Work Text:
Усім немісцевим, так званим провінціалам, ще під час вступу вимальовували столицю як такий собі культурний оплот. Ну, звісно, за таку її й мали. Всі ці академії, театри, музеї з отими здоровенними білими колонами, чистота, порядок та ельфи — виключно благородні, статні й трохи зверхні у дорогущих федорах. Живи та й радій. І на модний капелюх собі починай відкладати. А то як це без модного капелюха?
Але вже в перший день Ередін зустрів Імлериха. П’яного в друзки у спільній душовій із зеленою плиточкою у квіточку. І то ще навіть сонце не встигло сісти — алкоголізм у чистому вигляді.
Зате той Імлерих розвалився на підлозі щасливий, обіймаючи себе за гострі коліна, щось бурмотів під ніс і гойдався вперед-назад. Судячи з запаху, він встиг відсвяткувати заселення одразу за всіх першокурсників. Імлерих звів на Ередіна сонний, проте доброзичливий погляд:
— Ти з якої? — цілком серйозним тоном поцікавився Імлерих, стримуючи позіхання.
— Шістсот сьомої.
— Та ну… Сусід! — гикавка вирвалась із грудей Імлериха, і він простягнув Ередіну тремтячу, але в біса міцну руку. — Я теж! Тільки я ще трохи, мабуть… Полежу.
Імлерих, обережно намацуючи кахлі, спробував влягтися.
— Може тобі допомогти? Ну, до ліжка дійти? Чого ти на холодній підлозі будеш?…
— Та нє... У мене й так два попередження, а вахтер сьогодні з перевіркою шастатиме. Обов’язково шастатиме.
— Попередження?
— За по… Пору… За пияцтво, коротше.
— А. Ну… Я тоді, ну, піду?
— Вали… А, ні! Постій! Ще…
— Що?
— З кулера на кухні не пий. Там насрано. І рушник свій підпиши. А то спиздять. Ні, його й без того можуть спиздити, але так ти зможеш його знайти, і натовкти пику.
— Рушникові? — всміхнувся Ередін. — Стоп... Де насрано?...
Імлерих заржав як кінь, і ледь не проблювався.
Тоді столиця — культурний центр, вітрина прогресу — раптом засяяла яскравими відтінками.
Відтінками синього, як синці на пиці в студента з сусіднього гуртожитку. Червоного, як губи у підозріло низькоголосої дівчини, з якою Ередін курив на балконі кілька днів тому. І, звісно, жовтого, як мильна піна в раковині після того, як Імлерих наблював туди й щиро поклявся більше ніколи не пити. Але потім він все одно продовжив пити.
Пафос музеїв і театрів лишився десь на афішах та чорно-білих фотографіях у холі університету.
Справжня столиця гуділа, мов старий трансформатор. Над головою — павутиння дротів, десь здалеку тріщав гучномовець, а на вітринах крамниць грали відблиски фар й яскравих вивісок, наче на простроченій плівці.
Дівчата, що проходили повз, голосно цокали підборами по бруківці, якийсь чолов’яга лаявся на зупинці, повз просвистів чорний легковичок з портретом канцлера на дверцятах. Хлопець у капелюсі з широкими полями грав на трубі — зовсім не попадаючи в ноти, зате від душі.
І все це трималося на чесному слові, дешевому алкоголі й свіжому розкладі нічних трамваїв.
— Ну, ти там скоро? — озирнувся Нітраль, уїдливо скалячись кривими зубами.
Він згорблено плугався вперед у своєму старому пальті з потертим коміром і як-попало пов’язаним червоним шарфом на шиї.
— Та почекай ти! — пробасив Імлерих у розстебнутій навстіж шкірянці, сяк-так справляючись із пляшкою дешевого шампанського з кіоску біля метро.
Він, тупо скрививши обличчя, крутив ту нещасну пробку вже хвилин десять. Добре ще, що Нітраль заборонив навіть думати про те, аби спробувати витягти її зубами. Пломби нині коштують цілий сраний статок.
— Ай, дай сюди! — не витримав Ередін, мало не випустивши цигарку з рота. — Я не заявлюся в клуб тверезим! Це ж протиприродно!
Раптом пробка вилетіла, просвистівши в повітрі, чиркнула о бруківку й із глухим тук врізалася у вітрину. Імлерих завмер, витріщивши очі. Шампанське одразу пішло через край і потекло по пальцях.
— Ти ба! Бачив?
— Якби розбив — я б здав тебе полісменам, — хмикнув Нітраль, киваючи в бік двох патрульних через дорогу. — Сказав би, що ти комуніст.
— А я, що ти мій ідеологічний… Лідер, — розсміявся Імлерих, облизуючи липкі пальці. — І що ми разом ті паршиві листівки друкували в підвалі твоєї бабці.
— І перевозили через всю країну? Не надто тупо?
— А не все одно? Вам з вашими кривими фізіями тільки по підвалах і ховатися! — розсміявся Ередін.
— Та пішов ти! — обурився Нітраль, закидаючи руду косу на плече.
Ередін ішов трохи позаду із невластивою йому неквапливістю. Руки в кишенях, а цигарка тліла в куточку губ. На Ередінові був короткий, тісний бушлат із широким коміром, ніби вкрадений з армійського складу. Під ним — проста сорочка, високі штани, на талії затягнуті потертим ременем.
Імлерих почав пити те шампанське жадібно, наче намагався втопити в собі весь клятий семестр. Солодкувата, з консервним душком піна стікала гострим підборіддям і капала на комір старої сорочки. І от, знову від прання всі руки в мозолях будуть.
Ередін мовчки протягнув руку, не питаючи — просто, як беруть газету чи підпалюють від чужої цигарки, — спробував відібрати в Імлериха пляшку. Але щойно пальці торкнулися зеленого скла, як Нітраль, поправляючи середнім пальцем квадратні окуляри, в’їдливо кинув:
— Ні-ні-ні, боржники не п’ють.
— Та пішов ти, — перекривив Нітраля Ередін. — Цей старий гад вічно до мене чіпляється.
— Ну, справедливості заради, — втрутився Імлерих, витираючи рота тильним боком долоні. — Ти сьогодні назвав його “паралітиком із манією величі”. Прямо на заліку.
Він струснув копицею скуйовдженого каштанового волосся, і крапля шампанського потекла по щоці.
— Ну а що? — Ередін знизав плечима й із холоднокровністю хірурга вихопив у нього пляшку. — Я хіба збрехав? Ну от і не пиздіть.
