Work Text:
Туманний дім височів зі свого пагорба прямо над березами, вербами засмученими, поки місяць без жалю розкидався надто яскравим білим світлом, від чого все довкола було достатньо видно без жодного ліхтаря. Від місяця навіть тіні падали з дерев на листя в річці, ніби як удень все покривалося прозорими темними копіями. Лишень різниця була у небі, яке й не було прикрите хмарами, чого окрім білого шрамованого кола були і малі цятки, як на перших кіноплівках. По всьому верхньому полотну простягались, ніби то їхня справжня домівка була. Так, ніби не вони щоранку безслідно зникали, боячись натрапити на сонце і погляди тих, хто вже, на жаль, не спав і йшов по справах.
Ніч була б приємною річчю, особливо в такій усипаній блискучою рідиною листям верби на берегах ручійка і кількома ближніми жучками-ліхтариками, аби ж тільки хатина вище не затуляла собою всю гармонію мовчазної ночі. Вона гучно, порівняно з усім навколо, стогнала щоразу, як або птах вугільний сяде, або вітер тихіше річкової риби прослизне повз. Це нервувало, це викликало сироти, це навіть совість мучило, ніби вона була вправним маніпулятором, а не склеєною купою відсирілих дошок зі склом.
Під чоботами листя шкрябтіло достатньо, щоб видати того, хто в тих чоботях до верху по стежині пробирався. Стежині, що вже просмерділась мертвим чимось. І саме від неї так тхнуло страшенно, бо ж деінде поза звичайний запах застояної води, трави і прохолоди. Поки людина йшла, холод не лише запахом був відчутний, бо далі тільки потрапляв до ніздрів та й все зникало в них: один колючий біль з кожним вдихом повітря, а з цього виходили сльози в очах, що теж від прохолоди ночі так само страждали.
Вже стояв він перед самим домом, на самій верхівці пагорба, де поряд жодного дерева чи кущика, будь чого, що виділялося на фоні короткої трави і самої будівлі – все залишилось позаду, знизу. А місяць, такий явно веселий видовищем чоловіка в чорному пальті, що шукав в карманах ліхтар, тихо трішки визирав з-за дерев’яного даху, бо все ж і йому страшно ставало.
Або ж страшно цікаво.
Сонхва. Це було написано в його блокноті, з самого верху листка, щоб привернути його увагу до свого ж туманного мозку в майбутньому; а далі йшли записи щодо цієї страшної хатини дивнуватим почерком, ніби рука була не його, а ручка взагалі не лягала у долоні.
«Не стій надто довго. Не дивись у відображення надто пильно. Не гукай своє ім’я у підвалі. Не дивись довше потрібного на двері – відчиняй їх одразу, берись за ручку, зачиняй, бий сокирою, лише не дивись порожнім поглядом. Не знімай павутиння з кутків. Не торкайся картин. Не бреши про те, що в дитинстві ти зробив з безхатніми тваринами. Не дивуйся, якщо дихатиме в шию. Не тремти, як п’яний батько.»
Блокнот випадково припав до руки в кармані, перед тим, як він все ж намацав знизу в кутку гладку палицю. Чорну й блискучу, коли витягнув з глибокого місця. Сонхва нервово відкинув чорне пряме пасмо перед оком, після чого тихе дзижчання і ліхтар запалав, хоч і не достатньо, аби перебити місяць у таку білу ніч. Та він точно буде найяскравішим, коли довкола його огорнуть дошки серед всі чотирьох сторін замість такого спокійного, млявого лісу.
Справді, так і вийшло, як лише бруднуватий та з листям в підошві чобіт став на поріг до вже прочинених дверей, а попереду погляду простягнулась темрява глибока. Попереду з кроком лунав гучніший стогін приміщення, деревина під ногою прогиналась, трохи переходячи на смачний хрускіт. Дивно, чого він прозвучав так смачно, коли дихання ставало складнішою дією, ніж було до цього. Чи це, можливо, лише після звуку вдих став таким, що повітря все довкола зникло й потрібно було знаходити оазис серед пустелі. Або ж місце без такої кількості пилу й духоти.
Все одно це місце було тихішим за перебування під водою. Там хоча б у вухах вода створює неприємний шум, а тут і взагалі нічого, якщо не рухати жодною кінцівкою, не ворушити тутешнє повітря. Та так не рухатись не можна було, тож кроки продовжились вглиб будівлі.
