Work Text:
В розрідженому повітрі пролунав гул, а потім різкий звук і скрегіт несправного маневрового двигуна.
Після запала тиша, але ненадовго, бо її розрізав крик:
— Та щоб тебе, Мілате! Ти мені всіх яхонів перелякав!
Озрік Неясов — вчений-ксенобіолог — стояв серед кущів, його погляд метав блискавки, руки він схрестив на грудях і весь вид, від високого лоба, на яке спадали пасма русявого волосся й до важких чоботів, виражав незадоволення. Яхони — місцеві ракоподібні, схожі на величезних мокриць із переливчастими панцирами, метушилися й ховалися в дрібні нірки.
Мілат — штурман, пілот, скалка в дупі Озріка й власник зорельота, який і привіз на цю планету ксенобіолога, — ніяк не міг почути незадоволеного крику, бо ж він зараз був в рубці, проте Озріку ніщо не заважало виливати емоції.
Він не знав, чи то найняти Мілата було найбільшою помилкою в житті, чи, навпаки, найкращим рішенням. Бо, з одного боку, навряд хтось впорався б з нестабільною кротовиною краще — Мілат показав якісь неймовірні дива пілотування, коли системи зорельота відмовили та він був змушений перемкнутися на мануальне управління, а з другого — будь-хто інший не полетів би взагалі, скільки б Озрік не вмовляв.
До того ж Мілат іноді був просто нестерпним.
***
Вони познайомилися місяць тому на зоряній базі. Озрік шукав, хто зможе доправити його до зоряної системи ЦУ-3, де екосистема придатної для життя планети мала чимало рослин і лише кілька видів тварин. Озрік збирався довести або спростувати те, що яхони були повними монополістами на цій планеті.
Проте це виявилося значно простіше задумати, ніж втілити. До зоряної системи вела нестабільна кротовина, стан якої в останні кілька років лише погіршувався. Жодна експедиція не збиралася в той бік і навіть приватні пілоти не бажали ризикувати шиєю… Окрім Мілата Сваш.
Озрік не міг стримати здивування при зустрічі з цим зухвалим молодиком, що на якийсь ляд носив на рудих кучерях дурнуватого капелюха, який жахливо не пасував до звичайного сріблястого комбінезона і простої жовтої сорочки.
Мілат було заледве двадцять, Озрік у свої тридцять вісім почував себе поруч ледве не сивим дідом.
— Не турбуйся, ця кротовина мені — виклик, — широко усміхнувся Мілат, а потім трохи знітився, перш ніж спитати: — Ти ж не проти, якщо я перейду одразу на ти?
— Не проти, — зітхнув Озрік. — Головне, щоб ми потрапили до зоряної системи й, бажано, не через триста сотень світлових років.
— Доберемося за тиждень! — запевнив його Мілат.
***
Автопілот вів зореліт по координатах, Озріку видавалося, що підлога під ногами вібрує, але він знав: це більше від знання, що вони рухаються. Людина не здатна дійсно відчути переміщення в космічному простор. Навігаційні вогні в рубці блимали в такт імпульсам, що приходили з найближчого маяка. Кротовина ще була далеко, але на екрані вона вже відображалася — сріблястий овал із розірваним краєм. В рубці панувала тиша, якщо не рахувати ледь чутного гулу та періодичних сповіщень системи. От зараз на екрані з’явився напис:
"Стабілізація маршруту завершена. Перехід — через три години сорок дві хвилини"
— Якщо хочеш подрімати, я можу ввімкнути нічний режим, — запропонував Мілат, відкинувшись у кріслі, злегка повертаючи голову до Озріка.
— Я не сплю в дорозі, — коротко відповів той, гортаючи дані про планету на планшеті. Нічого нового він вичитати не міг, враховуючи, що досліджень яхонів за останні двадцять років було небагато.
Пара хвилин тиші. Потім Мілат знову заговорив:
— Ага. Бо страшно, що я раптом зверну з маршруту й продам тебе космічним контрабандистам?