Він зробив ковток. Піна вже спала, залишився тільки неприємний, кислуватий душок на горличці.
З-за рогу вже долинала музика. Ритм рваний, п’яний, затягуючий.
— Ну все, приїхали, — сказав Нітраль і кивнув у бік провулку, де в напівтемряві розливалась рожевим неоном пляма.
Перехід був різкий, як зіскок голки з платівки: шум бульварів гас за спиною, а попереду починалася інша територія — з облупленими стінами, запахом мазуту й холодного заліза. Під ногами заскрипіло бите скло.
— Це тут? — Імлерих гикнув, відмахуючись від пари летючих іскор, що вискочили з труби поруч.
— Тут, — впевнено сказав Ередін, піднімаючи комір. — Під колишнім ливарним цехом.
Вони йшли вздовж стіни з облупленим написом «Gellwannan 1884», поки не натрапили на залізні сходи вниз — прямо в підвал. Біля сходів стояв ельф у кашкеті й довгому пальті. Цигарка світилася біля його обличчя, вихоплюючи підборіддя з ямочкою й холодний блиск в очах.
— Оцей із косичкою повнолітній? — запитав ельф.
— Найстарший, — знизав плечима Ередін і кинув недопалок собі під ноги.
Нітраль тяжко зітхнув і поліз до внутрішньої кишені пальта по паспорт. Кожного разу одне й те саме.
Чоловік у пальті всміхнувся, штовхнув дверцята.
— Та годі вам, я ж пожартував. Проходьте.
Всередині все було інакше.
Десь там, у залі, грало піаніно — живе, упевнене, у дві руки. Ноти падали чітко, майже урочисто, і зливалися з гулом голосів. В кутку гардеробної хтось сміявся, гриміли вішалки з важкими пальтами, запах тютюну змішувався з парфумами, від яких починала боліти голова.
— Матінко рідна… — видихнув Імлерих, судомно поправляючи комір сорочки. — Тут же пристойні ельфи!
— Саме так, — всміхнувся Ередін. — Треба ж комусь зіпсувати їм вечір.
Вони пройшли далі — крізь короткий коридор, у якому пахло поліролем і ментоловими папіросами. Повз вишколеного юнака в накрахмаленому жилеті й бездоганних рукавичках.
— Гей, хлопці! — окликнув він майже з військовою виправкою. — Верхній одяг здаємо, будьте ласкаві!
Троє завмерли на мить, наче їх застукали на гарячому. Нітраль без зайвих слів стягнув пальто й, голосно видихнувши, сунув його в руки гардеробнику. Ередін не рухався. Його бушлат сидів щільно, підкреслював плечі й скидався то на військову форму, то на одяг із старого плаката про чесних робітників. Та й сам він у ньому виглядав достобіса… Ну, мужньо, що вже там. І сексуально. Так, між іншим.
— Ередіне, знімай куртку, — сказав Нітраль, кинувши на нього злий погляд крізь товсті лінзи окулярів.
— Та ну, навіщо? Я ж в образі, — усміхнувся той, трохи повертаючись у профіль, щоб продемонструвати виправку.
— Знімай куртку, кажу!
— Гаразд-гаразд, істеричко! Не горлань! — гаркнув Ередін і все ж неохоче стягнув бушлат, залишившись у сірій сорочці й чорному жилеті.
Протягнув одяг гардеробнику з таким виглядом, наче робив йому велику послугу.
— А де Імлерих? — запитав Нітраль, озираючись.
— А він у нас найрозумніший, — усміхнувся Ередін. — Він уже бар штурмує. В куртці.
— Господи, за що мені це… — застогнав Нітраль, стиснувши губи. — У житті вас більше нікуди не візьму. Ні-ку-ди.
— Ну давай-давай, розумнику, — Ередін штовхнув його в плече. — Ходімо нюхати декаданс.
— Ти хоч знаєш, що таке декаданс?
— Завали.
Всередині пахло вином, димом і парфумами. Стеля була низькою, зал — витягнутим, із приглушеним світлом і яскравими плямами на танцполі, де кольорові лампи різали простір, наче в акваріумі. На стінах — дзеркала, за ними все здавалося подвійним: і люди, і втомлений оркестр у кутку, і капелюхи, звалені купою біля стійки.
Імлерих, як і належало алконавту-початківцю, вже впевнено обживався біля барної стійки. Він жваво жестикулював бармену — гнучкому чоловікові в білій сорочці з чорними підтяжками — і щось збуджено пояснював, тримаючи в руці коктейль із величезним шматком ананаса та парасолькою.
— О, Господи. Ти тільки глянь на нього! Коли він встиг?
— Застовпив хороші місця, що тебе не влаштовує?
Імлерих помітив їх і махнув рукою.
Вони підійшли ближче, лавіруючи між піджаками, шовковими шарфами й яскравими сукнями. Хтось сміявся, хтось лаявся впівголоса, а хтось намагався зжерти одне одного.
— Давайте сюди! Сьогодні вся екзотика за півціни! — Імлерих поставив лікті на стійку й клацнув пальцями, підзиваючи бармена.
— Ну чого ви регочете, коні? Я серйозно! Тут наливають, як на похороні банкіра. Треба брати!
— Ми ж тільки прийшли. — пробурмотів Нітраль і жестом попросив карту.
— Саме так! — всміхнувся Імлерих і повернувся до бармена. — Оцьому з вічно невдоволеним лицем — сухий мартіні. А нам щось веселіше. Може, ще один «Насьональ»? Ередіне, будеш «Насьональ»?
— Той з ромом?
— Білим.
— Ні-і-і, не хочу, — Ередін ненадовго замислився. — «Кров’ве 75» давайте.
— А ніби після джину з шампанським тебе не знудить, — гоготнув Нітраль, за що отримав запотиличник. — Ай!
— Може, ще шотів візьмемо, га? — запропонував Імлерих, дивлячись на бармена з надією, як на дядька-чарівника з фокусами.
— Вам дуже пощастило, молодики, — бармен усміхнувся, збовтуючи шейкер. — Вечір знижок. І сюрпризів.
— О-о-о! — ляснув у долоні Імлерих. — Тоді шоти всім трьом організуйте!
— Скільки?
— Е-е… Ніт, який у нас бюджет?
— Ви з Ередіном уже залишилися без конини на наступний місяць. — розумно протягнув Нітраль, пробігаючись поглядом по алкогольній карті.
