Work Text:
Ніч була зоряна, безхмарна та тепла.
Похитуючись, Сварт виліз з намету Астаріона, поправив одяг, прихопив з підлоги свій похідний наплічник, зупинився на кілька секунд, щоб впоратися із нудотою та запамороченням, та поплентався до ящиків із провізією. Взагалі-то, йому не завадило б якщо не відлежатись, то принаймні посидіти якийсь час у спокої після всього, що Астаріон робив із ним цієї ночі, але Сварт ніколи не залишався ночувати там, де не збирався прив'язуватися. У них був рівноцінний бартер: свіжа кров в обмін на хороший секс, так вони обоє залишалися ситими, а що до легкого нездужання, яке Сварт відчував після кожної спільно проведеної ночі – начхати, його витривалий організм відновлювався менше, ніж за добу. Мало хто міг похвалитися такою швидкою регенерацією, але Сварту було не звикати, з ним і так відбувалося багато дивних речей.
Багато добіса лякаючих, дивних речей.
Всі ці довгі тижні після падіння навтилоїда Сварт намагався знайти відповіді, але, здається, тільки ще дужче заплутався, і від власних думок, настирливих, як рій мух, його хвора голова репіла по швах. Тепер йому треба було провітритися і випити, втім, до цих двох пунктів зводився чи не кожен його вечір з того часу, як вони дісталися Місячних веж. Попорпавшись у ящиках із провізією, Сварт витягнув пляшку не найкращого, але міцного солодкого червоного вина, яке добре сприяло створенню нових кров'яних клітин та глушило голоси в голові. Він кинув наплічник на землю біля води, сів, схрестивши ноги, запалив похідний ліхтар, поставив його поруч із собою і почав витягати з наплічника пошарпані книги та записки. Всі ці папери Сварт перечитав, мабуть, не менше сотні разів, і довго намагався відшукати в них щось таке, що міг впустити через неуважність, щось важливе. А важливе було так близько і весь цей час зберігалося під Місячними вежами, там, де його тіло колись різали знову і знову, де в нього відібрали все.
Він витягнув зубами корок із пляшки, сплюнув його на землю і, відкинувши голову, сьорбнув вина прямо з горла. У якусь мить запаморочення посилилося, Сварта повело і йому довелося впертися рукою в землю, щоб не впасти, ще й покусана шия збіса боліла, але він все одно змусив себе випити достатньо, щоб осадити нудоту, що застрягла клубком у горлі.
– За що ти себе караєш? – тихо спитала Мінтара і опустилася поруч із ним навколішки.
– Ти про що? – Сварт витер рота долонею і глянув на неї.
Мінтарі теж не спалося, і хоча він планував побути на самоті, її компанія його не обтяжувала. Після того, як вона доєдналася до загону, у житті Сварта з'явився хтось, поруч із ким йому було комфортно навіть просто мовчати. Багато хто з супутників, з якими його звела доля – хіба що за винятком Астаріона – засуджували більшість його дій, і навіть якщо не висловлювали претензій вголос, Сварт бачив, як вони на нього дивилися, і нерідко чув їхні розмови, поки дрімав біля багаття. Це нормально, вони були надто різними, неможливо подобатися всім і одразу, до того ж, Сварт знав, що часом був нестерпним, часом йому навіть самому було складно із собою. Але коли його світ у прямому і переносному сенсі розсипався на уламки, у рідкісні моменти слабкості йому хотілося, щоб поряд був хтось, з ким він міг поділитися своїми хвилюваннями. Вони з Мінтарою стали один для одного саме такими людьми, а пролита кров Кетеріка тільки зміцнила їхню дружбу. Та навіть з нею Сварт не наважувався заговорити про свої знахідки в Місячних вежах та в колонії ілітидів, ніби невидима кістлява рука міцно тримала його за горло.
– Твоя шия, – Мінтара підсіла ближче, простягла до Сварта руку і монотонно зашепотіла слова. Її тендітна долоня засвітилася блідо-блакитним світлом, від якого Сварту стало тепло і дуже спокійно, а коли за кілька секунд вона прибрала пальці, на його блідій шкірі не залишилося й сліду від недавнього вампірського укусу. – Чому ти дозволяєш йому завдавати тобі болю?
– Мені подобається біль, – озвався Сварт. – Іноді навіть занадто. Думаю, я завжди любив, коли мені роблять боляче.
– З цієї причини я й запитала тебе. За що ти себе караєш?
