Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Останній день Війни клонів. Храм джедаїв, Корусант

Архів Храму перебував у тиші та спокої, які порушував лише схвильований дівочий голос.

— Коли на Орд Мантеллі сходить сонце, його промені покривають холодним світлом неродючі землі його континентів. Вони мають неприємний, глиняно жовтий колір та цікаві лише тим, що в них можна здобути. На цій планеті добуваються руди, з яких роблять елементи критичних систем. За тисячі років шахти вкрили більшість поверхні планети, отруївши її атмосферу. Але навіть зараз, під час Війни клонів, знаходяться ті, хто готовий воювати за цей дріб’язковий шматок каменю…

— І що це? — піднявши брови, запитав Варан Джи-Ран. Його смугляве обличчя скривилося, але за мить на ньому виникла посмішка, що поширилася і на мене. 

Ми сиділи за подвійним столом у довжелезному атріумі Архіву, прямісінько в його центрі, між рядами синіх полиць, над якими височіли балкони. Природне світло на нас вже не падало, і через поодинокі квадратні дірки у стелі ледве проглядалося темне небо. Проте працювало штучне освітлення, додаючи затишності витриманому в світлих тонах приміщенню. 

Та дівчина, що вмостилася між нами на забраному з сусіднього столика стільці, атмосферу не зацінила, та почувши коментар друга, закотила очі.

— Це називається “художня література”, — буркнула вона та поглянула на мене. — Хоч ти, Шаде… підтримай мене!

— Це твоя домашка, Аноро, — відказав я та вільно розкинувся на кріслі, відвівши погляд від архівного монітора та, відповідно, перервавши своє читання.

— Ви це серйозно? — з нотками обурення перепитала вона, переводячи погляд то на Варана, то на мене. — Ви тільки вчора отримали лицарство! Це нечесно, допоможіть!

— Та гаразд вже, — кинув друг, нахиляючись до дівчини. — Дивись, твій стиль надто куций. Його треба згладити.

— Ох, Сило, — втомлено видихнула Анора. — Хлопці, це я й так знаю, але…

Я посміхнувся та торкнувся її плеча в знак підтримки. Аура, що формувалася нами, злегка посвітлішала. 

— Давай знову спитаємо поради, — кинув Варан, та махнувши рукою, активував маленький голопроєктор на столі, чия поверхня нагадувала два складених листка лотоса. За мить з’явилася проєкція рудоволосої жінки у робі.

“Привіт, я Віма Санрайдер. Чим можу допомогти?”, — промовила вона, поки я свердлив поглядом Анору. Дівчина похитала головою та відмахнулася від “віми”.

— Розкажи щось про Орд Мантелл, — протараторила падаванка.

Раптом я відчув щось дивне у Силі. Вона забурлила, пройнявши присутніх незвичним тремтінням. Майстер Джокаста Ню, що попередні кілька хвилин скоса спостерігала за нашою дружньою суперечкою, заплющила очі, а її лице посіріло.

— Щось не так, — відчув я. Взявшись з друзями за руки, ми одночасно пірнули в Силу. Світ навколо нас розмився, і серед шуму вентиляції та голосів спантеличених читачів до мене дійшли крики болю.

— Хтось порушує порядок в Храмі, — гучно пролунав голос майстра Джокасти. Похитавши головою, вона відійшла від дверей та наблизилася до терміналу. Як керівниця Архіву, вона могла залучити нас до наведення порядку.

Очі подруги забігали по приміщенню, спостерігаючи за тим, як розгубилися присутні тут джедаї. Варан задумливо розім’яв пальці. Тінь на душі продовжувала збільшуватися, пригнічуючи всіх у бібліотеці.

— Що відбувається? — знервовано запитав я та дістав з внутрішньої кишені плащу комлінк. Увімкнувши його, я ввів потрібну частоту.

— Майстре Лангаре, що відбувається? — промовив я, але замість відповіді почув лише тихий шум завад. Варан скривився та запитав свого колишнього вчителя, але і там на нас чекав лише шум.

Частота, з якою в серце вдарили хвилі Сили, насторожила нас. Сконцентрувавшись в Силі, я загострив слух, та почув серед цих криків бластерні постріли.

— Зачекайте…

Потім більше, і ще більше, неначе у коридорах Храму йшла справжня війна. А потім широка вхідна арка відчинилася. В проході стояв загін клонів з синіми розпізнавальними знаками.

— 501-й легіон? — встигла запитати падаванка неподалік, коли солдати різко підняли бластери та впритул розстріляли синіми потоками енергії найближчих до себе джедаїв. Зойкнувши, вони впали на підлогу з численними слідами від бластерних зарядів на тілах. Їхні погляди завмерли навіки. Силою пробіглася нова хвиля, але цього разу вона всіх оживила. Вона подарувала нам розуміння ситуації, повернувши у реальний світ, наче холодний душ.

— Клони зрадили нас! — вигукнула майстер Джокаста. Літня жінка з білим, зібраним на голові, волоссям, одягнена у світлу робу з традиційними золотими візерунками на краях, зреагувала миттєво. Відкинувшись від переляканого юнлінга, вона активувала блакитний клинок свого меча та перегородила собою кількох дітей, що збіглися до неї в пошуках прихистку. Ми з Вараном та Анорою не забарилися, і скочивши зі стільців, активували свої сині мечі. За секунду ще троє джедаїв, що не встигли оговтатись, теж лежали мертві. Їхні душі спалахнули востаннє, а вже за мить зникли. Проте всі інші доєдналися до нас, відбиваючи постріли клонів, наших, здавалося б, вірних солдатів.

— Якого вони роблять!? — панічно запитала Анора, ухиляючись від чергового заряду. Аури клонів переповнила ненависть до нас. Її рівень виявився настільки високим, що вони не жаліли навіть дітей. Ми ледве встигали відбивати їхні постріли.

Трагедія відбувалася всюди. Невпинними хвилями вона відбивалася на мені, позбавляючи бажання захищатися та змушуючи концентруватися, щоб не впасти у апатію. Сила наче оскаженіла від одночасної смерті сотень, тисяч джедаїв. Зі всіх сторін лунала загибель. В голові паморочилось з кожною секундою, що сповільнювало реакцію. Я чітко зрозумів, що не можу чинити гідний супротив, коли невдало відбив заряд, який ледве не влучив у одного з юнлінгів, що стояли позаду мене. Джокаста звернула увагу на повну неготовність присутніх джедаїв до бою, та збивши з ніг клонів за допомогою потужного імпульсу Сили, зиркнула на нас.

— Ми на поганій позиції! Відходимо! — вигукнула вона. Наша маленька група почала швидкий відступ, продовжуючи відбивати постріли клонів. Мій стиль Шиєн, розрахований на стрімкий бій, ідеально підходив для боротьби зі стрілками, але я досі не зміг здолати шок, тож моя ефективність залишалася низькою. Крім того, навчені тривалою війною пліч-о-пліч з нами, вороги постійно рухалися, змінюючи своє положення.

Раптом двері позаду відчинилися, і з них вийшов ще один загін зрадників. Тепер, фактично оточені з обох боків, посеред стільців та столів, що не могли нас захистити, ми були змушені боротися за свої життя.

— Ще гірше! — ледве відбивши черговий постріл мечем, вигукнув я. Сила майже не слухалась, тож всі дії доводилося робити на багатократне випередження, виснажуючи свої без того невеликі можливості. — Аноро, Варане, треба прибрати загрозу з однієї зі сторін!

Отримавши ментальну згоду друзів, обличчя яких червоніли від напруження, я відбив ще один заряд, виставивши меч на його траєкторії. Це відкрило вікно, яким крім мене скористався ще один лицар. Разом ми зробили довгий стрибок через все приміщення, опинившись перед першою групою зрадників. Зібравши повітря в легені, я з короткого розмаху пройшовся яскраво-синім лезом по животу найближчого клона, розрізавши його на дві частини, наче шматок масла. Його побратими відреагували блискавично, і тут мені був би кінець, якби Анора не штовхнула всіх п’ятьох Силою, а лицар не позбавив голови ще одного. Це дозволило нам легко добити тих, хто залишився.

— Не розумію… Чому? — прошепотів Варан, роздивляючись відрізані руки та ноги солдатів, що лежали під нашими ногами, поки я повертав свій внутрішній світ у хоч якийсь спокій.

— Потім будете запитувати, шановні, — озвалася майстер Джокаста, підійшовши до нас з чотирма лицарями у світлих робах. Три чоловіки та жінка здавалися впевненими та повними рішучості, але всередині заклався страх поразки. Поза ними стояли групкою шість юнлінгів, а ще троє добігали з Архіву. Цих дітей до справжнього бою ще не готували, тож вони потребували захисту. В певній мірі нам це вдалося зробити, бо позаду майстра, біля зворотних дверей, замертво лежала друга група клонів.

Об'єднавшись з джедаями, ми стали по обидва боки від Джокасти та приховали за собою шоковану Анору, коли почули відкриття дверей зліва. Там, в кінці коридору, знаходився ліфт, з якого тільки що вийшов один з лицарів. Коли ми побачили одягненого у чорну робу джедая, з нас вирвалось полегшення. Стрій розпався, і дехто навіть пішов назустріч. Одна з лицарів, Карата Зейн, вимкнула меча та повільно наблизилася до нього. Звісно, всі ми впізнали героя битви за Корусант. Мене це неабияк порадувало. Ба більше, я навіть розслабився.

— Енакіне! Чому твій 501-й атакує Храм? — запитала вона, тремтячи від перенапруження.

— Вони виконують наказ, — похмуро відповів Обраний, піднявши брову. Зітхнувши, жінка прочистила очі. В цю мить волосини на потилиці стали дибом, але причину я не зрозумів.

— Хто його дав? Хто міг таке зробити? — розпачливо запитала вона.

Те, що сталося в наступну секунду, стало повним шоком для тих, хто був присутнім у цьому коридорі. Піднявши голову, з ошаленілими помаранчевими очима, Скайвокер наблизився до Карани Зейн та сказав одну, страшну фразу, що відкрила нам правду про жахливу ситуацію, в якій опинився весь Орден.

— Це був я.

Зейн не встигла навіть поворухнутися, коли лицар вдарив їй коліном в живіт. Коли вона застогнала від болі та зігнулася, Скайвокер легким рухом обох рук звернув шию джедайці, чиє тіло безвольно гупнуло на підлогу. Далі, не сказавши жодного слова, він активував синій світловий клинок та моментально опинився поміж нас, двома хірургічно точними ударами обезголовивши двох лицарів. 

Це здавалося чимось неправильним. Член Вищої Ради Ордену вбиває своїх! Це неможливо, в це не хочеться вірити, але Енакін Скайвокер на моїх очах жорстоко розправився зі своїми братами та сестрами! Злякавшись, я ледве змусив себе відскочити у сторону. Те саме зробила і Анора та Варан. Юнлінги, відчувши різке погіршення ситуації, розбіглися в різні сторони, кричачи від жаху, а ми стояли та спостерігали, як майстер Джокаста відчайдушно намагалася відбивати удари джедая-зрадника. Він майстерно вертівся у повітрі, виконуючи блискавичні випади, один за одним, один за одним. Зліва, справа, знизу, справа, зверху, зверху, зліва… Його Джем-Со був ідеальним настільки, наскільки це взагалі можливо. Джокаста та джедаї ледве відбивали їх, швидко втрачаючи сили. Мої спроби втрутитись теж не мали результату. Нам справді нічого було протиставити Обраному. Переглянувшись та вгамувавши своє серцебиття, ми почали повільний відхід, тримаючи вістря направленими в сторону зрадника. Я не міг зрозуміти його зради. Його любили, його поважали, він був надією на краще майбутнє Галактики, а тепер… тепер нам доводилося від нього тікати.

Коли ми були на відстані десятка метрів від ліфта, він обезголовив передостаннього джедая, після чого хірургічно точним ударом меча відрубав ногу майстру Джокасті. Зойкнувши від болю, вона повалилася на землю, а Скайвокер повільно рушив до нас. Навіть зараз мені важко описати весь вир емоцій, що я відчув, коли вбивця невідворотньо робив крок за кроком в нашу сторону. І я, і Варан, і Анора розуміли, що у нас немає жодного шансу проти нього, аж раптом почувся крик пораненої бібліотекарші.

— Тікайте! — вигукнула вона та виставила руки в нашу сторону. Наступної миті я відчув, як мене різко підняло в повітря, і вже через секунду вліпило у внутрішню стіну ліфту. В результаті ми вдарилися спинами у стіну ліфту, а потім ще й отримали на себе повну вагу Анори, чиє дівоче тіло влетіло в нас, добряче вдаривши мені у живіт. Переповнена панікою, вона махнула рукою в сторону панелі. Але за секунду до того, як двері зачинилися, я побачив, як зрадник звернув увагу на вчинок майстра Джокасти та проштрикнув її голову світловим мечем…

Тепер ми рухалися у відносній безпеці ліфту, світло-жовті стіни якого блищали від світла ламп на стелі. В цей короткий момент, я поглянув на свою руку, що мертвою хваткою стискала руків’я меча. Дихання було нерівним, а в голові прокручувалася сцена смерті майстра Джокасти. Її впертість врятувала нам життя. Поглянувши направо, я побачив, що Анора тремтіла від перенапруження, перебуваючи в заспокійливих обіймах Варана. Її ошалілий погляд застиг на дверях, наче прямо зараз звідти вискочить Скайвокер та вб’є нас. Відклавши зброю, я обережно піднявся на ноги, доєднавшись до них. Кілька секунд дівчина не реагувала, але врешті обхопила і мене вільною рукою.

— Давай не відволікатися, Шаде, — мовила вона. — Я… сподіваюся, що моя вчителька вижила.

— Я теж, — прошепотів я у відповідь та відпустив її, повернувшись до виходу та активуючи меча одночасно з другом. Цієї миті освітлення різко перефарбувалося у червоне, і вперше за три тисячоліття тут загула сирена. Швидка, переривчаста, вона востаннє працювала, коли легіони Дарта Малгуса захопили Корусант. Тепер же нас атакував той, на кого всі сподівалися.

“Увага, увага!”, — почувся низький голос майстра Шаак Ті, віддаючи ехом по наших вухах. — “Бойова тривога! Код Аурек-Нуль! Всім членам Ордену наказано прориватися у Головний вестибюль!”

— Мені це сниться! — хитаючись, вигукнула Анора, повторюючи мої власні відчуття. Світ неначе поплив переді мною. Те, що здавалося донині неможливим, сталося. Варан скривився, та відпустивши дівчину, сперся на стіну, важко дихаючи.

А наступної миті ліфт зупинився та відкрив свої двері. Чи то волею Сили, чи то удачею, в яку ніхто не вірив, але перед нами стояли молоді міріліанин та людська жінка, тримаючи мечі над мертвими клонами. Зеленошкірий Тіт Лангар, мій вчорашній вчитель, а також його колега по цеху, Акіра Сташе, наставниця Анори. Очі обох горіли полум’ям війни, а на обличчях виступав піт.

Частково обгоріле волосся, поранення… ось так можна було їх описати, але моє серце все одно ледве не розірвалося від щастя, коли я їх побачив. Полегшено видихнувши, мені вдалося стримати порив кинутися в обійми людини, що вела мене вперед ще з часів, коли я був чотирирічним дитям.

— Дяка Силі, ми живі, — мовив Лангар, важко дихаючи.

— Коли ми, нарешті, разом, настав час пробиватися до Шаак Ті, — додала Сташе, кладучи руку на плече мого вчителя. — Битися зможеш?

— Гадаю, так, — зиркнувши на поранену руку, відповів він та поглянув на нас. — Вам краще взяти себе в руки. 

— Боюся, у нас немає іншого вибору, — хрипло промовив я. — Але ви маєте знати…

Проте Лангар махнув рукою з мечем та побіг вперед темними коридорами. Довелося рушити за ним, так і не розповівши про Скайуокера.

Пробиваючись крізь нечисленних клонів по дорозі до цілі, нам врешті вдалося вирватися у всіяний колонами Головний вестибюль, де вже збиралися десятки джедаїв та рейнджерів, яким поталанило вижити у цій різанині. Вони створили щільний стрій, прикриваючи стільців у шкіряних куртках, що наносили легіонерам 501-го важкі втрати. Вони на мить припинили вогонь, дозволивши нашій четвірці пройти у тил, де серед хаосу стояла на диво спокійна тоґрута Шаак Ті. Вона віддавала накази, які швидко передавалися до фронтовиків, а також випромінювала заспокоюючу ауру Сили, що наповнювала наші серця рішучістю. Проходячи до неї, я все більше відчував впевненість у своїх силах та готовність стати в стрій нарівні з усіма. Побачивши нас, джедайка непомітно видихнула.

— Рада вас бачити, — мовила майстриня. — Хоч і в такий темний час.

Цієї миті один з клонів-снайперів вистрілив у неї, але вона вправно нахилила голову і заряд прийшовся у підлогу. Вже через секунду зрадник отримав синій болт в шолом від рейнджера та завмер назавжди. Така вправність додала нам всім трохи впевненості.

— Які будуть розпорядження? — запитав Лангар, відмахуючись від солдата з аптечкою. У какофонії звуків пострілів та криків поранених його голос ледве розрізнявся.

— Зараз ми поглинаємо їхній основний удар, і вже через кілька хвилин почнемо контратаку у всі сторони.

— На що вони взагалі сподіваються? — вирвалося з Сташе, на що Анора не витримала, стиснувши кулаки.

— Їх веде Скайвокер! — вигукнула вона, випередивши мене та Варана.

— Про що ти таке кажеш? — здивувався Лангар.

— Це правда, — одночасно додали ми з другом. Шаак Ті, подивившись нам в очі, відчула на собі весь наш страх та відчай з бібліотеки та важко вдихнула повні легені повітря.

— Я вам вірю, — промовила джедайка. — І тому у нас замало часу. Готуйтеся до атаки, лівий фланг за вами!

— Виконуємо, — швидко відреагувала Сташе, та спантеличено зиркнувши на свою падаванку, повела нас до зазначеного місця в строю.

Та не встигли ми як слід відійти, як з коридору, прямо в тилу, сюди увійшов Скайвокер. Цілу мить він не рухався, оцінюючи наші можливості. Цілу мить деяким джедаям здавалося, що він за нас, але Шаак Ті розвіяла цю ілюзію.

— Оточити зрадника! — на весь голос крикнула вона. — Не дайте підійти до лінії оборони!

І тут, серед тьмяного світла величезної зали, він активував синій клинок свого меча, навіть не поглянувши на майстриню. В ці секунди два десятки членів Ордену оточили його. Падавани, лицарі, майстри. Ми стали в щільне коло з ним в центрі та виставили зелені та сині мечі перед собою. Я настільки сильно стискав холодне руків’я свого світлового меча, що руки спітніли. Проте Обраний зберігав повний спокій, на відміну від нас. Ми були пронизані страхом перед ним, перед всім, що він колись символізував. Багато хто досі не міг повірити у його зраду, розповсюджуючи сумніви  у загальну ауру Сили.

— Стиснути кільце! — наказала Шаак Ті, і ми, незважаючи на щільний вогонь клонів, який ловила на собі лінія оборони, почали повільний наступ з ціллю позбавити Скайвокера місця для маневру. Загнати його, як оскаженілого звіра, використовуючи кількісну перевагу. 

Відчуваючи присутність Лангара зліва та Анори справа, я намагався не втрачати концентрацію, повільно ступаючи вперед. Крок за кроком зменшувалася відстань до нього, але він продовжував мовчки стояти, непорушно та спокійно. Всі мої навички я покликав до себе, всі здібності, що ще вчора дарували мені ранг лицаря. Вісімнадцять років життя промайнули перед очима.

— Припини це, Енакіне! — почувся чийсь голос, але і цей заклик було ним проігноровано. Він стояв і стояв, аж поки відстань між оточуючою масою не сягнула всього двох метрів.

І тут колишній джедай різко змінився. Вимкнувши меча, він неочікувано нахилився, та проїхавши ногою по підлозі, збив кількох джедаїв. Скориставшись дірою в строю, виставив долоні в сторони, пустивши таку потужну хвилю Сили, що кількох лицарів на величезній швидкості віднесло в спину обороні, чим створило там повний безлад. А ним вже і скористалися клони, розпочавши рішучий наступ.

Бачачи, як всі наші надії летять шкереберть, я міцно стис руків’я та стрибнув на Скайвокера тільки для того, щоб на свій жах пролетіти кілька метрів та сильно вдаритися ногою в стіну. Біль виявився настільки гострим, що я впустив меча та ледве не закричав. Звідси я і побачив кінець обороні: клони прорвали лінію захисників, а Обраний точним ударом меча проштрикнув серце Шаак Ті, позбавивши нас лідерства.

— Не панікувати! — кричав знайомий голос, поки я намагався вгамувати біль та хоч якось сконцентруватися у Силі. Світ навколо поплив, але мені вдалося побачити, як зрадник обезголовив двох надто хоробрих лицарів. Його рухи були блискавичні та жорстоко точні, не залишаючи противникам жодного шансу.

І тільки тепер вони це зрозуміли.

— Храму кінець! — крикнув Лангар, хапаючи мене за руку. — Прориваємось у ангари!

Проте це не виглядало як відступ. Ми бігли, хто як міг, намагаючись нести на собі поранених. Залишки рейнджерів вели безладний вогонь по клонах та Скайвокеру, але безрезультатно. Вони безжально наступали вперед, аж поки ми не досягли виходу з Головної зали, де змогли вже поставити тимчасову барикаду з диванів та швидко перегрупуватися.

— Поранених в ангар! — кричав Лангар у хаосі битви. — Всі інші, стримуйте ворогів!

Новоспечений майстер-джедай, що отримав цей ранг відразу після закінчення мого навчання, був в епіцентрі бурі, але зберігав внутрішній спокій.

Коридор, який тут починався, був вже темним. Не залишилося в його світлих стінах гармонії та тепла. Їх всіяли темні сліди від бластерного вогню, якого Храм не бачив століттями. Всіяна мертвими джедаями та клонами підлога викликала лише горе. Ось, до чого ми дійшли. Ось вона, подяка від Республіки за тисячі років відданої служби.

— Ти зі мною, молодший? — з вогнем в очах гукнув майстер, вирвавши мене з приступу апатії.

— Еге ж, — понуро вирвалося з мене.

— А ви? — звернувся він до Сташе та Анори. Варан розгублено кивнув.

— Аякже, — жваво відреагувала жінка, але наступної миті барикада розлетілася на друзки, і на її місці виник Скайвокер.

— До ангару! — заволав хтось і ми побігли. Забувши про все, ми бігли все далі і далі, несучи страшні втрати та відчуваючи їх у Силі. Якщо Шаак Ті змогла зібрати кілька сотень джедаїв, то тепер нас залишалося не більше трьох десятків, включно з пораненими.

Ми потребували надії. Надії, що ми не помремо тут всі.

І Сила відповіла нам.

“Храм, прийом! Це Рам Кота, мене хтось чує?”, — почувся низький, хриплий голос у комунікаторі, що раптом запрацював.

— Чуємо вас чітко, Раме! — радісно відгукнувся Лангар.

“Нас намагаються заглушити, що у вас там?”.

— Ми несемо важкі втрати, пробиваємося до ангару! — відповів майстер, не спиняючись ні на секунду.

“Так і робіть, друже”, — суворо кинув він. — “"Визволитель" веде бій прямо над вами, але сили нерівні. Покваптеся!”.

— “Визволитель”? — здивувалася Сташе. — Як йому вдалося втримати під контролем крейсер?

— Бо все просто, — стиснувши зуби, прошипів Лангар. — Кота ніколи не довіряв клонам. Він комплектував екіпажі виключно з добровольців.

Цієї миті ми дісталися великих дверей, за якими лежав напівзруйнований ангар з десятком старих трикутних винищувачів “Ефірна фея”. Маленькі, але верткі, вони якраз підходили для прориву оточення. Крім них я побачив лише одну канонерку LAAT, де могли би поміститися поранені.

— Зайняти оборону! Зачинити двері! — вигукнула Сташе, поки рейнджери виводили з ладу замки, щоб унеможливити їхнє відкриття. Поява Коти з його крейсером подарувала нам нову надію у цей темний час. Особливо мені, не надто досвідченому лицарю, на очах якого загинуло забагато братів та сестер.

Поки ті, хто не стримував двері за допомогою Сили, заносили поранених у канонерку, я сів на корпус одного з винищувачів, щоб перевести дух. Дуже часто мій погляд спрямовувався на вечірнє Галактичне місто, яке лягало спати, не підозрюючи, що Орден гине. Там, над мільйонами вогників, одинокий крейсер типу “Венатор” вів нерівний бій з силами клонів. Три корабля того ж типу вели вогонь з усіх гармат, намагаючись підбити його якомога швидше. У тіні пізнього вечора це виглядало особливо страхітливо.

Видихнувши, я поглянув на свій меч та активував його, опинившись під яскравим синім світлом його клинка. Час сидіння закінчився.

Вставши, я поглянув на канонерку та побачив, як джедаї сіли у її бокові турелі, а кабіну зайняли двоє рейнджерів. Наставав час втечі.

— Місця на всіх не вистачить! — закричав хтось, викликавши всередині мене паніку, бо я знав, що ті, хто залишиться, обов’язково загинуть. Без шансів.

Проте навіть у настільки темний час знайшлося місце відчайдушному героїзму. Орден, збудований на єдності та братерстві, завжди на це розраховував. І тоді це дало свої плоди, коли друзі прощалися між собою, знаючи, що більше ніколи не зустрінуться.

— Ви маєте летіти, — фаталічно промовила Сташе, підійшовши до мене одночасно з Лангаром.

— Акіро… — почав було заперечувати він, але вона покрутила головою, даючи зрозуміти, що це остаточне рішення. І означало воно, що я бачу її востаннє. Як і Анора. Як і Варан.

— Вчителю… — озвалася дівчина, але та продовжила стояти на своєму, дивлячись рівно на Лангара.

— Захистіть мого падавана, — кинула вона наостанок, та активувавши меча, рушила до дверей. Повільно, але впевнено. Назустріч смерті. Її пропалений бластерами плащ ще не раз поставав у мене перед очима.

“Говорить Кота, ви чого там так довго?! Ми ледве тримаємося!”, — пролунав дратівливий голос майстра, активізувавши всіх, хто мав летіти. 

— По кабінах! Негайно! — вигукнув Лангар, застрибуючи у сусідній винищувач. За мить і я, і Анора, і Варан, зайняли кабіни та увімкнули двигуни, почувши, як вони шумлять назовні. Те саме зробили і рейнджери у канонерці, зачинивши великі бічні двері.

“Говорить ЛААТ, якщо прикриєте нас, ми доставимо всіх на крейсер!”, — гучно повідомив пілот.

“Покладіться на нас”, — відгукнувся Лангар та прочистив горло. — “Всім винищувачам — на зліт!”.

Протяжно видихнувши та відчувши новий шанс на спасіння, я притис педаль форсажу до підлоги. Кабіна відразу зачинилася, і одна за одною, “Ефірні феї” спурхнули з ангару якраз тоді, коли двері розлетілися на шматки, і всередину увірвалися клони на чолі зі Скайвокером.

Тепер, сидячи у кабіні, я відчував себе більш впевнено, хоч і чув на частоті схлипування Анори та ричання Варана. Їхні жах та горе передавалися на всіх інших. Тепер у нас залишалася єдина ціль: пробитися до корабля Коти та втекти з Корусанту. Він висів на рівні найвищих хмарочосів ледве не над величезною будівлею Сенату, велучи артилерійський вогонь по кораблях клонів, чим перетворював небо над нами у джерело нескінченних спалахів.

“Говорить Лангар, всім зайняти стрій навколо канонерки. Прикривайте її за будь-яку ціну!”.

І я підкорився. Всі підкорилися. Півтора десятки “фей” переформувалися у дві діагоналі по обидві сторони від ЛААТу. Мені пощастило опинитися відразу справа від свого колишнього вчителя. Це додавало впевненості та хоробрості, щоб захистити поранених та слабких.

Але нас залишалося надто мало. Це помітили наші вороги, зібравши страхітливий ударний кулак з винищувачів АВР-170, тонких та схожих на комаху з численними крильцями. Їх летіло не менше сотні.

“Говорить “Визволитель”, наші щити майже на нулі, де ви там?!”, — крикнув Кота.

“В кількох кілометрах”, — напружено відповів пілот канонерки, а наступної миті на нас налетіла хвиля клонічних винищувачів. Мені ледве вдалося втримати стрій біля Лангара, але захисний щит навколо ЛААТ розпався. Більшість кинулася збивати ворожі винищувачі, пілоти яких поступалися джедайським навичкам. Це дозволило нам збити їх одного за одним, що виявилось аж надто легко: захід у хвіст, прицілювання, натискання на гашетку, і до наступного. Наші літаки були менші та легші в керуванні, ніж важкоозброєні “аверки”.

Але їх було надто багато. Дві “феї” збили через хвилину, а ще одну вже біля самого “Визволителя”. Нас залишалося дванадцятеро.

“Лангаре, де ти там?”, — напружено запитав Кота.

— В хвилині, майстре! — різко вигукнув я, вивертаючись від заходу трійки “сто сімдесятих”, яка ледве не розрізала мене навпіл щільною чергою синіх зарядів. Напруга все зростала, але раптом сталося найжахливіше. 

Варто було трьом “феям” на величезній швидкості влетіти у ангари “Венатора”, як його щит луснув з ледве помітним спалахом. Величезний вибух пронісся його правим передкрилком. Спалахнули двигуни, і величезний крейсер стрибнув у гіперпростір прямо тут, у атмосфері, залишивши за собою повітряну бурю, що пронеслася простором, вибиваючи вікна хмарочосів та розносячи наш стрій в друзки. Мене та Лангара відкинуло на кілометр, відправивши у звалювання, і лише довгі роки навчань не дали нам впасти. Дякуючи Силі, в повітрі втрималася і канонерка, але без крейсера нам було вже нікуди тікати.

“Всім повернутися у стрій! Скоріше!”, — наказав мій вчитель. — “Перекличка!”.

“Саар живий! Ми у ЛААТі”.

“Крей тут!”.

“Ро теж!”.

“Анора з вами!”.

“Варан в строю!”.

Почувши їхні голоси, я видихнув, та підлетівши до канонерки справа, придивився до нової хмари клонічних винищувачів.

— Що нам тепер робити? — напружено вирвалося з мене.

“Прориватися на нижні рівні, іншого вибору немає!”, — відповіла Крей.

“Маєш рацію, всім повний газ, тікаємо звідси!”, — наказав Лангар, і я дотис педаль тяги до підлоги, відчувши, як мене штовхнуло в крісло величезним прискоренням. Ми прямували до одного зі спускових “порталів”, де можна було знизитися до просторих нижніх рівнів Корусанту. Там завжди жила страхітлива кількість населення, що дало б нам шанс залягти на дно. На жаль, біда наздогнала нас набагато швидше.

За хвилину я вже бачив величезну діру у верхніх рівнях, оточену сотнями яскравих вогників та стінами мегаблоків, але тут в бій вступили більш швидкі “сто сімдесяті”, що наздогнали нашу поріділу групу. 

Відчувши їхнє стрімке наближення, я прочитав наміри вчителя, та різко натиснувши на гальма, зробив швидкий розворот, щоб зайняти стрій біля нього. Так само зробили і всі інші винищувачі, хоча шансів у нас майже не залишилось, бо тепер проти кожного з нас виступало з півсотні ворогів. Їхня кількість жахала, не даючи розслабитись. За короткий час я стер собі палець, без упину натискаючи на гашетку. Мій погляд бігав туди-сюди, а ноги на педалях тремтіли від перенапруження від бою на високих швидкостях. Про дихання ж взагалі не варто казати.

“Кілометр до цілі!”, — вигукнув пілот ЛААТу, коли задня частина чергового “сто сімдесятого” переді мною розлетілася на шматки від скорострільного вогню моїх гармат. Проте вони все ніяк не закінчувалися. Ба більше, їм вдалося прорватися до канонерки.

“Прикрийте нас, ще недовго!”, — панічно закричав Саар, поки джедаї в обох турелях вицілювали тонкими зеленими променями силуети клонічних літаків. Почувши його вигук, я різко розвернувся та опинившись біля літака Варана, увімкнув форсаж.

“Сааре, ми летимо, тримайся!”, — важко дихаючи, мовив мій старий друг. Тисяча метрів, п’ятсот метрів. Супротивник потрапляє на ціль, я натискаю на гашетку, і з гармат випльовуються зелені заряди, що прошивають найближчий винищувач. Варан робить те саме. У вогняній кулі зникає другий. Наступної миті до нас приєднуються Лангар, Анора, та Крей. Десь позаду кричить збитий Ро. Секунди стають безмежно довгими та протяжними. Наша група пролітає між двома величезними хмарочосами, і тут справа в канонерку прилітає протикорабельна торпеда. Одним ударом вона перетворює його верхню частину на мотлох. 

Моє серце зупиняється, а очі розширюються. Крик горя застигає у горлі, поки пілот в паніці намагається втримати контроль над машиною, яка вже через кілька секунд врізається в стіну одного з хмарочосів та зникає у страшному вибуху.

Світ помер. Загинули всі, хто був на борту. Я відчув це через Силу. Їхній останній крик, що благав про спасіння. Ми їх не захистили, ми їх підставили.

В жахливій тиші, що охопила нас, через кілька секунд загинула Крей, її винищувач перетворився на палаючий металобрухт. Залишилися тільки ми четверо. Я, Варан, Лангар та Анора.

“Форсаж до порталу, хутко!”, — наказав майстер. Виконавши “діжку”, я зайняв позицію справа. Одночасно ззаду вели вогонь клони, роблячи щільні залпи важких винищувальних гармат. Тільки завдяки Силі мені вдавалося уникати влучень, щомиті спостерігаючи проліт чергової маси синіх зарядів.

“Скільки ж їх тут?!”, — пролунав переляканий голос Анори. Питання було, звісно, риторичним. Ніхто з нас не прийнявся б рахувати ворогів. 

Та врешті решт, мої відчуття дали збій. Щось важке та гаряче вдарило в хвіст “феї”, затрусивши її та позбавивши тяги. Союзники миттєво вирвалися вперед, але один з них заклав стрімкий віраж. 

“Готуйся до посадки, молодший, я тебе прикрию”, — впевнено сказав Лангар, поки я намагався тримати носа рівно, незважаючи на всю вібрацію важеля керування. Дисплеї блимали без упину, позбавивши мене можливості керуватися даними з датчиків. Сигнали тривоги заполонили кабіну, роблячи свій внесок у внутрішню паніку.

“Шаде!”, — закричала Анора.

“Тримай стрій, щоб тебе! Лети у портал!”, — наказував Варан. Їхні “феї”, що лічені миті до того добре виділялись на фоні нічного неба, швидко перетворилися на дві нерозбірливі цятки. Лише один винищувач крутився навколо мене, захищаючи з останніх сил.

— Зараз чудова можливість втекти, вчителю, — крізь зуби сказав я, намагаючись вільною рукою стабілізувати інтерфейс, натискаючи на всі можливі запобіжники. 

“Тоді ти загинеш”, — заперечив Лангар. В цей момент він, ведучи безперервний вогонь, стрімко пролетів повз мене, а через секунду фюзеляж перед кабіною освітився недалеким вибухом.

— Ви завжди казали, що у смертельній ситуації немає сенсу грати в “героя”, — не відступав я, але відповіді вже не почув. На нас налетіла величезна хмара “аверок”. На моїх очах у “фею” влучили десятки зарядів, що остаточно перетворили її на металобрухт. Винищувач закрутився у повітрі та каменем полетів на дах мегаблоку.

“Ша-а-а-аде-е-е-е!”, — заверещала Анора. 

“Ще трохи!”, — крикнув на неї Варан. Ввібравши повні легені повітря, я відчув поруч з собою сильний жар. “Фея” палала.

"Я тут не загину", — подумав я, та простягнувши перед собою долоні, пустив крізь них всі свої емоції. Ліхтар заскрипів та з дзенькотом розлетівся на друзки. Мить, і вирвавшись з ременів, я полетів крізь повітря прямісінько до одного з плоских дахів.

А ще за кілька секунд я ледве встиг виставити руки вниз, щоб уповільнити своє падіння. Вдалося це погано, бо майже відразу тіло пронизав різкий біль, що вибив мені повітря з легень. Я покотився дахом, аж поки на добрячій швидкості не врізався в огорожу. Наступної миті неподалік пролунав вибух, коли винищувач, просвистівши ще кілька секунд, врізався в стіну сусіднього хмарочосу.

Кілька “аверок”, відчувши можливість, пішли на захід, щоб розстріляти мене, але їх усіх однією чергою зніс майстер Лангар. Зв’язку з ним не було, тож я не міг попросити його тікати. Натомість він вигравав мені час, і його хвилювання відлунювало від мого серця. Один-єдиний джедай проти сотень ворогів.

Спіймавши момент, я швидко перестрибнув до іншого мегаблоку, та викинувши у прірву всіяний дірками плащ, заховався у тіні.

— Тікай, ти вже мене врятував, — тихо благав я, але сили виявилися занадто нерівними. Востаннє пролетівши над дахами, “фея” майстра Лангара загорілась, та клюнувши носом, пропахала десяток метрів, і все таки зупинилась. Простором пронісся біль вкупі з тріумфом, але не смерть. Мій вчитель ще не помер.

— Гаразд, лицарю Лантере, це твій шанс, — буркнув я самому собі, зауваживши відліт “аверок” в сторону Храму, де стався черговий вибух. Його величні зикурати палали, а в небі, серед диму та вогню, роїлися військові кораблі. Чотири “Венатори” підійшли на близьку відстань, невпинно висаджуючи підкріплення. 

Вгамувавши дихання та біль по всьому тілу, я піднявся з укриття та оглянувся довкола. Широкий та темний дах мегаблоку лежав навколо, поки на нього збиралися все більше цивільних. Вони вказували пальцями на Храм, кричали, хапалися за голови. Дехто біг до збитої “феї” майстра. Після години моторошного пекла всередині, ззовні нарешті дізналися про новини.

Бажаючи дістатися туди першим, я попередньо прикрив нижню частину обличчя шматком роби, та використавши Силу, дістався до охопленого полум’ям корабля задовго до того, як це могли би зробити цивільні. 

Проте, щоб дістати понівечене тіло Лангара, довелось відмахнути потрісканий ліхтар кабіни. Вкритий опіками, джедай-тінь важко кашляв.

— Ти… — хрипів він, задихаючись. — Маєш тікати.

Але я зайшов вже надто далеко, тому, схопивши його за робу, спочатку витягнув його з кабіни, а потім, наповнивши тіло Силою, взяв на руки.

— Сумніваюся, що здатен на це, вчителю, — кинув я, та пустивши різкий імпульс під ноги, підскочив на добрі кілька десятків метрів, вибравши місцем посадки вкритий тінню сегмент даху. Потім ще раз, і ще, аж поки, вже за кілька кілометрів від винищувача, не заховався у щілині між двома невеликими житловими комплексами. Тут нас би вже ніхто не побачив.

— Ми в безпеці, Тіте, — сказав я, опускаючи майстра на підлогу. Тільки тепер моїм очам відкрилося те, в що він перетворився. Його зелена шкіра покрилася гнійно-жовтими пухирями, волосся згоріло, а очі потускніли. Він більше не міг бачити.

— Ти не в безпеці, поки не покинеш Корусант, — заперечив міріаланин, тремтячої рукою намагаючись торкнутися мене. Відчувши, як мороз пронизує мене з голови до ніс, я взявся за неї. Його рухи сповільнювалися, дихання частішало.

— Мені хочеться сказати стільки всього, — болісно прошепотів я, відчуваючи провину за те, що сталося з ним.

— Шаде, — сказав він, кашляючи. — Навіть без… очей я… бачу твої… емоції.. 

Голова моя опустилася, а з легень вирвалося гаряче повітря. Покидати його не хотілось, але на це він і натякав.

— Ви праві, — смиренно промовив я. — Як тільки знайду Варана з Анорою, ми покинемо Корусант.

Напівмертве обличчя майстра посміхнулося.

— Вона тут… твоя подруга… ми її… прихистили.

Він крізь біль засміявся.

— Подруга? — спантеличено озвався я, охоплюючи помираючого руками. 

— Мандалорка, що… чутлива… довірся своїм відчуттям… знайди її.

Головою пролетіло ім’я, яке мені давно вже хотілося забути, бо тільки воно мало здатність похитнути мій емоційний баланс. Естель Візсла.

— Немає смерті… є… є лише Велика Сила… — наостанок сказав Лангар. Його тіло раптом почало втрачати вагу, і перш, ніж я взагалі встиг відреагувати, в моїх руках залишилася лише його випалена роба. Потемніле руків’я світлового меча гучно впало на підлогу.

Мій вчитель помер. Його загибель об’єдналася з усіма іншими, перетворившись на какофонію болю. Тільки-от… присутність Тіта Лангара нікуди не зникла. Навіть після смерті він залишився зі мною, подарувавши надію на успіх.

Немає смерті, є лише Сила.

Забравши одяг та зброю, я виглянув з-за укриття. З якоїсь невідомої причини нас почали винищувати наші ж армії. Мало того, з ними був Обраний. Як? Чому? Питання, звісно, риторичне. Майстер Лангар вчив спокою та врівноваженості. Він хотів, щоб мене взяли у Корпус тіней. Що ж, тінь має бути готова до всього.

Заплющивши очі, я сконцентрувався. Світ поплив навколо, перетворившись на поєднання тисяч сріблястих ниточок, що поєднували мене з усіма живими істотами. Cеред них я шукав одну-єдину, чия аура була мені відома вже кілька років.

Органи чуття посилилися, і десь здалеку, зі зворотної від Храму сторони, до мене дійшов ледве чутний поклик. Сум’яття, розчарування, нерозуміння. Ці емоції переповнювали її, вибудовуючись у знайому конструкцію характеру.

Очі відкрилися, і зібравши свою волю в кулак, я оцінив маршрут до цілі. Якщо помилок не було, мене чекала важка подорож через широченну прогалину на перехресті між мегаблоками, за якою стояв потрібний район. 

Тим часом, крики не затихали, невпинно підсилюючись. Над головою літали ЛААТи та винищувачі, накриваючи цивільних хвилею страху. Під час одного з таких прольотів мені і вдалось спіймати момент, щоб перестрибнути через паркан, та опинившись на даху сусідньої секції мегаблоку, поспішити до цілі.

Chapter Text

Щойно проминувши черговий патруль з кількох клонів, що нишпорив темними провулками, я виліз з-за ящику. Ліхтарики солдатів зникли за поворотом, і більше не поверталися.

"Гаразд, тепер далі", — промайнуло в голові, і я, оцінивши подальший маршрут, пустив під себе телекінетичну хвилю, вмить опинившись на краю даху. Патруль, провулок, та сміття, у якому мені довелось сидіти, залишилися в парі десятків метрів знизу. Уроки Лангара зіграли свою роль, бо я не тільки зайняв укриття, а ще й зменшив свою видимість у Силі до можливого для себе мінімуму. 

Цільовий мегаблок стояв прямо переді мною, але дістатися до нього заважали ті ж цивільні, що роздивлялися Храм. Так і виходило, що зверху мене міг викрити натовп, а знизу — клони, що шукали пілота джедайського винищувача. Довелось імпровізувати, ховаючись серед технічних елементів та лазаючи стінами.

Аж ось, воно. Зістрибнувши з краю сусіднього мегаблоку у вузьку западину, я кілька секунд ловив повітря лицем, аж поки не зачепився за підвіконня квартири, до якої вела Сила.

Вікно було невеликим, відчиненим настіж. Звідти прямо в носа прилітав запах запечених водоростів-кашан, одна поява якого викликала непереборне бажання чхнути. Цю їжу зазвичай не вживали жителі вищих рівнів столиці. Вона мала популярність серед дешевих найманців, робітників заводів, а також у однієї моєї знайомої. Отож я знову сконцентрувався, та відчувши всередині ауру, легко її торкнувся. 

Смуток, горе, надія, злість. Істота, що жила тут, перебувала не у кращій кондиції, але якщо Сила не брехала, вона також мала чутливість. Словами не передати полегшення, яке я відчув цієї миті.

Спіймавши момент, я тихо перескочив через підвіконня, а вже наступної миті опинився в світлій спальні. Ліжко було застелене, одяг зібраний, а біля розсувних дверей лежала велика речова сумка. На шафі висів пошарпаний однострій Столичної секторальної поліції.

Я видихнув, але концентрацію не втрачав, роздивляючись приміщенням поки на шухляді біля постілі не натрапив на тьмяно-сірий мандалорський шолом Нічної сови, що лежав ледь не під ліжком. 

Позаду пролунали швидкі кроки, і як тільки я повернувся до дверей, в них з’явилася висока дівчина. Тримаючи руку на поясі з бластером, вона ошелешено роздивлялася мене. Одягнена у коротку футболку та широкі шорти, мандалорка все ж легко впізавалася за незвичною зачіскою. Коротке коричневе волосся, що лежало на її голові, нагадувало пташине гніздо, йдучи в розріз з гладкою, злегка засмаглою шкірою. Дівчина стояла на місці, ошелешено роздивляючись мене, поки десь здалеку не пролунав вибух, що перервав тишу.

— Привіт, Естель, — обережно промовив я, демонстративно прибираючи меча, хоча руки від бластера вона не відвела.

— Кепсько виглядаєш, Лантере, — піднявши брови, озвалася Естель. Здавалося б, з нашої останньої зустрічі минув лише рік, але наслідки нашої зустрічі з Вартовими смерті її так і не покинули.

— Сама бачиш, — кивнув я в сторону вулиці, де виднівся палаючий Храм.

— І що ти тут робиш? — крізь зуби запитала вона. Її глибокі сині очі спалахнули, і вона ступила на крок ближче до мене.

— Я тобі життя врятував, пам’ятаєш?

— А ще розкрив мою… чутливість, чи як її, а потім покинув, залишивши мене своєму вчителю.

— Це було випадково, — виправдовувався я. — І тобі це відомо. А далі… ну, ти непогано живеш.

Коротку мить вона непорушно стояла з рукою на бластері, випромінюючи вагання та помітну образу. Потім її погляд перевівся за вікно. Туди, де на горизонті виднілася заграва від пожеж у Храмі. Естель кілька секунд не відводила від нього очей, але врешті прибрала руку від поясу. Її напруження почало гаснути, аж поки не залишилася лише насторога вкупі зі злою іронією.

— Розповідай, що відбувається.

Відійшовши до стіни, я зітхнув та сперся на неї спиною, прокручуючи останні події у себе в голові. Естель, в свою чергу, не відступала, пильно вдивляючись у мене.

— Лантере?

Я прочистив горло, повторивши подумки перший рядок Кодексу.

— Нас зрадили клони. Атакували Храм величезними силами та майже всіх вбили, — сумно виривалося з мене, поки Естель сканувала мене порожніми очима.

— Знаю я кількох своїх родичів, що в честь цього організують свято.

— Там були діти! Багато дітей! Клони вбивали всіх!

— Гей, джежаю, спокійно, — виставивши долоні вперед, обмовилась мандалорка. — Я іронізувала.

"Немає емоцій, є спокій. Немає емоцій, є спокій", — лунало в голові. Дівчина розслабилась, та повернувшись в сторону дверей, похитала головою. 

— Підозрюю, що тобі потрібне укриття.

— Не завадило б, — обнадійливо відповів я, сподіваючись, що вона відплатить за допомогу хоча б так.

— Ох, Шаде, з тобою одні негаразди… Будь як вдома, — низьким тоном промовила вона та зникла у темному коридорі. На коротку мить її пронизала легка ностальгія, що дуже швидко змінилася на повну зосередженість. Приємно було знати, що вона мене все ж не ненавидить. 

Пройшло трохи часу, і я, зібравши себе докупи, рушив за нею. Оминув коридор, де охайно стояло кілька порожніх шаф, та увійшов до футуристичної білої кухні з одним столом посередині та кухонною технікою, вмонтованою в стіни. Тут, навпроти голопроєктора, що транслював новини, стояла з тарілкою в руці Естель, потроху пережовуючи бридкі водорості. Її холодний погляд концентрувався на проєкції палаючого Храму разом з усією увагою, тож моя поява залишилася непоміченою.

“Наразі невідомо, чому клони повернули зброю проти своїх командирів”, — мовила одна дикторка.

“Проте вже ходять чутки, що джедаї спробували вчинити переворот проти канцлера”, — додав другий. 

“Тоді чому мовчить влада?”.

“Незабаром ми про це дізнаємось, а поки просимо усіх, хто живе неподалік Храмового району, покинути дахи. Бережіть себе”.

Фокус новин змістився на фронтову тему, і тільки тепер Естель звернула на мене увагу.

— Тебе та твоїх корешів оголошено в розшук, ти це знаєш? Усіх членів Ордену, без жодних винятків, — мовила вона.

— Ти завжди можеш мене здати, — буркнув я.

— Як ти і сказав, Шаде, — видихнула мандалорка. — Я завдячую тобі життям. Плюс мій командир — друг твого вчителя. 

— Гадаєш, він допоможе? — недовірливо вирвалось з мене. Дівчина, поставила руки в боки та кивнула. — Мені нову особистість створив, наприклад. Дав шанс на майбутнє.

Хмикнувши, я опустив погляд на підлогу. В голову поринули спогади з нашої останньої зустрічі та ледь не ворожого прощання. І все ж, після місяців, проведених у мандалорських нетрях, мені було приємно дізнатись, що ненависті вона до мене не відчуває.

— Іноді мені хотілося запитати у вчителя, як у тебе справи, — похмуро сказав я.

— І все ж, ти цього не зробив, — холодно відреагувала вона, та закотивши очі, налила мені гарячого чаю. — Випий, переодягнися, а потім поїдемо до мого керівника.

Змирившись з тимчасовою безпорадністю, я спустошив склянку та замінив вкриту кіптявою робу на поліцейський дощовик. 

Через десять хвилин ми вже сиділи на досить дешевому мотоспідері. Естель вивела нас зі світлого гаражу під нічне небо Корусанту, планети, що за один вечір повернулася проти мене. При цьому темп життя тут не змінився взагалі. Реклама на неонових вивісках продовжувала висіти, нічні клуби працювали, банди займалися криміналом, а поліція робила вигляд, ніби веде з ними запеклу боротьбу. 

— І як тобі на новому місці? — запитав я у водійки в швидкісних окулярах.

— Роботи багато, але на мене ніхто не полює, — відповіла вона крізь зустрічне повітря. — Збираюся вступити до лав Військової академії.

— Навіщо? — миттєво вирвалося з мене. Скажи вона про це шість годин тому, я би це рішення тільки вітав.

— Хочу зробити собі ім’я, служити чомусь більшому за мандалорські клани, — розповіла Естель. В цей момент ми майже піднялися на рівень дахів, де жили найбагатші жителі мегаблоку.

До того часу бої у повітрі остаточно закінчилися, а подекуди я міг навіть спостерігати поступове повернення клонічних винищувачів та ЛААТів на місця базування. Час від часу хтось з них робив низькі прольоти, а ще дехто зависав на місцями падіння “фей”. Їх оточували та швидко прибирали. Як це не дивно, але завдяки пристрасті Естель до прольотів на низких висотах, я зміг в деталях роздивитися все, що робили клони. Над моїм винищувачем висіли два ЛААТи, а піхота нишпорила районом, виловлюючи цивільних для допиту. 

Дика іронія. Ми воювали пліч-о-пліч майже три роки, а вони за один вечір зрадили нас всіх, включно зі Скайвокером. Це пахло, як мінімум, відбірним лайном датомирського бика. Дехто, як Кота, не довіряв клонам, а тому й вижив, хоча дістатися до нього вже не вийде. Але про це пізніше. Наразі головною ціллю було прилетіти до начальника Естель та за його допомогою знайти Варана з Анорою. І тільки тоді тікати з планети.

Зітхнувши, я відвернув погляд від мегаблоку назад до Храму. Величезний зикурат досі палав вдалечі, а з його сторони віяло Темрявою. Чистою люттю та ненавистю, нарешті звільненою від тіні. "Ситхи", — промайнуло в голові, викликаючи завмирання подиху. 

— Немає емоцій — є спокій, — машинально пробурмотів я, відводячи погляд назад на стіни “Орхідеї”. Присутність мого вчителя відчувалася та відганяла почуття самотності, але жодного слова від нього я більше не почув. Анора та Варан теж не відчувалися, а проводити повноцінний пошук у Силі я не ризикнув. Занадто небезпечно. В результаті мені залишилося тільки сидіти, тримаючись з торс Естель. 

І ось, нарешті, воно. Загальмувавши спідер, мандалорка завела його на невеликий променад, з якого ми легко потрапили до охайного гаражу.

— Мій керівник живе у 31-22-2, — повідомила Естель. Другий рівень, двадцять другий сектор, тридцять перша квартира. На словах все просто. Покинувши спідер у кутку, та віддавши ключі блискучому дроїду-консьєржу, ми рушили до ліфту. 

— Ти тут був колись? — запитала Естель, піднявши брову та склавши руки за спиною. Ліфт почав поступово підійматися.

— Жодного разу, — відповів я, вичкувально дивлячись на двері. — Лангар був майстром таємниць.

— Мене він колись так само відвів сюди, — зітхнула дівчина, та поглянувши на мене, нахилила голову вбік. — Шкода, що тебе не було поруч.

Хмикнувши, я зробив вигляд, ніби нічого не почув. У джедая має бути мінімум прив’язаностей. Ми — провідники волі Сили, монахи-воїни. Без відстороненості та самопожертви у нас є шанс піти шляхом Скайвокера. 

Тим не менш, розмова припинилася. Ліфт швидко відчинився, і оминувши темний вестибюль, ми нарешті досягли потрібної квартири. Номер 31-22-2. Жодної помилки.

— Його звуть Джаред Ларіан, він капітан-інспектор 221-го відділку, — повідомила Естель. — Якщо ти готовий, ми почнемо.

Зібравшись з духом, я кивнув, і вона натиснула на панель виклику. Кілька секунд зберігалася тиша, а потім двері, все ж, відчинилися. Перед нами постав чоловік років сорока, з військовою виправою та допитливим поглядом вправного детектива.

