Archive of Our Own ^beta

Саске Учіха не надто вірить у терапію.

Не те щоб він її ненавидить. Ні. І людей, яким потрібно виговоритися, він не засуджує — тих, хто має в собі сміливість озвучити внутрішні травми, хто плаче перед лікарем, бо більше просто нема перед ким.

Але йому терапія не потрібна, от у чому річ. Травматичні речі трапляються майже з усіма. Він просто ховає це десь глибше і вважає, що цього достатньо. Усе, що сталося, відбулося двадцять років тому. Він уже встиг наплакатись і звикнути до втрати родини. Його прихистили родичі, які любили його, попри його замкнутість і те, що він ледве міг вимовити більш як п'ять слів за раз. Йому ж було шість, зрештою!

Тітка з дядьком були терплячі. Вони забрали його зі школи після похорону — можливо, частково через те, що якийсь малий виродок із приватної школи пожартував, ніби батьки й брат Саске закінчили так само, як та комаха, яку він розчавив на подвір’ї. Можливо, ще й тому, що Саске зламав тому малому руку і відправив його в лікарню. Хоч би що там було, це справді допомогло.

І він був розумний. Міг спокійно пропустити перший і другий клас — і в третьому не відставати від решти. До того часу, після двох років надмірної опіки, нагляду й підтримки, він адаптувався.

Йому знадобилось майже 730 днів. Щовечора він мріяв, щоб його родина просто зайшла у двері — навіть після того, як бачив, як їх опускали в землю. І щодня ця надія трохи його виснажувала.
Але коли ці дні минули, коли усвідомлення, що мама, тато й брат не з’являться на порозі тітки Уручі з фразою «Гей, Саске! Не хвилюйся. Нас насправді не було в тому літаку. Ми б ніколи тебе не залишили самого», вдарило по-справжньому, отоді він і прокинувся.

Після тих двох років Саске нарешті взяв себе в руки. Можна навіть сказати, що тоді він подорослішав більше, ніж за весь свій подальший дорослий вік. Він закінчив школу з промовою найкращого випускника, вступив до університету, отримав диплом із відзнакою, здобув ступінь магістра з анатомії, а згодом — місце в медичній школі. Зараз він проходить інтернатуру в одній із провідних лікарень Америки.

І все ж він сидить у приймальні якоїсь клятої терапії, слухає, як із малого втомленого телевізора на стіні грає якесь ігрове шоу, барабанить пальцями по колінах і напружено вмощується в надто м’якому для нього кріслі. Навпроти — єдиний інший відвідувач: чоловік, який щось шкрябає на пошарпаних лотерейних квитках.

Ось чому він і не любить мати друзів. Друзі — це купа клопоту, це треба говорити, знайомитися, впускати когось у своє життя. І єдина людина, яку він із шести, чорт забирай, років допустив до цього статусу — вперта ординаторка, яка, як на зло, має талант помічати, як Саске зриває дах, коли в приймальне відділення надходять постраждалі в авто- чи авіакатастрофах.

— Святі небеса! — вигукує чоловік навпроти й трясе перед собою пошарпаний лотерейний квиток. Зводить на нього погляд, з тими своїми неприродно яскравими очима, і всміхається так, що аж щелепу зводить. — Я щойно виграв двадцятку!

У Саске сіпається око. Губи кривляться в огиді. Нащо він мені це каже? Що йому взагалі від мене треба?

Усмішка чоловіка трохи зникає, але вигляд у нього не те щоб засмучений. Швидше зацікавлений. Прекрасно, просто неперевершено.

Він усе ще тримає квиток у руці, трохи схиливши голову набік, коли знову заговорює:

— Я, до речі, Наруто, — хлопець опускає квиток, незграбно змінює позу в кріслі, розвертається й засовує той нещасний виграш у задню кишеню своїх старих обтислих джинсів.

Саске навіть не думає називати своє ім’я. Хоч Наруто й дивиться на нього так, ніби це мало б статися автоматично. Та байдуже. Саске просто хоче відбути цю сесію й піти звідси. Тут тхне хвоєю, медом і вологим туманом — і його вже нудить.

Звісно ж, життя не таке просте, як хотілося б.

Так, батьки залишили йому чималі гроші, яких вистачило на навчання. Так, турботливі родичі прихистили й щиро любили. Так, він був достатньо кмітливий, щоб блиснути в школі й переконливо вдавати співчуття, коли доводилося казати пацієнтам, що рак залишив їм ще максимум три місяці.

Але ні. Життя Саске ніколи не було простим.

Чоловік... Наруто... підіймається, коли Саске мовчить.

І Саске майже встигає подумати, що, може, той просто піде. Або відійде до кавомата з подряпаною панеллю й засохлим цукром навколо кнопок. Але ні, звідки ж йому так щаститиме?

Наруто перетинає кімнату й без жодних вагань вмощується в крісло поруч. Розкидає ноги, відкидається назад, ніби в себе вдома. Одне коліно впритул наближається до Саске — той одразу ж зсувається убік, стискається й намагається втекти з того крісла, наскільки це фізично можливо.

Наруто заговорює щойно вмощується:
— Ти ж не глухий, правда? Бо Какаші знає жестову мову, так що я б не здивувався. Але якщо я тут говорю в пустоту, то просто дай знати.

Та він і справді говорить у пустоту, але казати це вголос було б безглуздо. Тож Саске вирішує піддатися на гру.
Жестову мову він, до речі, знає досить непогано.

Саске повертає голову та дивиться на Наруто — хлопець з широко розплющеними очима, виразом, сповненим надії, вдивляється у відповідь.

І… ну, це не має жодного значення, бо після двох хвилин цього спілкування (чи радше — монологу) Саске вже зрозумів, що перед ним повний бовдур. Але цей бовдур доволі привабливий: чітка лінія щелепи, гарна статура. Руки, як видно крізь темно-помаранчеву (і, чесно кажучи, жахливу) обтислу футболку, вкриті м’язами. Волосся — яскраве, насичене, абсолютно натуральне. На щоках — симетричні шрами, що виглядають дивно органічно.
І ті старі, затерті джинси сидять на ньому просто надто добре.

Але, як не крути, бовдуром він і є. Тож замість відповіді Саске просто підіймає палець до вуха, проводить ним до рота, знизує плечима й хмуриться. «Я глухий», — показує жестами.

Очі Наруто розширюються ще сильніше, аж до смішного, а потім він знову вишкіряється. Його руки миттєво злітають угору, і він показує у відповідь: «Вибач! Не знав. Я сказав, що мене звати Н-А-Р-У-Т-О.»

Саске закочує очі й проводить пальцями по брові.
— Та ти знущаєшся? — бурмоче він уголос.
Звісно, цей придуркуватий ще й жестову мову знає. Ну а як же.

Наруто трохи відхиляється назад, хмуриться й знову починає щось показувати, але Саске його перебиває.

— Я не глухий, — каже він.

Наруто морщить ніс і опускає руки.
— То навіщо тоді сказав, що глухий? — звучить щиро розгублено.

— Бо, очевидно, я не маю жодного бажання з тобою розмовляти, — він киває в бік вільного крісла навпроти. — Тож можеш, будь ласка… дати мені спокій?

Наруто зиркає сердито.
— Якщо не хотів говорити, то не обов’язково було брехати, йолопе.

— Я не зобов’язаний тобі казати, що не хочу розмови. Можна було й здогадатися.

— Я думав, ти глухий. Просто перевіряв.

— А на майбутнє — не треба.

— Та що з тобою не так узагалі? Я ж просто підтримував розмову, — Наруто хрестить руки на грудях і нахиляє голову вбік з таким ображеним виглядом, що Саске аж всередині скручує.

Стиснувши зуби, він видавлює крізь них:
— Що зі мною не так? Що ж, мене дратує той, хто досі сидить поруч, хоча я чітко дав зрозуміти, що хочу, аби він зник.
— Ти ще той покидьок, знаєш? — фиркає Наруто.

— Пішов ти, — кидає Саске наостанок.

Він дістає телефон, ігноруючи, як Наруто хапає повітря й щось бурчить у відповідь на ту зневажливу репліку. Саске гортає пошту, чекаючи, коли той нарешті підведеться.
І взагалі, де, чорт забирай, його терапевт? Минуло вже десять хвилин, а світло в кабінеті, де мала б проходити сесія, досі не ввімкнене.
І ще — що тут узагалі робить Наруто? Це ж не групова терапія, чи не так?

Хоча… двоє людей — це ще не група. Але все одно. Його сесія заброньована до шостої ранку, і якщо в Наруто прийом після, то з якого дива він прийшов настільки зарано?

А головне — він досі не поворухнувся з місця, і це починало виводити Саске з себе ще більше.

— У тебе проблеми з ногами? — кидає він, не відриваючи погляду від телефону.

— Мені зручно. Іди ти, розумнику, — відповідає Наруто, не моргнувши.

Саске з ляскотом кидає телефон собі на коліна й зиркає на нього знизу вгору. Наруто дивиться у відповідь — прямо, нахабно, не відводячи очей. Руки схрещені на грудях. Вигляд — упертий до біса.

Саске закочує очі й зітхає так голосно, що це вже межує з дитячою істерикою. Але байдуже, він хоче, щоб цей дурень забрався. Проте той навіть не зрушив із місця.
Терапевт запізнюється, і Саске досі не розуміє, чому він узагалі не сам у цій клятій приймальні, в очікуванні на такого прославленого, ілюзорного доктора Хатаке.
І тепер він ще більше злий, бо Наруто підняв брову з викликом, а Саске не звик програвати. Нікому.

— Я не зрушу, — каже Наруто, а кутики губ зрадницьки здіймаються. Посмішка зухвала, трохи грайлива.