— Ні, — Озрік не відривав погляду від екрана. — Бо в мене безсоння. Плюс, більшу частину часу я проводжу на зоряних базах, де нема чіткого режиму дня й ночі. Тож і сам не маю чіткого режиму.
Мілат гмикнув.
— А я думав, ти просто не довіряєш пілотам. Ну, типу мене.
— Я не довіряю конкретно тобі. Щодо інших пілотів ще не вирішив.
— Ранив у самісіньке серце! — Мілат поклав руку на груди, а потім злегка повернувся, спершись ліктем на спинку крісла, і подивився на Озріка. — Хоча визнай, ти на мене дивишся.
— Невже? — звів брову Озрік.
— На мене, — зухвало усміхнувся Мілат. — Не треба соромитись, я звик, що мене розглядають.
— Мені просто цікаво, скільки тобі років, — відказав Озрік, не змінюючи тону. — Бо зазвичай я не довіряю своє життя молодшим.
— О! — Мілат аж випростався в кріслі. — А з чого ти взяв, що я молодший?
— Бо поводишся, як підліток, що викрав корабель у батьків.
Мілат розсміявся.
— Це найприємніше, що мені казали цього тижня! Але насправді… мені двадцять сім.
— Я думав, що максимум двадцять два, — промимрив Озрік.
— Двадцять два?! То я можу пишатися, що так молодо виглядаю. Це все мій триступеневий догляд за шкірою, — Мілат відкрито веселився.
Озрік все ж відірвався від планшета і глянув на нього — якось довше, ніж слід було б. Мілат це помітив і, звісно, скористався:
— А тобі скільки?
— Тридцять вісім.
— Тридцять вісім? — Мілат злегка підняв брови. — А виглядаєш на… тридцять п’ять з половиною.
— Це має бути комплімент?
— Залежно від того, чи ти починаєш мене вважати не таким вже й молодим, — він примружився. — А раптом я — твій виняток?
"Він бува не фліртує?" — замислився Озрік. Йому починало здаватися, що вони зараз говорять не про довіру до професійних якостей пілота, а про щось особисте. Не те, що Озрік ніколи не мав випадкових романів, але конкретно в цій експедиції якось не планував.
— Сумніваюся, що ти мій виняток, — сказав він уголос.
— Ну, тоді принаймні дозволь бути твоїм науковим інтересом, — підморгнув Мілат.
— Я досліджую фауну. Не пілотів.
— А я, до речі, теж звір. Особливий вид — Мілатус нахабний.
Усмішка мимоволі розтягнула губи Озріка.
— Це вже ближче до правди.
"Стабілізація маршруту. Наступне оновлення — через тридцять хвилин", — нове повідомлення на екрані.
— Ну от, — сказав Мілат. — У нас ще є пів години. Тож у мене буде час довести, що вік — це просто отака красива цифрі.
— А я можу довести, що терпіння — це русерс. І в мене воно, доречі, закінчується.
— Гаразд, мовчу. Але тільки тому, що ти мені подобаєшся.
Тиша тривала рівно п’ять секунд, бо Мілат почав щось мугикати собі під ніс, а Озрік не зітхнув і не сказав:
— Якщо ти будеш мовчати хоча б хвилину, я почну вважати це дивом.
— Я вмію мовчати! — сказав Мілат. І одразу додав: — Хочеш перевірити?
— Уже перевіряю.
І, на диво, хвилину в рубці справді стояла тиша. А потім Мілат взявся розповідати про свою батьківщину — супутник газового гіганта — й те, що його мати — найвідоміша гонщиця їхньої зоряної системи. Озрік мав визнати, що харизм в Мілата було не відняти й слухати його історії виявилося на диво приємно.
***
Озрік очікував, що нестабільна кротовина почне приносити проблеми одразу, як вони в неї потраплять. Але політ тривав так само спокійно, як і будь-який інший. Мілат сказав, що, якщо їм пощастить, вони встигнуть пролетіти до системи ЦУ-3 без усіляких перешкод. І тим часов взявся проявляти усілякі знаки хаотичної уваги до Озріка. Наприклад — намагався готувати йому. Що сталося і сьогодні.