— Констебль Хітар? — озвався він, поглянувши на Естель.

— Цей громадянин хоче з вами поговорити, сер, — чітко відреагувала вона.

— Щось, пов’язане з нашим розслідуванням? — запитав офіцер.

— Можливо, сер.

Я, тим часом, мовчав, щоб не накликати біду. Хоча це навряд чи би сталося, бо в очах Ларіана з’явилося впізнання, як тільки він до мене придивився.

— Тоді не затримуватиму вас на порозі, — похмуро сказав інспектор, звільняючи нам дорогу. Через кілька секунд я стояв у широкому коридорі, в якому вистачило б місця на повний набір вітальні, але натомість мене зустріла повна порожнеча. "Аскет на верхніх рівнях?", — недовірливо промайнуло в голові.

Тим не менш, тут ми не зупинилися. Не гаючи часу, Ларіан швидко провів нас до єдиної кімнати з увімкнений світлом, де всівся за невеличкий голостіл.

Це приміщення миттєво підтвердило мою здогадку про аскетизм, бо там, де зазвичай багатії живуть у розкоші, інспектор віддавав пріоритет мінімалізму. Тут не було нічого зайвого. Тільки те, що могло би допомогти у роботі: пара терміналів, голостіл, сервер. Все квадратно, сіро, але охайно.

Сам же власник квартири мав суворе обличчя та очі, що бачили численні жахіття. В його душі навіть відчувався відбиток старих подій. Одяг чоловіка був нічим іншим, як синім одностроєм Секторальної столичної поліції.

— Інспекторе, я колишній падаван Тіта Лангара, — швидко вирвалося з мене, перш ніж Естель встигла нас представити. — Він був вашим колегою.

Від почутого брови капітана злетіли вгору.

— Джедаїв звинувачують у державній зраді, — повільно мовив Ларіан, не втрачаючи самовладання. Його свідомість, в свою чергу, почала потроху від мене закриватися.

— Якщо так, тоді навіщо клонам вбивати юнлінгів? — відрізав я, ледве стримавши емоції.

— І справді… — буркнув інспектор. — Навіщо?

Він підвівся на ноги та повільно підійшов до мене.

— Твій вчитель не раз рятував мене на завданнях, — мовив чоловік мені в обличчя. — Ти ж, якщо не помиляюся, Шад Лантер?

— Знаєте моє ім’я? — недовірливо перепитав я. Естель підняла брову.

— Лангар часто тебе хвалив, — відповів інспектор та поплескав долонями. Світло у приміщенні зникло. — І тепер ти тут. Хочеш залягти на дно? Втекти з Корусанту?

— Пережити цю ніч, для початку. Дізнатися, наскільки все погано.

— І те, і інше, не є проблемою, — відповів Ларіан, зиркнувши на мандалорку. Ці слова активізували мою паранойю, змусивши мене торкнутися розуму інспектора, щоб впевнитись в його щирості. Результат був передбачуваним.

— До речі, як там Лангар? — поцікавився інспектор, повертаючись до вікна, з якого виднілася заграва від масштабних пожеж у Храмі. "Немає емоцій — є спокій. Немає смерті — є Велика Сила", — подумав я, вгамовуючи серцебиття.

— Загинув кілька годин тому, — хрипло вичавилося з мене. Збивши собі дихання, я прийнявся його стабілізовувати. Думки про Анору та Варана полізли самі по собі, і стримувати їх ставало все складніше.

Та почувши мою відповідь, інспектор впав назад на крісло. Смуток тепер пронизував його наскрізь. Кілька хвилин він мовчав, дивлячись у стелю. Його очі постійно кліпали, а кулаки підсвідомо стислися. Не маючи зв’язку з Силою, Ларіан не міг скористатися нею для заспокоєння, тож робив, що міг, хоч це і нагадувало надування кульки.

— Ти можеш залишитися у мене на ніч, а вранці все проясниться, — нарешті мовив Ларіан. Його погляд сфокусувався на мені, пронизавши холодом, хоча причини сумніватися в щирості я не виявив.

— Дуже дякую, інспекторе, — похмуро відказав я, та повернувши до виходу. — Не буду вам заважати.

І вийшовши у коридор, сів на теплу підлогу під стіною. Кілька хвилин Естель ще залишалася у кабінеті, а коли вийшла, зупинилася поруч.

— Ми щось придумаємо для тебе, а поки відпочивай, — сказала вона, та поплескавши мені плече, вийшла з квартири. Я зітхнув, вирівняв дихання, але в медитацію увійти не встиг, бо у проході справа з’явився сам Ларіан.

— Ти впевнений, що коридору вистачить? — запитав він.

— Головне, що живий. Все інше — лише деталі, — відказав я, заплющуючи очі.

— Іноді мені здається, що всі ви відірвані від реальності, — буркнув інспектор. — Але благородства у вас теж не відняти.

І повернувся до своєї кімнати, залишивши двері відчиненими. В його розумі я відчув намір тримати мене в курсі того, що відбувається. Це викликало закономірне питання: чому донині Лангар жодного разу не згадував колегу, який за його ж словами, виконав разом з ним багато завдань? Ще одна таємниця Корпусу тіней? Іноді мені здавалося, що краще мати такого майстра, як Сташе. Відкрита, прямолінійна.

Проте висновок випрацьовувався геть простий: хоч би як Корпус тіней не працював, хоч як би тіні не зберігали свої таємниці, а свою задачу вони цілком провалили.

— Вибач за переривання, Мозз, — сказав інспектор зі свого кабінету, коли тихий шум голопроєктора повернувся, як і світло у самому кабінеті.

“Буває, сер”, — спокійно відреагував низький жіночий голос. — “Коли ви зникли, до нас звернулися з Гвардії”.

— Що їм треба на цей раз? Дай-но вгадаю, джедаї?

“Вірите ви, чи ні, а клони наче сказилися. Вони їм усюди маряться”.

Оцінюючи тембр голосу співбесідниці Ларіана, я відчув роздратування, здивування та страх. Всемогутній жах пронизав і її, і Ларіана, хоч як би він це не ховав. Мене ж це ледве не кидало в меланхолію. На моїх очах загинув Орден джедаїв. На моїх очах Скайвокер вбивав тих, кому вранці ще посміхався, і з ким вітався на сніданку. Хто він? Ще один Малак? Улік? Екзар Кун? Та жодного разу ситуація не була настільки катастрофічною. Жодного разу Республіка ще не повертала свою зброю проти нас.

І за іронією долі, моє життя тепер залежало від інспектора ССП.

— Я, звісно, все розумію, але чи не чотири дні тому джедаї врятували Республіку? — перепитав він, згадуючи нещодавню битву за планету, де загинув граф Дуку. За іронією долі вбив його саме Скайвокер.

“Про логіку питаєте? Я ніфіга не розумію, сер, але клонам суперечити не стану. Вам теж не раджу”.

— Сказав би мені хтось про це шість годин тому, я би заарештував його за зраду, — буркнув Ларіан. 

“Йшли би ви до нас, сер. Не спите ж. Тим паче, ми очікуємо на заворушення”.

— А ось це вже серйозно, — зітхнув інспектор. — Гаразд, їду.

Шум проєктора зник, і за хвилину у проході біля мене знову з’явився Ларіан.

— Не висовуйся, поки мене не буде, — мовив він. — Квартира в твоєму розпорядженні.

І рушив до виходу. Підлога порожнього коридору ехом віддавала його кроки, і коли він на мить завмер за дверима, я вирішив нарешті попрощатися.

— Щасти на роботі, інспекторе, — доброзичливо сказав я. Чоловік понуро кивнув та зачинив двері, залишивши мене у цілковитій темряві. 

На цьому етапі я нарешті дозволив собі трохи розслабитись. Відчути потоки Сили навколо себе, та стабілізувати їх. Відігнати Темну сторону, повернути Світлу. Спробувати відчути друзів. Анора, Варан. Десь там, внизу. Або мертві, або живі. Сказати точно було неможливо, бо лінії, що нас поєднували, зникли. Їх змила неймовірна Темрява, джерело якої розташувалося в Урядовому кварталі. 

Але в пріоритеті були друзі.

*Аноро, Варане… відгукніться*, — пустив я думку в сторону нижніх рівнів, але відповіді не отримав. Ніхто навіть не почув її. 

*Аноро, почуй мене*.

Результат той самий. Тиша. Руки мої затремтіли, а всередині знову почала накопичуватися лють. 

— Немає емоцій — є спокій. Немає емоцій — є спокій… давай, ти, дівчисько, живи. Тобі ще текст про Орд Мантелл писати, — борючись з власними емоціями, проричав я. Але на мої благання знову ніхто не відповів. Марні надії не справдилися, і мене викинуло з медитації зі швидкістю метеора. Стиснувши зуби, я кілька разів вдарив потилицею по стіні, а потім довго, з ричанням, видихнув. 

Анора, ох Анора… З ранніх років вона була мені, наче молодша сестра. Завжди поруч. На уроках, на перервах… навіть на місіях ми знаходили час для встановлення зв’язку. Я, вона, та Варан. Трійця друзів. 

Проте смерті нікого з них я не відчув, і це плекало в мені надію, що вони досі десь там, на нижніх рівнях. Сховалися та чекають кращих часів.

— Немає емоцій — є спокій, — прохрипів я знову, але безрезультатно. Кодекс допомагає тільки тоді, коли адепт концентрується в Силі, а не каже це просто так. 

Довелося вирівнюватися, закривати очі, та знову огортати себе енергіями.

— Немає емоцій — є спокій. Немає невігластва — є знання. Немає пристрасті — є безтурботність. Немає хаосу — є гармонія. Немає смерті — є Сила, — повільно промовив я, відчуваючи, як мене охоплює довгоочікуваний спокій та тиша. Думки уповільнилися, і тепер не палили мені голову, а лють та страх закрилися в глибині.

Я сидів так годинами, час від часу кидаючи клич друзям, і щоразу отримуючи у відповідь тишу. Це тривало до самого ранку, коли перші сонячні промені досягли високих вікон коридору, і потрапили на обличчя.

Очі відкрилися. Переді мною стояло таке ж порожнє приміщення, що і вночі. Ані меблів, ані чогось ще. Порожнеча. Але при цьому Темрява у Силі тільки набрала могутності. Вона ширилася все далі й далі, заповнюючи собою весь простір Корусанту. Випромінював її, безумовно, могутній ситх. Ворог, що зумів привернути на свою сторону самого Обраного.

"Якої помилки ми припустилися?", — запитав я сам себе. Потім підвівся на ноги, розім’яв їх, зробив базову гімнастику, та зайшов у кабінет інспектора. Вузьке приміщення, яке зазвичай багатії використовували для прислуги, перебувало в мирній тиші. Серверна шафа не працювала. Голопроєктор на столі мовчав. Дисплей, що висів над ним, залишався вимкненим. З вікна ж виднівся широкий потік диму, що висів у небі зі сторони Храму.

Здавалося б, двадцять чотири години тому ми святкували наше з Вараном посвячення у лицарі. Анора прибігла з тренування вся спітніла, та важко дихаючи, обійняла обох. Прийшов і майстер Йода, виголосивши коротку, але натхненну промову.

Двадцять чотири години…

Зітхнувши, я впав на крісло, спершись на підборіддя. Махнув рукою на дисплей, і він увімкнувся. Спочатку синій екран, а потім і барвиста емблема “Новин Голонету”.

“Надзвичайна сесія Галактичного Сенату триває. Залишайтеся з нами”.

— Новини, новини, — задумливо пробурмотів я, крутячись на кріслі та дістаючи з поясу блискуче металеве руків’я світлового меча. Сила навколо знову бурлила, віддаючи по мені легким тремтінням та ледве помітною нудотою. Довелося визнати, що на звикання до ситсхкої аури піде трохи часу.

“Верховний канцлер Палпатін виголошує промову”, — повідомила дикторка. Наступної миті на екрані з’явилося зображення лідера Республіки, у каптурі зі спотвореним обличчям. Придивившись, я відчув усередині сильну тривогу, і насторожився. Рука автоматично намацала на поясі неактивний комунікатор та магніт для світлового меча. Наявність цих предметів додала підсвідомої впевненості.

Але до наступних слів я виявився неготовим.

“…і бунт джедаїв зазнав краху. Залишки їх будуть нами знайдені та розгромлені!”.

Он воно як. Опустивши руки на стіл, я довго видихнув, перетравлюючи почуте. Ми тепер бунтівники, виявляється. Особливо юнлінги, безумовно. Тільки ситх міг цю маячню вигадати.

“…Від замаху на моє життя у мене шрами лишилися. Я спотворений! Але я вас запевняю, моя рішучість як ніколи сильна та велика!”.

Ситх. Палпатін — ситх. Людина, якій ми всі вірили, яку підтримували у складний час… виявилася ситхом. Це ж треба було так повестися, щоб нас як свиней вирізали!

Тремтячи, я опустив на стіл і голову. "Що ми накоїли", — промайнуло в голові.

“З метою забезпечення безпеки та більшої стабільності, Республіка буде реорганізована нами в першу Галактичну Імперію, в ім'я безпеки та блага суспільства!”.

Оплески. Весь Сенат аплодує перемозі ворога. Махнувши рукою, я підвівся на ноги, та задумливо покрокував у коридор. 

— Немає емоцій — є спокій, — наполегливо промовив я. Цієї миті комунікатор, що здавався неактивним, неочікувано завібрував. З нього вирвався низький голос.

“Усім джедаям на Корусанті. Це повідомлення має залишитися без відповіді. Говорить майстер Лайнур Горн. Орден розгромлено. Республіка припинила існування. Тисячі наших братів та сестер загинули. Їхнє місце зайняли ситхи, відомі своїм бажанням творити тоталітарні імперії. З урахуванням нерівності сил, у нас не залишається нічого іншого, як негайно перейти у підпілля. Наразі все, що у нас є — це ми самі. Взаємопідтримка, єдність, винахідливість. Ми це переживемо. Ми повернемося. Нехай Сила буде з нами. Завжди”.

І вимкнувся, залишивши мене морально спустошеним. Стиснувши кулаки, я опустив голову. "Немає емоцій — є спокій", — повторилося подумки, але безрезультатно. Темрява тисла все сильніше, і мені було необхідно перепочити від неї. — "Немає хаосу — є гармонія". 

Тепер стало трохи легше, але залишилася ще одна проблема: мій одяг та моя зброя. Перший крок — переодягнутися. Я пройшовся кімнатами, відвідав простору кухню, вітальню, і нарешті дістався спальні, де стояла велика шафа. Після кількох хвилин я дістав з неї досить цивільний комплект одягу: брюки, черевики, кофта. Все в темних тонах. 

Важко було прощатися з джедайським одягом. Я вийшов у коридор та поступово його зняв. Спочатку пояс, потім робу, за ним туніку, і нарешті штани з високими чоботами. В результаті, через кілька хвилин я був сам на себе не схожий. Одягнений як звичайний цивільний, ще й почував себе морально скривдженим. Без Ордену, майже без друзів, без рідні. Ніхто.

Але, як сказав майстер Горн, ми ще повернемося. Джедаї знайдуть шлях назад, і мені доведеться до того моменту дожити.

Почати можна з пошуку Анори та Варана, але для початку їх необхідно відчути. Тож я знову сів під стіною та увійшов у медитацію, наповнивши себе потоками Сили. Цього разу все скінчилося ще швидше. Темрява виявилася настільки щільною, що я ледве втримав себе в руках. Можливість встановлювати контакт була остаточно втрачена.

Піднявшись, я пройшовся коридором, розмірковуючи над варіантами дій. Інспектор міг допомогти лише на початку, але щоб працювати на нижніх рівнях, шукаючи друзів, було необхідно щось більше. Естель, незважаючи на її походження, вигнана зі свого суспільства. Можливо, треба вступити у контакт з іншими лояльними джедаям громадянами. 

"На все воля Сили", — подумав я та зупинився перед вікном, з якого на мене світило сонце, але замість заспокоєння волосинки на потилиці раптом стали дибом. Підготувавшись до проблем, я повернувся якраз тоді, коли вхідні двері відчинилися, і в квартиру зайшов інспектор Ларіан. Прощупавши Силою простір, я впевнився, що він один, тож трохи розслабився.

— Вітаю вас, інспекторе, — приглушено вирвалося з мене. Я спробував триматися гідно, незважаючи на все.

— Сподівався, що ти не покинеш мою квартиру, — мовив він. — Я можу організувати тобі евакуацію з Корусанту.

Стиснувши губи, я повільно покрутив головою.

— Тут мої друзі. Їх треба знайти, і вже потім летіти.

— Вірні до останнього, чи не так? Цим ви, джедаї, мені і подобаєтесь, — задумливо промовив інспектор. 

— І ніяк інакше.

— Тоді план Б… — зітхнувши, продовжив Ларіан. — Я пропоную тобі роботу.

Піднявши брову, я запитально поглянув на офіцера ССП, що стояв переді мною. Він анітрохи не звернув увагу на зміну мого одягу.

— Я керую 221-м відділком поліції тут, у “Орхідеї”.

— Ідея непогана, але є нюанси… — заперечив я, згадуючи про обов’язковий тест на мідіхлоріани.

— Я все забезпечу. Розумієш… у нас є не надто ефективний відділ боротьби з організованою злочинністю. Джедай-вартовий, і тим паче учень Лангара, знадобиться так, як ніхто інший, — розповів інспектор, викликавши у мене деяку долю інтересу. Прикриття під поліцією дозволило би мені іноді завітати у нижні рівні.

— І як ви мене введете у штат?

— Зараз якраз відмінний момент, — смакуючи кожне слово, відповів Ларіан. — Через зміну влади, деякі організації починають ворушитися. Тебе можна виставити за копа під прикриттям. За легендою тебе відкликають з завдання та повертають у штат ССП.

— Звучить заманливо, — замислився я, відходячи до вікна. — Але над цим доведеться попрацювати. Розробити біографію, внести її у бази даних.

— Тоді чого ми чекаємо, лицарю Лантере? Готові до нового імені?

— О, так, — закотивши очі, видихнув я, і інспектор пішов до свого кабінету.

— До речі, ви, напевно, зголодніли? — запитав він, швидко висунувшись у коридор. 

— Терпимо.

— Ходімо тоді до мого улюбленого ресторану. Там зазвичай ми з колегами і зустрічаємось, — запропонував Ларіан.

— Ресторан — публічне місце… ви впевнені, що це безпечно? — з підозрою перепитав я.

— Абсолютно. Особливо, якщо ми виберемо вам ім'я. Є кілька варіантів, — хитро відповів Ларіан. Наступної миті він остаточно вийшов з кімнати та подав мені інфопланшет с переліком імен та прізвищ.

— Аламар Сейн, Берен Жеран, Хруман Делюсс… кому все це належало?

Інспектор знизав плечима.

— Зниклі безвісти, бандити… Скажімо так, їхні власники проблемою не стануть.

— Хм… підозрюю, що ви знали про моє рішення залишитися заздалегідь.

— Констебль Хітар це передбачила, — сказав він, викликавши у мене іронічний смішок. В цій людині мало щось бути, за що йому довірився Лангар. І я знайду це. А щодо Естель… з нею доведеться наново встановлювати дружній контакт.

Але спочатку я зайшов у кабінет та сів на підвіконня, передивляючись імена.

— Хм… Текір Дейген… ким він був? — вирвалося з мене. Поліціянт задумливо подивився на екран свого планшету.

— Кадет ССП. Зник безвісти два роки тому. Це можна використати.

— Робота під прикриттям?

— Можна імітувати… але на це піде трохи часу. Пара днів, приблизно.

Я відкинувся на підвіконні, спершись на скло.

— Вас позапланово підвищать. 

— Не рядовим робите? — іронічно поцікавився я.

— На який хрін мені лицар-джедай в якості констебля? Сержант-інспектор, мінімум, — різко відказав Ларіан, викликавши на моєму обличчі сумну посмішку. Високе звання дозволить з меншим ризиком вишукувати Анору та Варана.

— Гаразд, а як щодо загальної легенди про прикриття?

— Це мені ще треба подумати. Якраз у ресторані цим займуся. Підете зі мною, “сержант-інспекторе”?

Зітхнувши, я зліз з підвіконня та підійшов до свого рятівника. Йти у ресторан я справді не хотів, а ось утихомирити погляд, що постійно нісся до хмари диму за вікном, було варто.

— Сходжу краще на дах. Попрощаюся зі старим життям.

Інспектор хмикнув. 

— Теж ідея. Проте зважте, що там зібралося кілька десятків сумних громадян. Зайва увага не потрібна жодному з нас, — закінчив він та швидко передав мені ключі від квартири та маленький поліційний комунікатор. — Якщо щось станеться, повідомляйте.

На тому і розійшлися. Як тільки я сховав світлові мечі, ми вийшли до коридору та рушили в різні сторони. Він до гаражу, а я до ліфту. Дорогою мене супроводжував запах свіжого повітря, м’який зелений килим-доріжка, та естетичні напівколони з мармуру. Люди тут жили, відповідно, заможні, хоча звідки у інспектора ССП взялася тут квартира, я поки не розумів, але пообіцяв собі як-небудь дізнатися.

Дорогою я також перетнувся з літньою парою, яку супроводжувала трійця слуг. На мене вони кинули порожні погляди, але забули вже за мить. Життя продовжувалося, і якась там загибель якогось там Ордену джедаїв було всього лише якоюсь там подією. Еге ж. Ось тобі і подяка за службу.

"Немає пристрастей — є безтурботність", — промайнуло в голові. Суспільство байдуже у своїй сутності, але звинувачувати його в цьому немає сенсу.

Врешті, зайшовши в невеликий ліфт в кінці коридору, я натиснув рукою на панель, вибравши ціллю дах. Двері зачинилися, і циліндрична кабінка плавно поїхала вверх. Одночасно ввімкнулися новини, які я хотів слухати в останню чергу.

“Сенат вже розпорядився почати перейменування державних установ згідно з новою Галактичною Конституцією”, — пролунав динамік. Закотивши очі, я підніс пальця до піктограми динаміка на маленькому дисплеї, що визирав зі стіни.

“Все буде відповідати новій стабільній реальності. Не “республіканській”, але “імпе”...

Натиснув. Звук зник, викликавши у мене полегшене зітхання. А вже за кілька секунд ліфт повільно зупинився, і я вийшов на яскраво освітлений ранковим сонцем дах. Як і попереджав інспектор, тут вже стояли кількадесят цивільних, дивлячись на далекий Храм, що димів ледь не до орбіти. 

Підійшовши до краю, я придивився до свого втраченого дому. Місця, куди мене ще малим привезли рекрутери. Місця, де мене виховали та зробили джедаєм. Повернутися туди тепер стало неможливо. Пріоритетом віднині був пошук друзів, але шлях, на який я пристав, теж ніс в собі проблеми. Служба у ССП забиратиме багато часу. Дуже багато. Ще й враховуючи те, що доведеться піднімати показники відділку.

"Турну звідси при першій можливості", — вирішив я та відвів погляд від Храму до щільної забудови. 

Місто жило й далі. Аеротраси повнилися транспортом, а неонові вивіски тьмяніли під сонцем. Високі хмарочоси з гладкими шпилями, глибокі западини між мегаблоками… Все це нікуди не зникло. 

З моїм відчуттям кінця світу треба було щось робити. Зітхнувши, я повернувся спиною до свого старого дому. Перебувати тут виявилося аж надто складно, а нас з інспектором чекала довга розмова. Крім того, Анора з Вараном самі себе не витягнуть…

Chapter Text

Квартира Ларіана зустріла мене зі звичайним запустінням. Порожній коридор анітрохи не нагадував житло багатіїв. Розкіш, слуги… Тут не було ні того, ні іншого. Дивний він чоловік.

Насолоджуючись приємною тишою, я відійшов убік та перевірив під шафою у кутку коридору світлові мечі. Два блискучих холодних руків’я досі лежали під ним, що неабияк мене розслабило. Так чи інакше, але Ларіан давався надійним. Хмикнувши, я кинув погляд на вікно, за яким виднівся сусідній мегаблок, але, не помітивши нічого цікавого, зайшов до кабінету. 

І відразу почув різкий чоловічий голос з планшету на столі.

“Текір Дейген — офіцер ССП під прикриттям. Два роки працював у “Чорному Сонці”, передаючи нам інформацію”, — почав він. — “Місяць тому загинув, коли його викрили. Віднині ти — це він. Вітаю з воскресінням, сержанте Дейгене”.

— Як оригінально, — буркнув я, хитаючи головою. Датчики та записане повідомлення. Якраз в стилі детективів. 

“На столі лежить твоя повна біографія. Ознайомся з нею та забудь про своє джедайське благородство”, — закінчив Ларіан і планшет затих. "А ви часу дарма не витрачали, інспекторе", — промайнуло в голові. Сівши у крісло, я розім’яв плечі та взяв пристрій в руки.

Моє нове альтер-его виявилося досить цікавим. Дейген жив на широку ногу, поки його батьки не загинули. Потім пішов в Академію ССП, де відмінно навчався. Закінчилося це прикриттям у “Чорному Сонці” та смертю від рук бандитів.

Тут також можна віддати належне Ларіану, бо більшість свідків, що знали в обличчя Текіра, загинули від вибуху 102-го відділку. Весь особовий склад злетів у повітря рік тому, а я навіть згадав, як з Вараном дивився новини про цю подію.

"Влучний вибір", — подумав я, та забравши маленький чіп-ідентифікатор зі столу, підвівся на ноги. В кінці тексту висіла команда прибути після прочитання у 221-й відділок для “заселення”. 

Ось вона, подорож з джедайства у поліцію за одну добу. Головне, щоб це мало сенс, бо затримуватись тут не хотілося.

Знову покинувши квартиру, я ознайомився з мапою “Орхідеї”, і визначивши потрібний рівень та будівлю, рушив до ліфту. По дорозі мене знову пронизало легке тремтіння від незручності одягу. Він анітрохи не нагадував вільні роби, а мазохістом я не був, хоч дехто у Ордені і полюбляв страждати, щоб “навчитися тримати концентрацію”. Як видно, це їм не надто допомогло.

І все ж, тепер, щоб розгледіти в мені ворога Галактики, інтересанту довелось би добряче придивитися. Я вільно рухався коридором, супроводжуваний швидкоплинними байдужими поглядами, поки не дістався жаданої кабінки. Там, натиснувши на головний рівень мегаблоку, я прийнявся чекати.

Рух ліфту на нижні рівні дозволив як слід обміркувати своє положення. По-перше, як обмовився Ларіан, “жодного благородства”. Якщо інспектор хоче, щоб я поводився, наче галактичний покидьок, тоді він помилився людиною. Хороші команди будуються на взаємоповазі. 

— Сержант-інспектор Текір Дейген, — бурмотів я собі під ніс, запам’ятовуючи ім’я та прізвище. Одна Сила знає, скільки мені ще доведеться ними користуватися, тож логічно було би до них звикнути.

Проте була й інша проблема. Працюючи з Лангаром на Корусанті, я жодного разу не мав справ з “Чорним Сонцем”. Мої знання про цю організацію обмежувалися головними тезами, не більше, тож навряд чи мені вдасться багато розповісти про їхній внутрішній устрій. Це головний пункт з цілого спектру проблем. "Доведеться по ночах вичитувати інформацію", — подумав я та зітхнув. — "І коли тоді займатися пошуками друзів?". 

За мить рішення прийшло саме собою. Чорне Сонце йде в одне місце. Вночі мене чекатиме довгий та нудний процес вислуховування чуток про джедаїв на нижніх рівнях, а не вивчення проблем криміналу. 

“Рівень 5031”, — пролунало з динаміку, і ліфт, плавно зупинившись, відкрився, доставивши мене до місця, де не було ні дня, ні ночі. Переді мною стояв широкий охайний вестибюль з кількома лавками, а також пост озброєної охорони. Витриманий у світлих тонах, він захищав осередки “високої” цивілізації від “низької”. Навіть на верхніх рівнях були свої шари суспільства.

Вийшовши з ліфту, я опинився під пильним наглядом охорони, яка розступилася тільки після того, як під’єднала “мій” чип до своїх пристроїв.

— З поверненням на службу, сержант-інспекторе, — привітно, наскільки це можливо, промовив головний охоронець. Дорога звільнилася, і за мить я покинув вестибюль через пірамідальну арку, опинившись у широкому тунелі-провулку, де панував неон та, як не дивно, деяка подоба розкоші. День був робочий, тож народу багато тут не ходило. Нечисленні громадяни в основному товклися біля голографічних дерев, або під різнокольоровими вивісками. Напис на ауребеші там, напис на ауребеші тут. Ще й патруль ССП, що спинив підозрілого типа посеред дороги. Обоє офіцерів носили сині комбінезони з нагрудною бронепластиною, а поруч висів аерокар. Тим Корусант, завжди був, є, і буде вічно.

Оминувши всю цю братію, я рушив далі, до відділку. Товктися до нього довелось ще деякий час. Розташований далеченько від апартаментів Ларіана, він ще тоді змусив мене задуматись на придбанням особистого транспорту, непомітного та простого. 

Врешті, пройшовши кілька закритих проспектів, я вийшов спочатку на променад, з якого виднілася славнозвісна перехресна западина на кілька кілометрів, а потім, пройшовши вліво близько ста метрів, дістався площі перед прибудовою з написом “ССП-221”. Неоновим, звісно. Маючи в минулому справи с тоді ще Корпусом Юстиції, я знав, що жоден відділок навіть не думає про якусь індивідуальність. Ще тоді вони здалися мені забюрократизованими до небес. Тепер же, з приходом диктатури ситхів, можна було очікувати чого завгодно.

Хмикнувши, я похитав головою, та оминувши кількох офіцерів на відпочинку, піднявся до входу шорсткими сходинками. Переді мною відкрився широкий квадратний прохід під аркою, з якого мені в обличчя вдарила несподівана прохолода. Повагавшись коротку мить, я зайшов всередину, у витримане в сірих тонах приміщення. Шум міста з його аеротрасами миттєво зник, замінившись на ледве чутне гудіння клімат-контролю.

— З якою ціллю прибули до нас? — відразу запитав мене хриплуватий голос охоронця, що виявився у мене під носом. Я стояв у невеликому вестибюлі, побудованому так, щоб його можна було легко захищати. Кілька бронелистів закривали собою двох вартових у міцних блакитних жилетах. Сиділи вони досить безтурботно, бо це, все таки, верхній рівень. Буквально.

Тому, коли я поліз в кишеню, вони не кинулися на мене з бластерами, а лише ліниво зиркнули в мою сторону. Їхні аури і далі випромінювали втому та відстороненість. Покажи, навіщо прийшов, та йди собі. Якось так.

Та побачивши дані з мого чипа, вони миттєво привели себе в порядок.

— З прибуттям у 221-й, сержанте, — чітко мовив охоронець, повертаючи мені чип.

— Не нудьгуйте тут, констеблі, — відказав я, граючи роль хорошого офіцера. Велике дякую моєму полеглому вчителю за знання базового поліційного етикету.

Хмикнувши, я рушив далі, і за вестибюлем опинився у центрі подій. Вузький коридор повнився десятком копів, що затягували двох буйних арештантів у перший же прохід. Вони билися руками по металевих стінах, намагалися кусатися, але щоразу отримували в щелепу, аж поки не зникли за дверима. Я би і не звернув на це увагу, якби вони не вигукували проджедайські гасла. "Ось, до чого ми дійшли за одну ніч", — сумно узагальнив я, та відкинувши подалі смуток, рушив далі. Вже там, на невеликому перехресті на мене вже чекав інспектор Ларіан. За мить, прочитавши його ауру, я відчув легку напруженість, яка, втім, назовні не вилізла.

— З поверненням на службу, Текіре! — дружелюбно видав він. Вся його натура казала: підіграй мені.

І я підіграв, дозволивши Силі вести мене.

— Капітан-інспекторе Ларіане! — “радісно” видав я. Сорокарічна синьоволоса жінка, що стояла поруч, підняла брову, але в аурі підозри не відчулося.

— Вітаю з успішною втечею з-під “Сонця”, — мовила вона. — Будеш моїм колегою. Я сержант Орнелла Мозз.

— Текір Дейген, — завзято вирвалося з мене. Ми міцно потисли руки.

— Співчуваю загибелі друзів, — додала офіцерка та перевела погляд на капітан-інспектора, який на це коротко посміхнувся, неначе у них відділки щодня вибухають.

— Ти прийшов у темні та важкі часи, скажімо так, — почав він, спрямовуючи нас вліво по коридору від перехрестя. 

— Багато незадоволених? — запитав я.

— Дуже. Останнє рішення Сенату не визнає купа народу, тож демонстрації заповнили площі звідси і до самого Урядового району, — в деталях відповів Ларіан.

— Насилля, все таке… — додала Орнелла, невдоволено пирхнувши вверх, чим роздмухала своє і без того неохайне волосся. Що ж, з нею у нас можуть скластися робочі стосунки.

— Проблема в тому, друже мій… — продовжив капітан-інспектор. Ми зупинилися перед трапецієподібною аркою з охайним написом “ВБЗОЗ”. Відділ боротьби з організованою злочинністю, якщо коротко. — …що цей відділ страждає від нестачі персоналу. Вас і без того обскубують з відділу серійників та особливо тяжких, так тепер ще й познімали детективів з “побутового”. Тут я, на жаль, безсилий.

Слухаючи це, я подумки зітхав після кожної фрази. Виходить, шукати друзів вийде тільки на вихідних, але це все одно краще, ніж ховатися без прикриття самому. Зв’язки іноді вирішують проблеми в стократ швидше, ніж одиночна робота.

— Тоді з чого почнемо? — запитав я, спершись рукою на край “трапеції”, поки Мозз натискала на панель.

— Почитаєш про особовий склад відділу та вибереш собі напарника, — відповів Ларіан. — А потім спробуєш себе на виклику.

Двері роз’їхалися в сторони з глухим шумом, і переді мною постала простора зала, в центрі якої стояв великий голопроєктор, оточений четвіркою робочих терміналів. Погляд майже відразу сфокусувався на Естель, але вона вдала, ніби не помітила моєї появи. Що ж, правила гри вона знала.

— Ласкаво просимо додому, — кинув Ларіан. — Твій однострій вже у кабінеті, як і зброя. Особисті справи підлеглих теж там.

— Казкові новини, — буркнув я, побачивши на обличчях офіцерів абсолютний, непорушний пофігізм. Ось і головна причина відсталості відділу. Не якісь там проблеми з іншими, а саме це.

— Якщо знадоблюся, я у себе, — кинув наостанок капітан та рушив далі по коридору. Швидко ж він втік.

— Не скажу, що тут краще, ніж під прикриттям, — буркнула Мозз, привернувши до себе мою увагу.

— Не приєднаєшся у кабінеті? — запропонував я. — Хотілося б ознайомитись з твоєю думкою щодо команди.

— Окей, — кинула жінка, знову пирхнувши вверх. Дивна звичка.

За мить ми пішли далі. Оминули арку, зустрілися поглядами з офіцерами, і нарешті зайшли у кабінет під номером 2. Його двері, відчинившись, пропустили нас у маленьке приміщення з двома порожніми столами зліва та вимкненим терміналом справа. Між ними було всього два метри вільного місця.

— Мила кімнатка, — буркнув я, піднявши брови. На кріслі за головним столом лежав синій комбінезон з емблемою ССП, блакитний жилет, пояс та спорядження, включно з бластером. На самому столі мене зустріли два планшети.

— Гаразд, — мовила Орнелла, повернувшись до напівпрозорого вікна-паралелограма, що виходило на залу. — Щодо персоналу…

Взявши до рук перший планшет, я побачив там місця для підписів, і відразу замінив його на другий, де вже були досьє.

— Перший — констебль Марот Сід, — вирвалося з мене. Підійшовши до вікна, я зрівняв знімок з юнаком, що нині байдикував за своїми терміналом.

— Відповідальний, ідейний… але трохи наївний. Вчорашній невдалий арешт досі пережити не може. Огризається при першій можливості, — розповіла Мозз. В його аурі відчулося лише підтвердження цим словам.

— Друга — Ікріт Нірал, — продовжив я, поглянувши на рудоволосу дівчину, що не відводила очей від екрану, вдивляючись на нього, як алкоголік на випивку.

— Шило в сідниці, якщо коротко. Робить все, що попросять. Буквально. А якщо робити нічого, всіх задовбує, — відсторонено розповіла сержантка. А аурі констебля я побачив лише азарт, але в глибині відчулося і деяке розчарування.

— Третя — Натара Хітар, — обережно вирвалось з мене. Особливо примітним виявилося те, що через Силу її добре приховане хвилювання легко розрізнялося з-поміж інших емоцій.

— Ми називаємо її Нат, — додала Орнелла. Наразі дівчина відкинулася на своєму кріслі та дивилася у стелю, жуючи жуйку. — Насправді, вона в цьому відділі тільки через кмітливість та протекцію капітана. По таких, як ця навіжена, ридає спецназ нижніх рівнів.

— Всі суперечки вирішує кулаком та бластером? — підозріло перепитав я, піднявши брови. В пам’яті спалахнув випадок, коли вона, тільки-но вигнана з дому, зі злості розстріляла цілий загін дроїдів свого батька.

— Скоріше байдужа до арештантів, — вирвала зі спогадів Мозз. — Вона тут вже майже три роки, а зауваження ллються на неї рікою. 

— Може вона просто не на своєму місці, — задумливо сказав я, згадавши її відмову вступити до Ордену.

— Авжеж. Сподіваюся, вона все таки звалить до Армії, — бовкнула детективка. Тільки зараз мій погляд повернувся до планшету.

— Наступний — Рілард Ростер.

Цей чоловік років тридцяти сидів біля Нірал, безтурботно працюючи у інфопланшеті. Його аура віддавала спокоєм та тією ж байдужістю.

— Ветеран кризи на Набу, — мовила Мозз, нахилившись до вікна. — Нещодавно перевели з Корпусу Юстиції.

— Характерні риси? 

— Кмітливий, винахідливий… але лінивий. Керівництво запороло йому “розслідування сторіччя”, і відтоді він видає з себе овоча, — невдоволено пробурмотіла сержантка.

— У вас тут цілий коктейль проблем, — фаталічно буркнув я. Ларіан мав рацію. Цей відділ страждав від цілого набору проблем. Поглянувши на екран, я більше не побачив імен, хоча у залі сиділи ще люди. — А інші?

— Це вже моя команда, — буденно відповіла сержантка, пару разів вдаривши нігтем у скло. — Вони не такі відбиті, на щастя.

— А про себе що скажете, Орнелло? — додатково запитав я, лукаво поглянувши на жінку та злегка підсиливши слова Силою. Кілька хвилин вона мовчки стояла, дивлячись у порожнечу перед собою, а потім пирхнула вверх.

— Мені тут нудно, — кинула вона, та підійшла до дверей. — Переодягайтеся, Текіре. Побачимось опісля на брифінгу.

І вийшла, зачинивши за собою прохід. Її дихання зникло, і у кабінеті запала тиша. "Ну й справи", — промайнуло в голові. Сівши на край стола, я гучно видихнув та розслабив кінцівки, повторюючи Кодекс. Потім прийнявся переодягатися, поки весь набір гардеробу не опинився на мені, включно з ергономічним бластером у кобурі. І за кожну річ доводилося розписуватись підписом, який я побачив ще у досьє на справжнього Текіра Дейгена.

Закінчивши з цим, я залишив тут одяг, вкрадений у Ларіана, та вийшов до зали, де вже встигла початися невелика штовханина.

— Вітаю на базі, серж, — кинула Естель, піднімаючись на ноги та застібаючи жилет. Всі інші не надто звернули на мене увагу, бо вже за мить сюди з кабінету 1 вийшла Мозз.

— Другій команді на брифінг у залу 202! — гучно наказала вона, підходячи до мене. — Там представитесь… і теж, скажіть потім, кого хочете у напарники.

— Окей, — вирвалося з мене, хоча рішення я вже прийняв. Скажімо так, чутливу до Сили Візслу краще тримати поруч. Все ж, не так багато людей знають справжнього мене.

Невдовзі ми рушили з зали, і пройшовшись кілька хвилин довгим коридором, дісталися ще однієї трапецієподібної арки, за якою розташувалася велика сіра конференц-зала. Широка, в міру висока. В ній, при бажанні, могло би поміститися до сотні осіб. Іронічно, але зараз нас тут опинилося лише семеро, якщо не рахувати Ларіана, який чекав нас за кафедрою, поринувши у інфопланшет.

Недовго думаючи, детективи розсілися на металевих кріслах першого ряду, і як тільки це сталося, капітан-інспектор ожив, окинув мене веселим поглядом, та посміхнувся.

— Доброго дня, командо 2, — привітався він. — Сьогодні у нас важливий день. Нові люди, новий державний устрій, і до чорта мітингів.

Всі погляди полетіли на мене, змусивши напружитись. Забагато уваги.

— По-перше, хочу привітати вашого нового сержант-інспектора, Текіра Дейгена, — додав інспектор.

На щастя, оплесків не було, і моє представлення команда зустріла могильною тишою.

— Він два роки був під прикриттям у “Чорному Сонці”, але тепер повернувся на активну службу, — додав Ларіан. — Сьогодні він гратиме роль спостерігача, а в кінці дня вибере собі напарника.

Я кивнув, вгамовуючи внутрішній смуток. Не так цей день мав початися, ой не так.

— А тепер до завдання. Пару годин тому надійшов запит від 554-го. В їхній зоні сталося викрадення, а відділ ОЗ вже зайнятий неймовірно важливою гонитвою за ворогами Палпатіна. Тому ми з найкращих намірів погодилися допомогти їх, — вкладаючи іронію в кожне слово, розповідав капітан. — Полетите до “437 Республіка”, апартаменти 503.

Ось і воно. Найвищі чини. Величезний хмарочос неподалік Сенату, який я відвідував роки чотири тому. Що цікаво, також для розслідування. Там живуть шишки з великих галактичних корпорацій.

— І 554-й відділок вирішив віддати нам настільки смачну справу? — здивувався Сід.

— Їхній капітан вирішив, що полювання на джедаїв смачніше, — відповів капітан.

— Ну що ж, — кинула Натара, лукаво зиркнувши на мене. — Їх збиратимуть по шматках.

Я ледве стримався, щоб не пирхнути. "Гаразд, з ними буде як мінімум цікаво працювати", — промайнуло в голові. Похитавши головою, я кинув короткий погляд на Ларіана, який лише стиснув губи.

— Давайте так. Ми тепер не Республіка. Тримайте власні думки при собі, і проблем не буде, — сказав він, на кілька секунд затримавши на мені багатозначний погляд. Торкнувшись його розуму, я відчув одну сильну думку. “Не лізь на рожон!”. Відразу видно, що він працював з Тінями, і це розуміння вкотре викликало у мене питання: які таємниці поховав з собою майстер Лангар?

— Коли відправляємось? — швидко запитала Нірал, відірвавши мене від розмірковувань.

— За десять хвилин на майданчик 1А прилетить транспорт, — поглянувши на зап’ястя, відповів Ларіан. — Він вас і доставить на місце.

Запала коротка тиша, і оглянувши наші обличчя, Ларіан натиснув на щось у катедрі, і між нами виникла голографічна проєкція арканіанки. Біле волосся, білі очі без зіниць. Одягнена у позолочену червону сукню. Одним словом, дуже заможна.

— Аква Міо. Голова комісії з фінансових витрат корпорації “Куат Драйв”, — розповідав інспектор. — Вночі трьох її синів-близнюків викрали невідомі, залишивши по собі сліди великої бійки. Попередній огляд патрулем виявив сліди крові, тож візьміть з собою ОО-3. Успіхів.

— Це все, сер? — уточнила Мозз, вперше з моменту мого прибуття назвавши капітана “сер”.

— Все, — підтвердив капітан-інспектор. Команда зірвалася з крісел, вирушивши на вихід. Відтепер в аурі читалася явна нетерплячість. Зник і пофігізм, коли всі почули про розташування місця злочину. Один за одним, ми вийшли у коридор, та пройшовшись ним кілька хвилин, дісталися його кінця. Широкого такого. Там, на полицях, за силовими полями, зберігалася зброя та інше спорядження, яке відкрилося нам тільки після ідентифікації чипом Орнелли.

— Так, — озвалася Мозз, поки всі швидко забирали з полиць сині шоломи з гострою потилицею. — Беремо дроїда-сканера.

— Вже! — озвалася Естель-Натара, демонструючи ящик з нумерацією ОО-3. 

— Чудово, — відсторонено кинула сержантка. Зиркнувши на мене, вона підійшла ближче та вказала носом на вихід, за яким відкривався невеликий посадковий майданчик на краю прірви, зі сторони якого лунав шум Галактичного міста з його височенними хмарочосами та рівними стінами мегаблоків.

— Це буде, як мінімум, цікаво, — прокоментував я, та взявши приклад з нових колег, теж одягнув шолом, що відразу оточив маківку приємною м’якістю. Інші на це не звернули уваги, але джедаї подібне майже ніколи не носять. 

Тим часом, команда, перемовляючись між собою коротким фразами, дістала зі стіни левітуючу платформу, активувала її, а потім накидала обладнання, склавши його настільки неохайно, що клони би вже кричали матом.

Та не встиг я спробувати виправити це, як зі сторони майданчика почувся гул, а за кілька секунд на нього приземлився поліцейський патрульний шаттл, що формою своєю нагадував коротку синю стрекозу. Хоч і велику.

— Так, вперед! Не затримуємось! — кинула Орнелла, підганяючи усіх, та одночасно закріплюючи на голові шолом. Вийшовши разом з нею останніми, ми відразу опинилися під легким вітерцем та палючим сонцем. Час неухильно наближався до обіду, а я за весь день навіть води не попив, не кажучи вже про відсутність вечері. Вагання щодо того, чи просити пайок, припинилися дуже швидко, бо детективи часу не гаяли, і перекидаючись вульгарними жартами, залізли на борт разом з обладнанням, яке прикріпили до підлоги.

Вже при наближенні, я відчув схожість цього шаттлу зі славнозвісним ЛААТом — кабіна спереду, а пасажирський відсік займає весь інший простір. Зручно. 

— Все! Вилітаємо! — наказала Орнелла, як тільки ми піднялися на борт. — До “437 Республіка”!

“Прийнято”, — пролунало з динаміка над нами, а за секунду зашуміли антиграви. Як тільки вони набрали достатньо потужності, шаттл повільно злетів над майданчиком. Елегантно, мов розслаблений орел, він плавно виплив від відділку, та опинившись на відкритому просторі, почав поступовий набір висоти. 

— Давно ж ми не літали, га… — кинув Ростер, розминаючи плечі та сідаючи на край борту, попередньо причепившись ременем до фіксатора. Дуже швидко поруч опинилася і Натара. Весь наступний політ вони сиділи у мене під ногами, поки я сумно роздивлявся денне Галактичне місто, не звертаючи уваги на Сідові жарти. Тим паче, пілот увімкнув новини, змусивши всіх замовкнути.

“Імператор ще тільки кілька годин займає посаду, а вже встиг проголосити створення Комісії з захисту Нового порядку, хоча, насправді, це лише зміна назви вже існуючої організації — Комісії з захисту Республіки”, — мовив один журналіст.

“Але ж як швидко все змінюється! Армія дроїдів склала зброю!”, — кинув другий.

“Як він і сказав, війну влаштували джедаї, натравивши свого Дуку на суспільство. Якби не Палпатін, настали би темні часи”, — відказав перший, викликавши у мене сплеск гніву. "Авжеж, темні часи", — похмуро подумав я. В цей момент погляд впав на далекий Храм, що вже виднівся з нашої висоти. Якраз тоді шаттл припинив набирати її і тепер летів прямо, тож я зміг в міру відчути смуток від втрати старого життя.

Двадцять чотири години тому ми з Анорою пообідали та рушили на сеанс медитації. Коридори Храму були повні джедаїв, а майстер Кенобі навіть побажав нам гарного дня, збираючись на Утапау. 

Минуло так мало часу, але між тим життям та новим вже встигла виникнути широченна прірва. Єдине тепер, що можна було назвати мостом між ними — це бажання знайти друзів. Бо, як не крути, в першу чергу я залишався лицарем-джедаєм. І ніяк інакше. 

"Немає хаосу — є гармонія", — промайнуло в голові. Почалася спроба увійти у швидкоплинну медитацію, але невдало. Темрява ширилася, відволікаючи, і врешті я здався, дозволивши собі відволіктись на теплий зустрічний потік повітря та жар сонця на комбінезоні.

“Біля Сенату зібрався величезний натовп”, — тим часом розповідали репортери. В мені народилася надія, що там зібралися наші прибічники, але її розвіяв Ростер, що дістав з бокового бардачка дальномір, спрямувавши його на далеку грибоподібну будівлю.

— І справді, багацько там народу, — кинув він. Естель-Натара, хмикнувши, притислася до колеги та поглянула на екран.

— “Палпатін наш Імператор”... “Нехай живе Імперія”... “Смерть зрадникам-джедаям”... — буденно зачитала вона. — І все таке інше.

— Не чую радості в твоєму голосі, — глузливо кинув Сід.

— Ти навіть не уявляєш, як мені пофіг, — проричала дівчина, відсторонившись від Ростера. Що ж, моє спостереження за командою номер 2 приносило свої плоди. Я остаточно зрозумів, що не хочу займатися тімбілдінгом.

Але прийдеться.

— Від цього залежить кількість нашої роботи, — промовив я, привернувши увагу Нірал. Вона єдина поглянула на мене з ознаками тепла в очах. — Фокус на джедаях означає послаблення тиску на кримінальні організації, такі як “Чорне Сонце”.

Сподіваючись показати власну ерудицію, я пішов шляхом найменшого спротиву та видав своїм майбутнім підлеглим сиру логіку. Не надто хороший початок роботи з детективами. Вони, звісно, не сказали й слова, але в їхніх аурах я відчув легке роздратування.

Лише Нірал продовжувала наївно спостерігати за мною.

— А як вам було під прикриттям, сержанте? — запитала вона, але щоб якось відбрехатися, я просто спохмурнів та відвів погляд на місто.

— Цей епізод я би залишив без коментарів, — вирвалося з мене, і констебль сумно кивнула. Якщо так піде і далі, моя легенда розлетиться на шматки. Врятував від подальшої розмови пілот, чий голос пролетівся відсіком з динаміка.

“Прилітаємо, пані та панове”, — промовив він. Шаттл загальмував, і повернувши вліво, зупинився на круглому посадковому майданчику, що виступав з хмарочоса. Вмить цей бетонний велетень закрив нам поле зору, огорнувши тінню та легкою, довгоочікуваною прохолодою.

А під ним зустріли нас і слуги. Одягнені у світло-сірі мундири, білоокі та біловолосі чоловіки та жінки стояли на проході до будівлі, видаючи свою тривогу нетерплячими поглядами. 

— Готові до порції пихи в нашу сторону? — гучно озвався Ростер, нагадуючи про стиль поведінки цієї раси. За іронією долі, арканіанці — стовідсоткові расисти. Вони вважають свою расу верхом галактичної еволюції, дратуючи всіх інших. На щастя, їхній народ достатньо інтегрований у галактичне суспільство, щоб не починати набіги на “нижчих”, як це полюбляли робити мандалорські варвари.

Повністю проігнорувавши слова колеги, команда 2 почала покидати борт. Естель-Натара просто злізла, ставши на ноги разом з Ростером, а Нірал та Сід спочатку відкріпили левітуючу платформу зі спорядженням.

Ми ж з Орнеллою Мозз спокійно ступили на поверхню майданчика та підійшли до зустрічної “делегації”.

— Ми чекали на вас кілька годин, — невдоволено буркнув головний делегат, чоловік з позолотами на мундирі.

— Можете сказати дякую іншим відділкам, — кинула Мозз з легким невдоволенням. — Ми з “Орхідеї” до вас летіли.

— Прошу вибачити мого друга, офіцери, — озвався слуга справа. — Ми тут на нервах.

— Тоді вирішимо це питання якнайшвидше, — сказав я, коротко кивнувши виваженому члену делегації.

— Виявляйте повагу моїй господині, — гримнув головний та вказав нам на дугову арку. В цей момент шаттл повільно злетів та зник за кутком хмарочоса, а члени команди підійшли до нас. Їхні аури випромінювали нетерплячість.

— Неодмінно, — кинула Мозз і нас повели всередину. Через арку, через широченний коридор, і потім прямісінько у великий турболіфт, що рвонув вверх настільки швидко, що якби не гасники інерції, ми би вже лежали на підлозі. Швидкість я оцінив завдяки вікну, через яке виднілося місто. Досить високо, щоб сюди не змогли потрапити вуличні банди. Тим паче такого типу.

— Цікаво, — задумливо вирвалося з мене. — А як викрадачі сюди потрапили?

Мовчанка. Закотивши очі, я торкнувся підборіддя та поглянув на головного слугу.

— Все від дроїда дізнаєтесь, — буркнув він, миттєво відвівши від мене погляд.

— Ми вас запитуємо, — гримнула Естель. — Сер.

— Прилетіли на двох аерокарах, вони знищили охорону, і після короткої бійки забрали дітей господині, — шанобливо відповів більш спокійний арканіанин. Висота, тим часом, постійно збільшувалась.

— Відслідкувати вдалося? — запитала Орнелла.

— Ні, — стиснувши зуби, відрубав головний. Не треба було лізти у його ауру, щоб відчути палючу зневагу. Постава, манери, стиль розмови… Ще вчора він, звісно, вів би себе інакше перед джедаями. Але ж ми лише якісь детективи.

— Злодії знищили сканери, — м’яко додав другий слуга. Ліфт зупинився, і двері відчинилися. Цього разу справа. — Прошу вас бути поблажливими з господинею, вона дуже хвилюється.

І вказав на коридор, в якому я відчув себе неначе у віп-зоні Сенату. Все тут кричало про розкіш, починаючи від ратритетних артефактів, і закінчуючи диванами зі змінною м’якістю. Все кругле, гладке, блискуче.

— Леді Міо чекає на вас у кімнаті для гостей, — поважно промовив головний слуга. Коли ж Ікріт Нірал підвела платформу в центр коридору, та дістала дроїда ОО-3, він напружився. — І нічого не чіпайте.

