Work Text:
Такого квітня на моїй пам’яті ніколи не було. Мокрий лапатий сніг сипав і сипав, виблискуючи в яскравому світлі ліхтаря і ховаючи під собою крони дерев, що вже встигли порости першими зеленими листочками. Весна, що тільки-но торкнулась Сміли своїм теплим ласкавим диханням, знову відступала. У вікно я бачив, як сусідські діти марно намагаються зліпити щось зі снігу, який розвалюється і тане в руках, а бабця з першого поверху стоїть над своєю рудою собачкою, вмовляючи її швидше зробити свої справи та піти додому.
– Добре, що ми з тобою вже погуляли, так, друже?
Черчилль схилив голову вбік і гучно позіхнув, а я лагідно почухав його за вухом.
– Скоро твоя любов прийде, почекай ще трохи.
Кім вже майже місяць щоп’ятниці ходив до репетиторки. Хоч хімік перестав чіплятись до нього, та все ж оцінки, які він ставив за контрольні, самостійні й навіть домашні завдання, досі були далекими від справедливих. Рейтинги київських медичних вишів виявились цілком передбачуваними, але впевненість КІма у власних знаннях все-таки похитнули. Він не розглядав жодне інше місто, тож тепер пропадав на додаткових заняттях. Розв’язував завдання університетського рівня (казав, що лише для першого курсу, та щось мені не вірилось), сидів над зошитами та задачниками з ЗНО кожну вільну хвилину і якимось дивом примудрявся приділяти увагу ще й мені.
Черчилль оживився ще до того, як я почув стукіт у двері. Смикнувши вухом, він різко зіскочив з крісла і, радо махаючи хвостом, побіг у коридор.
– І цей пес п’ять хвилин тому позіхав і засинав.
Я стиснув свого хлопця в міцних обіймах, ледве давши йому переступити поріг. Його тонка куртка була вся мокра, з чуба котились прохолодні краплі води, а на плечах танув товстий шар снігу. Щоки були геть холодними, та я все одно залишив по декілька поцілунків на кожній і, зустрівши його стривожений погляд, посміхнувся.
– Батьки до діда поїхали, повернуться завтра ввечері. Ти змерз?
– Трохи, – кивнув він.
– Ходім грітись, – я взяв його холодну долоню в свої й повів до кімнати. З нас двох частіше мерз я. Кім же, здається, за всю минулу зиму вдягнув шапку всього тричі, тож я не хотів і уявляти, як противно було надворі зараз.
За декілька хвилин на столі в моїй кімнаті стояло два кухлі гарячого чаю, мокрі речі Кіма сушились на холодній батареї, а сам він, перевдягнувшись в мої шорти та свою колишню олімпійку, втомлено опустився на ліжко.
– Ходи до мене, – я відсунув плед і весь здригнувся, відчувши його крижані долоні у себе під футболкою. – Давай я ще ковдру принесу?
– Не треба. Обійми мене, цього досить.
З цими словами він повалив мене на ліжко і підсунувся ближче, геть не лишаючи простору між нашими тілами. Його губи м’яко торкнулись моєї щелепи, і я розслаблено замружився, погладжуючи його по спині крізь тканину кофти. Не знаю, скільки ми пролежали отак, мовчки ділячись теплом, ліниво пестячи один одного і слухаючи, як за вікном виє вітер, перш ніж я порушив тишу.
– Як твоє заняття?
– Нормально, але ще є, над чим попрацювати.
Я був майже впевнений, що він так і скаже. Відколи Кім почав посилено готуватись до вступу (ніби раніше готувався не посилено), він ніколи не був задоволеним своїми результатами. Я продовжив обережно:
– Слухай… Навіть якщо з Києвом не вийде, ще ж є Харків. Там не гірше.
– Мг, – глухо пробурмотів Кім і міцніше обійняв мене, ховаючи обличчя у мене на грудях. Я зрозумів, що на сьогодні цю розмову закінчено. Він і так увесь час думає про вступ, тож нехай хоч зараз відпочине.
Черчилль бігав навколо, чіпляв лапами край пледу, що звисав з ліжка, і щосили намагався застрибнути до нас. Зжалившись, я скинув на підлогу дві диванні подушки, аби пес усе-таки зміг залізти до нас. Він ще деякий час крутився, то тикаючись мордою в плече Кіма, то намагаючись лизнути його в щоку.
