Work Text:
Вай розляглась на своєму ліжку й поглядає на стелю, по котрій танцюють тіні. Тонкі промінчики світла пробиваються між деревиною підлоги згори, й чутно незначне відлуння кроків Вандера, що працює за стійкою.
«Вай?» — лунає тихий голос Павдер з нижнього ярусу ліжка.
«Та, Пав?»
Тиша.
«Знаєш, не зважай.»
Вай заглядає через край ліжка та дивиться на свою сестру. Павдер лежить на спині, тонкі ноги розтягнуті по стіні, й шматок паперу, що розкладений в неї на ногах. Металева бляшанка, повна воскових олівців, стоїть біля неї.
«Ти можеш поговорити зі мною, ти ж знаєш, — Вай говорить, усміхається, — про що ти думала?»
Павдер прикушує губу, потім хапає олівець й починає малювати. «Думаю, я гадала.. Коли ти вирішила, що тобі подобаються дівчата, а не хлопці?»
Здивована, Вай кліпає декілька раз, намагаючись придумати відповідь. «Я ніколи особливо й не вирішувала, що мені подобаються дівчата. Просто собі подобаються. Може я така народилась.»
Павдер підводить на неї погляд, й очі, що відображають блиск її сяйливих кристалів у волоссі. «А яка я народилась?»
Вай стенає плечима. «Колись ти дізнаєшся, гадаю. Коли тобі сподобається хтось.»
Павдер подумала, а потім посміхнулась: «Чому ти ніколи не запрошуєш дівчат на побачення?»
Різка зміна теми вихопила Вай зненацька: «Що?»
Павдер взяла червоний олівець замість синього. «Ну, побачення. І тоді, коли ти запросила ту дівчину до нас в аркаду, не рахується. Ви повинні бути одні на побаченні.»
«Хіба?»
Павдер киває. «Екко казав, що колись він водив дівчину на побачення, але вона розлютилась, коли в нього не виявилось грошей, щоб заплатити за їхню вечерю.»
«Хотіла б я це побачити», — приснула Вай.
«Отже, та дівчина сьогодні на мості.» — проводить Павдер, а Вай помічає, що вона вимальовує щось, що нагадує Вай на одному коліні. «Чому ти не підійшла до неї?» — Павдер поглядає на неї вичікувально.
Вай зітхає. «Вона з Пілтоверу, не було сенсу.»
«Ага, але вона перша на тебе подивилась», — додає Павдер.
Вай знову стенає плечима. «Ну, як Майло сказав. Напевно подумала, що я випадково поголила половину свого волосся.»
Павдер хихотить та продовжує малювати, щось мугикаючи собі під ніс. Вай знову розтягується на ліжку, поклавши руки собі під голову. Обличчя дівчини з мосту вже починає розпливатися, й скоро вона стане однією з багатьох гарненьких пілтовських брюнеток, про яку Вай буде думати днями.
Вона зітхає собі під носа. Та, їй точно подобаються дівчата й вона може впевнено стверджувати, що інших вона ніколи й не подобала. Зростаючи в Стоках, вона звикла, що більшість хлопців, хто не є її братами чи Екко — гівнюки (хоча Майло продовжує підривати цю теорію). Дівчата загалом добріші. Дівчата мають більше спільного з нею. Й дівчата точно гарніші.
Тож, дівчата для Вай, й вона цілковито задоволена цим.
Отже, Павдер може мати рацію…