Chapter Text
У кімнаті надто яскраво.
Вона вишукана, але радше в огидному сенсі. Блиск полірованої підлоги відбивається сліпучим сяйвом від зроблених із медових стільників те саме, що соти люстр, змушуючи його мружити очі. Де-не-де стоять кілька горщиків, нудотно-солодкий аромат яких заповнив увесь покій – навіть узголів'я, що обрамлювало шовкові простирадла охайно застеленого ліжка. Десь надворі сяє золотаве сонце, пробиваючись своїм ласкавим промінням крізь штори, які час від часу колисає пообідній вітер.
Вона мала б бути гарною. Зручною. Привітною.
Легким помахом свого посоха, Шедов Мілк розніс її вщент.
Варто віддати П'юр Ванілі належне: він навіть не смикнувся – просто стояв у дверях, терпляче спостерігаючи, як Шедов Мілк спочатку кинувся закривати фіранки, а потім узявся жбурляти на підлогу меблі. Лише відлуння стурбованого бурмотіння інших Печив змусило того нарешті зробити крок вперед та заховати дивне видовище за зачиненими дверима, поки Шедов Мілк продовжував нищити усе, що трапиться йому на очі.
Ліжко він, однак, не чіпав.
Коли Шедов Мілк нарешті закінчив, уся кімната занурилася в темряву значно темнішу, аніж могло створити звичайне Печиво. Десь угорі мерехтить ілюзія нічного неба, придушуючи будь-які спроби жалюгідних відгомонів світла прослизнути до її володінь. Блискучі прикраси, які колись тішили око, тепер лежать на підлозі, розтрощені, біля недбало розкиданих друзок дерева, а серед решток того, що колись було меблями, танцюють тіні, посіяні палахкотінням маленьких блакитних вогників у люстрах, викликаючи на вустах Звіра гірку посмішку.
П'юр Ваніла прочищає горло – і посмішка зникає:
– Що ж, – задумливо протягнув П'юр Ваніла, обережно переступаючи через розбиту лампу. – Гадаю, я сам сказав тобі почуватися як вдома.
Шедов Мілк не відповів йому. Десятки тисяч дотепних зауважень уже крутяться на кінчику його гострого язика, та він мовчки ковтає їх, упиваючись терпким присмаком власної ненависті.
Це нестерпно – мовчати. Колишній Світоч Знань, Майстер Омани, змушений тримати при собі усі свої безмірно коштовні слова.
Гнів, який він відчуває, настільки сильний, що сковує рухи; настільки збиває з пантелику, що його дихання мимоволі прискорилося, наповнюючи груди чимось їдким та мерзенним. Він опустився до рівня Звіра не лише титулом, але й відчуттям дикого відчаю, що пронизує його після кожного тремтливого вдиху.
Він не знає, чому він тут.
– Шедов Мілк?
Він повертається: тіло відреагувало швидше, аніж він зміг себе спинити. Очі зупиняються на маленькій плямці світла, що продовжує вперто виблискувати навіть у створеній ним темряві.
Під його голодним поглядом переливається Соул Джем П'юр Ваніли; Шедов Мілк мусить зробить глибокий вдих, перш ніж заспокоїтися.
Він знає, чому він тут.
П'юр Ваніла, схоже, неправильно трактував чуже мовчання, оскільки йому стає нахабства простягнути руку; неначе тихо манячи до себе, маленька долоня здійнялася до Шедов Мілка, що завис у повітрі.
Шедов Мілк зиркнув на нього з відразою і рука опустилася, повертаючись до свого законного місця на патериці. довга палиця; жезл пастиря у християнстві
– Ти впевнений? – тихо перепитує П'юр Ваніла. Його голос до огидного ніжний, ніби він намагається м'яко пригладити настовбурчену шерсть Шедов Мілка, що, однак, зовсім того не заспокоює.
Цього разу він знаходить, що сказати:
– Даруйте, ви чогось хотіли? – його голос лине, немов пісня, зверхня та жорстока – все як Шедов Мілк любить. – Невже ти не бачиш, що я зайнятий перестановкою?
Ще один помах посоха – і ліжко перевертається догори дриґом, притискаючись до стелі.
– Серйозно! Знаю, ти примхливий і все таке, але чомусь я думав, що тобі стане клепки зрозуміти натяк.