– Агов, – жартівливо шикнув я, – Цей мужчина тільки мій.
Зрештою Черчилль влігся у нас в ногах, поклав морду мені на литку і майже одразу засопів.
Я почув, як Кім слабко посміхається мені в ключицю, і нахилився, аби торкнутись губами його маківки. Я чув його тихе розмірене дихання, бачив, як тріпотять його довгі вії, й подумки молився, щоб ніяка дурня на кшталт телефону чи гучних розмов сусідів за стінкою не зруйнувала цю мить. Може, це прозвучить тупо, але за чотири з половиною місяці я досі не намилувався своїм хлопцем, особливо коли він ось такий – домашний, сонний, ласкавий.
Чи відчуває він, що я його кохаю? Ні, не так – чи відчуває він, як сильно я його кохаю? Ми ніколи не говорили цього слова вголос; деякі речі здавались набагато більш промовистими. Моє зізнання в тому, що це через нього я вперше засумнівався в своїй гетеросексуальності. Його несподівані прояви ніжності, які взагалі не вписувались в образ Кіма, якого я знав шістнадцять років. Те, як кожну секунду наодинці ми намагались торкнутись один одного так, як не торкались раніше: притулитись плечем, обережно погладити свіжий синець, поправити комір, навіть якщо він добре сидів.
За дверима наших кімнат ми ніби намагались нади́хатись один одним, отримати своє за всі ті години, коли нас бачили сторонні й ми мусили поводитись так, ніби нічого між нами немає.
На щастя, в школі ми нарешті припинили вдавати, що навіть не спілкуємось. Кім, звичайно, опирався, та на його одвічне “не хочу, щоб тебе називали підаром” я витяг залізобетонний аргумент: “А я не хочу, щоб ми цілими днями були нарізно, коли нам і так важко. Тим паче, поки всякі гандони живуть своє найкраще життя”.
Це я говорив про Вишню, який після дня закоханих раптом почав зустрічатись із десятикласницею і, видно, був настільки нею захоплений, що навіть перестав поводитись як козел, діставати Алісу та сипати дурними жартами в бік решти класу.
На це Кім нічого не сказав, тож наступного дня я, не питаючи дозволу, просто всівся за його парту й одразу дістав зошит, вдаючи, що поспішаю дописати домашнє завдання перед уроком. Він насупився, та проганяти мене не став, і я вже майже відчув солодке полегшення, коли поряд із нами почувся насмішливий голос Артура.
– То ви нарешті возз’єднались? Типу як Рос і Рейчел?
Кім встиг лише застережливо глянути на мене, та цю машину вже було не спинити. Я різко підвівся з-за парти, окинув хлопця зневажливим поглядом і уїдливо (досі сподіваюсь, що це було достатньо уїдливо!) процідив:
– Ні, просто ми дружимо все життя, прикинь. З чотирьох років. Звісно, між нами все по-старому. Якби хтось був здатен терпіти тебе хоча би вполовину так довго, ти би знав, як це, і не ставив зараз тупих запитань.
Я хутко зайняв своє місце поряд з Кімом і демонстративно втупився в підручник з історії. Чи подумав я тоді про те, що Артур сумує за нашим колишнім однокласником і своїм другом Ігорем, якого мама рік тому забрала до Чехії? Ні. Чи сказав би я йому щось інше, не таке отруйне, якби подумав? Не певен. Чи згадав Артур Ігоря тієї миті? Я не знаю, але він не розмовляв зі мною ще два тижні. Втім, мене це не дуже хвилювало: до нас із більше не ліз ані він, ані інші хлопці.
Прогнавши спогад, я потягнувся до свого телефону і глянув на годинник. Кім же, здається, не оцінив раптових рухів і щось незадоволено пробурчав крізь сон.
– Агов… – я обережно поторсав його плече і не зміг стримати усмішки, коли він сонно потягнувся, мов кіт, і розплющив одне око, – Може, залишишся? Там досі сніжить, а ти геть ніякий.
– Саме тоді, коли твої батьки поїхали до діда? – він зіщулився, – Підступно, Артеме.
– Дурень, – я засміявся.