— Ми знаємо, як працювати, — відрізала Мозз. — Продовжуй, Нірал. Відскануйте всі апартаменти. Проведіть аналіз крові та змоделюйте події.

Нірал, посміхнувшись, кинула і відпустила маленьку летючу “тарілку”, яка легко зашипіла, активувавши свої мініатюрні антиграви.

— Привіт, ОО-3. Літай за стандартною процедурою, — тепло промовила дівчина, і робот, пискнувши щось вдячне, полетів по своїх справах, активувавши просторовий сканер. Ось він, бич нашої цивілізації — суб’єктивізація дроїдів. Ми їх бережемо, піклуємось про них, а їх потім перепрошивають і все, прощавай.

Похитавши головою, Орнелла теж посміхнулася та поглянула на мене.

— Ти зі мною?

— Авжеж, — кивнув я та пішов наліво, до вказаної слугами кімнати. Ну, як кімнати. Палацу цілого, скоріше. Кожен елемент інтер’єру, що стояв у цих хоромах, коштував більше, ніж вся квартира Ларіана. Опинившись там, ми відразу підпали під нищівний погляд самої Акви Міо. Наче геонозійська гієна, вона впилася в нас білими очима, випромінюючи гнів та роздратування.

— Наші діти вкрадені, наш дім пограбовано, наші слуги — вбиті. Хтось має за це відповісти, — зухвало мовила вона, задерши носа та тримаючи бокал на відстані від себе. Обтягуюча сукня з нанотканини, що підкреслювала її природну фігуру, була вкрита блистками, нагадуючи сипучий сніг під сонцем. З подібною особою спілкуватися треба обережно. Особливо, якщо вона говорить про себе в множині.

— Наша команда вже розпочата розслідування, — мовив я.

— Ми вимагаємо інформацію про кожен крок, — холодно видала Міо.

— Неодмінно надішлемо, — вирвалося з мене.

— Тоді можете тут походити… тільки нічого не чіпайте, — додала арканіанка, та відпивши з бокалу, махнула вільною рукою. За мить прийшов слуга та забрав на підніс склянку. 

І знову я згадав про свій голод.

— Наразі наш дроїд сканує приміщення. Як тільки він закінчить, детективи дослідять кожну краплю крові та сліди пострілів, — розповідала Мозз. — На основі цих даних та відео з камер, ми зможемо повністю змоделювати злочин та знайти виконавців. Вам вже надсилали вимоги?

У відповідь на це Аква напружено махнула нам рукою та рушила з приміщення до ліфту, обходячи нашу команду десятою дорогою. Там її вже зустріли кілька інших слуг, і потім двері зачинилися. Це, я так зрозумів, означало “ні”.

Орнелла Мозз закотила очі та пирхнула вверх, потурбувавши зачіску. На нас чекало довге сканування.

Вечір настав дуже швидко. Навіть, неочікувано швидко. Провівши весь день у апартаментах Акви Міо, я тільки й був занятий тим, що слідкував за роботою детективів. Пробайдикувавши перші три години, поки ОО-3 “досліджував” апартаменти, вони перейшли до індивідуальної перевірки. Кожна пляма була перевірена, кожен органічний слід — відсканований, а завдяки дроїду обпалені сліди від влучень можна було ще й перевірити на напрямок. Я ж просто ходив між констеблями, слідкуючи за їхньою роботою, поки не помітив, що сонце сховалося за горизонтом, а у апартаментах увімкнулося м’яке тьмяне освітлення.

Рівно двадцять чотири години тому клони вдерлися у Храм та знищили майже всіх, хто там був. Рівно стільки часу пройшло з моменту мого розставання з Анорою та Вараном. Спостерігаючи за темним Храмом, освітлення якого більше не працювало, я ледве стримував внутрішній крик. Мені ж повезло, на відміну від всіх інших. Коті повезло з його крейсером. Але джедаї на планеті тепер змушені ховатися від тих, хто раніше їх любив. Віднині в новинах нас поливали брудом. Величезні мітинги збиралися в підтримку знищення членів Ордену. Люди обожнювали Палпатіна, вони його ледве не боготворили. “Ох, дивіться, який хоробрий чоловік! Кинув виклик мерзенним джедаям!”.

*Тримайся, молодший*, — пролунав в голові голос Лангара. Тепло його присутності вчасно відвернуло мене від сліз, припинивши тихий плач ще до його початку.

"Які ж сліпі ми були", — промайнуло в голові, але колишній вчитель не повернувся. Додати б йому якусь закономірність поведінки.

— Сумуєте, серж? — озвалася з-за спини дівочий голос. Повернувшись, я побачив Естель з вимкненим дроїдом-тарілкою в руці.

— Чому ти так вирішила? — різко запитав я, на що мандалорка знизала плечима. Така собі спроба натякнути на свою чутливість, і при цьому не розпатякати це всім навколо.

— Здалося, напевно, — лукаво видала вона та рушила до коридору, залишивши мене одного біля вікна. "О так, ти не змінилася", — подумав я та пішов за нею. Діставшись команди, я оглянув втомлених детективів. Мозз ще годину тому полетіла звідси, залишивши мене за старшого.

— Узагальнимо результати? — запитав я, на що Нірал протерла очі та поглянула на яскравий екран свого планшету.

— Вимог ніхто не надсилав, — мляво мовила вона. — При нападі використовувалися бластери без маркування.

— Камери встановили приналежність нападників до рас людей, забраків, а також одного родіанця, — бадьоро додав Ростер. — Знайдена кров належить родіанцю, але в базі його немає.

— Вони прибули на крадених аерокарах. Їх вже знайшов патруль з 139-го відділку, але салони виявилися стерильними, — продовжила Естель-Натара. — Де вони були, і що робили — невідомо.

— Допит слуг теж нічого не дав, на перший погляд. Ніхто з них тут не був в момент нападу, а ті, хто застав напад, були добиті контрольними пострілами у голову, — закінчив доповідь Сід. — Славнозвісний дроїд теж не сказав нічого нового.

— Надто гучно для професіоналів, — подумав я вголос. — Але і дуже високо для банд.

— Якщо це “Куат Драйв”, тоді причиною є конкуренція, — припустила Нірал.

— В такому випадку цим має займатися Гвардія, а не ми, — кинув Ростер.

— Клонів більше джедаї хвилюють, — виплюнула Естель, кинувши на мене холодний погляд. — Що скажете, серж?

— Тут ми закінчили. Збираємо речі, і до відділку, — відповів я, подумки дякуючи Лангару за всі уроки, які він мені надав за роки навчання. 

Почувши мою відповідь, детективи різко ожили та почали складати речі на платформу. Естель швидко поклала ОО-3 у металеву скриню, та прийнялася допомагати іншим.

А тим часом шолом зашипів зсередини.

“Це Ларіан. Як справи, Текіре?”, — запитав голос капітан-інспектора.

— Зібрали інформацію та речдоки. Веземо у відділок, — похмуро відповів я.

“Чудово. Хороший перший день, сержанте. Вибирайте напарника”, — відказав Ларіан, і лінія вимкнулася. 

— Ест… кхм… Натаро, підійди, будь-ласка, — мовив я, і дівчина піднявши брови, швидко опинилася поруч. — Будеш моїм напарником?

Піднявши брови, мандалорка театрально прочистила горло, відвівши погляд, потім ледве помітно кивнула.

— Так, серж, звісно, — мовила вона. Отримавши від неї згоду, я помітив, що все вже складено. Слуга, що стояв біля ліфту, натиснув на панель, і двері відчинилися.

— Покваптеся, леді Міо чекає, — відсторонено сказав він, поки ми проходили повз. Мав він на увазі, щоб ми скоріше покинули будівлю, чи знайшли дітей, навіть я сказати не міг. Ми їхали ліфтом мовчки, аж поки не вийшли у короткий коридор, за яким нас вже чекав шум міста, вітер, а також заздалегідь викликаний поліцеський шаттл. Пілот, побачивши нас, миттєво заліз у кабіну та увімкнув двигуни.

“Летимо додому?”, — запитав він через динамік, коли ми піднялися на борт.

— Так, до 221-го, — відповів я. Шаттл здригнувся та відірвався від поверхні майданчика, а за кілька секунд громада хмарочоса зникла, відкривши нам вид на невимовно величезне місто. Цього разу на край сіли всі, крім мене. Естель та Ростер зліва, а Нірал з Сідом — справа. Я ж залишився стояти, дивлячись на темний Храм джедаїв та порожній Храмовий район. Населення з нього, за словами журналістів, насильно виселили. Подекуди там були і вуличні бої, але клони легко з цим впоралися.

Але моїх нових підлеглих це не хвилювало, за вийнятком мандалорки, що часто кидала туди оцінюючі погляди.

— Вечірній вітерець, люди! — видала Нірал, розклавши руки в сторони.

— Дивись не впади, ластівко, — посміхаючись, видав Сід, легко тицнувши їй в плече кулаком. Думки про розслідування зникли. Я відчував це у їхніх аурах. Тепер там панувала радість відпочинку та спокій. Для них Орден джедаїв був чимось далеким, таємничим. Якісь небожителі щось там робили, а потім виявилися непотрібними. Жоден з команди, напевно, ніколи не бачив джедая в очі, і тому ті емоції, що відчував я, у них з’явитися не могли. Навіть Естель не могла осягнути всього масштабу катастрофи.

*Увага, увага! Бойова тривога! Код Аурек-Нуль! Всім членам Ордену наказано прориватися у Головний вестибюль!*

Стиснувшись від різкого припливу спогадів, я заплющив очі.

*Що тепер робити? Як бути?!*.

Анора… Вона десь там, на нижніх рівнях…

*Ша-а-а-аде-е-е!*.

"Немає емоцій — є спокій", — подумав я, виводячи себе зі стану шоку.

*Усім джедаям на Корусанті. Це повідомлення має залишитися без відповіді. Говорить майстер Лайнур Горн. Орден розгромлено. Республіка припинила існування. Тисячі наших братів та сестер загинули*.

Стиснувши зуби, я знову повторив Кодекс, цього разу заспокоївшись. Темрява навколо стала непрогляданою, і мені ледве вдавалося триматися Світла при з’єднанні з Силою. 

Тим часом, ми пролетіли кілька мегаблоків, і врешті шаттл почав поступове зниження, наближаючись до “Орхідеї”. Її дахи поступово збільшувалися, і на стінах вже виднілося світло від вікон. 

— Двадцята вечора, панове, — позіхнувши, повідомила Нірал. — Наш робочий день скінчився.

— Завтра у нас що? Середа? — буденно запитав Ростер.

— Еге ж, — відповів Сід. Мовчала тільки Естель, що сумно дивилася в сторону мегаблоку. Причину такої поведінки я відчути, на диво, не зміг.

Через кілька секунд під шаттлом з’явилася платформа, і загальмувавши, він м’яко приземлився у самому її центрі.

“Дім, милий дім. Всім гарного вечора”, — пролунав голос пілота. Двигуни вимкнулися, і відтепер ми чули лише власні рухи та шум міста.

Наступні п’ятнадцять хвилин ми провели, повертаючи обладнання на місце та складаючи блоки даних у залі відділу. Ростер, Нірал, Естель-Натара, Сід, і я. Ось така вона, команда 2. Спрацювали швидко, все прибрали.

А потім, переодягнувшись у цивільний одяг, покинули приміщення.

— Завтра прийду раніше, — мовив Ростер, поки мандалорка показувала мені код доступу до дверей. 33435.

— Хочеш більше зробити? — запитала Нірал.

— Сім’я на курорті, вдома робити нічого, — відповів детектив. Кивнувши напарниці, я вирівнявся, і ми рушили назовні однією групою. Коридор прямо, коридор, вліво, і ось, вийшли ми не на променад перед входом, а у великий гараж зі спідерами, аерокарами та іншим особистим транспортом. Тут ми зупинилися та стали колом біля арки. 

— Як вам перший день, серж? — запитав Ростер.

— Незвично після “Чорного сонця”, — хмикнув я, граючи свою роль. 

— Нічого, ми вам все нагадаємо, — дружелюбно поплескавши мене по рукаву, видала Нірал та азартно переглянулася з Сідом. Тільки зараз, придивившись, я побачив між цими двома тоненький зв’язок. Відволікаючись на Естель весь день, я навіть цього не помітив. Така невинна помилка, але якщо допустити подібне у більш критичній ситуації, мені настане кінець. Головне, щоб роман не заважав цим двом працювати.

— Тоді до завтра, командо 2? — озвався я, закінчуючи наш день.

— Авжеж, — кинув Ростер, і підійшовши до коричневого закритого аерокару, що висів на антигравах, відчинив його дверцята.

— Сімейний, — усміхнено вирвалося з мене, на що детектив хмикнув, і поправивши свою жовту куртку, сів всередину. Махнувши нам рукою, він натиснув на газ, і його транспорт вилетів з гаражу у повітряний простір широченної западини.

— Бувайте! — гукнула Нірал. Поглянувши в її сторону, я побачив дешевенький мотоспідер, за кермом якого сидів Сід, а дівчина, обхопивши його за спину, притислася до неї та широко посміхалася.

За мить рвонули вперед і вони. Останнє, що я побачив, це вільне руде волосся детективки, що розвивалося на зустрічному повітряному потоці.

— Підвезти? — запитала Естель, сідаючи на свій спідер та одягаючи шолом з окулярами. Лізти нагору через кілька ліфтів та вулиць у мене настрою не було, тож я смиренно погодився. 

Як тільки я сів за нею, спідер зашумів, і давши легкий газ, Естель вивела нас з гаражу, а потім, сповільнившись, озирнулася на мене.

— Ну що, Лантере, до капітана?

— Куди ж ще…

— Високо йдете, серж, — іронічно пожартувала дівчина, натискаючи на праву педаль. Спідер зашумів сильніше і почав поступовий зліт вверх.

— Як тільки знайду собі постійне житло, залишу його в спокої.

Минуло кілька хвилин, і ось, моєму погляду відкрився маленький променад з двома сумуючими охоронцями. Естель завела спідер рівно на нього, і коли я зліз, потисла мені руку. Її аура, тим не менш, досі залишалася сірою. Порожньою, навіть. 

Кивнувши їй, я вже зібрався йти до ліфту, як раптом мого розуму щось торкнулося.

— Шаде! — кинула Естель Візсла, запускаючи двигун. Оглянувшись, я побачив на її обличчі легкий смуток, а аура знову квітла різними емоціями. — Співчуваю, справді.

І натиснувши на газ, рвонула в сторону западини.

Дивлячись їй услід, я прикусив губу від усвідомлення того, на яких соплях тримається моє прикриття. Втім, довго стояти там мені не довелося. 

“Вставте контрольний чип”, — пролунало зі сторони ліфту, і я, зітхнувши та струснувши головою, пройшов перевірку. Вже за кілька хвилин переді мною постали двері апартаментів 31-22-2. 

Вважати це місце домом я не збирався, але Ларіан заслуговував на мою подяку. Як саме вона має проявитися, мені поки не було відомо, але все моє єство казало про те, що ризик має оплачуватись.

І я, хмикнувши, торкнувся долонею двері, відчувши всередині абсолютну тишу та тільки одну живу істоту. "Гаразд, Ларіан вже повернувся", — промайнуло в голові. Коротке натискання на панель, і прохід з легким шумом відчинився. Зі сторони кабінету пролунала пересторога.

— Це Текір Дейген! — гукнув я псевдонімом. Ларіан розслабився.

— Двері зачинити не забудьте! — пролунало з кабінету.

— Авжеж, сер! — вирвалося з мене. Легкий рух рукою, і внаслідок дотику Силою до панелі, прохід заблокувався. Перевіривши наявність світлового меча під шафою, я повільно зайшов у кабінет, побачивши за столом капітан-інспектора Ларіана.

— Шукаю вам житло, — коротко сказав він. — Це складно, якщо ми хочемо щось цивілізоване. Зайві підозри вам не потрібні.

— Дякую, інспекторе, — вдячно сказав я, підійшовши до стінки з великим дисплеєм, що зображав список відкритих поліційних справ. Побачивши напрям моєї уваги, капітан відірвався від планшетів.

— Що скажете про справу? Лангар мав вас чомусь навчити, — різко запитав Ларіан.

— “Верфі Куату” всю свою історію генерували проблеми. Дивно, що вони взагалі взяли до себе інородку, — відказав я, побачивши портрет Міо у маленькій рамці в списку постраждалих.

— Маєш рацію, аристократи з Десятки тільки людей і вважають розумними істотами, — додав інспектор. 

— Расисти зустріли расистів. Доведеться копнути глибше, — коротко вирвалося з мене. — Але поки мені треба зібратися з думками.

— Звісно, відпочивайте, — підтвердив чоловік. Ми потисли руки, і я пішов у коридор, де відразу сів біля шафи. Тільки тут, тільки тепер, я зміг розслабитись та сісти на підлогу, щоб помедитувати. 

Спочатку розім’яв кінцівки. Потім відчув близьку присутність фокусуючого кристала з меча, і нарешті впав у світ Сили. 

Яскраві лінії оточували мене, поєднуючи з безліччю живих істот навколо. Вони існували у темряві, непроглядній та неприємній. І це спочатку здавалося досить спокійним. Палпатін може і вмів закрити все нею, але не остаточно.

Сконцентрувавшись ще раз, я придивився до істот в усіх сторонах, але раптом відчув на собі якийсь вплив. Серце забилося, тіло скувало, руки затремтіли. Я спробував вийти з медитації, але мені завадила чиясь жахлива воля.

Старий, повний ненависті голос в’ївся у мою свідомість, насильно утримуючи мене у стані медитації. Але тепер вона не заспокоювала, а навпаки, підігрівала емоції, викликала холодну лють. Сріблясті лінії навколо зникли, замінившись на непроглядну темряву. Енергії Темної сторони оточували мене з усіх сторін, і слова, повні ненависті, рвалися у мою голову.

*Нвул таш. Дзвол шасот'кун (Спокій — це брехня, є тільки пристрасть). Шасот'джонту чатсатул ну тіук (З пристрастю я отримую силу). Тіукджонту чатсатул ну мідван (З силою я отримую могутність). Мідван'джонту часатсул ну аша (З могутністю я отримую перемогу). Ашаджонту котсвінот ітсу нуйак (З перемогою мої пута рвуться). Вонокш Кьясік нун (Сила звільнить мене)*, — безупинно лунало в голові. Противний, неприродний, жахливий Кодекс ситхів лунав у Силі, викликаючи цілий коктейль емоцій та змушуючи мої кінцівки тремтіти, а дихання — збиватися. Я всіма силами намагався вирватися з медитації, але воля Палпатіна мене стримувала. І що найжахливіше, не тільки його. Злість, ненависть, відчай, горе, могутніші за нього, ледве не вивертали мене навиворіт. Я впізнав їхній характер, впізнав емоції.

Скайвокер.

Кількома поверхами нижче дівчата танцювали диско. Молоді, беззахисні, безтурботні. У них проти мене жодного шансу. Треба просто вийти, схопити усіх, довести, що у них є володар. Заволодіти ними, вбити незгодних.

*Не ведися, Шаде*, — пролунав знайомий м’який голос. Вчитель. Лангар. Старий друг. Сконцентрувавшись на його голосі, залишки мого здорового глузду схопилися з можливість.

*Візьми їх, джедаю, і твоя подорож на Темну сторону почнеться з тріумфу*, — відказав голос новоявленого Імператора. Він подвоювався, потроювався, пожирав мою волю. Він розповсюджувався всім Корусантом, падаючи на кожного джедая. Я це знав. Підсвідомо.

Але ж які вони жалюгідні. Треба лише вийти з кімнати та покарати за радість. Піддатися люті.

*Шаде!*, — пролунав голос вчителя, знову повернувши мені частину свідомості. Цього разу я не збирався здаватися, незважаючи на дикий, зловісний сміх Палпатіна у самій Силі.

— Немає емоцій — є спокій. Немає невігластва — є знання. Немає пристрастей — є безтурботність. Немає хаосу — є гармонія. Немає смерті — є Сила. Я адепт Ашли, я відкидаю спокуси Богану, — в паніці протараторив я, і різко здригнувшись, вилетів з медитації, важко впавши на підлогу зі збитим диханням. Висновок залишався один — медитація більше не була безпечною.

Пересилюючи себе, я скочив на ноги, та дивлячись у сторони, зрозумів, що крім мене ніхто не відчув те, що сталося. Ларіан спокійно працював у кабінеті, а сусіди — жили своїм життям.

Та більше на місці сидіти я не міг, і через годину вже стояв на краю даху, тримаючи при собі свій меч. Поруч зі мною висів над поверхнею скромний спідер інспектора, що мирно гудів, не привертаючи зайвої уваги.

Сюди ж я прийшов не тільки для заспокоєння. Взявши у Ларіана назад свій джедайський комунікатор, я увімкнув сканування частот, і тепер слухав порожній шум в надії, що хтось відізветься. А коли це набридло, перекинувся на частоти ССП, відразу опинившись серед балаканини, повідомлень про погоні, та різних не надто важливих сповіщень.

Найближчим часом довелося мовчки спостерігати за нічним життям. За тим, як аеротраси повняться спідерами, як в небі висить одинокий “Венатор”, глузливо демонструючи республіканські розпізнавальні знаки. "Якими вони стануть тепер?", — лунало в голові. Ситхи ніколи не любили республіканську кольористість. 

Врешті я сів у тіні, увійшовши в медитацію та почавши змінювати частоти в комунікаторі відповідно до коливань Сили. Вона підсилювала мені інтуїцію, дозволяла передбачати, що пролунає на наступній. Врешті, це дало свої плоди, коли з динаміку пролунали тривожні, але довгоочікувані слова.

“Говорить диспетчерська “Альфа”! Увага всім патрулям на гіперрівні 4, сектор 12С! Найманці проводять погоню за джедаями! Не заважати! Повторюю, не заважати!”.

Зіщулившись, я витріщився на западину. 

"Де це?", — задумався я. Головою пробіглися міські плани, які мене змушував вчити Лангар ще у дитинстві. Відповідь надійшла сама собою. Спочатку “портал”, потім на північ.

Відчувши приплив енергії, я видихнув, і сівши на спідер, одягнув окуляри. Ще мить, і він рвонув вперед, несучи мене від даху “Орхідеї”.

Починався найважливіший етап. Я мав рятувати джедаїв. Рятувати Анору. Рятувати Варана. А потім покинути цю кляту планету.

Chapter Text

І знову нічний Корусант. І знову я один. Але цього разу я не ховався, а напряму летів на допомогу джедаям. Варан, Анора, або інший джедай, потребували спасіння. Це був шалений ризик, і для мене, і для Ларіана.

Але я летів. Спочатку над западиною, потім, приєднавшись до аеротраси, гнав між спідерами до найближчої “ями”. Вони шуміли навколо, гуділи, сигналили. Хтось махав мені рукою, щоб я сповільнився, але у відповідь був лише ігнор. На висоті кілометра над дахами мегаблоків, між височенними хмарочосами, мені вдалося дістатися “ями”. І там знову запрацював комунікатор.

“Говорить диспетчерська “Альфа”! Джедаї у секторі 12Б! Забороняється заважати переслідуванню!”.

— Пішли ви, — буркнув я, та кинувши короткий погляд вниз, у темряву нижніх рівнів, різко нахилив носа та відсунув від себе кермо. Спідер відреагував блискавично. Неначе хижий птах, він рвонув вниз з такою швидкістю, що я ледве на ньому втримався, додаючи практичності капітана кілька додаткових балів.

Тим часом, дахи мегаблоків стрімко наближалися, як і наповнений різного роду транспортом широченний круглий портал. Там спускалися та підіймалися навіть вантажні кораблі. Що тут вже казати про більш малі, між якими мені довелося маневрувати при потраплянні у неї. 

Весь цей час ССП дуже вчасно повідомляло про пересування тих, хто потребував спасіння. Якщо я не помилявся, то рухалися вони все таки на захід. Зорієнтуватися на місцевості виявилося не важко, але спочатку довелось дістатися шостого гіперрівня, що був на добрячій глибині, а це кілометри спуску. 

Невдовзі вертикальний тунель з численними ангарами не зник, замінившись у широченний відкритий простір, гіперрівень 4. Висотою в кілька кілометрів, він нагадував свого верхнього побратима, але замість неба відвідувача чекала темна стеля. З неї виступали зворотні хмарочоси, що досить нетривіально висіли біля повноцінних висоток. Між всіма цими будівлями пролягали свої аеротраси, з більш дешевим транспортом, але в не меншій кількості. Крім того, мегаблоки знизу виглядали теж набагато бідніше. Жодних садочків на дахах, тільки труби, купа вогників, а також електромагістралі. І все це між ще одним видом висотки, що зустрічається тільки тут. Якийсь геній нетривіально назвав її “стелечосом”. Фактично — це житлова колона шириною до кілометра, що починається знизу серед мегаблоків, та закінчується на самій стелі, між висячими висотками. 

І весь цей антураж поєднувався з тим, що мені треба було знайти сектор, у якому відбувається гонитва. Звісно, про слідування аеротрасам не йшло навіть мови. Я гнав вперед, в сторону “дванадцятих” секторів, лише іноді ховаючись від допитливих колег з ССП серед аерокарів. 

Аж ось, оминаючи черговий стелечос, я побачив вдалечі, далеко знизу, стрілянину.

“Говорить диспетчерська “Альфа”! Джедаї у секторі 12А!”.

— Дякую, — хрипло видав я, і зіщулившись в окулярах, придивився до місця подій, але майже нічого не побачив. "Гаразд, треба підлетіти", — промайнуло в голові. Натиснувши на кремо, я знову розігнався, але цього разу спрямував носа прямо туди. Не вверх, не вниз, а чітко по діагоналі. У темряву провулків. 

Минуло кілька хвилин, і незважаючи на зустрічний потік повітря, мені вдалося розгледіти один маленький спідер, за яким гналися відразу шестеро водіїв, а також двоє на джетпаках. Повний набір мисливців за головами, я би сказав.

Проте найбільше мене схвилював тільки один гнаний. Диспетчер повідомляв про “джедаїв”, тобто у множині, а тут був лише один. “Варан чи Анора?”, — промайнуло в голові. Відчуття досади наповнило мене, бо це означало, що я запізнився. Не врятував мінімум одного. Ці думки викликали нові вирази в голові. Мертвий Варан, мертві Анора, що лежать у провулку з випаленими дірками у тілах, а над ними радіють мисливці.

"Немає емоцій — є спокій", — подумав я, повертаючи себе у тонус. Цьому заважав ще й голод, постійно нагадуючи мені останній обід у Храмі. Тридцять дві години тому я сидів з друзями…

— Немає емоцій — є спокій, — вимовив я, знову відчувши на собі приплив емоцій, що притягували енергії Богану.

Вирвавшись з пут меланхолії, я був вже достатньо близько, щоб побачити тільки одну людину на спідері. І що гірше, він димів. Джедай падав у темряву мегаблоку гіперрівня 4, наче погано намальована пляма. Він прямував туди, де панують банди і такі ж найманці. Туди, куди ССП заходить тільки на свята, а відділки добре укріплені.

В трьохстах метрів від найвищого даху я побачив, як джедайський спідер пірнув у темряву. Переслідувачі, звісно, зробили те саме, і вже наступної миті там стався добрячий спалах, На жаль, шум спідера не дав почути, що там сталося.

Тримаючи розум холодним, я різко загальмував перед самим дахом, та відлетівши вправо, також пірнув у западину. Почався новий спуск. З обох боків мене оточували світлі вікна, балкони, та подекуди музика. Але тепер, знаючи, куди рухатись, я летів до цілі, спостерігаючи далеко перед собою спалахи від бластерного вогню. Більше деталей могло би відкритися через Силу, але її активне використання несло в собі неприємні ризики через Темряву. Довелося покладатися на старі добрі фізичні відчуття та слабке відлуння в Силі. Проте навіть так я відчув попереду і жагу вбивства, і помсти, і навіть страх. Джедай боявся.

В мить, коли моєму погляду відкрилася широка площа на дні прірви, я різко потягнув носа вверх, вирівнявши політ так, щоб не торкатися голів пішоходів. В цей момент далеко попереду стався вибух, і здригнувшись від перспективи провалу, я нахилився вперед, щоб покращити аеродинаміку. Про потенційні проблеми натякало і інше: зі сторони бою масово тікали нажахані цивільні. Дешевий одяг, дешеві транспорти, зброя на поясах… але, як і на верхніх рівнях, тут боялися смерті. Місцеві бігли від гонитви так, наче там з’явився особисто Палпатін, вбиваючи кожного зустрічного.

Проте спалахи дуже швидко зникли, і передчуваючи недобре, я прискорився. Майже відразу мені на очі натрапили всі шість спідерів. Висячи півколом, вони закрили собою темний бічний провулок, на вході у яких лежав ще один. Його двигун палав, а кермо вже встигло розплавитись. Так чи інакше, а тепер звуки бою лунали з глибини провулку, як і сильні емоції, що його супроводжують.

Я не став залишати тут свій транспорт, і натомість повернув вліво та дав повний вперед. Виживання втікача залежало тепер виключно від мене.

Минула хвилина, минуло дві, аж раптом на перехресті виникла ціла ватага переслідувачів. Шестеро стрілків з автоматичними бластерами та двоє мандалорців з тонкими фігурами. Цих двох жінок я позначив у своїй голові в якості пріоритетних цілей. Наш історичний ворог добре знав слабкості джедаїв.

Але до них було ще метрів тридцять. Всі вони щодуху бігли вперед, і коли я нарешті досягнув задніх стрілків, попереду замаякувала стіна. Джедая загнали у тупик.

— Оточити! — пролунав чийсь крик за мить до того, як я схопив з поясної сумки холодне руків’я світлового меча. Час навколо сповільнився, і заплющивши на мить очі, я відчув часте серцебиття ворогів, відчув їхній тріумф, відчув жагу смерті. 

Наступні події сталися блискавично: пролетівши спідером в спину найближчого стрілка, я за мить до удару повернувся боком. Цією частиною транспорт і вгатив по ньому, через що найманець з гучним хрустом відлетів на добрий десяток метрів та завмер навіки.

Синій світловий клинок вирвався з руків’я. Я зістрибнув зі спідера, та скориставшись фактором несподіванки, рубонув мечем другого. Поки його дві половинки падали, на фоні пролунали відразу два звуки активації світлового меча, а наступної миті на ошелешених найманців налетів вихор з зеленого та блакитного сяйва, від якого несло горем та ненавистю.

В цей критичний момент джедай опинився у вразливому положенні, бо мандалорки використали джетпаки, здійнявшись у повітря. Їхні аури сповнилися холодною рішучістю. 

"Збираються навести ракети", — промайнуло в голові. Звісно, всі джедаї останніх років вивчали хід бою на Галідраані, де саме ця зброя нанесла нашим добрячих втрат. Повторяти помилку тих днів я не збирався, як і давати шансів варваркам у зелених бескарових обладунках. Користуючись їхньою розгубленістю через моє прибуття, я ухилився від невдалого удару прикладом від одного з найманців, та простягнувши руку, притягнув одну з мандалорок вниз, вдаривши її об землю. А потім, не звертаючи уваги на спричинений джедаєм безлад навколо, стрибнув вперед, виставивши меча перед собою. Намагаючись закінчити бій якнайшвидше, я цілився їй у серце, але за мить до удару волосини на потилиці стали дибки. Відчувши небезпеку, я вчасно виставив меча вище, щоб відбити три жовті енергозаряди, через що пропустив можливість вбити першу маналорку. 

Зімкнувши щелепу, мені довелося завчасно приземлитися, щоб краще відбивати наступні постріли, які вже робили обидві варварки. Неабияк в цьому допомагав мені мій Шиєн. Цей стиль ідеально підходив для боротьби зі стрілками, дозволяючи відбивати постріли назад у них. Його кредо — використай зброю ворогів проти них самих.

Але моїми ворогами були мандалорки, а не аби хто. Добре треновані, з гарними рефлексами. В більшості випадків вони легко ухилялися від відбитих зарядів, або ловили їх бескаром. Це мене ще більше напружувало, і коли я вчергове відчув траєкторію снаряду та розрахував рух меча, а потім виставив його, результат не змінився. Заряд влучив у лезо, відбився та влетів у нагрудну пластину найближчої мандалорки, створивши стовп іскор та брудний шум від розсіювання енергії. Це починало набридати.

Віддавши себе Силі та огорнувшись її енергіями, темними і світлими, я спрямував долоню на варварку. Перш, ніж вона встигла навіть крикнути, я притягнув її до себе, виставивши на траєкторії польоту синє вістря світлового меча. За секунду пролунало шипіння пропаленої плоті, коли клинок увійшов мандалорці в живіт, пробив шлунок та вирвався зі спини назовні, проштрикнувши її, наче масло.

— Ах… — видихнула крізь шолом жінка, схопившись за рану. Вона затремтіла, її дихання збилося, але мене вже поруч не було. Відчуваючи, як життя покидає тіло варварки, я вгамував свої емоції. На коротку мить вимкнувши лезо, щоб тіло мандалорки вільно впало, я почав повільний наступ на її подругу, методично відбиваючи все нові й нові постріли. Клинок паралельно вверх, вертикально вправо, горизонтально вліво, і так далі по колу. Якісь заряди відлітали в сторону, а якимись я намагався вицілити вразливі частини тіла мандалорки, не прикриті бескаром — між животом та поясом, стики на передпліччі, а також шия. Та щоразу їй вдавалося ухилитись або зловити бронею. 

Незважаючи на сумнівні успіхи, нею майже повністю оволоділи страх та невпевненість. Я бачив, як тремтіли її руки та косилися ноги. Відчував бажання негайно увімкнути джетпак та втекти. Але щось не давало їй це зробити. Ідеї? Так звана мандалорська “честь”? Ненависть? Вона палила, наче скажена.

Довелося визнати, що досвід мій невеликий, і лицарем я став лише три дні тому. Точно передбачити ухильні маневри мандалорки я не міг, тож довелося працювати грубою силою. Прискорившись, я швидко дістався да неї, та перш, ніж вона встигла дістати дюрасталевий клинок, зробив хибний випад вліво, одночасно щосили заїхавши ногою у слабо прикриту колінну чашечку. 

Болісний крик варварки рознісся провулком, але мене вже було не спинити. Сконентрувавшись на потоках Сили, я виставив вперед обидві долоні та пустив крізь них настільки потужну телекінетичну хвилю, що найманку щосили вдарило спиною в стіну, зробивши тріщину та сплющивши джетпак, з якого почало виливатися смердюче паливо. Хриплячи, вона повільно сіла на землю, стогнучи від болю. Мій бій скінчився.

Видихнувши, я поглянув вліво та побачив над мертвими тілами та їхніми шматками синьошкіру жінку у коричневій робі. Тримаючи в руках зелений та блакитний меч, вона ошалілими жовтими очима роздивлялася мене. В її аурі відчувалися, злість, горе, та неймовірна втома.

— Здається, переслідування припинене, — заспокоюючи свої нерви, мовив я та вимкнув меча. Врятована джедайка підійшла ближче, але в цей момент мандалорка на підлозі хрипнула та дістала бластерний пістолет, силкуючись прицілитися в мене. Закотивши очі, я вибив ногою зброю з її руки. 

— А ти наполеглива, — хрипнула джедайка, підходячи ближче. Нахилившись до варварки, вона зняла з неї шолома, відкриваючи нам коротке русе волосся та погляд, переповнений сумішшю люті та ненависті, відповіддю на який став холод джедайки. Іронічно, що якби не чутливість, Естель залюбки б доєдналася до цієї ватаги. 

Тримаючись за руків’я, я був готовий до будь-якої підлянки, але цього не знадобилося. Мандалорка більше не чинила спротиву.

— Чого чекаєш, джетіі? — хрипнула вона, повільно хитаючи головою.

— Ви холоднокровно вбили мого падавана, — басом промовила синьошкіра, блакитне лезо якої я почав потроху згадувати. Воно було досить рідкісним, і носила його точно Джокаста Ню, керівниця Архіву, але щоб ще хтось…

— Що ж, помстися, — браво видала мандалорка, поки джедайка повільно підносила світлове лезо до її шиї. В аурі відчулося вагання, емоції врятованої бурлили, наче окроп, але потім гармонія почала потроху повертатися. Клинок вимкнувся. Мого втручання не знадобилось.

— На твоє щастя, джедаї не вбивають беззбройних, — сказала вона та піднесла долоню до обличчя варварки. — Спи…

Закотивши очі, мандалорка відключилася та розслабила кінцівки.

І все ж, хто ця джедайка, що стала на ноги та окинула мене коротким поглядом? Синя шкіра, фіолетове волосся з гострокутним чубчиком, лукаві тьмяно-жовті зіниці, блакитні губи, та білі тату на обличчі у стилі нано. Типовий набір для зовнішності жителів планети Пантора.

В цей момент її ім’я виринуло з пам’яті, перелетівши на губи.

— Лицар-джедай Павія Патан-Джен, — вирвалося з мене, на що вона кивнула, кинувши погляд на руків’я в моїй долоні. Двадцятип’ятирічна лицарка сумно посміхнулася і видихнула, прибираючи зброю за пояс.

— Теж рада тебе бачити, Шаде, — мовила джедайка, остаточно мене розслабивши. — Вирішив не ховатися?

— Взагалі-то в основному займаюся якраз цим, — відказав я, і вказавши рукою в сторону спідера, нахилив туди голову. — Пропоную тікати звідси, поки нові мисливці не набігли.

І, як доказ наявності проблеми, знову запрацював поліційний комунікатор.

“Говорить диспетчерська “Альфа”! Обшукати сектор 12А! Підтвердити ліквідацію джедая!”.

— У мене багато запитань, — сказала Павія, поправляючи пояс та кваплячись за мною.

— На всі відповім, як тільки опинимось у безпеці, — вирвалося з мене. Добігши на місце, я відразу сів на спідер та увімкнув його двигун. 

— Зачекай! — гукнула джедайка, і швидко роздивившись по сторонах, зняла з себе пояс та робу, кинувши їх в мене. Потім, ледве не тремтячи від напруження, вона зняла чоботи, які мені теж вдалося спіймати. Час йшов, і невдовзі сюди мав прибути патруль ССП, або взагалі клони.

— Швидше! — нетерпляче гукнув я, і Павія, плюнувши на все, зірвала червону куртку з верхньої половинки мертвого найманця. Одягаючи її, лицарка скочила на спідер, де допомогла мені запакувати її гардероб у маленький відсік між мною та кермом. Тепер вона хоча б вже не нагадувала джедая.

— Вперед, вперед! — крикнула Павія, і різко розвернувши спідер, я повів його з провулка, а потім прямо вверх, зі западини. Між вікнами, між зацікавленими поглядами, що ніби вперше бачили мотоспідер. З усього, що було при нас, він виявився найбільш підозрілим, але залишати його тут і поміняти на інший я не збирався. Якщо транспорт Ларіана знайдуть біля місця сутички з джедаями, до нього почнуться питання.

Тому все, що ми могли зробити — це летіти вверх по діагоналі, щоб виринути на відкритий простір поодаль від місця бою. Ще вище назустріч нам прямували різноманітні цивільні спідери, що рухалися по своїх справах, нагадуючи мені, що життя продовжується. 

— Куди ми летимо?! — викрикнула, щоб перегукнути зустрічний потік повітря, Павія.

— На верхній! Там укриття!

— Ти жартуєш?! Це дуже погана ідея! Знизу безпечніше!

— Довірся мені! — вигукнув я. Цієї миті стіни мегаблоків по боках зникли, що означало виліт на відкритий простір гіперрівня 4. Та полегшення це не принесло. Зверху, наче яструби над ціллю, летіла четвірка ЛААТів, на повному форсажі прямуючи до місця сутички. В їхній присутності нам не залишилося нічого іншого, як вдавати звичайних громадян. Щоб це робити, ми мали негайно знайти аеротрасу.

Довірившись Силі, я придивився до простору навколо, поки нарешті не помітив довгу лінію з аерокарів та малих вантажників, що простягнулася від горизонту до горизонту на висоті кілометра над дахами мегаблоків.

Відчуваючи моральну підтримку від Павії, я сконцентрувався на цілі та попрямував спідер прямо туди. Це було грубим порушенням правил повітряного руху, але інакше у клонів був би час на наше виявлення. Найменша перевірка за рисами обличчя, і сині енергозаряди полетіли би в нас сотнями. Особливо вразливою була лицарка Патан-Джен з її білими тату на обличчі. Після втечі від них довелося б якнайшвидше позбутися.

Минуло кілька хвилин, а ми вже досягли аеротраси, де я зрівняв швидкість з усіма, щоб змішатися з натовпом. Сталося ж це якраз вчасно, бо вже через кілька секунд повз пролетіли два ЛААТи з увімкненими прожекторами, розносячи звуки своїх двигунів на весь простір. 

— Здається, пронесло! — гукнув я, завернувши голову вправо та ледве не вдарившись підборіддям у голову джедайки. 

— Я досі відчуваю небезпеку, — відказала вона, але настільки тихо, що я ледве розчув її слова. На щастя, наша швидкість тепер не була настільки високою, щоб не мати можливості спілкуватися. Зазвичай, звісно, пілоти спідерів та їхні пасажири одягають шоломи, під'єднані до комунікатора. Заможні, як мінімум, так і роблять. Але все це добро залишилося в особистому гаражі Ларіана. Далеко літати я не планував.

Тим не менш, почуте мене злегка схвилювало. Я почав швидко роздивлятися по сторонах, поки не відчув на потилиці нерівне дихання Павії, що притислася до мене ще сильніше, аби привернути до себе увагу. Від неї понесло обережністю та концентрацією.

— Ззаду, — сказала вона мені на вухо. Цієї миті я ледве втримався, щоб не зиркнути назад. Голод набирав силу, і мене все більше нервувала відсутність їжі у тілі, ледве не призводячи до неосмислених вчинків.

Довелося дивитися через маленьке дзеркало заднього виду за кермом, у якому я побачив, як до аеротраси пристали два ЛААТи. Один зліва, інший справа. 

“Прочісують”, — промайнуло в голові. Наступної миті бічні двері роз'їхалися, і канонерки збільшили тягу, повільно наздоганяючи нас. “Булькаючий” звук від їхніх двигунів став все гучнішим, поки правий борт майже не зрівнявся з нами, і крізь дзеркальце я не побачив ціле відділення клонів з червоними позначками Корусантської гвардії. Стовпившись у головному відсіку, вони пильно роздивлялися кожен аерокар, повз якого пролітав ЛААТ. За іронією долі, вони досі носили республіканські розпізнавальні знаки. Два дні минуло, а вони вже не означали підтримку. Лише смерть для неуважних адептів Ашли.

Раптом від Павії понесло хвилюванням. Шукаючи причину, я побачив біля інших аеротрас не один, не два, а цілі десятки канонерок. Вздовж і поперек вони пролітали повз цивільних. Одночасно вдалечі виявився рятівний портал, що вів на верхній рівень. Бажання рвонути туди напряму виявилося настільки сильним, що це помітила джедайка, вдаривши мене у живіт долонею.

"Немає емоцій — є спокій", — прочитав я подумки, заспокоюючи себе. Темрява навколо чинила запеклий спротив, але підтримка зробила свою справу. Якби зі мною був хтось інший, менш виважений та досвідчений, я міг би і піддатися паніці. Щоб відволіктися, я непомітно увімкнув поліційний комунікатор.

Проте повідомлення прозвучало у основному каналі.

“Говорить командування ССП! У надсекторі 12 гіперрівня 4, введено військове положення! Всім транспортам наказано негайно приземлитися для огляду!”.

— Ви жартуєте! — вирвалося з мене. Сфокусувавши погляд перед собою, я затремтів під перенапруження та тривоги. Увага сфокусувалася на тунелі, під яким якраз зібралися відразу два десятки ЛААТів. 

Найманці провалили роботу, і тепер за неї взялася армія. Взялася як слід. Не знаючи, що робити далі, я просто летів вперед, поки деякі аерокари навколо поступово покидали трассу. Весь цей час канонерки зліва та справа продовжували уважно вдивлятися в спідери. Клони спостерігали за діями та реакціями водіїв, і ось, коли ЛААТ справа порівнявся з нами, ми опинилися під пильним спостереженням.

"Немає емоцій — є спокій. Немає емоцій — є спокій. Немає емоцій — є спокій", — подумки повторював я, вперто не дивлячись на солдатів у білому. Їхня увага відчувалася, як і презирство зі зневагою. Але поки все це прямувало на мене, а не на Павію, тату якої могло стати нашою загибеллю.

Треба було щось зробити, і не знайшовши інших варіантів, я повільно відсторонився від керма. Відчуваючи абсолютне здивування зі сторони джедайки, мені вдалося дістати з кишені навушник та вставити його у вухо, незважаючи на тремтіння рук, яке я гасив читанням Кодексу.  

А далі зі знанням справи торкнувся пристрою, і почув шипіння.

— Диспетчерська “Альфа”, говорить сержант-інспектор Текір Дейген, особистий код 097275. Знаходжуся у надсекторі 12. Прошу дозволу покинути її, — вимовив я ледве не ниючим від паніки голосом. На цих словах з Павії виринула ціла хвиля щирого здивування, що відбилася на її долоні, що напружено стислася у кулак. Про прикриття я вирішив розповісти їй пізніше.

“Сержанте Дейгене, говорить “Альфа”. Увімкніть маяк”.

Зітхнувши, я без жодного ентузіазму торкнувся жовтої кнопки на комунікаторі. Він пискнув, і за мить кілька клонів вказали на мене пальцями.

“Сержанте, поясніть ціль вашого перебування на надсекторі 12 та пункт призначення”.

Ну ви даєте. Видихнувши, я смикнув губами, і зиркнувши на клонів, що тепер активно дивилися у свої планшети, ледве втримався, щоб не дати повний газ. Від цього вкотре відмовила мене Павія, поплескавши по животу долонями.

— Говорить Дейген. Проводжу розслідування щодо зникнення дітей Акви Міо. Прямую до 221-го відділку, — все ж відповів я. Піт на лобі ледве стримувався, серце билося, мов навіжене. Лівий ЛААТ вже встиг пролетіти повз, аерокари — розлетітися в сторони для посадки, але правий досі тримав увагу на нас.

“Сержанте Дейгене, чекайте”.

Ось тобі і рятувальна вилазка. Якщо мене викриють, життя Ларіана та Павії опиняться під катастрофічною загрозою. Ситхи протягом всієї своєї історії намагалися вбивати всіх, з ким джедаї мають справи. Всіх, хто їм допомагає та підтримує. Якщо це станеться, я ніколи не знайду ані Анору, ані Варана.

Тим часом, ми летіли на вже порожній аеротрасі у напрямку заблокованого вертикального тунелю. Увага клонів залишалася прикутою до нас, тож мало минути лише кілька хвилин перед тим, як вони звернуть увагу на Патан-Джен. Подих зупинився, очі фаталічно дивилися вперед.

“Сержанте Дейгене, вам надано дозвіл на виліт з надсектору 12”, — промовила диспетчерка. Відчувши різке полегшення, я ледве стримав довгий видих, зберігаючи кам’яне обличчя. — “Прямуйте до порталу 91”.

За мить клони відірвалися від нас, і ЛААТ, накрінившись вправо, полетів геть. Булькання його двигунів зникло разом з ним.

Заплющивши очі, я знову торкнувся навушника.

— Вас прийняв, Альфа. Кінець зв’язку, — вирвалося з мене. Відсунувши від себе кермо, я подав газу, і тепер, з більшою швидкістю, мені ніщо не завадило дістатися широкого вертикального тунелю, по обидва боки від якого стояли могутні скелечоси.

Цього разу клони не звернули на нас жодної уваги, і коли ми пролетіли повз них, вони віддавали пріоритет перевіркам вантажних кораблів, що зависли під входом. Підйом, в свою чергу, тривав спочатку досить повільно, але коли клони залишилися далеко знизу, я задер носа та дав повний газ.

Відчуваючи неймовірне полегшення в аурі Павії, я все ж не надто радів. Використання свого прикритя змусило мене обмовитись про пункт призначення, тож тепер мені справді доведеться завітати до відділку. Без відпочинку, без нормальної їжі. Знову.

Минуло кілька довгих хвилин, і вирвавшись з тунелю, я дістався однієї з аеротрас під відкритим небом та зірками, на висоті кількох кілометрів від “поверхні” верхніх рівнів. Нас не переслідували, за нами не слідкували. Свобода.

— Знаєш, я тебе недооцінювала, вчорашній падаване, — обмовилася Павія, притиснувшись до мене так, щоб було зручно говорити на вухо. 

— І все ж, я запізнився, — вирвалося з мене. Другий меч, з зеленим вістрям, безумовно належав її загиблому вихованцю.

— Немає смерті — є лише Велика Сила, — фаталічно промовила джедайка. — Ми маємо виходити з того, що нам доступно, незважаючи на Темряву.

— Твоя правда, — погодився я. Емоції вона приховувала вправно, нічого не скажеш.

— Виходить… — зробивши коротку паузу, запитала Павія. — ССП? Як?

— Мені допомогли. Повезло, іншими словами, — задумливо вирвалося з мене. Хмикнувши, панторанка похитала головою.

— Везіння не існує, Шаде. На все воля Сили, — відказала вона. В цей момент ми вже наближалися до “Орхідеї”, квадратні форми та дахи якої я вже спостерігав. Як і широченну западину, з якою вона межувала. 

Але тут, саме тут, я поглянув вправо та побачив вдалечі темний Храмовий район. Він самотньо стояв посеред неонових провулків та населених мегаблоків. Єдине що, так з самого Храму більше не валив дим. Він просто стояв, мертвий, нікому не потрібний. На моє хвилювання врешті звернула увагу і джедайка, поглянувши в ту ж сторону.

— Знаєш, я вже думала, що ніколи його не побачу, — прошепотіла вона. Поправивши окуляри правою рукою, я відвів погляд, знову відчувши в глибині свідомості Темряву, що сочилася звідусіль.

— Давно тебе там не було? — запитав я.

— Мене відправили домовлятися за припинення війни між кількома бандами за день до зради, — розповіла вона. — А ти як вижив?

В цей момент перші корпуси “Орхідеї” промайнули під нами, і я почав повільно відлітати від аеротраси.

— Мені не повезло бути всередині. Багато пожертвувало своїми життями, щоб я сидів з тобою на спідері, — похмуро відповів я.

— Немає смерті — є лише Велика Сила, — сумно повторила Павія. — Ми живі, і це головне.

— Авжеж, — буркнув я, і опустив спідер майже до самих дахів, збираючись на краю розвернутися та повільно залетіти у гараж Ларіана. Втома вже встигла додатися до голоду, подвійно вдаривши по моєму настрою. Всі мої думки тепер були виключно про це.

Невдовзі дах скінчився. Нахилившись вліво та покрутивши кермо, я розвернув спідер, та побачивши підйом двері гаражу, повільно влетів всередину. Шум міста, що досі бив мені по вухах, припинився, як тільки вхід зачинився. 

Настала довгоочікувана тиша. 

— О-о-х-х, — гучно видихнув я, злазячи зі спідера та розминаючи ноги. Павія виявилася більш стриманою, хоча і не відмовила собі в короткій гімнастиці. Закінчивши з цим, ми відчинили багажник та забрали звідти свої речі: зброю та коричневу робу джедайки. 

Якраз тоді, коли ми вже прямували до невеликої арки, за якою лежали апартаменти, вона відчинилася з легким шумом сервомоторів. 

На проході стояв, спершись на стіну, капітан-інспектор Ларіан.

— Кажуть, що якщо притягти до себе джедая, він приведе до себе ще десять, — буркнув він. — Хто вона?

Зупинившись, Павія зиркнула на мене, а потім хутко перевела погляд на власника апартаментів.

— Павія Патан-Джен, дипломат, — коротко відповіла вона, виконавши церемоніальний уклін. 

— Капітан-інспектор Ларіан, ССП, — кинув чоловік та відійшов у коридор своєї квартири. — Завтра матимеш нові апартаменти, Текіре. Туди й будеш тягти своїх друзів.

На цих словах він рушив далі та врешті зайшов у свій кабінет. Проводячи його поглядом, Павія підняла брову та запитально перевела погляд на мене.

— Ти йому довіряєш?

— Колись вони з Лангаром працювали разом. Думаю, так. Довіряю. 

— Тоді який у вас план? — поцікавилася Павія.

— Десь там, знизу, досі є мої друзі, — задумливо промовив я.

— Хто?

— Анора та Варан. Їм єдиним з усього Храму вдалося прорватися до порталу на нижні рівні, — ніяково вирвалося з мене. Павія кивнула та відійшла до порожньої вітальні, де навіть меблів не було. Тоді ж слова, що я сказав через комунікатор, спливли у мене перед очима.

— Вибачай, але мені треба йти у відділок, поки там не запідозрили щось через перевірку, — вирвалося з мене. Панторанка у відповідь легко кивнула, а вже через кілька хвилин я летів на спідері крізь нічну “Орхідею”. Минув ще деякий час, поки він не доставив мене прямісінько на рівень з відділком. Швидко, але якось темно. В очах вже все мутніло, і розуміючи, що довго не протягну, я дістався входу у 221-й, де вже інший охоронець у синьому комбінезоні попросив мої документи, сидячи у сірому вестибюлі за броньованою плитою.

— З поверненням, сержанте, — чітко мовив він, пропускаючи мене всередину. І знову безкольорові коридори, бурхливі п’яниці-арештанти, та інше подібне суспільство. Навіть вночі Корусант продовжував жити. За цим якраз і спостерігала нічна зміна. Її патрульні виглядали більш серйозними та боєготовими. Вони носили спеціальне спорядження навіть у самому відділку, неначе в будь-який момент на нас може звалитися армія дроїдів.

Зайшовши через трапецієподібну арку у порожню залу відділу БЗОЗ, я оминув порожні термінали та швидко зайшов у свій кабінет під номером 2. Попередньо я встиг помітити, як на іншій половині зали працює одинокий детектив з команди Мозз. "Рано чи пізно, але з ними доведеться познайомитись", — промайнуло в голові. Наступної миті двері позаду мене зачинилися, залишивши мене у могильній тиші особистого кабінету, де не було майже нічого. Тільки два столи та вимкнений термінал.