Очі Саске звужуються ще більше. Він хмуриться, стискає телефон так, ніби хоче його зламати.
— Довбень, — більше нічого в голову не йде.

— А ти — покидьок, — знизує плечима Наруто. — І ще той засранець, — додає спокійно.

— Це мій час. Моє призначення. Що ти взагалі тут забув? — кидає Саске, і кожне слово в нього напружене до межі.

— А ось це, — Наруто здіймає руку й вказує прямо на нього, — тебе не стосується, пане Задирако.

— Я лікар, — виривається в нього, і він сам не розуміє, навіщо це сказав. Але сказав — назад уже не відкрутиш і крутішу відповідь не придумаєш.

А Наруто… сміється.
Гучно, по-справжньому. Що навсправжки бісить, бо в нього хриплий, глибокий сміх, а Саске таке подобається. І тепер цей дурень усе псує.

— О, чудово! Тоді будемо звати тебе доктор Скалка! — сміється Наруто, мало не захлинаючись. — Ти певно ще й ті операції з "покращення гідності" робиш? Бо це було б взагалі шикарно.

Він усе ще сміється, а Саске червоніє.

— Ти не смішний, — сухо кидає Саске з тією зневагою в голосі, яка зазвичай змушує людей притихнути.

Але не Наруто.

— Я офігенно смішний! Напевно, найсмішніший з усіх, кого ти знаєш, — самовдоволено заявляє той і згортається в кріслі, обіймаючи себе, наче тільки його слова й мають вагу в цьому світі.

Саске нарешті вирівнюється в кріслі, попри весь цей цирк, усміхається краєчком губ і каже:
— Смішний, кажеш? — кивок. — А для мене ти просто нікчемний вискочка, в якого немає друзів. Саме тому так рвешся заговорити зі мною? Це жалюгідно.

Сміх Наруто вмить стихає. Обличчя перекошується, ніби його облили крижаною водою.

— У мене є друзі, — бурчить він тихо.

— Ні, таких, щоб надовго, певно, що ні, — додає Саске, бо знає, що влучив, і тепер провертає ніж. — Вони зникають, щойно дізнаються, який ти безнадійний, так?

Наруто не відповідає.
Саске навіть не намагається відчути провину. Бо ще хвилину тому той сміявся й знущався з нього. То що тепер? Дійшли до болючого — і що?

— Мерзотник, — нарешті бурмоче Наруто. Але не встає. Просто ще більше з’їжджає в кріслі вниз і починає вперто втуплюватись у протилежну стіну.

Двері на вулицю відчиняються саме в той момент, коли Саске майже встигає задуматися над моральною стороною того, що, можливо, щойно зламав людину, яка, як і він, прийшла сюди як пацієнт. І над тим, чому почуття провини взагалі має сенс, якщо Наруто ще хвилину тому ржав йому в обличчя й називав доктором Скалкою. Наче це було хоч трохи смішно.

У приймальню заходить високий чоловік середнього віку. Глибокий шрам перетинає одне око, волосся сріблясте, мабуть, пофарбоване, бо виглядає надто рівномірно. Виглядає старшим, але не старим. На ньому зручний, елегантний светр і штани. Мабуть, це і є доктор Хатаке.

— Вибачте за запізнення, — перше, що каже психотерапевт. — Потяг затримався. Самі розумієте.

Ні, Саске не розуміє. Йому начхати, що там кажуть про трафік у місті — він принципово не користується громадським транспортом.

Ігноруючи пояснення, Саске відразу підіймається — головне, трохи віддалитись від Наруто, який усе ще кисне поруч.

Доктор Хатаке переводить на нього погляд.

— Доктор Учіха, так? Чи можу я звертатися просто Саске? Я зазвичай віддаю перевагу неформальному спілкуванню, — каже він, простягаючи руку.

— Звісно ж, — відповідає Саске своїм професійним тоном. Тим самим, яким зазвичай говорить із пацієнтами.
Він заштовхує телефон у кишеню, стискає руку доктора Хатаке впевненим потиском і швидко відпускає.

Доктор Хатаке всміхається.
— Можеш звати мене Какаші, — каже він.

Потім переводить погляд на Наруто, який досі сидить, скиснувши, ніби його вдарили — і, Господи, невже Саске справді сказав щось настільки жорстоке?

Хоча… він згадує той самий коментар про комаху, що його хтось колись кинув після загибелі його родини. І, можливо, так. Можливо, таки настільки жорстоке.

— Наруто? Що ти тут робиш? Ти щось забув зранку? — запитує Какаші.

Наруто підхоплюється миттєво, чухає потилицю й раптом виглядає повним сил.
— Здається, я залишив гаманець у твоєму кабінеті, — каже з кривою усмішкою, наче це вже не вперше.

І, очевидно, справді не вперше. Какаші гмикає, добродушно сміється й хитає головою.
— Колись ти тут і руку чи ногу забудеш, — каже він, дістає ключ і відкриває двері в кабінет. — Заходьте обидва, — додає, пропускаючи їх усередину.

Саске не поспішає. Чекає, поки Наруто зайде першим, і залишається стояти в коридорі. З телевізора лунає радісний вереск учасника, який щойно виграв десять тисяч доларів.

З кабінету чути, як Наруто говорить стиха:
— Слава Богу, — зітхає з полегшенням. — Я вже думав, що загубив його на вулиці чи ще десь.

— Тобі б не завадило навчитися тримати речі при собі, — відповідає Какаші.

— Та знаю, знаю, — бурмоче Наруто.
Усе це звучить нудно до неможливості.

Саске кидає погляд на диван, де вони щойно сиділи, і, звісно, не дивується, коли бачить лотерейний квиток Наруто, залишений просто на подушці. Як якийсь тупий жарт.

Він нахиляється, щоб його підняти саме в той момент, коли Наруто виходить із кабінету.

— Агов, роззяво, — кидає Саске.

Обличчя Наруто одразу перекошується в ту саму образливу, кислу міну, яка з’явилася після слів Саске про друзів. Але Саске ігнорує цей погляд.

— На, — каже він, простягаючи квиток.

Наруто опускає очі й в нього на обличчі з’являється щось між полегшенням і тривогою. Він узагалі наче відкрита книга. Після затримки в кілька секунд він вихоплює квиток із рук Саске й рвучко йде до виходу.

— Дякую, мерзотнику, — кидає навздогін, не озираючись.

Коли Саске знову повертає голову, Какаші вже стоїть біля входу в кабінет.

— Готовий? — питає він, так, ніби щойно нічого напруженого не сталося.

Саске киває. Хоча насправді не готовий абсолютно ні до чого, що його зараз чекає. Він заходить усередину та дозволяє Какаші зачинити за ним двері.

Терапія була не такою вже й жахливою. Саске міг би це визнати.

Какаші почав із запитання, чому, на думку самого Саске, він тут. І це зовсім не збігалося з тими терапевтичними відео, які він перед цим переглядав. Там зазвичай починали з «Як ви себе почуваєте?»
А Саске не почував майже нічого, попри певну злість після зустрічі з Наруто, тож він був щиро радий, що це запитання так і не прозвучало.

— Колега сказала, що мені варто прийти, — відповідає він, бо слово «друг» у нього ніяк не проходить крізь горло.

— Але ти ж не мусив приходити, правда ж? — питає Какаші, і Саске відчуває, як напружується.

— Я не можу оперувати, коли в мене тремтять руки, — відповідає.
У нього руки зазвичай спокійні, ідеальні для того, щоб копатися в глибині людського тіла, не зачепивши артерії. Тремтячі руки — це смерть.
Здається, Какаші це розуміє.

— Ти знаєш, чому в тебе тремтять руки? — питає той далі.

Саске не відповів. Його губи стиснулись у тонку лінію, поки в голові знову з’явилася картина: дім тітки, вона падає на підлогу, ридає, а двоє поліцейських дивляться на Саске з таким жалем, що той погляд ранив. Один із них підняв тітку Уручі й посадив на диван, поки вона майже задихалася, усвідомлюючи, що її старший племінник і сестра загинули миттєво. Картина, як знайшли його батька, Фугаку, ще живого — але лише на кілька хвилин, перш ніж серце зупинилося від втрати крові.
Какаші не тиснув.

Сесія тривала в такому ж ритмі. Какаші ставив запитання, а Саске відповідав — коли думки не заносили його надто далеко, в темні місця, звідки повертаєшся вже трохи пораненим. Він не знав, чи багато Какаші дізнався. Він уникав питань, які здавалися по-справжньому важливими. Але наприкінці сесії Саске відчував себе дещо… інакше.

Він почувався відкритим, майже роздягненим до кісток — і це зовсім не було приємно. Наче щось, що він поховав глибоко двадцять років тому, тепер викопують. А Какаші вже стоїть з лопатою, готовий розгрібати далі, поки це не лежатиме зверху — для всіх на оглядини. Насправді це відчуття йому огидне. Але коли Какаші запитав, чи хоче він записатися на ще одну сесію — він погодився.

Саске ходив на сесії двічі на місяць, по неділях. Це був його вихідний — якщо тільки лікарня не викликала.
Він приходив рано, бо рано вставав, попри те, що не вважав себе «ранковою» людиною. У більшість днів приймальня була порожня, і він сидів, втупившись у телефон, поки Какаші не з’являвся — із запізненням на десять, а то й на всі тридцять хвилин. Завжди з вибаченням і якоюсь жалюгідною відмазкою.
Цей чоловік завжди запізнювався, і Саске відмовлявся вірити, що причина справді була у вуличному коті, який на нього напав.

Іноді там бував Наруто.

Він спеціально сідав поряд із Саске — з кавою або журналом. Зазвичай просто салютував і казав:
— Доброго ранку, докторе Скалка, — а потім знову занурювався у свої дивні справи.