Маленький камбуз наповнювало підозріле шипіння. Щось пузирилося, шкварчало, дим утягало в вентиляцію. Червоний Мілат, що закотив рукава сорочки до ліктів, гордо помішував вміст пательні.
Озрік підозріло оглянув хаос. Він збирався просто випити енергетик і взяти якийсь батончик. Але…
— Що… це? — запитав він з ввічливою тривогою.
— Це сніданок! З урахуванням потреби в білках, і… ну, мого натхнення, — Мілат розвернувся й підняв лопатку в повітря. — Спеціальний омлет із яйця, ідентичного справжнім, шпорцієвого кореня і я ще додав трохи ферментованої фірґи. Дуже корисна штука!
— Фірґа? — Озрік підозріло зіщулився. — Хіба її може їсти хоч хтось в кого, знаєш, є рецептори й він відчуває запах?
— Ну я ж її підсмажив! Запаху майже не залишилось. — Мілат швидко обернувся до витяжки, потім знову до Озріка. — Бачиш?
— Мілате… — Озрік зітхнув.
— Гаразд, гаразд! — підняв руки Мілат. — Це ще не все. Твої улюблені батончики теж є. Я справді хотів тебе потішити, бо ти заслуговуєш на гарячий сніданок! Навіть якщо він... трохи смердить.
— Трохи? — Озрік примружився, вдихаючи. — Витяжка вже в режимі екстренного очищення.
Він перевірив планшет.
— Штучний інтелект корабля щойно спитав, чи в нас хімічна атака.
Мілат знітився, потім усміхнувся.
— Ну добре. Тоді просто скажи, що хочеш, і я все приготую, слово честі, і буде тобі без фірґи.
— Нічого не треба, — махнув рукою Озрік. — Довези мене до місця призначення і потім назад. А з їжею я розберуся. Якось розбирався всі роки життя.
Звісно, на якомусь рівні така турбота була… приємна. Але Озрік нагадав собі, що це суто наукова експедиція та й він сам вже не молодий хлопчик, щоб кидатися на будь-кого, хто проявив до нього ну хоч трохи уваги.
— А на твоїй батьківщині є якісь специфічні страви? — несподівано запитав Мілат. — Я міг би приготувати!
— Я з Десмери-Нова, — відповів Озрік і, по насупленним бровам Мілата зрозумів, що такої відповіді недостатньо. — Не чув про цю планету?
Пілот як раз намагався прибрати залишки “хімічної атаки”, він знизав плечима.
— Щось про культ технологічного розвитку, закрите суспільство… Чи я з кимось плутаю?
— Не плутаєш, — зітхнув Озрік, — на Десмері-Нова технології стоять вище біологічних форм життя, тож мені, з моєю цікавістю ксенобіологією, явно було там не місце. І в нас нема ніяких страв… Багато хто взагалі переходить на харчування ін’єкціями або ставить імпланти для переходу на підзарядку від мережі.
Мілат здригнувся.
— Щось дуже неапетитно, — промовив він і задумливо спитав: — А в тебе є імпланти?
— Деякі, — відповів Озрік. — Але не стосовно харчування.
Щось в його погляді напевно підказало Мілату, що далі краще не запитувати. Хоча насправді Озрік був не проти розповісти про репродуктивні імпланти або про ті, що покращили його слух та зір.
В цю саму мить освітлення змінилося на червоне і заверещала сирена.
— Схоже, штучний інтелект вирішив, що тут таки є хімічна небезпека, — усміхнувся Мілат.
***
Зореліт струснуло.
Точніше, звісно, жоден з двох пасажирів не відчув цього на собі, як не відчував поворотів навколо своєї осі чи прискорення, але освітлення змінилося й система корабля відправила повідомлення на всі пристрої і екрани.
