Work Text:
Це ідея прийшла Даріусу спонтанно, просто дивлячись у вікно на теплу погоду на дворі та той факт що здавалося нарешті їхні графіки роботи зійшли разом і вони будуть вільні практично весь день.
— Слухай, маленький принце, не хочеш вийти погуляти? — Даріус подивився на молодого золотого гвардійця, що старанно вишивав маленького кардинала на рукаві сорочки, видно в честь свого маленького дружесмана, що зараз сидів на голові хлопця. Його вуха сіпнулися на звук, повернувшись в сторону чоловіка. Іноді Даріусу здавалося що ці вуха здатні повертатися на всі 180 градусів, а якщо б не були прикріплені до голови той взагалі на всі 360.
— Мм..а звідки така ідея? Ти ж не любиш гуляти, на дворі ж бру-у-д — зухвало проговорив хлопець, але так і не відриваючись від своєї вишивки. Даріус роздратовано закотив на це очі.
— Тому що на вулиці гарна погода, тай в нас нарешті вільний день, що для тебе розкішна рідкість. Не хочеш хоч раз потратити такий день не в замку? — Схрестивши руки на грудях, мовив Даріус.
— Напевно..не-ай..! — але перш ні ж блондин закінчив речення його птах потягнув за ціле вухо, голосно щось щебечачи. Даріус насправді здивувався тому як швидко маленький принц і дружесман так міцно звʼязалися. Бо звʼязатися з дружесманом - лише пів справи, тому що перший час цей звʼязок дуже крихкий, відьма і дружесман тільки починають поступово відчувати емоції одне одного, а відьма практично не розуміє слів дружесмана і на те щоб почати хоча б віддалено розуміти його можуть йти тижні а то й місяці. Зазвичай тільки якщо відьма сама вирізала дружесмана таких проблем немає. Але у цих двох здавалося було практично повне розуміння одне одного як тільки вони звʼязалися, якщо не враховувати той факт що гвардієць довго не хотів і звʼязувався з кардиналом.
Ковен-хед пару раз струснув головою, відганяючи думки і звертаючи свою увагу на хлопця, який видно під впливом свого птаха нарешті поклав вишивку і подивився на Даріуса.
— Початково відповідь мала бути не хочу, але Флап каже що мені треба розвіятись від "шкідливого впливу замку і ковену" — з неприхованим сарказмом проговорив підліток. Птах, що тепер сидів на плечі знов почав щось гнівно цвірінькати, але до того як вони змогли почати суперечку гидотна відьма проговорив.
— Ну тоді збирайся, вийдемо, провітремося. —
______
Хоч Даріус уже частково жалів що взагалі вирішив запропонувати це, бо птах принца якого той сховав під своїм плащем після того як вони відійшли достатньо далеко від замку різко злетів, потягнувши їх в ліс, він не міг сказати що прогулянка було жахливою чи поганою.
Трохи ніяково? Так, оскільки було відчуття що гвардієць взагалі чи то не звик гуляти з кимось, чи то в принципі виходити з замку якщо це не якась місія. Трохи сумбурно? Так, рахуючи що ідея прийшла різко і неочікувано, то ні Даріус ні маленький принц не очікували всього цього. Але поганою ця прогулянка точно не була.
Даруіс трохи зачаровано дивився на те як вуха підлітка обертаються, вловлюючи звук чого-небудь ще за десяток секунд а то і пару хвилин перш ні ж Даріус почує його, якщо взагалі почує. На те як він ледь принюхується, вловлюючи запахи що не вловимі для Гидотної відьми, відганяючи свого птаха, тай й Даріуса від території небезпечних звірів. Те як його очі ловлять щось що не може вловити Даріус, акуратно відводячи їх від павутиння і отруйних рослин ще до того як Ковен-хед їх побачить.
Це дуже нагадувало Ебервульфа, але на відміну від нього це було не так прямо, більш елегантно. Гвардієць не припадав до землі коли принюхувався як Ебер, не зупинявся на місці коли прислухався, не фокусувався на чомусь одному, довго розглядаючи. Ні, маленький принц робив це на багато елегантніше, на багато природніше. Ніби і не помічав що все це робив.