Терплячий погляд в очах П'юр Ваніли не здригається; навіть гірше – він стає м'якшим:
– У мене заплановано декілька зустрічей на сьогоднішній вечір.
– Ого! Хто б міг подумати, що ти такий популярний?
– Я можу не повернутися аж до сходу місяця, – П'юр Ваніла змінює положення рук на патериці, у той час як Шедов Мілк бореться зі злісним бажанням перегризти йому горлянку, – ти ж не спатимеш?
– Лялю, те, що я досі не задрімав у цьому прісному місці – уже диво, – Шедов Мілк закидає ногу на ногу й перевертається у повітрі. – Ванільне Королівство? Реально? Мінус бал за оригінальність.
– Я постукаю, – відказує П'юр Ваніла і тихо додає: – Якщо хочеш.
Він взагалі не хотів нічого з того, що зараз відбувається.
– Гей, та не хвилюйся, – Шедов Мілк підлітає догори, приземляючись на постіль досі прикріпленого до стелі ліжка, – якщо я спатиму, ти завжди можеш піднятися сюди й розбудити мене самотужки!
Примарна усмішка прикрасила вуста П'юр Ваніли:
– Тоді побачимося ввечері.
Він саме збирався піти, коли нутро Шедов Мілка пронизує черговий порив, який він із задоволенням озвучує:
– Цікаво, як до цього ставляться інші?
П'юр Ваніла обертається, відповідаючи лише мовчазним, повним здивування поглядом.
– Знаєш, – Шедов Мілк скалить зуби, виставляючи їх на показ, – ти тримаєш Звіра замкненим у своєму покої. Звучить дещо скандально, хіба ні?
– Ти – мій гість, – відповідь занадто проста, сказана надто легко, – і вони це поважатимуть.
Лише мить – і Шедов Мілк зривається з ліжка; інший не встигає навіть кліпнути, коли той опиняється перед ним. Їхні обличчя розділяє менше кількох сантиметрів, їхні погляди зустрілися.
Одна пара різноколірних очей кліпає у відповідь другій. Брати по нещастю, що шукають один в одного відповідей, яких ніколи не отримають.
– Це не те, що я мав на увазі, – видихає Шедов Мілк. З такої відстані він чітко відчуває запах П'юр Ваніли: легкий та ніжний, нудно-солодкий та млосний. Дивно, як його досі ніхто не розкришив? Чому жоден інший, такий самий зубастий, як він сам, звір не поступився бажанню зжерти його, не залишаючи після себе ні крихти?
Можливо, Шедов Мілк так і зробить. Він ще не вирішив.
П'юр Ваніла нервово сковтує; краєм ока Шедов Мілк помічає цей жест.
– Ти...
– Я спитав тебе, – просичав Шедов Мілк, – як вони до цього ставляться?
Він продовжує впиватися в П'юр Ванілу очима, навіть коли погляд навпроти пом'якшився. Чужі зіниці, що віддзеркалювали його власні, настільки заворожили його, що Шедов Мілк зовсім не помітив лагідного доторку до своєї щоки, аж доки не пролунала тиха відповідь:
– Як ти змусиш їх до цього ставитися?
Минає мить. У цій малесенькій миті застигає все. Єдиний звук, що чує Шедов Мілк – тихий шум їхнього дихання; єдине, що він відчуває — тепло долоні на своєму обличчі.
За вікном заспівала пташка – і час відновив свій плин.
Шедов Мілк глузливо посміхається, відштовхуючи руку. Він повертається спиною до П'юр Ваніли й підлітає назад до... ні, свого ліжка. Знизу лунає тихе зітхання.
Те, що П'юр Ваніла здався без бою – несподівана милість. Звук дверей, що зачинилися за ним, рознісся кімнатою, немов дзвін, сповіщаючи про спокій.
Шедов Мілк і сам важко зітхає, недбало падаючи на ліжко. Він не зводить очей зі стелі: спостерігає, як створене ним сутінкове марево перемішується, закручуючись у міріади вирів із темряви та міазм. отруйні випаровування Його руки знаходять розраду в бездумному смиканні простирадел, допоки й вони не дають собі волю, куйовдячись у нього за спиною.
Неймовірно. Хто взагалі застеляє ліжка для Майстра Омани? Самого втілення Хаосу? Як...
Кумедно.
***
Минають години, або принаймні так йому здається.