"Виявлено нестабільність у структурі кротовини. Рекомендовано зайняти місця в рубці"
На щастя до неї було недалеко, тож Озрік пірнув до рубки й сів у вільне крісло праворуч від Мілата.
— Мілат?! — спитав він в пілота.
— Все в нормі, — коротко відповів той. Його руки вже ковзали по панелі керування. — Автоматика глючить. Перейду на мануальне.
Озрік відкрив було рота, щоб спитати, чи це розумно, але світло поблякло. Зображення на екранах перекручувалося. Озрік відчув, як його серце стиснулося від неприємного передчуття. У такі моменти все зайве випаровується, залишаючи лише думки, які справді мають значення.
Тепер, дивлячись, як пілот зосереджено керує кораблем — без зайвих емоцій чи жартів — Озрік уперше подумав, що був несправедливим.
Мілат вміє бути серйозним. А ще дійсно може про нього потурбуватися.
***
Корабель сів на планету і демпфери вимкнулися буквально в останні кілька секунд, але, як стверджував Мілат, вони обійшлися малою кров’ю. Щодо зорельота — поки що було незрозуміло.
Озрік за першої нагоди вибрався назовні — на щастя ця планета була не просто придатна для місцевого життя, а ще й придатна для життя людей.
Мілат вийшов трохи згодом, він бродив навколо зорельоту зі сканером і супився.
— Ну? — запитав Озрік.
— Ані слова, — відповів Мілат. — Бо зараз або я розсерджусь, або сяду й розплачусь.
Озрік мовчки чекав. Через хвилину Мілат зітхнув і все ж продовжив:
— У мене був єдиний варіант нас врятувати, тож я перейшов на мануальне керування під час збурення всередині кротовини. Стабілізатори ледь витримали, одна з гравітаційних пластин перегоріла, гідроприводи в передньому правому модулі також під питанням. Якщо коротко — корабель не полетить без ремонту.
— Наскільки все погано?
— Залежить, скільки в тебе часу на дослідження цих… як ти їх називаєш?
— Яхонів.
Мілат кивнув.
— Тоді ми встигнемо. Поки ти бігатимеш за місцевими тваринками я розберуся з пластинами й приведу до ладу гідроприводі. Якщо пощастить — ще й кавоварку полагоджу.
Озрік серйозно сказав йому:
— Якщо знадобиться допомога… скажи.
Мілат широко усміхнувся.
— Ти щойно образив мій інженерний геній до глибини душі. Якщо вже ксенобіолог пропонує допомогу…
— Я просто не хочу застрягти тут назавжди.
— Але, якщо застрягнемо — будемо вдвох, — підморгнув йому Мілат.
І цього разу Озрік не встиг стримати усмішку.
***
Пил і пісок підіймалися з кожним поривом вітру. Буря насувалась із заходу.
— Яхони дійсно єдині тварини, що можуть тут існувати, — сказав Озрік задумливо. — З такими бурями й не дивно.
Ті самі яхони пересувалися невеликими групами, виписуючи на піску загадкові візерунки, що скидалися на шифр або якусь первісну писемність.
— Вони ніби щось обговорюють, — озвався Мілат, він стояв, спираючись на камінь, і роздивлявся ракоподібних. — У мене таке враження, що один з них тільки-но намагався пояснити іншому теорію часток.
Озрік підняв брову, але не відповів. Ще кілька секунд він вдивлявся в дані про рух вітру, поки сильний порив не кинув йому в обличчя жменю піску.
— Час тікати, — пробурмотів він. — Пил підніметься до сорока метрів.
Вони вже встигли розробити маршрут: короткий спринт до корабля, повз брилу, під якою тимчасово ховалися від сонця. Мілат заявив:
— Якщо не добіжиш — я тебе винесу!
— Не сміши, — буркнув Озрік, затуляючись рукавом від піску.
Виявилося, що ксенобіологи бігають швидше пілотів, коли їх життю загрожує буря.
***
Зсередини зорельоту бурю було чутно — вона походила на величезного звіра, що треться боком об корпус та чи то гарчить, чи то муркоче й просить, щоб його пустили. Освітлення мерехтіло.