— Три шоти, — Імлерих показав пальцями. — Найдешевші.
Бармен закотив очі і виставив на стійку маленькі чарки. Все як треба — лимон, цукрові обідки, холодний метал шейкера, скрип скла. Пахло лаймом, м’ятою і тим, що в голову б’є швидко, а відпускає неохоче. Бармен налив у кожну чарочку щось каламутне з зелених пляшок і підсунув ближче.
— За нас, — сказав Ередін, підіймаючи чарку. — За те, що ми живі, п’яні й не відраховані.
— Поки що. — уточнив Імлерих.
І вони випили, не чокаючись.
— Фу-у-ух, — видихнув Нітраль, морщачись. — Наче арматурою по печінці вгатили.
— Значить, алкоголь хороший! — задоволено мовив Імлерих.
Бармен поставив перед ними келихи.
— Один мартіні, один «Насьональ» і один «Кров’ве 75».
Перед Ередіном на стійці засяяли три келихи: нуднувате мартіні з оливкою на дні, «Насьональ» зі здоровим шматком ананасу, і його трикутний келих із шампанським та джином.
І Імлерих розглядав Ередінів келих непристойно довго.
— Даси спробувати? — хитро протягнув він. — Тобі ніби просто шампанського налили, га?
— Не любитель ананасів, знаєш, — усміхнувся Ередін, глянувши на два фруктові келихи під рукою в Імлериха. — Тільки не виглуши все.
Імлерих відпив і закашлявся, наче хильнув чистого спирту.
— Ти це спеціально обрав, так? Щоб постраждати красиво?
— Це класика, щоб ти знав! — пирхнув Ередін. — А не оце все, з ананасами й парасольками.
— Давно ти в випивці так розбиратися почав, га, інтелігент вшивий? — скривився Імлерих, знову пригубивши. — Я, між іншим, налаштовуюся.
— На що це? — Ередін відібрав у нього свій келих.
— На вечір, щоб не вийшов у холосту, — вишкірився той. — Тут, знаєш, як у боксі: головне — розминка.
— У тебе в коктейлі сиропу більше, ніж в аптечній пляшці, — зауважив Нітраль, обережно зробивши ковток мартіні. — А потім дивується, що його дівчата “зайчиком” кличуть.
— То тому що я лагідний. — підморгнув Імлерих.
— Лагідний? — Ередін пирснув зі сміху. — Та на твоїх дівчатах живого місця не залишається.
— І ніхто з них не скаржиться! — з гідністю додав Імлерих. — У мене, брате, до кожної жінки підхід індивідуальний.
Перші ковтки завжди йшли легко. Горло ще не опиралося, язик розрізняв смаки, а серце тільки збиралося битися швидше. Ередін сперся на стійку, спостерігаючи за залом із дуже поважним виглядом. Все було трохи розмите — від світла, диму й дзеркал.
Імлерих вже крутив головою, як собака, що висунув морду з вікна автомобіля.
— Так… — протягнув він, прижмурившись. — Значить, публіка у нас… м-м-м… Різноманітна.
— Тільки не вздумай знову кинути масний жартик офіціантці, — кинув Нітраль, навіть не глянувши. — Тут тобі не університетська їдальня.
— Та я просто дивлюсь, — Імлерих підняв долоні. — Культурно, з повагою, як в музеї!
— Востаннє в музеї ти фліртував із бюстом Канцлера. — сухо нагадав Нітраль.
— Ну а що? — Імлерих ледве стримував сміх. — Лінія підборіддя в нього була що треба.
— Потім пів вечора нам нив: “а раптом хто бачив?!”
— Відчепися.
Ередін хмикнув, спостерігаючи, як біля стійки в кутку якийсь пан у рукавичках перебирає чотки, а поруч дівчина у чорній сукні з пір’ям слухає його, підперши щоку.
Раптом Імлерих, витріщившись кудись на танцпол, почав шарпати Ередіна за плече.
— Та вгамуйся ти! — спалахнув Ередін.
— Дивись, дивись!
Імлерих кивнув у бік залу — й Ередін одразу ж побачив її. Височенну, у жовтій сукні, наче в зірки німого кіно: блискучій, обтислiй, з відкритими плечима й рукавичками до ліктя. Вона стояла на самому краю танцполу, сама, з мундштуком між довгих пальців і дивилася кудись убік, на музикантів.
— Ти впевнений, що не плутаєш кабаре з приймальнею в поліклініці? — тихо спитав Ередін. — Вона ж тобі в мамусі годиться! Якщо не в бабусі…
— Вік, друже, — протягнув Імлерих, стягуючи з плечей шкіряну куртку, — Це як витримка в коньяку: чим старший, тим кращий.
— Ага, і сюрпризів більше, — додав Ередін, ковзнувши поглядом по кадикові прекрасної панни. — Але не мені тебе відмовляти. Іди, страждай.
Імлерих поправив краватку, зітхнув, ніби збирався на дуель.
— Запам’ятай, Ередіне, — мовив Імлерих із виглядом мудреця й сунув другові в руки куртку. — Молоді жінки вчать тебе витрачати гроші. Досвідчені — вчать витрачати сили.
Нітраль ледь не вдавився тим своїм мартіні. У бідолахи все пішло носом. Ередін сам ледь стримався, але по спині Нітраля поплескав.
Імлерих випрямився, пригладив волосся й рушив. Його хода була водночас зухвало-впевненою й до смішного незграбною, як у кота в чужих чоботах.
— Скільки часу даси? — спитав Нітраль, відкашлюючись.
— До першого “фройляйн, а ваші батьки, часом, не скульптори?”, — відгукнувся Ередін і поклав куртку на стійку. Поряд, щоб перед очима була. — Потім буде або ляпас, або запрошення на повільний танець.
— Що? Скульптори? До чого тут вони?
— Ну, теоретично фройляйн відповість “ні, не скульптори”, і тут Імлерих скаже: “тоді звідки в них така Венера?”. Або щось у цьому дусі.
Нітраль не втримався від сміху.
— Яка нісенітниця! Вона ж не поведеться!
Ередін оглянув зал. Десь хтось уже виліз на рояль. Дівчина з синьою помадою танцювала босоніж, тримаючи в зубах квітку. Хтось сміявся так гучно, що заглушав навіть трубу. Клуб крутився, як грамофонна платівка, з подряпинами, зі шкряботінням, але все одно грала.