Увесь цей час Шедов Мілк провів дивлячись у порожнечу. Змучений нудьгою, він ліниво смикав пальцями й спостерігав, як волали від болю ілюзії Печив. Вони кришилися у пащах вовків, драконів, іноді навіть у його власній. Це, однак, втомлювало його ще сильніше, ніяк не зараджуючи щораз більшому розчаруванню.
Не допомагав заспокоїтися і головний біль, що з часом ставав лише дужчим. Що ж, він сам у цьому винен: розізлився та прогнав П'юр Ванілу, не отримавши й краплі чужого гніву натомість.
Легкий скрип дверей виводить його з роздумів, змушуючи підскочити на ліжку. Пауза, потім два легких стуки.
На обличчі Шедов Мілка промайнула хитра посмішка:
– Знаєш, – озивається він, по-совиному нахиляючи голову вбік, – зазвичай заведено стукати до того, як зайти.
У відповідь лунає тихий смішок і ох...
П'юр Ваніла виглядає виснаженим.
Темні кола під його очима до потіхи жалюгідні; здається, що навіть коли він зачиняв двері, його руки ледь помітно тремтіли. П'юр Ваніла важко зітхає – занадто важко для своєї тендітної статури – а потім ще раз коротко сміється.
– Перепрошую, – хрипло відказує він, підіймаючи погляд догори, – сьогоднішній день виявився насиченішим, ніж я очікував.
– О Відьми всевишні! – голова Шедов Мілка різко опиняється на своєму місці, у той час як він сам повільно спустився до землі, зависаючи на рівні чужих очей.
– То чому ж, П'юр Ваніло, ти виглядаєш... – його усмішка ширшає, стає лихою та різкою, – настільки жахливо?
П'юр Ваніла знову хіхікає, тоді як Шедов Мілк радісно продовжує:
– Що такого вони зробили? Ні, не кажи! Дай-но вгадаю... Вони кинули тебе під качалкускалка(покруч); кухонний інструмент для розкачування тіста? Тягали ягідними хащами? Чи, можливо, змусили тебе знову попектися в печі?
– Саме так воно й відчувалося, – П'юр Ваніла знімає свою корону та вішає її на те, що залишилося від вішака. – Правду кажучи, я б зараз не відмовився від теплої печі. Тут дуже холодно.
Попри власні слова, його руки потягнулися до застібки на мантії. Шедов Мілк уважно спостерігає за кожним наступним рухом: як він скидає із себе верхній одяг, як він недбало залишає його на підлозі. Кумедне видовище, навіть до певної міри приємне, якби не відблиск до болю знайомої брошки із Соул Джемом, старанно причепленої до ряси.
Шедов Мілк відводить погляд. Зловісна посмішка повертається на його обличчя, і він продовжує допит:
– Ну ж бо, не шкодуй деталей для старого доброго мене! Тут було так нудно, тож зроби мені ласку: розкажи хоч, яким нещасним ти сьогодні почувався.
– Не нещасним, – виправляє П'юр Ваніла, змахуючи уявний пил зі свого вбрання, – я просто втомився. Одне з молодших Печивок випадково активувало Голема й, намагаючись втекти, привело його до міста.
Він підводить голову та відкриває рота, щоб продовжити говорити, проте похмурий погляд Шедов Мілка зупиняє його.
– Тобто ти хочеш сказати мені, – Шедов Мілк говорить тихо, з погрозою, – що твоїм страх дорогоцінним королівством розгулював Голем, а тобі навіть не спало на думку запросити мене з собою?
П'юр Ваніла здивовано підіймає брови:
– Не думав, що тобі цікаво допомагати з такими речами.
– Ніхто й не казав, що я збирався допомагати!
П'юр Ваніла мугикає щось у відповідь та робить крок вперед. Вони обидва знають, що це означає.
Пошук визнання, дозволу. Пропозиція; прохання вирішити те, що вони й без того відкладали надто довго.
Шедов Мілк не ворухнувся з місця. Так, він упертий, і що ви йому зробите?
– Це ж треба! – кисло бурмоче він. – А ми так добре проводили час обговорюючи, як жахливо ти виглядаєш.
Чергове зітхання, і П'юр Ваніла робить ще один крок. Він рішуче перетинає кімнату, аж доки між ними не залишається менше фута. Цей жест не має жодного сенсу, – варто Шедов Мілку лише забажати, і він легко злетить вище, – але він все одно показовий. Знову П'юр Ваніла першим простягає руку попри спалені мости.