Озрік витер піт із чола, сів на підлогу, сперся на холодну стінку.
— Ти поводишся так, наче це якісь веселощі, — звинуватив він.
Мілат сів навпроти, ближче, ніж зазвичай. На обличчі у нього була знайома напівусмішка.
— Бо це весело. І ти мені дуже подобаєшся, коли в тебе пісок у волоссі.
— Не починай.
— Але ж я не закінчував.
Озрік хотів щось відповісти, але слова не йшли. Мілат усе ще дивився на нього, очі блищали. Озрік вже знав цей погляд. От же самовпевнена скалка в дупі.
Він не відвернувся.
— Іноді, — сказав тихо, — я втомлююсь.
— Від мене? — спитав Мілат.
— Ні. Втомлююся стримувати себе і не відповідати на твій флірт.
— То перестань, — прошепотів Мілат і вже за мить був ближче.
Їх губи зустрілись. Зовнішній світ затих, і все звелося до дотику: тепла рук, обвітрених губ, гарячого дихання.
Озрік не відштовхнув Мілата. Навпаки — притягнув до себе.
Буря триватиме ще довго. Але всередині корабля стало раптово затишно.
***
М’яке світло аварійних ламп усе ще тремтіло — буря до кінця не вщухла.
Спочатку було приємно. Тепло, м’яко, дуже затишно… А потім мозок нарешті зібрав докупи факти: Озрік лежав у ліжку, притулившись лобом до чиєїсь ключиці. Чиєїсь дуже знайомої ключиці.
Він на кілька секунд завмер, оцінюючи ситуацію: голий торс Мілата, їхні ноги переплетені, одне його коліно — небезпечно близько до…
— Ой… — прошепотів сам до себе.
Він почав повільно, дуже обережно відсуватися, ніби лежав не поруч з пілотом, навігатором і скалкою у своїй дупі, а з якоюсь небезпечною тварюкою. Але коли ковдра трохи зсунулася, Мілат ворухнувся і тихо сказав:
— Холодно буде, якщо вилізеш.
Мілат розплющив очі й глянув на нього з тим виразом, який може означати або "я все ще не розумію, як це сталося", або "я дуже інтелігентно панікую".
— Ти… не шкодуєш? — нарешті спитав Озрік.
— Я? Та ні! Ну, тобто... Ну, трохи. Але не через тебе! Через себе. Через те, що я, можливо, стогнав твоє ім’я занадто голосно. — Він хмикнув, прикриваючи очі долонею. — Якщо ШІ корабля усе записало, я втрачу ліцензію пілота.
— Мілате, — Озрік зітхнув. — Навряд ліцензію забирають за секс за взаємною згодою.
— Ну гаразд. Тоді, якщо ми вже тут, голі й ніякові, може… ще раз?
Озрік підняв брову.
— Серйозно?
— Ну, все одно поки не пройде достатньо часу після шторму твої дорогоцінні яхони не вилізуть з нір… Тож…
Мілат широко усміхнувся. Озрік тільки зітхнув.
***
Зореліт мчав до світлової плями входу в кротовину. Системи працювали достатньо добре й Мілат сподівався, що вони витримають. Озрікові не давала спокою глуха тривога. І не тільки через ризики в нестабільній кротовині.
Він сидів у своєму відсіку, крутив у руках планшет. Пальці ковзали екраном, він переглядав дані по яхонах: структура панцира, поведінкові моделі, реакція на бурі. До того ж у вантажному відділенні їхав контейнер з десятком живих яхонів. Усе вкладалося в зрозумілу логіку, тепер в нього було достатньо інформації для подальших досліджень. Що ж не так?
Він відкрив діагностичну панель імплантів — він проводив цю процедуру значно рідше, ніж мав би, але можливо тривога пов’язана з ними. Біометрія, зорові й слухові імпланти в нормі, репродуктивний…
Репродуктивний імплант блимнув жовтим.