Пройшла хвилина, і я вже сидів на кріслі за своїм столом, ліниво роздивляючись порожні сірі стіни. В голову лізли усілякі думки, головна з яких полічила час, і повідомила мені, що з моменту зради клонів пройшло всього тридцять годин, а з моменту падіння Галактичної Республіки — менше доби.

Та поки я лічив години, мої повіки зімкнулися, і не витримавши, я міцно заснув, відкинувши голову назад, лише, щоб за мить відкрити очі.

Вдихнувши повні легені повітря, я скочив з крісла та ледве не вдарився у стіл. Голова тріскалася, наче в неї вгатили кувалдою, а дихання збилося. Те, що починалося, як здоровий сон, пролетіло, наче блискавка. Воно залишило по собі неприємний кривавий присмак та відчуття емоційної виснаженості. 

"Невже і спати тепер небезпечно?", — промайнуло в голові. Струснувши нею, я поглянув на годинник на екрані планшету. 8:55. П’ять хвилин до початку зміни. Згадалися слова Ростера про раннє прибуття на роботу, і погляд полетів за вікно, де у залі перед терміналом сидів детектив. Задумливо дивлячись на екран, він стукав пальцями по корпусу. 

Невдовзі мали прийти і всі інші члени команди 2, тож прочистивши горло, я спочатку переодягнувся, а потім натиснув на панель. Двері відчинилися.

— Доброго ранку, серж, — привітно мовив Ростер, трохи спантеличивши мене своєю відкритістю. Занурившись в себе, я зрозумів, що досі не повернувся до тями після стрімкого сну.

— Ти прийшов раніше, — мляво вирвалося з мене, на що констебль відреагував підняттям брови.

— Так, як і обіцяв, — спантеличено відреагував він. "О Сило, не ганьбися, Шаде!", — промайнуло в голові. Струснувши головою, я закліпав очима та знову поглянув на підлеглого.

— Випийте кафу, сер. Вам стане краще, — дружелюбно мовив детектив, вказуючи рукою на донині непомічений мною резервуар зі склянками. 

— Еге ж, стане, — тихо буркнув я та наблизившись, налив собі трохи енергетику та випив його одним залпом, відчувши за кілька секунд, як мені в голову вдаряє енергія. Думки миттєво прояснилися.

— Не думав, що хтось взагалі залишається тут на ночівлю, — іронічно прокоментував Ростер, викликавши у мене тихе хмикання. Дикі емоції, на кшталт гніву та відчаю через нове життя, забурлили в глибині душі. Це навело мене на думку, що причиною може бути те ж, що ледве не спричинило падіння на Темну сторону. Вплив Палпатіна та Скайвокера. Через неї я і пропустив слова колеги повз вуха.

Але потім двері відчинилися, і у кімнату зайшла Естель, одягнена у шкіряну курку та фіолетові джинси. Подібне носила бунтівна молодь з хмарочосів, але аж ніяк не детективи ССП.

— Ранку, серж, — кинула вона та сіла за сусідній з Ростером термінал. Прямо біля мого кабінету. — І тобі привіт, Ростере.

Незважаючи на її демонстративну холодність, мені вдалось відчути малу долю привітності від неї. Запитально нахиливши голову, вона ледь не випромінювала бажання дізнатися, у яку ще халепу я встиг втрапити. Але, не отримавши віж мене відповіді, мандалорка присутпила до роботи. Кілька натискань кнопок, і її робоче місце засвітилося так, що я автоматично зіщулився. Ще за хвилину у залу зайшли й Нірал з Сідом. Вони миттєво впали на свої місця, сміючись на рівному місці.

— Доброго ранку, сержанте! — синхронно вигукнули вони, чим викликали у мене ще більше тверезіння. Обоє лукаво переглянулися та прийнялися за увімкнення терміналів. 

Тепер вся команда 2 сиділа колом, як і тоді, коли я вперше прийшов сюди вчора. А це означало, що настав час повертатися до пошуків дітей Акви Міо.

— Всім теж доброго ранку, — мовив я, вже більш-менш приховуючи свої емоції. — Якщо дані занесені у базу, можемо починати аналіз.

Діти чекали на спасіння.

Chapter Text

Ранок. У Храмі він починався ще вдосвіта. О п’ятій піднімалися юнлінги. Годину вони спілкувалися між собою, грали. Займалися дозвіллям, так би мовити. Потім на них чекав сніданок, не надто смачний, але достатній для всього, що чекало на них попереду. 

Далі починалися численні заняття: медитації, тренування, виснажлива фізкультура. Пам’ятаю, як майстер Вінду ввів у нашу програму обов'язковий щоденний біг. Для мене це виявилося ледь не катастрофою — я впав вже через два кілометри. Багато хто тоді не міг зрозуміти, навіщо це, і чому ніхто не дозволяє займатися зі світловим мечем. Та все ж, після тисяч подібних ранків, я почуваю себе неймовірно вдячним. Виснажливі тренування дозволили мені знайти в Силі не засіб виживання, а союзника.

Тим не менш, юнлінги вважали своє життя складним, навіть не уявляючи життя падаванів. Ось це вже було щось з чимось. Годували нас тепер набагато краще, дозволяючи харчуватися у загальних їдальнях, але з однією особливістю. — багато хто туди не доходив. В моєму випадку майстер Лангар міг розбудити мене глибоко вночі, бо знайшлася зачіпка до завдання, або, вже пізніше, я днями не бачив сну на фронті Війни клонів.

В ті буремні часи мені відкрилося, що нечутливих зовсім інший світогляд та розклад. Тим паче, у детективів ССП. Прийшовши пізнім ранком у залу відділу, привітавшись зі мною, вони розслабилися та заступили до лінивого листання вчорашньої інформації.

Нірал уважно дивилась на гладкий екран свого терміналу, перемикаючи сторінки з даними сканувань кожні кілька секунд. Її погляд не бігав, увага не летіла до Сіда. Вона поринула в роботу, і аура її сповнилась такої концентрації, що навіть Варан оцінив би.

На жаль, мені вистачило лише одного погляду на Сіда, щоб відчути різницю. Він ліниво роздивлявся кожну деталь по кілька хвилин, часто повертаючись до попередніх доказів. Його увага була розсіяна, а погляд постійно відволікався на фігуру Нірал, і лише самодисципліна не дозволила йому покинути робоче місце.

Ростер же, єдиний одягнений у синій комбінезон ССП детектив, займався не перевіркою доказів, а структуруванням даних, які йому надсилали два попередні констеблі. Організовуючи їх за категоріями, він одночасно переписувався зі своїми близькими, сонно спершись на лікоть. 

Останньою, як не дивно, була Естель-Натара. Досі не знявши шкіряну куртку, вона похмуро кліпала очима, а її дисплей ряснів від кількості сповіщень про потенційних свідків. Роблячи це без особливого бажання, дівчина постійно відволікалася на результати пошуку продавця зброї, яку зафіксували в руках викрадачів. Але це було лише маскою. Насправді всі ці півгодини, витрачені на аналіз даних, левова частка її уваги спрямовувалася на мене та спроби пробитися крізь мій ментальний захист. Невдалі, до речі. Їй критично не вистачало досвіду.

Врешті, першою закінчила свою роботу, як не дивно, Нірал.

— У мене все! — гукнула вона, піднявши долоню вверх. Зрозумівши, що його обійшли, Сід вперся у свій термінал з чіткою ціллю якнайшвидше закінчити свої справи. Всі інші відповіли на слова детективки повним ігнором.

Та коли її хлопак теж закінчив з аналізом, і Ростер загрупував отримане, я дозволив собі стати біля дверей свого кабінета, спершись на сіну.

— Гаразд, і що ми тепер маємо? — вирвалося з мене. У відповідь Естель легким рухом руки активувала голопроєктор, над яким з’явилася голограмма з головними тегами. 

— Ми дослідили кілька напрямів, — почав Ростер, підвівшись. — Це обличчя, зброя, транспорт, місце злочину, корпоративні конкуренти, а також дані про родіанця з бластерним пораненням.

— Що з ним? — поцікавився я.

— Він наша єдина зачіпка у пошуку виконавців, — відповіла Естель, а Ростер торкнувся синього квадратика з обличчям підозрюваного. Наступної миті звідти вилізли відразу кілька позначень, перетворившись на блок-схему.

— Я перевірила всі лікарні в радіусі сорока кілометрів на предмет родіанця з вказаними характеристиками, — продовжила чутлива до Сили детективка. — Офіційно ніхто його не приймав.

Закотивши очі, я зітхнув та похитав головою.

— А неофіційно? — вирвалося з мене, але слабкий спалах тріумфу в очах Естель не дав мені впасти у роздуми про сенс мого перебування у ССП.

— Сектор 44Н, мегаблок “Аурай”, приміщення 55-4-4 на проспекті Валорума, — протараторила вона. — Зброя веде туди ж.

— Так… близько? — здивувалася Нірал, підтримана колегами. 

— Там є підпільна клініка, в якій працює наш агент. Він люб’язно передав мені всю інформацію, — додала мандалорка. — І там чітко повідомлялося про збройного дилера.

— Злітаємо туди, — мовив я та поглянув на Ростера. — Як щодо транспорту? Є відбитки?

— Аерокар, як ми і думали, викрали перед злочином. Салон порожній, але повен неідентифікованої родіанської крові, яку навіть стерилізація не змогла прибрати, — почав Сід. — Іншими словами, ця зачіпка веде в одне велике нікуди.

В його аурі повисло легке розчарування.

— А як щодо конкурентів? — запитав я. Цього разу відповідь виявилась більш, ніж повною.

— Підозрюються “Зорельоти Ренділі”. У них великі фінансові втрати через успіх Куату. Їхні проєкти крейсерів виявилися гірші з усіма наслідками. Додайте сюди наземну техніку, та інший мотлох, що виробляють обидві корпорації.

— Аква Міо в епіцентрі бурі, — буркнув я. — Вимог досі не було?

— Ні, — коротко відповів Ростер, повертаючись на своє місце. Підсумувавши в голові отриману інформацію, я обвів поглядом команду.

— Гаразд, робимо виїзди. Ми з Натарою візьмемо на себе “Аурай”, а ви двоє… — погляд полетів до парочки закоханих. — Завітайте до рендільців.

— Чудово, — розслаблено видав Ростер. — А я посиджу тут в якості моральної підтримки.

І задоволено посміхнувся. Похитавши головою, я кивнув Натарі, та не чекаючи її, підійшов до Мозз, що стояла біля виходу. Вона кликала йти за собою.

— Щось сталося? — вирвалось з мене.

— Ларіан кличе. Цікавиться результатами, — відповіла вона, направляючись до двері, через яку якраз виходили Нірал з Сідом.

— Лише кілька зачіпок, — сказав я, кваплячись за нею. Синьоволоса детективка навіть вухом не повела.

— Ти тут лише другий день, Текіре. За тобою пильно спостерігають, — повідомила вона, звузивши і без того вузькі очі. Похитавши головою, я вкотре охопив себе сподіваннями, що цей цирк довго не продовжуватиметься. 

Ми пройшли довгий коридор, аж поки не дісталися відчиненої пірамідальної двері. Зайшовши за неї, я виявив себе у аскетичному кабінеті у формі Т з п’ятьма столами в центрі. За головним, наче король далекої планети, сидів капітан-інспектор Ларіан. Від відразу звернув на нас увагу, відклавши планшет та кинувши погляд на кілька стільців навпроти.

— Доброго ранку, колеги, — відсторонено мовив він.

— Капітане, — привітно озвався я, сідаючи на місце. Мозз зробила те саме, але мовчки, нетерпляче зиркаючи у всі сторони.

— Як успіхи у ваших розслідуваннях? — запитав капітан. Орнелла, склавши руки під грудьми, кинула на мене вичікувальний погляд.

— Розробляємо кілька зачіпок, — коротко відповів я.

— Я би не питав так скоро, але у відділок вже надійшло близько десятків дзвінків від слуг леді Міо. Вони вимагають прогресу, — повільно розповів Ларіан. — Поквапся, Текіре. Я чув, що ти хороший детектив.

На останній фразі я відчув ледве помітний уклін в сторону мого джедайства та досвіду роботи з Лангаром. До того ж, успіх першої справи може гарантувати мені міцність прикриття, поки Варан та Анора не знайдуться.

— Буде зроблено, сер, — чітко промовив я, і отримавши ствердний кивок, піднявся на ноги.

— А тепер до тебе, Орнелло… — пролунало, коли я покидав кабінет. Її справи мене не цікавили, і навряд чи мали б. Тімбілдінг з нею в мої плани не входив.

Вийшовши з кабінету, та пройшовши кілька хвилин сірими коридорами відділку, я вийшов у арсенал. Похмура кімната зустріла мене у тиші та холоді. Там я взяв шолома, і лише звідти нарешті дістався службового гаражу, де на мене вже чекала Естель. Вже одягнена у синій комбінезон, озброєна, з шоломом на голові, вона відреагувала на мою появу несподівано піднесено.

— Готові до теплого сонечка, серж? — запитала дівчина, спершись на кузов синьо-чорного аерокару, на дверцятах якого була вигравіювана велика абревіатура “ССП”. Незважаючи на шум Галактичного міста, що долинав сюди через широкий шлюз, ці слова я розчув добре.

"Знущається", — промайнуло в голові.

— Що може бути краще? — натомість вирвалося з мене. Отримавши у відповідь суху посмішку, я сів справа від водійського місця. Проте, довго насолоджуватися одинацтвом мені не довелося: минуло лише кілька секунд, і ліві дверцята відчинилися. Естель виявилася не надто елегантною, тож просто плюхнулась на крісло, відразу запустила двигун та поглянула за кермо для перевірки механізму.

В цей момент аерокар, що висів зліва, швидко вилетів та зник у впадині між бетонними мегаблоками та хмарочосами,що під сонячним світлом набули чи то бежевого, чи то світло-сірого відтінку. Денний Корусант мені подобався більше, ніж нічний, хоча Темрява залишалася всюдисущою. Навіть тоді вона хлистала мені по нервах, змушуючи концентруватися на контролі емоцій.

— До “Аураю” тридцять кілометрів, — повідомила Естель-Натар, зиркнувши на голографічний локатор справа від керма. Мене ж все це нагромадження приладів не особливо зачепило. На ЛААТ і не таке є.

— Тоді не гаймо час, — буркнув я та зручно вмостився у кріслі. Кивнувши, дівчина натиснула на газ, і аерокар вилетів з гаражу в широкий вільний простір під чистим блакитним небом. Відділок, променад перед ним, як і сама “Орхідея”, залишилися позаду. Тепер Павія залишалася сама по собі. Як джедай-дипломат, вона славилася своїм вмінням залагоджувати конфлікти, тож з капітаном у неї не має з’явитися проблем.

Нарешті з’явилася можливість сконцентруватися на роботі. Тим паче, не хотілося впасти в очах Естель, за якою треба було уважно спостерігати. Іноді ненавчені несуть небезпеку для оточуючих більшу, ніж навіть ситхи.

Тим не менш, дівчина, що вела аерокар до повітряної траси, небезпечною не здавалася. Вправно працюючи з кермом, вона підняла транспорт на висоту кількох кілометрів, та за кілька хвилин зайняла позицію зліва від трафіку, як і личить поліції. Тоді вона розслабилась, з ледве помітним задоволенням відкинувшись на кріслі та віддавши керування автопілоту.

“Говорить Нірал. Народе, рендільці не надто говіркі, але ми дізналися, що вони, як мінімум, уважно слідкують за ходом справи”, — пролунав голос підлеглої у комунікаторі Естель.

— Продовжуйте опитування, — озвався я, взявши свій пристрій зв’язку до рук та переводячи погляд на величезну будівлю Сенату, дах якої сяяв під ранковими сонячними променями. Такий чудовий світ, і стільки лайна в ньому. Розгрести-не-перерозгрести його тут.

Раптом, спостерігаючи за будівлею, я відчув, ніби за мною хтось слідкує. Я провів поглядом сусідні аерокари, але марно. Очі повернулися до головної адміністративної будівлі Галактики. Там мені довелося бути багато разів, ще до Війни клонів. 

Іронічно, що ті, кого ми допомагали захищати, не відчули обману та дозволили Палпатіну взяти всю повноту влади. Особливо це стосувалося жителів Галактики.

А вони якраз стояли на Сенатській площі.

— Знову натовп, — мовила мандалорка, поглянувши направо. Він ледве виднівся, віддалено нагадуючи далеке бурхливе темне озеро.

— Вони щодня збиратимуться? — невдоволено перепитав я, на що детективка кинула на мене короткий докірливий погляд, а потім, обдавши хвилею співчуття, увімкнула радіо.

“Сьогодні вийшло промо до нового фільму про історію сходження Пал…”.

Махнувши рукою, я зачепив пальцем екран, змінивши канал.

“Конгрес Конфедерації капітулював. Сповнені радості громадяни Галактики виходять на вулиці, площі та проспекти, щоб висловити подяку Імператору за завершення влаштованої джедаями громадянської війни”, — урочисто промовила дикторка, змусивши мене зануритися в себе. Зітхнувши, я знову змінив канал.

“Альдераанські діаманти викрали невідомі у сенатора Паа з Рилоту. ССП веде розслідування”.

— 871-й відділок з “Хаммерланду”, — миттєво прокоментувала Естель. — Це їхня справа.

Скривившись, я закотив очі та відсторонився. Це мене не цікавило. Погляд полетів до далекого Храму справа, що як і завжди, стояв там. Скільки часу минуло з моменту атаки? Доба? Не важливо. "Немає хаосу — є гармонія", — промайнуло в голові. Якщо не адаптуюся — загину.

Знову волосини на потилиці стали дибки. Я занурився у Силу, але нічого, крім Темряви, не відчув, тож миттєво звідти катапультувався, лише зачувши бурління. 

Щоб відволіктися, я поглянув через віконце на нескінченні дахи та гладкі хмарочоси. Зверху ж, далеко на містом, висіли три “Венатори”, досі з республіканськими розпізнавальними знаками, а неподалік пролітала “Перемога”. Сіра, без жодних ліній чи чогось ще. Перед катастрофою “Куат” розробляв схожий, але більший руйнівник. Не дивно, якщо саме він стане основним кораблем флоту.

Знову волосини дибом. Хтось наполегливий намагався залізти мені в голову. Я знову родивився по сторонах, але цим тільки привернув увагу Естель.

— Що таке, серж? — буденно запитала вона, дістаючи з поясу бластер та роздивляючись його ідеально полірований приціл.

— Всього лише паранойя, — відказав я, на що детективка лукаво посміхнулася.

— У справу залучені великі гравці, — задумливо кинула детективка. — Ви були колись в “Аураї”?

— Кілька разів, — автоматично відповів я, згадуючи, як ми з Лангаром виловлювали там дилерів шість років тому.

— Верхні чи нижні поверхи?

Зіщулившись, я придивився до надто допитливої мандалорки, але промовчав. 

— Так чи інакше, це гнійник з гедоністами. І чим нижче, тим, звісно, гірше.

— Які там відділки? — передчуваючи недобре, запитав я, і нарешті вирівнявся, піднявши високо голову. Хай хто там за мною слідкує, мені не завадить його спіймати після посадки.

— Хм… — задумалася Натара, і поглянула на локатор. — 28-мі, здається? Так 28-мі. Як і можна подумати, вони ледарі.

— Скільки там населення? 

— Двадцять мільйонів, — відповіла дівчина, піднявши брову. Почувши цю цифру, я прочистив горло. В “Орхідеї” жило в десять разів менше, і якщо тут проблеми з поліцією… у нас можуть виникнути проблеми. 

В цей момент, хмикнувши, Естель повернула кермо ліворуч, розпочавши поступовий спуск. На мить перед нами з’явилися два височенні хмарочоси, що промайнули повз настільки швидко, що я не встиг їх як слід розгледіти, хоча і відчув від них порцію веселощів. Населення там жило, не сумуючи.

Тепер перед нами лежали ті ж дахи мегаблоків, що й раніше. Тільки-от тут не було величезної впадини на перехресті між іншими. Цей район розташовувався скупо між іншими та нічим не виділявся. Звісно, це досі були вищі рівні, тож і жили тут люди заможні.

Минуло кілька хвилин, і вирівнявшись, наш аерокар влетів у вкриту тінню ущелину, відразу опинившись між блискучими вікнами, що відбивали денне світло ледь не в очі. Ми летіли до 5-5-421. Дякуючи примхам багатіїв, нумерація поверхів йде зверху.

— Де зустрінемо агента? — запитав я, коли аерокар спустився на глибину, що перебувала у фактичних сутінках.

— Ніде, — відповіла Естель. — Офіційно його тут не існує.

Гаразд, а ось це вже здалося мені цікавим. Кивнувши, я перевірив бластер на поясі та приготувався виходити. Невдовзі аерокар зупинився, і відчинивши дверцята, я виліз з транспорту, ступивши нарешті на тверду поверхню, вкриту сонцем. 

— Ласкаво просимо на чотириста двадцять перший поверх, — видала Натара. Вилізши, вона зачинила аерокар та наблизилася до мене, демонстративно тримаючи руку на бластері. Що ж, обережність нам не завадить.

— Ти взагалі спиш? — сходу запитала вона, зупинившись поруч. — Я таких синців під очима вже давно не бачила.

— Коли треба, — відповів я, перевівши погляд від неї до різноманітних магазинів по боках. 

— Але, якщо цього не робити, можна залишитися без сил.

— Все, що мені необхідно, дає Сила, — заперечив я, та коротко посміхнувшись, вказав рукою на вкритий ранковими променями міський ландшафт. — Не забувай, вона пронизує кожну живу істоту. Її енергія — безмежна.

— Щось подібне ти вже казав, — задумливо хмикнула Естель. — Коли ти переховував мене від переслідування…

— У якійсь старій бескаровій шахті, — несвідомо посміхнувся я. Дівоче лице посвітлішало, а куточок її рота ледве помітно здригнувся. Не треба було торкатися її розуму, щоб відчути підняття настрою. 

— Вночі у мене знайшовся час, щоб обміркувати те, що сталося на Мандалорі. І знаєш… — почала вона, ніяково відвівши погляд.

— Якби мою чутливість до Сили розкрили без твоєї присутності, я би вже не жила, — закінчила мандалорка, та видихнувши, зробила легкий реверанс.

— Виходить, ми знову друзі? — обережно запитав я, цього разу викликавши у неї легку посмішку.

— Якщо покинеш мене знову, начувайся.

Минуло кілька секунд, і ми вже йшли до приміщення, над входом якого висів неоновий напис “ПЕРУКАРНЯ "РАДІСНА ЕНЕРГІЯ"”. Ця назва мені трохи в голову все таки в’їлася. За все своє життя я жодного разу не бачив перукарню з такою назвою. Надто багато іронії в цій фразі. Тим паче, Сила так і кричала, що тут щось не так.

Поморщившись, я дістав інфопланшет та поглянув на деталі розслідування, досить швидко розшукавши потрібну інформацію. Але паранойя тільки підсилилася, коли я побачив, що тут продають нелегальну зброю. Тому, торкнувшись навушника, і почувши легкі завади, я звернувся до нашого аналітика.

— Ростере, прийом.

“Сержанте?”, — буденно озвався констебль.

— Перукарня “Радісна енергія”. Що про неї треба знати? — запитав я, відходячи в бік, щоб пропустити підозрілого типа у темному плащі всередину.

“Агентура ССП відмітила його власника, як чемного та співпрацюючого. Якщо коротко, то він просто дає на лапу місцевому відділку, тому його не чіпають”, — відповів Ростер.

— Дозволиш мені? — впевнено попросила Натара, як тільки ми зупинилися перед відчиненою аркою. Настільки впевнено, що тримала голову високо піднятою, наче солдат на плаці.

— Дякую, Ростере, — мовив я та сконцентрував погляд на мандалорці. — Добре, залишу це тобі.

Кивнувши мені, дівчина поправила шолом та зайшла всередину. Залишившись стояти на місці, я все одно намагався через Силу відчути емоції присутніх у “перукарні” істот. Результатом стало легке здивування, спокій, а також трохи веселощів. Дивний коктейль для підпільної зброярні, але нехай. Поки там не сталося нічого негативного, мого втручання не вимагалося.

Але ж треба було знову комусь покласти на мене око! Потилиця засвербіла, і важко видихнувши, я розім’яв шию та почав повільно оглядати широкий темний проспект, над яким літали аерокари. Шум стояв такий, що я ледве в ньому не загубився через легку знервованість.

"Немає хаосу — є гармонія", — промовив я подумки, відчуваючи, як повертається чіткість думок. Без допомоги іншого джедая у мене не залишалося шансів визначити джерело, а Лангар як зник, так і не з’являвся.

Минали хвилини, а Естель все не виходила. Живіт відкрито бунтував, вимагаючи їжу. Голод дійшов до стадії, коли врятувати могла або глибока медитація та концентрація в Силі, або негайний сніданок. Перший варіант дозволив би не їсти цілий місяць, але вимагав майстерності у рази більшої за мою. Залишався другий.

Піддавшись, я наблизився до маленького кафе на іншій стороні проспекту. Власник закладу, зауваживши мій однострій, відразу пожвавішав, та нахилившись до мене через барну стійку, зиркнув на меню.

— Що бажаєте, сержанте?

Насправді, часу для повноціннго сніданку не спостерігалося, тож довелось обмежитися чимось простим.

— Картопляник.

Бариста зник за стійкою, але невдовзі повернувся з в міру жирною картопляною котлетою у картоні. Мені залишилося лише розплатитися зі службового рахунку, куди щодня надходила платня, та взяти довгоочікуване паливо для свого організму.

Утім, незважаючи на смак, цього аж ніяк не вистачило. Навпаки, голод посилився, викликаючи асоціації з катівнями ситхів, але коли я зібрався взяти ще як мінімум три добавки, з перукарні вийшла самовдоволена Естель.

— Дізнавшись, що на кону, продавець миттєво злив мені всю інфу, — повідомила вона та торкнулася навушника. — Ростере, тут?

Прочистивши горло, я швидко повернуся на командну частоту.

“Тут, тут”, — пролунало звідти.

— Перевір готель “Балморська хатина”, що на гіперрівні 3, сектор 45-91.

“Глибоко ж вони забралися”, — пролунало з навушника. Знову піднявши планшет, я подивився на екран, куди потроху виводилась інформація, але поки нічого в ній цікавого не було. Хоча…

— Ростере, бачиш дані про контрабанду? — озвався я, затримавши погляд на одному з блоків даних. — Справи з відразу двадцяти трьох відділків ССП.

“І всюду цей готель”.

— Чому тоді його досі… — озвалася Естель, але вчасно замовка, та ще й скривилася від відрази. — Авжеж… зрозуміло.

“Тут не просто дають на лапу. Деякі детективи, що цим займалися, зникли без сліду. До того ж, це трьохтисячні рівні. Там стільки сміття, що…”, — схвильовано видав аналітик. — “Воно нам точно треба?”.

— Діти у небезпеці, Ростере, — наполегливо відказав я, зауваживши похмуру впевненість Естель.

— Ми підемо, — мовила вона. Її сині очі горіли полум’ям життя, нагадуючи мені, наскільки небезпечні для чутливої істоти емоції. Колись все таки доведеться зайнятися її самоконтролем. Якщо, звісно, вона знову не відмовить.

— Тоді зайдемо до підпільної лікарні. Треба більше інформації про родіанця, — мовив я, та отримавши ствердник кивок від напарниці, рушив назад до аерокару. 

З тих пір минуло лише дві години, а ми вже стояли серед ще більшого неонового сяйва, перед великим входом у місце, яке я би ніколи не назвав лікарнею. Тим паче, якщо вона називається “Хтива Ластівка”. Маючи досвід взаємодії з корусантським криміналом, мене це не здивувало. Особливо цій лікарні “пасували” чотири людські повії, що виляли сідницями, коли хтось проходив повз. Народ на них не особливо звертав увагу, але деякі особи, в аурах яких кипів азарт та пристрасть, брали їх за руки та заводили всередину.

— Повії, вибивали, крадії… — буркнула Естель. — І прямісінько під носом у відділку.

— Ти тільки що була в “перукарні”, і тебе це дивує? — запитав я.

— Мені доводилося стирчати і не в таких місцях, Шаде. Щоразу від них тхне мерзотою. Ех, на Мандалорі з цим жорстко.

— Тому вони тебе і вигнали, — іронічно мовив я, почувши тихий плювок. Далі, діловито переглянувшись, ми зайшли всередину, де опинилися під пильними поглядами місцевих бандитів. Їхні дикуваті костюми більше пасувати темному провулку в зоні бойових дій, а не елегантному вестибюлю з позолотами.

— Що треба? — грубо запитав деваронець у чорній футболці з шипами. Поклавши руки на бластери, він пильно вдивлявся на наші обличчя. У відповідь Естель, забувши про самозбереження, зробила кілька впевнених кроків вперед. Вона увімкнула голограму розшукуваного родіанця та демонстративно показала вибивалі.

— Шукаємо підозрюваного у викраденні дітей, — мовила вона, перш ніж я встиг її загальмувати. Джедаї завжди діяли більш дипломатично, що і допомагало нам тримати авторитет навіть серед головорізів.

— Не знаємо такого… — буркнув деваронець під хмикання колег. Заможна публіка, що була тут, окинула нас лише повним презирства поглядом. — І у вас немає права.

— Ми хочемо дізнатися, чи був він тут. І все, — відказав я, ставши біля мандалорки. Поглянувши на мій синій шолом з емблемою ССП, велетень знову хмикнув.

— Без ордеру… — почав було він, але цієї миті справа від нас, зі сторони центру вестибюлю, хтось гучно прочистив горло. Ця робота мені подобалася все менше і менше.

— Пані та панове, спокійно, — промовив м’який жіночий голос. Поглянувши направо, я побачив синьошкіру дівчину-чисса, чиї повністю червоні очі з поблажливістю дивилися на мене, а майже повністю голе тіло манило очі чоловіків навколо. Незважаючи на це, її аура випромінювала роздратування, яке ця представниця незаконного бізнесу вправно приховувала.

— Офіцери лише хочуть зробити пару запитань, — прощебетала вона та кивнула вибивалам. Чи то під дією її чарів, чи то з ввічливості, але вони слухняно розступилися, пропускаючи нас всередину.

— Прошу вибачити моїх людей. Вони… трохи знервовані після вчорашнього, — мовила вона, анітрохи не заспокоюючи свій внутрішній світ. — Ходімо, обговоримо це… в більш мирній атмосфері.

І повернувшись, елегантно рушила вперед, у великий атріум, що стояв за вестибюлем. Тут на нас чекало ще більше повій та темних особистостей, людей заможних, та не дуже. Голодними поглядами вони проводжали дівчину, що вела нас вперед, отримуючи від неї лише глузливі посмішки, а від мене повну недовіру. Тиждень тому я пройшов би тут без жодних проблем, але зараз доводилося триматися тихо. Постулат “чим нижче, тим менше тебе поважають” з ССП працював безвідмовно.

— Прошу вас сюди, — прощебетала повія, посміхнувшись нам, чим викликала різкий сплеск напруження у Натари. Та ми йшли. Оминули атріум, піднялися раритетними сходами на балкон, а звідти зайшли під арку з чітким написом “адміністрація”.

— Може розкажете, куди ведете? — підозріло запитав я, але повія лише елегантно відмахнулася.

— Інформація, яку ви шукаєте, не має пролунати в публічному місці, — мовила вона. В цей момент ми зупинилися перед широкими металевими дверима, які роз’їхалися в сторони, відкривши нам прохід у сірий коридор. Там вона підхопила чорний халат, що висів на стіні, і повела нас далі. 

— Родіанець… навіщо він вам? — запитала синьошкіра повія.

— Його підозрюють у викраденні, — коротко відповів я, згадуючи постулат Лангара  — ніколи не розкривати деталей незнайомцям.

— Ну що ж… — задумливо вимовила жінка, зупинившись навпроти квадратної арки. Двері відчинилися, і ми увійшли у приміщення, де панував настільки сильний запах медикаментів, що я захитався на кілька секунд. Тут стояло багато контейнерів з дюрасталю, до одного з яких повія, відпустивши хвилю азарту, і підійшла.

— Ви хотіли родіанця? — запитала вона, натискаючи на кнопку збоку. Кришка відсунулася, і всередині виявився свіжий труп. — Як і вся його команда, він підставив своїх роботодавців.

І широко нам посміхнувшись, нахилила голову. В цей момент двері відчинилися і сюди зайшли п’ятеро вибивал. Передчуваючи недобре, я пропустив крізь себе Силу. Естель завмерла.

— Розумієте… ви дуже вродливі. Обоє. Але вас вирішили прибрати, — прощебетала повія, повільно відходячи. — Мені дуже шкода… я би хотіла пограти з вами якось, але… бізнес є бізнес.

Вдихнувши повні легені повітря, я просканував усіх п’ятьох, відчувши у них холодну впевненість. Ми були у меншості.

— В мінус їх, хлопці, — різко знизивши голос, наказала дівчина. — І тихо.

Час зупинився. Вибивали кинулися на нас з ножами. Не маючи світлового меча, я був вимушений боротися голіруч. Цьому, на щастя, нас у Храмі навчали.

Перший ніж вибивала спрямував на мою шию, але передбачивши удар, я нахилився, та стрімко діставши бластера з пояса, вимкнув попереджувач. Три постріли розірвали простір, і хрипнувши, перший бандит впав на підлогу замертво. Хвиля в Силі від його смерті додала мені енергії. 

Наступні два постріли зробила вже Естель, вправно поклавши ще двох з дірками в головах. Останні двоє встигли лише повагатися перед тим, як ми розстріляли і їх.

Живою залишилася лише повія у чорному халаті.

— Що скажеш? Її теж на нуль помножимо? — розлючено промовила мандалорка. — Чи допитаємо з пристрастю?

Почувши ці слова, повія до смерті перелякалася та впала на коліна, благаючи про помилування. "Немає емоцій — є спокій", — промовив я подумки та швидко торкнувся плеча напарниці, чим лише роздратував її до межі.

На щастя, цього вистачило, щоб повія до смерті перелякалася та впала на підлогу, тремтячи від жаху. Чимось це нагадало мені, як одного разу нам з Лангаром погрожував один надто нахабний ватажок. В результаті він повзав перед нами по підлозі, змушуючи його ще й заспокоювати.

Тож не дивно, що побачивши наш спротив, дівчина-чисс беззастережно капітулювала.

— Не вбивайте! Я хочу жити! — зойкнула вона, склавши руки під підборіддям. Емоційна хвиля, повна відчаю, вдарила в мене, але завдяки самоконтролю я не піддався їй, хоча на мить і виникло бажання почистити фізіономію повії руків’ям бластера.

Що не скажеш про Естель-Натару, яка скривилася, та повним зневаги поглядом обпалила чисса.

— Ти напала на детективів “ес-пе-пе”, сука, — кинула напарниця, тикаючи дулом бластера в щоку синьошкірої. 

— Натаро, відійди, — сказав я, знову поклавши руку на плече роздратованого констебля, а також пустивши легкий ментальний імпульс Сили, щоб додати словам переконливості. Стиснувши вільний кулак, вона все ж піддалася та відійшла до дверей, біля яких лежали мертві вибивали.

Ставши навпочіпки навпроти повії, я тримав бластер на видноті, хоч і не збирався ним користуватися. 

— Давай так… ти зараз у дуже… дуже неприємній ситуації, — стримано мовив я. — Ми можемо відвезти тебе у відділок, а можемо… забути те, що тут сталося, якщо…

— Що я маю зробити?! — заридала повія, викликавши у Естель емоційну бурю, яку вона ледве стримувала. "Потерпи трохи", — з надією подумав я, та продовжив.

— Хто найняв родіанця?

— Мені потрібен захист… будь-ласка, — не вгамовувалася чисска.

— Кажи, бо здохнеш! — крикнула Естель, не втримавши емоції. Червоні очі повії витріщилися на мене в приступі первісного страху. — Вона ж паскуда!

Повільно видихнувши, я поглянув на свою гнівну напарницю та легко торкнувся її свідомості. Якщо вона продовжить так працювати, чекай біди.

"Доведеться поговорити з нею про це якнайшвидше", — вирішив я та повернув погляд на повію.

— Я готова служити вам, тільки не вбивайте! Я готова служити ССП! — верещала вона, намагаючись викликати в мене жаль. Картина з минулого повторювалася, тільки не було роби та світлового меча.

— Ти вибрала не ту професію, — кинув я. — І нам потрібні відповіді. Родіанець.

— Одо Масіус, — ковтаючи сльози, промовила чисска. — Він та його банда виконували спеціальне замовлення. А потім, щоб прибрати сліди, їх теж наказали прибрати.

— Хто наказав? — гнівно втрутилася мандалорка. Повія стиснулася.

— Хто? — повторив я, підсиливши слова Силою.

— Дал… Пері, — фаталічно мовила повія, закривши обличчя руками. 

— Хто? — задумливо перепитала Естель, але я не дав їй підійти. З цим ім’ям мені вже доводилося мати справу. 

— Лідер “Чорного Сонця”. Голова половини кримінального світу Галактики, — відповів я, торкнувшись плеча повії. — Готель “Балморська хатина”?

— Там тримають дітей, — хрипло відповіла дівчина.

— Тобі краще тікати звідси та змінити професію, — мовив я, спрямувавши на неї Силу, і підвівшись, кивнув Естель. Напарниця наостанок пропалила розбиту чисску презирливим поглядом, але все ж відпустила.

— Твоє благородство тут не до чорта, — сказала вона.

— З цим нічого не зробиш, — мовив я. "Немає емоцій — є спокій", — пролунало в голові. Ми йшли металевим коридором, але вже за кілька хвилин повернулися у бархатний атріум, повний клієнтів та інших повій. Неприязні погляди вже були тут як тут, проте цього разу нас ніхто не зупиняв. Деваронець-вибивала хотів було стати на нашому шляху, але як тільки Естель навела на нього бластер, мовчки відступив.

Вийшовши, нарешті, на неоновий проспект, я полегшено видихнув. Цієї миті величезний тягар неначе впав з моїх плеч. Залишилася лише проблема з емоційною стабільністю мандалорки, яка, скоріш за все, підживлювалася Темрявою навколо. Її аура росла, мов скажена. Поки я йшов до аерокару, мій емоційний захист піддавався постійним атакам, що змушувало мене замість роздумів про ”Чорне Сонце” займатися власним ментальним здоров’ям. Так було на проспекті, і так було у аерокарі, коли Естель вела його наверх. 

Поступово неонове освітлення змінилося на денну тінь, а в кінці, перед самими дахами, з’явилися і прямі сонячні промені.

— Куди тепер? — запитала дівчина, кинувши на мене короткий погляд. 

— Залученість “Сонця” все тільки ускладнює, — буркнув я та торкнувся навушника. — Ростере, ти з нами?

“Так, сержанте”, — відповів голос аналітика. За кілька хвилин, почувши нашу розповідь про події у борделі-лікарні, його спокій похитнувся. — “Це дуже темна справа, сер. Особливо, якщо тут залучений Пері”.

— Як і Куат, — додав я. — Мені треба поговорити з Ларіаном.

“З’єдную”, — глухо мовив Ростер, і за хвилину пролунав вже інший голос, більш низький та різкий.

“Текіре?”, — нетерпляче озвався він.

— Маємо справу з Чорним Сонцем, капітане, — мовив я. — Слід веде на одну з їхніх контрабандних точок на третьому гіперрівні. Готель “Балморська хатина”.

У відповідь пролунало нервове гарчання. 

“Мені доведеться зв’язатися з Генеральним комісаром. Це далеко від нашої юриздикції”, — буркнув він. — “Нехай цим займаються вищі інстанції”.

— І ось, як завжди, — плюнула Естель, дригнувши кермом та ледве не перевернувши аерокар. Відчуття загрози, що виникло в цей момент, змусило мене подивитися в сторони, але це не допомогло. Ба більше, воно ставало все сильнішим.

“Чи варто нам повертатися у відділок?”, — запитала Нірал, за хвилину до того доєднавшись до частоти.

“Залежить від того, чи є новини від "Ренділі"”, — відповів Ростер.

“Вони нічого не приховують, та і не зацікавлені у цьому, цитата, "дитсадку з викраденнями"”, — розповів Сід.

“Тоді маєте годинку вільного часу, поки керівництво обмірковує наші подальші кроки”, — закінчив капітан Ларіан, викликавши у мене напружене зітхання. Пирхнувши, я поглянув на мандалорку.

— Летимо у відділок, — кинув я.

— Слухай, ти міг би відпустити мене на деякий час до себе? — запитала вона з долею невпевненості. 

— Чому б і ні.

В цей момент Естель завела аерокар у трасу, спрямувавши його напряму до “Орхідеї”.

— Дякую. Мені треба зібратися з думками, — відповіла вона. Кивнувши, я дозволив собі погодитись. Як би мені того не хотілось, але з нею стару дружбу доведеться відновити.

Поки тривав політ, я вирішив трохи перепочити та зануритись у себе, щоб структурувати думки та відчуття. Погляд полетів у чисте блакитне небо, яке і дозволило мені розслабитись.

Аерокар знижувався. Швидко, стрімко. Так само стрімко повернулася тривога та відчуття небезпеки, як і тиск Темної сторони.

Проте вже незабаром ми оминули відділок, пірнувши у тінь величезної западини між мегаблоками. Вікна піднімалися, і піднімалися, аж поки аерокар не загальмував і не зупинився. Зітхнувши, Естель відкинулася на кріслі та подивилася на стелю. З неї лунав помітний сором.

— Вибач за мою реакцію, я… сама не знаю, чому так сталося, — мовила вона, повільно розстебуючись та відкриваючи дверцята. 

— Тому тобі і пропонувати піти до нас, — відказав я з повним натяком на її чутливість. — Без емоційного контролю далеко не підеш.

Згадався епізод з наших “пригод” на Мандалорі. Естель викинули з дому, а радикальні клани оголосили ціну за її голову. Те, як нещасна а другий день винищила загін переслідувачів, ледве не кинуло її в обійми Темної сторони.

— Коли ти залишив мене зі своїм вчителем, а сам зник, я була сповнена люті та розчарування, — напружено видала вона, випромінюючи холодну самотність. — Я ненавиділа тебе.

— Але чому?

— Невже не розумієш? — заплющила очі дівчина. — Ми три місяці провели разом, один з яких ховалися. А потім ти просто взяв та полетів, не попрощавшись.

— Мій вчитель допоміг тобі, — відказав я, спробувавши оцінити її почуття через Силу, але невдало. — Тим паче, до Ордену вступати ти відмовилась. У подальшому спілкуванні не було сенсу.

— Як на мене, він ще й як є, — відрізала напарниця, і грізно потиснувши мені руку, вийшла з аерокару. Пересівши на місце водія, я ще кілька секунд дивився їй услід, а потім зачинив дверцята та повів його подалі.

Піднімаючись нагору, мені і далі доводилось боротися з власними страхами та параноєю. Здавалося, що ось-ось хтось нападе зі спини. Я зиркав по сторонах, роздивлявся порожні вікна, але нічого не ставалося.

Темна сторона грала зі мною.

Пізніше, залишивши аерокар у відділку та попрощавшись на деякий час з Нірал та Сідом у гаражі, я залишив шолом, і незабаром зміг дістатися до апартаментів Ларіана. Описувати цей процес мені не надто хочеться. Ліфти, проспекти, ліфти, і ще раз ліфти. Нічого цікавого.

Та коли я відчинив вхідні двері у квартиру і зайшов всередину, до вух доринув різкий тріск енергетичного леза. В атріумі тривав бій на світлових мечах. Сповнений параної, я кинувся туди.

Всередині, у темряві коридору, між кухнею та спальнею все ще сиділа Павія. Два меча лежали перед нею, а погляд був спрямований прямісінько на мене. Як не дивно, тут нічого не відбувалося.

— Тобі потрібна допомога? — торкнувшись моїх думок, запитала вона.

— Не виходить з медитацією, та ще й хтось намагається залізти мені в голову, — відповів я, сідаючи навпроти неї та потроху заспокоюючись. За секунду двері зачинилися, залишивши нас у пітьмі.

— Колись мала схожу проблему, — спокійно відреагувала панторанка.

— Тоді варто спробувати об'єднати зусилля. Можливо, разом ми зможемо вийти на контакт.

— Починай, — коротко мовила вона, заплющуючи очі. Зробивши те саме, я дозволив нашим аурам вступити об’єднатися. Сила навколо нас схвилювалась, викликавши мурашки на тілі. Здавалося, ніби нас обох кинули у холодну воду. Крижану та солону, мов льодовитий океан.

В спробі компенсувати вплив Темряви, я сконцентрувався на рядках Кодексу.

— Ти надто напружуєшся, — спокійно повідомила Павія, не відкриваючи очі.

— Я намагаючись встановити баланс.

— Твої зусилля спрямовані не в той бік. Ти не маєш пробиватися крізь Темряву або боротися з нею, коли вона настільки потужна. Її треба пропустити повз. Не звертати на неї увагу, — продовжувала панторанка.

— Як її можна пропустити повз?

— Хм, — хмикнула джедайка. — Тут трохи і моя провина.

ЇЇ очі відкрилися, і погляд перевівся на меч загиблого падавана.

— Немає емоцій, є спокій, — разом мовили ми, знову синхронізовуючись. — Немає невігластва, є знання. Немає пристрасті, є безтурботність. Немає хаосу, є гармонія. Немає смерті, є Сила.

Щось, що до цього викликало всередині мене бурю, поступово затихло. Дихання заспокоїлось, і океан з крижаного став теплим. 

— Тепер шукаємо, — прошепотіла лицарка Патан-Джен. Її голос розплився, втратив чіткість, а в самому кінці пролунав вже у голові. Цієї миті ми опинилися серед сплетіння мільярдів істот, кожна з яких жила своїми проблемами, не здогадуючись про наше існування. Поклик Сили, що привів мене до Естель, нині мовчав. Для пошуку людини треба поринання у саму Силу. Треба дозволити їй вести себе.

Спочатку, тримаючи очі закритими, я сконцентрувався на думці про Анору та Варана. Про їхній зовнішній вигляд, про особисті відбитки у всесвітній енергії, які за роки мені вдалось розпізнати.

Далі почалися короткі видіння. Об’єднані спільною метою, ми з Павією почали отримувати картину. 

Першим ділом переді мною постало розмите зображення військової бази. Широка територія, дві великі статуї клонів. Навколо ходять посилені патрулі, в небі висять два фрегати. 

— Бачу Штаб армійського командування, — промовив я, відчуваючи недобре. — Їх схопили?

Павія зітхнула, і її голос пролунав чітко, як ніколи. 

— Переді мною нижні рівні. Широкий прямокутний стелечос, сотні посадкових майданчиків, та канонерки, що петляють навколо.

— Це під Штабом, — впізнав я опис, та побачив наступне зображення, а саме вікно, що виходило на титанічну колону. 

— Апартаменти розташовані неподалік, але положення визначити не вдається, — вирвалось з мене.

— Придивись до деталей.

Що ж, я спробував, звернувши увагу на все, що здатне допомогти. Першим на черзі став сусідній стелечос, але він не мав видимого номеру. Далі увага змістилася на віддалену аеротрасу. Проте і там не вдалось за щось вчепитися. Врешті, перевівши погляд на сам стелечос, я побачив на ньому невеликий виступ-башту, що ледве виднівся на фоні тисяч вогнів.

— Бачу орієнтир на стелечосі, — тріумфально вирвалось з мене. Кімната розташована на дві години від нього. Я відкрив очі, відчувши приплив радості. — Треба летіти.

Та не чекаючи відповіді від Павії, схопив свого меча і скочив на ноги. Здавалося, ніби темрява, що оточувала нас, розвіялася, а на зміну їй прийшло Світло, даруючи життеві сили. Я вирвався до гаражу, та взявши спідер капітана, вилетів у небо. 

Прямуючи назад до рівня, де жила Естель, мені доводилось петляти між повільними аерокарами, щоб дістатися туди якнайшвидше. Все таки, у проваллях між мегаблоками рух надто активний. Тим не менш, невдовзі їхні стіни зникли позаду, відкривши мені величний ландшафт площі Альдеранської зірки. Саме так називалася западина на перехресті між шістьма мегаблоками.

Надалі, завдячи більшому вільному простору, я вже міг летіти на максимальній швидкості, аж поки не зупинився на глибині біля входу у житловий комплекс.

Ще кілька хвилин, і двері апартаментів відчинилися переді мною. В них, сіра, мов хмара, стояла мандалорка. За цей час вона встигла зняти однострій, але виглядала тепер неймовірно виснажено.

— Щось сталося? — розгублено запитала вона Естель Візсла.

— Нам треба їхати, від цього залежать життя, — швидко мовив я.

— Зачекай, не надто поспішай, — різко відреагувала дівчина. — Вибач мою реакцію на твої слова. Ти не бажав зла.

— Естель, — почав я, поклавши руки їй на плечі. — Ти мене не образила, це ж емоції.

— Гаразд, — видихнула вона.

— Треба їхати. Ти зі мною?

— Куди?

— Нам вдалося визначити місце, де ховаються мої друзі.

Естель закліпала очима.

— Як? — ошелешено вирвалось з неї. Схопивши мене за плече, вона запитала ще раз, але я просто вліз у її квартиру.

— Твій бескар з тобою, чи не так? — запитав я, зупинившись у малому коридорі з тьмяною панеллю кліматичного контролю. Дівчина зітхнула, та поставивши руки в боки, стисла губи.

— Авжеж, де ж ще йому бути… — прогарчала вона. Відступивши на кілька кроків, Естель вдарила ліктем у кнопку відчинення маленької шафи. Її дверцята роз’їхалися з ледве чутним шумом, і всередині я побачив сині металеві пластини.

— Я не одягала їх вже більше двох років, — повідомила мандалорка, але відчувши мою нетерплячість, повільно зітхнула. — Я зроблю це виключно в пам’ять нашої дружби, а не заради тих, кого не знаю.

— Саме допомога незнайомцям робила славу Ордену останні двадцять п’ять тисяч років, — автоматично вимовив я, через що Естель закотила очі. Замість того, щоб висловити свої думки, вона скинула з себе футболку та дістала з шафи складений синій підоспішник. Одягаючи почергово кожну його половину, мандалорка ніби пірнала у своє минуле, коли поруч був клан, сім’я. Коли все було простіше. 

Закінчивши з піддоспішником, Естель з’єднала обидві його частини за допомогою герметичного з’єднувача, а потім поправила високий комір, що діставав їй до самого підборіддя.

— Після призначення у ССП я ще думала підзаробляти невеликими контрактами, — розповіла вона, дивлячись на себе через дзеркало. Піддоспішний комбінезон не надто прилягав до неї, зберігаючи деяку вільність рухів, але робив мандалорку схожою на техніку інженерної служби. 

— Чому передумала? — поцікавився я, ставши біля неї та побачивши своє одягнене у поліцейський однострій відображення. 

— Капітан дав мені вибір: або нове життя, або старе. Відповідно, бескар’гам я більше не носила, — відповіла Естель, та перевівши сумний погляд на пластини, опустила голову.

— Якщо ти зробиш це не просто заради нашої дружби, а для тих, хто потребує спасіння, тобі стане легше.

— Авжеж, — зітхнула вона. Одна за одною, броньовані пластини закріплялися на піддоспішнику, аж поки переді мною не постала справжня мандалорка. Тримаючи шолом на поясі, вона зібрала неслухняне волосся за допомогою обруча та повісила на спину джетпак, закінчивши переодягання.

— Як в старі часи, еге ж? — сухо озвалася Естель Візсла, двоюрідна племінниця очільника найрадикальнішого угруповання Мандалору — Варти смерті.

— Не вистачає тільки цих самих “старих часів”, — ностальгійно відреагував я, ледь помітно посміхнувшись. В її серці запалився вогник, що врешті викликав помітне посвітління лиця.

— Ну що ж, веди. Прикрию тобі спину.

— Неймовірно вдячний, — жваво вирвалось з мене. Вийшовши з апартаментів до променаду, ми сіли на мотоспідер, та увімкнувши його двигун, повільно вилетіли з темного гаражу під теплі сонячні промені. Нам довелось піднятися на сотню метрів, щоб опинитися на рівні даху, а потім ще на кілометр, щоб зайняти позицію посеред аеротраси. 

Ловлячи окулярами зустрічне повітря, я роздивлявся будівлю Сенату, що невпинно зменшувалася, поки потік транспорту набирав висоту для переходу на швидкісну трасу. І, якщо закрите шоломом лице Естель не видавало жодних емоцій, мені довелось прочитати Кодекс, щоб не впасти у меланхолію. Ми ж бо роками допомагали сенаторам, що працювали в цій будівлі. Підтримували їх. Вступили у війну заради них, а в результаті вони легко пішли на зраду, віддавши Республіку в лапи ситху. Якщо джедаї коли-небудь повернуться, їм в жодному разі більше не можна ставити себе у залежне положення.

— Шаде? Що з тобою? — пролунав у вусі цифрований голос Естель, що трималася за мене, обхопивши руками. Його несподівана поява миттєво збила мене з пантелику.

— Все добре.

— Мені здалося, що тобі зле, — заперечила вона, але цього разу я не відповів. Розмова про відчуття через Силу надто довга, щоб проводити її на мотоспідері. А поки довелося уважно слідкувати за своїми емоціями. 

Минуло трохи часу, і коли на горизонті, далеко за Урядовим кварталом, з’явилося величезне летовище, я на першому ж повороті нахилив спідер вбік та вниз. Далі починалася заборонена для польотів зона, де крутилися в небі винищувачі клонів, що здійснювали тренувальні польоти на очах мільйонів цивільних.

Спустившись до найближчого порталу, я повів мотоспідер прямісінько вниз. З кожною секундою моє хвилювання збільшувалося, аж поки Естель це не відчула та не перетворила просте охоплення на обійми. Це, а також відчуття, ніби вона ще й посміхнулась, викликало в мене бажання висловити їй лекцію щодо самоконтролю, але завадив вихід з порталу у підрівень. Поки ми повертали до тутешньої траси, це встигло забутися, витіснене міркуваннями про долю друзів. Так чи інакше, а дівчина дуже швидко відчула мою реакцію та послабила охоплення.