Дратує.
– Можеш приєднатися до мене завтра, якщо бажаєш, – м'яко пропонує П'юр Ваніла. – У цьому королівстві є значно більше, аніж ти бачив крізь мої очі.
Шедов Мілк зловтішно усміхається:
– О? То я можу ходити, куди забажаю? Робити все, що заманеться? А я думав, ти хотів, щоб я і далі сидів у цій кімнаті, тихо та спокійно.
– Щодо "робити все, що заманеться" не можу нічого обіцяти, враховуючи примхливість твоїх забаганок... – П'юр Ваніла нахиляє голову, немов сподіваючись впіймати чужі очі, що продовжували його уникати. – Однак під час мого перебування у шпилі, ти ніколи не забороняв мені піти, тож допоки я маю право голосу – це місце не стане твоєю тюрмою.
Шедов Мілк нарешті підіймає на нього погляд:
– Ти ж розумієш, що я розтрощив би тебе на шматки, якби ти спробував втекти?
– Звісно, – незворушно відповідає П'юр Ваніла, – але вибір все одно був. Я не збираюся робити тебе в'язнем.
І, ох, Шедов Мілк не зміг стримати глум. Його рука хапає П'юр Ванілу за комір, припіднімаючи того в повітря так різко, що бідолаха аж скрикнув від несподіванки. Шедов Мілк притягує його ближче до себе і погрозливо дивиться в обличчя навпроти. Той пручається, але безуспішно.
– Не зазнавайся, Ніллі, – цідить він. – Ми обидва в'язні.
Хватка на тканині слабшає – і П'юр Ваніла падає на землю. Згодом почулися шарудіння, тихий стогін та важке дихання.
Шедов Мілк мимохіть закочує очі.
– Добре, – зітхає він, потираючи скроні. Головний біль вкотре нагадав про себе, ба більше, він і сам втомився. Втомився від цього всього, втомився боротися з невідворотнім. А все через те, що це Печиво...
Це чортове Печиво!..
– Слухай, давай просто... – Шедов Мілк зробив глибокий вдих, видих та плеснув у долоні, повертаючи в'їдливу усмішку на своє обличчя. –Ой, леле! Даруйте, мабуть, це було надто грубо для такого старця, як ти, га? Розумієш, просто я можу ставати дещо дратівливим, коли мене тримають замкненим. Навіює погані спогади. Тема трішки делікатна. Думаю, ти й без мене знаєш.
П'юр Ваніла нарешті підіймається на ноги, спираючись на патерицю, та з підозрою оглядає Шедов Мілка з ніг до голови. Те, що колись було простягнутою рукою, перетворилося на тиху настороженість.
Що ж, заслужено.
– То ми?..
– Так, – перебиває Шедов Мілк. – Так, гаразд. У мене й без того нестерпно болить голова, а усі ці пусті балачки лише погіршують моє, ну...
Він ліниво покрутив пальцем по кімнаті.
П'юр Ваніла бере з нього приклад й оглядає залишки того, що колись було меблями.
– Але тут ніде сісти. Чи міг би ти?..
Шедов Мілк театрально зітхає, байдуже повертівши палицею в повітрі. Почувся пронизливий скрип, і ліжко перевернулося, з гуркотом падаючи на підлогу.
П'юр Ваніла здригнувся від удару, хмурячись:
– Ти ж знаєш, що це, ймовірно, розбудило половину палацу?
– Та ну! – драматично протягує Шедов Мілк. – Я так люб'язно демонструю свою гостинність, і це твоя вдячність? Невже ти справді хочеш, щоб усе було саме так?
– Гадаю ні, – П'юр Ваніла, що якраз вмостився на краю ліжка, склав руки на колінах. – Принаймні ти докладаєш зусиль.
Ні, не докладає, але він вирішив не уточнювати. Важко зітхнувши, Шедов Мілк підлітає ближче й сідає поряд з П'юр Ванілою. Той досі не зводить очей з власних рук, то стискаючи, то розтискаючи тканину свого вбрання поміж пальцями.
Він завжди так нервується, коли доходить до цього.
Так, ніби це не він винен, що вони взагалі цим займаються.