Сьогодні це був кросворд у газеті.

І хто взагалі носить із собою газету у двадцять першому столітті?

— Мені подобаються кросворди й комікси. Це називається хобі, докторе Скалко. Тобі теж би не завадило, — каже Наруто. І тільки тут Саске розуміє, що подумав те вголос.

— У мене є хобі, — бурчить він, бо настрою нема геть.
Три місяці терапії — і з кожною сесією нерви стають тоншими. Какаші копає все глибше — і це, чорт забирай, нестерпно.

— Які в тебе хобі? Розглядати фото мертвих тварин? — Наруто фиркає зі сміху від власного жарту.

І вибухає ще дужче, коли підводить погляд і бачить на обличчі Саске чистий жах і огиду.

— Ти огидний, — каже Саске крізь гучне, втомлене зітхання.

Наруто знову хмикає, не припиняючи усмішки, й дописує якусь літеру у свій дурнуватий кросворд.

Саске краєм ока заглядає вниз, тоді закочує очі.

— Тут має бути «антигерой», бездарю, — бурчить Саске, не піднімаючи очей від сітки.

Наруто округлює очі, але наче взагалі не чує образи. Просто показує пальцем на слово, яке почав писати.

— Та ні, тут точно «Бетмен».
Саске нахиляється ближче, мабуть, трохи надто, як для людини, яку він відкрито ненавидить уже три місяці. Читає підказку вголос:
— «Протилежність ідеального героя», — потім зиркає в очі. — Відповідь: «антигерой».

— Ні, — Наруто закочує очі. — «Бетмен»!
Саске фиркає:
— Ти — безнадійний. «Антигерой» точно підходить. «Бетмен» занадто коротке, ти що, не бачиш?

— Та ні! Оце слово — «герой». Оце — «ворог». І тут точно «Бетмен»! — Наруто гортає підказки, почухує голову, зітхає. — Добре… А куди тоді вписати «Бетмен»?

Саске знову вдивляється в сітку, водить пальцем і зрештою тицяє в інший кут.
— Ось. «Мільярдер, що не спить ночами та не платить за розбиті дахи».

Наруто кліпає, кусає губу, потім видихає смішок.
— Добре-добре. Можливо, — він закреслює своє «Бетмен», переписує «антигерой» недбалою рукою, додає «Бетмен» в інше місце та клацає пальцями. — Ага! А ось це тоді «маска».

Саске відкидається назад у своєму кріслі й хитає головою.
— Навіщо взагалі розв’язувати кросворди, якщо ти в цьому нікудишній?

— Я не нікудишній, — спокійно відповідає Наруто, навіть не підводячи погляду. Його тон абсолютно байдужий.

— Ще й як нікудишній, — підколює Саске. Сам не розуміє, чому зараз дражнить Наруто, а не просто ігнорує, як зазвичай. І не хоче про це думати.

— Як знаєш, Саске, — кидає Наруто неуважно.
Саске завмирає на мить. Здається, це вперше Наруто назвав його на ім'я.

Він нічого не каже. Не коментує.

За хвилину заходить Какаші. Наруто згадує, що забув у кабінеті телефон, йде туди, виходить із газетою під пахвою і кидає Саске недбалий салют, проходячи повз.

— Ну, як справи з доктором Хатаке? — питає Сакура, коли вони вмощуються разом у лікарняній їдальні. Обстановка тут не розкішна, але затишна. І їжа цілком задовільна — не те що пудинги й холодні бутерброди, які роздають пацієнтам уночі.

Саске байдуже тицяє виделкою в салат і знизує плечима.
— Нормально.

Сакура закочує очі, але не випитує далі. Вона розуміє, що існує лікарська таємниця — навіть якщо цього разу Саске не лікар. Та й сам факт, що він досі ходить на терапію, мабуть, уже говорить про те, що він не бреше.

Коли Сакура знову заговорює, тема змінюється:
— Хочеш познайомитись з моїми друзями? — вона саме дочищає апельсин і закидає в рот дольку, чекаючи на відповідь.

Саске хитає головою.
— Не дуже. Ні.

Сакура сміється — як завжди, коли він говорить щось сухе й відсторонене. Це було дивно, але, мабуть, саме тому він і дозволяє їй час від часу сидіти з ним за обідом, коли у них спільна зміна. Він навіть якось ходив із нею в кіно. Вона не фліртує і ніколи не питала, чи він ґей — і це було приємно. Можливо, сама все зрозуміла. Або просто він не її тип. Хай там що, з нею було легко дружити.

Її також не бентежило, якщо він раптом не хотів говорити, або відповідав бурчанням замість слів.

— Добре, коли в тебе є хтось на твоєму боці, — каже вона.

— У мене є ти, — знову знизує плечима Саске.

— Мило. Але зовсім не те, що я мала на увазі, — відповідає вона, і він внутрішньо не погоджується. — Я не тисну, але, можливо, це було б непогано.

— Можливо, — тільки й каже він.

Сакура посміхається й хитає головою.
— Просто подумай, гаразд?

— Хн, — коротко киває Саске. І їй цього цілком вистачає.

А тоді спрацьовують пейджери. Вони кидають їжу в найближчий смітник і біжать до палати — двоє підлітків пережили зіткнення чотирьох авто. Водій не вижив.

Інших постраждалих розподілили по різних операційних. Сакура працює разом із ним — і це допомагає.

Сімнадцятирічній дівчині доводиться ампутувати руку. Шестирічна дитина відбулася зламаною ногою й трьома тріщинами в ребрах.

Саске нудить лише один раз після операції, зате руки не тремтять. Кров і м’ясо ніколи не були тим, що виводило його з ладу. Але тепер йому ставало легше. Він зараховує це як перемогу.
Хоч і гірку.

Наступного дня після операції, і після того, як доводиться сказати дідусеві з бабусею, що їхній син не вижив, що їхній онуці тепер доведеться проходити фізичну реабілітацію і вчитися жити без однієї руки, але найменший з онуків, найімовірніше, буде в порядку, Саске знову приходить до кабінету Какаші, сідає навпроти старшого чоловіка й мовчки втуплюється в стіну позаду нього.

На стіні висить картина, де пес сидить на спині в якоїсь надто веселої людини. Абсурдність зашкалює.

Наруто цього ранку немає. І те, що Саске це не просто помічає, а ще й відчуває розчарування бісить до нестями.

— Виглядаєш пригніченим, — каже Какаші першим.

— Я в нормі, — відповідає Саске. Хоча це не так. Він узагалі не в нормі. Какаші не викриває це в лоб, але продовжує тиснути — ніби точно знає, що Саске щойно збрехав.

— У тебе був важкий ранок?

— Ні, — коротко й сухо відповідає той.

— Як справи на роботі?

Саске не відповідає. Какаші киває, наче відповідь усе одно отримав.

— Минулого разу ти казав, що твої батьки й старший брат померли, коли тобі було шість, — промовляє Какаші. Це звучить не як запитання, але Саске все одно киває. — Але ти ніколи не розповідав, як саме. І що відчував тоді.

Саске знизує плечима, але мовчить.

Терапія ускладнюється. Вони вже вичерпали всі розмови про стрес на роботі, про те, що Саске не вміє заводити друзів, про те, як йому нестерпно дивитися в очі дітям, яким тільки-но сказали, що їхній батько не пережив операцію. І навіть визнання цього виснажує його. Тоді він більше не вимовив ні слова — і решту тієї сесії вони просто сиділи у тиші двадцять хвилин, поки не настав час іти.

А тепер Какаші вже добряче заглибився. Його лопата шкрябає все поховане всередині. Саске відчуває це. Наче все вилазить назовні, крізь шкіру.

Коли здається, що ця сесія знову котиться тим самим шляхом, де він щось із себе видавить, а потім замкнеться, Саске змушує себе зізнатися:

— Я не хочу про це говорити.

Какаші киває.
— Тоді змінимо тему. Ти казав, у тебе є подруга. Колега, яка порадила звернутися до мене.

Вголос він ніколи не називає Сакуру своєю подругою. Але, мабуть, просто «колега» не змогла б змусити когось на кшталт Саске піти на терапію.
Він не заперечує. Урешті-решт, вона, мабуть, єдина людина, яку можна назвати другом.

— Так, — каже він.

— Які у вас взаємини?

— Нормальні, мабуть, — знизує плечима Саске, трохи зсувається в кріслі та згадує їдальню, запрошення познайомитись з її друзями. Цей рух, напевно, себе видає.

— Щось сталося?

Це легше обговорювати, тож Саске відповідає:

— Вона хоче, щоб я познайомився з її друзями.

— А ти не хочеш?

— Ні.

— Ти знаєш чому?

— Мені не потрібні друзі.

У кабінеті на мить западає тиша. Какаші швидко її перериває:

— Можливо, якщо почуватимешся достатньо комфортно… ти міг би дати цьому шанс.

Саске цокає язиком і закочує очі. Вже відкриває рота, щоб огризнутися, але Какаші продовжує говорити.

— Не те щоб ти мусив, — каже він. — Але мені здається, що те, що сталося з тобою двадцять років тому, досі заважає тобі нормально соціалізуватися. Спілкування з іншими має свої плюси. Можливо, дружба — це не твоє. А може, й твоє. Часто це хороший спосіб поступово відкриватися, коли поруч є ті, кому ти довіряєш. Якщо тобі цього хочеться. Можеш просто подивитися, як себе почуваєш у цьому, і вже тоді вирішити, чи справді тобі не потрібні друзі.

Саске якийсь час мовчить, обмірковує це і стримується, щоб не зірватися на слова про те, ніби він сам не знає, чого хоче.

