякої павзи поділився Дегтярьов, перестраюючись на сусідню смугу.

– Як він?

– Доволі бадьоро тримається. Правда останні свої три волосини від хімії втратив, але не те щоб це якось кардинально вплинуло на його зачіску.

– Ти жахливий. - не стримав сміху Бродяга.

Вони тихо теревенили і перекидалися жартами поки стояли в черговому столичному заторі на шляху до приємного вечора.

П’ятничні посиденьки були давньою традицією у відділі Дегтярьова, але з часом вони трансформувалися радше у зустріч невеличкого кола його друзів, ніж обов'язкові п’янки з колегами. Тільки найближчі і найвідданіші люди, які його оточували.

Бар “Станція” заховався в одному зі старих двориків, і був, як то кажуть, “для своїх”. Він мав затишну веранду, приховану від метушні центральних вулиць, де частіше за все і збиралась їх компанія в теплу пору року. Гаваєць, незмінний бармен, завжди зустрічав відвідувачів яскравою посмішкою і парою повторених вже мільйон разів жартів. 

Коли вони з Бродягою увійшли всередину, то одразу побачили знайомі обличчя Гарпії та Звіробоя біля барної стійки, які про щось сперечалися з Гавайцем, поки той ліниво протирав склянку.

Точніше сперечалася Гарпія, бармен щось бурчав у відповідь, а Звіробій просто мовчки цідив своє пиво спостерігаючи за перепалкою.

– Робимо ставки, чи мені привезуть мій Мак вже холодним, чи станеться диво, - сміялася жінка, бовтаючи у склянці свій напій.

– Май совість, Катерино, тягти МакДональдс в мій прекрасний заклад, коли тут є фірмові бургери, - засуджуюче буркнув бармен.

– Я хочу свій Бігтейсті, і ніщо мене не зупинить. Навіть ти, Гавайцю.

– Дякуй, що я тебе не виганяю звідси, нахабна ти жінко.

– Ти просто не можеш втриматися проти моєї чарівності і харизми.

– Ага, і місця роботи, - добродушно хмикнув бармен, і відвернувся до когось з інших відвідувачів, щоб поновити напої.

– Зараз буде смішно, якщо замовлення привезе твій роднулик. - з посмішкою повернулася Гарпія вже до Звіробоя.

– Я не думаю що з тисяч київських кур’єрів ти знайдеш того єдиного потрібного. - закотив очі той. – Але я передам Спритнику що ти за ним сумуєш.

Дегтярьов лише розважено фиркнув, спостерігаючи за цим діалогом, і підбадьорливо кивнув Бродязі, який, здавалося, знову поплив думками кудись дуже далеко.

Саша не збрехав, коли сказав що не був у барі вже кілька тижнів.

І хоч він насолоджувався відпусткою вперше за кілька років, він не міг не хвилюватися як там його відділок без нього. Майор вірив, що його люди відповідальні і професійні, але чомусь підсвідомо очікував якоїсь сраки. Бо ну він дійсно знав своїх підлеглих. Іноді вони бували гірші за дитсадок.

Після короткого привітання Гарпія і Звіробій обидва радісно кинулися до Локі, від чого Дегтярьов закотив очі. Авжеж, було одразу ясно хто головна зірка вечора за версією кінологів.

– Не сюсюкайте там з ним сильно. Ковальський вже мені висказав що я йому собаку розбалував, - добродушно буркнув він, і попрямував до їх звичного столу в дальньому алькові.

– Локі старанно працював стільки років, тож на пенсії має повне право бути розбалуваним, - засміявся Звіробій у відповідь, підіймаючи вівчара на руки як дитину, і слідуючи за Сашею. – Я б на твоєму місці не віддавав цього пундика.

Локі на це лише щасливо вовтузився, і намагався облизати смаглявого кінолога.

– Ну що, щасливий відпускник? Як там просте життя? Вже встиг скататися на море? - підділа Сашу Гарпія, вигулькнувши поруч.

– Могла б і трохи лагідніше з безпосереднім керівництвом, Катерино, - закотив очі майор.

– Ми не по формі, можу бухтіти на тебе скільки захочу.

– Ти до речі, винна мені пиво з минулого разу.

Жінка на це лише закотила очі, але чесно пішла домовлятися з Гавайцем, поки Дегтярьов з Бродягою зручніше пересували стіл і стільці для всієї компанії.

Влаштувавшись, і очікуючи поки інші підтягнуться, Саша спостерігав за своїми товаришами.

Він був радий що у нього були ці люди. З більшістю з них його звела робота, інші – лишилися з часів навчання. Як от Бродяга.

З ним все було просто: кращий друг, з яким і у вогонь, і у воду, та хоч дітей хрестити, якби вони були.