Тим паче, майже відразу перед нами з’явився стелечос-орієнтир. І, якщо у видінні він здавався дещо розмитим, то цього разу я дуже добре розгледів його рівну циліндричну конструкцію, а також сотні посадкових майданчиків, на яких чекала свого часу військова техніка. Головним же елементом для мене була висувна диспетчерська вежа. Вирахувати від неї правильний напрям до укриття виявилося не складно, і як тільки з’явилася можливість, я повів спідер вниз. 

— Мені варто очікувати стрілянину? — запитала Естель, поплескавши плече. Дозволивши Силі пройти через мене та оцінивши загальний емоційний фон, я отримав відповідь.

— Поки нічого небезпечного, але зберігай пильність. 

Вона кивнула. 

Пройшло ще кілька хвилин, і ось, нарешті, верхівки тісних житлових блоків залишилися зверху. Ми пірнули у тінь, прямуючи до потрібного кварталу. Чим далі нас заносило, тим біднішали фасади, врешті перетворюючись на брудні нетрі. Якщо спочатку по обидва боки на нас дивилися сотні неонових вивісок, то тепер вони зустрічалися дуже рідко, зазвичай навіть не працюючи. 

Поринувши у Силу, я спробував визначити, чи є тут хтось з наших, але марно. Якщо тут і переховувалися втікачі, свою присутність вони ховали. Якщо не лежали мертві.

В якийсь момент ми загальмували, та стишивши мотор, обережно влетіли на старий променад, що перебував у повній тіні. Тільки зараз я висунув з кишені світловий меч, готуючись активувати його при найменшій загрозі. Естель обмежилась прямокутним бластерним автоматом.

— Пам’ятай, ми прийшли їх врятувати, а не розстріляти, — нагадав я, обережно покидаючи відкритий простір та заходячи через іржаві напіввідчинені двері у смердючий вестибюль.

— Розкажеш це клонам, — відрізала мандалорка, майже безшумно слідуючи за мною. — Якщо зустрінемо, звісно.

На це я промовчав, хмикнувши наостанок, а коли попереду з’явився довжелезний коридор, ми поринули у глибоку тишу. Сила проникає крізь будь-яку матерію, і при достатньому фокусуванні з’являється можливість вистежити навіть вправно замасковану особу. Через це мені доводилось перевіряти кожні апартаменти на предмет найменшої активності. Аж поки, приблизно посередині коридору, ледве помітна хвиля не привернула мою увагу. 

Короткий нахил голови вліво, і Естель, недовго думаючи, зайняла позицію біля відчиненої перегородки. Я сильніше стис металеве руків’я свого меча та ступив кілька кроків вперед. 

Після входу до коридору ми розділилися. Естель рушила перевіряти щось, що раніше було вітальнею, а я попрямував до кухні. Крок за кроком ми віддалялися одне від одного. Тиша залишалася могильною, пил нічого не турбувало, і єдиними звуками був віддалений шум міста.

Я ступив у кухню, і наступної миті, після різкого шуму активації, перед моїм обличчям опинилося два синіх світлових леза.

— Аніруш, — пролунало тихе шипіння, яке через секунду перетворилося на голос, який я бажав почути найбільше. — Шаде?

Меч вимкнувся, і на мене кинулася юна дівчина, обхопивши за шию. Юнак, що стояв з іншої сторони, полегшено видихнув, ховаючи зброю. Серце наповнилось радістю та тріумфом.

— Я шукав вас постійно, частоти слухав, навіть декого врятував… — вирвалося з мене. Почувши це, Варан усміхнено похитав головою, а потім поважно вклонився. Обоє втікачів досі носили джедайські роби, брудні та потерті.

— Нас переслідували, поки ми не спіймали момент для катапультування, — розповів Варан, але раптом напружився. Позаду пролунало кілька важких кроків, але загрози не відчулося.

— Знайомтеся, — відсторонюючись від Анори, я вказав рукою на мандалорку, яка повільно зняла шолом, підозріло роздивляючись обох друзів.

— Естель Візсла, — холодно промовила вона, не знаючи, на кому з них зупинити погляд. Відповідь надала Анора, що швидко вклонилася їй. 

— Шад розповідав про тебе, — привітно мовила падаванка. — Дякую, що допомагаєш.

Естель здивовано поглянула на мене, а потім звузила очі. Не треба читати думки, щоб зрозуміти, що їй це не сподобалось. 

— Не знала, що маю популярність, — кинула вона. Логічно було би подумати, що я не став тримати свої тримісячні пригоди на Мандалорі в таємниці від кращих друзів.

— Ми провели разом достатньо часу, щоб це відклалося в пам’яті, — відповів я, спробувавши додатково посміхнутися, а потім швидко перевів фокус очей на друзів. — Тим не менш, вас треба вивезти звідти, і якнайшвидше.

— Не можу не погодитись, — натхненно відреагував Варан, складаючи руки за спиною. — Але як ти це організуєш?

Хмикнувши, я поклав руку на плече нової подруги.

— Хтось здобуде одяг, а хтось візьме на себе транспортування.

— І кого ж ти маєш на увазі? — підозріло запитала Естель.

— Спідер твій, — посміхнувся я, і вона, закотивши очі, розпливлася посмішкою.

— Гаразд, — мовила мандалорка. — З кого почнемо?

Почувши запитання, Анора першою задерла руку, ледве не сяючи від щастя. Наступної миті я їх покинув, та пройшовши майже порожнім кварталом, зміг дістати старі обноски, які і приніс друзям. Закінчивши з переодяганням, ми знову запитали, хто хоче першим полетіти звідси, бо на спідері нормально могли летіти тільки двоє. 

І знову викликалася Анора, в той час, як Варан задумливо дивився на мене. Знаючи його з ранніх років, я здогадався, що йому треба поговорити тет-а-тет.

Дочекавшись, поки дівчата вийдуть з апартаментів, ми підійшли до вікна та обережно визирнули з нього. У обох слова блукали головою, але вміння їх фільтрувати і зблизило нас колись.

— Мандалорка нерівно дихає до тебе, — серйозно сказав він.

— Очевидно, що рано чи пізно, з цим доведеться розібратися, — зітхнувши, погодився я з долею суму. 

— Краще рано, — додав Варан. Роздивляючись далекий ландшафт, він розмовляв все повільніше, поки не замовк та не вказав на один з посадкових майданчиків у похмурому військовому стелечосі.

— За годину до того, як ти прийшов, туди сів шаттл, — розповідав юнак, дивлячись у пітьму нижнього рівня.

— Особливий гість?

— М’яко кажучи. 

Його обличчя слабо освітлювалося далекими ліхтарями, але силует легко впізнавався. Взагалі, це місце було би чудовим укриттям, якби не близькість Штабу військової розвідки.

— Хто ж це? — запитав я, знову зиркаючи на стелечос.

— Пам’ятаєш вибух у ангарі Храму піврічної давнини? 

— Це коли звинуватили падавана Скайвокера?

Варан похмуро кивнув, продовжуючи дивитися в одну точку.

— Але справжньою терористкою виявилася Баріс Оффі. Так от… з шаттлу вона вийшла зовсім не у кайданах.

Миттєво перевівши погляд на друга, я підняв брови.

— Хочеш сказати, що вона перейшла на їхню сторону?

Він кивнув.

— Крім неї ще двоє. Лицарі. Всі троє у супроводі почесної варти зайшли всередину. Зброю у них не забирали, — закінчив розповідь юнак. — Анора про це не знає. Не хочу погіршувати їй настрій, мала ще.

— Слушно, — зітхнув я. — Але це все одно проблема. Якщо до наших пошуків долучаться…

— Варто забиратися з Корусанту, — узагальнив Варан.

— Авжеж. Полетимо, як тільки разом зберемося.

Так і вирішили. Коли через годину Естель повернулася, ми якось всілися втрьох на спідер та полетіли спочатку темними провулками, а потім вже попрямували тим самим маршрутом, яким сюди й дісталися. Весь цей час за нами ніби хтось слідкував, але прямого доказу цього так і не знайшлося. Можливо, Оффі, а можливо й хтось інший, але це змусило мене напружитись. Проте як тільки ми злетіли у портал, відчуття зникло. Всю наступну годину нам вдалось провести без зайвих пригод.

Після прибуття до апартаментів капітана Ларіана, вся наша команда зібралася на кухні. Приміщення, розраховане на велику сім’ю зі слугами, виявилося не готовим до напливу лишень кількох гостей, бо меблів тут виявилося лише на одну особу. Влаштувавшись на підвіконні, керівник 221-го відділку тихо спостерігав за нами, майже не втручаючись. Всі інші повсідалися на столи та стільці.

— Космопорти ретельно перевіряються, — повідомила Павія. — В новинах тільки й розповідається про викриття чергового шпигуна джедаїв серед адміністрації.

— Існують вантажні термінали та приватні майданчики, — задумливо сказав я.

— Боюся, їхні власники продадуть нас тієї ж секунди, як ми опинимось на їхній території, — заперечив Варан. Розуміючи, що їй тут нічого ловити, Естель стала біля капітана, час від часу перекидаючись з ним короткими фразами.

— Чи маємо ми інші альтернативи? — запитала панторанка. Анора знизала плечима, склавши руки під підборіддям.

— У Храмі має щось бути, — задумався я. — Шаттл абощо.

— Як туди дістатися, якщо весь Храмовий район переповнений клонами? — видав друг дитинства. — Тим паче, його повністю евакуюють.

— Є варіант, — підняла руку Павія Патан-Джен. Всі подивилися на неї, і навіть співрозмовники біля вікна відволіклися від свого перешіптування. — Час від часу, коли доводилось вести таємні перемовини, Орден використовував мережу таємних ходів. Прокладені через давно забуті тунелі, вони дозволяли дипломатам без зайвої уваги діставатися Храму.

Спершись ліктем на стіл, я почісав підборіддя, та увійшовши в Силу, спробував направити її до свого дому, але на заваді постала Темрява. Її поява викликала різкий головний біль, змусивши відволіктися від розмови, щоб стабілізуватися.

Повернувшись, я виявив, що втратив сутність розмови та не знав навіть, скільки часу пройшло.

— Якщо на нижніх, тоді буде легше заховатися, — припустила Анора, перевівши погляд на мене. — Шаде, а тобі як здається?

Було вже знервувавши через незрозуміле питання, я відкрив рота, але втрутився Варан, врятувавши мене від ганьби. Довелось уважно прислухатися до кожного вимовленого слова.

— На верхніх це набагато швидше. Тим паче, аеротраса, розташована безпосередньо біля Храму, досі активна, — заперечив юнак, штовхнувши мене ліктем. — Шаде, ти маєш висловити свою думку.

В цей момент я зрозумів, про що вони, тож відчував себе більш впевнено.

— Посадка спідера біля Храмового району може привернути забагато зайвої уваги, — обережно вирвалось з мене. — А ось додаткові кілька годин ролі не гратимуть. Безпека важливіша.

Почувши мою відповідь, Анора засяяла, тріумфально зиркнувши на Варана. Він лише похитав головою та зітхнув.

— Гаразд, бачу, що всі вже все вирішили, — буркнув він. — Але куди нам рухатись?

На цих словах Павія, що деякий час зберігала мовчання, дістала свій маленький голопроєктор та після кількох секунд перемикання, продемонструвала нам голограму великого стелечосу.

— Гіперрівень 2, мегаблок “Сігнум”. Виведений з експлуатації шістсот років тому, але не знесений, — розповідала вона. — У ньому стався потужний вибух, вирва від якого є ключем.

Панторанка вказала на підніжжя, де замість величезного шмату конструкції виднілася порожнеча, підсвічена червоним кільцем.

— Через неї можна потрапити у потрібні апартаменти. Там і розташований вхід у тунель. 

— Цікаво, — звузив очі Варан, зиркнувши на мене. — Чому про них ніхто не знає?

— Що як, а ось таємні ходи Лангар мені ніколи не показував, — відповів я. — Тим не менш, це й не дивно. Павіє, ти зможеш провести нас туди?

Задумавшись на мить, панторанка кивнула. Від неї відчутно повіяло сумнівами. Її увагу привернуло щось за вікном, і вона, протиснувшись між мандалоркою та капітаном, виглянула звідти. В Силі з’явилася ниюча тривога, змусивши всіх зробити так само.

В небі над нами ми побачили чотири “Венатори”, що спускалися з верхніх шарів атмосфери. Центральний руйнівник, єдиний повністю позбавлений республіканських розпізнавальних знаків, буквально випромінював злість та ненависть, що відлунювала від мого серця, змушуючи його постійно завмирати.

— Звідси треба тікати, і якнайшвидше, — узагальнив я, і подивившись на Естель, чия впевненість у собі нікуди не зникла, торкнувся її плеча. — Ти нам потрібна.

— Для мого спідера вас вже забагато, — швидко відказала вона.

Незважаючи на сказане, я відчував, що всередині її переповнює одночасно бажання здихатися всіх присутніх, а також сотні думок, сфокусованих особисто на мені. "Немає пристрасті, є безтурботність", — машинально повторилося в голові. 

— Тоді на цьому ми попрощаємось, — сумо вирвалось з мене. Наша зустріч поглядами пройшла ледь не миттєво, бо сповнена смутку дівчина майже відразу відвернулася в сторону, а потім вийшла з кімнати. Навіть лейтенант виглядав більш привітно. 

Проводивши її поглядом, Анора з Вараном полегшено зітхнули, та взявши мене за плечі, колективно посміхнулися.

— Ну що, ми готові? — подивився я на них, зупинившись на Павії. В цей момент Ларіан, торкнувшись вуха, кілька разів кивнув, а потім махнув нас з Естель рукою. Передчуваючи щось недобре, я наблизився до нього.

— Новини щодо вашої справи. Командування залучило до операції зі звільнення Корусантську гвардію. Команда 2 має організувати супровід та повернути дітей до сім’ї.

— Ко… гвардію? — здивовано вирвалося з мене, привернувши увагу присутніх джедаїв.

— Уряд зацікавлений у найшвидшому вирішенні цієї справи, тому готель штурмуватиме рота клонів.

Зітхнувши, я закотив очі та поглянув на Варана. Слухаючи новини, він спохмурнів, але спокою не втратив. 

— Вибачте, — смиренно вирвалось з мене. Цієї миті наблизилась і Павія.

— Ми попіклуємось про Анору, — відказала панторанка, зиркнувши на падаванку, що готувалася до виходу.

— Впевнені? — недовірливо перепитав я.

— Для нас всіх краще, якщо ти підеш на операцію. Ми спробуємо підібрати тебе опісля, якщо ніщо не заважатиме, — додав Варан, викликавши в мені бурю здивування.

— Тобто? Там бозна-що коїться! 

— Якщо не підеш, це викличе зайві підозри, — сказала Павія. Вона пустила на приміщення заспокійливу ауру, викликавши в мені деяке розслаблення та надавши допомогу у стримуванні емоцій.

— Маєш рацію, але… вивезіть її з планети, заради Сили, — кинув я, та отримавши від Варана з панторанкою тверді кивки, повернувся до капітана Ларіана. — Рухаюсь до 221-го, сер.

Ми потисли руки, і вже через кілька хвилин ми летіли до відділку.

Chapter Text

Після нетривалої подорожі через половину “Орхідеї” до відділку ССП, зустрічі з колегами та підготовки до виходу, я стояв на посадковому майданчику. На мені красувалася легка поліцейська кіраса з шоломом, а на поясі висів бластер. І, хоч переді мною стояли детективи, а навколо на сонці грілися височенні стіни сусідніх мегаблоків, думки мої залишалися з трійкою джедаїв, що рухалася до Храму без жодного зв’язку зі мною. Необхідність перебувати вдалечі від них навіяла мені неприємний смуток.

— Серж? — пролунав крізь шум спідерів у площі Альдеранської зірки голос Естель-Натари. Я струснув головою та перевів погляд на напарницю. — Команда готова.

Кивнувши, я очистив голову від думок та перевів погляд на інших членів групи. Сід з Нірал трималися за руки та тихо воркотіли між собою, а Ростер ліниво вдивлявся у свій планшет, вивчаючи оперативну інформацію. В повітрі висіла напруга, що досі не бажала мене відпускати. "Немає емоцій — є спокій", — промайнуло в голові. Я зібрався з духом та нарешті подав голос.

— Добре, тоді чекаємо на клонів, — вирвалося з мене. — Як ти себе почуваєш після нещодавнього?

— Більш-менш, сер, — чітко промовила Естель, задерши носа. 

— Дуже добре, — сказав я, кинувши їй нервову посмішку, та підійшов до підлеглих. — Ростере, ознайом нас з планом Гвардії.

Досвідчений детектив кивнув та дістав з поясу маленький голопроєктор, який відразу увімкнув. Ми побачили блакитне об’ємне зображення великої тонкої будівлі.

— Готель “Балморська хатина”, — з ледве прихованою відразою мовив він. — Гніздо Чорного Сонця. В міру укріплений та населений. Очікується серйозний спротив.

— План атаки? — запитав я, зиркнувши на Нірал з Сідом, що відірвалися від своєї розмови, і тепер слухали Ростера.

— Рота “Гібрид” атакує з п’яти сторін… 

Він показав пальцями на вікна різних поверхів.

— Авіапідтримка гасить вогневі точки, а ми ховаємося позаду та чекаємо сигналу клонів, — закінчив детектив та вимкнув голопроєктор. Зітхнувши, я перевів погляд на стіни мегаблоку навпроти “Орхідеї”.

— А вони мають прилетіти з хвилини на хвилину… — задумливо вирвалося з мене. 

— Головне — це справити гарне враження, — озвалася Нірал. — Вести себе, як досвідчені та… культурні люди.

Вона докірливо поглянула на Сіда, який у відповідь лукаво посміхнувся, а за мить сонце над нами зникло, замінившись величезною прохолодною тінню. Піднявши голову, я розгледів високо над нами клиноподібний силует “Венатора”, що повністю закрив собою світило. Поява військового корабля погіршила мій і без того кепський настрій. Минуло лише кілька діб з моменту зради клонів, а я знову мав з ними працювати.

— Здається, ми їх дочекалися, — холодно озвалася Естель. В підтвердження її слів з крейсера вилетів рій ЛААТів, що відразу попрямував на північ, до найближчого “порталу”.

— Сподіваюся, вони не збираються розстріляти готель з дистанції, — кинув Ростер. "О так, вони на це здатні", — промайнуло в голові. Проте з рота вирвалися зовсім інші слова.

— Клони завжди виконують накази, — буркнув я. Одна з канонерок відділилася від строю та полетіла до нас, збільшуючись з розміру комахи до чогось більшого. Чогось сірого, гучного. Від одного його вигляду кров застигла в судинах. Якщо хоч один клон, що перебував на борту, бачив мене раніше, це кінець. Без шансів.

"Немає емоцій — є спокій", — промайнуло в голові. Я видихнув та на мить перевів погляд до Естель, що зберігала повну незворушність, тримаючи руки на поясі. Що ж, за нею ніхто не полював.

За хвилину ЛААТ зробив коло по краю глибочезної площі, і загальмувавши, приземлився на майданчик якраз тоді, коли з ангару справа вилетіли два аерокари з увімкненими сиренами. ССП жило далі, як і Галактичне місто, поки моєму існуванню міг покласти кінець один погляд клона.

Через мить канонерка відчинила бокові стулки, що від’їхали назад, відкривши мені двох солдатів у білому, що спокійно стояли там, тримаючись за верхні поручні.

“Успіхів, командо 2”, — пролунав голос Ларіана з комунікатора. Я повернувся назад та побачив біля трапецієподібної арки відділку капітан-інспектора у компанії Мозз. Обоє без оснащення, у простих поліцейських одностроях. Не те, що ми. Відсалютувавши їм, я рушив за групою на борт, і вже через пару секунд стояв на краю, спостерігаючи за віддаленням майданчика, що залишався далеко знизу. А коли набір висоти скінчився, і ЛААТ дав повний газ, шум його двигунів зріс до абсолюту. Тепер, щоб мене почули, доводилось кричати.

— Перевірте про всяк випадок свою табельну зброю! 

Маючи досвід взаємодії з “Сонцем”, я вивчив настанови майстра Лангара. А він завжди казав, що галактичний кримінал непередбачуваний. 

Почувши мою настанову, Ростер квапливо поправив свій бластер, а Нірал з Сідом кинули погляди на пояси одне одного. Тільки Естель залишалася спокійною, з дитинства навчена мистецтву бойових дій ласими до війни батьками. Інакше вона би не вижила.

"Можливо, колись клан пошкодує про її вигнання", — подумав я та перевів погляд на місто. Десь там, вдалечі виднівся Храм. Глибоко під ним пробиралося нагору тріо джедаїв. Неможливість бути з ними викликала у мене легке роздратування, яке, втім, компенсувалося емоційним контролем. 

Все таки, друзям знадобиться моє прикриття у майбутньому.

Врешті, минуло довгих десять хвилин, поки ЛААТ не наздогнав інші канонерки, вже біля самого порталу, у який вся ескадрилья поринула з головою, оминаючи повільні баржі та сотні аерокарів, що рухалися вертикальним тунелем. Ми ж пролетіли повз наче стріли, пірнаючи все глибше і глибше, до самого кінця п’ятого, верхнього гіперрівня. З кожною хвилиною кількість світла зменшувалася, поки ескадрилья не досягла четвертого. Коротка мить перевантаження, і ЛААТи вирівнялися та дали повну тягу. Всі разом вони розрізали пітьму підрівня, прямуючи до сектору 45-91. Там розташовувався готель. Там тримали дітей.

— Серж! — гучно озвалася Естель-Натара, не даючи мені впасти у роздуми. — Щось мені не дуже хочеться пасти задніх.

— Наказ є наказ, Натаро. Штурмом займуться клони, а ми — детективи, — відказав я. — Не забувай про це.

В цей момент з її сторони пролунала хвиля нетерпіння. Вона відвернулась та роздратовано поглянула на мегаблоки гіперрівня 4. Ті, як і дванадцять годин тому, горіли вічними неоновими вогнями та мільйонами ліхтарів. Подекуди стояли стелечоси, з’єднуючи поверхню рівня з його “дахом”. Типовий ландшафт нижніх рівнів Корусанту. Дивитися би на нього безупинно, але присутність клонів та надто емоційної подруги змушувала тримати себе у стані готовності до несподіванок.

Десять хвилин летіла ескадрилья до потрібного місця. ЛААТи оминали переповнені аеротраси, і коли з інтеркому пролунали перші слова, ми залишили позаду вже три десятки скелечосів. 

“Роті підготуватися до висадки”.

— Ну нарешті, — буркнула Естель-Натара, торкаючись бластера вільною рукою.

— Не поспішай, — схопив її за плече Ростер. Дівчина закотила очі та перевела погляд на більш досвідченого поліціянта. 

— Він має рацію, — додав я. Детективка прибрала руку від зброї та похитала головою. В цей момент всі канонерки, крім нашої та ще кількох, сіли навколо багатоповерхової вежі, поки залишок зависав навпроти вікон верхніх поверхів. Наступної миті з усіх них вирвалися клони, займаючи укриття. 

“Це Корусантська Гвардія!”, — пролунало з гучномовців ЛААТів. — “Здавайтеся, і будете жити!”.

У відповідь, як того і варто було очікувати від Чорного Сонця, почався обстріл з вікон. Відчувши його заздалегідь, я загнав Ростера всередину. Естель зробила це без зайвої допомоги, і тепер, коли всі перебували у відносній безпеці, можна було вдосталь насолодитися гостинністю криміналу.

— Що, вперше під обстрілом? — глузливо озвався один з двох клонів.

— Якби вперше, — буркнула мандалорка. "О так, викликай до себе зайву увагу", — саркастично промайнуло в голові. Демонстративно прочистивши горло, я перевів її увагу на себе, чим врятував нас від зайвих проблем. 

— Чого ти лізеш до копів? — кинув другий солдат.

— Вчора вони повтікали від натовпу, — з нотками роздратування відповів перший. "Виходить, у ССП проблеми з Гвардією. Цікаво, раніше їх не було", — подумав я. Приховавши здивування, я перевів погляд на мирний гіперрівень, що, здавалося, взагалі не помічав, що у нього під боком з’явилася зона бойових дій.

“Команда Б захопила плацдарм”, — пролунало з інтеркому. Голос клона. Всюди вони. Зрадники. Дітовбивці. Військові злочинці. Як же швидко вони зі стану героїв змістилися на сторону зла!

Час йшов. Бій тривав. Неможливість вступити у нього змушувала Естель постійно нервувати, особливо коли в ЛААТ влучали поодинокі заряди бластерів, дзвінко розсіюючись на корпусі. Єдині з нашої команди, хто взагалі не хвилювався, були Нірал з Сідом, що тихо перешіптувалися між собою, тримаючись в задній частині відсіку. 

А знизу клони робили те, що вміли найкраще: винищували своїх ворогів. Минуло не більше хвилини з початку бою, як верхні поверхи запалали, змусивши учасників баталії зміститися нижче. Знизу солдати дістали важке озброєння та кількома блискавичними ударами пробили оборону, врешті увірвашись у будівлю. До цього моменту наш ЛААТ плавно відлетів на безпечну відстань, і тепер мотав кола.

Змушений постійно думати про евакуацію трійці, я намагався якось відволіктися, тож озирнувся. Естель-Натара не виглядала придатною до розмови, Ростер спостерігав за ходом бою через планшет, а закохана пара досі не звертала ні на кого уваги. З клонами і говорити нема про що.

Бій тривав ще деякий час, поки Гвардія не зачистила готель у притаманній собі блискавичній манері. Тільки тоді ЛААТу дозволили сісти. Зробивши обліт навколо готелю, він обережно приземлився на маленькій площі перед головним входом. Тут на нас чекали з десяток поранених, над якими працювали медики. І все це у апокаліптичних декораціях, що мимохідь нагадали мені бойову зону на Орд Мантеллі, про яку так старанно намагалася розповісти Анора за лічені хвилини до появи клонів у Архіві. 

“Команді ССП прибути на двадцять шостий рівень. У нас проблема”, — пролунало з інтеркому. Піднявши брови, я переглянувся з підлеглими, і не отримавши від них нічого, крім здивування, я вийшов на “свіже” повітря, відразу опинившись в центрі уваги кількох солдатів з автоматами напереріз.

— За нами, сер! — гукнув капрал з червоними смугами на броні. Він чекав посеред площі, де колись, можливо, стояв мальовничий фонтан. Шкода, що від нього залишилися лише уламки. На фоні, над великою аркою, іскрив потрощений напис “Балморська хатина”. Ну й назва. Похитавши головою, я підійшов до солдатів, ховаючи свою неприязнь.

— Що сталося, капрале? — вирвалося з мене.

— Лейтенант хоче вас бачити, — коротко відповів він та повів нас всередину. Віднині він всю дорогу зберігав повну мовчанку. Ніхто з супроводжувачів не коментував сцену розрухи, що спіткала нас всередині. Ніхто навіть не звертав уваги на численні тіла бандитів, що лежали то тут, то там. Сліди влучень у грудях, в головах, на животах та кінцівках. Клони палили на ураження, а тепер не звертали на трупів жодної уваги. Одні відпочивали, інші збирали полонених. 

Капрал же вів нас далі: спочатку до ліфту, потім, після його підйому, до однієї з кімнат. І весь цей час зі сторони команди долинали різного роду емоції. Від остраху Нірал, до злості Естель, змушеної спостерігати поле бою постфактум. Мені ж доводилось боротися з Темрявою в собі та зберігати ясність думок.

Врешті нас завели у невеликий номер, який міг би дозволити собі майже кожен середньостатистичний житель планети. Тут був і примітивний дисплей для новин, і ліжко на одну людину, і тьмяне освітлення, і навіть вікно, під яким лежав мертвий бандит Чорного Сонця. Та найбільше мене спантеличило не це, а те, що під стіною сидів зі зв’язаними очима одинокий арканіанський хлопчик. Клон-лейтенант, що стояв над ним зі знятим шоломом, виглядав розчарованим. Так само, як і ми.

Дітей мало бути троє.

Підійшовши до них, Ростер відсканував його відбиток пальця та кивнув нам.

— Інших не знайшли, лейтенанте? — запитав я, поки тепер вже Нірал підходила до дитини та звільняла її.

— Ніяк ні. Доведеться допитувати місцевих.

— Або просто запитаємо у хлопця, — відказала Нірал. Вона звільнила очі та рота дитині, і вже за мить він ледве не скрикнув, побачивши нас. — Все добре, все добре. Ми з ССП та… Гвардії.

Вона озирнулася на клона, але той лише знизав плечима, тихо спілкуючись з підлеглими через комунікатор. Довелося мені підходити, щоб ставити запитання.

— Ти не знаєш, де твої сестри? — запитав я. У відповідь хлопчик перелякано затрусився та покрутив головою.

— Їх просто забрали! Без пояснень! — крикнув він, згортаючись калачиком.

— Все добре, спокійно. Ми їх знайдемо, — лагідно мовила Нірал, невдоволено зиркаючи на мене. В цей момент я дозволив собі легко торкнутися його свідомості, щоб відчути первісний жах перед тим, що він бачив. Воно залишило у його свідомості чіткий відбиток. Воно носило чорний плащ з каптуром, що приховував обличчя. 

— Їх посадили на корабель! — додала дитина, але мені вдалося відчути ще дещо. Відбиток, добре мені знайомий за своїм характером. Він ніс тріумф, злорадність,  пиху. Його голос мав владні нотки досвідченого політика та інтригана. І ні, спалах у дитячій свідомості казав, що їх не посадили на жоден корабель.

Дітей Акви Міо забрав особисто Палпатін. "В це діло нам краще не лізти", — вирішив я та почав шукати способи скинути це на Гвардію. Якщо до справи причетний ситх, хай нею займаються його віддані собаки.

— Виходить, вони можуть бути поза планетою, — вголос припустив я. Достатньо гочно, щоб це почув клон-лейтенант. Доводилося прикладати чимало зусиль, щоб приховати мою відразу до нього. 

— Якщо це так, ССП втрачає юрисдикцію над справою, — мовив клон.

— Не зовсім, — відказав Ростер. "Тільки не зараз!", — пролунало в голові.

— Він має рацію, ССП може розслідувати справи поза Корусантом, якщо вони його стосуються, — додав Сід. Тільки Естель та Нірал зберігали тишу. 

Похитавши головою, лейтенант зв’язався з кимось через рацію. Кілька довгих хвилин він вів перемовини, поки дівчина Сіда згодовувала голодній дитині польовий батончик. Та врешті, закінчивши розмову фразою “буде виконано, Ваша Величносте”, клон підійшов до нас. Цю фразу почули всі присутні. Ми зрозуміли, з ким говорив солдат. Я особисто розумів, наскільки наразі перебував у небезпеці. Тому дати задню для нас виявилось найкращим вибором.

— Справа передана до Корусантської Гвардії прямим наказом Імператора, — твердо повідомив лейтенант, одягаючи шолом. — Відвезіть дитину до леді Міо. Іншими двома займемося ми.

"Авжеж, займетеся", — промайнуло в голові. Кивнувши Нірал, яка взяла хлопчика за руку, я зустрівся поглядом з Естель, що ховала в собі злість, і повів команду за капралом назад до ЛААТу. 

Протягом польоту, повного тривоги та ошелешення, хлопець тремтів від психічного перенапруження, а Нірал не розуміла, як йому допомогти. Сід втратив своє почуття гумору, і тепер тримав руку на плечі своєї дівчини. Спостерігаючи за цим, Ростер не приховував своєї відрази, перегукуючи шум двигунів канонерки, що наближалася до вертикального тунелю.

— Що вони собі дозволяють?! — палав він. — Не можна забирати у нас таку справу!

— Заспокойся, детективе, — буркнув я, і далі намагаючись сконцентруватися на аурі хлопчика, щоб принести йому спокій. "Марно", — лунало в голові. Це могла би зробити Павія, але її поруч бути не могло. 

— Ще три дні тому про це ніхто навіть не смів думати! — продовжував Ростер, привертаючи увагу клонів. Я швидко перевів погляд на Естель, та зустрівшись з нею поглядами, відчув її незграбну спробу торкнутися моєї свідомості. Миттєво закрившись від неї, я ледве помітно покрутив головою та кинув похмурий погляд на дитину. Вона мала знати. Заплющивши очі, я спрямував у її сторону кілька чітких видінь з розуму дитини. Дівчина закліпала очима та різко відсахнулася від мене.

— Ви взагалі чуєте, що я кажу? — озвався Ростер.

— Чуємо, і радимо заспокоїтись, — твердо вирвалося з мене. 

— Це нахабна узурпація! — кинув він.

— Ростере! — знервовано гаркнула Естель. — Так вирішила найвища інстанція.

В цей момент ЛААТ влетів у вертикальний тунель, змусивши нас вчепитися у поручні. Це на деякий час відволікло всіх від розмови, але настрій досвідченого детектива не виправило. Вся його кар’єра пройшла у Республіці. Не дивно, що він так реагував. Мені ж повезло вміти контролювати свої емоції, певною мірою. 

Після підйому на верхній рівень, пролетівши десятки кілометрів під чистим небом, ми дісталися до потрібного хмарочоса. Тонкий, височенний, він знову зустрів нас своєю показною вишуканістю. На блискучому посадковому майданчику, що нависав над містом, нас зустрів арканіанський почет. Десять білооких та біловолосих жінок у так сріблястих аристократичних сукнях чекали на нас, супроводжуючи холодними поглядами нашу посадку. На їхніх обличчях не з’явилося жодної емоції ані тоді, ані потім, коли ЛААТ зробив коло та елегантно сів перед ними. 

— Ось ти і вдома, — лагідно пролунало зі спини. Нірал взяла хлопчика за руку, а ми оточили з усіх сторін, виводячи з борту, аж поки не зупинилися перед зустрічальною процесією. Насйтарша жінка, побачивши, що дитина лише одна, закліпала очима, а потім перевела на мене нищівний погляд.

— У леді Міо три дитини! — гримнула вона. — Чого тут тільки одна?!

Зупинивши своє невдоволення подібною поведінкою, я показово спокійно підійшовпіідйшов ближче.

— На місці утримання знайшли тільки його, і тепер справа передана до Гвардії за наказом Імператора Палпатіна, — промовив я, подумки повторюючи Кодекс. Ох, Сило, як же це було складно говорити!

— Палпатіна? — здивувалася жінка.

— Ми тут, щоб повернути сина матері, — ігноруючи її реакцію, додав я. Молода смаглява дівчина, що повільно вийшла з хмарочоса, і тепер наблизилася до почту, прочистила горло, чим привернула до себе увагу. Старша жінка невдоволено перевела на неї погляд, а потім пішла геть разом зі своїми служницями, чим викликала у мене легке здивування.

Дівчина ж підійшла до нас, та опустившись на коліна, посміхнулася хлопчику. Побачивши її, він поступово посвітлішав та кинувся їй в обійми.

— Хтось мені пояснить, що тут взагалі відбувається? — озвалася мандалорка. — Чому вони пішли? Хто ви взагалі? Де Аква Міо?

Витримавши на собі потік слів детективки, дівчина підвелася та стисла губи в знак примирення.

— Мене звуть Тівіель, — джерельно чистим голосом промовила вона. — Я — няня дітей леді Міо. Вона спрямувала мене забрати Гальвіна.

В цей момент хлопчик міцно обійняв її ногу, продовжуючи нажахано дивитися на нас. 

— А колежанок моїх прошу вибачити. Вони досі не знаходять собі місця, і не мали вас зустрічати.

Видихнувши, я похитав головою та розвів руками. 

— Гаразд, тоді наша робота тут виконана? — запитав Сід. Нірал заплющила очі та витерла піт з лоба. Ростер махнув рукою та пішов назад до ЛААТу, а за ним і вони, отримавши ствердний кивок від Тівіель. Залишилися тільки ми з Естель.

— І хоча горе леді Міо неймовірне, вона вам вдячна, — привітно видала няня, елегантно поправляючи свою довгу сукню. Невимушена, легка на подачу. З її сторони лунали щирість та смуток. Дуже рідкісні риси для арканіанки. 

— Бувайте тоді, — кинула моя напарниця, але відчувши деяку відповідальність за останні події, я спинив її. Деякі речі мали бути згадані.

— Думаю, нам доведеться залишитися ненадовго, — вирвалося з мене в сторону напарниці, яка відразу повернулася в сторону ЛААТу та махнула йому рукою.

— Летіть без нас, — додала дівчина у комунікатор. Наступної миті стулки в'їхали у корпус, і канонерка, злетівши над майданчиком, пірнула вниз, в сторону “Орхідеї”.

— Вибачте, — насторожено озвалася Тівіель, відчувши тривогу хлопчика. — Але ми, здається, закінчили.

— Є розмова, що стосується інших двох дітей, — мовив я.

— І вона до біса важлива, — грубо додала Естель. Здається, моє ментальне повідомлення досі не давало їй спокою. 

— Якщо це допоможе знайти Філію та Еніель… — тонким голосом видала няня. 

— Не давай нікому наблизитися, поки ми говоримо, — твердо наказав я. Напарниця коротко кивнула та відійшла до входу у будівлю.

— Що за таємниці? — з переляком у голосі запитала Тівіель, спостерігаючи жах в очах свого вихованця.

— Хлопчик бачив, хто забрав його сестер, але прошу вас ніколи не піднімати цю тему, — сумно вирвалося з мене. Я став навпочіпки перед ним, змусивши це саме зробити і Тівіель, яка і сама тепер трималася за малого Гальвіна.

— Не розумію…

Мій погляд перевівся на благальні очі хлопчика.

— Я раджу вам забути, що дівчата коли-небудь існували.

— Що ви таке кажете? — витріщившись на мене, запитала Тівіель. — Вони мені наче доньки!

З її сторони пролунав зародок гніву. З кожною секундою він посилювався у її аурі, змушуючи мене ретельно підбирати слова.

— Корусантська Гвардія забрала їхню справу, але не чекайте прогресу. Його не буде. Ніколи, — грізно вирвалося з мене. Я не вірив, що насправді говорив ці слова.

— Що ви таке кажете? — насупилася Тівіель.

— З невідомої мені причини їх забрав особисто Палпатін. Підозрюю, що це він стоїть за викраденням, — тихо розповів я, спрямовуючи в сторону няні легкий імпульс Сили, як і вчив нас колись майстер Йода.

— Чому б йому це робити? — принишкла дівчина.

— Не знаю, але один факт мені відомий. Він ситх.

Тівіель здригнулася та відкрила рота від здивування. Вона гнівно поглянула на мене, збираючись відіслати геть. Це відчувалося в ній. 

Але все змінилося, коли озвався хлопчик.

— Це правда, — прошепотів він, пускаючи перші сльози. Почувши це, няня розширила очі та завмерла, нажахано дивлячись в одну точку перед собою. Довелося мені ще раз торкнутися її свідомості, щоб повернути у реальність. 

— Ви у смертельній небезпеці. Не намагайтеся шукати дівчат. Забудьте про них, поки є шанс. 

Я поглянув на Естель, що сумно дивилась на нас зі сторони вхідної арки. 

— Але… — привернула мою увагу сповнена горя няня. — Вони… я їх тільки три дні тому обіймала… годувала вечерею… вкладала спати…

— Часи змінилися. Джедаїв, що могли би допомогти, більше немає, — похмуро озвався я. В очах Тівіель виникло розуміння, а мій погляд повільно прямував до пошкодженого та порожнього Храму. — Ще краще буде, якщо ви покинете Корусант. Виростіть хлопця хорошим чоловіком.

— Ви один з них, так? — раптом озвалася дівчина. — Тепер я розумію.

Я завмер від несподіванки, проклинаючи себе за необачність. Заплющив очі та стиснув зуби, концентруючись в Силі, щоб змусити обох забути про моє існування.

— Допоможіть нам, — додала дівчина, вивівши мене з рівноваги своїм кришталевим тоном. Її смагляве лице благально спрямувалося до мене. — Ви ж…

— Я сержант-інспектор ССП, — твердо мовив я, спрямовуючи погляд на дитину. — Твоїх сестер забрали бандити на кораблі.

Та відпрвив на його свідомість імпульс Сили, що увірвався у вир страху та паніки, що панували там.

— Моїх сестер забрали бандити на кораблі… — пробурмотів він, викликавши у своєї няні первісний жах.

— Віднині це ваша єдина істина. Спробуєте знайти іншу, опинитеся там же, де і більшість моїх друзів, — закінчив я, піднімаючись на ноги. — Бережіть себе, Тівіель.

І відійшов назад до майданчика, попередньо махнувши Естель, щоб вона наздоганяла. Погляд мій знову полетів до Храму, де тільки кілька днів тому я відпочивав після запеклої битви за Корусант у компанії Варана та Анори. Думки про те, що вони десь там, ризикують своїм життям без мене, неабияк напружували. Що тут казати про Темряву, що охоплювала все навколо, даруючи стабільне відчуття небезпеки.

Стоячи на краю майданчика, я почув позаду схлипування, потім тишу, і врешті важкі кроки, притаманні моїй напарниці. Вона наблизилася та стала зліва від мене, склавши руки за спиною.

— Знаєш, якщо ти і далі дивитимешся туди, в якийсь момент тебе викриє дехто більш небезпечний за няньку, — мовила офіцерка, поправляючи шолом на голові.

— Наприклад, ти? — запитав я, перевівши погляд на неї. Її очі сумно опустилися вниз.

— Зі мною твоя таємниця у безпеці, але не думаю, що зможу довго бути поруч, — розповіла  Естель.

— Побачимо, — розслабляючись від її реакції, погодився я.

— Тоді дозвольте викликати спідер.

— Вперед, — мовив я, та повернувся до Храму спиною. Ззаду пролунало кілька клацань, за яким з’явився і голос напарниці, але слова до мене не дійшли. Натомість, увійшовши у короткий транс, я спробував встановити ментальний контакт з Вараном чи Анорою. Та як і всі минулі рази, на мене накинулася нищівна хвиля Темряви, викинувши і з рівноваги, і з трансу.

— Немає емоцій, є спокій, — прошепотів я, оговтуючись. Пролунали кроки, і поруч зі мною знову опинилася мандалорка.

— Прилетить за хвилину, — повідомила вона, поклавши руки на пояс. — Щось не так?

— Відчуваєш небезпеку? Наче от-от прилетить заряд з бластера, — похмуро бовкнув я.

— Постійно. І я не знаю, чи зможу звикнути до цього.

— Доведеться.

Постоявши ще трохи, я нарешті почув мотор аерокара, і вже за мить побачив маленький транспорт ССП, пілотований синім дроїдом. Ми дуже швидко вмістилися у нього, і після надання пункту призначення, полетіли геть від хмарочосу Міо. Всю дорогу ані я, ані Естель, не починали розмов. Ми вперто чекали, поки аерокар не спуститься до “Орхідеї”. І весь цей час мені стабільно здавалося, що от-от на нас впаде якийсь павший джедай. Я озирався, намагався відчути загрозу, але марно, як і завжди.

Ситуація трохи виправилась, коли нас доставили до відділку. Там, у службовому гаражі, ми вийшли з кару, здали у підсобці спорядження, і нарешті вдихнули повні легені повітря у сірому коридорі. Та розслаблятися було зарано. Запрацював комунікатор.

“Сержанте Дейгене, це Ларіан. Доповідайте”, — вимогливо наказав капітан-інспектор. Переглянувшись з напарницею, я зітхнув та заплющив очі.

— Знайшли тільки одну дитину. Повернули її у сім’ю. Гвардія забрала справу, — коротко відповів я. 

“Чекаю з доповіддю у себе через годину”, — кинув Ларіан, і зв’язок перервався.

— Просто чудово, — буркнув я.

— Вас ще щось хвилює? — поважно запитала Естель. Її очі зацікавлено перевелися на мене, випромінюючи неабиякий інтерес. Цьому передувала чергова спроба увірватися у мою свідомість, що викликала стадо мурах по всьому тілу.

— Нам треба десь поговорити.

— Тоді давай до мене, — запропонувала дівчина, нахиливши голову в сторону виходу з відділку. Поглянувши туди, я недовірливо скривився, але все ж, розуміючи, що вона давно вже могла мене здати, кивнув. Нехай. Треба поговорити, хоча мені і хотілося якнайшвидше побігти до Храму. Тому все треба зробити без зволікань. 

— Ходімо, — погодився я, і за хвилину, вийшовши у особистий ангар, я сів на спідер за спиною напарниці, знову опинившись її пасажиром. Вона ж вправно вивела його з переповненого технікою гаражу, а потім пірнула носом вниз, змушуючи мене схопитися за неї, щоб не впасти. 

Транспорт стрімко набирав швидкість, змушуючи потоки повітря бити мені в лице разом з коротким волоссям Естель. Це навело мене на думку, що через постійний тиск у Силі я втрачав пильність. Окуляри для польоту на спідері є обов’язковим аксесуаром. Завжди і всюди. Моя напарниця їх одягнула, але не я. Чудово.

Минуло небагато часу, і я вже міг бачити нижні рівні “Орхідеї”. Ще трохи, і мандалорка увімкнула гальма, сповільнюючи наш спуск. Потік повітря ослабнув, і вже через пару секунд вона завела нас у закритий провулок, пірнувши всередину мегаблоку. 

Невдовзі Естель завела спідер у вільне місце серед сотень подібних, де зупинила його та вимкнула мотор. Після вставання на ноги, вона повела мене з гаражу у провулок, а звідти, через кілька поворотів, у житловий блок. Його вестибюль зустрів мене яскравим холодним світлом, сірими гладкими стінами, лисим консьєржем, що бачив вже десятий сон, а також брудним ліфтом. 

— Ти ще думаєш йти у армію Палпатіна? — запитав я, коли ми заходили до ліфту. 

— Не думаю, що людина, яка краде дітей, заслуговує на мою вірність, — вирвалося з неї, викликавши в мене внутрішнє полегшення. Кабінка зрушила, різко рвонувши вверх. Вже за кілька секунд ми подолали десяток поверхів, аж поки не зупинилися там, де починався невеликий бюджетний житловий комплекс.

Далі ми йшли чистим, але не надто відремонтованим коридором з синіми стінами, аж поки не зупинилися біля знайомих дверей.

— Вибач за безлад, — буркнула дівчина та натиснула на панель доступу. Двері зі скрипом відїхали, і переді мною виник маленький темний коридор. Дівчина пройшла до самої кухні, де впала на найближчий стілець.

Мені, в свою чергу, довелося зачинити за нею двері, і тільки потім сісти поруч.

— Мене вбиває бездіяльність, — крізь зуби сказала Естель. — Нас тримають у загоні, не дозволяють робити справжню роботу. Я так довго не зможу.

— Ти уяви тепер, що робитиме армія, — відказав я.

— Шаде, я уявляю! — видала вона. — Тиждень тому нею керували джедаї, і все здавалося геть інакше.

— Можна робити відлік до моменту, коли Імперія остаточно перетвориться на тоталітарну диктатуру, — з пересторогою додав я, взявши її за руки. — Ситхи шукатимуть чутливих. Вони шукатимуть нас.

— Все, що треба, це не використовувати Силу, і все. Ми зможемо сховатися.

— Сподіваюся на це, — сумно вирвалось з мене. Відволікшись, я знову згадав про друзів, що мали невдовзі дістатися ангару Храму. Якщо не встигну до них, доведеться залишитись на планеті.

— Шаде? — озвалася Естель. — Тебе щось схвилювало?

— Анора, Павія, Варан. Я маю збиратися до точки зустрічі.

— Тоді тобі краще поквапитись.

Цієї миті наші погляди зустрілися, і з її очей на мене налетів безмежний жаль та самотність. Подумки Естель благала, щоб я залишився. Щоб не летів.

— Мені потрібна твоя допомога. 

— Може… не треба? — запитала дівчина.

— Вони — моє найближче оточення.

В цей момент я не витримав та увімкнув комунікатор на частоті спілкування з друзями, порушивши радіомовчання.

— Аноро, Варане, Павіє, прийом, — тихо вирвалося з мене. Візсла сперлася на стіну рукою, задумливо спостерігаючи за моїми діями.

“Шаде! Яке щастя знову чути твій голос!”, — вигукнула падаванка. 

— Де ви там? Що відбувається?

“На нас ледве не натрапили”, — відповів голос Варана. — “Мені захистити Ані, але…”.

— Що сталося? — вимогливо запитав я, відчуваючи, що починаю втрачати контроль під тиском Темряви.

“Павію відрізали від нас. Її відрізали есь у Західному крилі, і зв’язок вона вимкнула”, — відповіла подруга дитинства. 

— А ви де?

“У Північному, прямуємо до ангару з трьома падаванами, що ховалися у дитячих кімнатах. Нас поки не помітили”.

— Ангару? Стійте, треба спочатку все підготувати, інакше вас зіб’ють! — вибухнув я, різко поглянувши на похмуру мандалорку.

“Там є військовий шаттл, зареєстрований. Він може стрибнути у гіперпростір хоч зараз”, — відказав Варан.

“Шаде, благаю тебе, біжи до нас. Ми зможемо втекти з планети!”, — кинула Анора. Я закрив обличчя руками.

— Ви маєте евакуюватися у безпечне місце, і тільки потім, всі разом, організовувати…

“Ситуація змінилася, Шаде”, — озвався мій друг. — “Кидай все, і бігом до Храму! Ми тебе чекаємо”.

Гучно видихнувши, я прочитав подумки Кодекс та знову поглянув на Візслу.

— Мені справді потрібна твоя допомога.

— Ох, Ша-аде-е… — зітхнула Естель, закотивши очі. — Гаразд, нехай.

Наступної миті вона розстебнула поліційний комбінезон, та за кілька хвилин змінилася його на мандалорське бойове спорядження. 

—  Я готова, але де твій меч? — запитала дівчина, ставши переді мною. 

— Не при мені. Сховав, — чесно вирвалося з мене.

— Ганьбишся, джедаю, — кинула Естель, на що я демонстративно торкнувся табельного бластера, що висів у мене на поясі. Вона відреагувала на це стримано, хоч і видихнула, а я знову торкнувся комунікатора.

— Народ, ви там ще?

“Тебе чекаємо”.

— Павіє, ти там? Відізвися!

Мовчанка. Я стримав своє невдоволення та поглянув на мандалорку.

— Полетіли?

— Еге ж, — погодилася вона. Різко одягнувши шолома, напарниця розім’яла шию та підійшла до дверей, відчинивши їх. На мене відразу полетіло затхле повітря, але завдяки концентрації на цілі, увага не розсіялась. 

Минуло приблизно п’ять хвилин, як ми дісталися гаражу, з якого дуже швидко вилетіли на спідері. Цього разу, одягнувши захисні окуляри, я вже не страждав від зустрічного повітряного потоку, хоча мені і доводилося тепер триматися не за спину напарниці, а за її металевий джетпак. 

Невдовзі, вирвавшись у відкритий простір між мегаблоками, спідер рвонув спочатку вверх, а потім, опинившись вище за дахи “Орхідеї”, увімкнув повний газ в сторону Храму. Один його пошарпаний вигляд змушував мене нервуватися та руйнувати власний емоційний захист. Десь там Анора та Варан чекали на мене разом з падаванами. Десь там Павія ховалася від падших. Думки про неї теж вирвалися нагору, змушуючи мене хвилюватися і за неї.

— Аноро, Варане! — гучно звернувся я, щоб перекричати повітряний потік. Комунікатор зашипів, і з нього вирвався голос друга-лицаря.

“Ми тримаємо шаттл у полі зору. Де ти там?”.

— Лечу до вас! — вирвалося з мене. — Павіє, відізвися!

Спостерігаючи далеко перед нами одинокий Храм джедаїв, я молився Силі, щоб встигнути до того, як клони або ситхи знайдуть друзів. Тим паче, нам довелося зайняти аеротрасу, бо наше любе ССП надіслало попередження через порушення правил польоту. Тепер ми рухалися ще повільніше. І це вже виводило з себе.

Та раптом, коли спідер вже перебував в шести кілометрах від Храмового району, у комунікаторі з’явився новий голос, мелодійність та тактовність якого викликали всередині мене полегшення.

“Я знову тут”, — напружено повідомила Павія. — “Але вимушена ховатися. Всюди падші та клони. Останні забирають тіла загиблих та відносять до головного виходу”.

— Вибратися зможеш? — запитав я, кинувши погляд на віддалений зикурат.

“Сама — ні. Нізащо. Летіть без мене”.

“Це нечесно”, — буркнула Анора. — “Ми можемо злетіти щомиті, а ти дістатися до нас не можеш”.

“Вибач, падаване. Але на те воля Сили”, — смиренно відказала джедай-дипломат, викликавши у мене присмак досади. Прочитавши подумки Кодекс, я сконцентрувався на нашій проблемі, поки ми не наблизилися. По-перше, Анора та Варан мали можливість врятуватися негайно. По-друге, у мене була можливість до них доєднатися. По-третє, це залишало Павію одну. Перед обличчям смерті або полону. 

"Немає смерті, є Сила", — промайнуло в голові. — "Я лицар-джедай, і захищати інших — мій святий обов’язок". 

Але ці роздуми зустрілися з фактом того, що мені не вдасться впевнитися у безпеці друзів, якщо я не перебуватиму з ними на борту. 

*Егоїзм це*, — пролунав голос майстра Йоди з часів мого дитинства. — *Боротися з ним джедай повинен. Довіряти має він братам та сестрам своїм. Покладатися на них та не підводити*.

— Моя присутність не є необхідною… — пробурмотів я. До храмового району залишалося всього кілька кілометрів, але вже тоді я побачив щільний кордон далеко знизу. Оточення включало спідери та ЛААТи на дахах. З їхньої сторони лунав спокій та розслабленість. Вони не чекали нападу.

Шанс залишився лише один.

"Згідно пріоритезації, Анора та Варан мають відійти на задній план", — смиренно пролунало в голові. — "А це означає, що рішення прийняте. Я маю залишитися на Корусанті".

— Розвертайся, Естель. Повернемося сюди ввечері, — сумно вирвалося з мене.

— Смієшся? — недовірливо озвалася вона. — Ти ж наче поспішаєш!

— Моя задача змінилася. Лети у “Орхідею” до Ларіана. У нас є трохи часу до ночі, щоб розробити план проникнення.

