Work Text:
Чому вони не повинні допомагати собі, переживши те, як з ними поводилися — малими дітьми?
Іден навіть не перевернеться з боку на бік, ховаючись за виправданнями, подібних клопам в ще теплій подушці — мерзотними, й краще навіть не думати, неминучими. Думки тріскотять, палахкотять — багаттям і ще сирими горіховими патиками — смердючими й вимогливими лише з необхідності зігрітися. А диму, як завше, більше ніж тепла.
Дратує. Подумав би він, якби міг таки дратуватися на відносно смішний жест Хан Мару бути поряд: на підлозі, поки інтуїтивно зрозуміло, що це його ініціатива, — бути поруч і не залишати Ідена наодинці, — а не власний страх самоти цієї ночі. Наче це не Іден накривав батьків труп новим піджаком із останньої колекції, переконуючи себе, наче болю завдала лише друга підрядна, а не те, що тата й дійсно більше немає.
Тріскотить багаттям вологе й живе дихання Мару. Спокійне, але видно, що нервове й скошене, як колючі будяки під будинком — переживає. Від чого?
Чи це його? Незрозуміло.
Чому вони говорять: хотів би він себе спитати, якби не бажання таки перевернутися, наче йому знову пʼять і страшно показувати темряві спину, а лицем лягати — тим більше. Все, що за очима — тканина дивану: просотана пивом і крабами в клярі.
Ліпше, думає Іден, він знову повиламує собі всі пальці, переконуючись, що дратує його саме підрядна незручного дивану, ніж присутності Хан Мару чи пустої самотності вдома. Не спиться. От блядство.
«Вибач».
За що ти просиш пробачення і чому це доводить мене до сліз? Хоч і мав би сміятися, що ти єдиний, кому вдалося познайомитися з моїм батьком — а я, навіть не можу бути певним, що знаю його сам, особисто, а не за маренням слабкостей матері.