Двері, подерті, пошарпані кігтями, з якимось жовтим слизом, давно застиглим і акцентним на сірих візерунках дерева. Гарно слиз припав до них одначе. І ручка, темніша за все інше, теж гарна, теж подряпана і гарантувала потрапляння скалок в шкіру, хоч одна б точно прослизнула непомітно, на наступний день вже сяючи червоним на пів долоні. Неприємно було б, якби шматочок деревини заліз під шкіру так, що не дістати його ніяк – лише розрізати канцелярським ножем шкірку, проникати в плоть за скалкою, щоб гній перестав утворюватися.
Точно, не дивитись надто довго, не розглядати, не пялитись, як причарований шматком гидкого дерева. Сонхва пригадав настанову, тут же хапаючись за ручку і з силою швиряючи двері об стіну, що викликало осипання чогось схожого на велику кількість пилу. І якнайшвидше зайшов у них, оминаючи новий поріг.
До цього він не намагався зважати на те, що було довкола нього, лише на те, що око випадково вловлювало і залишалось трохи довше, ніж треба чи очікувано. Та в цій кімнаті він вже озирався. Вона і більша, і просторніша, все ще явно захаращена непотребом та зламаними речами. Через це вона вже ставала не такою великою, як була насправді, та достатнього розміру, аби Сонхва міг нарешті підійти до меблів, щоб придивитись уважніше, що з ними.
Колись гарне крісло в світлі ліхтаря посеред чорноти було мертвенно сірим, з білими квітами як візерунок. Нитки подекуди нахабно вислизали з полотна й направлялись у різні сторони, переважно туди, звідки їх колись витягли. Окрім кількох тих, що були надто довгими і тут вже правила гравітація. Головним було те, що був такий самий цвіту кульбаби слиз, що на тих дверях, куди дивився надто довго і вже шкодував про те. Краплі насичені та давно, незнано скільки років чи десятків, в’їдалися в тканину. На такій сірій поверхні слиз ставав майже не неоновим.
Далі Сонхва прямував до столу поряд. Нічого дивного, звичайний закинутий дерев’яний стіл, лише відрізнявся від іншого дерева, що кружляло довкола, лакованою поверхнею. Через це колір був не сіруватим до гидоти, а простим, звичайним, просто старим столом з парою шухляд. І кількома подряпинами кігтів, немалих.
В одній шухляді, відкритою зі скрежетом, лежали прості гумки, палички, шматки папірців для записів, які були повністю недоторканими, каштанчик, якось багато піску та пляшечка з валеріани. Нічого цікавого чи надто змістовного для ока. В другій все так само просто жовтий папір, зелений олівець, пісок і кілька пластирів. Звичайно, що нічого цікавого і тут, лише пустий мотлох.
На стіні поряд простягались довжелезні сліди пазурів. Такі довгі, що ліхтар не міг довго знайти кінця їм на стіні. А закінчились аж на стелі.
Раптом свист. Людський чи неприродній – сказати було важко. Можливо, просто знову навіть будівля могла від вітру починати співати. Вона постійно співала, майже завжди. Але свист був гучнішим за кілька секунд. Ліхтар з ним не допоможе, але Сонхва продовжував намагатись знайти звідки надходив на диво приємний, та якось насмішливий звук.
А рухатись треба було.
Кілька важких кроків. Він знову став, але вже дивлячись на пошматовану картину. Таку, що колись мала пейзаж гарний в собі, а тепер висів один каркас, та й той не золотий вже, а облізлий сірий. Неприємний. Гидкий.
Не треба було дивитись на картину, не треба було, картин всюди купа, чому саме ця мала здивувати око, що він дивився туди довше, ніж хотів?
Пальто зачепилось за край обламаної частини табурету, коли чоловік йшов далі - по нові види кімнати. На мить того здивувало, що вікна тут хоч і були, та не давали ніякого світла в кімнату. На вулиці безперечно було так осяяно все і безхмарно в небесах, що таке ставало враз неможливим. Рятівником був все той самий ліхтар, попереду якого опадали частинки пилу густою чергою.
Нові двері, на які Сонхва намагався не дивитись довше можливого, прочинились і впустили його так само легко, як і свист просто розчинився. Під кінець він був веселеньким, безперечно насміхався з чогось – та, мабуть, скоріше когось.
Тут вже кухня була. Гарна, охайна, як світло поступово направлялось з однієї сторони в інший куток. Така ж сіра, як будинок ззовні і минула кімната. Він трохи ближче підійшов до підставки для ножів. Правда, їх тут вже не було, а був тільки все той самий дерев’яний держак для пари холодної зброї, що тепер тримав навислу сіру товсту павутину. Без павука самого: з його тонким повислим трупом.
Холод пробирався крізь комір, крізь горловину гольфу, від чого сироти пробігли по спині і м’язи напряглися. Холод був лише як випадковий збіг обставин, бо потім він зник. Пробув у кімнаті той дай боже з секунди дві, та викликав значний дискомфорт в Сонхва. Й волосся дибки здійнялось, а очі закліпали таким чином, що ніби й ліхтар почав блимати. І ніс знову до сліз заколов.