На танцполі Імлерих зупинився навпроти жінки в жовтому, сказав щось таке, чого друзі від нього очікували, і від чого пані здивовано підняла брову. Ередін помітив, як її погляд ковзнув у їхній із Нітралем бік, а кутики губ трохи піднялися.
— Повелася.
— Та як у нього це виходить?!
Ередін знову відпив, відчуваючи, як усередині розливається тепло, і навіть настрій став податливішим.
Він тільки збирався замовити ще, як поряд, наче з повітря, з’явилася вона.
Дівчина в блакитному. Модна сукня струменіла, мов вода — легка, напівпрозора, з відкритою спиною й тонкими бретельками, ніби з тих, що тримаються виключно на бажанні бути поміченою. Світле волосся — широкими хвилями, а губи — тонкі, розмальовані червоною помадою. Ередін аж здивувався: то чи панянка древня, як сам світ, чи до неоковирного ексцентрична. Власне, обидві версії йому страшенно подобалися! І чим у такому разі він кращий за Імлериха?
Дівчина стала поряд з Ередіном і замовила «Флер Д’оранж» — з наголосом на «Д’о», ніби спеціально для його вух. Принаймні, Ередіну подобалося так думати.
— Дай-но мені його гаманець.
— Що? — не зрозумів Ередін, і марення як рукою зняло. Він озирнувся й натрапив на рябу пику друга.
— Гаманець, кажу, Казаново. У куртці має бути.
— З чого б це раптом? — здивовано спитав Ередін, але за курткою потягнувся.
— Просто хочу впевнитися, що він не спустить усі наші останні марки на свою фрау.
— Аж так! Ти що, так і не хочеш визнати, що наш друг — ходяча харизма?
— О-о-о, з цим я навіть сперечатися не буду. Не той рівень, — закотив очі Нітраль. — Але зараз я намагаюся врятувати наш бюджет від неминучої катастрофи.
Нітраль нахилився трохи ближче, понизивши голос:
— І взагалі… Нагадай, чому всі гроші в га… Га… Та, бляха! — Нітраль почав заїкатись. Поганий знак. — Якого біса гроші у Імлериха? Отак.
— Бо один ідіот програв йому в карти. — незворушно відповів Ередін і протягнув Нітралю гаманець. Хоча сам Імлерих цю шкіряну дрань називав, кхем, портмоне.
— І цим ідіотом був ти?
— Е-е, дрібниці.
— Дрібниці?! Та цей вилупок минулого місяця проміняв свою стару шинель на два сендвічі з шинкою й пляшку пива в каштеляна!
— Ну-то шинель стара. Її не жаль.
— Жаль-ль-ль… Бджілка сракою жалить, а іншої шинелі в Імлериха нема! Я з комендантом йшов її у того каштеляна забирати! Воплів було…
— А-а-а… — протягнув Ередін. — А навіщо?
— Ти зовсім тупий, чи що?
Дівчина в блакитній сукні несподівано голосно пирхнула, і коли Ередін озирнувся, вона хутко відвернулася, ховаючи усмішку в келиху.
Нітраль дивився на Ередіна довгим, втомленим поглядом, ніби вкотре хотів запитати: «за що мені все це?». Зітхнув, відставив келих й зробив крок. Його трохи хитнуло.
— Ой-йой…
— Та що ж ти, — Ередін підхопив Нітраля під лікоть. — Ти ж одне мартіні випив!
— Я не п’яний! — відрізав той.
Значить, точно п’яний. Нітраль махнув рукою, ніби відганяв саму думку про слабкість. Ще й лікоть відсмикнув, бач який!
— Я піду… Прогуляюсь. Може, подихаю повітрям.
— Ну може, тоді гаманець мені залишиш?
Нітраль завмер. В очах спалахнув вогонь, і на мить він став схожим на дракона з дитячої книжки. Його золото — і крапка.
— Ага. Зараз. — він зиркнув на Ередіна так, наче той просив не гаманець, а дім його бабці у задуп'ї Тілат-на-Віль.
Ередін, правду кажучи, не відмовився б.
— Ну-ну. Іди. Дивись тільки, не загубися, — хмикнув Ередін, знову повертаючи погляд до блакитної сукні, що сяяла в напівтемряві краще за будь-який вуличний ліхтар.
Ередін відставив келих. Він повільно зробив крок, потім ще один. Підійшов, не кваплячись. Дівчина повернула голову. Їхні погляди зустрілися.
І тут — ніби в скроню вдарили. Не сильно, але влучно. Як різкий спогад. Як клацання плівки. Як спалах лампи в порожньому коридорі університету.
Він знав це обличчя.
Дівчина тим часом зробила ковток — тонкі пальці, обгризані нігті, томний погляд з-за краю келиха.
— Ти тільки глянь, — почав Ередін тихо, стримуючи сміх. — Я й мріяти про таке не міг!
— Замовкни, — прошипіла… Дівчина? Голосок у неї був ледве не нижчий за Ередінів. І так само прокурений.
— Фройляйн, — він зробив нарочито ввічливий кивок. Мав би він хвіст — той одразу б розпушився, як у павича. — Як вас звати? Давно мене примітили? Я от весь час відчував на собі ваш звабливий погляд…
— Та годі комедію ламати! — роздратування прорізалося в голосі.
Ередін, звісно, не втримався: ковзнув поглядом по келиху, тоді по цьому довгому блідому обличчю, розмальованому жіночою косметикою, і заглянув в аквамаринові очі.
— Так, значить? Гаразд, я приймаю твої правила, — цокнув… цокнула дівчина? — Лара мене звати. Дуже приємно.
Він майже витримав. Майже.
— Лара? — Ередін зламався першим. — Це що, ім’я твоєї колишньої, га, Креване?
— Теперішньої. — з кам’яною серйозністю відгукнувся Креван.
Ередін здивовано звів брови, театрально ахнув:
— Та невже? Не може бути! Щоб ти водив мене за ніс увесь цей час?!
— Авжеж, — Креван закотив очі, ліниво потягуючи свій коктейль. — Спав і бачив, як би розбити твоє ніжне серце.
— Так і знав, мерзотнику! — Ередін картинно схопився за груди, ніби зачеплений кулею. — А я ж, наївний, вірив у щирість твоїх поцілунків… Все фальш!
— Саме так, — пирхнув Креван, і кутик його губ смикнувся. — Тому я й вибирав місця потемніші. Щоб не бачити твою закохану мармизу.
