Work Text:
– Хлопці, таксі!
Огрядний лисий чоловік з обгорілими на сонці передпліччями та непідпаленою цигаркою в зубах з’явився перед нами наче нізвідки, тільки-но ми вийшли з будівлі автовокзалу з нашими квитками. Та почувши квапливе “Не треба, спасибі”, він махнув рукою, чиркнув запальничкою і випустив цівку гіркого диму прямо на металеву табличку “НЕ КУРИТИ”, брудну від сигаретного попелу.
Вечірня Коломия зустріла нас липкою вологою спекою і важким запахом майбутньої грози в повітрі. Ще один таксист, що стояв з протилежного боку будівлі, двійко пенсіонерок на платформі та дід, що торгував ягодами біля крамниці, як один окинули нас допитливим, майже жадібним поглядом. Свіжа кров, нові рибки в акваріумі. Вочевидь, не побачивши в двох студентах нічого цікавого, всі вони досить швидко повернулись до своїх справ.
– Ну… – Тьома ніяково всміхнувся і жестом обвів автостанцію, – Можна сказати, подорож почалась.
– Ага. А тут мальовничо – пиздець, – хмикнув я і миттю пожалкував. Сам же погодився на цю поїздку і переконував його, що мені все подобається.
Цього літа ми хотіли, як і торік, поїхати до Львова, але Саша покликала в гості на тиждень. Вона навчалася в Чернівцях, жила у тітки майже в самому центрі міста і запрошувала вже втретє. Перші два рази ми не змогли поїхати через мене, і Тьома вірив, або ж вміло робив вигляд, що вірить, ніби я дійсно по вуха загруз в навчанні й ніяк не міг вирватись.
Після випуску вони з Сашею залишились хорошими друзями. Проте я зблизитись із дівчиною, яка, хай і не по-справжньому, та все ж мало не стала Тьоминою, так і не зміг, і за можливості уникав її. Не те щоб вона мені не подобалась, просто це людина, з якою я не мав нічого спільного і геть через це не парився. Зате це засмучувало мого хлопця, який, до того ж, злетів зі стипендії та посварився з батьками. Тож я вирішив, що Львів почекає до зими, а зараз треба, щоб Тьома трохи ожив, і якщо йому в цьому допоможуть нове місто і стара подруга, так тому й бути.
На збори ми мали всього пару днів, і квитків на потяг з Києва вже не було, тому довелося відкривати бла-бла-кар, шукати щось не за всі гроші світу і з водієм, найменш схожим на маніяка. Їхати довелося з пересадкою в Коломиї, і автобус до Чернівців був аж за дві з половиною години.
Тьома у відповідь на мій уїдливий коментар про це місце лишень засміявся.
– Ну чого одразу пиздець? Поглянь он туди.
Він вказав на кругленьку будівлю навпроти платформ. Двоповерхова, але зовсім крихітна, з високими деревʼяними вікнами по всьому другому поверху, обвита плющем з одного боку, вона дійсно виділялася з-поміж пластикових вивісок, наметів з Чернігівським і Квасом Тарасом та кіосків з кавою та випічкою. Цю її казковість не псувала ні облущена фарба на деревʼяних віконних рамах, ні нові ґрати на вікнах, ні металеві листи, якими був обшитий верхній поверх.
Він завжди вмів бачити красу в буденних речах: кульбабах, що проростають крізь тріщини в асфальті; пилинках, що танцюють у променях вечірнього сонця чи в тому, як ці промені пробиваються крізь хмари сизого пару від мого вейпа. Я на всі його “диви, яка гарно!” завзичай лише пирхаю, та цього разу й мені захотілося сказати щось в такому дусі, тож я уважно роздивився чудернацьку споруду.
– Схоже на хатинку гобіта.
– Тільки гобіти в норах живуть.
– Душний, – закотив очі я і скинув з плеча важкий рюкзак. – А що це таке взагалі?
– Не знаю. Зараз візьму нам кави, заразом і подивлюсь.
Він пішов, а я неквапливо потягнувся, розминаючи затерплі мʼязи. Майже вісім годин в машині з двома чи трьома короткими зупинками – і спина вже ниє так, ніби мені років сімдесят, а не двадцять. Але я не думав жалітись. В розпал своєї алергії Тьома мужньо витримував дорогу, приймав таблетки, не тер руками червоні припухлі очі – принаймні, коли бачив, що я дивлюсь –, і взагалі намагався зберігати бадьорий вигляд попри те, що від Океану Ельзи, який грав в машині по колу протягом усієї поїздки, та від ліків його помітно хилило в сон. Я запізно зрозумів, що варто було би залишити його з речами і самому піти по каву.
Тьома повернувся з двома великими пластиковими стаканами: айс-лате для нього і щось чорне, де льоду явно більше, ніж напою – для мене.
– Дивись, у них навіть є щось типу колд брю. А ще… – він повернувся спиною, і я побачив в задній кишені джинсів баночку Живчика. – Остання була. Я не міг не взяти.