Кухня була повнісіньким нічим, маючи в собі купу сміття, пилу й кілька подряпин на поверхнях: на підлозі під столом та на самому попелястому столі. Все ще надто великі, щоб це була невинна голодна тваринка з лісу. І кілька крапель жовтої рідини на порозі до нового приміщення. Сонхва присів вже над цією групкою крапель, не зважаючи на факт, що це було найменше поки очам знайома скупчення слизу. Не торкався, а просто нагнувся достатньо, аби нарешті відчути: сморід страшенний, аж шлунок весь назовні вивертало враз.
Він тут же піднявся, прямо як і очі, а навелись вони на файні димчаті двері. Знав, що скрипучі. Знав, що трагічні.
Такі самі двері він знову відчинив, на цей раз повільніше, ще й напружуючи м’язи зі страху чи простої обачності, щодо якої точно трохи призабув. Він думав «не стій так довго», «не роздивляйся вікна, бо від ліхтаря ті стають дзеркалом». Лише забув, що треба бути насторожі не тільки цих засторог, про які він довідався завчасно.
М’язи до болю напружились, поки голова повільно досліджувала простір. Ніби чисто, здалося Сонхва. Та не знав, чи було щось біля нього поза тихим світлом.
Чоботи покрокували праворуч звідки він увійшов сюди, луною пронеслись злегка від скрипу знизу щоразу, як він переносив вагу. І щоразу, як чобіт скидав з себе якийсь помаранчевий листок з домішком глини. Неприємно було думати, що він по собі лишає сліди для когось, хто безперечно мав би вже їх побачити. Наздогнати господаря, чого б дуже не хотілось, поки перебував тут.
Павутина припала до обличчя так невчасно, коли той задумливо линув до чергового столу, де одна з ніг грубо була відірвана, а на гострому краї виднілась темна, ледь не чорна рідина. Не нова, тож шкода того, чия то кров була. Будь то звір чи людина, її тепер точно нема в чужому тілі.
Прибравши різко павутину, він дістав свого блокнота та обламок олівця, аби розкрити поруч з настановою наступне вільне місце й дещо тремтяче прописати.
«Дім, як очікувалось, закинутий. На тому самому місці, де мені всі казали. Сліди нервують: багато кігтів зустрів і жовтий слиз з найгіршим запахом, що я колись відчував від чогось. Не певен, що це може бути кров мутанта чи ще когось, кого не бажано зустрічати. Та лише певен, що з темряви вже були направлені очі в мою спину. Я задивився на двері, я задивився у вікно в пошуку присутності вулиці поза цими стінами. Я винен, я нічого не міг в ті моменти. На мене не полюють і точно не чекають в конкретному місці. Я би вже помер. Та очі й зараз шукають щось у моїй спині, я певен в цьому, я відчуваю, як вони проникають повз одяг, як вони буквально можуть читати цей текст поки я його намагаюсь викласти в зрозумілі речення.»
О ні, скалка з дверної ручки все ж жалом вп’ялася тоді у шкіру.
Поки він писав, поверхня небезпечно рухалась з кожним другим тремтячим словом. Стіл дрижав навіть від того, як Сонхва сам не міг спинити тремтіння рук, якими спирався на поверхню при писанні. Йому ставало знову холодно, знову ніби по спині проводили кігтями, як по стінах. На цей раз холодніше й довше, ніж тоді хвилин зо кілька тому. Під всіма шарами теплого одягу він відчував, якою стежкою по м’язам спини могли проходити чужі очі, якби ті пильнували його. Лопатки були б улюбленим місцем їхнього споглядання.
«Якщо ти читаєш, прошу, не треба. Нічого не треба, я благаю тебе. Залиш лише мене серед живих. Я ще досі хочу жити.»
Він знав, що покинути цей дім не мав права. Не його волею було сюди пертись, не його покликом доброї душі чи якимсь завданням, від якого міг би хоч як відмовитись. Йому все ще треба було незрозумілим чином зібратись, поставити кістки на суглоби назад і рушити до кінця пізнати цей примарний дім. Так, може, тут ще й примари водились – спало йому на тривожну думку. Будинок точно мав в собі дещо, що треба було знайти і зрозуміти, розпізнати серед бурі думок.
Та він вже занадто довго перебував на одному місці.
Попереду власних очей, коли він відвів ті від столу, його зустріла пуста стіна, вперше за який час побачила яскравий ліхтар на собі. У кутках і павутина, і гудотне скупчення повзаючих чорнявих жучків, де їх було сотні, тисячі. Вони собі й ніби тихо шаруділи, та в такій кількості колонії це ставало неприємною какофонією. Мерзенне дійство для очей Сонхва.