— Ну-ну. Я-то тобі подобаюся, я знаю. А от щодо твоєї Лари не впевнений. Це її помада, до речі?
— Е-е-е…
У Кревана в голові почався мисленнєвий процес. Ередін аж чув, як у його черепній коробці шестерні крутяться.
— Гара-а-азд, викладуй, — протягнув Ередін і сперся ліктем на стійку. — Вона теж десь тут? У костюмі, певно? Може, покличемо її до нас? — запропонував він і, не втримавшись, ляснув Аваллак’ха по сідниці.
— Ти охринів?! — Креван від несподіванки аж підскочив. Поглядом палив, але його щоки залив яскраво-червоний рум’янець. — Навіть якщо я схожий на шльондру, це не дає тобі права так робити!
— Розслабся, Ларо, — Ередін, розплившись у… Що? — Що?! Ти, ти не схожий на шльондру!
— Схожий! Сам же на помаді акцент зробив! — образливо пирхнув Креван.
— Та гарна помада ж… — ніяково протягнув Ередін. — Мало хто з жінок такою користується, власне.
— Ну звісно мало хто! Бо тепер це розпусно і бла-бла-бла.
— Я думав, навпаки, патріотично. — Ередін знизав плечима. — Принаймні було. Ну, коли я був дитиною.
— О-о-о, було! Звичайно було! Аж доки одному раднику канцлера не стукнуло в голову, що…
Креван вже набрав повітря для своєї улюбленої політичної тиради. Ні, Ередін, звісно, був не проти. Креван говорив красиво і знав сотню-другу оригінальної, а головне інтелектуальної лайки. Це навіть по-своєму весело. Але на них уже почали озиратися… Коротше, Ередін вирішив його заткнути. Ляснув по дупі знову. А що?
— Та що… Досить! Досить мене лупцювати!
— А тобі досить пити. З політичними ніч посидіти хочеш? — Ередін нахилив голову набік і хитро примружився. — Таких не поважають.
— Та ти глузду з’їхав, знавець, бляха… — образливо пробурмотів Креван, витираючи губи білою серветкою.
Ередін дивився і мало не розреготався: з таким виразом Креван швидше нагадував кота, на якого вилили відро води. Він нахилився ближче, вкрадливо, торкаючись його плеча своїм:
— Ну… Хто б казав. Сам же прийшов сюди в цій… сукенці. Що це за перфо… пер… Тьфу ти! Перформанс! — Ередін кивнув на Креванову сукню.
— Диви-но, які розумні слова знаєш. — Креван відпив, ховаючи посмішку за краєм келиха. — Навіть з третього разу вимовив.
— Не змінюй тему, — Ередін погрався з висюльками на Кревановій заколці в укладеній зачісці. — У танцівниці подався? О, Креване, уявити тебе на сцені кабаре так…
— Не чіпай! Все зіпсуєш своїми граблями ще! — обурився Креван і ляснув Ередіна по руці.
— Ну? — Ередін не відступав, насмішкувато примружився.
— Ти пр… Це справді перформанс.
— О-о, і в чому суть?
— Змусити одного кретина з кризою середнього віку відчути себе… Значущим.
Ередін коротко розсміявся, але сміх пролунав сухо, майже хрипко. Він нахилився ближче, тицьнув пальцем один із білявих лакованих локонів.
— Ну й де той твій кретин?
Креван різко розвернувся до залу, ніби відмахнувся від нього, і почав роздивлятися натовп на танцполі. Та плече все ж уперлося в плече Ередіна.
Той моменту не згаяв: притулився ближче, губами торкнувся до вуха.
— Ти погано шифруєшся, Ларо, — Ередін погладив великим пальцем гостре підборіддя Кревана. — Щоки палають.
— Це світло таке. — тихо процідив Креван, але не відсунувся.
— Ага. Звісно.
— От, дивись. Бачиш шпалу в жовтій сукні, поряд із рудим бугаєм?
Ередін ліниво ковзнув туди поглядом, але пальці його все ще бавилися висюльками на чужій шпильці.
— Бачу. І що?
— Оце він і є. Мій кретин.
— Той рудий — мій кретин.
— Та не рудий! Той, що у сукні, дурню!
Ередін примружився, придивився. А вже за мить випалив гучніше, ніж очікував:
— Та ну нахрін!
Креван, наче нічого особливого й не сталося, поправив пасмо й ліниво відповів:
— Це Ге’ельс, мій… Патрон.
— Патрон? — Ередін вигнув брову. — Як пес?
— Господи… — видихнув Креван, закотивши очі, коли Ередін зареготав, мов кінь зі свого ж дурного жартику.
— Ну чого ти! — усе ще гиготів Ередін.
— Заспокоївся? — Креван похитав головою. — Ге’ельс той, хто вважає, що наука — це теж мистецтво. І в мені бачить потенціал.
Ередін пирснув:
— Красиво. Прямо на рекламних буклетиках друкуй.
Він знову зиркнув на танцпол — і мало не вдавився сміхом: Імлерих, самовдоволено вишкірився, вчепився в бідного Ге’ельса, як голодуючий у шматок м’яса. Тягнувся до його губ, одночасно мацаючи за дупу. І, здається, той не-такий-вже-нещасний Ге’ельс був на сьомому небі від щастя.
— Охриніти… Шкода, що Нітраль пішов, — Ередін нахилився ближче до Кревана. — Луснув би від сміху.
— Той рябий і кривозубий? — Креван зневажливо скривився.
— А ти, значить, еталон? Ельфська мрія? — Ередін ковзнув поглядом: високий, світловолосий, плечі рівні, і цей поблажливий вираз обличчя. — Хоча, гаразд, тупе питання.
Креван ледь помітно сіпнув куточком губ, хотів відповісти — передумав.
— Слухай, а ти, як у дзеркало дивишся, теж задачки вирішуєш? Типу: «Ось він я, зразковий екземпляр»?
— Може, й вирішую. Між іншим, є що.
— В такому випадку ти теж свого роду пес.
Повисла пауза. Музика кипіла, як вода в казані. Хтось голосно зареготав, хтось дзенькнув келихами, хтось із чмоком вп’явся в чиїсь губи.
Ередін ліниво провів пальцем по руці Кревана, ковзнув до зап’ястка, наче перевіряв пульс. Той смикнувся, напружився, але руки не відняв. Ередін усміхнувся й, не кваплячись, переплів їхні пальці.
Креван відвів погляд, вуха його спалахнули червоним.