Озрік завмер. Прочитав ще раз. Іще.
"Можлива вагітність. Статус: непідтверджений. Підтвердити/Скасувати"
В горлі пересохло.
Він миттєво натиснув на розгорнутий звіт — гормональні коливання, концентрація біомаркерів, підвищена адаптація імпланту. І хоча ще нічого не було остаточним, система чітко зафіксувала зміну режиму.
— Озрік? — голос Мілата долинув з динаміка внутрішнього зв’язку. — За п’ять хвилин стрибок. Хочеш подивитися на спалах, чи вже все одно?
Озрік не відповів одразу. Він дивився на екран, на таке беземоційне "скасувати".
— Іду, — відповів, зрештою, хоча знав, що Мілат не може його почути.
Він вимкнув планшет.
До повернення на зоряну базу він мав з’ясувати одне важливе питання.
***
— Тож маю питання. Ти хочеш бути батьком? — спитав Озрік, коли вони вдвох сиділи на камбузі.
Мілат усміхнувся, трохи напружено.
— Це питання філософське чи погроза? Ну знаєш, наче ти підсипеш мені чогось і каструєш, — він зробив пальцями жест, наче відрізав щось ножицями.
— Ні. Питання серйозне, — Озрік постукав по сонячному сплетінню і продовжив: — В мене є імплант, що дозволяє вагітність. Так сталося, що зараз він може її розпочати. І через те, що ми...
Оторопілий погляд змусив його спинитися.
— Чекай. Чекай. Ти хочеш сказати, що залетів від мене?! — очі Мілата зараз розширилися від шоку.
Озрік незадоволено насупився.
— Я б не використовував такого вульгарного слова, — сказав він. — Бо в мене все ж є вибір. І я точно не збираюся ростити дитину один.
Мілат кліпнув кілька разів. Потім потер лоба кінчиками пальців, гмикнув так, що це більше походило на істеричний схлип.
— Слухай, я можу подумати? Це якось… дуже несподівано, — видавив він.
Озрік знизав плечима.
— Точно є час до нашого прильоту на зоряну базу. Але я волів би знати точно.
Мілат напружено кивнув.
— Гаразд. Я… точно скажу. Тоді. Вау… Ого… Я… не очікував.
Він махнув руками в повітрі. Знову видав той дивний схлип, перш ніж вийти з камбуза.
***
Поговорити з Озріком й надати відповідь Мілат наважився в останні кілька годин, які вони летіли від кротовини до зоряної бази.
***
Озрік вдихнув на повні груди й моментально закашлявся. Здавалося, що всі дерева вирішили квітнути одночасно, тож в повітрі стояв ледь не цукровий аромат.
Батьківщина Мілата зустріла Озріка дуже тепло. Так само як його батьки й сестри. Та сама мати-гонщицясміялася й говорила, що не вірила, наче в такого шилодупого малого буде сім’я до сорока.
Голос Мілата пролунав від найближчих квітучих дерев.
— Ти бачиш, де татко?
— Тато! Дивися, я сюди сама залізла!
Озрік усміхнувся: Тара, їхня вже шестирічна донька, сиділа на гілці дерева, що височіла ледве на метр від землі, але Мілат все одно стояв поруч, готовий в разі чого підхопити малечу.
Хто ж міг подумати, що та експедиція принесе такі результати. Що в особистому, що в професійному плані. Після їх повернення до зоряної бази кротовину до ЦУ-3 взагалі перекрили через нестабільність і мали знову спробувати налагодити років за десять. Тож Озрік мав унікальні наукові дані про яхонів і екосистему планети загалом, за що частина ксенобіологічної спільноти була йому вдячна, а ще частина (яка подекуди перетиналася з першою) неймовірно заздрила.
— Озріку! Ти йдеш до нас?! — прокричав Мілат.
— Не з моєю алергією, — гукнув у відповідь Озрік і чхнув на підтвердження. — Побачимося вдома!
Мілат щось сказав Тарі й та весело розсміялася.