Холод не відступав навіть зараз, коли той минав цю порожню кімнатку, навіть без вікна, нового проходу, конкретно зрозумілих що до чого меблів, що тримали б на собі якусь тематику – ось це ставало в його розумі дійсно повним нічим.
Як тут його різко охопила страшна думка, прослизнувши вглиб голови так непомітно. Від неї той грубим кроком пройшов крізь двері звідси, знову проходячи повз колишню картинну рамку, оминув й крісло. Все, аби стояти перед тим самим столом зі, здавалося, одним сміттям. Він розкрив ту першу шухлядку, перевернув усе догори дригом занадто гучно в повній мерзотній тиші, аби тепер бачити на самому дні вирізьблений ножем чи кігтем дивовижно елегантний напис «Як тобі досі не соромно?».
Спину остаточно пробило мерзлотою, а руки з папером затремтіли, як лист на вітрі. В ту ж секунду, як папірець торкнувся підлоги, пролунав згори страховинний одинокий свист. Такий чіткий. Його можна було відчути тілом, який той був холодний.
Сонхва не рухався. Ліхтар ледь-ледь вислизав з долоні, тремтів слідом за рукою. А свист гойдався у повітрі ближче. Він безперечно уявляв себе хижаком.
Та той не дійшов до Сонхва: зник, як не було того зовсім у природі.
Тиша – вона різка, така повна у цих стінах, прямо говорить «не втекти», «не намагайся навіть ворухнутись». Вона заповнила всі легені й горло, прожерала болючі вавки прямо зсередини нутрощів. І Сонхва би нею вдячно задихнувся, аби тільки він її не відганяв власним гучним вдихом повітря. Той так шкодував, що ще був на це здатен.
Та раптом навколо шиї почали відчуватись легким-легким тиском рівномірні кульки. Так, що вони були на самій плоті, а не горловині одягу. Потім – основа, до якої вони належали, прихилилась до шкіри. Сонхва не міг бачити, що це, тільки розумів, що не крижане, прямо контрастне до повітря. Як ніби… це щось вже зігрівали руками до цього.
З тим, як річ сильніше прилягала до горла, виривала маленькими клаптиками повітря, змушувала обличчя поволі вже й червоніти, рука впустила той ліхтар. Світло впало просто об дошку підлоги й зникло. Зате вільна рука тепер повільно здіймалась вгору, намацуючи те саме дещо.
Мотузка.
Мотузка – більше канат – широка, вздовж якої було кілька вузлів. Ті були приємнішим варіантом шипів, які б його на місці розчавили і пролили кров з сонних артерій. Ці ж лише м’яким матеріалом забирали право на подих. Один був на самому адамовому яблуці. Боляче, страшно, піт стікав активними краплями з шиї на мотузку. Вона щільнішала далі навколо шкіри, від чого Сонхва навіть хрипло застогнав.
– Я вже засумував.
Шепіт.
Прямо коло червоного вуха. Дивовижно теплий в усюдисущому морозі. Спокусливий. Як і рука, що прослизнула під плащ – лягла на поперек. Все, що щойно його торкалось, було незвичайно сонячним, як промінь. Пальці ворушились на тканині гольфу, гладили, розливали неочікуване тілу тремтіння від тепла, поки коло іншого вуха голос знову шепотів:
– Тільки більше не бреши, любий.
Солодко співала тінь позаду.
– Я… ім’я тв… ого не знаю… – спробував з усіх сил вимовити чоловік, загнаний в пастку.
На шиї злегка відчулись пазурі його другої руки, якою той тримав товсту мотузку. Той слиз… Ним просочена й ті вузли, а тепер поверхня шиї покривалась найпотворнішим смородом, який лише існував в уяві.
– Знаєш чи ні, а треба буде його промовити.
– Прошу… ні, не треба!.. – голос безжально ламався з виступаючими слізьми, з тугим зашморгом на шиї та гарячою долонею на спині.
– Я всього лиш Сан, не бійся так страшенно.
Сонхва волів би закричати на повне горло та легені. Сонхва волів би жити далі, дивлячись на рожеваті квіти та нескінченні прошарки бинтів. Волів би, щоб рука не гріла так приємно поперек. Щоб той не притискався так до нього, що навіть через кілька тканин відчутні контури його сильних грудей. Щоб не тримали в темряві скажені демони.
– Ти не вмреш, сонце. Не тоді, коли ти такий…
Очікували заключного всі стіни. А воно припало чужими губами прямісінько в шию.
– …крижаний.