— Ти нестерпний. — пробурмотів він тихо, майже крізь зуби.
Ередін скосив очі: ось так, значить — сердиться, а сам сидить, пальців не прибирає. Кумедно. Хотів би, давно вже висмикнув руку, а ні, тримається як потопаючий. І вуха палають яскравіше за настільну лампу.
Ередін трохи сильніше стиснув його долоню, наче перевіряючи, чи здригнеться. Не здригнувся. Лише плечі підняв — ніби виставив щит.
— Може, потанцюємо? — раптом запропонував Ередін, намагаючись сказати це легко, майже жартома.
— Що? — Креван підняв на нього здивовані очі. В кутиках губ тремтіла недовірлива усмішка.
— Музику чуєш?
За спиною хльостав швидкий джаз: саксофон рвав повітря, піаніно дробило ритм, труби час від часу розтинали простір мідними спалахами. На танцполі все це змішувалося у вихор — сміх, підбори по паркету, блиск скляних підвісок над головами.
— Ідеально! — сказав Ередін, дивлячись не на натовп, а прямо на нього.
— Ти серйозно? — у голосі Кревана майнула розгубленість, навіть легка тривога.
— Серйозно. — Ередін знову провів пальцем по тильній стороні його долоні. — Тільки не думай, що я тобі поступлюся.
Креван фиркнув, вскинувши голову.
— Танці — це не бійка, Ередіне.
— Помиляєшся, — усміхнувся той, згадавши слова Імлериха. — Просто вид бійки інший.
І, не давши отямитися, Ередін потягнув Кревана за собою. Той ледве встиг відставити келих, інакше пішов би танцювати разом із ним.
Натовп неохоче розступився, й вони опинилися на танцполі. Музика била прямо в голову: барабани, саксофон, труби — увесь зал вібрував, і Ередін одразу впіймав ритм. Плече, стегно, поворот — рухи йшли самі по собі.
А Креван… той рухався стримано, ніби все ще тримав у руках свій келих. Плечі прямі, спина рівна, а ноги… Одне слово, Креван був… Ні, він є справжнісінькою колодою. Та ще й на підборах. От тільки на них він тримався дивовижно впевнено. От тільки до кінця не міг визначитися, як рухатися: як жінці чи як чоловікові. Ередін розсміявся.
Він нахилився ближче, злегка стиснув його зап’ясток, щоб притягти до себе. Креван подався, і навіть усміхнувся.
— Ти як шпала! — крикнув йому Ередін. Усмішка одразу зійшла з Креванового обличчя. — Розслабся!
— Ну дякую. — Креван скривився, але плечі трохи розслабив.
Ередін побачив, як напруга поволі відходить, і вирішив діяти далі. Він крутанув його за руку — різко, з напором. Залита лаком зачіска Кревана хитнулася, а сам він ледь не закричав.
Натовп довкола плескав, стрибав, свистів. В очах Кревана він виглядав як зоопарк — Ередін був у цьому певен. Він відчував ритм у всьому тілі й помічав, як Креван поступово починає підлаштовуватися під музику, хай і повільно.
Ередін бачив, як очі Кревана спалахнули — як іскра розгорялась із кожним ударом барабана.
— Ось так! — видихнув Ередін, стискаючи його зап’ясток, коли той нарешті зробив довгий ковзкий крок із розворотом. — Відчуваєш?
Креван гигикнув, майже нечутно, та щиро. Ередін відчув легке розслаблення в плечах, а потім — легкий поштовх стегном у своє.
Вони кружляли, підстрибували, ноги ніби самі вигадували комбінації. Натовп довкола: оплески, свист, сміх — і все це зливалося в одне, у шалений, швидкий і яскравий вихор. Ередін помічав кожен рух Кревана: як здіймаються груди, як пальці чіпляються за його руку, як він сміється й водночас намагається не втратити рівноваги.
Ередін трохи нахилився, смикнув його за руку — і Креван несподівано розслабився, відпустив напругу, рухи стали вільнішими, майже грайливими. Він дозволяв собі сміх, різкі повороти, маленькі стрибки, і Ередін насолоджувався кожною миттю, відчуваючи, як азарт танцю переповнює зал.
Але в якийсь момент Креван раптом викрутився з рук Ередіна, вправно вислизнув. Ередін встиг лише застогнати: пальці торкнулися повітря, а замість Кревана — сумна порожнеча.
Ередін зупинився, озирнувся навсібіч, очі ковзали по натовпу, але Кревана ніде не було. Музика гриміла, пари кружляли, сміх і свист оточували Ередіна, а Креван наче розчинився в повітрі.
— Гей! — крикнув він, вдивляючись у натовп, шукаючи білу маківку. — Креване? Ларо?
Ередін знову почав пробиратися крізь ельфів, щоб знайти Кревана біля барної стійки, на тому самому місці. Ну куди він міг піти?
Той стояв із келихом у руці, замовив іще один напій, пальці ледь стискали скло. Лаковане волосся блищало під світлом, плечі прямі, постава бездоганна — але погляд був трохи розслабленішим, навіть грайливішим.
— А я-то думав, що ти втік від мене. — сказав Ередін, торкаючись його плеча.
— Втік, — Креван хмикнув. — Щоб здалеку поспостерігати за поведінкою кретина на танцполі.
— От як? — усміхнувся Ередін, трохи нахилившись — А я думав, у тебе для цього є Ге’ельс.
— Тільки-от кретин виявився надміру кмітливим, — ледь стримуючи сміх, кинув Креван.
— Не зовсім кретин виходить.
— Ні, кретин, — Креван навіть не кліпнув. — Хто ж так речі кидає? — він кивнув у бік шкіряної куртки Імлериха, яку Ередін швиргонув просто на барну стійку.
Дорогуща, зараза. Імлерих на неї кілька місяців зі стипендії відкладав. Ередін пам’ятав, як той трусився над вітриною, мружився, ніби обирав не куртку, а майбутню дружину.
— О… Це не моя. Це Імлериха.
— Який ти хороший друг, однак, — Креван вигнув брову. — Свої речі тобі довіряти не можна, я запам’ятаю.
— Та годі! — Ередін знизав плечима. — Кому вона тут треба?
— Впевнений? — Креван примружився, вхопився за стійку, бо його вже хитало. — Я б її вкрав, наприклад.
— Та ну.
— Для сміху.
— Пиздиш.
— Так би й зробив! — впевнено кивнув, сказав Креван.