— Сподіваюся потім почути пояснення, — огризнулася мандалорка, та знизивши швидкість, вилетіла з аеростраси, щоб змінити її на протилежну. Мені ж залишалося лише підібрати слова. Відвівши погляд на небо, я заплющив очі та за допомогою Сили увімкнув комлінк.

— Аноро, Варане. Ви маєте негайно сісти у шаттл та покинути Корусант.

“Що?”, — здивувалися обоє.

— Павіє, тримайся. Ховайся до ночі, а я спробую тебе витягти.

“Ти певен?”, — озвалася джедайка.

— Повністю. 

“Але ж ти тут застрягнеш…”, — благально видала Анора, викликавши у мене докори сумління.

— На те воля Сили. Летіть, і може ми ще коли-небудь зустрінемось, — сказав я, відчуваючи зі сторони Естель хвилю здивування, яка досі не вщухла.

“Нехай Сила буде з вами”, — мовив Варан. — “Витягни Павію та тікай звідси”.

— Бережіть себе, — закінчив я та притиснувся до джетпака Візсли, роздивляючись мегаблоки далеко під нами. Корусант жив своїм життя, на нас уваги не звертав, і про існування не здогадувався.

А ми летіли вперед, додому, щоб невдовзі повернутися та врятувати життя.

Chapter Text

“Ми дісталися орбіти. Зараз увійдемо у гіперпростір”. Останні слова, вимовлені Анорою перед тим, як на частоті запанувала повна тиша. Ми тоді якраз прилетіли до квартири Ларіана, де засіли до вечора, пропустивши планову доповідь, але повернули мені світловий мечі.

Сидячи там, ми встигли зустріти самого капітана, що повернувся з роботи. Незважаючи на втому, він уважно вислухав нашу версію подій, пов’язаних з доньками Акви Міо. І врешті, коли надворі настала темрява, ми покинули затишну кухню капітанських апартаментів, зібравшись біля виходу з квартири. Естель вже встигла знову одягнути броню, і тепер тримала шолом на стегні. На плече вона повісила короткий бластерний автомат мандалорського виробництва. Крім того, Візсла додатково озброїлась двома запасними бластерами, детонаторами, а також повісила на спину джетпак. Подекуди я зауважив, що це спорядження більше підходить для лобового штурму, а не таємної операції.

Перебуваючи у більшому спокої через відліт близьких друзів, я відчував себе на деякому піднесенні. Мечі лежали у поясній сумці, а звичайний цивільний одяг ніяк не міг видати в мені джедая. Ним була тепла чорна куртка, коричневі штани та синя футболка. Все скромно та просто.

— Залишайтеся на зв’язку, а я спробую провести вас повз патрулі, — мовив з кабінету Ларіан. Він єдиний залишався у однострої ССП, бо не мав нікуди йти. 

— Будемо, — коротко озвалася Естель, востаннє перевіривши кріплення на поясі. Звузивши очі, вона швидко кивнула мені та одягнула шолом, завершивши свою підготовку. Через хвилину ми вже летіли над дахами мегаблоків, прикриті нічною темрявою. Естель вправно трималася ближче до них, щоб не надто світитися і це працювало. За час польоту до мегаблоку “Елементаль”, що межував з сектором 2-1 Храмового району, на нас так і не звернули уваги. Зі сторони ми нагадували якусь мандалорську парочку, без сумніву.

Цього разу, перебуваючи з напарницею на одному спідері, я тримався за її спину. Це набагато зручніше, ніж хапатися за джетпак. Словами не висловити моє полегшення, коли вона повісила його на бік мотоспідера. Крім того, згадані раніше окуляри допомагали мені спокійно бачити все, що чекало нас попереду. 

А там все виглядало зовсім невесело.

“Загін, перекличка”, — пролунав у вусі голос Ларіана, відірвавши мене від розглядання далекого темного Храму попереду.

— Лантер тут, — мовив я.

— Візсла теж, — підтвердила Естель.

— Павіє, ти з нами? — вирвалося з мене.

“Так, звісно”, — тихо відповіла дипломатка. — “Рада чути і вас теж, капітане”.

“Це взаємно, лицарю”, — озвався Ларіан. — “Але мушу всіх попередити. Клони посилили безпекові заходи на межі Храмового району. Вони там проводять… кхм… антитерористичну операцію”.

— Головне не попастися по дорозі, — вирвалося з мене. Зітхнувши, я притиснувся до Естель, бо вона збільшила тягу, щоб пірнути у прірву між мегаблоками. Тепер, коли з обох боків від нас стояли стіни житлових “коробок”, мені стало легше. Менше зайвих очей, менше спостереження з неба. 

Врешті, витративши ще півгодини, ми дісталися “Елементаля”, де у темному закутку залишили наш спідер. Тут, на заповненій стоянці, його ніхто не мав впізнати з-поміж сотень інших.

— Сподіваюся, що ми встигнемо до ранку все закінчити. У нас робота, як би, — озвалася Естель, вішаючи на спину джетпак та перевіряючи мандалорський автомат. Іронічно, що з усіх людей у Галактиці я подружився з представницею історичного ворога Ордену. Тисячі років ми воювали між собою. Щоразу її народ програвав, і щоразу обіцяв помститися. Їхні жорстокість зростала, поки сімсот років тому Республіка не провела їм пацифікацію. Тепер вони лише тінь своєї колишньої величі.

Але вони не забули та не вибачили нам, хоч Естель і не випромінювала подібних емоцій, особливо після свого вигнання. Зберігаючи спокій, вона закінчила підготовку та вже за мить йшла за мною темними провулками до останньої прірви, за якою стояв Храмовий район. Тепер, крім привсюдної Темряви, на мене тиснула необхідність постійно змінювати маршрут, щоб не попастися клонам. Ларіан вів нас через всіма забуті закутки, аж поки перед нами не намалювалася величезна порожнеча. Підійшовши до краю провулку, що врешті перетворювався на маленький променад розміром по три метри в кожен бік, я на кілька хвилин зупинився, розглядаючи широченне провалля, що відділяло нас від цілі.

— Сподіваюся, ти взяв трос, — озвалася Естель, готуючи джетпак до роботи.

— Мені він не потрібен, — відказав я. Погляд впав на протилежну стіну храмового мегаблоку. Світла там виднілося небагато, населення взагалі не проглядалося, а от повідомлення з гучномовців лунали ледь не звідусіль.

“Жителям Храмового району наказано зібратися на площах для подальшого виселення. Дозволено брати тільки особисті речі”, — казав клонічний голос, змушуючи мене прочитати першу строку Кодексу. 

— Ось тобі й любов громадськості, — видала Візсла, театрально спираючись на поручні променаду. 

— “Палпатіне, веди нас”, — хрипло виплюнув я та поглянув вище. Туди, де за краєм дахів виднілися верхні рівні Храму. Темного, покинутого, пограбованого, сплюндрованого Храму. Мого рідного дому. Тиждень тому на Корусант напали сепаратисти, і я разом з сотнею лицарів тримав оборону головних воріт. І де тепер ці хоробрі воїни? Чому вони не стоять тут, зі мною, серед віддаленого шуму Галактичного міста? Чому мені доводиться ховатися у темряві, поки над западиною пролітають трійки ЛААТів, вишукуючи собі нову ціль? 

Перевівши погляд на житловий комплекс, я пробігся по вікнах, поки врешті не побачив єдине серед тисяч на стіні житлового комплексу, що виявилося відчиненим.

Побачивши, куди вказує моя рука, Естель запустила трос з броньованого зап’ястя, і впевнившись, що він зачепився за виступ на велетенській стіні Храмового району, стрибнула з променаду. Кілька секунд вона їхала тросом над стародавньою западиною, аж поки не залетіла у відчинене вікно.

— Павіє, ми входимо у Храмовий, — повідомив я, та приготувався стрибати теж. — Естель, як там?

Тиша. Піднявши брову, я придивився до темряви у далекому приміщенні, що розташовувалося на відстані сотні метрів від променаду.

— Естель?

Знову тиша. Зрівнявши подих, я спрямував увагу у вікно та відчув хвилю здивування, що змішалася з відчаєм та злобою. Мандалорка втрапила у халепу.

"Просто чудово", — пролунало в голові. Поглянувши на ціль, і зробивши короткий розбіг, я пустив хвилю Сили з долоней вниз, виконавши довгий стрибок. Довгі кілька секунд наді мною лежала порожнеча, аж поки попереду не виявилося те єдине відчинене темне вікно. Влетівши у нього, я зупинив себе на підлозі за допомогою Сили, опинившись у могильній тиші.

А наступної миті з усіх сторін пролунала загроза, коли десятки бластерів одночасно навелись на мою голову. Ситуація навколо напружилась до межі, але те, що вогонь ніхто не відкрив, мене заспокоїло. Це не клони.

— Спокійно, — промовив я, піднімаючи порожні руки та намагаючись підсилити слова Силою. У відповідь пролунало перешіптування. Жіночі, чоловічі, дитячі голоси.

— Зачиніть вікно та увімкніть світло! — наказав якийсь чоловік. Вмить за моєю спиною пролунав шерхіт. Проєм позаду закрився, відправивши усіх у ще більшу темряву, хоч і ненадовго. Через кілька секунд хтось увімкнув світло, і примружившись, я виявив себе в цілковитому оточенні. Попереду лежала на животі Естель, зв’язана по руках та ногах, а навколо сиділи та стояли представники різних рас, включно з людьми, тві’леками, забраками, та ботанами. Проте не їхня расова приналежність мене заспокоїла, а одяг. Більшість носила сині комбінезони з темними шкіряними куртками та кепками. А те, що зброю вміло тримали навіть діти, довершило картину. Це були представники однієї з найбільш лояльних до Ордену воєнізованих організацій.

— Рейнджери… — полегшено видихнув я, здивувавши присутніх. — Спокійно, пані та панове…

І попрямував руку до поясу, де у сумці лежав світловий меч, але проколовся. Рейнджери здригнулися та напружилися до краю.

— Не рухатись! — крикнули кілька з них.

— Спокійно, я джедай, — повільно вирвалося з мене. Щоб запевнити їх у власній щирості, я заплющив очі та пустив крізь себе Силу. Увага сконцентрувалася на маленькій м’якій іграшці-вукі. Вона злетіла у повітря, а за мить опинилася в руках маленької переляканої дівчинки, що визирала з-за спини дорослого антарського рейнджера навпроти мене.

— Опустити зброю! — пролунала команда. Напруження навколо як водою змило, і всі присутні зітхнули одним потужним хором. Я опустив руки та вирівнявся, ступивши пару кроків до пійманої Естель. Кілька рейнджерів вже звільняли її від наручників, коли люди навколо знову заговорили між собою.

— Хто-небудь, відкрийте вікно, — прошепотіла жінка зі сторони.

— Щоб до нас знову непрохані гості увірвалися?

— Вентиляція не впорається з натовпом.

Не продовживши слухати суперечку, я наблизився до рейнджера, що стояв у дверях, жестами запрошуючи до себе. В цей момент в мою сторону все ще дивилися десятки очей, сповнені захвату та надії. 

— Ви навіть не уявляєте, наскільки ми раді вас бачити, сер, — мовив боєць, стаючи струнко та салютуючи. Це викликало в мені приємне тремтіння та легку посмішку, що вирвалася назовні. 

— Перепрошуємо, що потурбували. У нас… завдання у Храмі, — розповів я та поглянув, чи все гаразд у Естель. — Розслабся, ми серед союзників.

У відповідь вона остаточно позбулася наручників, зняла шолома, та перевела на мене погляд своїх звужених очей.

— Щось твої “союзники” не надто привітні до гостей, — буркнула вона.

— Перепрошуємо, мем. Ми перебуваємо в облозі, тому трохи нервуємо, — винувато видав рейнджер.

— Не проблема, — відказав я, повернувши увагу до солдата. Це був молодий юнак, одягнений у типовий для антарця однострій. За плечем висіла бластерна гвинтівка, а в очах залишалися сліди нещодавніх боїв: втома, напруга, а також нотка зневіри.

— Лейтенант Хант зараз біля передового блокпосту. Він був би радий з вами зустрітися, — мовив він, вказуючи на вихід у коридор, та вмить спохмурнів. — Але, якщо ви поспішаєте…

— Звісно, ведіть нас, — легко відповів я, викликавши зі сторони Естель легке роздратування. Їй ще багато доведеться дізнатися про джедайську мораль, але поки ми вийшли у темний коридор, так само переповнений біженцями. Їхній одяг казав про приналежність до дружніх організацій. Це і згадані вище Рейнджери, і Служба безпеки Храму, і Гуманітарний корпус. Зібравшись тут з сім’ями, вони збиралися триматись до останнього. Про це казала і їхня рішучість, і пекучий відчай, що пронизував їхні серця.

— Не цього я очікувала побачити, — озвалася Естель, пускаючи спантеличені погляди на них. 

— А що очікувала? — запитав я, зупинившись на порозі.

— Порожнечу, як мінімум.

— Ну що ж, сьогодні ти дізналася трохи більше, — вирвалося з мене.

Ми саме пройшли поворот, та вийшовши з квартири, опинилися у вестибюлі, де у слабкій пітьмі розташувався добрий десяток бійців з важким озброєнням. Вони перевернули всі столи та стільці, змайструвавши з них примітивні укриття, а також наставили додаткових меблів з квартир. В результаті вийшла саморобна фортеця. 

Тут супроводжувач підійшов до чоловіка з біноклем в руках, що видивлявся на перший погляд порожню площу за дверима.

— Сер, тут джедай, — прошепотів боєць. Світловолосий командир різко повернув до нього голову, і отримавши кивок в нашу сторону, виповз з небезпечної позиції. Йому на заміну став снайпер з довгою гвинтівкою.

— Лейтенант Хант до ваших послуг, сер, — чітко промовив офіцер, зупинившись переді мною та кидаючи здивовані погляди на Естель. 

— Лицар Лантер, — привітався я, потискаючи йому руку. — Розкажіть про ситуацію навколо Храму, будь-ласка.

У відповідь він зиркнув в сторону виходу, біля якого забарикадувалися кілька кулеметників, та зітхнув.

— Клони депортують усіх жителів району, яких знайдуть. Вони вже майже спустошили верхній рівень. Ми одні з останніх. На нижніх ще тримаються, але, боюся, це ненадовго, — похмуро розповів лейтенант, знервовано поправляючи кепі.

— Чому ви не втечете? — підозріло запитала Естель, викликавши у мене внутрішню хвилю смутку. Та Хант все ж відповів їй.

— Нам нікуди йти, а всі шляхи перерізані. Можливі лише поодинокі переміщення через впадину, але і там нам не раді. Тому ми вирішили зібратися та тримати оборону.

— Відчайдушно, — мовила мандалорка та перевела погляд на мене. 

— До того ж, клони страчують на місці всіх Рейнджерів та офіцерів Служби безпеки Храму. Нам… нам нікуди йти.

Зітхнувши, я поклав долоню йому на плече.

— Спробуємо допомогти вам, коли закінчимо свою місію у Храмі. Тут не можна залишатися, — обнадійливо вирвалося з мене. Почувши це, лейтенант немовби знову ожив, як і його підлеглі, що могли чути нашу розмову. Всі погляди вмить спрямувались на нас. 

— Нашу подяку не виміряти, сер, — з хвилею надії відреагував Рейнджер. — Чи потрібен вам супровід?

— Гадаю, що ні. Чим менше, тим тихіше. Наша місія є таємною, — повільно відказав я, зиркнувши на Естель та отримавши від неї кивок в знак підтримки рішення. Після цього шатенка тихо видихнула, і вже за секунду одягнула шолом, закривши своє кругле лице від світу.

Отримавши від мене відповідь, лейтенант обмовився кількома словами з бійцем, що привів нас сюди. Цим моментом скористався і я, увімкнувши комлінк.

— Капітане, ми зустріли союзників. Збираємось продовжувати пересування.

“Прийнято”, — озвався Ларіан.

— Павіє, ти там як? 

“Сиджу у кімнатці на рівні 3А, а за стіною возяться двоє падших. Нічого не змінилося”, — прошепотіла вона у відповідь. — “І я не раджу вам йти через будь-який вхід на поверхні”.

— Знаєш якийсь підземний хід? — запитав я. Естель задумливо склала руки під грудьми, тримаючи погляд на мені та намагаючись торкнутися моєї свідомості. Про неприпустимість подібної поведінки їй все таки доведеться розповісти з часом.

“Хм…”, — хрипнула Павія. — “Неподалік “Елементаля” є лаз, яким мені кілька разів доводилось користуватися. Йди у сектор 6-5, там є маленький комплекс квартир. У крайній зліва від входу ніхто не живе. Там розташований спуск до тунелю, що приведе тебе прямісінько на рівень 5Д”.

— Прийнято, — підтвердив я, та знову видихнув.

"Немає емоцій, є спокій", — промайнуло в голові. В цей момент Рейнджери закінчили обговорення, а Хант перевів погляд на нас, склавши руки за спиною та випрямившись. В пітьмі вестибюлю він здавався дуже таємничим, як спецназ з пропагандистських бойовиків.

— На жаль, ми не можемо випустити вас через тутешній вихід, але Закар знає дорогу до таємного лазу.

— Наскільки це далеко від сектору 6-5? — запитав я. Лейтенант перевів погляд на бійця, і Закар прочистив горло.

— В кілометрі, сер.

— Тоді нам краще поквапитись, — вирвалося з мене. Рейнджери навколо кинули нам короткі салюти, а через хвилину ми вже рухалися коридорами до ліфту, а звідти, вже порожніми лазами, дісталися виходу на чисте повітря. 

За метр до дверей Закар зупинився, та підняв долоню, торкнувшись вуха.

— Лейтенант передає, що в нашу зону увійшов патруль. Будьте обережні, сер.

Торкнувшись у відповідь його плеча, я коротко кивнув та став впритул до виходу.

— Естель, ти готова?

— Мандалорці завжди готові, Шаде, — коротко кинула вона крізь шолом. Легкий дотик до панелі, і двері від’їхали в сторону. 

— Нехай Сила буде з тобою, — сказав я наостанок солдату та пірнув під тьмяне світло зірок на небі. Наступної миті позаду пролунали легкі кроки, і вже через десяток секунд поруч зі мною з’явилася важкоозброєна мандалорка. Ми бігли тонким провулком, неонові лампи якого, здавалося, вимкнули назавжди. Ніхто не йшов нам назустріч. Ніхто не переслідував. Самі-одні, ми безперешкодно наближалися до місця, де можна спуститися на нижні рівні Храмового району. Туди, де його стародавні фундаменти стоять на священній горі Інорі. 

Але, щоб туди потрапити, нам довелося пройти незліченні перехрестя, ховатися від клонів, користуватися ліфтами, та ризикуючи зіткнутися з ворогами. Шлях наш оминав і досі населені нижні рівні, і найнижчий, п’ятий. Опинившись там, ми все частіше зустрічали місцевих жителів, що поодинокими перебіжками пересувалися між будівлями. Освітлення тут майже не працювало, що зберегло нашу анонімність від містян. 

І ось, остання зупинка. Сектор 6-5. Ще тиждень тому тут бурлило життя. Працівники допоміжних організацій Ордену проводили час зі своїми сім’ями у голографічних парках, створювали плани на майбутнє. Сьогодні ж всюди лунали відчай та страх. Вкупі з палпатиновою Темрявою це щосили вдарило мені по голові, остаточно вибивши з рівноваги за лічені метри від потрібного входу, у тіні, в кутку безлюдної площі. Естель, що ледве тримала себе в руках, стисла кулаки та впала на коліна. 

— Я вже ненавиджу це місце, — кинула вона.

— Ненависть… веде в обійми… Темряви, — важко дихаючи, мовив я.

— Залиш настанови при собі, — гнівно видала дівчина. 

Я напружився та ступив ще кілька кроків, врешті натиснувши на кнопку відкриття дверей у порожній вестибюль. Оминувши їх, ми поквапилися далі, аж поки не зайшли у довжелезний коридор з розкиданими вазами та зім’ятим килимами. 

— Сподіваюся, нас ніхто не випередив, — припустив я, відразу почувши хижий смішок мандалорки. 

— Відчуття таке, ніби тут вандали пробіглися, — буркнула вона, незграбно пустивши ментальну хвилю Сили, в результаті отримавши відлуння, що збило мене з концентрації. 

— Нагадай мені прочитати тобі пару лекцій з самодисципліни.

— Нагадаю, якщо знадобиться.

— До речі, як ти взагалі контактуєш з Силою? — зупинившись на мить, запитав я. Дівчина зупинилася та кілька секунд тупо дивилася на мене, а потім все ж відповіла.

— Забагато питань, Шаде. Я залюбки обговорю їх після повернення додому, — відрізала вона, зробивши крок вперед. Потрібні двері стояли в самому кінці коридору, але за кілька метрів до нього на мене налетіла ледве відчутна ментальна хвиля, змусивши зупинитися на місці та виставити руку, щоб спинити Естель. 

Очі заплющилися, увага спрямувалася за двері, що виявилися відчиненими. За ними відчувалися емоції. Нетерплячість, закоханість, острах, концентровані нитки Сили. Типовий набір для сірого джедая, або падшого. Похитавши головою мандалорці, я обережно дістав холодне руків’я світлового меча з поясної сумки та почав тихо наближатися до входу. Вже за мить звідти пролунав приглушений дівочий голос.

— …туди і назад, обіцяю.

Зіщулившись, я підійшов до дверей впритул та приставив великого пальця до кнопки активації зброї. 

— Та не хвилюйся ти так! — видала незнайомка. Як необачно. Видає себе з головою. Зібравшись з духом та передчуваючи бій з падшою сестрою, я обережно протиснувся у коридор, та визначив, що вона перебуває у вітальні. Саме там, де розташований спуск у тунелі. Холодне тремтіння пробіглося тілом, а повітря навколо нагрілося до межі. Голос здавався мені знайомим, але кому він належав, згадати не вдалося.

Я ступив ще кілька кроків вперед.

— Сиди вдома, і не ворушись!

Вдих. Видих. Відкривши очі та прочитавши подумки Кодекс, я простягнув руку до дверей, а потім пустив через неї телекінетичний імпульс, відігнавши їх убік. Стрибок та активація яскравого синього леза завершили справу завершили мій хід. Незнайомка відреагувала миттєво, вивернувшись на місці та вскинувши обома руками меча, з якого вирвався зелений клинок. Він освітив її обличчя та великі темні очі, в яких з’явилося щире здивування. Маленький носик, овальне лице, густе та довге, заплетене у косу руде волосся. А ще дурна манера одягатися, вкупі з блискавичним стилем Атару.

— Шаде? — озвалася вона.

— Шейн! — ошелешено вирвалося з мене. Однокласниця. Отримала ранг лицаря разом зі мною та Вараном шість днів тому. Хто б міг подумати.

— Що ти тут забув? Ти ж не… — насторожено запитала вона, використовуючи зайвий час, щоб стати у атакуючу стійку. Проте від неї не відчувалося загрози.

— Ні, не падший. І мене зустрічне питання, — відказав я, готуючись до оборони. Десь ззаду пролунали важкі кроки, і в дверях опинилася Естель з автоматом в руках.

— Ти перший, — вперлася джедайка.

— Ми намагаємося декого врятувати, — здався я.

— Он як.

— А ти чого тут?

— Хотіла речі забрати, — кинула Шейн. Наші погляди зустрілися, і за мить знялися й ментальні бар’єри. Я відчув її щирість, вона — мою. Мечі вимкнулися.

— Ну ти й перелякав мене, — сказала джедайка, переводячи погляд на Естель. — Хм… а це що за маскарад?

— Ти… — огризнулася Візсла.

— Так, вона чутлива. І так, вона мандалорка, — закотивши очі, мовив я.

— Не думала, що це можливо. Перепрошую, — смиренно відказала Шейн та поважно вклонилася моїй напарниці. — А кого ти зібрався рятувати?

— Лицар Павія Патан-Джен втрапила у халепу на рівні 3А, — розповідав я, поки джедайка залазила у приховану дірку у стіні, звідки дістала маленький пульт.

— Ніколи не чула про неї, але, можливо, сама Сила вирішила, що ми маємо зустрітися, — мовила вона, натискаючи на кнопку. Підлога під нами легко затремтіла і роз’їхалась, відкриваючи старі кам’яні сходи. — Допомогти?

— Не проти, але врахуй, там падші.

Шейн посміхнулася та пірнула у темряву тунелю, змусивши нас з мандалоркою переглянутися, і тільки після цього рушити за нею. Дивакувата колишня падаванка одного з джедаїв-тіней, вона з самого дитинства вважалася порушницею правил. 

Наступної миті підлога позаду знову зачинилася, і тепер єдине світло, з ким нам доводилось мати справу — це ліхтарі мандалорського шолома. Через це вела нас саме Естель, поки ми з Шейн вели свою розмову.

— Як ти врятувалася? — запитав я, час від часу відволікаючись на дорогу.

— Ввечері пішла з Храму на побачення, — прямо відповіла вона.

— Що? Стоп, на яке ще побачення? — здивовано вирвалося з мене. Зі сторони Естель пролунало легке роздратування.

— З хлопцем, яке ще? — видала Шейн.

— Це грубе порушення правил!

— Та що ти кажеш, — закотила очі джедайка. — Всім зараз все одно, де я була. Вижила і залишилася сама собою.

— А тобі казали…

— Ну, казали, так, — буденно відказала Шейн. — А я порушила. Знову.

Зітхнувши, я відвів погляд від її лиця до спини Естель, що невпинно йшла вперед.

— А ти як вижив? — задумливо запитала однокласниця.

— Коли клони напали, я був у Архіві з Вараном та Анорою. Почався великий бій, і нам довелось тікати. Врешті ми вирвалися, але виявилися єдиними, хто зумів вціліти, — відповів я, згадуючи рокові хвилини втрати свого колишнього вчителя та падіння на винищувачі.

— А де вони зараз? — запитала Шейн.

— Евакуювалися з планети.

В цей момент з її сторони пролунала слабка хвиля задоволення.

— Рада, що вам вдалося вижити, — сказала вона, викликавши у мене сумну посмішку.

— Я теж.

І поплескав її плече. Далі йшли мовчки, час від часу зупиняючись, коли над нами лунали вибухи. Клони продовжували виганяти жителів з домівок, незважаючи на спротив. 

А ми все йшли, і йшли, аж поки не уперлись в тупик. 

— Нарешті, — полегшено видала Шейн, і протиснувшись повз Естель, торкнулася стіни долонею. Її очі заплющилися, а у просторі з’явилися прохолодні потоки Ашли, вже майже забуті та неймовірно приємні. Відчувши їх, навіть Естель полегшено видихнула крізь шолом.

За мить на обличчі джедайки виникла тепла посмішка.

— Ми вдома.

Стіна здригнулася та повільно від’їхала убік, відкриваючи нам прохід у теплий та сухий коридор. Якщо би не зустріч з нею, довелося б це робити самому.

— Ласкаво просимо на рівень 5Д, — впевнено промовила Шейн. 

— Вигладяє так, ніби ти цим тунелем не один раз користувалася, — дружно буркнув я порушниці Кодексу.

— Зручно, чи не так? — тихо озвалася вона, знизавши плечима. Наступної миті ми зайшли у Храм, і коли прохід зачинився, роздивилися по сторонах, але нічого не відчули та не побачили.

— Павіє, ми на 5Д. Де саме ти на 3А? — запитав я у комлінк.

“Службове приміщення біля Архіву”, — пролунала відповідь. — “Ворогів не зустрічали?”.

— Ворогів — ні, а от одну подругу — так. Тепер у нас більше шансів успішно тобі допомогти.

“Сила з нами”.

Переглянувшись, ми тихо рушили вперед, змушені постійно ховатися, коли повз проходили поодинокі клони. Наш шлях пролягав через темні проходи до сходів на верхні рівні, на кожному з яких на очі спадали наслідки зради: сліди пострілів на світлих стінах, потрощені вікна, спалені килими, а також смердюче ехо смерті. Воно повторювало останні крики загиблих джедаїв, що вривалися в самісіньке серце. Високі коридори тепер не випромінювали затишок, погляд на них викликав тільки дискомфорт та жахливі спогади триденної давнини. Щоб побачене не звело мене з розму, довелося повністю відірвати себе від спостереження інтер’єру.

Та коли ми дісталися рівня 3А, в серці зародилася тривога неймовірних масштабів, що остаточно вибила мене з рівноваги. 

— Що тут відбувається? — тихо запитала Естель, вмостившись в укритті, поки на сусідньому перехресті проходив патруль клонів 501-го легіону. — Звідки ці крики?

— Це відлуння смерті, — похмуро відповіла Шейн, випередивши мене. Ми засіли разом з нею, не висовуючись. — Тут загинуло дуже багато джедаїв, що створило рану в Силі. З часом вона загоїться, але поки доведеться терпіти.

— На щастя, ми тут ненадовго, — погодився я. Клони пройшли і ми поквапилися далі. До Патан-Джен залишилося всього сто метрів. — Павіє, ми вже близько.

“Тут залишився лише один падший”, — доповіла вона.

— Чудово, тоді вдаримо одночасно.

І кивнувши дівчатам, схопив руків'я світлового меча. Шейн миттєво дістала свій, а Естель обмежилась бластерним автоматом. Ми пришвидшились, і незабаром зупинилися біля повороту, за яким біля входу в підсобку сидів падший.

Поглянувши на однокласницю, я показав жестом “три”, потім “два”, потім “один”, та стиснувши кулак, вистрибнув у коридор, одночасно активуючи синій клинок. Тоді ж вискочила й Шейн, вмикаючи зелений.

— Якого… — озвалася тридцятирічна лицарка у чорній робі. Вихопивши зброю, вона злетіла на ноги, стаючи у аристократичну стійку Макаші. 

Але бій не почався. Скориставшись спантеличенням противника, Павія відчинила двері позаду неї та миттєво вдарила зрадницю у потилицю, поки та тільки збиралась розвернутися. Важко ахнувши, вона впала обличчям вниз, розкинувши руки в сторони.

Я деактивував меча, і у маленькому, стисненому стінами, коридорі, пролунало колективне зітхання. 

— Ви змогли, — усміхнено видала синьошкіра панторанка, спершись на дверну арку. Її погляд полетів до Шейн, а за мить сталося і знайомство. Приязне, але напружене, бо ми досі перебували у Храмі.

На жаль, коли здавалося, що ми нарешті змогли виконати завдання… коли я вже торкнувся комлінка для зв’язку з Ларіаном, з-за повороту вийшли відразу семеро осіб у чорному. Чоловіки, жінки. Мечі на поясі у кожного. Відчувши, як на нас налетіла халепа, я завмер.

Побачивши спочатку нас, а потім і свою колегу під нашими ногами, падші теж завмерли від здивування. "Як вчасно!", — роздратовано пролунало в голові. Раптом для себе ми опинилися у меншості, перетворившись зі стелсів у жертв.

Але зрадники не нападали. Довгу хвилину ми роздивлялися одне одного, поки я згадував причину, чому Шейн сюди прибула. "Ох, не забере тепер вона свої речі", — подумав я.

Врешті тишу розірвав тихий та приглушений сміх одного з падших.

— Чорт забирай, ну ви даєте! — кинув колишній лицар, в якому я впізнав одного зі своїх спарингових партнерів часів дитинства. — Зовсім клепку втратили?

Засміялися й інші, напружуючи мене до межі. Шейн міцніше стисла руків’я меча, готуючись до бою.

— Слухайте, — розважливо мовила дівчина в центрі. — У мене є наступна ідея.

— Твої ідеї мені ніколи не подобались, Ніомо, — огризнулася Шейн, змусивши зрадницю закотити очі.

— Помовч, Дамер, — кинула Ніома, дістаючи руків’я з поясу. — Моя пропозиція наступна: здавайтеся, і можливо вам дадуть можливість приєднатися до нас.

— Якого хріна? — скривившись, випалив я, не вірячи власним вухам, та одночасно стаючи у стійку Шиєн, завівши меча за праве плече.

— Ніома має рацію. Ми вижили, бо вчасно вибрали сторону, — спокійно додав мовчазний забрак, майстер Зуувар. Атмосфера почала стрімко нагріватися. Естель, що не брала участі у перепалці, обережно зняла автомат з запобіжника.

— І як ви можете після цього називати себе джедаями? — видала Павія. — Ви давали клятву! 

— А ми більше не джедаї, — озвався Зуувар. — Ми — інквізитори Імператора.

— Тому ми і пропонуємо вам здатися. Як брата та сестер, — поважно видав брюнет Аскар. Зі сторони забрака пролунала хвиля роздратування.

— Що за зайвий театралізм?! — крикнув він, активуючи червоне лезо. Стиснувши щелепу, я увімкнув свій та відчув, що Шейн зробила так само, як і падші.  Всі, крім Ніоми та Павії.

— Ми з ними за одним столом їли всього три дні тому, — примружившись, видала вона. 

— Гаразд, давайте заспокоїмось, — примирливо видала Павія. Вона свою зброю так і не активувала. Дипломатка, як вона є. — Зууваре, розслабся. Я розумію, ти не хотів загинути.

Забрак щільно заплющив очі, напруживши щелепу.

— Ви теж навряд цього хочете, — додав Аскар. Інші п’ятеро закотили очі. Панторанка нахилила голову та лукаво посміхнулася. 

— Пропоную мирно розійтися.

— Патан-Джен, ми тобі не вуличні бандити! — вигукнув падший зліва. Видихаючи, я водив поглядом по ворогах, вишукуючи їхні слабкі сторони. Ніома застережливо поглянула на мене, крутячи головою. Протистояння продовжувалося.

— Просто складіть зброю, і житимете, — повторила зрадниця. 

— Переходити на сторону ситхів заради власного виживання недостойно, — відказав я. В цей момент Зуувар спалахнув від люті, пропалюючи мене поглядом. Його червоний клинок робив обличчя ворога по-справжньому зловісним. Я приготувався до стрибка.

— …але логічно, — відказала Ніома. В цей момент забрак не витримав.

— Заради виживання?! Я зробив це, щоб розділити славу переможця! — заволав він, та замахнувшись, виконав випад. З жахом в очах я побачив, як він з різким шипінням відрубав праву руку Ніоми. Бідолашна закричала від болю та несподіванки, впавши на коліна. 

— Зрадниця! І ти зрадник, Аскаре! — кричав він. — Ви всі здохнете тут і зараз!

В цей момент на брюнета напали двоє падших, але йому вдалося одним стрибком подолати відстань до нас та зайняти стрій з нами. Ніома остаточно впала на живіт, важко дихаючи. Її випалений обрубок тремтів та димівся, заповнюючи простір запахом паленого м’яса, а наші серця — страхом.

— Нехай живе Імперія, — гримнув колишній майстер Зуувар, спрямовуючи вістря в спину колишній союзниці. Коротка мить, і Павія, спрямувавши долоню, притягнула Ніому до нас, а потім увімкнула блакитного меча. 

— Що ж, ми лицарі-джедаї, і боротьба з ситхами — наш прямий обов'язок, — сказала вона, поки ошелешена Естель допомагала пораненій стати на ноги. 

— Оце я влип… — прошепотів Аскар, наводячи вістря то на одного падшого, то на іншого. Зуувар хижо посміхнувся та стрибнув в атаку, замахнувшись мечем. Його приспішники, забувши про наше спільне зростання, зробили те саме.

Цієї миті Шейн виставила руки вперед, і новоспечені інквізитори відлетіли назад на десяток метрів. Важко дихаючи, моя однокласниця стисла кулаки та озирнулася в сторону проходу в Архів.

— Ви дубу дали?! — гукнула вона. — Тікаємо!

Відволікшись від потенційного бою, я вимкнув меча та рвонув туди разом з усіма, тримаючись поруч з Естель, та врешті допомагаючи їй вести Ніомі, що ледве не втратила свідомість від больового шоку. Дівчина всіма силами намагалася пересувати ногами, але врешті не витримала, змусивши мене підняти її на руки. Всі разом ми оминули кілька коротких коридорів, поки не опинилися там, де все почалося. 

Увірвавшись у потрощений та пограбований Архів, ми побігли далі, в сторону другого виходу, оминаючи робочі столи, за одним з яких я сидів з друзями, коли клони почали всіх вбивати. З тих пір книжкові полиці рознесли на частини, а п’єдестали визначних джедаїв — пожбурили на підлогу. 

Більше ніщо не освітлювало це приміщення. Не було ані ламп, ані природного освітлення з даху. Тільки підствольний ліхтар Естель та мечі показували нам шлях, але й вони виявилися безсилими, коли я на повному бігу спіткнувся об щось велике та покотився підлогою, супроводжуваний болісними стогонами Ніоми. Нога спалахнула від болю, наче в неї вистрілили з бластера, і вже за мить я зрозумів, що не можу підвестись. Ось і настав кінець моїй втечі.

Але, на мій щирий жах, коли інквізитори вже наближалися, переді мною, виставивши зеленого меча, встала Шейн. Справа від неї зайняла позицію Павія, а зліва Аскар, що не припиняв лаятися від важкої долі. Тільки Естель підійшла саме до мене, перевіряючи ногу.

— Шаде, у тебе вивих, — тихо мовила вона. — Навіть не намагайся встати.

Відчувши різкий приплив досади, я міг тільки безпомічно спостерігати за смертями братів та сестер. Зуувар не збирався брати полонених. Він йшов нас убивати. І в мить, коли зрадник-майстер вже збирався стрибнути на перелякану Шейн, невідома перешкода зарухалася. Важко та гучно дихаючи, вона підвелася на ноги. 

"Хто цей чоловік?", — ошелешено промайнуло в голові. Незнайомець, лице якого я не міг впізнати через темряву, хитався та невпинно гарчав, але його поява зупинила гонитву. 

— Ти ще хто? — басом озвався Зуувар. Тільки тепер, коли його спільно освітлювали ліхтарі Естель та червоні леза ворогів, я побачив, що у чоловіка немає одягу вище поясу, а вся темна шкіра вкрита шрамами та опіками. Його права рука була відсутня, але ліва тримала дещо, схоже на руків’я світлового меча.

— Шаде, ти як? — запитала Павія, обережно зиркнувши на мене.

— Жити буду, але, думаю, недовго, — відповів я, збираючи себе докупи, та з величезними зусиллями стаючи на ноги, і активуючи синє лезо свого меча.

— А що Ніома?

Незадоволена моєю непокорою, Естель зиркнула на поранену та зітхнула.

— Дихає, наче, — відповіла вона без жодного ентузіазму, а потім повернула погляд на незнайомця, який ледве стояв перед інквізиторами, але не відступав.

— Гаразд, тоді й ти здохнеш, — буркнув Зуувар та замахнувся мечем.

Врешті, спостерігаючи за цим не знаючи, як вдіяти, я намагався проаналізувати ситуацію, але так і не зміг сконцентруватися, бо за мить до удару незнайомець неначе народився вдруге. Він гучно вдихнув повні легені повітря, і ухилившись від червоного леза, несподівано для всіх активував фіолетове.

Я завмер. Всі ми завмерли. Колір леза не давав збрехати про особистість того, з ким ми зіткнулися. Людина, яку я вважав мертвою. Людина, що вела нас ще до війни. Справжня легенда нашого часу.

Вмить перетворившись на розмиту пляму, він одним ударом розрізав першу зрадницю навпіл. Вона встигла лише схлипнути перед тим, як двома шматками розвалитися на підлозі. 

— Бийте його! Швидше! — кричав Зуувар, переходячи у наступ, але голова Ради джедаїв з легкістю відбив його, змусивши зрадника відступити та проштрикнути груди другому інквізитору, від чого той мовчки впав, впустивши меча з рук.

Тепер ситхи відчували на собі справжню сутність стилю Ваапад, що використовував контрольовану адептом Сили Темну сторону. Цей джедай вважався справжнім його майстром. З легкістю пір’їнки він вертівся навколо зрадників, вбиваючи одного за одним, поки перед ним не залишився один лише Зуувар. Замахнувшись, інквізитор спробував нанести черговий удар, але напоровся на фіолетове лезо, яке розрізало зрадника по діагоналі. Його тіло розпалося, і шматки посипались на колись чисту підлогу.

Але тоді, коли здавалося, що все позаду, майстер розвернувся в нашу сторону та стрибнув вперед, перелякавши нас до межі. Я вимкнув меча, та виставивши руки вперед, заволав:

— Майстре Вінду, ми свої!

За секунду меч зупинився в міліметрі від моєї шиї, освітлюючи обличчя та показуючи всю палітру емоцій, що мене спіткали. Тоді я побачив дещо інше. У сповнених горя очах виднілося безумство та відчай. Риси, непритаманні тому Мейсу Вінду, якого знав весь Орден джедаїв. Він ошелешено витріщався на мене, поки його поранені губи не заворушилися.

— Шад Лантер? — низьким тоном промовив він.

— М-майстре? 

Вінду повільно видихнув та закліпав очима, озираючись по сторонах та роздивляючись присутніх.

— Шейн Дамер… Павія Патан-Джен… Аскар Лунор… 

Здивовані лицарі по черзі вимкнули мечі, залишаючи нас тільки у світлі фіолетового леза, що досі висіло у мене під підборіддям. Вінду похитнувся та поглянув на дівчину, що лежала поруч.

— Ніома Д’ілан.

Меч вимкнувся, і в світлі ліхтарів шолома Естель я побачив, як Майстер Ордену важко впав на коліна. Цієї миті всі остаточно втратили дар мови. Лише підходили ближче, щоб як слід його роздивитися, поки мені не вдалося зібрати себе докупи, прочитавши кілька разів підряд Кодекс.

— Нам треба забиратися звідси, поки інші не прийшли. 

Шейн кивнула, і за допомогою Аскара підняла Ніому на ноги, поки ми з Павією стояли навпроти нашого рятівника.

— Майстре, що з вами сталося? — запитала вона, торкнувшись його плеча та відчутно пустивши в нього легкий імпульс Сили, що оживив важкопораненого.

— Зрада, — коротко відповів він, піднявши на нас погляд. 

— Нам треба йти, майстре. Ми знаємо безпечне місце, — озвався я, та з великим зусиллям допоміг йому встати. Стан його шкіри виявився ще жахливішим, ніж мені здалося на самому початку. Якщо в найближчі години ми не надамо йому повноцінну медичну допомогу, про зцілення можна забути. 

Не звертаючи уваги на біль у нозі, я вивів Вінду з Архіву, поки Павія з Естель розвідували шлях попереду. Кмітлива мандалорка, напевно, записала весь маршрут, що ми пройшли, і тепер впевнено вела нас назад до рівня 5Д. 

Ховаючись від клонів та інквізиторів, ми змогли дістатися до таємної двері, яку Шейн знову відчинила, і нарешті покинули Храм. 

У тунелі йшлося легше, хоч завіса Темряви нас і не відпускала. Допомагала аура Павії. Її здібність заспокоювати людей навколо подарувала мені можливість коротко розповісти ледве живому майстру деталі нашого спасіння, але у відповідь отримував лише мовчання. 

Коли ж ми вийшли на чисте повітря з житлового комплексу у секторі 6-5, нам довелося замаскувати Вінду, щоб його не впізнали, та сховавши мечі, знову йти тихо. Дорога до 2-1 зайняла добрі дві години, але моя надія зустріти Рейнджерів не справдилася. Коли ми дісталися площі перед їхнім комплексом, нас зустріли десятки мертвих клонів, а всередині — ще більше загиблих цивільних та бійців союзників. На одному зі столів з трьома дірками у грудях лежав лейтенант Хант. Цивільних ніхто не знайшов.

Ми спізнилися.

Наостанок, спільно прочитавши Кодекс, ми перемістили поранених через прірву на територію мегаблоку “Елементаль”. І тільки там, подалі від зайвих очей та маршрутів патрулів ЛААТів, ми розсілися на поверхні одного з провулків, неподалік стоянки зі спідером Естель. 

Важко дихаючи, першою впала Ніома. За нею поруч сіли Шейн з Аскаром. Ми з Павією обережно посадили майстра Вінду, а самі підійшли до Естель, що стояла на варті.

— Думала, що вже не виберемось, — мовила мандалорка.

— Тільки про це? — стомлено перепитав я, потираючи спітнілого лоба. Вона зіщулилася. — Естель, ти допомогла врятувати декого дуже важливого, і не тільки. Ані армія, ані поліція, ніхто не дасть тобі того, що дамо ми. Орден — це взаємопідтримка. Якщо доєднаєшся до нас, якщо погодишся вчитися у нас, тоді зможеш справді на щось впливати.

— Справді? — недовірливо видала вона, отримавши теплу посмішку від Павії.

— Справді, — підтвердила дипломатка.

— Нічого не обіцяю, — кинула Естель, відвівши погляд. Зітхнувши, я увімкнув комлінк та прочистив горло.

— Ми на “Елементалі”, капітане.

Ларіан увірвався на частоту миттєво.

“Чому ви так довго мовчали? Щось сталося?”, — різко запитав він.

— Розслабтеся… ми тут декого підібрали, і… доставте нам аерокар, бо всіх на мотоспідер не посадимо, — закінчив я та тихо видихнув, відчувши нарешті смак завершеної справи. 

Врятувавши Павію, зустрівши Шейн, врятувавши від Темряви Ніому з Аскаром, та знайшовши Вінду, я розумів. Цей день був прожитий не дарма.

Вранці, коли на сільських планетах вже кричать тварини, на Корусанті не відбувається нічого подібного. Столиця Галактики живе цілодобово, тож коли перші сонячні промені з’явилися на сході, аеротраси продовжували повнитися транспортом. Єдина зміна стосувалася мешканців квартири капітан-інспектора Ларіана. 

Сплячи на кріслі власника апартаментів, я раптом відчув, що мене хтось штурхає за плече, та відкривши очі, побачив над собою Естель, одягнену у синій однострій ССП.

— Прокидайся, Шаде. Робота чекає, — гучно повідомила вона, подаючи мені руку. Схопившись за неї, я розім’яв кінцівки та поглянув на чисте світле лице мандалорки.

— Привіт, — банально вирвалося з мене. Дівчина похитала головою та повільно вийшла у коридор. Почувши з тієї сторони приглушені розмови, я коротко роздивився аскетичний кабінет капітана, та швидко пройшовши двері, дістався порожнього приміщення, що вело у величезний атріум, розкішний санвузол, кухню та інші важливі для життя багатіїв кімнати. В даному випадку всі вони стояли порожні, тож кожен член групи зміг знайти собі місце. Наразі біля мене стояла Естель-Натара у компанії сонного Ларіана. Побачивши мою появу, капітан підняв брови.

— Як себе почуваєте? — запитав він.

— Як після безсонної ночі, — промимрив я, отримуючи від мандалорки легку посмішку.

— Виїжджаємо через п’ятнадцять хвилин, — мовила вона. Хмикнувши, я рушив до місця, звідки лунав запах свіжої їжі. 

Заповнена сонячним сяйвом кухня зустріла мене з кількома простими бутербродами та гарячою дантуїнською кавою. З іншої сторони великого столу сидів Аскар, сумно дивлячись на порожню склянку та тримаючи в руці темне руків’я меча.

— Ти як, Аскаре? — запитав я, підходячи.

— Як після подвійного життєвого лайна, — понуро відповів він. — Як двічі зрадник.

— Як не крути, але ти не полишив шляхи Світлої сторони. Ти — лицар-джедай. Вище носа, друже, — вирвалося з мене. Відпивши трохи напою та взявши бутерброд, я потис руку невдалому інквізитору та рушив напряму до атріуму, щоб побачити інших. Там, на одинокому дивані сиділи Шейн з Ніомою. Моє наближення вони помітили відразу, але відреагували по-різному. Однокласниця продемонструвала коротку милу посмішку, а от безрука інквізиторка винувато опустила погляд.

— Лицарі Дамер та Д’ілан, — озвався я. — З добрим ранком.

Та відкусив шматок бутерброда.

— Він і справді добрий, — кинула Шейн, розкинувшись на місці.

— Авжеж, — понуро додала Ніома. — Тільки-от у мене питання. А що далі?

— Поки що пересидимо тут, розберемося у ситуації. Сподіваюся, майстер Вінду підкаже, — відповів я, торкнувшись її руки в знак підтримки. — Ти врятувала нам життя, Ніомо. Тебе ніхто не прожене та не видасть.

— Я це ціную, — подавлено відреагувала вона та відвела погляд. Посміхнувшись Шейн, я рушив до сходів, на яких, потираючи краєм куртки срібне руків’я свого світлового меча, сиділа Павія. Повалившись поруч, я позіхнув та поглянув на величезне вікно перед нами, за яким виднівся далекий Храм.

— Здається, наша маленька “банда” знову виросла, — сказав я, викликавши лукаву посмішку. Дипломатка відірвалася від меча та теж поглянула на наш дім.

— Якщо таке відбуватиметься щодня, ми зберемо цілу армію, — пожартувала вона, клацнувши пальцями.

— Не наговорюй, — видав я та підвівся на ноги. Розуміючи, що треба поспішати, мені хотілося більше часу провести з Вінду, щоб спробувати розговорити його. Тому, піднявшись на другий поверх та зайшовши у порожнє приміщення, я сів напроти мовчазного майстра Ордену, якого ще вночі перев’язала Естель. тепер біля його перебинтованого тіла стояв невеликий резервуар з бактою, що заливалася у його кров у невеликих дозах.

Сівши навпроти Вінду, я поглянув на сконцентроване на медитації лице, але відповіді не відчув. Пройшовши медогляд, він сів сюди і з тих пір не вставав. Ні з ким не розмовляв, не реагував на присутність. Єдиний джедай на всій планеті, хто зміг це зробити. Його меч лежав поруч, але його він не торкався. 

Але тільки-но відчувши мою присутність, майстер нарешті ожив.

— Здається, я пропустив кілька днів, — задумливо мовив він, витримуючи на мені суворий погляд. — Що змінилося?

Довелось йому розповісти все, як є. Від самого початку, і до сьогодні, а коли я скінчив, Естель вже досить тривалий час чекала за дверима.

— Останнє, що ми можемо вчинити — це здатися, — узагальнив Вінду, склавши руки перед собою. — На планеті має бути ще багато джедаїв, включно з майстром Горном. Їх необхідно знайти та доправити у безпечне місце.

— У мене є кілька знайомств, але для створення серйозної мережі треба час та ресурси. Ми збиралися просто покинути планету, щоб чинити опір там, де легше.

— Доведеться залишитись на Корусанті, — відрізав майстер. — Орден має жити, і поки я не в змозі працювати, ти маєш взяти на себе тимчасову керівну роль.

— Майстре, я ще тиждень тому був падаваном! — не вірячи власним вухам, видав я.

— І тим не менш, саме тобі, Лантере, вдалося повести за собою людей. Ти виявив найбільше ініціативи, тож тепер маєш результат.

Сковтнувши слину, я смиренно вклонив голову.

— Я зроблю все можливе, щоб виконати місію, — вирвалось з мене.

— Нехай Сила буде з тобою, лицарю, — закінчив Майстер Ордену. Вклонившись ще раз, я підвівся та повільно вийшов з кімнати. На виході вже чекала Естель, тримаючи в руці гладкий шолом констебля.

— Готовий? — запитала вона, м’яко посміхнувшись, а моя відповідь, звісно, була очевидною та передбаченою. Починався новий день, а з ним і нові справи.

Chapter Text

Немає емоцій, є спокій. Немає невігластва, є знання. Немає пристрасті, є безтурботність. Немає хаосу, є гармонія. Немає смерті, є Сила. П’ять рядків Кодексу джедаїв, що скеровує нас у житті та робить такими, якими ми є. Весь світогляд, все сприйняття реальності. З ранніх літ, і до самої смерті. Кожного з нас забирали у батьків ще до того, як між нами формувалися міцні родинні зв’язки. Кожного з нас вчили сторонитися емоцій та контролювати їх, відмовляючись від збудників та прив’язаностей. Саме тому Орден майже ніколи не приймав дорослих. Їхній кругозір сформований, у них зачасту вже є сім’ї.

Через це, розпочавши ознайомчі уроки для Естель, я швидко про це пожалкував. Всі два місяці вона намагалася змусити мене навчити її бойовим навичкам. Вона просила, благала мене, намагалась залучити інших. Все тому, що звичайні заспокійливі вправи завдавали їй світоглядного дискомфорту. Навчена активному існуванню, Естель жила моментом, і думка про те, що треба просто сісти та нічого не робити, завдавала їй внутрішнього болю. А я, спостерігаючи за її приголомшливими успіхами в користуванні Силою, виявився до цього не готовим.

Вчергове повернувшись після роботи до відомчої квартири, наданої мені на початку служби, Естель відразу перейшла до тренувань. У пітьмі моєї скромної вітальні вона виглядала дещо загрозливо, хоч вже і встигла переодягнутися у цивільну блузку з широкими фіолетовими штанами.

Спрямувавши руку до стільця в кількох метрах від себе, мандалорка тримала його над самою підлогою. Її погляд залишався прикутий до нього, наче це її здобич, а вона — мисливець. 

Поспостерігавши за тим, як стілець мирно обертається навколо своєї осі, я підійшов до дівчини.

— Сьогодні майже легко, — похвалилася вона, лукаво посміхнувшись. Подібне я бачив у Варана, коли ми були дітьми. Що як, а ось виявити дитячу поведінку в Естель виявилося несподівано.

— Ти молодець, але тепер відпочинь, — запропонував я. У відповідь вона похитала головою, та піднявши другу руку, навела її на другий стілець. — Естель… 

— Сила — це продовження моїх рук. Твої слова, — видала дівчина. Її повіки зімкнулися, а ззаду донісся ледве чутний шум. Озирнувшись, я побачив, як другий стілець повільно здійнявся в повітря на метр. Естель Візсла ніколи не знала, коли треба зупинитися.

— Згадай, як ти вчора ледве один втримала.

— Кажу ж, сьогодні все набагато легше, — протараторила Естель, та якомога м’якіше мені посміхнувшись, самовдоволено перевела погляд на третій. 

— Ти піддаєшся емоціям, — сказав я, торкаючись її плеча. — Зупинися.

Проігнорувавши мене, вона напружилась, і третій стілець здійнявся у повітря.

— Бачиш? — на йоту хрипло мовила Естель. 

Логічно, що у всього є своя ціна. Спробувавши зробити неможливе, вона виснажила свої ресурси. Її повіки затремтіли, тіло захиталось. В ній зародився гнів, що й вивів Естель з рівноваги. Важко зітхнувши, вона опустила руки. Тільки дивом мені вдалося спіймати стільці та обережно поставити їх на підлогу.