Ходили разом на секцію стрільби в студентські часи, і так з тих пір вже понад десять років не розлий вода. Богдан завжди міг “підхопити” його в найскладніші моменти і підставити плече, даючи час оклигати. Дегтярьов не переставав дивуватися скільки в Бродязі ховається сил і відданості, які він так щиро дарує всім - пацієнтам, друзям, і тій подобі родини яка у нього була.

Далі погляд майора перемістився до Звіробоя, який радісно возився з Локі біля столу. Колишній кінолог їх відділку, який тим не менш, впевнено перейшов у розряд близьких друзів.

Дегтярьов завжди спостерігав за Алімом не стільки з професійною цікавістю, скільки з дружнім захопленням. Чесний і співчутливий, можливо саме тому він і не прижився у лавах СБУ, Алім мав непросте минуле, але воно його не зламало.

Спритник, партнер Звіробоя, теж частенько доєднувався до них, коли дозволяв графік. Але сьогодні його не було видно.

Артем був ходячою катастрофою, але вони з Алімом дивовижним чином врівноважували одне одного. Звіробій заземлював схильну до пригод дупу партнера і втримував від дурних ідей, а Спритник, натомість, не давав кінологу покритися мохом в своєму медитативному існуванні.

Саша перевів погляд далі.

Катерина, з позивним Гарпія. Головний кінолог його відділу, протеже Звіробоя, яка замінила його на посаді, коли той пішов у “вільне плавання”.

Гостра на язик шельма, яка, тим не менш, стояла за своїх друзів горою. Настільки пробивна, що Дегтярьов і сам іноді її боявся. Саме вона і тримала відділок в узді, поки майор насолоджувався своєю відпусткою.

В цей же час в бар тихо прослизнув Телеграф, який нечасто складав їм компанію поза роботою. Він був тихим відлюдькуватим хлопцем, який вічно возився з папірцями і дозволами, але також був до біса розумним. Дегтярьов подумки пророкував йому непогану кар’єру.

Слідом за ним до бару ввалилися Нор та Габела.

Що ж, вечір переставав бути млосним, бо там де з’являлися ці двоє, навколо все перетворювалося на шапіто.

Вічно недовольні, Діма та Гоша сварилися як стара подружня пара, але працювали на диво злагоджено. Половина відділку терпіти не могла їх вічні розбірки, а інша, на чолі з Гарпією, хіба тільки попкорн не приносила на кожну “виставу”.

Швидко виторгувавши у Гавайця своє пиво, Габела вальяжно увалився за стіл і зухвало випалив:

– Дьоготь ти аж сяєш. Зізнавайся що у тебе сталося? Вийграв в лотерею? Закопав десь колишню тещу?

– Просто не бачив ваших мордяк кілька тижнів і одразу омолодився на десяток років.

Габела на це вибухнув сміхом, а Нор як завжди невдоволено скривився. Хоч щось в цьому житті було незмінним.

Всі нарешті зібралися. Голоси за столом то притихали, то вибухали сміхом, дзвеніли склянки та тарілки, Локі дрімав під ногами в “куточку тверезенників” в лиці Дегтярьова та Звіробоя які сиділи з безалкогольним пивом.

Десь серед цього звичного хаосу, Саша витягнув Бродягу на веранду покурити.

– Розповідай що там у тебе вже сталося. Дійсно ходиш весь світишся, аж противно, - насупив носа Богдан.

– Ну… Я все ж розговорив того хлопця з тростиною.

– О ні, тільки не кажи що ти запросив на побачення місцевого божевільного.

–  З яких пір ти судиш людей по одному лише вигляду, ммм, Бродяго?

 – Я відчуваю, що зараз почую приблизно сотню аргументів, чому твій дивак з тростиною зовсім не дивак, так Дьогтю? - піддів друг з втомленою посмішкою, запрошуючи поділитися тим що “накипіло”.

Саша не забарився, і почав викладати все цікаве що знав про Стрілецького. Мабуть дійсно звучав як закоханий першокурсник, судячи з того як друг поступово скучнішав обличчям, закочував очі і хитав головою. Після другої сигарети, думки Бродяги вже явно плавали десь далеко. Не те щоб Дегтярьов його звинувачував за це, але така поведінка здавалася дивною.

Час в компанії друзів летів швидко і легко, але Богдан так і не проявляв активної залученості в розмови. Він пішов раніше, явно чимось пригнічений, кинувши наостанок якусь дурну відмовку.

– Я сам доїду додому, не переймайся, Саш. 

З кращим другом явно щось творилося, але Дегтярьов не міг зрозуміти що саме. Щось з чим варто було б розібратися.