— Та ладно. З тебе злодій, як з Імлеріха піаніст. — хмикнув Ередін.
— Ну дякую…
— Та не дуйся! Гей, бармене!
Бармен неохоче підняв на них погляд.
— Приглянеш за курткою мого друга?
— Для цього є гардероб, — відрізав той, наливаючи рожеву жижу в бокал.
Ередін озирнувся: оглушлива тиснява, музика б’є по вухах, а ельфи у пір’ї та блискітках смикаються, мов пришиблені. До гардеробу пробитися — все одно що в пекло й назад.
— Ну будь ласка, — протягнув Ередін майже жалібно.
— Не мої проблеми.
— От козел! Тобі важко, чи що?!
Бармен мовчки поставив перед Креваном високий келих із чимось пінним. Креван підніс його до губ, трохи хитнув головою.
— Спробувати не дам. — відрізав він.
— Та й не дуже хотілося. — скривив губи Ередін, але очі затримались на склі довше, ніж треба.
Насправді хотілося.
Креван трохи хитнув головою, помітивши це.
— Хочеш — замов собі такий самий.
— Хочу. Але не можу.
— Що значить “не можу”? — прищурився Креван.
Ередін обернувся до барної карти, удав, ніби уважно вчитується, а тоді махнув рукою.
— Дорого.
— Дорого? — недовірливо перепитав Креван. — Та тут взагалі не…
Ередін фиркнув, підняв палець і з якимось п’яним пафосом пояснив:
— Я хочу поїсти м’яса наступного місяця.
— Ти так говориш… — Креван гикнув і розплився в п’яній усмішці. — Наче збираєшся пережити справжнісіньку блокаду.
— Ага, — всміхнувся Ередін. — От скажи, ти коли-небудь жив у гуртожитку?
— Пф… та ні, звісно. Я народився й усе життя прожив у Тір-на-Ліа! — заявив Креван з гордістю.
— Воно й видно, — Ередін окинув його зверхнім поглядом і пирхнув. — У гуртожитку, якщо в тебе є хліб — усі одразу ж вважаються твоїми родичами. А для родичів що? Нічого не шкода, правильно.
— О, то ті двоє твої родичі?
—Паршиві, але які є!
Креван пирснув у келих.
— Аж так? Добре, а якщо м’ясо? Ну от приніс ти м'яса…
— М’ясо? О, ну це вже бенкет на весь коридор. Тобі співатимуть оди!
— Ага… А якщо горілка?
— Горілка?
— Вона сама.
— А яка? Дорога, дешева?
— Та… Та яка різниця? Просто горілка.
— Одразу видно багатійчика, — знизав плечима Ередін. — Від дешевої чекушки копита відкинути можна.
— Ладно, давай, ну, давай дорогу горілку, добре.
Ередін замислився, потім ткнув пальцем у Креванів келих:
— За неї тебе на руках носитимуть! Ще й віддадуться за безкоштовно.
Креван розсміявся так, що ледь не розплескав свій коктейль.
— Ха! Серйозно? — раптом посерйознішав він.
— Ще й сестричку в дружини пообіцяють.
— О, Господи.
— З посагом із пивних пляшок. — серйозно кивнув Ередін.
Обидва зареготали вголос і, не втримавшись, уткнулися лобами в стійку, як двоє школяриків на уроці.
І раптом музика стихла. Лише піаністка в костюмі-трійці щось тихо перебирала на піаніно, ноти плавно розтікалися залом.
— Повільний танець! — раптом голосно, напористо вигукнув Ередін, ляснувши долонею по стійці так, що бармен невдоволено цокнув.
— Еее, ні, — той одразу відсахнувся, притискаючи келих до грудей. — Оцього я точно не вмію!
— Та що там вміти? Ти ж колода! — Ередін усміхнувся й простягнув руку. Правда, рука чомусь тремтіла.
— Ну дякую… — скривився Креван.
— Просто повисни на мені й будь колодою далі. — м’яко, але з часткою зухвалості потягнув Кревана Ередін.
Креван опирався рівно три секунди. Потім здався. Ередін рахував.
— Якщо я тобі ноги відтопчу — не ний.
— О-о-о, ні! — Ередін витріщив очі. — Я тільки склав всі іспити, і ти не посмієш! Я не буду торчати в гуртожитку довше належного!
Креван зітхнув, наче вже пошкодував, що погодився. Але музика була в’язка, повільна, і вона сама потягнула їх уперед.
Ередін стиснув його талію й відчув, як м’яка сукня ковзнула під пальцями. Креван, озернувшись навколо, обережно поклав руки Ередінові на плечі.
— Тримайся міцніше. — прошепотів Ередін просто біля вуха.
— А то що? Мене вітром звіє?
Він тут же спіткнувся, наче навмисне, й наступив Ередіну на туфлю. Вилаявся.
— Ну щось так. — Ередін усміхнувся, ледь стримавшись, щоб не розреготатися, й притиснув його ближче.
— Ой, замовкни. — пробурмотів Креван, але в його голосі не було злості — тільки розгубленість.
Ередін нахилив голову нижче, відчуваючи, як тепло чужого подиху торкається вилиці.
— Знаєш, тобі личить. — тихо мовив Ередін.
— Що саме? — Креван насторожився, не одразу зводячи очі.
— Бути в сукні й робити вигляд, що тобі це не подобається.
Креван смикнувся, наче хотів заперечити, та так й не вигадав нічого. Лише його пальці міцніше вп’ялися в Ередінове плече.
Вони зробили ще кілька кроків, і Ередін відчув, як Креван тяжчає в нього на руках. Не втомився — саме розслабився, як кіт, біля теплої батареї.
— Когось розвезло-о-о. — протягнув Ередін із усмішкою.
— Неправда! — заперечив Креван і тут же збився з ритму. — Це в тебе руки криві!
— Ну звісно, — кивнув Ередін. — Я ж винен, що ти рухаєшся, як табурет.
Креван пирхнув, притулив лоба до його плеча й пробурмотів:
— Ага, танцюристи століття… Запиши нас на якийсь конкурс у своєму університеті.
— Що? Такі є?
— Треба ж студентам якось розважатися. І не тільки пити, мій лю-ю-юбий.
— Любий? — звів брови Ередін.
Креван хриплувато розсміявся. І це прозвучало так звабливо, що в Ередіна аж закружилася голова.