На мить принц все ж зупинився, піднявши голову до неба, прикривши очі, його вуха застигли, що виглядало дивно, враховуючи що зазвичай вони безперестану рухалися. Але от принюхуватися він почав сильніше. Його птах повернувся назад, сівши на гілку на дереві поруч, повернувши голову на бік, так само як це робить його звʼязок.
Нарешті за пару секунд вуха підлітка заворушилися, він відкрив очі. — Скоро буде дощ. — Спокійно і невиразно проговорив гвардієць. Даріус нерозуміюче подивився на небо, на якому не було ні хмаринки.
— Маленький принц, ти певен? На небі ні хмарки, чому б на твою думку піде киплячий дощ? — Але хлопець лише подивився на Головну відьму, ніби він не розумів чогось очевидного.
— Навколишня магія змінилася. Вона або йде в гору, що значить що вона формує дощові хмари, або йде в землю, щоб зміцнити її так щоб корені під час дошу не сильно постраждали, тим самим роблячи землю сирою, що утворює той самий звичний запах перед, підчас і після дощу. —
— Почекай. Що? — Як він відчув це? Магічні сенсори існували, це був рідкісний але все-таки можливий дар, але магічні сенсори відчували магію відьом, демонів, звірів в кінці кінців. Не навколишню магію. Якщо він не обманює, то він, Титан, просто аномалія.
Золотий "пацан" на це лише втомлено зітхнув, тихо змучено пробурмотівши — та нічого.. — швидко пішовши далі, глибше в ліс. Його дружесман прилетів назад до нього, всідаючись на плечі. Даріус уже не раз бачив як той обриває себе, коли говорить щось не цікаве для інших на його думку, або коли думає що його не слухають. Даріусу було цікаво звідки така звичка.
Їхня прогулянка продовжилась, але Даріус не міг відірвати погляду від неба в пошуках хоча б якогось натяку на майбутній дощ, і Ковен-хед декілька раз протер очі провіряючи чи це йому не видиться. Тому що за якихось там 15 хвилин чисте небо покрилося грозовими хмарами, а земля стала сирою, не даючи ніякої можливості телепортуватися як до того звик Даріус.
— Я не буду пробувати зрозуміти як ти відчув навколишню магію і майбутній дощ поки що. Але ти часом не знаєш де ми можемо сховатися від дощу? Бо я не горю бажанням зваритися заживо. — Було ясно що телепортуватися не вийде, а дійти до замку так точно не встигнемо.
— Нуу..йди за мною. — Він хутко повів ще далі в ліс, притягнувши до величезного дерева. Головна відьма вже відчув на своїй шкіри пару киплячих крапель, Тому не дослухаючи слова підлітка забіг під дерево, полегшено зітхаючи коли більше не відчував кипʼячені каплі над головою.
— Це густо листа крія, по назві чутно що її листя достатньо густі щоб не пропускати дощ. — Проговорив блондин, теж заходячи під дерево. Даріус здивовано подивився на нього, коли той замість того щоб встати всередині дерева присів навпочіпки ледь не під дощем, розглядаючи хмарне небо і дощ. Його ж дружесман пересів йому на голову. Тиша повисла на пару хвилин, а дощ тільки посилювався, так що хлопець був на межі того щоб на мокнути.
— Маленький принц, відійди від краю! Ти ж зараз обпечешся. — Його вуха сіпнулися на голос Даріуса, але він так і не повернувся обличчям до Ковен-хеда, продовжуючи дивитися на дощ. Даріуса справді вже напружувало що принц взагалі ніби і не боявся попасти під дощ. Пройшло ще пару тяжких для Даріуса секунд, пер ні ж гвардієць проговорив.
— Знаєш, я насправді люблю дощ.. — Даріус здивовано подивився на нього, вуха хлопця були почервонілі і притиснуті до голови, так як він завжди робив коли соромився. Головна відьма не думав що існує хтось хто любить киплячий дощ.
— Чому? Для мене незрозуміло як можна любити те що вбʼє тебе. — Хоча він же ж любить Белоса.. подумалося Даріусу. Блондин подивився на Даріуса з сумнівом в очах.
— Пообіцяй що нікому не розкажеш. — Це було сказано ледь чутно, але Даріус почув серйозність в голосі, він не розумів чого це принц так різко перемінився в настрої, але кивнув.