Насправді жодних брудних думок я не мав. Звісно, ми вже пробували дещо, коли залишались самі у нього чи у мене вдома. І хоч я обожнював дивитись, як він відчайдушно вигинається назустріч моїм дотикам, як кусає кісточки, давлячись стогонами, і як скавулить моє імʼя крізь стиснуті зуби, це все досі не могло зрівнятися зі звичайними обіймами. З тим, щоби просто тримати його, відчувати вагу його тіла у себе на грудях і ніжно, ніби він увесь порцеляновий, торкатись його щік самими лише кінчиками пальців.
Тихо позіхнувши в долоню, він усе-таки дістав з кишені мобільний і набрав номер.
– Мам… Так, вже прийшов. Я у Тьоми залишусь, добре? Втомився, а погода… Ну, ти сама бачиш.
Я чув, як на тому кінці тітка Аня голосно зітхнула.
– Ну добре. Але в приставку всю ніч не грати.
– Та ні, я скоро засну.
– Гаразд. Кажеш, у Тьоми?
Кім враз спохмурнів і залишки сну, здається, геть зникли з його обличчя. Я нахилився до слухавки:
– Добрий вечір, тітко Аню!
Клянусь, тієї миті я крізь відстань міг побачити, як розслаблено опустились її плечі. Вона побажала нам обом доброї ночі та відключилась.
Він відклав телефон і пирхнув.
– Не вірить, бачив? І переймається так, ніби я можу залетіти.
– Думаю, вона просто не хоче, щоб тобі зробили боляче, – обережно припустив я, беручи його долоню в свою. Мало не ляпнув “знову”, та вчасно припнув язика.
– Та я ж нічого, – він зітхнув.
Зате я зовсім не був “нічого”. Я був ще й як “чого”, і хоч завжди любив Кімову маму як рідну тітку, мені страшенно кортіло сказати їй так багато! Що ніхто більше не посміє розбити серце її сину. Що якби у Кіма була дівчина, йому би видали пачку презервативів і розказали про безпеку, а не грали в недомолвки і не питали, чи точно він ночуватиме зі мною, не наважуючись на більш прямі запитання. Що якщо вже і боятись, що Кім ночуватиме з хлопцем, то я – яка, бляха, іронія! – якраз і становлю найбільшу загрозу.
Та натомість я тільки торкнувся повного кухля на столику і похитав головою.
– Чай вже зовсім холодний. Ходімо, зроблю нам новий.
На кухні пахло ще теплим маминим апельсиновим пирогом, про який я ледь не забув. Помітивши його, Кім помітно повеселішав, і я знов мимоволі всміхнувся. Цікаво, він насправді аж такий милий чи це просто я закоханий дурень?
Поки чайник грівся, я мовчки дивився, як Кім вибирає чай серед коробки з різнокольоровими пакетиками. В роті у мене раптом пересохло, та хотів я зовсім не пити.
– Слухай, я…
– М? – він підняв голову і здивовано глянув на мене.
Слова застрягли в горлі. Кім не зводив з мене уважного погляду, а я роззирнувся довкола. Кухня, на якій ми вперше поцілувались по-справжньому. Далі коридором – моя кімната, де ми вперше після Нового року поговорили і вирішили, що обидва вступатимемо до Києва. Ванна, де ми разом купали Черчилля після прогулянки і я сказав, що вирішив не йти на випускний, бо без Кіма мені там нема чого робити.
Здається, всі важливі моменти відбувались або тут, у мене вдома, або у нього. І це ніби як логічно і нормально, та я збагнув: мені не хочеться, щоб перше “я тебе кохаю” теж прозвучало тут, ніби це щось зовсім буденне. Кім ніколи не був палким прихильником різної, як він її називав, романтичної дурні, але хіба він на неї не заслуговує бодай раз? Хіба ми не заслуговуємо?
Важко ковтнувши, я знову поглянув на нього і бовкнув перше, що спало на думку.
– Я забув купити лимон.
– А, тю, – він знизав плечима, – Та не парся.
Допивши чай і прийнявши душ, ми знову вляглися. За вікном продовжував сипати квітневий сніг. Я міцно обіймав Кіма, який вперто намагався не засинати, поки ми не додивимось “Капітана Америку”, пестив його волосся і сподівався, що до завтра вся та краса не розтане, і в нашому парку буде так само гарно. Можливо, це і буде те саме місце і той самий день.