Спітніла від перенапруження мандалорка, ошелешено дивлячись на свої долоні, ще деякий час зберігала мовчання. Випробування, яке вона собі поставила, лише знесилило її.

— Знову скажеш, що я стрибаю вище гори? — розчавлено запитала Естель.

— Твоя проблема — це самовпевненість, — всоте повторив я, почувши від напарниці гучне зітхання. — Все має рухатись поступово.

— Твої настанови краще не роблять, — відрізала вона, склавши руки під грудьми. 

— Їхня ціль — спрямувати тебе на правильний шлях.

— Я не бачу в цьому сенсу. Навіщо стримувати емоції, якщо вони підсилюють мене? Навіщо взагалі тоді навчатися, якщо не можна реалізувати свій потенціал? — випалила вона.

— Так, вони підсилюють тебе, але також часто виходять з-під контролю.

— Це навряд чи, — кинула мандалорка, закотивши очі. Її впертість втомлювала мене більше, ніж найважчі тренування. 

— Без цього джедаєм не стати.

Почувши це, вона спохмурніла та повільно наблизилась до мене.

— І навіщо я взагалі на це погодилась… — похмуро кинула Естель, подивившись в очі з добре відчутною ноткою благання. — Бувай. Побачимось завтра, на роботі.

Майже кожного разу все закінчується погано. Цей раз, як виявилося, винятком не став, але поклав край моїм сподіванням. Борючись з бажанням попросити її почекати, я заплющив очі. "Немає емоцій, є спокій", — подумки мовив я, уявляючи перед собою свого вчителя. — "Як вам вдалося впоратись зі мною, майстре?".

Але, хоч його присутність і відчувалася іноді, встановити контакт ніколи не вдавалося.

— Шаде? — озвалася дівчина, повернувши мене з глибин свідомості. Вона торкнулася моїх плечей, не відводячи погляду від обличчя. — Ти живий?

Я не розумів, як можна відмовитися від шляху джедая та замість цього служити Імперії. Не міг осягнути, як це взагалі можливо. Стоячи там, у вітальні, що стрімко поринала у вечірню темряву, я мовчки дивився їй в вічі, аж поки Естель не відпустила мене, та зітхнувши, не вийшла. Покидаючи кімнату, вона кілька разів шморгнула носом, а я все думав і думав.

Тільки тоді, коли за нею зачинилися двері, коли все навколо опинилося у темряві, пролунала відповідь на її запитання. Надто запізніла та несвоєчасна.

— Живий…

Заплющивши очі, я осів на стілець. З відчиненого вікна на спину повіяв прохолодний вітерець, врешті розбудивши мене. В голові панував неабиякий смуток. Маючи чудовий шанс зробити Естель однією з нас, я його завалив. Можливо, проблемою є її почуття. Можливо саме через них вона погодилась навчатися наступного дня після вилазки до Храму.

Вирішивши завтра спробувати обговорити це з нею, я встав на ноги та вийшов до коридору. Можна було би нарешті повечеряти, але зліва, у маленькій підсобці, переобладнаній під скромну кімнату, жив старий майстер. Проблеми з балансом не давали мені спокою, тож довелось піти спочатку до нього.

Зайшовши всередину та поглянувши у маленьке напівпрозоре віконце, я сів навпроти майстра. Не виходячи з медитації, він відкрив очі.

— Вона ще не готова, — сказав корун, піднявши пошрамоване обличчя.

— Нас залишилося вкрай мало, майстре, — сумно відреагував я. — Без неї ніяк.

— З набором дорослих джедаїв треба бути вкрай обережним, — додав Вінду. — Зберігай пильність, тренуючи її. Якщо вона наполягає на чомусь, не будь перешкодою, інакше ми її втратимо.

— Я гадав, що її можна навчити так само, як і нас, майстре, — сказав я та склонив голову, відчуваючи, як тілом бігають мурашки.

— Наступного разу приведи її до мене, — владно продовжив Вінду. —Тобі необхідна допомога.

— Дякую, — полегшено відреагував я.

— Тим не менш, — розминаючи шию, казав майстер. — Кількість зрадників росте. Я відчуваю кількох неподалік. Вони шукають.

— Ми працюємо, як можемо, — задумливо промовив я. — Сьогодні Шейн витягнула падавана з-під носу інквізиторів. 

— Де він тепер?

— У неї вдома, але завтра його відправлять на нижні рівні, до Аскара та Ніоми.

— Тоді закінчуйте цю справу, а потім лягайте на дно. Доведеться пересидіти деякий час, — закінчив він. Перевіривши, чи є поруч з ним склянка з питною водою, я вклонився йому та повернувся до вітальні, де ліг на своє тверде ліжко та зупинив погляд на пласкій білій стелі.

"Нічого спільного з Храмом", — промайнуло в голові. Кімнати там прикрашалися тисячоліттями особистих внесків тих, хто там раніше жив. Моє приміщення, де мені повезло жити майже шість років, слугувало помешканням для багатьох поколінь падаванів. Колись там мешкала Елевтерія Фінт (дві тисячі сто двадцять два роки тому, якщо точніше), яка у вільний час малювала різьбою, і врешті залишила після себе орнамент на верхній половині стін, який навіть після всіх ремонтів залишився майже цілим. А що тут? Маленька відомча квартирка від ССП. Все сіре, прямокутне. Тут не відчувалося спадщини Ордену, лише самотність.

Дійшовши висновку, що без відпочинку ніяк, я припинив чинити спротив втомі, і спорожнивши наостанок голову, заплющив очі. Вже через кілька секунд мій розум перейшов у стан міцного сну. Тихого, спокійного, та повного виразів з минулого.

Прокинувшись рано вранці, після розминки та короткої підготовки, вже збираючись перевірити Вінду, я вийшов до коридору та раптом почув завивання вітру. Недовірливо подивившись по сторонах, я повільно підійшов до кабінету, де мав бути майстер, але замість маленького вузького приміщення побачив холодні, вкриті снігом руїни.

— Що? — машинально вирвалося з мене. Озирнувшись назад, я так само несподівано виявив, що мого коридору більше немає. Замість нього з’явився довгий, дуже довгий спуск вниз, у засніжену долину між горами.

Маючи певний досвід з видіннями, я згадав розповіді майстра Лангара та приготувався до несподіванок, наскільки це взагалі можливо. До того ж, не просто так замість нічного одягу на мені тепер красувалося альпіністське спорядження. Причому, старе. Навіть не можу згадати, коли зникла на нього мода. Певно, ще під час війни, коли на перший план вийшла практичність.

Прочистивши горло, я зайшов у руїни з червоної цегли, де сховався від вітру. Навколо відчувалася Сила, її прояви пронизали кожен міліметр цієї реальності. Зачарований, я ступив ще кілька кроків, поки не помітив справа від себе, посеред завірюхи, два ледве видимі ліхтарики, що гойдалися, поступово наближаючись до мене.

"Здається, у мене гості", — промайнуло в голові. Наблизившись до краю руїн, я придивився та побачив дві фігури. Одна тонка, але висока, а інша маленька. Жінка та дитина, безсумнівно, а їхні аури та концентрація Сили означали, що ще й чутливі. Можливо, адепти. Тільки-от Світлої, чи Темної сторони?

— Гей! — гукнув я, але мене не почули. Вони наближалися, аж поки доросла жінка не підійшла до мене впритул, виявившись молодою дівчиною, приблизно мого віку. Одягнена у те саме альпіністське спорядження, вона дивилася крізь мене, ніби я тут не стояв.

— Хутчіш, падаване! — вимогливо гукнула вона, озирнувшись на дитину. Джедаї. У мене на душі відлягло. Я відійшов убік, даючи дівчині пройти та роздивляючись бежеве руків'я світлового меча, що висів у неї на поясі.

— Скоріше! — знову гукнула вона, а у відповідь пролунав тонкий дівочий голос.

— Зараз, вчителько!

"Певно, урок", — подумав я, відходячи ще на кілька метрів. Спостерігати за подібним мені доводилось не часто, зазвичай беручи в них участь в ролі цієї дівчинки. Єдине що, Лангар не тягав мене у тундру, а вибирав для цього місця куди більш населені. Наприклад, нижні рівні Корусанту.

Минуло кілька секунд, і у рятівні руїни зайшла, хитаючись, падаванка. Вона пройшла кілька метрів, а потім плюхнулась на вкриту снігом підлогу.

— Падаване! — гукнула лицарка. — Ще трохи. Давай!

— За-араз, вчителько, — виснажено мовила учениця. Придивившись до неї, я побачив ті ж великі захисні окуляри, теплий вовняний каптур, а також товстенні рукавиці. На поясі висів невеликий срібний світловий меч. Силкуючись, вона зробила ще кілька кроків, поки не опинилася біля своєї вчительки. Ніхто з них, здавалося, мене не бачив, тож я дозволив собі підійти ближче та сісти поруч.

— Нарешті, — турботливо видала джедайка, скидаючи сніг зі своєї учениці.

— Чому ми тут, вчителько? — запитала вона.

— Тут… — повільно пережовуючи слова, розповідала лицарка. — Пройшло моє навчання. 

І закінчивши огляд дівчинки, опустила шарф та посміхнулася.

— А тепер ми поставимо намети та відпочинемо перед завтрашнім випробуванням, — мовила вона.

— Ура! — гукнула мала, та знявши величенький рюкзак, повалилася на підлогу. Її погляд пробігся руїнами, а потім неочікувано зупинився на мені, викликавши мороз по шкірі. Я швидко відвів від неї погляд та спробував сфокусуватися на її вчительці.

Наступні хвилин десять вони майже нічого не казали, боячись морозу, і тільки тоді, коли біля мене вже стояли два помаранчеві намети, а між ними мирно горіло невелике багаття, вони дозволили собі сісти біля нього, знімаючи рукавиці. 

— А яке випробування буде? — запитала дівчинка.

— Все побачиш, непосидо, — ласкаво видала джедайка, чий голос мені здався дивно знайомим. Наче він весь час був поруч, а я не помічав його. 

Проте тільки тоді, коли дівчина зняла каптур та шапку, вивільнивши своє вогняне волосся, я завмер від несподіванки.

— Віма Санрайдер? — вголос вирвалося з мене. Голос з голограми Архіву, легендарна джедайка часів Старої Республіки, що жила майже чотири тисячі років тому. Остання сотня поколінь, включно зі мною, сприймала її лише як навчальну голограму, а не як живу істоту.

Захопившись зустріччю, я обережно сів біля них, вражено слухаючи розмову.

— Але я хочу знати! — видала падаванка. — Майстер Врук…

— Майстер Врук забагато про себе думає. Його поради… нас не стосуються, — лагідно відказала Санрайдер. Незручно було бачити її настільки молодою та… бунтівною. Інфоголограма виглядає більш зрілою.

— Добре, вчителько, — смиренно сказала падаванка та знову подивилася на мене. На її милому круглому обличчі зародилася посмішка, коли вона перевела погляд на мій світловий меч, який незрозумілим чином опинився у мене на поясі. 

— Ти поки залишайся тут, мені треба для тебе підготувати локацію, — сказала Санрайдер, і обмінявшись з ученицею посмішками, знову закуталась та пішла з руїн.

Падаванка тільки цього і чекала.

— Привіт, — завзято видала вона.

— Ем… вітаю, падаване, — ошелешено промовив я. 

— А що ти тут робиш? 

— Я… насправді, я і сам не знаю, — вирвалося з мене. 

— Ми у видінні, чи не так? — озвалася дівчинка. На її обличчі виникла сумна посмішка, а очі постаріли. — Я пам’ятаю цей день, і дуже добре.

— Це твоє минуле? — зацікавлено запитав я, придивляючись до дівчинки.

— П’ять років тому, якщо точніше. 

Хмикнувши, я похитав головою.

— Напевно, Сила намагається нам щось показати, — припустив я, викликавши на обличчі падаванки щиру посмішку. Знявши окуляри, вона також вивільнила і своє світле, пшеничного кольору волосся. Коротке, з косичкою, але в очах вогонь та жага дій.

— Я рада сюди повернутися, особливо враховуючи, що на мене чекає.

— Про що ти?

Її посмішка набула сумних рис.

— У Галактиці триває війна. Велика, дуже масштабна. Не знаю, чи переживу я її, — мовила вона.

— Справді, говориш не по роках.

Дівчинка засміялася.

— Я теж воював, але це закінчилося дуже погано, — фаталічно вирвалося з мене.

— Можливо, мене теж застигне подібне. Та не варто забувати, що немає смерті, є лише Сила, — кинула падаванка. Простір навколо почав розмиватися, сповіщаючи про поступове закінчення сну.

— Радий був зустрітися, — смиренно вирвалося з мене. 

— Нехай Сила буде з тобою, лицарю.

— Нехай Сила буде з тобою, падаване…

Прокинувшись рано вранці, після тривалого, але безрезультатного осмислення видіння з Вімою Санрайдер, розминки та короткої підготовки, в яку входить перевірка стану Вінду, я полетів у відділок. 

Погода, як і майже завжди на Корусанті, стояла суха та сонячна. Місто, що ніколи не спить, жило своїм життям, поки вдалі виднівся мій рідний Храм, на який я давно вже намагався не дивитися, насильно тримаючи погляд попереду. На очі натрапив величезний зоряний руйнівник, що перевершував розміри “Венатора” та ще більше нагадував накінечник примітивної стріли. Саме цей корабель Імперія тепер планувала зробити основним. Жителі Корусанту же сприймали його не інакше, як гаранта своєї безпеки.

Спустившись у широченне провалля площі Альдеранської зірки, а також проігнорувавши кілька сусідніх аеротрас, я дістався променаду на вході у відділок. Точніше, трохи правіше, де стояв заповнений гараж для особистого транспорту персоналу. Зупинившись у ледве не єдиному вільному місці, майже в центрі, я примагнітив мотоспідер до замку та поквапився у відділок. Голографічний годинник над дверима показував дев’яту ранку. Я приїхав дуже навіть вчасно.

Великий кабінет відділу боротьби з організованою злочинністю зустрів мене у тиші. В ці дні ми розслідували справу про появу нового виду “паличок смерті” після того, як тиждень тому один з багатіїв нанюхався та потрапив у аварію на спідері. З тих пір наша команда займалася цією справою. Забезпечував нам роботу технічний геній Ростера, а також неповторне детективне комбо Нірал та Сіда. Об'єднаними зусиллями нам вдалося знайти зв’язок з Чорним Сонцем. Через це на нас з Естель чекала поїздка на четвертий гіперрівень, до 745-го відділку сектору 92Б.

Та дівчини на робочому місці не виявилося. В приміщенні перебували лише три людини.

— Доброго ранку, — спантеличено озвався я, привернувши до себе увагу підлеглих, що стояли навколо голограми та гучно обговорюючи свідків.

— Сержанте, — привітався Ростер, водячи погляд в сторони від мене. — Натара не з вами?

— Я думав, вона давно тут, — вирвалося з мене. Нірал з Сідом переглянулися та поморщились, випромінивши здивування.

— Не приходила, — кинув юнак. — І ми подумали, що ви вирішили трохи перепочити.

— Ми? — ще більше дивувався я, та торкнувшись свідомості Сіда, відчув легке збентеження.

— Ми знаємо, що вона у вас ночує, сер, — втрутилася Нірал. Ці слова викликали у мене бажання провалитися крізь підлогу. — В цьому немає нічого поганого.

І посміхнувшись, торкнулася руки свого кавалера.

— Ви не так зрозуміли…

— Облиште, сержанте. Ми давно помітили, що ви проводите багато часу разом. Більше, ніж це роблять напарники, — доброзичливо відказав Ростер.

"Немає емоцій, є спокій. Немає пристрастей, є безтурботність", — повторилося подумки. 

— Ви справді не так зрозуміли, у… у нас немає роману, — буркнув я, думаючи, як змінити тему. — І зараз мене хвилює те, що вона не приїхала на роботу, як зазвичай.

Та діставши з поясу поліцейський комлінк, увімкнув частоту команди. Насправді, роман був би непоганим прикриттям, але це би знецінило все те, що відчуває сама Естель. Та і який роман може бути у джедая? Я їм не Шейн!

— Натаро, це сержант Дейген. Ти скоро приїдеш?

У відповідь тиша.

— Натаро? Прийом!

Скривившись, я поглянув на колег, які вмить втратили пестливий настрій.

— Натаро? — озвалася у комлінк Нірал. Їй відповідь також не надійшла. Ми переглянулися, і прочистивши горло, я важко зітхнув.

— Поїду до неї, — вирвалося з мене.

У відповідь Сід посміхнувся.

— Здається мені, що сталося неможливе, — кинув він, привернувши мою увагу. — Натара проспала.

— Неможливо, — хором відповіли ми. Переглянувшись з іншими та відчувши у Сіді тривогу, яку він так ретельно ховав за гумором, я вирішив діяти.

— Гаразд, до зустрічі.

І перевіривши бластер на поясі, побіг назад у гараж. Дорогою до нього, в сірому, похмурому коридорі, на мене натрапила Мозз. Сержантка якраз одягала шолом, коли помітила моє наближення.

— Куди поспішаєш? — надто пізно запитала вона. Вже через кілька секунд я скочив на спідер, та натиснувши на педаль заднього ходу, випурхнув назовні. Щоб дістатися до ангару, багато часу не знадобилося. Поворот туди, поворот сюди, і ось, переді мною постав переповнений гаміром та шумом моторів ангар. 

“Патруль 2-2 вилетів”, — казав диктор. Оминувши його пост в самому центрі хаосу, я скочив на свій спідер. Попереду виднілися кілька патрульних аерокарів, а між ними — вільний простір, ідеальний для вильоту.

— Ростере, намагайся і далі зв’язатися з Натарою, — наказав я, та сконцентрувавшись, відсунув від себе кермо. Спідер завив, мене притисло до сидіння, і наступної миті під мною вже висіла порожнеча площі Альераанської зірки.

Після десяти хвилин польоту під пекучим сонцем, а потім серед неону, мені вдалось дістатися до стоянки біля апартаментів Ест. На моє розчарування, вона виявилася порожньою. Часу від часу мандалорка залишала свій транспорт в іншому місці, тож для певності я вирішив завітати до неї напряму.

Ліфт, тихий вестибюль, і ось, переді мною постали товсті металеві двері квартири Естель. Я постукав у них кілька разів. Без результату. Обнишпорив Силою апартаменти, і тоді зрозумів, що всередині не було жодної живої істоти.

Зібравшись з думками, я побіг назад до вестибюлю, де серед не надто привабливих картин природи Набу застиг консьєржа за сніданком. Він розвалився на кріслі перед столом, не звертаючи уваги на жоден з екранів перед собою.

— Доброго ранку, я з ССП, — вирвалося з мене одночасно з демонстрацією чипа-жетона. Дідуган здригнувся, але зберіг самовладання, відклавши синю яєчню. Певно, що до нього вже давно так не зверталися. Лише смиренно сиділи на одному з двох диванів навпроти.

— Вибачте, я трохи…. трохи розгубився. Чим можу допомогти, офіцере? — слабким голосом спитав він.

— У вас живе констебль Натара Хітар з 221-го. Апартаменти 32-44-102.

Повозившись кілька секунд над терміналом, він кивнув.

— Так, вона орендує у нас квартиру.

— Мені треба знати, чи повернулася вона додому ввечері.

Хмикнувши, чоловік струснув головою, і трохи поклацав по терміналу, а потім зіщулився. На йому обличчі з’явилося легке здивування.

— За даними системи охорони, міс Хітар востаннє перебувала у себе вдома вчора вранці. 

Почувши це, я завмер та увійшов у роздуми. Естель пішла від мене у поганому настрої та мала повернутися додому менш, ніж за півгодини. Їй притаманна як пунктуальність, так і запальність. Якщо вона захотіла десь пересидіти у роздумах, тоді чому не попередила нікого? Чому й далі не виходить на зв’язок?

— Натаро, прийом, — знову озвався я, увімкнувши комлінк. — Натаро!

Спостерігаючи за мною, консьєрж не на жарт збентежився.

— Невже з нею щось сталося? — запитав він. Я не звернув на нього уваги.

— Командо 2, статус.

“Ми ще у кабінеті, сержанте”, — відповів Ростер.

— Натара не приходила додому, тож я пролечу її нічним маршрутом, — повідомив я. — Будьте готові висуватися на допомогу, у мене погане передчуття.

“Зрозуміло, сер. Ми на холодному старті”, — чітко відповіла Нірал. Її швидка реакція подарувала мені часткову впевненість у підлеглих, але не спинила від того, щоб стукаючи важкими підошвами по підлозі, не вибігти з комплексу у заповнену неоновими лампами закриту вулицю. Рухаючись нею, я намагався розгледіти Естель в кожному перехожому, але зазнав невдачі, в якийсь момент повернувшись до свого спідера на стоянці. 

"Де ж ти, Естель?", — лунало в голові. Думки летіли одна за одною, а Темрява не давала як слід сконцентруватися. "Немає емоцій, є спокій", — повторював я, поки сідав та запускав двигун. Через мить і стоянка, і, врешті, неонова вулиця, залишилися далеко позаду. 

Опинившись під відкритим небом менше, ніж за хвилину, я відразу повернув направо, розпочавши поступовий набір висоти. Так само, як це завжди робила Естель, прямуючи до мене. З урахуванням її звички літати під самими стінами житлових комплексів та закладів дозвілля, повз променади та балкони. До самого верху, ігноруючи зустрічне повітря та ранкову прохолоду. Не звертаючи уваги на аерокари, що мирно рухалися трасами та виблискували на сонці. 

Спостерігаючи за кожним виступом, де могли стояти люди, я намагався розгледіти мандалорку. Роздивлявся кожен мотоспідер, що висів над поверхнями, аж поки не піднявся на десятий рівень нижче даху та не перейшов у горизонтальний політ. Тепер по обидва боки стабільно виднілися вікна та променади, що належали моєму житловому комплексу, але і тут Естель не знайшлося.

Коли до моєї стоянки залишалося не більше двохсот метрів, я увімкнув комлінк на частоті джедайської команди.

— Тінь-1 викликає Тіней, — вирвалося з мене.

“Тінь-2 тут”, — озвалася Павія.

“Тінь-3 трохи зайнята”, — співоче відреагувала Шейн. Далі мала відповісти Естель, але її голос так і не пролунав.

— Можливо, у нас проблема, — похмуро сказав я, зупиняючи спідер та повільно залітаючи у провулок справа.

“Опиши”, — кинула панторанка.

— Тінь-4 зникла.

А за кілька секунд, влетівши у гараж, я підтвердив відсутність її спідера. 

“Як? Куди?”, — запитала моя колишня однокласниця.

— Намагаюся зрозуміти. 

“Якщо знадоблюся, можу залишити свої справи на потім”, — кинула Шейн.

— Дякую. Будь готова.

І вимкнув комунікатор. "Якщо тебе немає ні тут, ні на дорозі, то де ти?", — думав я, занурюючись у невидимі енергії Сили. 

— Покажи мені шлях, — прошепотів я. Минула секунда, і розвернувши спідер, я випурхнув назад у западину між “Орхідеєю” та сусіднім мегаблоком. Сила вела мене до місця, звідки долинало збурення всесвітньої енергії. Таке стається, коли волю адепта ламають, тож перше, що прийшло мені в голову, це викриття. Захопи інквізитори бодай одного, і всі інші опинилися б під смертельною загрозою. Відповідно, Вінду варто евакуювати. Засидівся він у мене.

Незважаючи на небезпеки, я летів до збурення у Силі в пошуках Естель, але замість неї мені на очі натрапив тільки її спідер. Вимкнений, він мирно висів біля одного з нічних барів під назвою “Душа флориста”. Розташувавшись всього в сотні метрах від мого “дому”, цей заклад ніколи мене не цікавив, бо стояв нижче маршруту і до відділку, і до апартаментів Естель. Що вона тут забула, я не зрозумів, але все одно припаркувався поруч, та оглянувши майже порожній променад перед входом, зайшов всередину та почув пісню.

“Чом ти мене полишив? Де посмішки твої, поцілунки..?”.

Очікуючи побачити трохи натовпу, я виявився не готовим до порожньої зали. Лише четверо чоловіків сиділи за столом у кутку. Не звертаючи на мене уваги, вони тихо перемовлялися та випивали сині напої, в яких я вгадав ондеронське вино. Всі інші стільці та дивани біля широких вікон з гладкими кутами виявилися порожніми. Залою, витираючи підлогу, ходило кілька працівників, поки бариста складав склянки у полиці знизу. Всіх кожного віяло втомою. Типовий ранок для нічного бару.

І все ж, серед згаданих осіб Естель не виявилося. Довелось підходити до сідого бармена, оминаючи нечисленних гостей.

— Доброго ранку, сер, — доброзичливо озвався він, намагаючись не заплющити очі, але як тільки вони натрапили на мій синій однострій, миттєво протверезів.

— Шукаю колегу, — відповів я, демонстративно зиркнувши на її спідер за вікном. — Висока, коротке світле волосся, сині очі. Була одягнена у білу блузку.

Почувши опис, бариста задумався, і після хвилини міркувань поклав руки на стіл.

— Так, здається, була така. На вигляд тендітна та мила, але голос басистий. 

— Що з нею стало? 

— Ну як, що… — кинув він. — Випила, пожалілася на життя, зустріла хлопця, і з ним пішла під ранок.

Пожалілася. Знайшла хлопця. Обидві фрази блискавкою пролетіли моєю свідомістю, змушуючи нагострити вуха.

— І залишила спідер? — в’їдливо запитав я.

— Вибачте, офіцере, але деталі… ох, послухайте. Ми не хочемо проблем з ССП. 

— Тоді в чому справа? — не зрозумів я, торкнувшись свідомості співбесідника. 

— Гаразд, дивіться. Вона прийшла сюди без настрою, почала випивати найміцніше, що у нас було. Потім підійшов хлопець, вони пили разом. А десь під ранок обоє вийшли з бару. Пам’ятаю, що він її ледве не ніс, — з острахом у душі відповів бариста. Його зіниці розширилися, а обличчя зблідло. Намагаючись зрозуміти причину його поведінки, я вирішив тиснути.

— Який хлопець? Як виглядав? Як звуть? — грізно вирвалося з мене. 

— Ну, як сказати. Вродливий, молодий, активний. Підозрюю, що невдовзі ваша колега сама вийде на зв’язок. 

Острах збільшився, як і моє бажання дізнатися його причину. Тепер я ледь не свердлив бармена поглядом. 

— У вас мають бути камери. 

— Вибачте, сер, але без ордеру…

— Перепрошую, сер, — видав я, відправляючи слова йому прямісінько у голову. — Але вам краще показати мені записи.

Пірнувши у повнісінький страх, чоловік повністю побілів, нарешті даючи мені зрозуміти в чому справа. Його погляд спрямувався до кількох гостей закладу. А те, що відразу після цього його серце сповнилося справжнім жахом, стало для мене чітким сигналом. Естель у біді. Відчувши пересторогу, я непомітно увімкнув комлінк. Відтепер все, що чув я, чули й члени команди 2.

— Послухайте, сержанте, — у відчаї кинув бариста. — Тут немає нічого такого, дівчата часто йдуть з хлопцями до них додому. Прокидаються потім без трусів, і самі виходять на зв’язок.

Виявивши, що для переконання доведеться активніше використати Силу, я спробував зробити це якомога обережніше.

— Я свою колегу знаю. Показуйте записи, бо будуть проблеми, — пригрозив я, знову торкнувшись його свідомості. Бармен зблід, і нарешті кивнув.

— Добре, добре, — ошелешено видав він. — Йдіть за мною.

Вказавши мені на маленький прохід зліва, біля самої стіни, чоловік відкрив там дверцята. 

— Тільки тихіше, будь-ласка, — благально вирвалося з нього. Всіма силами він намагався не дивитися на незнайомців у кутку.

Подальший шлях через вузенький коридор виявився на диво швидким. Бариста привів мене у маленьку кімнатку, де стояв білий термінал розміром з людину. Так як місця тут вистачило би лише на одну особу, довелося стояти на порозі. 

Покопавшись у таймкодах, бариста показав мені нічне прибуття Естель до бару. Досі одягнена у білу блузку, вона різко підійшла до стійки та попросила чогось найміцнішого. "Невже це через мене?", — підозріло пролунало в голові. Не треба бути джедаєм, щоб помітити, наскільки вбитий у неї був настрій. 

— Гаразд, а тепер прокрутіть до появи хлопця, — буркнув я, придивляючись до екрану.

— Послухайте, сержанте. В цю справу краще не лізти.

— Показуйте, — наказав я, демонстративно поклавши руку на кобуру з бластером, яким все одно не збирався користуватися. Очі баристи сповнилися жахом, змусивши мене насторожитися. Роки життя під керівництвом Лангара далися взнаки. 

Здавшись, бармен перекрутив на кілька годин, поки до Естель не підсів молодий вилизаний юнак. 

“Привіт, ти здаєшся засмученою”, — співчутливо мовив він. — “Чи можу я замовити тобі щось для підняття настрою?”.

“Не відмовилась би”, — відповіла вона, ледве тримаючи голову рівно. Здавалося, що її тіло вже пронизало алкоголем. Звернувши увагу на комлінк, я впевнився, що він працює, та продовжив, як тільки Естель з незнайомцем відійшли в сторону.

— Тепер покрути до моменту, коли вони виходять.

Важко зітхнувши, бармен виконав прохання. Через кілька секунд я побачив, як юнак, взявши мандалорку за руку та приобійнявши за талію, вивів її з закладу. Зі сторони це могло виглядати, ніби вони є парою, але придивившись, я помітив, що рухи Естель аж надто несвоєчасні. Коли вони зупинилися перед виходом, вона стояла на місці. Не поверталася, не дивилася в сторону. Лише смиренно стояла, здаючись п’яною, поки незнайомець не повів її далі. Поява найгірших здогадок виявилася пердебачуваною.

— А тепер відкрути назад, до моменту, коли припинилася активна частина їхньої розмови, — наказав я та відчув позаду хвилю напруження, спрямовану на мене. Гості повільною рухалися до нас. З їхньої сторони лунав простий намір: позбутися надто цікавого копа.

— Слухайте… — бурмотів бармен.

— Швидко! Гадаю, час покликати підкріплення на всяк випадок, — вголос промовив я, поглянувши на комлінк та сподіваючись, що Нірал з Сідом натяк зрозуміли.

— Не втягуйте…

— Відкручуй, кажу!

Тремтячими руками бариста почав повертати запис назад, поки я уважно спостерігав за тим, як останні півгодини перед виходом Естель сиділа майже нерухомо, тільки посміхаючись та дивлячись на співбесідника через напівзакриті повіки. Бачити її такою виявилося настільки незвично, що спочатку я навіть очам своїм не повірив. Завжди сконцентрована, цілеспрямована, та твереза мандалорка давно здихалася б цього блазня.

Врешті запис дійшов до моменту, коли дівчина востаннє казала якусь фразу.

— Тут повільніше, — командно вирвалося з мене.

— Ви не захочете з ними зв’язуватися, — бідкався бариста. — Будь-ласка.

— Хутко! — гримнув я. Темрява, що наповнювала Корусант, вмить відчула слабину та перейшла у наступ, змушуючи мої нерви танцювати диско разом з половиною гостей на екрані.

Минула хвилина. Побачивши, як Естель востаннє самотужки встала з-за столу, я клацнув пальцями та вказав на неї.

— А тепер давай нормальною швидкістю. Від моменту, коли вона встала.

Запис зупинився та пішов вперед.

“Вибач, мені треба відійти на хвилинку”, — напівживим голосом мовила Естель, встаючи зі столу, та хитаючись, рушила до туалету. Поки її не було, а гості надто зациклено танцювали, юнак непомітно підвівся, та діставши з кишені маленьку піпетку, видавив з неї у напій мандалорки кілька крапель якоїсь рідини.

— Стоп! — гучно вирвалося з мене. Запис зупинився. — Відкрути на три секунди назад та зроби наближення до піпетки!

— Ох-х…

— Швидко! — вигукнув я, вихопивши бластер.

Відчуваючи, як Темрява грає на моїх емоціях, я вже не мав сил читати Кодекс для заспокоєння. Правда мала вийти нагору.

І бариста це забезпечив. При наближенні та поновленні відтворення, я побачив прозору рідину, з якою колись мав справу під час падаванства. Тоді, виконуючи завдання від Ради першого знання, ми зіткнулися з мережею секс-работорговців. 

— Три краплі, прозора. Мерзенна ти істота, якщо дозволив комусь використовувати у своєму закладі оксибутірат натрію, — огризнувся я, відчуваючи шалену огиду від побаченого. — Без трусів, кажеш, прокинеться…

Ледве стримуючи бажання розмазати мізками цього дебіла його ж термінал, я стис руків’я пістолета.

— Вибачте, — прошепотів бариста. Цієї миті, коли він потягнув руку під стіл, я встиг відчути загрозу та випередити її, зарядивши боягузу у щелепу. Від удару його голова врізалася в термінал, а тіло обм’якло.

— Лайно, — буркнув я, дістаючи з кишені комлінк. — Нірал, Сіде, Ростере… все чули?

“Так, сержанте. Ми полетіли до вас майже відразу, як тільки ви активували комунікатор. Триангулювати його положення виявилося не складно”, — відповів Сід.

— Готуйтеся до збройного спротиву. Тут четверо бандитів, — додав я, повільно виходячи у коридор, а потім увімкнув основний канал зв’язку. — Сержант Дейген — капітану Ларіану. Констебля Хітар викрали, її життя та здоров’я під загрозою. 

“Прийнято, сержанте. Ми мобілізуємо відділок”, — відповів мій патрон, але спокою це не додало. Підійшовши до кінця коридору, я відчув присутність злодіїв, що сховалися за барною стійкою, вважаючи, що я їх не побачу. На цей випадок не завадив би світловий меч, хоча джедай і без нього залишався грізним противником. 

Не бажаючи чекати колег, я напав першим, вискочивши у залу та відразу опинившись під бластерним вогнем, коли четвірка ворогів спробувала взяти мене на приціл. Тоді мене від необачного використання Сили врятувало несподівано швидке прибуття Сіда з Нірал, які через вікна підстрелили двох, а інших вже вдалось обеззброїти мені. Для цього довелося вистрибнути з-за стійки прямісінько на них та ударами ніг вибити з рук брастери. 

— ССП, не рухатись! Вас заарештовано! — крикнув Сід, увірвавшись у заклад та навівши зброю на бандитів. Ошелешені нашою швидкістю, вони повільно підняли руки вгору. Тоді ж сюди забігла й Нірал.

На цьому бій скінчився, а вже через п’ятнадцять хвилин тут було не проштовхнутися від кількості офіцерів ССП. Вони відвозили свідків на допити, документували пошкодження меблів, передивлялися записи, а також не давали мені проходу, сиплючи запитаннями.

І тільки тоді, коли мені вдалося, нарешті, здихатися їх, я відійшов на кінець променаду, та увімкнувши комлінк на частоті джедаїв, сказав страшні слова.

— Говорить Тінь-1. Тінь-4 викрали за допомогою оксибутірату натрію. Хто — невідомо. Куди — невідомо. Прошу всіх прилетіти до “Орхідеї”.

Chapter Text

В кінці дня, коли всі дані було зібрано, а свідків — допитано, я нарешті покинув відділок на спідері, порожнім поглядом дивлячись перед собою на освітлену помаранчевим промінням ущелину. Політ додому за два місяці став повністю інстинктивним, дозволяючи мені думати про справи, навіть не слідкуючи за дорогою. А думати було про що: минули лише півгодини з моменту, коли надійшла відповідь про особистість злодія. І виявилася вона до спантеличення неприємною: людини з камер немає в жодній з баз даних. Ніхто не знав його імені та роду діяльності. Не знав, або не бажав говорити та ретельно приховував. Другий варіант не здавався дивним: у ССП завжди можна було знайти продажного копа. Нова інформація не наближувала мене до розгадки, лише додавала роздумів. 

Коли ж, облетівши половину “Орхідеї”, та залишивши спідер на стоянці, я дістався своїх апартаментів, мені назустріч, з кабінету Вінду, вийшла спочатку рудоволоса Шейн, а за нею й Павія. Обоє у цивільному. Ми не стали довго вітатися, тож, обмінявшись короткими уклінами, перейшли до справи.

— Дякую, що приїхали, — мовив я.

— Естель одна з нас, — сказала панторанка. З тих пір, як ми зустрілися, Павія прибрала трикутний чубчик та стерла біле тату з обличчя.

— Боюся, вона з цим не погодиться, — відказав я, та вказавши на двері, що вели у порожню вітальню, запросив туди лицарок. Так як я заходив туди останнім, мені вдалось спіймати момент, щоб впевнитись, що з майстром Вінду все гаразд.

Врешті, прийшовши до зали та сівши на підлогу біля джедайок, я задумливо пройшовся їхніми обличчями, а потім розповів всю історію. З самого початку, і до моменту відльоту з відділку. Обидві відреагували на це легким хвилюванням та помітною обережністю.

— Не хотілося б, щоб хтось її розговорив, — буркнула Шейн, склавши перед собою ноги. — Є припущення, з ким ми маємо справу?

— Приблизно, — відповів я. — Спочатку мені здавалося, що це одинак, але врешті мушу схилитися до іншого, більш небезпечного варіанту.

— Работоргівля, — викарбувала Павія.

— З розвиненою мережею та високим “дахом”, — погодився я. — Лангар колись мав справу з подібними покидьками.

— Мені теж довелося, — додала панторанка, викликавши підняття брів у моєї колишньої однокласниці.

— Гаразд, лише я з ними справ не вела.

Пропустивши цей коментар повз вуха, я продовжив перемовини з Павією.

— Не пригадаєш, хто саме цим займався?

— Спробую, але з тих пір років десять минуло, — відказала дипломатка. — А у тебе щось є?

— Ми з вчителем опрацьовували кількох представників істеблішменту, підозрюваних у торгівлі рабами.

В цей момент Шейн, зрозумівши, що з нами вести дискусію не вийде, повільно видихнула, та вирівнявши спину, заплющила очі.

А ми продовжували.

— Імена? — озвалася Павія.

— Лаус Хамерін, для початку. Щоразу, коли на нього щось знаходили, він виходив чистим. Ми йому так і не повірили, — відповів я, задумливо перевівши погляд на вікно. — І арештували б, якби не наказ 66.

— Ніколи не чула про нього, — відказала вона.

— Виробник дроїдів для вищих кіл. 

— Тобто, не рядова особа.

— Авжеж. Тому відкрито нам краще не йти, — кинув я, обмірковуючи можливості отримання відомої йому інформації.

— Йти? — перепитала панторанка, піднявши брову.

— Шад має на увазі, що ми маємо непомітно пробратися додому до Хамеріна вночі та полазити у його компах, — не відкриваючи очі, втрутилась Шейн, чим викликала у мене слабку іронічну посмішку.

— Навіть я краще б не сказав.

— Що ж, — смиренно мовила Павія. — В цій галузі у мене досвіду немає, тому залишуся тут, а вам бажаю успіху.

— Добре, — миттєво вирвалося з мене. — Тоді ми відправимось одразу після сутінків.

Посидівши у роздумах ще деяких час, ми поступово розійшлися по квартирі. Хоча тут мало що можна робити через майже повну відсутність меблів, обидві джедайки знайшли собі заняття. Павія рушила до Вінду, де спробувала увійти у медитацію, а Шейн поринула у роздуми, готуючи собі пахучий чай на маленькій кухні. 

На відміну від них, я з вітальні не виходив, натомість виглянувши з вікна. Променади повніли народом, що повертався з роботи, балкони почасти пустували, а вікна горіли тисячами вогників, великих та малих. Десь там, серед них, була Естель. Довірившись відчуттям, я спробував почути відлуння її аури.

На жаль, марно. Єдине, що мені вдалось зрозуміти, це те, що вона досі жива. Інакше її смерть торкнулася б мене через наш, хоч і слабкий, але існуючий зв’язок у Силі. Це означало, що шанс на спасіння залишався.

Коли останні сонячні промені покинули верхівку мегаблоку, я відійшов від вікна, та взявши в руки планшет, заглянув у базу даних, щоб отримати досьє на Хамеріна. Потім вийшов до коридору, де біля шафи-купе на мене чекала Шейн. Вона зняла свою куртку, залишившись у темно-синій сорочці та широких чорних штанах. Кращого прикиду для таємного проникнення до апартаментів не придумати. 

— Глянув, де він живе? — запитала вона. Я підняв планшет та зачитав прямісінько з екрану:

— Пентхаус хмарочосу “Оцелот-5”, район “Вінка-Дайн”.

— Далеченько летіти, — видала однокласниця, діставши з прихованої сумки світловий меч. — Як думаєш, брати?

— Так.

— Тоді зробимо ще дещо, — додала вона, і за мить, діставши з шафи старий шарф, прикрила ним нижню частину голови, а потім ще й приховала верхню захисними окулярами. 

"Гаразд, тепер нас точно не впізнають", — промайнуло в голові. Оглянувши свій не надто багатий гардероб, я дістав звідти темний одяг, та переодягнувшись, так само прикрив обличчя. Тепер ми з Шейн виглядали, наче стелс-профани. Все через відсутність у нас повноцінного спорядження. Ми покладалися на Силу.

— Ну що, готові? — пролунав голос Павії зі сторони кабінету. За мить вона з’явилася у проході, спершись на дверну раму.

— Авжеж, — кинув я та поглянув на Шейн, отримавши від неї ствердний кивок. 

— Не забудьте тільки транспорт змінити, — додала панторанка. — І дроїда взяти теж.

— Легко сказати, — видав я, картаючи себе за необачність. Йти на таємне завдання та не взяти з собою того, хто може зламати системи безпеки. Ще й про транспорт треба думати. "Ось, що буває, коли операцію ніхто не планує", — промайнуло в голові. 

— Доведеться імпровізувати по ходу справи, — лукаво сказала за мене однокласниця. — Аерокар вкрадемо, а системи зламаємо за допомогою Сили.

— Знаєш, Шейн, іноді мені здається, що тебе готували як тінь.

— Дивак дивака бачить здалека, чи не так, Шаде? — видала вона, нахиливши прикриту голову. 

— Хоча навіщо Корпусу тіней системна порушниця… — буркнув я наостанок, пройшов всю вітальню, і зупинившись навпроти вікна, торкнувся панелі доступу. Наступної миті вікно відкрилося, пропускаючи у квартиру теплий вечірній вітер. Сила перебувала у відносному спокої, тож ми часу не гаяли.

— Нехай Сила буде з вами, лицарі, — мовила Павія зі сторони коридору. Ми повернулися, та приклавши руку до живота, виконали церемоніальний уклін. 

— Нехай Сила буде з тобою також, — одночасно вирвалося з нас. Я виглянув назовні, та побачивши далеко внизу порожній променад, сів на підвіконня.

— Побачимось, — вирвалося з мене. Наступної миті, відкинувшись назад та перехрестивши руки на грудях, я плавно випав з вікна. За цим послідував стриманий Силою викид адреналіну, а далі завивання вітру у вухах. Вперше за тривалий час в глибині моєї душі панували абсолютний спокій та сконцентрованість. Ніщо не могло їм завадити. Навіть Темрява.

Летячи з постійним прискоренням вниз, я рахував час, поки не розкрив очі неподалік променаду. "Сила зі мною", — промайнуло в голові. Збираючи енергії у своєму тілі, я збільшував його міцність на випадок удару. 

Коли до місця падіння залишилося не більше п’ятидесяти метрів, вниз полетіла телекінетична хвиля. що швидко загальмувала мене, ідеально зупинивши за лічені міліметри від металевої поверхні.

Наступної миті, відчувши наближення зверху ще одного адепта Сили, я відскочив убік достатньо вчасно, щоб ефектне приземлення Шейн мене не зачепило. Вона впала на променад у позі бігуна, пустивши повітряну хвилю.

— Куди тепер? — хутко запитала дівчина. У відповідь я показав на інформаційний дисплей, що зображав мапу цього рівня “Орхідеї”. Згідно з нею, неподалік розташовувалася стоянка. 

Незважаючи на те, що Корусант ніколи не спить, більшість цивільних, що живе біля поверхні, керується сонячним циклом. Завдяки цьому, нам вдалося не натрапити нікому на очі, хоча пробиралися ми досить широкими внутрішніми вулицями. Основним джерелом світла в них слугували мерехтливі неонові вивіски та штатні ліхтарі, розміщені високо на стелі.

Зайшовши у велику прямокутну арку на одному з поворотів, ми опинилися у широченному бетонному приміщенні з сотнями різноманітних аерокарів та мотоспідерів.

— Чималенький вибір, — іронічно видала Шейн, поставивши руки в боки. 

— Треба щось непримітне, — тихо відказав я, зиркнувши наостанок на охоронця, що мирно спав на вахті справа від арки. Зазвичай джедай не має завдавати якої-небудь шкоди іншим, але в порівнянні з життям та свободою Естель, його робота того не варта, особливо, якщо він спить.

На відміну від мене, Шейн про це не думала. Вона майже відразу підійшла до сірого ергономічного аерокару, що левітував над підлогою.

— Ось цей, — мовила вона, вказуючи на нього поглядом. — Як на мене, ідеально.

Озирнувшись довкола, ми оточили його з обох боків. До нас ніхто не наближався. Здавалося, що місто змовилось для нашого успіху.

Як тільки ми впевнилися у відсутності загроз, дівчина стала на коліна, та заплющивши очі, торкнулася дверцяти біля водійського крісла, поки я спостерігав за стоянкою, щоб ніхто не застиг нас зненацька.

Минуло кілька хвилин, і зі сторони спідера пролунало тихе клацання. Шейн прочистила горло, та ставши на ноги, видихнула.

— Сигналізацію вимкнено, — доповіла вона, відчиняючи дверцята та сідаючи у салон. Слідкуючи за її рухами, я знову запідозрив, що з нею щось нечисто. Далеко не кожен джедай має здатність маніпулювати технологіями за допомогою Сили, і більшість з них належала до Корпусу. 

Сівши справа від водійки, я з легким гуркотом зачинив дверцята. Вона тільки цього й чекала. Увімкнувши двигун, лицарка Дамер підняла аерокар у повітря та вивела його зі стоянки на вулицю. Через кілька хвилин ми вже летіли над дахами “Орхідеї” на захід, до Вінка-Дайну. Висота невпинно росла, поки житлові райони не залишилися далеко знизу. 

Тільки тоді я нарешті розслабився. Повернувся спокій разом з втомою. Захотілось роздивитися по сторонах, знайти Храм. Темний, напівзруйнований, він досі стояв на своєму місці, в десятках кілометрів від будівлі, що сяяла серед нічого міста, мов зірка. Це була грибоподібна будівля Сенату. Спостерігаючи за нею, я не відразу звернув увагу на слова, що вирвалися з динаміків. Це Шейн, відкинувшись на кріслі після активації автопілоту, увімкнула новини.

“...одні ввечері Його Величність Імператор звернувся до громадян Галактики із закликом долучатися до Збройних Сил”, — розповідав диктор.

— Ми мали набирати армію з добровольців, — прошипіла Шейн Дамер.

— Зараз про це вже пізно думати, — відказав я, перевівши погляд на широченний парадний плац, що ледве виднівся звідси. На початку війни там влаштували цілу церемонію з тисячами солдатів. Вони заходити на борти десантних кораблів та злітали з поверхні, прямуючи на лінію фронту. Видовище було… неймовірне.

“Піддані Імперії!”, — пролунав новий голос, низький, хриплий, але сповнений влади та впевненості. — “Війни клонів скінчилися. Орден джедаїв повалено. Проте тепер, коли настав мир… коли сепаратисти програли, нам необхідно подати руку допомогти відважним клонам. Закликаю вас доєднуватися до Імперського Флоту та Штурмового корпусу. Не стійте осторонь, візьміть участь у розбудові кращої Галактики!”.

— Скільки нам ще летіти? — намагаючись ігнорувати запал у словах Палпатіна, запитав я.

— Три години, — відповіла Шейн.

— Тоді краще перепочити, — пробурмотів я, лягаючи на спину та переводячи погляд на стелю. Почалася клопітка структуризація незліченних думок, але протривала вона недовго. Голос подруги зірвав її.

— Ти тільки пильність не втрачай. Інквізитори, яких я позбавила здобичі, досить розлютилися, — мовила вона. Підхопившись та сівши спиною до дверцят, я поглянув на неї крізь пітьму салону, яку порушувало лише слабке світло з індикаторів та пари блакитних дисплеїв.

— Щось їх в нашій зоні аж надто багато, — стримано відреагував я.

— Відчувають щось, напевно.

— Ми приховуємо свою присутність. Як їм це вдається?

Шейн важко зітхнула та перевела погляд, а в її аурі з’явилася тривога.

— Можливо, це інтуїція, — припустила вона.

— Якщо це так, тоді нам в жодному випадку не можна залишатися на Корусанті, — додав я. — Знайдемо Естель, і драла.

— Легко тобі сказати, — буркнула однокласниця, скрививши обличчя. — У мене тут хлопець.

— Сильні емоції відбиваються у адептів Сили достатньо помітно, як і прив’язаності.

— Що б ти не думав, але я достатньо стримую себе у стосунках, — поважно кинула дівчина. — Та і чого відразу тікати?

— А є альтернатива?

— Треба навчитися цілковито маскувати свою присутність у Силі, як це робить майстер Вінду. Як робив твій вчитель… та мій.

— Сподіваюся, колись ми матимемо час, щоб взяти у нього кілька уроків, — сказав я, та зітхнувши, похитав головою. Найбільше місто Галактики, де, здавалося б, завжди можна загубитися, було підступним. Так, звісно, звичайні містяни навіть не здогадувалися, хто ходить між ними, але навчений адепт відкопає що завгодно.

Та час ішов, пейзаж під нами майже не змінювався, і ось, через кілька годин, ми вже летіли над районом Вінка-Дайн, осердя великого бізнесу та комерції. Якщо в Урядовому та Храмовому, в основному, жив заможний середній клас, то тут було все інакше. У переповнених мегаблоках мешкали втомлені офісні працівники, над якими нависали хмарочоси їхніх босів. Не дивно, що серед усіх районів Корусанту цей мені подобався найменше.

Спускаючись до Оцелоту-5, ми заздалегідь визначили місце посадки, а саме цивільну стоянку мегаблоку, що компактно розташувалася під ним. Велетенський хмарочос корпорації “АндіДройдТех”, якою керував Лаус Хамерін, височів над міським ландшафтом, поступаючись розмірами тільки офісам найбагатших компаній, як-от “Ренділі СтарДрайв”, чий хмарочос займав вдвічі більше місця. Цим місцем правили гроші.

Не звертаючи уваги на сторонні об’єкти, Шейн обережно спустила нас вниз, та завівши у темну западину, зупинила аерокар на майже порожній стоянці. Звідси, і до самого входу у хмарочос, ми поводили себе, наче звичайні цивільні. Пройшлися внутрішніми вулицями, вийшли нагору, і нарешті дісталися великої та порожньої площі перед широченною аркою з логотипом “АндіДроїдТех”. Зупинившись під нею, я обережно подивився у сторони, та не відчувши загроз, перевів погляд на Шейн.

— Ідеї?

Дівчина кинула лукаву посмішку, торкнулася підборіддя, та зиркнула на ледве видиму вершину хмарочосу. 

— Пропоную не заходити через двері, а скористатися чимось службовим.

— Сумніваюся, що воно не охороняється, — буркнув я. 

— Пошукати таємний гараж? — іронічно видала вона.

— Ні…

— Тоді залишається єдиний варіант, — видихнула Шейн. З неї пронеслася хвиля азарту, що навела мене на кінцеву думку.

— Застрибнути на дах, чіпляючись за виступи?

На обличчі однокласниці виникла широка лукава посмішка, що підтвердило мою здогадку. Певною мірою, мало хто справді готувався до приходу джедаїв. Більшість просто ховала всі докази, бо, так чи інакше, Орден перебував набагато вище найбагатших громадян. А тепер його немає як такого, тому зник і сенс підготовки. Розуміючи це, ми вибралися з площі. Чим менше можливості натрапити на свідка, тим краще. На щастя, жоден з нас не збирався чекати слушного моменту. Ми створили його самі. Ми дісталися іншої сторони хмарочоса та стали біля підніжжя. Колись, коли я був ще падаваном, Лангар планував тут операцію. Він змусив мене ретельно вивчити кожен сантиметр вежі, і хоча нічого так і не відбулося, шанс використати знання з’явився знову.

— На деяких сегментах стіни є датчики руху. Вони схожі на горбики, тож не натрапляй.

— Радіус дії?

— Шість метрів.

Шейн кивнула. Готуючись до довгого підйому, ми сховали обличчя за окулярами та шарфами. На голови одягли чорні шапки, завершивши образ кустарних шпигунів.

Востаннє подивившись на далекий пентхаус, що злегка виступав з майже прямокутної конструкції, я приготувався до першого стрибка.

— Сподіваюся, його там немає, — буркнула Шейн. Наступної миті, спрямувавши Силу крізь себе вниз, я злетів догори. Бетонне покриття порожнього провулку миттєво зникло далеко знизу, але до цілі ще було ой як далеко. 

Користуючись балконами та виступами, я стрибав все вище і вище, відчуваючи присутність у Силі своєї однокласниці, що не відставала, а іноді й переганяла мене. Ми оминали місця, де висіли датчики, пересувалися подалі від вікон. Кожен намагався якнайшвидше опинитися на місці, але цю будівлю не просто так назвали хмарочосом — висотою вона сягала у майже два кілометри. Це, звісно, далеко не “500 Республіка” з його приватними ангарами та сотнями турболіфтів, але все ж. Більшість світів Галактики про подібну архітектуру можуть тільки мріяти. 

Спочатку повз нас минали звичайні офіси. Перші шістсот поверхів, як мінімум. Потім, з наближенням до шістсот десятого, почалися цікавинки. 

Схопившись за холодний край балкону, я кинув короткий погляд на неймовірно далеку поверхню вищих рівнів. Сотні хмарочосів виступали з неї, формуючи сірий, шумливий ліс під назвою “Вінка-Дайн”. 