До аварії він, здається, радів перспективі знайти друга. Можливо, саме травма заглушила це бажання. А може, він просто був наївним шестирічним хлопчиком, який не розумів, як усе влаштовано. Він не впевнений.

— Просто подумай про це, — каже Какаші.

А потім вони знову змінюють тему.

Через два тижні він приходить на прийом раніше — і це, чесно кажучи, абсолютно марна дія. Какаші завжди запізнюється, і приходити завчасно тільки ускладнює ситуацію.

Але цього ранку він прокидається надто рано. І має забагато часу на думки, які йому не подобаються. Про літаки. Про кров. Про жінку, яку він оперував минулої ночі і яка не вижила. Інші хірурги кажуть, що зробити більше було неможливо. Але це, як виявляється, не така вже й утішна фраза, як їм здавалося.

Тож він опиняється в залі очікування майже за тридцять хвилин до сесії. Наруто немає, але Саске дозволяє собі думати про це всього секунду-дві, перш ніж сісти на звичне місце.

Та довго чекати не доводиться. Наруто з’являється — у темно-зеленій куртці й темно-синіх джинсах. З-під коміра виглядає помаранчева футболка. Надворі вже холодно, тож це не дивує. Дивує інше — наскільки довго Саске витріщається, розглядаючи, як на тому бісовому блондині ті речі сидять.

— Привіт, докторе Скалко, — каже Наруто з усмішкою, ніби це дурнувате прізвисько — форма ласки. В одній руці — кава, в іншій — згорнутий журнал. Він підходить і без жодної церемонії плюхається поруч.

— Хн, — тільки й відповідає Саске. І ненавидить те, як у нього аж перевертається всередині, ніби він справді скучив.

Наруто сьорбає каву, поки другою рукою гортає журнал, відкриваючи його на якійсь випадковій сторінці. Вони сидять у тиші кілька хвилин, аж поки Саске не відчуває щось різко-пряне біля обличчя. Він повертається і бачить перед собою Наруто з тією ж кавою, яку той тримає просто перед ним. Саске зиркає на неї, а тоді кидає на Наруто млявий, ледве помітний погляд із-під лоба.

— Що? — питає він.

Наруто знизує плечима.
— Хочеш спробувати?

— Тут є кавовий автомат, — цокає язиком Саске, вказуючи на нього, ніби той стіл із кавою, вершками й паперовими стаканчиками можна не помітити.

Наруто закочує очі.
— Та кава — повне лайно. Повір.

— Я не хочу твою каву, — відповідає Саске, і виходить це геть не таким байдужим тоном, як йому б хотілося.

— Як хочеш. Зараз сезон гарбузового лате. Пропускаєш кайф, — Наруто знову підносить стакан до рота, робить довгий ковток і влаштовує цілий спектакль із зітханням задоволення й облизуванням губ.

Саске пирхає, але одразу прикриває рот рукою. Наруто, здається, помічає це, бо в нього починають грати очі, а кутики губ здіймаються, але нічого не коментує.

Саске прокашлюється.
— Я ніколи не пробував. Не знаю, що там такого.

— Тим більше треба спробувати, — каже Наруто й знову сьорбає.

Саске закочує очі.
— Та ну тебе, дурню, — цокає він, але, попри себе, простягає руку.

Очі Наруто округлюються:
— Серйозно? Йой, тримай. Пробуй! — він вкладає стакан у руку Саске, а сам відкидається назад і явно готується спостерігати.

Саске криво посміхається.
— Спостерігаєш за мною?

Наруто хихикає й киває.
— Аякже. Зараз ти отримаєш оргазм — я таке не пропущу.

Саске захлинається власною слиною й починає кашляти. Наруто відкидається назад і регоче на повен голос.

— Довбень, — хрипить Саске, кидаючи на нього злий погляд — він ледь не розлив каву після тієї фрази. Щоки палають, але в нього вистачає гідності вдати, що він цього не помічає.

— Жартую, жартую, — гикає Наруто.

Раптом чужа рука опиняється у Саске на спині, малює кола, поки той намагається прийти до тями, що зовсім не допомагає, але Саске, чомусь, не хоче, щоб він припиняв.

Замість того щоб якось це аналізувати, він вирівнюється, прокашлюється і швидко робить ковток.

Наруто прибирає руку, щойно Саске простягає напій назад, й пильно дивиться, як той ковтає.

«Й справді смачно», — вирішує Саске. Як на нього — трохи занадто солодко, але він розуміє, чому це може подобатися.

— Ну як? — підштовхує Наруто.

Саске знизує плечима.

— Солодке.

Наруто відкидається на спинку крісла й стогне.
— Ну ти й душний. «Солодке», бляха.

Він закочує очі, але все одно усміхається, роблячи ще ковток.

Після цього між ними знову западає тиша, але цього разу приємна, не натягнута, як зазвичай, і, хоч Наруто, здається, обожнює базікати, він, виявляється, вміє мовчати.

Минає хвилин десять, поки не заговорює Саске.

— І що ти втратив цього разу?

Наруто навіть не підводить очей від статті про чиєсь голлівудське розлучення.

— Гаманець.

— Хн, — більше Саске нічого не додає. Але цього разу тиша його дратує. Чому саме — не зовсім розуміє.

Можливо, з тієї ж причини, з якої він сьогодні з’явився раніше: прокинувся, прийняв душ, почистив зуби, поснідав — і просто завис на дивані в повній тиші, без нічого, що могло б відволікти або заспокоїти.

— Не хотів би я бути зіркою, — неочікувано видає Наруто.

— У мене склалася думка, що ти якраз таки любиш бути в центрі уваги, — гмикає Саске й знизує плечима.

— Та де. Я люблю бути в тіні.

Саске підозріло зводить брову. Наруто дивиться на нього й усміхається.

— Що? Справді!

— Ага, — тягне Саске.

— Ну, може, не зовсім, — зізнається Наруто. — Але, бляха, я б точно не хотів, щоб моє особисте життя обговорювали в якійсь бульварній газетці, яку кожен зустрічний може схопити й придумати свою історію.

Саске киває, бо сам це теж ненавидів би.

— Але платять вони непогано, — гмикає він замість прямої згоди.

Наруто сміється.
— Жодні гроші цього не виправдають.

Саске зводить плечима.

— Думаю, я був би класним актором, — каже Наруто, і Саске не встигає стримати короткий смішок, який виривається сам. — Що? — сміється Наруто разом із ним. — Я серйозно! Я грав аж у трьох шкільних постановках.

Саске фиркає.
— Добре, ДіКапріо.

Наруто регоче ще дужче, нахиляється до Саске й злегка штовхає його плечем.

— Який ти злий.

Саске чухає брову, і, чорт забирай, не може перестати посміхатися. Хоч усмішка й майже непомітна, але втримати її складно.

— То, — починає Наруто після того, як знову запановує тиша, — ти взагалі який лікар?

Саске дивиться на нього, і Наруто дивиться прямо у відповідь. Він сьорбає каву, але погляд зосереджений, уважний. Саске прокашлюється перед тим, як відповісти.

— Я навчаюсь на хірурга-травматолога.

Наруто цокає язиком і тихо присвистує.

— Справді? Господи, страшнувато.

— Думаєш? — Саске ніколи не бачив свою справу як щось страшне, йому вона завжди здавалася логічним вибором.
Коли він не панікує і його не нудить через важкі травми, він справді хороший хірург. Зібраний, врівноважений. Не тремтить. Тримає все під контролем. Обрати саме цей шлях просто завжди мало для нього сенс.
Але, може, когось це і здатно налякати.

— Ще б пак, — киває Наруто. — Я б на таке ніколи не пішов. Насправді це дуже круто, якщо подумати.

Він знизує плечима, ніби нічого особливого, але це випадкове, незначне, на перший погляд, схвалення, змушує тепло розлитися по тілу Саске — від живота й аж до шиї. Йому стає душно й ніяково. І він не знає, що з цим робити.

Тож просто змінює тему.

— А ти ким працюєш?

— Я? — Наруто усміхається. — Я кухар.

Саске кривить губи.

— Ти, бува, не маєш стосунку до тих випадків харчового отруєння, що надходять у відділення?

Наруто зображає обурення, а потім вибухає сміхом.

— Ну й мерзотник! Звісно, ні! Моє їдло — божественне. Навіть тебе б розтопило.

— Розтопило? — Саске морщить ніс.

Наруто пирскає.
— Ага, розтопило. Розслабило трохи. Може, тоді люди зможуть заглянути за твій цегляний фасад і побачити, яке в тебе звабливе личко.

Саске різко вдихає повітря. Йому не подобається, як знову зводить живіт. Не подобається, що Наруто просто нахабно шкіриться. І особливо те, що сам Саске застиг на місці — поки Наруто все ширше всміхається, спостерігаючи, як його обличчя переходить від шоку до повного збентеження.

— Вибач, — тягне Какаші, заходячи до приміщення. — Довелося почекати, поки стадо корів перейде залізничну колію.

Вимовлене виправдання не має жодного сенсу, але Саске здогадується: той просто ляпнув перше, що спало на думку.

Йому байдуже, чесно кажучи. Він просто сидить і дивиться, як Наруто збирає свій журнал і напівпорожню каву, а тоді слідом за Какаші заходить до кабінету.

Коли той виходить, то, як завжди, кидає недбалий салют і усміхається.

— Побачимось, Саске.

І зникає за дверима за лічені секунди.

Саске просто дивиться йому вслід. Його розум застрягає на тих словах. Назвав його звабливим... ну й дурний. Саске цього не розуміє. Не самого компліменту — а того, чому він його так вибиває з колії. За всі ці роки він чув більше похвали, ніж міг би порахувати. Переважна більшість була небажаною, а ті, що сам провокував, ніколи не вибивали ґрунт з-під ніг ось так.