Погляд Шедов Мілка бездумно ковзає вниз, у бік акуратно причепленого до чужих грудей Соул Джема. Навіть при тьмяному освітленні, навіть після всіх марних спроб Звіра позбавити його світла, той продовжує сяяти. Обоє мовчать; у цьому мовчанні він співа, дзвенить, пульсує – все голосніше й голосніше.
Шедов Мілк нахиляється ближче – і його власний гудить у відповідь.
Перший раз, коли вони це зробили, був найдивнішим, найгіршим. Вони нічого не знали. Звідки їм було знати? Тоді їх врятували лише ниці інстинкти, якщо їх взагалі можна так назвати.
Спочатку Шедов Мілк взагалі проігнорував цей потяг, скидаючи його на якийсь фантомний біль. Це було ще тоді, кілька місяців тому, коли він досі зализував рани в безпечних просторах іншого виміру, тішачи своє вражене самолюбство, як тільки міг. Однак постійне ниття та вмовляння його помічників зовсім не покращували ситуації; їхні хвала та поклоніння лише сипали сіль на рану. У той час він приписував щем у грудях і сповнені золота сни, що перетворювалися на кошмари, наслідкам...
Ну, точно не психологічних травм – вони бувають тільки в інших Печив, у нього ж – ні, – то, певно, щось інакше. Роздратування, мабуть.
Проте саме ці сни надокучали йому найбільше. Пшеничні поля, що виблискували на сонці, бекання ягнят та п'янкий дзвін у вухах переслідували його ніч у ніч. Кожен сон дещо відрізнявся від попереднього, але всі вони залишалися яскравими, просякнутими ним – обличчям, що не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Вони доводили його до білого шалу, й, о так, після кожного такого марення його Соул Джем сповнювався жаром все дужче. Але це були лише залишки – спогади про ту коротку мить, коли двоє стали одним цілим. Коли він був... Коли вони були...
Він майже не пам'ятає, про що думав опісля: біль затьмарив собою все інше.
Біль був нестерпним. Нестерпнішим за будь-які муки, що він знав раніше. Гіршим за той, що він відчував у бою чи вигнанні. Навіть перший раз, коли він ледь не втратив кінцівку, не міг зрівнятися з тим, що охопило його. І цей біль...
Цей біль довів його до розпачу.
На превеликий жаль, у Шедов Мілка була перевага: П'юр Ваніла не мав жодного уявлення, де його шукати, а от він точно знав, де знаходиться інший.
Була якась маленька, схиблена втіха в тому, як він, вислизнувши з тіні в чужій кімнаті, стояв упиваючись тремтінням свого скрученого калачиком ворога; у тому, як він нарешті зрозумів, що весь час його біль був взаємним.
– Шедов Мілк?
З роздумів його виводить легкий дотик до плеча; він незадоволено смикається, і П'юр Ваніла забирає руку геть.
– Ну ж бо, – видихає Шедов Мілк, нахиляючись вперед. – Я ж знаю, що ти, певно, вмирав без мене. Принаймні, саме так ти й виглядаєш.
П'юр Ваніла підсідає ближче, повільно й обережно. Схоже, скільки б разів це не відбувалося, він ніколи не втрачає пильності. Завжди насторожі, неначе боїться, що Шедов Мілк щось утне. Ніби він має справу з диким звіром.
Можливо, в цьому є частка гіркої правди.
З легеньким стуком, їхні лоби притискаються один до одного; П'юр Ваніла заплющує очі, й Шедов Мілк дозволяє собі зробити те саме.
Кожен з них торкається власного Соул Джема, обхоплюючи пальцями оздобу; ті щебечуть у відповідь, тремтять в очікуванні неминучого. З такої відстані, Шедов Мілк відчуває цей несамовитий потяг усім своїм нутром – його руки рухаються наосліп, тягнучи свою брош уперед, до П'юр Ваніли, що повторює за ним.
Почувся видих – вагання, їхня хвилинка слабкості.
Дзень! Соул Джеми торкаються – єдине попередження, що вони отримують перед тим, як світ довкола розпливається, відступає.
