Chapter Text
Доволі складно виділити коли вона зʼявилася, бо я завжди відчував її. Десь під шкірою. На кінчиках моїх мертвих холодних пальців. На периферичному зорі.
Напевно вона була зі мною з народження. Завжди готова допомогти, завжди готова прийти і заспокоїти. Готова хоч на деякий час витягти мене з кігтів жорстокого життя. Дати відпочити в своєму мертвому холоді.
Але все ж є пару спогадів, які я можу виділити.
______
Біль. Пекучий біль. Це все що я можу відчути. Пекучий біль на лиці.
Сльози заливають моє обличчя перемішуючись з кровʼю, яка без перестану ллється з правої щоки, або звідти де була права щока.
Я біжу по коридорах замку в надії дістатися подалі від потвори.
…?
Потвори? Ні ні ні ні я не маю права так називати дядька! Він..він любить мене! Це було ненавмисно!
Можливість що дядько дізнається що я так про нього подумав лякає мене ще більше. Я не можу дихати. Мої легені відмовляються працювати..! Я задихаюсь та захлинаюсь своєю кровʼю та сльозами. Я хочу пити. Скільки з мене вже витікло? Дядько буде злий через те що я замастив коридори і підлогу замку.
Мої ноги нестійкі. Перед очима все пливе і розмивається. В вухах дзвенить. Нюх відчувається притупленим.
Я відчуваю холодну підлогу. Ой, я напевно впав. нема насправді бажання думати коли це так тяжко.
Я не відчуваю свого тіла. Дивно що це настільки знайомо. Я відчуваю такий знайомий холод. Я напевно непритомнію. Перед очима пливе.
Топ топ топ топ топ.
Хах, невже смерть прийшла за мною?
Я відчув як хтось торкнувся моїх плечей, проводячи по ним своїми холодними тонкими пальцями, але це не було схоже на дядька. Це було набагато мʼякше, чутливіше. На відміну від дядька ці пальці не лишали болючих синців.
Мене перевернули, досі мʼяко, дивно що того хто мене найшов досі не кривить і не перекошує від моєї слабкості і цієї бридкої крові. Дядько давно б вже ляснув мене по обличчю.
Долоня прикрила мою праву щоку, обпалюючи її холодом, викликаючи оніміння, зупиняючи пекучий біль. Але холод пробирався глибше. Я відчув його в грудях, відчув як моє серцебиття сповільнюється.
Дзвін в вухах зникав, але слух лишався приглушеним, ніби я міг почути тільки її.(її? Хто її?) Я почав вловлювати запах сирої землі, запах гнилі. В очах більше не темніло, але я міг фокусуватися тільки на ній.
Моє серцебиття перетворило на ледь відчутне дзижчання. Кровотеча зупинилась, рана на щоці більше не турбувала. Вона нібито була прикрита кровʼю яка не витікала, а закривала рану. Наче та засохла за пару секунд. Все моє тіло було огорнуте холодом.
— Ти як дитинча? Невже захотів зустрітися зі мною так рано? — Її голос як і тоді звучав і віддалено і прямо під вухом водночас.
— Мгим.. — Мій голос звучав хрипло, напевно від ридів і скиглів. Я підтягнувся на лікті, розглядаючи її.
Хоч я дивився прямо на неї, я не міг чітко її побачити. Було відчуття що я дивлюся в туман. По краях її силует розливався, обривався і переливався. Ніби неспокійний вогонь. Її одяг нагадував чи то плащ, чи то мантію, не прилягаючи до тіла. Її лице було впалим, ніби на скелет натягнули шкіру, яка щей мала сірувато синій відтінок. На місці носа була просто дірка, таку ж саму я бачив у розвідників, яким ампутували носа. Волосся було настільки чорним що зливалося з її одягом, воно також не мало чіткої текстури, змінюючись весь час.
Вона усміхалася. Я невпевнений чи колись бачив таку посмішку. Не від живих так точно. Це була хитра, але ніби говорячи я не нашкоджу тобі. Навіть дядько, який казав що любить мене, що ми єдина сімʼя яка лишилася в нас, так ніколи не посміхався. Але навіть якщо її посмішка брехала, то очі ні.