– Не знаю. – Сварт сьорбнув ще вина, скривився і запропонував випити Мінтарі. Вона очікувано відмовилася, їй подобалися такі сорти винограду, які не знайдеш у цій забутій богами глуші, але не сказати, що Сварт сильно засмутився – йому дістанеться більше. Він виріс на брудних вулицях Нижнього міста, а не в палацах Мензоберранзана, він пив усе, що горить, і їв усе, що було хоч більш-менш стерпним на смак. І все ж, коли вони доберуться до Брами Балдура, він неодмінно влаштує Мінтарі екскурсію по шинках. Більшість минулого Сварта досі була вкрита мороком, при цьому він пам'ятав усі злачні місця з кращою випивкою та кращими хвойдами. Як, в ім'я дев'яти пекел, працювала його пам'ять? – Зате, здається, знаю, хто я, – несподівано вирвалось у Сварта.
– Ти згадав своє минуле? – Мінтара насупила брови.
– Скоріше, склав два і два, – він відставив пляшку, повернувся до Мінтари і розклав у себе на колінах сторінку, явно вирвану із щоденника. Кумедно, ця звичка вести записи збереглася в нього навіть після трепанації черепа, навіть після того, як Орін та її посіпаки намагалися зробити все, щоб він забув навіть власне ім'я. – Це мій почерк, – хрипко сказав Сварт і дозволив Мінтарі пробігтися поглядом по рядках "молитви про прощення", його жалюгідної спроби довести Баалу свою вірність, де кожне слово було наскрізь просочене брехнею.
– Тобто, Баал і є той батько, до якого ти звертаєшся час від часу в куражі битви, – прошепотіла Мінтара, читаючи слова, написані нерівним, смиканим почерком – швидше за все, коли Сварт робив цей запис, він мав нервовий зрив або щось дуже схоже на те. – Ти – його смертне поріддя. Неймовірно.
– Не сказати, що я не здогадувався. У мене були з цього приводу деякі думки, особливо після того, як… – Сварт згадав роздерте тіло Альфіри і замовк, відчувши на язиці нудотно-солодкий присмак, точнісінько як тієї ж ночі, коли він прийшов до тями, стоячи з ножем над знівеченим трупом бісинки, з голови до ніг вимазаний її кров'ю. – Не має значення. У мене були причини так думати. І я мав рацію. Орін коли-небудь говорила з тобою про те, що має кровних братів?
Мінтара повільно похитала головою і повернула Свартові пергамент.
– Орін майже ніколи не розмовляла зі мною після того, як я стала її бранкою. Вона катувала мене і користувалася моїм тілом так, як хотіла, але коли моя воля була зламана, вона залишила мене Кетеріку і ми більше не бачилися.
– Я вирву її серце, коли дістануся до неї. А перед цим примушу тричі пошкодувати, що вона встромила ніж мені у спину.
– Ти не розумієш, про що говориш, – Мінтара склала руки на колінах. – Орін – чудовисько. Ми маємо бути до крайньої межі обережними, коли прибудемо до міста. Її агенти можуть бути всюди і вона абсолютно точно захоче закінчити почате. Вона оголосить полювання на твою голову.
– Нехай ризикне. Ти дивишся на таке ж чудовисько. У нас із нею тече одна й та сама гнила кров, – Сварт посміхнувся. Вино нарешті вдарило йому в голову, і холод від недавньої крововтрати змінився теплом, яке розливалося по тілу приємними хвилями. – Я припустився якоїсь помилки, десь прорахувався, і вона скористалася цим. Більше такого не повториться. Я знищу її і поверну собі те, що вона в мене забрала.
Якщо Сварт про що й шкодував, то тільки про те, що не зміг допитати в Місячних вежах нікого з абсолютистів, хто кликав його “сущою душею”. Під час його минулого візиту до цього проклятого замку його обожнювали, йому вклонялися і готові були цілувати йому чоботи – це усвідомлення накотило на Сварта, як тільки він переступив поріг. Він точно знав, що колись у нього були гноли, які радісно кинулися обнюхувати його, варто було йому зайти до них у кімнату. Одна зі спалень у верхній частині замку здалася йому до болю знайомою, Сварт був готовий закластися на все золото, що в нього було, що десятки разів запалював вогонь у цьому каміні і коротав ночі на шовкових простирадлах у чиїхось обіймах. Якась частина його свідомості навіть впізнала місця, де він полював неподалік від корчми Останній промінь. Якби боги дарували йому годину часу в порожньому ізольованому приміщенні, гострий ніж, міцну мотузку та відро води, полонений абсолютист розповів би навіть те, чого не знав, аби Сварт припинив його страждання. Але ані боги, ані супутники Сварта не дали йому такого шансу.
– Я на твоєму боці, Сварте. Але прошу тебе бути обачнішим. У будь-якому разі… вже за кілька днів ми будемо у місті. Ти говорив про це з кимось, крім мене?
Він похитав головою та приклався до пляшки.