Це почуття не описати словами. Воно зовсім не схоже на те, що було тієї ночі на вершині шпиля. Такого ніколи не було до, такого ніколи не буде після. Це – музика і рух, це – суміш чорного з білим, синього із золотим. Розмаїття барв, що кружляє, тремтить поміж його закритих вій. Воно шепоче до нього піснями, яких він ніколи не чув. Він – на вершині гори, у водній пучині, серед зірок у нічному небі. Він є краплею у морі, що вирує довкола повні. Він танцює на сцені, підвішеній на золотих нитках. Він є Пророком, Королем, Богом. Він – пил. Він боїться, але йому не страшно. Йому ніколи не страшно, ніколи не самотньо, тому що його руку стискає інша, міцно та сильно. Навіть коли кожна наступна мить руйнує все довкола і перевтілюється у щось нове.
Він є і Світочем, і собою. Обидва стоять віч-на-віч та бурмотять щось настільки до одуру солодке, що він мимохіть падає на коліна.
Він хоче загадати, але не може. Знову заграла музика.
Шедов Мілк ніколи не знає, як довго воно триватиме.
Найчастіше вони прокидалися в кімнаті самі – спантеличені й розпластані на стільці чи якійсь іншій поверхні – за кілька хвилин після початку. Першого ж разу вони перебрали міру: опинились заблизько, чіпляючись один за одного у злісному, сповненому болю відчаї. Вони пролежали в пекельних обіймах аж до наступного ранку, коли двоє охоронців нарешті розділили їх, приставляючи вістрі списів до горла Шедов Мілка. Він майже не пам'ятає, як тікав звідти. Відступаючи, він все ще не міг оговтатись від палких марев про золото й блакить. Весь наступний день він провів немов у тумані, палаючи від сорому й марно доводячи собі, що це був лише одноразовий напад божевілля.
Коли пекучий біль знову нагадав про себе, у пориві люті він зрівняв із землею декілька гір.
У всякому разі, їхні ігри в хованки приносили йому бодай якусь розраду. Він тішив себе соромом П'юр Ваніли, його відчайдушними спробами приховати їхнє скрутне становище від сторонніх очей. Його веселило гратися з цією нехіттю: до останнього терпіти власні муки, тільки щоб поспостерігати за стражданнями П'юр Ваніли з найближчої тіні; побачити, як він потерпає від жалюгідного почуття провини, від усвідомлення, що Шедов Мілк поділяє той самий біль. Що це його провина.
Хто б міг подумати! Один дурний трюк у Шпилі Омани – все, що знадобилося, щоб тепер він мусив грати роль домашнього улюбленця для викрадача власної душі.
Його знову переповнює гнів, тож він, напевно, вже отямився.
Шедов Мілк повільно підводиться в положення сидячи, однак одразу жалкує про це – усе попливло перед очима. Він незадоволено стогне й, потираючи чоло, сонно оглядає досі незвичну йому кімнату. Свою кімнату.
Свою кімнату в Ванільному Королівстві, зручно розташовану під пильним наглядом П'юр Ваніли.
Одна лише думка про це змусила його зашипіти від злості.
Почувся тихий шелест; погляд Шедов Мілка втомлено опускається на того, хто розлігся поруч із ним. Вії П'юр Ваніли м'яко тріпочуть, неначе манячи свого господаря назад до реального світу. Зараз він виглядає маленьким, розгубленим та збитим з пантелику. Такий вразливий.
Такий крихкий.
Шедов Мілк невагомо проводить пальцями по броші П'юр Ваніли – Соул Джем гуде під ними, але не зігріває. Він більше не кличе його, не приймає, як раніше. П'юр Ваніла привласнив його на надто глибокому рівні, назавжди відкарбував своє єство у тому, що по праву йому не належить.
І все ж, він досі резонує з його власним. Це вже щось – невеличка втіха, надія, що, можливо, чисто теоретично, якщо П'юр Ваніла паде, якщо він знову добровільно зробить крок у...
Що ж, на все свій час.
Раптом П'юр Ваніла розплющує очі – і Шедов Мілк одразу відсмикує руку. Досі не оговтавшись від сну, П'юр Ваніла напівсвідомо витріщився на нього, перш ніж застогнати й заритися назад у простирадла.
Маленький. Слабкий. Жалюгідний.
Неначе пташеня.
Шедов Мілк одразу відкидає цю думку, штурхаючи П'юр Ванілу в плече:
– Гей! Вистава закінчилася. Хіба ти не знаєш, що неввічливо затримуватися після шоу? Твоя решта на тумбочці, крихітко.