Пурпурні очі. Її пурпурні очі такі ж як і мої. Я до цього не зустрічав нікого з такими очами що і в мене. Всі говорять що мої очі дивні, неприродні, мертві. А в її таких ж дивних очах була повна прихильність, без тіні невдоволення, не те що у дядька.
— Все роздивився що хотів? — Зі сміхом проговорила вона. Без невдоволення, без злості.
Але мої вуха все рівно сіпнулися і почервоніли в соромі. Я втупився в підлогу пробуючи різко піднятися і сісти прямо. Тільки зараз побачивши що вона вся залита кровʼю, хоча яка дивом вже засохла і покрилась в деяких місцях інеєм зверху.
— Я, я.. пробачте! Мадам, я обіцяю що все приб- — Але рука, що легко підняла мою голову і прикрила мій рот зупинила мої вибачення.
— Дитинко, я питала як ти, а не чи прибереш ти всю цю кров. Мені без різниці чисто тут чи ні. Подібне хвилює тільки живих. — І її словам справді виходило вірити. Я був впевнений що повірю любому її слову, бо знаю, вона не збреше. Мертві ніколи не брешуть.
— Тай що за "мадам"? Звертайся до мене як хочеш, але давай без замудрених слів, які використовують живі. Ми з тобою рівні. Без всяких "мадам, пані, місіс" та навіть "міс". — Зі удаваною серйозністю проговорила вона, відпустивши моє обличчя.
— Як-як скажете.. тобто скажеш. Мг..можна називати тебе мертвенною? Просто це тобі підходить.. — Невпевнено проказав я.
— Пхах, звісно можна. Ти й раніше мене так називав. Так як ти почуваєшся? — Раніше? Але коли було це "раніше"? Хоча, неважливо. Мертвенна спитала як я почуваюся, я маю щось відповісти.
По правді я справді почуваюся дивно. Я підніс руку до своєї щоки, перевіряючі рану. Спочатку я подумав що вона покрита засохлою кровʼю, та тепер я також відчував іній поверх крові. А також там де мене торкалась Мертвенна.
— Ну, я більше не відчуваю болю, і моя рана покрита засохлою кровʼю і інеєм? Мій нюх і слух приглушений, я ніби чую і відчуваю тільки тебе..Мені також тяжко рухатися, тіло відчувається важким, мій пульс ніби не пульс а тихе дзижчання. І-і я насправді не дихаю!? — Останнє було сюрпризом, бо я не помічав цього до цього. Ніби це й не було неприродним або неправильним.
— Ти такий неуважний — фиркнула вона. — Але головне що ти не відчуваєш болю. Все ж я хотіла зробити саме це — Здавалося, що її силует, який до цього був неспокійним і нестійким заспокоївся. Ніби передаючи стан своєї власниці, ні, він досі був як вогонь, але тепер як свічка, а не неспокійна ватра.
— Але що ти зробила? Я..всі ці почуття такі знайомі, весь цей стан такий знайомий..як ти це зробила? — Я насправді губився в всіх тих питаннях які хотів їй задати, такі "як звідки і чому ти тут?" Або "чого мої очі такі ж як і твої?", але вирішив що зупинюсь поки що на цих питаннях. Чомусь я відчуваю що це не остання наша зустріч.
— Гей, дитинко, не спіши. Я розкажу тобі, але давай повільніше. — її явно веселила моя розгубленість.
— Ну-у, по-перше цей стан тобі знайомий бо ти впадаєш в нього коли спиш, тільки в ще більш глибоку форму. І це ще не згадуючи що цей стан в принципі більш природний для тебе. А по-друге..я не скажу-у. Не цікаво ж все зразу розтеревенити, давай в наступний раз? Ти ж знаєш що це точно не наша остання зустріч. — Мертвенна притулилася головою до стіни, примружуючи очі на мене.
Я навіть не помітив як надув щоки від незадоволення. Чогось поряд з нею взагалі не думаю про етикет чи дисципліну.
Вона пирхнула від сміху. — Якщо ти не дотерпеш до нашою наступною зустрічі я розкажу тобі про це уві сні. Але тільки якщо ти будеш ну ду-у-же нетерплячим — Уві сні? Вона і таке може?