Він нахилився трохи нижче, майже торкнувшись губами його скроні, але зупинився. Креван підняв очі — мутнуватий, по-Креванівськи впертий погляд.
— Ну що ти? — хмикнув Креван. — Боїшся, що вкушу?
— Ти ж наче панянка, — протягнув Ередін. — А панянки не цапаються.
— Ца… Що? — Креван прищурився. — Що б це не було — ще й як.
Креван раптом рвонувся вперед і сам ткнувся йому в губи — жадібно, трохи незграбно, ніби хотів перевірити, чи ризикне той відштовхнути.
Ередін, звісно, не відштовхнув. Лише засміявся крізь поцілунок і міцніше стиснув його талію. Креван смикнув плечем, намагаючись не дати себе задавити, і замість того, щоб слухняно піддатися,цапнув його за нижню губу.
— Диви-но… Вкусив, зміюко.
— Тобі сподобалося, — хмикнув Креван і притулився до Ередінових грудей. — Ну ж бо! Сподобалося ж!
Музика текла липкою рікою, але вже не мала значення. Вони хиталися, не потрапляючи в такт, трималися один за одного, як за останню точку рівноваги. Світ навколо плив, розмивався, а між ними лишалася тільки ця п’яна, зухвала близькість.
Ередін провів долонею по його спині, пальці ковзнули гарячею блідою шкірою й на мить зачепилися за м’яку тканину сукні. Наступної секунди Креван майже обм’як — повис у нього на руках, ледь торкаючись підборами паркету.
— Якщо впустиш мене… — Креван нервово гигикнув, обійнявши Ередіна за шию. — Я тебе задушу!
— Впущу! А потім сам і підніму. — усміхнувся Ередін і знов впіймав його губи. Тільки вже міцніше, жадібніше.
Вони все ще цілувалися, не дуже дбаючи про те, що відбувається довкола. Світ звузився до тісного простору між ними: гаряче дихання, вологі губи, тягуча солодкість алкоголю на язику. Та повільна пісенька вже давно закінчилась, і всі знову билися в конвульсіях під джаз. Тільки вони цього не помітили — вчепилися одне в одного, мов смертники.
— Ередін! — раптом почувся чужий голос.
Ередін смикнувся, відірвався від Кревана й кліпнув, намагаючись сфокусувати погляд бодай на комусь. О, і перед ним замаячив Імлерих, сяючий від щастя. Та ще й тягнув під руку свою… Панну.
Ередін прищурився. Ну, треба визнати — у цьому світлі Ге’ельс виглядав достобіса ефектно. Високий, доглянутий, блискучий, наче вітрина ювелірки, самовдоволено розглядав Ередіна й Кревана разом. От тільки Ередін здивувався, чим це Ге’ельс так Імлериха причарував. Той же як вогню боявся високих жінок, а тут… Фройляйн вища на цілу голову.
— Нарешті я тебе знайшов! І куди ви з Нітралем тільки поділися… А! Перепрошую! — Імлерих поцілував руку Ге’ельса. — Дозвольте представити Гізеллу. — раптом він перейшов на шепіт. — Ані слова за вечір не сказала, але очима як стріляє, м-м-м!
Креван щосили прикусив губу, його плечі затремтіли. Він відвів погляд убік. Але з його уст усе одно вирвався зрадницький смішок. Ередін же не витримав. Зареготав уголос.
— Чого? — насупився Імлері́х, озираючись. — Чого знову?
— Нічого, нічого, — видихнув Креван, але голос у нього тремтів. — Я Лара, до речі
Імлерих підозріло прижмужився, почувши низький Креванів голос, але махнув рукою. Про війну Ередіна на два фронти йому при дамі жартувати явно не хотілося.
— Гаразд. Краще скажи, ти Нітраля не бачив?
Ередін відмахнувся, все ще скалячись у посмішці:
— Та пішов він… Десь швендяє. Не знаю.
— Ну ясно… — пробурмотів Імлерих. — Тоді портмоне дай.
— Що? — Ередін раптом зробив невинне обличчя.
— Знущаєшся, так? — Імлерих тикнув йому пальцем у груди. — Де мій гаманець?
— У Нітраля. Він забрав.
— Прекрасно! Це ж тобі я свою куртку залишив! Тепер ні випивки, ні таксі! Дякую!
— Бляха… Куртка…
Креван пирснув і сховав обличчя в Ередінове плече. Той ляснув його по сідницях й сам уже ледве стримувався від реготу. Йому мало б бути соромно, але чомусь не було. Ну добре, було. Совсім трішки.
— Ти на барі її не бачив? На стійці лежала…
— Що? Ні… Що?! — очі Імлериха, здавалося, от-от випадуть із орбіт. — Ти залишив мою куртку на барі й дременув танцювати?!
І тут Креван не витримав — зігнувся, закривши обличчя долонями, й зареготав так, що кілька пар поруч обернулися. Ередін тримав його, сам теж давився сміхом, а Імлерих стояв, витріщаючись на них обох, як гівном облитий.
Ге’ельс стиснув губи, явно борючись із собою. Ще трохи — і теж пирсне.
— Я відійшов на п’ять хвилин, брате. Кому взагалі потрібна твоя куртка?
— Я тебе вб’ю! — рикнув Імлерих, розмахуючи руками так, що зачепив власну пані.
— Не треба! — Креван поспіхом встряв, за звичкою з виглядом розсудливого посередника, хоча від реготу в нього текли сльози. — Куртки — справа наживна!
— Це була найкраща куртка! — Імлерих ступив уперед, але Ге’ельс ввічливо, майже витончено впіймав його під лікоть і стримав, м’яко усміхнувшись.
Ередін же, довго не думаючи, схопив Кревана за руку й рвонув у натовп.
— Ередіне! Сучий тельбух! Сьогодні ночуватимеш на вулиці!
— Та пішов ти! У мого хлопця є хата в Тір-на-Ліа!
— Що? — верескнув Креван. — Хлопця?! Ти що собі…
Але Креван ледь не навернувся, і добре, що Ередін впіймав. Притиснув його до себе й поцілував. Їх обох засмоктала музика, плечі танцюючих, переливи світла, запах пролитого вина. Креван, відірвавшись від Ередіна, спотикався, ледве встигаючи, та пальці його міцно тримали його руку, чіплялися, ніби в цьому хаосі іншого орієнтиру не лишалося.
І чим далі вони заглиблювалися, тим гучніше довкола дзвеніло — і тим чистішим ставав їхній сміх.