Замість відповіді П'юр Ваніла знову стогне, але цього разу таки розплющує очі повністю. Зібравшись із силами, він кволо підводиться на ноги, недбало відкидає волосся з очей та починає іти. Виходить, м'яко кажучи, не дуже: його відверто хитає в різні боки. Зробивши кілька кроків, він зупиняється і зітхає:
– Як довго ми...
– Гадки не маю! – проспівав Шедов Мілк. – Мене не цікавило. А тепер, па-па!
Отож, П'юр Ваніла продовжив бездумно плентатись до дверей. Дорогою він наосліп хапає свою мантію і чіпляє на себе корону. Та ледве тримається на його голові, перехиляючись на правий бік, що змушує Шедов Мілка мимохіть посміхнутися.
Дійсно, надзвичайно жалюгідний.
– Шедов Мілк, – порушив тишу голос П'юр Ваніли.
Вищезгаданий повільно підіймає незацікавлений погляд, зустрічаючись з ним очима.
– Що?
Трохи повагавшись, П'юр Ваніла продовжив:
– Я хотів би, щоб ти був щасливим тут.
Ох!
О, ну хіба це не кумедно?
Губи Шедов Мілка скривилися в їдкій посмішці. Спочатку почувся тихий, спантеличений смішок, потім ще, і ще один. Зовсім скоро його охопила хвиля нестримного реготу, який рвався назовні, неначе переповнена гребля, що нарешті тріснула. Він все регоче й регоче – до болю в боках, хапаючи ротом повітря, аж доки не падає додолу, даючи волю бурхливим нападам сміху.
Ой, давно ж він так добре не сміявся.
Коли Шедов Мілк нарешті заспокоївся, все ще усміхаючись від вуха до вуха, П'юр Ваніла вже стояв повністю зібраний. Увесь цей час він мовчки чекав біля дверей, втомлено спостерігаючи за гиготінням іншого. Те, що він досі не пішов, приємно вразило Шедов Мілка. Виявляється, П'юр Ваніла вміє бути чудовим глядачем, якщо забажає.
– Ох! – вигукує Шедов Мілк, підводячись, і знову хіхікає. – А ти завжди знаєш, як мене розсмішити, Дурило-Ваніло. Ніби ти не розумієш, чому я тут.
Він підлітає догори й зависає в повітрі, звисока дивлячись на П'юр Ванілу:
– Послухай-но, лялю, кімната перед тобою – це ще квіточки! Невеличкий анонс того, що я зроблю з твоєю нікчемною, крихітною подобою королівства, до якого ти так люб'язно мене припросив, – він з хрускотом нахиляє голову вбік, лихо посміхаючись. – Та зрештою, для чого ще потрібні друзі! Хто, як не вони, вноситиме елемент несподіванки в життя одне одного, гм?
Терплячий погляд П'юр Ваніли залишається незворушним. Єдиним доказом того, що він досі слухає, було те, як він випрямився, не зводячи очей з Печива навпроти.
– Що? – продовжує підбурювати Шедов Мілк. – Нічого сказати? І це не я винен, що ми тепер пов'язані, еге ж? Я б навіть сказав, що в результаті наше, ах, грандіозне переплетення, минуло для мене значно краще, ніж для тебе. Вже жалкуємо, правда?
– Завтра.
Голова Шедов Мілка нахиляється ще більше, тепер відверто неприродно:
– Гм? Що завтра?
– Завтра, – продовжує П'юр Ваніла, – у мене буде вільний час ввечері. Після заходу сонця, я хотів би піти з тобою до саду Блакитного Місяця.
– ...Га?
– Я ще ніколи не бував у ньому, але Вайт Лілі казала, що вночі там дуже гарно, – П'юр Ваніла повертається до дверей, хапаючись за ручку. – Думаю, тобі б сподобалося.
Шедов Мілк мружить очі.
– Забирайся.
Ні спина П'юр Ваніли, ні скрип дверей, що за ним зачинилися, не приносять очікуваного полегшення. Навіть пожбурлявши у двері дерев'яні друзки того, що колись було комодом, він не зміг позбавитися від огидної люті всередині себе.
Роздратовано зітхнувши, він підлітає назад до ліжка, падає на нього й виснажено потирає чоло. Тим часом його друга рука знаходить простирадло, яке він натягує на себе й різко перевертається на бік, свердлячи злим поглядом темряву.
Торкнувшись свого Соул Джему, Шедов Мілк хмуриться ще дужче.
Той знову гудить.