Вона почала настукувати пальцями ритм по стіні, задумавшись на пару секунд. — Дитинко, я думаю тобі треба трохи поспати, все ж твоя травма дуже серйозна. А я не здатна зцілювати. —
— Але ти ж навіть не спитала мене звідки в мене травма, хіба тобі це непотрібно знати? Інші дорослі зазвичай про це обовʼязково запитують. — Дивно що в принципі самим першим не спитала мене звідки травма, навіть Ліліт, якби сильно вона мене не ненавиділа, спочатку б спитала про травму.
Вона зітхнула, і з явною люттю прошипіла — Я знаю хто тебе поранив. Ця наглюка яка думає що може обійти мене без наслідків. — Її силует знов став нагадувати неспокійне вогнище.
Обійти мене без наслідків? Мертвенній явно дядько не подобається.
Вона закрила очі, тихо рахуючи до пʼяти, повільно заспокоюючись. Знову відкривши очі вона тихо запитала — Мені вже час йти, так що, поспиш трохи? —
Після її слів мене різко почало клонити в сон, не дивлячись на холод і незручне місце. Я сперся на стіну, вії здавалися тяжчими. Я побачив як вона встає, збираючись йти.
— Мгг, не йди-и. — Вона зупинилась, підійшовши до мене, тихо проказала — Я завжди поряд, не хвилюйся. Я не залишу свою дитину на призволяще. —
Практично вже сплячий я відчув поцілунок до мого чола. Такий знайомий поцілунок. Я відчув як вона йде, хоч тепер і не було кроків. Вона просто ніби розчинилася в повітрі. Останнє що я почув перш ніж заснути був..чийсь крик?
— О Титане!?… —
______
Різке світло ламп змусило мене розліпити очі. Я з подивом виявив що лежу в медпункті. Причому в тій частині де зазвичай тяжко поранені.
— Мгн.. — Мій голос звучав хрипло, хотілося пити. Хтось хто сидів в кутку підскочив від неочікуваності, і швидко подав мені склянку води.
— Як ти так рано прокинувся? Люба дитина твого віку на твоєму місці спала б ще мінімум пару днів. — З занепокоєнням відповіла відьма. Пригледівшись я зрозумів що це одна з молодших цілителів, яких зазвичай ставлять стежити за пацієнтами.
— Що сталося? — Моя голова взагалі не хотіла варити та згадувати що було.
— Тебе знайшли в коридорі замку. Ти був клінічно мертвий, не говорячи проте що з тебе витікло пару літрів крові. —
О. О титан. Спогади різко вдарили в мою заціплену голову. Слова цілительки стали просто білим шумом.
Я розказував дядьку про недавно прочитану книгу, я думав що знайшов що в теорії допоможе прокляттю дядька
Дядько розлютився і загубив контроль над прокляттям.
Біль. Пекучий біль. Це все що я можу відчути. Пекучий біль на лиці.
Холод. Біль відійшла. В вухах більше не дзвенить. В очах не пливе і не темніє.
Я почав вловлювати запах сирої землі, запах гнилі.
Пурпурові очі. Мертвенна.
— Гей, малеча, ти мене взагалі слухаєш? — Цілителька з невдоволеням дивилась на мене.
— А..? О титан, пробачте! Я-я загубився в своїх думках! Пробачте! — Я не був готовий отримати зараз щей покарання. Надіюсь вибачень хватить.
Вона розчаровано зітхнула. — Добре, дитино. Давай перевірю твої показники та стан. Після цього можеш губитися в своїх думках скільки хочеш —
Я ковтнув. Ну от, тепер я щей і її розчарував. Незграбно кивнувши.
Вона хутко перевірила моє дихання і серцебиття. Потім зір слух і нюх. Також швидко переглянула мою рану на щоці, я почув як вона похмуро бурмоче — Від цього залиштеся шрам.. —
— Ну от і все. Ти все ж полежиш ще пару днів в медпункті, оскільки ти втратив справді багато крові. — Після цих слів вона вийшла з кімнати зі всіма записами показників.
Я втупився в стіну, пробуючи переварити все що сталося.
Тебе знайшли в коридорі замку. Ти був клінічно мертвий.
Ти був клінічно мертвий.
Мертвий.
Ну. Вона сказала що це наша не остання зустріч, так? Мертвенна мені ще все пояснить. Або уві сні, або наяву.