Work Text:
У його матері ніколи не було гарного голосу. Вона не любила, та й не вміла співати, а фальшивити поруч із батьком не мало сенсу. Він з дитинства пам’ятав, як батько нарікав на те, що інструмент є, піаніст є (Драко просто створений для цього інструменту), а ось дуету ніколи не було.
— Асторіє, як я тільки погодився на шлюб із тобою, подивися, я лише понуро граю, поки ти грієш у долоні келих. Нудно!
Усе було, звісно, жартома, і лише зі мною батько співав тихі ненав’язливі пісеньки, поки його пальці ковзали клавішами піаніно, а мати сиділа й слухала нас.
Після смерті мами він довго не торкався інструменту, навіть мої вмовляння ніколи не допомагали. Моїм ритуалом стало самостійне змітання пилу з піаніно, поки батько не наважився навчити мене грати.
— Мені потрібна зміна, — аргументував Драко.
Але ми більше не співали.
— Не було дуету з Асторією, нехай так і залишається, так мені здається, що нічого в наших життях не змінилося.
Але життя продовжувало йти своєю чергою, нехай мами й не було з нами. Я опанував піаніно так само бездоганно, як і батько, нашою новинкою стала гра в чотири руки — нова розвага замість дуетів.
Настав один із традиційних вечорів, коли батько любив пограти після вечері. Але сьогодні вечір не став звичайним — я бажав познайомити батька зі своєю коханою дівчиною (упевненість Мелфоїв у мені вже називала її нареченою). Роза зачарувала ельфів, які прислуговували за вечерею, здавалося, сподобалася і батькові. Його обличчя було непроникною маскою, але Скорпіус помічав, як зацікавлено блищали очі, коли вони говорили про витівки в Гоґвортсі, квідич та музику. Не відрізняючись терпінням Мелфоїв, Скорпіус ненадовго залишив Розу у вітальні та поквапився за батьком до бібліотеки, щоб хоч якось зрозуміти його настрій. Дівчина з розумінням і все ще нервово посміхнулася — їй також була важлива думка сім’ї.
Коли він зайшов до бібліотеки, застав батька, що задумливо дивився на картину, яка висіла над каміном — на ній зображено темноволосу дівчину, що сидить за піаніно, навколо неї яскравими спалахами, мазками був біло-помаранчево-червоний хаос. Зараз дівчина разюче нагадала Скорпіусу одночасно і матір, і Розу. Кумедно, те, що мати ніколи не грала і не співала, але позувала саме вона.
— Мила дівчина, — подав голос Драко, а Скорпіус від несподіванки здригнувся. — Я вчився на одному курсі з її батьками.
— Це я знаю, — хмикнув син, одночасно боячись, що батько не схвалить їхні стосунки.
— Цікава співрозмовниця, розумна, вихована... Молодець, Скорпіусе, — голос звучав і сухо, і щиро водночас. — Ти маєш повернутися до...
Батька перервали тихі звуки піаніно. Він різко обернувся і навіть не кинувши погляду на сина, немов під Імперіо, йшов у бік звуків. Прочинивши двері у вітальню, батько і син виявили Розу, що сидить за інструментом і витягує з нього м’які й ніжні звуки. Мелодія була їм незнайома, але вона ніби була не з їхнього світу: м’які, немов крила метелика, теплі, як ранкове літнє сонце, акорди лоскотали почуття слухачів, опускаючи на уста легку усмішку.
Щойно вони хотіли зайти в кімнату, дівчина заспівала, а слухачі заціпеніли у дверях. Скорпіус ніколи не чув співу Рози, вона говорила, що любить співати на самоті, соромлячись свого голосу. Важко було уявити, що тут не замішана магія, те, як проникливо вона співає, вплітаючи голос воєдино з музикою. Щось усередині Скорпіуса затремтіло, дихання стало поверхневим, ніби він захлинався, а очі засліпилися сльозами. На секунду втративши самовладання, хлопець голосно видихнув і одразу ж відвернувся.
На щастя, гра і спів не припинилися, а батько обернувся до нього з м’якою усмішкою, яку синові так довго не доводилося бачити. Скорпіус опустив погляд, намагаючись не показувати своїх почуттів: розгубленості, зворушеності та непідробного щастя.
— Не соромся цих почуттів, — сказав Драко, поклавши свою долоню на плече синові й стискаючи.
Скорпіус підняв очі. Батько дивився вже зі схваленням, добротою і захопленням.
— Ти знайшов свій дует, — просто сказав він.
Це було найщирішим благословенням.