Я посміхнувся йому. Якось так вийшло, що купувати один одному банку Живчика стало нашою традицією. Саме банку. Повелося з першої сесії в універі – Тьома нервував перед іспитом з історії, а я мав вільний день і прийшов до нього під гуртожиток, щоби проводити до корпусу і побажати удачі. Хотілося зробити для нього щось приємне, але кавова машина в магазинчику, куди ми завжди заходили, зламалась, і лишалась тільки газованка. Чомусь взимку холодильник з напоями працював на повну, тож Живчик був крижаним, але Тьома так хвилювався, що випив залпом усю банку. Звісно ж, на іспиті голос почав хрипнути і він не зміг навіть завершити відповідь, але викладачка все одно поставила четвірку.
Після цього – аж ніяк не після холодного пива і нескінченних перекурів без куртки напередодні – Тьома зліг із застудою. В перервах між своїми іспитами та консультаціями у викладачів я тягав йому в гуртожиток ківі, мандарини та ліки, і саме тоді вперше відчув, що хочу з’їхатись, аби мій хлопець більше ніколи не хворів отак на самоті, без мене.
– Дякую, – промовив я і мовби ненавмисно провів кінчиками пальців по його долоні, коли забирав свою каву, і обережно погладив кісточки, холодні від крижаного стакану. В такому місці це був найбільший прояв ніжності, який ми могли собі дозволити. До горла підступив комок, та я змусив себе заспокоїтись. Ще якихось дві з половиною години – і ми сидітимемо в автобусі пліч-о-пліч, я дозволю Тьомі зручно спертись на мене, як би спекотно не було; він триматиме мою руку і жодна стара коза чи противний мужик не скажуть нам ані слова.
Зробивши ковток і задоволено примружившись, він знову вказав на дивну будівлю.
– Я так і не знаю, що це. Там не написано. Але дійсно схоже на хатку якихось фейрі чи на іграшковий будиночок.
Він все ще говорив в ніс, але, принаймні, вже не засинав на ходу, і я знову йому всміхнувся.
– Або на велику цукорницю.
– Або на гейзерку.
– Чи на маяк, – бовкнув я і відчув, як кров приливає до щік, бо Тьома запитально поглянув на мене. Я знітився. – Не дивись так, це ти у нас творча натура. Ну… Якщо подивитись знизу, вся ця трава схожа на море. А якщо вночі там, вгорі, вмикають світло…
Я вказав поглядом на високі трапецевидні вікна, завішані зсередини старими фіранками. Мій хлопець прискіпливо глянув на другий поверх, підійшов ближче до газону, а тоді опустився на коліна і дістав з кишені телефон.
– Тьом… Штани забрудниш. І зараз подумають, що ти закладку фоткаєш.
Я кашлянув в кулак, намагаючись стримати сміх, який розбирав мене щоразу, як згадував, що його вже мало не затримала поліція, коли він фотографував равлика в траві. Тьома не любить цю історію, а особливо частину, де він, намагаючись довести свою невинуватість, став показувати копам галерею на телефоні, повну фотографій метеликів, жучків, ягід з лісопарку та квітів, і догортав до хтивки, зробленої для мене.
Та він, здавалось, не чув мене – зробив декілька кадрів, дивлячись в екран заворожено, змінив ракурс, скрутившись на бордюрі в ще менш зручну позу, і підвівся, сяючи так, ніби знайшов не вдалий кадр, а якийсь скарб. Скриню, набиту золотом та перлами, на дні того самого моря зі стокроток чи то пак ромашок.
Він завжди так реагував, коли робив гарну світлину і, правду кажучи, тішитись було чому. У нас були однакові телефони, але його інста мала вигляд якогось британського журналу, фотографії звичайних зупинок та київських будівель заворожували, тоді як моя сторінка мала стійкий вайб “баті подарували його першу мобілку з камерою”.
– Ти ж щось таке мав на увазі?
Він простягнув мені свій телефон. Довгі стеблини зелено-білими хвилями огортали маленьку круглу будівлю, топили повністю перший поверх із заґратованими вікнами і ледь торкалися другого, який мав би світитись вночі теплим сяйвом.
Я, не втримавшись, зойкнув захоплено, та одразу ж відвів погляд і тихо кашлянув.
– Так, щось таке. Це навіть краще. Набагато краще.
Задоволений, він сховав телефон і зробив ще один ковток кави. Ми вмостились на тому самому бордюрі. Я крутив свій спінер, ліниво дивлячись, як вітер колихав прапор на будівлі автовокзалу. Тьома читав склад на порожній банці Живчика, час від часу зітхаючи і бурмочучи, що треба перевірити зір.
Раптом я повернув голову до нього і запитав:
– А ти чого з усіма своїми талантами в митці не подався?
Він завмер, декілька разів кліпнувши, а тоді знизав плечима.
– Платять мало.
Я пирхнув.
– Не те що мовознавцям, так?
– Ага. І медикам, – він жартівливо боднув мене в плече і я, крадькома озирнувшись довкола, притулився до нього.
Десь вдалині гримнув грім і сіре небо розколола перша блискавка, та дощити так і не почало, тож ми не поспішали зрушити з місця. Зім’явши в руках яскраво-жовту бляшанку, Тьома пригорнувся до мене ближче.
– Дякую, що погодився поїхати.
Я втупився поглядом у свої кеди, відчуваючи, як до щік приливає кров.
– Ну… Мені ж теж цікаво. Та і з Сашею ми досі погано знайомі, час вже це виправляти.
– Дякую, – повторив він пошепки і смішно зіщулився, коли на ній йому впала перша дощова крапля.