– Добре. Не можна допустити саботаж у таборі.
– А саботаж буде, якщо вони дізнаються, – промовив він змовницьки і гірко усміхнувся.
– Значить, у твоїх інтересах зробити так, щоб ніхто ні про що не дізнався, принаймні поки не будеш мати чіткого плану дій. Сто з гаком років тому весь твій рід намагалися винищити, як диких звірів. На твоєму місці я вже зараз добряче задумалася б, до кого не варто повертатися спиною, якщо правда про твоє походження спливе на поверхню.
Сварт думав про це так часто, що ще трохи й у нього розвинулася б параноя. Крім Мінтари, його разом з усіма його демонами прийняв би Астаріон, поза всяким сумнівом. Швидше за все, те саме можна було сказати і про Шедовхарт. Щодо решти, Сварт не міг стверджувати з такою самою впевненістю.
– Енвер Ґорташ, та людина, яку ми бачили в колонії разом з Кетеріком та Орін… Виходить, ми з ним були знайомі, Мінтаро. Думаю, я знав його дуже близько. – Він помовчав. – У звітах, які я знайшов у Зентарима, йдеться про те, що він якось пов'язаний із чорним ринком зброї Узбережжя Меча і має величезний вплив на патріархів Брами Балдура. Мені здається, я знав все це, а тепер не можу згадати.
– Принаймні, виходячи з твоїх слів, ви з ним вартуєте один одного. – Мінтара знизала плечима. – Ти щось відчуваєш із цього приводу?
– Я відчуваю порожнечу ось тут, – Сварт приклав руку до грудей, де під ребрами билося серце. – Я не пам'ятаю нікого і практично нічого з того, минулого життя, крім його імені. І це мене лякає. Не виключено, що я… – Він затнувся. – Не виключено, що тією чи іншою мірою я причетний до всього, що зараз відбувається.
– Боятися – нормально, але тільки не в тому випадку, коли страх затьмарює твій розум. Не забувай, що він носить один із нетерійських каменів. Як би там не було, я ціную твою довіру і не дозволю нікому з присутніх тут, або будь-кому ще посягнути на твою безпеку. – Мінтара стишила голос до шепоту. – Але в усьому іншому ти маєш розібратися сам, Сварте. Тут я тобі не помічниця. Якщо ти справді маєш відношення до того, що в наших головах сидять пуголовки, значить, знайдеш спосіб їх звідти витягнути.
Вона випросталась і піднялася на ноги з грацією, властивою кішці або найманій вбивці. На ніч Мінтара завжди розплітала коси і зараз її розпущене волосся вільно струменіло по плечах подібно до рідкого срібла. Сварт був вдячний їй за цю бесіду і за зцілення, яке значно полегшить йому життя перед завтрашньою довгою дорогою. Простіше, звичайно, було б не дозволяти Астаріону буквально через день припадати до його шиї, але Сварт не міг змусити себе зупинитися. Можливо, Мінтара мала рацію, він справді карав себе за все й одразу. А, може, Сварту просто треба було відчувати хоч щось, щоб щоразу доводити собі і світові, що він живий, що у тих, хто намагався його зламати, нічого не вийшло.
Він дав собі слово поміркувати про це потім.
– На добраніч, Сварте, – тихо сказала Мінтара і попрямувала до свого намету. Краї її накидки шелестіли по соковитій молодій траві, вкритій вечірньою росою.
– На добраніч, Минтаро, – озвався Сварт і, коли вона вже зникла з поля зору, тихо додав: – Дякую.
Він сунув записки в приховані кишені похідного наплічника, як завжди роблять, коли хочуть сховати цінні скарби, ліг на спину, підклавши руки під голову, і прогріта за день земля прийняла його у свої обійми. Якийсь час він дивився на розсип зірок у нічному небі, шукаючи знайомі сузір'я, поки його повіки не почали ставати важкими. Сварт чув голоси нічних птахів і слабку, ледве вловиму пісню колись пролитої на цьому місці крові, яка тяглася до нього і пестила його слух, подібно до рук майстерного коханця. Він дозволив цій пісні заколисати себе, погойдуючись на її багряних хвилях, і вже за кілька хвилин хмільний сон здолав його. Коли дихання Сварта вирівнялося, а його вії ледь помітно тремтіли в тьмяному світлі ліхтаря, поряд із ним з нізвідки виросла невисока згорблена тінь з пазуристими руками і довгим гачкуватим носом. Скелерітас Фел загасив похідний ліхтар, щоб світло не заважало його хазяїну спати, і ласкаво погладив Сварта по голові. Насилу стримуючи сльози радості, камердинер прошепотів:
– Скоро, вже зовсім скоро, молодий хазяїне, Ви будете вдома.