І річ не в тім, що Наруто — чоловік. Саске давно змирився з тим, що зовні Наруто якраз той тип, який йому подобається. Просто...

— Йдеш, Саске? — озивається Какаші, стоячи у дверях і дивлячись, як той сидить, втупившись у нікуди.

Саске швидко зводить на нього очі, різко киває, й мовчки заходить всередину.

Саске: Ти внесла свій номер у мій телефон?

Саске пише Сакурі, щойно повертається додому з лікарні. Третя ночі, але він знає, що вона ще не спить — її зміна закінчується тільки о п’ятій.

Відповідь приходить вже за тридцять хвилин.

Сакура: Тебе це розізлило?

Ні. Не зовсім. Він і так припускав, що вона рано чи пізно це зробить. Його більше дратує те, що він не помітив цього раніше — поки не вирішив переглянути свій короткий список контактів. Тепер він навіть приблизно гадки не має, коли вона встигла це провернути.

Саске: Ні.

Сакура: Добре.

Він стягує взуття на ходу, просуваючись крізь свій лофт до відкритого простору, що водночас слугує вітальнею, спальнею й кухнею. Простір, як для студії, чималий.

На шляху до дивану він скидає з себе одяг, поки не залишається лише в боксерах, і, не сповільнюючи кроку, майже падає на м’які подушки. Саске кладе телефон поруч, важко зітхає й, не розплющуючи очей, проводить руками крізь волосся, розкидаючи руки й ноги, поки не займає всю довжину дивану. Він здригається, коли відчуває щось під стегном — дістає телефон, кладе його собі на живіт й деякий час просто лежить, втупившись у стелю.

Минає кілька хвилин. Телефон вібрує, тож він підіймає його й дивиться на екран.

Сакура: Ти в порядку?

Він одразу набирає відповідь.

Саске: Так.

Сакура: Точно?

Сакура: …

Сакура: Саске?

Сакура: Ти, бува, не напиваєшся?

Саске гмикає — сама думка смішна. Він навіть не знає, як це — бути п’яним.

Саске: Відчепися.

Сакура: О, чудово.

Він прикушує губу, втупившись у повідомлення на екрані. Насправді він написав їй не просто через той номер у телефоні — він і сам здогадався б, звідки він там узявся.

З роздратованим видихом Саске закочує очі, змушує себе набрати ще одне повідомлення.

Саске: Я подумав про те, що ти казала.

Сакура: Тааак?

Саске: Я зустрінуся з твоїми тупими друзями.

Пауза.

Саске: Мабуть.

Сакура: !!!!

Саске: Перестань.

Сакура: Ми в приймальному у суботу вранці. Можемо піти після?

Субота зранку — це значить бути в лікарні о четвертій. Жахлива зміна, але зазвичай вони звільняються до шостої вечора. Принаймні, буде привід сказати, що він страшенно втомився і йому треба додому, якщо ці друзі виявляться нестерпними.

Саске: Як хочеш.

Саске кидає телефон на журнальний столик і не зважає на те, як той вібрує об скло — це Сакура надіслала відповідь.

Коли він повертається до стелі, то дозволяє розуму блукати. Перед очима майже одразу зʼявляється обличчя Ітачі — тепле, знайоме. Це трапляється занадто часто останнім часом. Саске різко проводить руками по втомлених очах, ніби стирає спогад силоміць.

Варто б піти в ліжко, але рухатися не хочеться.
Тож він просто лежить і дивиться в стелю, поки повіки не починають опускатися самі.

А якщо останнє, що промайне в голові — широка усмішка й неймовірно сині очі, то він нізащо не визнає, що це… хоч якось його заспокоює. 

Суботня зміна — це справжній хаос, м’яко кажучи.

Вибух у багатоповерхівці трохи південніше від лікарні. Понад двадцять пацієнтів з опіками першого, другого й третього ступеня. До восьмої ранку втрачають трьох. Ще сімом терміново потрібна чистка ран і видалення пошкоджених тканин. Тим, кому пощастило, рани обробляють антибіотиками й заклеюють медсестри.

Близько полудня Саске готують до пересадки шкіри — одинадцятирічна дівчинка з опіками третього ступеня на щоці.

Це пекло, проте Саске не надто до нього критичний, бо коли процедура завершена, а дівчинка стабільна — він знає, що щойно врятував їй життя. І зробив так, щоб вона змогла жити майже так само, як жила й до цього.
Навіть якщо вона — одна з тих, хто втратив у пожежі брата чи сестру.

До шостої тридцять він уже знімає хірургічний одяг, приймає душ і перевдягається. Сакура чекає на нього біля лікарні — в довгому вузькому пальті й сукні. На підборах. Руки в кишенях. Виглядає так само виснажено, як і він себе почуває.

— Не знаю, як ти, але я б випила, — гудить вона.

Саске усміхається куточком губ і киває, нічого не відповідаючи. Зміна була пекельна, але вони впоралися. А ще — його процедуру пересадки шкіри бачив сам завідувач хірургічного відділення. І Саске знає: це ще на крок ближче до феллоушип-програми, на яку він працює з того самого моменту, як вирішив стати травматологом.

— Ти сьогодні за кермом? — питає вона.

Саске завжди за кермом.

Тож киває.

— Зустріч запланована у місті, в тій суші-ресторації «Коноха», — каже вона.

Саске хмуриться.

— Я не голодний.

Сакура закочує очі.

— Тобі треба поїсти. Ти ж сьогодні взагалі нічого не їв.

Йому цікаво, звідки вона це знає.

— А ти голодна? — кидає він у відповідь, і вона одразу хитає головою.

— Та ні. Як тут бути голодною? — сміється й обережно хапає його під лікоть, ведучи вбік, у напрямку вулиці. — Але я й не планую знепритомніти.

— Хн, — бурмоче Саске. Не звертає уваги на її руку в себе на згині — після такого дня в цьому навіть є щось заспокійливе.

— Я можу нас підвезти, — він помічає, що вона щось шукає в телефоні.

— Уже замовила, — кидає вона. Саске закочує очі, але сперечатися не починає.

Їхній Lyft приїжджає за кілька хвилин, і вони рятуються від холодного вечірнього повітря в теплому салоні авто.

Поїздка до «Конохи» займає небагато часу, і жоден із них не намагається заповнити тишу порожньою балачкою. Саске ніколи не був її прихильником, а хоч він і знає, що Сакура — одна з найпривітніших лікарів у відділенні, зараз їй, здається, цілком достатньо просто дивитися у вікно разом із ним.

Машина зупиняється біля невеликого суші-бару. Там жваво, але не тісно — Саске бачить це крізь великі вікна, щойно вони виходять з авто. Сакура нахиляється, щоб подякувати водієві, перш ніж той відʼїжджає й лишає їх біля входу, й Саске раптово відчуває, як щось усередині стискається.

Сакура знову бере його під лікоть і тягне до дверей. Усередині на них накочує теплий запах рамену з ледь помітною солонуватою ноткою різних соусів, і він раптом усвідомлює, що й справді давно мав би щось з’їсти.

Сакура здіймає руку й махає комусь у дальньому кутку, й Саске не встигає роздивитися, кому саме, бо вона вже тягне його до столика.

За столом сидять троє. Двоє з них — пара, судячи з усього. Дівчина мініатюрна, з чорним волоссям до плечей і такими світлими (навіть трохи моторошними) очима, що ті майже світяться. Хлопець поруч із нею — повна протилежність. В’юнке каштанове волосся, червоні тату на обох щоках, що мають… загалом непоганий вигляд. Навіть пасують. Але Саске ніколи не думав, що опиниться навпроти когось із татуюванням прямо на обличчі.

Третього не бачить — тільки світле волосся й високу постать, бо навіть сидячи той здається великим. Це все, що він встигає зауважити.

Сакура підходить і втискується на місце поруч із тим, хто з татуюваннями.

— Привіт всім, — усміхається вона й тягнеться через стіл, щоб розтріпати волосся блондину.

Саске сідає навпроти, щойно Сакура повертається на місце. Блондин сміється й бурчить.

— Господи, Сакуро, перестань.

Голос — аж надто знайомий.

Саске різко повертає голову, й бачить Наруто, який у цей самий момент робить те саме. Очі в обох широко розплющені.

— Саске? — Наруто хмуриться, вимовляючи ім’я. Потім дивиться на Сакуру, яка виглядає не менш здивовано. — То це той хлопець з лікарні?

Сакура киває й усміхається.

— Ви знайомі? — переводить вона погляд із Наруто на Саске.

Саске прокашлюється й знизує плечима.

Наруто червоніє, й Саске не думає, що колись узагалі бачив його таким розгубленим. Та він і не мав для цього нагоди — це ж уперше він бачить Наруто за межами кабінету Какаші.

Наруто опускає голову й стогне.

— Господи.

Саске автоматично зиркає на нього з-під лоба. Серце важчає від самої думки, що Наруто настільки засмучений тим, що бачить його поза офісом терапевта. І не те щоб це мало його зачіпати — вони здебільшого обмінювалися кпинами й насмішками, хоч остання зустріч й відчувалася дещо… по-іншому. Спокійніше. Проте все одно — така реакція здавалася надмірною.

Аж тут хлопець із татуюваннями вибухає сміхом. Дівчина з моторошними очима хихотить, й навіть Сакура прикриває рот рукою, не приховуючи усмішки. Наруто ховає обличчя в долонях.

— Просто вбийте мене, — бурмоче він.

Саске зітхає, і в нього починає сіпатися щелепа.

— Якщо ти хочеш, щоб я пішов — я піду, — ігноруючи трьох навпроти, бурчить він.