— Я обіцяю що нікому не розкажу. — все ж Даріусу було цікаво що таке хоче показати гвардієць.
Він почав повільно знімати рукавичку з рук, що змусило Даріуса здивуватися, тому що навіть коли той вишивав то ніколи не знімав їх. Але справжній жах охопив Ковен-хеда коли він побачив руки. Десятки шрамів перетинали долоні, тильну сторону, зап’ястя і навіть пальці, закінчуючись якраз десь перед кінцями рукавичок. Ці шрами не виглядали так ніби були від тренувань чи місій. Вони виглядали навмисними. Але Титановий шок настав тоді коли дитина піднесла руки вгору, збираючись підставити їх під киплячий дощ. Даріус навіть не помітив як почав під бігти до хлопчика в спробі зупини його, але він не встигав, ще трохи і дитина обпече свої і так травмовані руки..!
І..і нічого. Даріус застиг поруч з маленьким принцом, дивлячись на руки дитини які омивали киплячі каплі, не лишаючи на шкірі навіть почервоніння. Подивившись на дитину він побачив..ні натяку на біль. Лише радість, дитяча радість, перемішана з захватом. Титан, він справді був просто дитиною, чи не так?
— Я люблю дощ за те що для любої іншої відьми чи демона він смертельний, а для мене..є просто зігріваючим. — Його птах дружесман взлетів з голови, приземляючись на складені разом під дощем руки хлопчика, радісно прижмуривши око, щебечачи щось що змусило хлопчика тихо сміятися, лагідно погладивши свого дружесмана по голові.
Даріус присів поруч з дитиною, по новому розглядаючи його. Це надто молоде лице, що вже було вкрите шрамом. Його форму що покривала практично все його тіло. Страх змусив мурах прокотитися по його спині, якщо одні рукавички ховали під собою стільки навмисних шрамів, то скільки ще сховано під рештою одежі? Підліток явно не звиклий до того що його так детально розглядають повернувся повністю обличчям до Даріуса, нахиливши голову в бік, так як він завжди робив коли був спантеличений або зацікавлений. Даріус змусив себе посміхнутися, незважаючи на всі свої думки.
— Мале-.. —щось змусило Даріуса зупинитися. Він надто часто використовував це псевдо в поганому сенсі. Він початково придумав це псевдо як негативне. Ні, дитина не просто маленький принц.
— ..Хантер, якщо ти так любиш киплячий дощ, то може..прогуляєшся під ним? — Хантер з подивом подивився на Даріуса. О ні. Видно я прогадав зі словами. Подумалося Даріусу.
— Ну тобто, якщо ти хочеш! Просто твоєму птаху явно подобається під дощем, і так пильно стежив за дощем, що мені здалося що ти хочеш вийти під нього.. — Даріус втомлено зітхнув, добре розуміючи що плутається в власних словах. Але Хантер здавалося повеселішав ще більше від цих слів, хоч його голос зазвучав невпевнено.
— Ти..ти не проти? — Даріуса здивовано подивився на Хантер. Даріуса справді напружувало що дитина думала що їй не можна базових речей без дозволу. Але Ковен-хед зробив все щоб не виглядати напруженим, знову начепивши посмішку.
— Звісно, Хантер. Тільки зніми плащ, а то будуть питання у розвідників як так вийшло що Золотий Гвардієць мокрий після того як був киплячий дощ, але при цьому на його шкірі немає навіть почервоніння. — Вау. Даріус не думав що Хантер може стати ще щасливішим, але він став. Флапджек злетів з його рук, підлетівши і притулившись до його шрамованої щоки, радісно цвірінькаючи.
— Ура-а-а! — При крикнув Хантер, стягуючи свій плащ, він вже хотів покласти його на землю, але Даріус вихопив його.
— Класти білий плащ на вогку землю? Ну уж ні. Давай я краще потримаю. — проговорив Даріус.
— О-о..дякую. — Спантеличено сказав Хантер, але не загострюючи на цьому увагу нарешті вийшов під дощ. Даріус з радісним подивом дивився на те як Хантер разом зі своїм птахом бігає під дощем, стрибають по киплячим калюжам, піднімається на посоху ледь не до самих дощових хмар.
У Даріуса лишилася лиш одна думка коли він дивився на них двох.
Так, Хантер справді просто дитина.