Наруто одразу зводить голову вгору.

— Ні! Ні, це не… Просто… — він кидає погляд на Сакуру, потім — на двох інших. Здається, він мовчки благає їх щось не видавати.

Сакура підводить руку від рота й жестом ніби застібає блискавку, киває. Хлопець із татуюваннями ще підсміюється, але вона штовхає його ліктем, щоб той заспокоївся. Дівчина з дивними очима лише мовчки всміхається. Усе це Саске здається занадто дивним.

— Що? — зривається він. Тепер у ньому все змішалося — злість, розгубленість, образа — хоча про останнє він воліє не думати.

Наруто знову дивиться на нього. Обличчя досі червоне.

— Я не хочу, щоб ти йшов. Справді.

Саске фиркає носом, виглядає скептично, і всім тілом відчуває опір, але все одно киває.

Наруто з полегшенням зітхає й проводить рукою по волоссю. У цей момент до столу підходить офіціантка.

— Привіт усім, — каже дівчина в юкаті. Волосся зібране у два пучки, в одній руці таця, з якої вона починає розставляти воду, а під пахвою іншої — невеличка стопка меню.

— Привіт, Тен. Нам як завжди, — усміхається Наруто, приймаючи від неї одне з меню.

Вона кладе ще чотири перед кожним за столом.

— Без проблем, босе, — кидає вона через плече й зникає вглиб зали.

— «Босе»? — перепитує Саске, щойно офіціантка зникає з поля зору.

Наруто лише знизує плечима та трохи винувато сьорбає воду.

Саске якийсь час мовчки на нього дивиться, поки Сакура не покашлює і не каже:

— Ну, схоже, з Наруто ти вже знайомий.

У голосі звучить щось… надто грайливе, і Саске дуже хоче знати, що, чорт забирай, вона цим натякає. Відчуття таке, ніби всі тут у курсі якогось жарту, крім нього.

Сакура киває в бік пари, що сидить поруч.

— Це Кіба і Хіната. Ми всі разом ще зі школи.

Кіба простягає руку через стіл.

— Радий знайомству, чуваче.

Саске коротко тисне долоню.

— Ми про тебе багато хорошого чули, — додає той і підморгує Наруто. А потім різко смикається й шипить, усаджуючись на місце.

Наруто зиркає на нього з виразом, що міг би спалити. Саске підозрює, що той його щойно копнув. Що дивно, і, чесно кажучи, не надто виправдано.

— Привіт, — каже Хіната, трохи несміливо махаючи рукою з теплою усмішкою. Саске не може не дозволити їй зловити ледь помітну тінь власної усмішки, перш ніж знову вирівнює обличчя.

— Привіт, — повторює він і робить ковток води.

— Сакура казала, ви вже рік працюєте разом? — питає Кіба. І розмова потроху закручується. Спершу вони ставлять загальні запитання — хто він, де навчався, чому обрав медицину. А коли вичерпують це, починають розповідати й про себе.

Кіба — водій фури. Хіната працює діловодкою у юридичній конторі. А Наруто — менеджер і шеф-кухар у «Коносі».

Деяких тем вони оминають — Саске це помічає. Сакура не знає всього про його родину, чи що саме сталося, але знає достатньо. Зараз у нього є лише тітка і вона вже в тому віці, коли він не впевнений, скільки часу та ще буде поруч. Дядько помер кілька років тому, ще коли Саске був на бакалавраті.

Але, здається, в компанії є й свої делікатні моменти. Часом Саске ловить, як Наруто з друзями раптово спотикаються на якійсь історії — про поїздку на пляж, або як Хіната пішла проколювати вуха, й тут же змінюють тему, ніяковіючи.

Дивні речі, щоб через них ніяковіти, але Саске розуміє: у них теж є щось, чого він, можливо, ніколи не дізнається.

І найдивніше — під кінець вечора він ловить себе на думці, що хотів би знати.
Чому Хіната раптом виглядала так, ніби ось-ось заплаче? Чому Сакура вийшла в туалет і не поверталася кілька хвилин? Чому Кіба з Наруто миттєво напружились, коли він, набравшись сміливості, спитав у Хінати про її родину?

Але ті моменти минають, як і вечеря.

Дві години по тому вони вже стоять надворі, прощаються з Кібою й Хінатою, які залишили машину на парковці позаду ресторану. Сакура дістає телефон, повертається до Наруто й питає:

— Тобі викликати Lyft?

Наруто запихає руки в кишені й хитає головою.

— Та ні, — усміхається. — Я на мотоциклі сьогодні.

Сакура всміхається у відповідь і киває. А тоді, дуже явно, робить якусь дивну міміку очима між Наруто й Саске. Потім ще один погляд, уже цілеспрямований, прямо в бік Наруто, і блондин починає червоніти. Саске хмуриться, вже відкриває рота, щоб запитати, що це, чорт забирай, за театральна вистава, аж раптом Наруто заговорює:

— Хочеш, підкину?

Саске повертається до нього. У Наруто трохи палає обличчя, але він не відводить погляду.

— Чудова ідея, — підключається Сакура з якоюсь вже надто радісною усмішкою. — Він припаркувався біля лікарні. Сам Бог велів тобі його підкинути.

— Сакуро, — бурчить Саске, зиркаючи на неї з-під лоба.

Вона тільки знизує плечима.

— Я живу за три квартали звідси. Тож...

Саске важко зітхає.

— Ти ж не серйозно, — бурмоче він.

У відповідь — нічого. Вона просто махає рукою й кидає:

— Бувайте, хлопці! — і йде, мабуть, у бік своєї квартири.

І от тепер залишаються лише вони двоє — перед рестораном, у прохолодному вечірньому повітрі. Саске знову повертається до Наруто. Той ще трохи ніяковіє, але вже не виглядає настільки розгубленим.

Наруто махає великим пальцем за спину.

— Я трохи далі припаркувався.

Саске цокає язиком, але все ж махає рукою, мовляв, веди.

До місця, де припаркований мотоцикл, вони йдуть лише квартал. Коли Наруто згадував свій «байк», Саске не був настільки наївним, щоб уявити велосипед із кошиком — але от тепер, стоячи прямо перед величезним мотоциклом, він відчуває чітке хвилювання. І не з приємних.

— У мене є запасний шолом, — каже Наруто, витягаючи з багажника два, й тягнеться, щоб передати один Саске, але зупиняється, побачивши, як той зблід.

— Ти що, злякався? — підколює він.

Саске здіймає погляд від байка й зиркає на нього спідлоба.

— Звісно, ні.

Насправді — трохи страшно. Він ніколи не сидів на мотоциклі. Та і якщо умовно у них влетить фура ймовірність смерті різко стрибає вгору.

Наруто усміхається і притискає шолом до його грудей, змушуючи взяти.

— Їхатиму повільно, — підморгує той, й Саске відмовляється визнати, що саме від цього підморгування шия починає палати.

Наруто перекидається через сідло, сідає на мотоцикл, натягує шолом. Одна нога стоїть на землі, інша — вже на підніжці. Саске затримує погляд і ловить себе на тому, що бореться — не з цікавістю, а з дуже чітким тілесним імпульсом.
Бо він це відчуває. Не хоче, але відчуває. Чисте, раптове бажання. Потяг, про який він не встигає навіть подумати, як уже ловить себе на тому, що шаріє.

Він прокашлюється, натягує шолом — це допомагає трохи приховати щоки, які стрімко нагріваються. Зі штучною впевненістю, на яку сам би ніколи не поставив, Саске підходить ближче й сідає позаду Наруто.

Той обертається, усміхається ще ширше.

— Тримайся за мене, принцесо.

У Саске вже був готовий якийсь саркастичний випад, проте він не встигає його озвучити — Наруто підіймає підніжку, заводить байк, і вони зриваються з місця.

Саске, не розуміючи, що відбувається, судомно обхоплює Наруто за талію, і, якби не страх за життя, він, може, звернув би увагу на те, як щільно відчуваються м’язи під чужою курткою.
Або над тим, як від сміху, що лунає, коли той помічає, наскільки сильно Саске в нього вчепився, вібрації пробігають крізь тіло... і змушують Саске теж всміхнутись.

Дорога назад до лікарні така ж коротка, як і туди. Але на мотоциклі все здається довшим: рев двигуна, сміх Наруто, який чомусь заспокоює.

Коли Наруто зупиняється, Саске трохи хитає. Голова паморочиться.

Наруто виставляє підніжку й першим злізає з байка.

— Було ж не так страшно, га? — усміхається, простягаючи руку, щоб допомогти Саске спуститися й стати на ноги.

— Я тебе ненавиджу, — бурчить Саске.

Наруто сміється.
— Ага, звісно. Але ж доїхали живі.

Саске пирхає — коротко, але щиро. Йому вже трохи легше тепер, коли під ногами знову земля.

— Я не буду дякувати тобі за те, що не вбив мене.

— Міг би подякувати хоч за поїздку? — знизує плечима Наруто.

— І цього не буде, — урізає Саске. Наруто знову сміється.

— Ага, як скажеш, — гмикає той і закочує очі.

Саске відстібає шолом і повертає його. Наруто приймає, сідає на байк, тримаючи шолом на колінах.

Знову тиша. Саске хоче просто піти, змусити себе зробити крок, але ноги чомусь не слухаються. Може, від поїздки, від дезорієнтації… не тому, що йому хочеться побути тут ще кілька секунд. Зовсім не тому.

На щастя, першим напруження розриває Наруто.

— Ну, побачимось, — каже він. Саске вже майже чекає на звичний дурнуватий салют, але цього разу його немає.
Натомість Наруто просто простягає руку.

Саске дивиться вниз, вагається, проте таки тягнеться у відповідь. Долоня тепла, попри холод. І в цьому є щось… несподівано інтимне.

Вони навіть не тиснуть руки — Наруто просто стискає його долоню, а тоді проводить великим пальцем по тильному боці його руки. Один раз. Другий. Третій.

Саске вдихає різко, а вже за мить Наруто прибирає руку й прокашлюється.

— Ну, бувай, — каже він, ховає другий шолом, сідає на байк.

Саске не встигає нічого сказати, як Наруто вже зривається з місця й зникає за поворотом.

Наступного ранку знову терапія.

Коли Саске заходить, Наруто вже там — підводить погляд і усміхається, тримаючи в руках кубик Рубіка. Той наполовину зібраний.

— Привіт, принцесо. Як ранок? — кидає він, поки Саске вмощується на сидіння поруч.

І лише коли сідає, до нього доходить: це ж уперше він приходить пізніше. Міг сісти де завгодно.

— Ось, — каже Наруто й простягає каву. Саске дивиться з підозрою, але помічає ще одне горнятко на столику поруч із Наруто.

— Я ж казав, що це надто солодко, — бурчить він, але горнятко все одно бере. І намагається не задумуватись, чому Наруто взагалі приніс йому каву.

— Це чорна, — відповідає Наруто, поки той робить ковток. — Як твоя душа.

Саске захлинається гарячим. Наруто регоче. Трохи кави вибігає з кутика вуст, і Саске витирає її, намагаючись зібратись.
Він кидає на Наруто погляд — скоріше ображений, але навіть сам відчуває, що він наполовину серйозний.

— Дуже смішно, — бубонить він.

Наруто всміхається й сьорбає свою каву. Кубик Рубіка тепер лежить у нього на колінах, все ще наполовину зібраний.

— Я так і думав, — відповідає Наруто.

Саске закочує очі, робить ще ковток.

Він не зовсім розуміє, коли все стало… таким. Може, ще з того кросворду, десь місяць тому. Може, з того чортового гарбузового лате. А може з вечора в «Коносі».

Але в якийсь момент їм стало комфортно поруч.

Після того першого разу з чорною кавою, кожного разу, коли Наруто чекає в залі, у нього є два горнятка — для себе і для Саске. Образи перетворилися на жарти.
Наруто більше не називає його «доктором Скалкою» — тепер він просто «принцеса». Що, між іншим, не набагато краще.

З часом Саске починає ловити себе на тому, що чекає на Наруто перед кожною сесією. Помічає, як ніяковіє, коли той нахиляється надто близько, щоби піддивитись, що Саске там гортає в телефоні. Як серце трохи частіше б’ється, коли їхні ноги ненароком торкаються — і Наруто не відсувається. Як він затримує погляд, коли Наруто сміється або просто усміхається, бо це щось яскраве, живе, захопливе.

А тоді, після змін у лікарні, коли повертається додому, в голові знову й знову крутиться тепло, яке Наруто лишає після себе.
Його дурні жарти, любов до кросвордів і головоломок, звичка терти шию, коли червоніє, і це волосся — неслухняне, завжди скуйовджене, бо він ніяк не може втримати від нього руки.

Саске згадує його голос — хриплий, ніби шершавий.
Його засмаглу шкіру.
Очі — настільки сині, що з них важко вирватись.

Проте найгірше настає тоді, коли він прокидається твердим. Або стоїть під душем, і думки зводяться лише до одного. Коли бере себе в руку, рухаючи так, ніби це робить Наруто — повільно, певно, тепло. Коли він кінчає, думаючи про губи Наруто на своїй шиї, про його рот навколо себе, або про те, як він розпростертий і благає… Саске розуміє, що він, можливо, влип.

Вже зима. У повітрі — загроза снігу, хоч той поки що не випав. Кабінет Какаші прикрашений різдвяними іграшками, мішурою, гірляндами і, звісно, величезною ялинкою у залі очікування. Під нею — муляжі подарунків. На екрані крутиться класика: «Різдво Чарлі Брауна».

Коли Саске приходить на прийом, Наруто вже на місці. У руках — кава і зелений аркуш оригамі, з якого він щось згинає. Схоже на оленя.

Щойно Саске сідає, Наруто одразу простягає йому чорну каву.

— Тримай, принцесо, — каже він. Саске без особливих емоцій приймає горнятко.

— Дякую, бовдуре, — кидає він з усмішкою, чуючи, як Наруто тихо пирскає у відповідь.

— На вулиці лютий холод, га? — каже Наруто.

— Зазвичай так і буває в цю пору року, — розважливо гмикає Саске.

Він нахиляється й кидає погляд на фігурку, яку той складає. Олень уже майже готовий — дрібні згини, акуратні деталі.

Наруто закінчує, підносить фігурку до рівня очей і починає «бігати» нею перед Саске, ніби той справжній.

— Подобається? — питає той.

Саске знизує плечима.
— Непогано.

— Як ніби ти зробив би краще, — фиркає Наруто. Саске справді не зробив би, тому й не сперечається. — На, — каже Наруто й простягає складеного оленя йому.

Саске дивиться на нього з легко піднятими бровами, але все ж обережно бере фігурку й починає вертіти в пальцях.

— І що це? — питає.

— Олень, — відповідає Наруто, ніби це само собою зрозуміло.

— Ні, дурню. Чому ти мені його даєш? — гмикає Саске.

Наруто вмощується в кріслі глибше й знизує плечима. Підносить каву до обличчя, але Саске все одно помічає, як той червоніє.

— Ранній різдвяний подарунок, — кидає він і сьорбає.

— Хн, — киває Саске. Він не знає, що з ним робити. У кишеню не покладеш — помнеться. Зрештою вирішує покласти оленя на ногу, балансуючи, поки чекає на Какаші.

— Ти щось робиш на Різдво? — питає Наруто за кілька секунд. Саске підіймає погляд і бачить, як той знову опускає голову й тре собі шию. Нервує.

— Я не святкую, — відповідає Саске. І це майже правда. Його тітка й дядько ніколи не були надто святкові. Мама — так. І тітка Уручі ще деякий час після трагедії намагалась тримати цю традицію, але після вісімнадцяти це просто втратило сенс. Цього року, як і в День подяки, він просто планує подзвонити їй, відпрацювати зміну в лікарні й повернутись до свого порожнього лофта. Навіть Сакура нічого не пропонувала — схоже, на те в неї є свої причини.

— Ох, — тягне Наруто. І знову — тиша. Але Саске вже навчився: коли Наруто мовчить, у нього всередині — цілий оркестр.

— А що? — питає він, зиркаючи на нього. Той совається в кріслі.

— Я просто подумав… — Наруто ковтає фразу, облизує губи. Саске ловить цей рух. У грудях стає гаряче. — Ну… — Наруто знову пробує, тепер чухає потилицю. — Я зазвичай… ми не… з друзями…

Саске закочує очі.

— Просто скажи вже, що в тебе на думці.

Наруто завмирає й довго дивиться на Саске — уважно, ніби зважує щось. Саске на мить думає, що, мабуть, краще було не тиснути.

Наруто відставляє каву, розвертається до нього настільки, наскільки дозволяє крісло.

— Ми з друзями... більше не проводимо разом Різдво. Це довга історія. Через це я тут. Ну, не прямо зараз тут, а загалом — через це почав ходити до Какаші. Ми… втратили декого. Два роки тому. Саме на Різдво. Хіната… її... — він хитає головою. — Неважливо. Це не суть. Просто… я подумав, може тобі... ну, якщо ти нічого... якщо ти хочеш…

Саске моргає, намагаючись розібратись у всіх цих уривках. Починає складати щось до купи. Нарешті стає зрозуміло, чому Наруто так закрився тоді, коли Саске кілька місяців тому кинув їдкий жарт про його друзів. Чому на тій вечері в «Коносі» ставало ніяково без очевидної причини. Вони втратили когось. Можливо, родича Хінати. Або коханого. Він не знає.

А от у чому він точно не впевнений, це...

— Ти що, запрошуєш мене на побачення? — виривається в нього вголос.

Очі Наруто округлюються.

— Ем... — він на секунду завмирає, потім прокашлюється й примружується.
— А якби так — ти б погодився?

Саске хапає повітря, ніби його щойно хтось вдарив у груди. Він не зовсім розуміє, що відчуває, але там точно є хвиля збудження — разом із десятком інших емоцій.
Слова не виходять. Тож він просто киває.

Очі Наруто миттєво спалахують — яскравіші за всі ці різдвяні гірлянди навколо.

— Гаразд, — каже він. — Тоді так. Так, принцесо. Я хочу, щоб ти зустрів Різдво зі мною. Ну… як на побаченні.

Саске знову втуплюється в нього очима, трохи загублений у цьому погляді, а потім раптово сміється. Справжньо. Тихо, але щиро.

— Довбень, — каже він.

— А ти — справжнісінький покидьок, — кидає Наруто, але голос у нього м’який, теплий, ніби обгорнутий у мед. Саске відчуває, як у нього теплішають щоки.

— Слухай, ем… — починає Наруто. — Я можу… поцілувати тебе?

Саске прикушує губу й відчуває, як усмішка сама з’являється на обличчі. І, Господи, це ж не перший його поцілунок. Бувало й гірше, значно гірше, якщо вже чесно. Але чомусь саме зараз усе відчувається зовсім інакше.

Після затяжної паузи він змушує себе просто кивнути. Бо слово «так» ніяк не сходить із язика.

Наруто простягає руку й легко торкається його щоки великим пальцем.

— Точно? — запитує він тихо, невпевнено. І це звучання робить з Саске якісь дурниці. Занадто багато. Занадто м’яко. Занадто влучає в серце.

Саске кладе долоню поверх його руки й нахиляється, скорочуючи відстань між ними без попередження. І, чорт забирай, від цього в грудях лише гірше.

Наруто вдихає, коли їхні губи зустрічаються. Поцілунок легкий, обережний. Без вигадок, без гри — лише дотик, тихий і м’який. Але по тілу Саске розходиться імпульс — мов струм, що пробігає до самої голови, лишаючи за собою запаморочення.

Вони рухаються обережно, трохи нахиляються вперед, але майже одразу відступають.

Саске повільно відкриває очі й тепер не може пригадати, коли він взагалі їх заплющив. Наруто повільно кліпає. Вони зустрічаються поглядом на секунду, а потім знову тягнуться один до одного.

Цього разу — глибше. Рука Наруто лягає на потилицю Саске, притягує ближче. Він нахиляє голову, язиком легко торкається його губ і входить всередину.

Саске ще ніколи не почувався так від одного лише поцілунку. Друга зустріч губ — жорсткіша. Наруто злегка прикушує, торкається язиком, смакує його. Саске не може стримати того голоду, що розливається всередині. Його ніби розриває — все тіло свербить від потреби забрати простір між ними, залізти на нього, втиснутись — тільки заради поцілунку.

Він цього не зробить. Він не бовдур. Але бажання — майже нестерпне. 

Наруто нахиляє голову в інший бік, заглиблюючи цілунок. Видихає коротко й гаряче носом, поки його щелепа рухається в м’якому ритмі, губи впевнено огортають Саске. Він тихо мугикає від задоволення — і Саске відчуває ці вібрації прямо на своїх губах.

Сам він уже задихається, губиться в цьому моменті. Руки самі тягнуться до волосся Наруто — стискають, заплутуються, тягнуть, ще більше розтріпуючи й без того неслухняні пасма. Наруто не заперечує — тільки тихо стогне й всмоктує нижню губу Саске, ніби дякує за це.

Саске чує звук, що виривається з його власного горла — брудний, нужденний — і водночас відчуває, як тісно стає в штанах. Це повертає його на землю. Він згадує, де вони, і чому зараз — не найкращий час здирати з Наруто одяг.

Він відривається, ледь не піддаючись на останній ніжний дотик язика, яким Наруто ще намагається втримати його біля себе.

Зовсім не час і не місце, щоб відповісти на таке безмовне запрошення.

Коли вони нарешті відступають, Наруто відкидається назад, важко дихаючи.

— Чорт, Саске, — каже він хрипко, приглушено.

Саске знає, що обличчя в нього палає. Але йому бракує сил відвести погляд від обличчя Наруто — розчервонілого, з розтріпаним волоссям і припухлими губами.
Боже, як йому хочеться знову поцілувати його.

Двері раптом відчиняються і заходить Какаші зі своїм звичним:

— Знову ці кляті вуличні коти, — ніби це якось пояснює п’ятнадцять хвилин запізнення.

Саске це не хвилює.
Зовсім. 

— Я щось… — починає Какаші, коли ні Саске, ні Наруто не звертають на нього уваги одразу. Він оцінює картину перед собою, і його голос опускається на півтону,
— перериваю?

Саске отямлюється першим, відриває погляд. Це ніби штовхає Наруто до дії.

Той схоплюється, поправляючи штани з виглядом, ніби все абсолютно буденно.

— Я якраз йшов.

— Ага, — тягне Какаші, але мовчки йде до дверей свого кабінету й відкриває їх.

Саске підводиться, акуратно затискаючи в руці оригамі-оленя, та спостерігає, як Наруто прямує до виходу, нахиливши голову набік.

— А ти хіба не забув щось? Те, за чим ти сюди прийшов?

Бо ж місяцями він бачив, як Наруто вбігає до кабінету Какаші за забутим телефоном, ключами чи гаманцем.

Наруто зупиняється біля дверей, обертається і дарує йому усмішку, від якої у Саске перехоплює подих.

— Ні, — каже він, розтираючи губи тильною стороною долоні. — Я отримав саме те, за чим прийшов.

Хлопець підморгує і виходить.

Це — остання терапевтична сесія перед новим роком. Саске досі трохи розгублений після того, що сказав Наруто, перш ніж піти.

Він прийшов, щоби запросити Саске на побачення. А потім вони поцілувались.

Саске ледь стримує себе від захоплення. Та хвиля збудження, що накотила раніше, лише дужчає. Але він уміє класти все по поличках. Завжди вмів. Тож замість того, щоб увійти до кабінету Какаші з великою, дурнуватою усмішкою, як йому хочеться, він лишається спокійним і непроникним.

— Мої батьки та брат загинули в авіакатастрофі. Я теж мав бути в тому літаку, — каже він, поки сідає навпроти старшого чоловіка.

Очі Какаші на мить розширюються — і знову спокій.

Це вперше, коли Саске переходить до деталей. До самої події. І, хоч момент здається різким, щось у ньому відчувається правильним. Вони вже стільки всього розібрали. Це — єдине, що залишалося неторканим. І Какаші зі своєю лопатою стоїть прямо над цим шаром.

Кінець року. Саске дозволяє йому копати.

У наступному році вони витягнуть це на поверхню. І замість того, щоб ховати, Саске навчиться жити з цим. Це — неголосно вимовлена мета. Він знає про психіку достатньо, щоб розуміти, як відбувається відновлення. Робота з ПТСР — це шлях із багатьох кроків. І деякі з них можна зробити лише тоді, коли сам готовий до цього.

Шість місяців він не був. Але зараз, з усмішкою Наруто в голові й обіцянкою різдвяного вечора, здається, що вже час.

— Вони повертались із Японії, — продовжує Саске. — Батьки думали про переїзд назад. Я не поїхав, бо підхопив грип. Мною тоді опікувались тітка й дядько, — він опускає погляд на коліна, дає собі паузу, щоби впорядкувати думки. Дивиться на оленя з оригамі, й губи мимоволі смикаються вгору, попри те, що підіймається з глибин пам’яті. — Вони мали повернутися до полудня. Я бачив, що тітка з дядьком нервують, але нічого не кажуть, просто вдають, ніби це звичайний день. Але я відчував — щось не так. Це було… в повітрі. Увечері прийшла поліція — і все… ніби нас усіх затягло під воду.

Саске обриває себе. Він знову це відчуває. Те саме — як тоді. Задушливість. Як вуха закладає, як легені заповнюються водою, хоча це лише уява. Але дихати від того не легше. Все навколо тоне. Будинок, у якому вони жили всі разом, тоне. Мама й тато — тонуть. Брат — тоне. Сам Саске — тоне. Навіть тітка з дядьком — теж. Його ніби зносить з поверхні — легко, страшно, самотньо.

— Хочеш продовжити? — голос Какаші витягує його з цього занурення.

Саске знову фокусується на олені в руках. Він сам не розуміє як, але почувається трохи легше.

Тож він зводить погляд, очі впевнено зустрічають Какаші, й киває.

— До аварії в мене було багато друзів. Але найулюбленішим завжди був Ітачі. Я ним захоплювався.

Він помічає, як щось змінюється в очах Какаші — легка розгубленість.

— Ітачі — це мій брат. Йому тоді було дванадцять. Але він був для мене всім.

Саске прочищає горло.

— Після аварії я вліз у жорстоку бійку. Зламав хлопцю руку у двох місцях. Тітка забрала мене зі школи й повернула мене туди лише тоді, коли мені виповнилося вісім.

— Тобі це допомогло?

— Думаю, що так, — відповідає Саске, хоча сам не впевнений. Можливо, йому справді потрібна була ця дистанція. А може, й ні. Може, перебування подалі від однолітків зробило самотність надто звичною. А може, й ні. Він більше не знає напевно.

— Ти колись комусь це розповідав? Про те відчуття, ніби ти під водою? — питає Какаші. Голос м’який, підбадьорливий.

Саске хитає головою.

— Тітці й дядькові?

— Ми ніколи про це не говорили.

Какаші киває.

— Як ти почуваєшся зараз? Якщо я перша людина, якій ти це сказав, то.... Як це — поділитися?

Саске обмірковує, ковтає ці слова, наче пробує відчути, що змінилось. Тіло… ніби трохи легше. Ніби він… пливе?

— Відчувається так, ніби знову можу дихати, — каже він.

Саске повертається додому після терапії наче в тумані. Відчуття дивне. Ніби він — новий. Майже.

Тож Саске скидає взуття, підходить до ліжка й майже падає на нього всім тілом, а тоді перевертається на спину й підіймає вгору оригамі-оленя, якого тримав усю сесію.

Лежачи, він обертає його в пальцях — повільно, уважно, роздивляючись кожну складку. І тоді помічає напис — ледь помітний, на лівому ріжку. Придивляється ближче.

«Відкрий мене», — написано там.

Саске видихає крізь сміх і одразу береться розгортати фігурку.

Це займає трохи часу. Наруто зібрав її добряче туго, і Саске не хоче нічого порвати (хоча зібрати назад — уже без шансів). П’ятнадцять хвилин розгортання, зворотного складання і знову розгортання — і ось він доходить до останнього шару, фиркає й усміхається, бо завдання було дурне, але він поринув у нього з головою.

На фінальній складці він знаходить номер телефону. І ще один безглуздий малюнок: Наруто, без сумніву, посилає йому крізь папір повітряний цілунок. «Подзвони мені», — приписано нижче.

Саске прикладає аркуш до грудей і сміється.
Це абсурдне відчуття — як у грудях теплішає й щось розпливається. Як у нервах дзвенить струм. Як думки знову повертаються до дурня з яскравою усмішкою й смішно-блакитними очима.

Такий дурний цей стан. І все ж Саске повністю в ньому.