Коли мені закортіло стрибнути далі, з глибин офісу долинув шум, змусивши мене сховатися за стіною. Шейн, що тільки наздогнала мене, відчула мою тривогу та залишилася висіти на його краєчку балкону

Вже за мить з офісу через напіввідчинені двері пролунали голоси.

— Швидше давай!

Голос різкий, чіткий, з шумовим фоном. Передчуваючи недобре, я обережно виглянув з-за колони та побачив двох клонів у супроводі офіцера, який стояв над двома офісними працівниками та сірим протокольним дроїдом. Їхня поява застигнула мене зненацька, змусивши завмерти на місці, щоб не видати жодного зайвого звуку.

"Повезло ж потрапити сюди саме зараз", — промайнуло в голові. Шукаючи момент, щоб непомітно стрибнути далі, я спостерігав за тим, як офіцер планшетом в руках керував роботою працівників та дроїда. При цьому всі, крім клонів, відчували страшенну втому, а офіцер взагалі з радістю би покинув цю справу та пішов мирно спати, якби не пряма вказівка керівництва. Носив він білий мундир та чорне кепі, чим мене трохи спантеличив, бо раніше подібну комбінацію не носив ніхто. Зелений? Так. Сірий? Теж. Відповідно, це якась нова організація, або підрозділ. І поводитись з ним доведеться дуже обережно. "Запитаю Крата при першій можливості", — промайнуло в голові.

Знову заховавшись за колону на балконі, я заплющив очі та торкнувся щагального емоційного фону. Потім, не відчувши поруч вагомих загроз, двічі торкнувся ком-бусини. Шейн скочила на балкон та відразу стрибнула далі, зиркнувши на мене крізь окуляри. Тільки тепер до мене дійшла черга, тож відірвавшись від балкону, я продовжив підйом.

Врешті, нам довелося оминути ще близько сотні поверхів, поки ми не відчули різку зміну стилю. Тепер за вікнами не виднілося величезних офісів, набитих робочими столами. Віднині тут стояли зручні кабінети, з м’якими диванами та килимами. А ще за десяток поверхів почалися службові приміщення для персоналу пентхаусу, який я побачив, як тільки корпоративний мінімалізм зник, змінившись на абсолютну розкіш.

І ось, він. Великий, кремезний балкон. Чотири колони, два золотих погруддя по боках, та жодного вітру. Людина, що це придумала, не мала жодного смаку. В свою чергу, її самозакоханість дала Шейн вдале укриття.

— Тут всюди камери, — прошепотіла вона. Поглянувши всередину крізь скляну стіну, джедайка тихо зітхнула. — І датчики руху.

— Доведеться вимикати все.

— Знайди мені панель, і я це зроблю, — запропонувала Шейн.

Провівши поглядом по стіні, я злегка висунувся, і побачивши її, вказав поглядом.

— Знадобляться, нарешті, твої навички, — лукаво сказав я, отримавши у відповідь нетерплячу посмішку. Пробравшись без жодного шуму до панелі, Шейн сіла на коліна та підвела до неї долоню. В Силі пролунало легке збурення, яке тривало кілька довгих хвилин. 

Міркуючи над тим, що робити у випадку невдачі, я роздивлявся перший поверх пентхаусу. Стіни тут здавалися повністю скляними, тож для втечі їх можна просто розбити. Але, якщо нас застигнуть посеред приміщення, можуть виникнути проблеми. Дивани, крісла, та ще й величезний акваріум, нам би тільки заважали.

Проте Шейн змогла. Маючи талант інтуїтивно відчувати технології та маніпулювати ними, вона спокійно ввела числову комбінацію на панелі, і двері, що відділяли балкон від палацу, відкрилися. Сигналізація не спрацювала.

— Рухаємося до кабінету, нікуди не звертаємо, — чітко промовила джедайка, стаючи на ноги. — І тихо.

Приміщення, що зустріло нас у цілковитій темряві, справляло враження музею чудернацьких мистецтв. Багато золота, замало естетики. “Шкода, що немає антиконкурсу інтер’єрів”, — сказав одного разу майстер Лангар, нині викликавши в мене іронічну посмішку. 

На щастя, ми не затрималися у королівстві ідіотської архітектури, тож вже за півхвилини дісталися величезної студії з кількома барними стійками та зонами для зустрічей. Тільки за ними розташувалися сходи. Ступаючи їхньою гладкою поверхнею, я зондував Силою наступний рівень. Не хотілося б перестріти власника, або когось з його сім’ї. 

Тут також виявилося порожньо. Ну, майже. Як тільки я зайшов на поверх, на мене відразу налетів запах парфумів. Лунав він від кімнати справа, двері у яку виявилися відчинені. Шейн, що йшла позаду, різко зупинилася, нахиливши голову вліво, до сусідньої кімнати, сповненої смутку та нудьги. 

"І хай собі", — пролунало в голові. Ступивши ще кілька безшумних кроків, я зиркнув через двері направо, та побачив розкішну спальню. Велике ліжко стояло ледь не в самому центрі, а з величезного напівпрозорого вікна на нього падало слабке світло з сусідніх хмарочосів. Хотів я вже йти далі, коли, придивившись, розгледів кілька гумноїдних фігур, що лежали на ліжку. Всі жіночі, крім однієї.

"Естель!", — пролунало в голові. Різко піднявши долоню вверх з вимогою зупинитися, я зайшов у кімнату та став над ліжком, прибравши шум кроків Силою.

Що ж, мандалорки тут не було, хоча це і не відміняло надмірної хтивості Лауса Хамеріна. Сорок років, пузо, коротка борідка. Поруч лежали чотири дівчини років двадцяти. Дві людини, синя тві’лекка, та червона зелтронка. Всі голі, в аурах лише втома і жодного примусу. Професійні повії.

Закотивши очі від розчарування, я вийшов до коридору, відновивши подорож до робочого кабінету. Він виявився на наступному поверсі, найменшому та найвужчому. Скляний купол, що створював враження планетарію, три робочі кабінети, окремий бар, і навіть зона відпочинку. На диво скромні та мінімалістичні. Робочий поверх.

Озирнувшись по сторонах, Шейн звернула увагу на найбільший кабінет, і вказавши на нього, повела мене туди. Не минуло й кількох секунд, як ми зайшли всередину, опинившись перед круглим столом для нарад, за яким височів квадратний термінал. Він тут і як робочий стіл, і  як комп’ютер. Навіть систему зв’язку мав окрему.

— Почекай, поки я під’єднаю карту та завантажу інфу, — прошепотіла Шейн, сівши за вказаний термінал. Те, як вона вправно обійшла всі системи захисту, як увімкнула живлення без турбування датчиків енергії, вкотре навело мене на думку, що вона не настільки проста.

— Починаю завантаження, — повідомила джедайка. Кивнувши їй в знак згоди, я сів під скляною стіною та пірнув у Силу. Ніщо не мало стати нам на заваді, поки вона зайнята.

— Скільки це забере у нас часу? — запитав я.

— Недовго, хоча тут дуже багато всього. Доведеться використати астродроїда для структуризації, — не відриваючись від екрану, відповіла Шейн.

— Забагато у тебе навичок для звичайної лицарки, — озвався я, переводячи погляд на неї.

— У кожного свої таємниці.

— Підготовка на тінь — одна з них?

Шейн зупинилася та нарешті поглянула на мене.

— Гадаю, немає більше сенсу приховувати, тож так.

В цей момент знизу пролунав сплеск омерзіння. Переглянувшись з Шейн, я обережно пробрався до неї. Це сталося вчасно, бо наступної миті на поверх піднялася дівчина у нічній сорочці. Вона пройшлася коридором та врешті зайшла в кабінет. Джедайка ледве встигла вимкнути екран і під столом, де ми оточили себе ментальним захисним бар’єром.

— Привіт, мамо, — сумно мовила дівчина. — Батько знову своїх повій покликав.

“Здається, у нього сімейні проблеми”, — промайнуло в голові. Подібні деталі не спливали під час підготовки з майстром. 

— Ще й термінал свій не вимкнув, — бридко кинула дівчина. — Так, так. Ти казала, але… я не хочу більше тут жити. Мені набрид Корусант, набрид його університет.

Похитавши головою, я зиркнув на Шейн, що нерухомо сиділа поруч, випромінюючи іронію. Вона неначе намагалася сказати “дивись, карма не відстає”.

— Та не хочу я займатися його бізнесом! — гучно прошепотіла Хамерін. — Як це “прийдеться”?

В цей момент дівчина тупнула ногою.

— Мамо, я його ненавиджу. Він зраджує тобі щодня. Він відкрито плює на тебе, а ти це терпиш!

“Не варто чекати, поки вона всіх розбудить”, — промайнуло в голові. Наблизившись до вуха Шейн, я прошепотів:

— Пропоную тихо допитати її, поки є можливість.

Подруга кивнула, але цієї миті тон дівчини змінився.

— Привіт, малий, — тепло промовила вона. — Як там дім? Ох… не дочекаюся. Не відволікай маму тільки. Люблю тебе, братику.

Сказавши це, вона важко видихнула, та вдаривши ногою у стілець, впала на крісло прямісінько перед нами та побачила нас. Її очі розширилися, а в серці зародився жах. Тільки наша одночасна реакція випередила зойк.

— Ти забудеш про наше існування та підеш спати, — наказала Шейн Дамер. Дівоче обличчя відразу розтануло.

— Я забуду про ваше існування та піду спати, — кволо промовила вона, та піднявшись на ноги, повільно вийшла у коридор. 

— Пронесло, — прошепотів я, читаючи подумки Кодекс, а Шейн вилетіла з укриття та знову увімкнула екран.

— Завантажилось! — гучно прошепотіла джедайка. Піднявшись, я побачив, як вона висмикнула комлінк та сховала у внутрішню кишеню куртки.

— Тоді нашу роботу закінчено.

Покинувши кабінет, ми спустилися на поверх нижче, і оминувши житлові кімнати, ступили на сходи.

Та цієї миті, коли вже здавалося, що настав довгоочікуваний спокій, на нижньому поверсі стався вибух. Він здригнув підлогу зі стінами, а ми завмерли в очікуванні найгіршого.

— Корусантська Гвардія! Всім лежати! — закричали клони. Переглянувшись, ми з Шейн зібралися були ступити назад, коли нижнім поверхом неначе пробігся табун. Нам вдалося лише відступити в інший кінець коридору, коли сюди заскочили клони з червоними наплічниками та наставили на нас зброю.

— Не рухатись! На підлогу! Швидко! — прокричав сержант. "Варто було звернути увагу на перевірку сотнею поверхів нижче", — промайнуло в голові. Розуміючи, що здаватися не можна в жодному випадку, а бластери ми не брали, залишався лише один-єдиний вихід.

Змирившись з розкриттям, я дістав меча та натиснув на кнопку активації, увімкнувши синє лезо. Зліва пролунав різкий шум, коли те саме зробила Шейн.

— Джедаї! — заволав сержант, відкриваючи вогонь. Його підлеглі приєдналися до нього через секунду, змусивши нас відступати. Рухаючи мечем за годинниковою стрілкою, я відбивав заряди в різні сторони, готуючись перейти до Шиєну, щоб покінчити з сутичкою. Гучні звуки бою закономірно розбудили мешканців, тож бій супроводжувався криками та панікою, що лунала звідусіль.

— Тут джедаї! — вигукнув у комлінк один з клонів, остаточно знищуючи мої надії на тихий відхід. Віднині кожна секунда набула вирішального значення. Тим паче, якщо зволікатимемо, доведеться мати справу з інквізиторами. 

Зрозумівши це, я швидко перейшов до контратаки, методично відбиваючи бластерні заряди в сторони за допомогою поступових рухів мечем, як мене і навчали у Ордені. Сила допомагала мені, сповільнюючи світ навколо, та даруючи можливість передбачити кожен постріл заздалегідь. Саме завдяки їй мені вдалося швидко подолати десяток метрів, що відділяв мене від клонів, та ухилившись від останнього пострілу, з шипінням увігнати меча в живіт сержанту.

Нахилившись вперед, він болісно застогнав, та врешті впав лицем на підлогу. В Силі пронеслася хвиля смерті, яку мені вдалось відсіяти за допомогою концентрації, незважаючи на вплив Темряви.

Клони, що тільки тепер відреагували на мою появу, спробували прицілитись, але загинули, коли Шейнів зелений світловий меч обезголовив спочатку одного, а потім я зробив легкий замах обома руками, покінчивши з другим. Його дві половинки впали поруч з побратимами, остаточно перетворивши пентхаус на могильник. Бій скінчився, забравши у нас не більше п’яти секунд. 

Кращого моменту для втечі годі було придумати. Схопивши Шейн за руку, я увірвався у спальню бізнесмена, та не звертаючи уваги на вереск повій, з розгону вистрибнув у вікно.

Нічне місто, хмарочоси шириною в сотні метрів, тисячі аеротрас знизу. Фраза “Корусант — це місто, що ніколи не спить” аж надто в’їлася мені в голову. Але тоді, в мить падіння, це могло вартувати нам життя через численних потенційних свідків. 

Дозволивши собі відволіктися від верхніх рівнів, що невпинно наближалися, я звернув увагу на товшання хмарочосу, що врешті могло нас погубити. В цей момент ми з Шейн відпустили одне одного.

— Нам треба в сторону, — промовив я у комлінк, та отримавши від подруги підтвердження, вирівняв політ. Далі все сталося неймовірно швидко навіть для мене. Коли стіни опинилися в метрі від нас, ми одночасно пустили у неї телекінетичну хвилю та відлетіли назад на сотні метрів. Кремезний хмарочос, що донині затуляв нам все поле зору, зменшився в два рази.

Коли ми, нарешті, досягли поверхні, дихання наше виявилося вщент збитим. Після важкого гальмування та неконтрольованого викиду адреналіну ані я, ані вона, майже не могли рухатися. Зробити ще через силу змусили нас обставини.

Не минуло і хвилини після приземлення, коли над нашими головами, прямуючи до пентхаусу, пролетіла, набираючи висоту, шістка ЛААТів у супроводі одинокої “Дельти-9”. Вона блискавично здійнялася вверх, випромінюючи добре знайому мені Темряву та огиду до самого існування.

Вейдер.

— Тікаємо! — тремтячим голосом мовив я, різко піднімаючи подругу на ноги. — Якщо не накиваємо п’ятами, помремо.

— Що ти таке відчув? — запитала вона, намагаючись вирівняти дихання.

— Скайвокера, — пошепки відповів я. Цього виявилося достатньо. Дівчина  здригнулася та кивнула, і швидко зорієнтувавшись відносно хмарочоса “АндіДроїдТех”, рушила зі мною до стоянки спідерів.

Для початку, ми покинули дах мегаблоку, і попрямувавши напряму до стоянки, спустилися нижче, у внутрішні вулиці, де легко змішалися з натовпом. Одягнені у вечірнє, мешканці верхнього рівня відпочивали після роботи, або насолоджувалися нічним вихідним. Активно працювали ресторани, кафе, в одному з яких я побачив закохану панторанську пару. 

Інші представники середніх кіл суспільства відвідували магазини модного одягу, чиї неонові підсвідки ледве не сліпили очі. Хтось, дуже освічений, сидів у галереях, чиї вікна виходили назовні, а дехто навіть відвідував антикварні книжкові лавки. Рухаючись повз ураган життя, ми непогано змішали свої аури з місцевими, і коли нам все таки вдалось дістатися викраденого спідера, я застрибнув у нього раніше за подругу, яка обережно сіла на водійське крісло та увімкнула двигун.

Неможливо висловити те полегшення, яке ми відчули, коли відлетіли на кілька кілометрів від хмарочосу, залишивши позаду кілька повних ескадрилій винищувачів та корвет “Консульський”. Вони висіли над пентхаусом, де вже давно горіло світло. Одночасно палали життям і місцеві частоти ССП: поліція шукала підозрілих осіб біля місця подій, але пізно.

Ми втекли.

“Орхідея”, до якої ми повернулися під світанок, зустріла нас у напівсні. Шейн обережно завела аерокар назад на стоянку, за всіма правилами вимкнула мотор, та знову активувала сигналізацію. Йдучи до виходу з великого гаражу, ми знали, що власник навіть не запідозрить, що його транспортом хтось користувався.

А далі, залишивши комлінк у моїй квартирі, ми зняли з себе маскувальні комплекти одягу. Після нетривалого переодягання, залишивши інформацію аналізуватися на ізольованому терміналі, ми разом з Павією всілися на кухні за столом, поклавши на тарілки дешеві сухпаї.

— У новинах повідомляли про стрілянину у пентхаусі, — почала Павія, склавши руки під підборіддям. — І, враховуючи ваш зовнішній вигляд, можу сказати, що справи пішли гіршим чином.

— Клони, — мовив я.

— Вийшла коротка битва, — додала Шейн.

— Але ми втекли до прибуття ситхів.

Піднявши брови, Павія видихнула.

— Якщо мої відчуття не брешуть, ми пройшлися по лезу, — сказала вона, переводячи погляд на стіну, за якою медитував Вінду.

— Наступного разу доведеться бути більш обережними, — погодився я.

— І заздалегідь готувати операції, — доповнила Шейн.

— “Операції”, — відказала панторанка. — Ціна провалу — надто висока.

— Саме так, — нахилився я до тарілки. — Мені теж не хочеться привертати увагу, але існують чинники, від нас незалежні. Як-от облава на “АндіДроїдТех”.

— До речі, що їх цікавило? — запитала однокласниця. Павія, що сиділа навпроти, знизала плечима. 

— Сподіваюся, викрадена вами інформація надасть відповідь і на це питання, а поки раджу поїсти трохи, бо видок у вас не найкращий.

Зітхнувши, я переглянувся з Шейн, і ледь посміхнувшись, прийнявся повільно поглинати протеїновий батончик. На це у мене пішло близько десяти хвилин, після яких я покинув кухню. У вітальні вже чекав термінал, через який можна було спостерігати з аналізом. Шейн заздалегідь виставила кілька контрольних моментів: обличчя викрадача, обличчя Естель, адреса бару, а також 221-й відділок. 

Ох, відділок. Завтра доведеться туди їхати та залучати до справи Нірал з Сідом та Ростером. Ще Мозз може щось корисне додати. 

Але все це надто важко. Всі ці люди навіть не здогадуються про нашу з Естель сутність. Якби ж вони знали… не важко здогадатися, що би сталося. Людьми вони здаються досить розумними та виваженими, але лояльність до Палпатіна пронизувала майже всі верстви населення.. Можливо, вона торкнулася і їх також.

Минуло ще трохи часу, і сюди прийшли Шейн з Павією. Вони сіли поруч, на дивані, звідки мовчки слідкували за процесом. Тільки через годину, коли надворі з’явилися перші сонячні промені, він нарешті завершився. На екрані з’явилося одне-єдине повідомлення.

“Кількість збігів — 1”.

Переглянувшись між собою, ми наблизилися до екрану та придивилися результату.

“Знайдено збіг за критерієм”.

На картинці зображалося коротке корпоративне досьє на молодого чоловіка з ім’ям Халарін Хижак.

— Як поетично, — буркнула Шейн, отримавши від мене докірливий погляд.

— Придивись, — попросила Павія. Натиснувши на потрібну кнопку, я вже за мить побачив цілий текст з повною інформацією щодо його житла та звичок. Дивовижно, але він позначався тут як HR-спеціаліст конкурентів, з яким не варто мати справи. Все замасковано під звичайну корпоративну роботу, але якщо врахувати відому нам інформацію, означало це дві речі: Орден мав рацію, підозрюючи Хамеріна, а також те, що він такий далеко не один. 

Тепер, маючи всю потрібну інформацію, я міг рухатися далі, хоча й здогадувався, що попереду на нас чекає щось жахливе.

Тому ми мали поспішати.

Тому, не закінчивши з дослідженням інформації, я скачав частину про чоловіка та побіг до відділку, за чотири години до початку робочого дня.

Chapter Text

Ранковий відділок зустрів мене абсолютним запустінням. Закономірно, о п’ятій ранку тут майже нікого не побачиш: денна зміна ще спить, а малочисельна нічна тільки закінчує роботу, мріючи якнайшвидше повернутися додому. Їхній капітан якраз перебував біля входу, коли я зайшов та зустрів його за пунктом перевірки документів. Літній родіанець, що за легендами служив тут вже чотири десятиліття, кинув на мене косий погляд, і похитавши головою, вийшов з відділку. Подібна поведінка простежувалася не тільки у нього, а й у більшості колег. Все через викрадення Естель. Кожен з них хотів мене якось підбадьорити, але не знаходив слів. Ніхто не бажав прийняти факт, що співробітника ССП тепер можна викрасти, а вище керівництво навіть вухом не поворухне. “Розбирайтеся самі”, іншими словами.

І все ж, у коридорі на мене раптово напоровся Сід, що якимось чином опинився тут раніше за всіх. Сонний юнак, хитаючись, мов ялинка під вітром, вийшов з зали відділу БЗОЗ, та побачивши мою появу, ледве не випустив на підлогу термос. 

— Сержанте? — видав він, завмерши. Синці під його темними очима тільки підтвердили факт його недосипу.

— Ти сьогодні рано, — спокійно відреагував я, на що констебль махнув рукою, та протерши очі, подивився в порожнечу перед собою.

— Ми з Нірал посварилися, і ось, я тут, — сумно повідомив він. Торкнувшись його свідомості, я відчув досаду та самотність.

— Виходить, ти тут ночував?

— Так яке там… ні, сер, не ночував, — відповів Сід, та підійшовши до зворотної від дверей сторони коридору, відчинив двері у санвузол. — Намагався працювати.

Та зайшов всередину. Подивившись йому вслід ще кілька секунд, я вкотре зрадів, що джедаї не заводять пару та не переймаються цією темою, як такою.

А потім згадав Шейн, і закотивши очі, зайшов через трапецієподібну арку в залу відділу, де мене зустріла абсолютна тиша. Її не переривало ніщо: ані термінали, ані вентиляція. Тут наче все вмерло. 

Точніше, так здавалося спочатку, бо вже через кілька хвилин сюди повернувся Сід, і застигнувши мене за процесом відкриття дверей у кабінет, впав за свій термінал та гучно позіхнув. Не звернувши на це жодної уваги, я зайшов всередину, і знову відчувши себе наодинці, оминув стіл, сів за нього, відкинувся, та заплющив очі.

Але майже відразу відкрив, коли двері відчинилися, і в кабінет зайшов Ростер. Одягнений у повний синій однострій ССП, він підняв брови, побачивши мене, та покла планшет переді мною.

— Доброго ранку, сер, — бадьоро озвався детектив. — Працюєте вночі?

— Ні, — позіхнувши, відповів я, та взяв пристрій в руки. — Це прерогатива Сіда… що тут у тебе?

— Завершальний звіт щодо справи з бандами. Якщо дозволите, негайно відправлю капітану, — мовив Ростер. Окинувши поглядом текст, я швидко кивнув та повернув планшет підлеглому. 

— Тепер займемося пошуками Натари, — вирвалося з мене. Відчувши вдалу мить для вставки отриманої після вилазки інформації, я прочистив горло та поглянув за вікно, де одиноко спав на кріслі Сід. — Від Чорного Сонця надійшла нова інформація.

Ще й “прикриття” для неї не довелося довго придумувати. 

— Щодо викрадача? — враз запитав Ростер.

— Так.

Примружившись, детектив завмер біля виходу.

— Тоді чекаємо Нірал, і вперед?

Я кивнув, і він, сповнившись надії, вийшов з кабінету. Знову настала тиша, але спати вже не хотілось. Погляд задумливо бігав від дверей до сірої металевої стелі, поки в голові роїлися думки щодо подальших кроків. Не надто бажаючи залучати ССП до пошуків через небезпеку викриття, я не міг також дозволити їм сидіти без діла, щоб не накликати підозри. Цей вибір мені вдалось зробити рекордно швидко, і коли за вікном у залу зайшла Нірал, я покинув своє місце та вийшов до команди.

— Доброго ранку, — мовила вона, ігноруючи благальний погляд Сіда. Сівши за своє робоче місце, дівчина подивилася на порожній термінал Естель, і зітхнувши, прочистила горло. — Є якісь новини?

— Справу з бандами закрили, — відповів я, обходячи поставлені навколо голопроєктора робочі місця. — Ростер склав доповідь та надіслав її капітану Ларіану, тож тепер…

Я дістав з поясу комлінк з даними та вставив у порт проєктора.

— Тепер нас цікавитимуть лише пошуки Натари.

Почувши це, Нірал помітно оживилась, а Сід майже нерухомо підняв на мене погляд. Ростер, що вже знав, чого чекати, тож відкинувся на кріслі, прихопивши термос.

— Від своїх джерел у Чорному Сонці мені вдалося отримати досьє на такого собі “Халаріна Хижака”, — почав розповідати я, торкнувшись панелі голопроєктора та увімкнувши особисті дані. За мить з’явилося зображення його обличчя та короткі відомості. — Дані розмиті, але офіційно він працює у “Артлайн Схематікс” на посаді HR-менеджера. Живе тут, в “Орхідеї”.

— У нас під носом? — здивувалася Нірал.

— Дуже іронічно, враховуючи, що він знаходить жертв для подальшого збуту на ринку рабів, — додав я. Віднині всі троє уважно спостерігали за мною та проєкцією.

— Тобто це не просте викрадення, — вражено видав Сід, перевівши стурбований погляд на свою дівчину.

— Саме так, — підтвердив я. — Крім того, його відсутність в базі даних каже про впливовий “дах”, або дуже вдалу підробку документів. В будь-якому випадку, варто очікувати, що справу у нас заберуть, щоб прикрити упиря.

— Налетіла коса на камінь, — буркнув Ростер. Вони з Сідом одночасно поглянули на робоче місце Естель, і серці детектива-сім’янина виросла лють. — Давайте здійснимо до містера Хижака візит… неофіційного характеру.

— Для протоколу: це незаконно, — відразу відказав я. Почувши це, всі троє примружилися. — Але ти маєш рацію, Гаймаре.

— Давно у нас не було тімбілдингу, — лукаво промовила Нірал. 

— Йдіть додому та перевдягніться. Зустрічаємось за годину в локшичній “Поплавлений сир”, біля мого житлового комплексу.

— Неодмінно, сер, — завзято підтвердила Ікріт Нірал, та підвівшись, вирушила до виходу. Так би вона й пішла, якби Сід не скочив за місця та не взяв її за руку,.

— Ікрі, зачекай, — благально мовив юнак, чим змусив дівчину закотити очі. З її сторони пролунало легке роздратування. Спостерігаючи за їхньою зустріччю, я робив вигляд, ніби збираюся поговорити з Ростером.

— Я не просто так попросила паузу, Мароте, — тихо сказала Нірал. — Мені зараз важко, тож…

В цей момент вони зрозуміли, що ми з третім детективом насправді тримаємо їх в центрі уваги, і спантеличено переглянувшись, покинули залу.

— У них це раз на півроку стається, — мовив Ростер.

— Авжеж, — буркнув я, і потиснувши руку колезі, вийшов у коридор, де за хвилину на мене натрапив Ларіан у цивільному.

— Доброго ранку, Текіре. Ти сьогодні рано, — задумливо мовив він.

— Ситуація змушує, — відказав я. Капітан коротко кивнув та поглянув на екран свого планшету.

— Тримай в курсі, — сказав він і пішов далі. Подумавши вже, що доведеться розповідати йому про Хижака, я полегшено зітхнув та знову попрямував до гаражу. В цей час сірі коридори вже не здавалися безлюдними. Патрульні, інженери, детективи, а також дроїди, всі починали свою роботу. Так само, поступово та неквапливо, колись прокидався Храм та його мешканці. Юнлінги йшли на уроки, падавани поспішали з дорученнями, лицарі відпочивали між місіями чи проводили дослідження у десятках дослідницьких лабораторій. Всього цього тепер не існувало вже цілих два місяці. воно залишилося лише у мене в пам’яті на одній полиці зі спогадами про дружні посиденьки з Вараном та Анорою.

Минуло кілька хвилин, і коли я вже майже дістався проходу до гаражу, запрацював інтерком, виводячи мене зі спогадів.

“Офіцерському складу відділку прибути до конференц-зали 22”, — пролунав голос диспетчера, змушуючи мене спочатку зупинитися, а потім, зустрівшись поглядом з кількома патрульними сержантами, приєднатися до них. 

— Чомусь мені здається, що це новий тренінг, — припустила одна, махнувши своєму рядовому напарнику та знявши шолом. За мить ми зрушили з місця.

— Головне, щоб не догани висловлювали, — відказав інший та звернув на мене увагу. — А що скажуть детективи?

— Гадки не маю, — визнав я. — Ларіан нас і без того ледь не щодня збирає.

Повернувши на перехресті вправо, ми об’єдналися ще з кількома офіцерами.

— Ну, якщо це звичайний тімбілдінг… — припустила жінка.

— Ні, сумніваюся, — вирвалося з мене. — Він його би заздалегідь організував. Тут щось явно незаплановане. 

— Тоді тренінг, не інакше, — буркнув лейтенант з відділу особливо тяжких злочинів. — Хоча мене непокоїть терміновість.

В цей момент ми підійшли до широкої арки, за якою розташувалася велика конференц-зала, з якої тхнуло паленою кавою.

— Чудово, хтось недогледів за автоматом, — огризнулася патрульна. Хмикнувши їй, я успішно відсторонився від запаху та очистив голову від зайвих думок. Не вистачало тільки знову потрапити під вплив Темряви.

Коли ми зайшли і всілися на місця, приєднавшись до кількох десятків офіцерів з обох змін, в центр вийшов Ларіан. Він пробігся поглядом по присутніх, і прочистивши горло, випромінив настільки сильне хвилювання, що я дозволив собі злегка напружитись. 

— Перепрошую за раптовість, але у нас з’явилися деякі зміни, про які не можна мовчати, — мовив капітан. Зиркнувши на чоловіка, що непоміченим стояв у тіні приміщення, він відійшов від центру. Незнайомець, що тільки цього й чекав, зрушив з місця, відкривши нам свій білий мундир з чорними кепі та штанами. Офіцерська форма, хоч і нестандартного кольору, з трьома синіми прямокутниками, що казали про звання лейтенанта. Офіцер, що керував обшуком хмарочосу, носив ідентичну форму.

— Доброго ранку, офіцери ССП, — чітким, делікатним голосом, промовив гість. — Мене звуть Ліст, я маю честь представляти нову організацію, покликану захищати Імперію від ворогів зовнішніх… та внутрішніх.

Придивившись, а також торкнувшись його розуму, я відчув зарозумілість та зверхність, спрямовані на нас. Вміють ситхи набирати собі підлабузників.

— Назва їй — Імперське бюро безпеки. Так сталося, що ми дізналися про скрутну ситуацію, в якій опинилася ваша і без того складна служба. Забагато невдач, забагато скандалів. Тим не менш, можете про них забути, бо відсьогодні ІББ поглинає Столичну поліцію. Віднині наші люди перевірятимуть кожен ваш крок, кожен рапорт. Ми проведемо оцінку ваших денних розкладів, і при нагоді допоможемо їх оптимізувати. Успішні та ініціативні офіцери продовжать службу як офіцери ІББ, а інші покинуть наші ряди.

"Перевірки розкладів? Стеження?", — промайнуло в голові. Висновок казав сам за себе. Вінду потрібно негайно евакуювати не просто з моєї квартири, а подалі від “Орхідеї”, як і всі докази моєї причетності до Ордену, включно з мечами. 

— Бажаю вам гарного дня, і до зустрічі, — махнув рукою лейтенант Ліст, і склавши руки за спиною, повільно вийшов, крокуючи так, наче це тепер його особисті володіння. Кар’єрист на те і кар’єрист.

— Зачекайте, поки ви не розійшлися, — видав Ларіан, піднявши долоню. — Керівництво на двадцять відсотків підняло премії за закриті справи, а також подвоїло нагороду за джедаїв. Крім того, очікуйте прибуття рекрутерів з Флоту. Їм потрібні фахівці для військової поліції. Зберігайте пильність, і успіхів сьогодні. Можете йти.

Ще й це. День ставав все цікавішим.

— Як думаєш, Текіре, зможеш спіймати одного? — хіхікаючи, запитала патрульна сержантка, що мені здалося недоречним, але довелося грати свою роль.

— Буде нагода, приведу живим, — відповів я, видавивши з себе штучну посмішку.

— От і побачимо, — кинула жінка. За мить всі ми піднялися з крісел. 

Тільки вийшовши з зали, я відчув деяку свободу та вільно побіг до гаражу. В голові коївся повний хаос, підбурюваний Темрявою. Все через ціну. За двісті тисяч будь-який придурок візьме бластер та почне полювання. Відчувати себе в ролі Естель на Мандалорі я так і не звик.

Виявивши у гаражі, що команда давно полетіла, я сів на спідер та досить швидко повернувся додому. Подорож від стоянки до квартири зайняла не більше п’яти хвилин.

Відразу після моєї появи з кімнати Вінду вийшла Павія. Побачивши мене, та, певно, відчувши мою стривоженість, вона наблизилася зі сповненим підозр поглядом.

— Шаде?

З моєї сторони реакція виявилася досить різкою. Я поклав руки їй на плечі, та борючись з панікою, що під впливом Темряви тільки набирала силу, спробував висловити свої підозри:

— У нас  проблеми.

— Якого характеру? — спантеличено запитала вона.

— Очікуються великі перевірки серед персоналу відділку. До нас завітав офіцер з нової спецслужби.

— Швидко ж вони, — пробурмотіла, задумавшись, синьошкіра джедайка. 

— Вінду варто евакуювати в інше місце.

Заплющивши очі, лицарка кивнула та замислилася.

— На деякий час пропоную квартиру Шейн, — мовила вона.

— Потрібне постійне укриття, і подалі від зайвих очей, — вперто відказав я. — Там вже достатньо адептів Сили.

— Маєш рацію, але… — прошепотіла дипломатка, повертаючи погляд на мене. — Якщо все так, як ти кажеш, у нас немає особливого вибору.

— Тінь-3, це Тінь-1, — змушено мовив я у комлінк.

“Тінь-3 слухає”.

— У нас екстрена ситуація. Тобі доведеться негайно переселити Гостя до себе.

У відповідь пролунав тихе гарчання.

“Гаразд, гаразд”, — з тривогою в голосі підтвердила Шейн.

— Приїзди до мене та скооперуйся з Тінню-2. Щасти, — закінчив я та знову поглянув на Павію. — На жаль, мені треба продовжувати пошуки, тому спробуйте провести евакуацію без мене.

— Ми впораємось, — сказала панторанка, видавивши з себе слабку посмішку.

— Шкода, що Аскар з Ніомою ховаються. Допомогли б.

— Їхні обличчя на кожному розшуковому стенді, — знизала плечима вона. Пройшовшись коридором, я зупинився на вході у маленьку кімнатку, де медитував майстер Вінду. Одягнений у звичайну сорочку зі штанами, могутній джедай не реагував на нас жодним чином. Сидів з заплющеними очима та перебував у єдності з Силою.

— В будь-якому випадку, — вгамовуючи острах, видав я. — Покваптеся.

— Доведеться якось замаскувати його. Все таки, особистість він знаменита, — тихо сказала Павія, але швидко зібралася. — Ми з Шейн спробуємо щось придумати, а ти йди, рятуй Естель.

Наступні кілька хвилин мені довелось перевдягатися у цивільне, замінивши синій однострій на сірі штани з бежевою сорочкою без ґудзиків. Ніщо не мало нагадувати в мені детектива ССП. 

Попрощавшись наостанок з Павією, та попросивши її забрати з собою мої мечі, я покинув квартиру. Подальша дорога зайняла у мене приблизно півгодини. Це і спуститися ліфтом нижче, і обійти житловий комплекс, щоб вирівняти настрій, і нарешті дістатись місця зустрічі, що своєю назвою походило на відвідану мною на початку роботи у ССП “Радісну енергію”. 

Але цим всі схожості і обмежились. Локшична “Поплавлений сир” майже нічим не відрізнялася від мільярдів схожих закладів по всій Галактиці. Розташована на краю однієї з тисяч внутрішніх вулиць “Орхідеї”, вона справляла враження місця, де можна перепочити після роботи. Тим паче, готували тут якісно та зі смаком. Інакше на верхніх рівнях вціліти майже неможливо. Навіть Естель зі своєю коморою вважається елітою суспільства в порівнянні з жителями району, де два місяці тому сталася зустріч з Павією.

Врешті, кисло посміхнувшись, я наблизився до столиків, що стояли перед маленькою прибудовою з кухнею, та сів за один з них. Погляд сфокусувався на логотипі, що висів над закладом, світячи не дешевим неоном, але якісною підсвіткою. Там зображався шматок жовтого сиру, що перебував у явно не найкращому настрої. Під його очима сформувалися синці, а сам він курив сигарету. Біль у погляді відчувався навіть мені. 

"Люблять же маркетологи постіронію", — подумки сказав я, відкидаючись на стільці. Настрій сиру ідеально мені пасував, бо іноді хотілося просто сісти та закурити, забувши про проблеми Галактики. Тільки-от, джедаї так не роблять. Для розслаблення ми медитуємо та вчимося контролювати власні емоції. Точніше, ми це робили, поки Палпатін не розповсюдив Темряву на весь Корусант. 

— Гей, сержанте! — пролунав зі сторони знайомий жіночий голос, припинивши мої роздуми. Повернувшись до проспекту, я побачив дівчину з рудим каре, що повільно підійшла та сіла навпроти. Одягнена у зелену блузку з синіми штанами, вона більше не нагадувала поліціянта. Тепер переді мною сиділа звичайна дівчина з верхніх рівнів.

— А де Сід? — запитав я, звернувши увагу на її самотність. Знизавши плечима, Нірал нахилила голову вбік, а з її душі вийшла хвиля розчарування.

— Напевно, незабаром прийде.

— Нірал, що з вами сталося?

— Це… сер, це важко пояснити, — опустила вона голову. 

— Тоді не змушую, — відказав я, отримавши від неї вдячний погляд. 

— Минеться, сер, — мовила детективка. За мить тут з’явився і її хлопець. Забігши сюди, він сів справа, важко дихаючи, а ще через десять хвилин підійшов Ростер. Команда зібралася, тож не гаючи часу, ми вирушили до нашої цілі. 

Минула довга година, поки нам не вдалося, нишком пробираючись через половину “Орхідеї”, дістатися потрібного житлового комплексу. Розташований на одному з боків мегаблоку, він мав репутацію корпоративного вулика. Тут жили менеджери, директори, та інші достатньо заможні особи. 

Витративши трохи часу, щоб змусити консьєржа пропустити нас, ми піднялися ліфтом на потрібний поверх, та пройшовши великим коридором з м’якими червоними стінами, зупинилися навпроти широких дверей. Розглядаючи їх, я подумки відмітив кілька сканерів та надпотужний магнітний замок, вкритий яскравою позолотою. Через нього однією фізичною силою не пробитися, а Силу тут краще не використовувати. Крім того, мені на око впала конструкція бічної панелі керування. За відсутності порту для дроїдів, вона могла керуватися тільки живою істотою. Тут для цього і сканер сітківки, і клавіатура для коду.

Закінчивши огляд, я повернувся до команди.

— Є якісь ідеї, сер? — запитав Гаймар Ростер, міряючи мене поглядом.

— Навряд чи зможемо пройти, але…

Замислившись, я дозволив собі сконцентруватися на тому, що може знаходитись всередині. Частинки моєї свідомості пробилися крізь двері, і вже за мить відчули там чиюсь присутність. Розум істоти наповнювався спокоєм та задоволенням. Можна сказати, що він тріумфував. Торкнувшись його напряму, я побачив в глибині жорстокість та розрахунок. Якщо психологічний портрет з досьє не брехав, Хижак сидів вдома.

— Нірал! — покликав я, відчувши можливість увійти. Піднявши брови, дівчина ступила кілька кроів та зупинилася рівно переді мною. — Настав час тобі змінити імідж. Хочеш стати колегою Хижака?

— Навіщо? — відразу запитала вона, але за мить осяяла та лукаво посміхнулася. — Хитрий план, сер.

Здивування Сіда пройшло так само швидко. Підійшовши до неї, він хвильку вагався, а потім отримавши від неї кивок, за кілька хвилин боротьби з її зачіскою та косметикою, зробив з неї ледь не професійну повію. Всі ознаки поліціянтки зникли, залишилася лише дівка, яких ще пошукаєш. В процесі я підмітив, з яким трепетом це робив Сід, наче всі їхні стосунки від цього залежать.

Завершивши перевтілення, Нірал підійшла до дверей, та прочистивши горло, стисла губи. 

— Що б ви не планували, я готова, — чітко видала вона.

— Подзвони у двері, — вирвалося з мене. Махнувши рукою, щоб Ростер з Сідом відійшли, я кивнув. Ми зупинилися на відстані десятка метрів від входу. 

Залишившись наодинці, дівчина кілька секунд дивилася в сторону далекого вікна, та зітхнувши, натиснула на виклик. 

“Хто там?” — пролунав знайомий чоловічий голос. Відчуваючи з його сторони певну зацікавленість, я підняв великий палець.

— Містере Хижак, я… — “невпевнено” видала Нірал, а позаду мене пролунало тихе бурмотіння Сіда.

“Ага, то вони надіслали вас”, — відповів бандит. — “Зараз відчиню двері”.

Тепер від нього несло зацікавленістю, поки в голові вівся розрахунок. "Немає емоцій, є спокій", — подумав я. Сила була зі мною, так чи інакше, бо коли двері роз’їхалися, і Хижак ступив крок вперед, простягаючи руку для рукостискання, Нірал зіскалилася, та вихопивши з поясу бластер, тицьнула ним в горлянку злодія. Це сталося настільки швидко, що тільки мені вдалося вчасно прочитати наміри колеги та прибути на місце вже наступної секунди.

Побачивши мене, а потім і залишок команди, Хижак насторожився, піднімаючи руки. 

— Дарма ви сюди прийшли, — огризнувся він, викликавши в мене ледве контрольоване бажання вдарити йому в обличчя.  "Немає емоцій, є спокій", — промайнуло в голові. Подивившись в очі злочинцю, я схопив його за плече та поглянув всередину помешкання.

— Пропоную зайти та поговорити, — вирвалося з мене.

— Ви не зрозуміли, — усміхаючись кинув Хижак. — Хоч пальцем торкнетеся, і…

Договорити йому не дала Нірал, відправивши бандита у вільне падіння на підлогу влучним ударом у підборіддя.

— Співатимеш, як миленький, — хижо сказала вона. Визнаю, це аж ніяк не сходилось з її мирним характером.

— Інакше гірше буде, — додав Сід. Схопивши вербувальника за руки, вони витягли його до світлого вестибюлю. Ростер зайшов останнім, зачинивши двері та заблокувавши їх.

— Ви хоч знаєте, на кого я працюю?! — заволав Хижак, намагаючись вирватися. Результатом став удар в пах від Сіда, що викликав у мене поколювання в потилиці. Подібні методи мені ніколи не подобались, як і їхні наслідки. Скайвокер, наприклад, полюбляв іноді прикласти руку на допитах. Результат не сподобався нікому.

— Облиште, він нам ще живий потрібен, — наказав я, повільно підійшовши та поглянувши на коридор з панорамним вікном, що розташовувався за наступними, відчиненими дверима. Гаркнувши, Нірал переглянулася зі своїм хлопцем. Знову схопивши бандита, вони потягли його далі, аж поки не посадили на диван біля кімнатних дерев під вікном. Юнак намагався чинити спротив, але щоразу, коли детективи піднімали кулаки, заспокоювався. 

— Що би ви не запланували, ваші обличчя я запам’ятав. Ви самі підписали собі вирок, — огризнувся Хижак.

— Сумніваюся, — відказав я, повільно нахиляючись до нього. — Це ж не ми крадемо дівчат з барів.

— З чого ви взагалі…

Наступної миті Ростер, підійшовши, дістав планшет та продемонстрував бандиту знімок з камер, на якому він виводив Естель з ресторану.

— То як? Може перейдемо до справи? — запитав я. — Чи ще опиратимешся?

— Здається, я згадав, хто ви такі. Сержант Дейген та його собачі констеблі. Прийшли шукати свою дівчинку, — глузливо видав бандит. — Пізно.

— Тобто пізно?! — спалахнула Нірал, знову приставивши до нього бластер. В мене з’явилося враження, ніби вона не все нам про себе розповідала.

— Заспокойся, — тихо промовив я, прибираючи її руку. Детективка стисла щелепу, але не відступала.

— Виконуй наказ, цуценя, — ледве тримаючи маску впевненості, глузливо сказав Хижак.

— Сер, дозвольте… — почав Сід, ледве стримуючи злість через таке ставлення до коханої. Ці двоє тільки заважали. Я не міг як слід проводити допит, коли кожен намагався вставити свої п’ять кредитів.

— Покиньте нас. Обшукайте квартиру, знайдіть щось корисне.

Зітхнувши, молоді люди розійшлися по квартирі. Залишився лише Ростер, що мовчки стояв перед вікном, роздивляючись бурхливий міський ландшафт з рукою на кобурі. Я ж продовжував.

— Гаразд. Думаю, так справа піде швидше, — почав я, згадуючи уроки Лангара. Як джедай-тінь, він добре розумівся на криміналістиці, і дещо передав мені.

— Дарма намагаєшся, сержанте. Справді, — усміхнувся Хижак. — Але я тебе розумію. Колега зникла, все таки. Тому давай так…

Очікуючи почути одну з найбільш дурних фраз, я розчаровано переглянувся з Ростером, відчуваючи з його сторони хвилю скепсису.

— Давайте мирно розійдемось. Я нікому не скажу, що ви тут були, — максимально дружелюбно мовив бандит.

— Ти, здається, не так мене зрозумів, Халаріне, — м’яко, але твердо, відказав я. — Твоє звичайне життя завершене. Тобі не викрутитись. 

— Всі ваші докази знищать. І вас теж, — кинув Хижак. — Будьте певні, мої боси…

— Позбав нас від своїх погроз, — буркнув Ростер, перервавши його. Хмикнувши, я видихнув та оглянув протилежну від вікна стіну. Яка іронія, що на ній якраз висів у рамці знімок молодої дівчини. Світловолоса, круглолиця, усміхнена, щаслива. Він з нею, теж радісний. Відчуваючи відразу до нього, я все ж спохмурнів. Він зрозумів, куди вітер дме, і серце його пронизало жахом. Гарячим, хаотичним жахом, сповненим відчаю. Покидьок зрозумів, до чого я тепер вестиму. 

— Цікаво, що би вона сказала, якби дізналася про твою справжню роботу? — відсторонено вирвалося з мене. В такі моменти Лангар вчив максимально позбавлятися емоцій, щоб допит не зійшов з колії. Особливо, коли треба надавити на совість безсовісної людини.

— Вона вам не повірить, — відказав злочинець, відвівши погляд в сторону.

— На початку, звісно, ні, але потім вона пройде всі етапи прийняття, — додав я, відчувши, як починає горіти зсередини Ростер, при цьому майстерно приховуючи лють. Його кулаки постійно стискалися, видаючи це. Як людина сімейна, він реагував відповідно.

Раптом зі спальні, що стояла поруч за дверима, пролунали впізнавані легкі кроки.

— Що скажеш? — запитав я, не відриваючи погляду від Хижака.

— Живе на перший погляд пристойно. Іноді дає інтерв'ю, має хорошу репутацію у суспільстві. Є дівчина, — розповідала Нірал, викликаючи дискомфорт у злочинця. — Звуть Айрен Мост. Вчителька математики у молодшій школі. А ось його справжнє ім’я — Орвал Вайл. Офіційно безробітний.

— Он як, — відреагував я, вгамовуючи новий спалах роздратування, чого не могли зробити мої колеги. “Цікаво, коли вони вирішать, що мій спокій є підозрілим?”, — промайнуло в голові, але швидко затихло. Залишалося далі грати роль сержанта-детектива.

— Сер, я пропоную викинути його з вікна, — видала Нірал, підійшовши з  перекошеним лицем.

— Спокійно, детективе, — мовив я, відчувши хвилю страху від Халаріна. Він ледь помітно затремтів та спітнів. Наші погляди знову зустрілися. — Так скажіть, містере Вайле… Що скаже міс Мост, коли дізнається правду?

Стиснувши щелепу, він подивився на мене з-під лоба. Його світ руйнувався у нього на очах.

— Що вона скаже, коли побачить запис з бару, де ви сиплете наркотик у склянку іншої дівчини? — делікатно вирвалося з мене. Стиснувши кулаки востаннє, Нірал нарешті взяла себе під контроль та покрокувала у вітальню, у наступні двері. Саме там наразі перебував Сід.

— Запис легко підробити, — буркнув Хижак-Вайл.

— Справді… але у нас також є на вас досьє, — додав я, беручи у Ростера планшет. — Від конкурентів.

Злочинець заплющив очі. В цей момент комм-бусина зашипіла, і з неї вирвався голос Сіда.

“Сер, його батьки — відомі волонтери. Всю війну працювали біля фронтів, допомагаючи біженцям. Вони навіть отримали схвалення… ем… джедаїв”, — повідомив він, змусивши мене прикласти більше зусилль, щоб залишитися незворушним.

“І ще, сержанте”, — додала Ікріт Нірал. — “Я знайшла дані з медцентру. Айрен Мост на п’ятому місяці вагітності”.

Немає емоцій, є спокій. Скільки сенсу вкладено у цей рядок… Наші погляди знову зустрілися, але впертість його ще не покинула.

— Скажи мені, Орвале, — мовив я, обміркувавши почуте. — Що може бути гіршим за смерть?

Він завмер, витріщившись на мене. Його кулаки стислися, а в свідомості з’явилася холодна рішучість. Відчувши спробу удару за секунду, я превентивно заїхав кулаком йому в живіт, змусивши його хапати ротом повітря.

— Будь певен, вони дізнаються про все. Тебе заарештують, позбавлять імені та прав. Відправлять на копальні Кесселю, як шматок дешевого лайна, — промовив я, зустрівшись з ним поглядом та додавши ваги словам за допомогою Сили.

— Ви не…

— Ми не можемо дозволити тобі й далі насолоджуватися цим життям, — додав я.

— Я вас знищу!

— Справді? — відсторонено перепитав я, поклавши руку на плече злочинця та торкнувшись його свідомості. — Останній шанс. Кажи, де Натара Хітар.

Але у відповідь пролунала лише тиша в компанії коктейлю з люті та страху. Щось його досі стримувало, і якщо досвід навчання у Лангара не підводив, тут справа стосувалася роботодавця. В такому випадку вчитель радив знайти слабке місце допитуваного, не порушуючи моральних норм.

Вирівнявшись, я склав руки за спиною та махнув рукою до Нірал з Сідом, що слідкували за нами з вітальні. Як тільки вони підійшли, я вже знав, що робити:

— Де зараз Айрен Мост?

Ікріт коротко поглянула на планшет.

— Веде урок у школі. Триста метрів від житлового комплексу.

Бандит напружився, але нічого не зробив, крім пригладження і без того ідеальної “зачіски плейбоя”.

— Завітайте до неї та розкажіть в деталях, чим займається її коханець.

Детективи кивнули і швидко вийшли з квартири через вестибюль.

— Вона їм не повірить, — буркнув він. — Вона викличе поліцію, і…

— Будьте певні, містере Вайле, вони вміють розповідати. А поліція… — я зробив театральну паузу, перевівши погляд на Ростера. — Поліція дуже не любить, коли крадуть одного з нас.

В цей момент, коли здавалося, що Халарін от-от відступить, його наповнив відчай. Вирішивши йти до кінця, він підняв погляд, і в очах його запалав вогонь. Викрадач був готовий втратити все, лишень-бо не здати навіть крихти інформації.

Кинувши короткий погляд на Ростера, а потім на сусідню кімнату, я нахилив до неї голову. Детектив натяк зрозумів, і вже через кілька секунд тут залишилося лише двоє чоловіків. Кілька хвилин у коридорі зберігалася тиша, але врешті її перервав Вайл.

— Ми залишилися один на один. Не боїтеся, сержанте Дейгене? — злісно озвався бандит, випромінюючи раптову надію. Не звернувши уваги на ці слова, я демонстративно вимкнув комлінк.

— Ви що робите? — здивовано запитав бандит. У випадку, якщо звичайні способи переконання не працюють, а анонімність треба зберегти, джедай звертається до прямої дії.

— Ти розкажеш, куди подів мою колегу, — впевнено промовив я, простягнувши до нього руку та спрямувавши йому в голову фразу цілком.

— Я… я розкажу… стоп, ні! — нажахано витріщившись на мене, протараторив Хижак. — Ти…

— Ти розкажеш, куди подів мою колегу.

Короткий спротив його свідомості скінчився. Очі помутніли, а з вуст пролунали монотонні слова.

— Я доставив її у розподільний пункт на гіперрівні 34, сектор 44-22-9. Там є склад “ВольфрамАурум”, ним керує трандошанин на ім’я Шасск.

— Тепер ти забудеш про все, що тут сталося.

— Що тут сталося? — ніяково пробурмотів він.

— Тебе мучить совість.

— Мені… мені страшно соромно…

Неприємно це визнавати, але він намагався чинити несамовитий опір моєму впливу. Безрезультатно, звісно, Сила здатна робити з розумом найстрашніші речі.

— Ти хочеш зруйнувати всю систему зсередини.

— Я їх ненавиджу…

— Візьми свою ненависть в кулак та дій.

— Їм кінець…

Почувши останню фразу, я полегшено видихнув та відійшов до вестибюлю. Як би совість мене не мучила, від справедливості не втечеш. Він або сам десь вб’ється, або втратить усе та залишок життя страждатиме.

— Ходімо, детективе!

За мить з кухні вийшов похмурий Ростер, і наблизившись до виходу, злісно зиркнув на Вайла.

— Швидко ж ви, — буркнув він.

— Знаю, куди натискати, — вирвалося з мене. Погляд повернувся до лежачого бандита. — Він все розповів. Йдемо звідси.

“Шкода, що не забираємо його з собою… прийнято, сер”, — сумно підтвердив Сід. Вийшовши з квартири та зачинивши її, ми вже невдовзі возєдналися з обома детективами, а ще через годину повернулися до мого житлового комплексу, де розійшлись. Пообіцявши їм, що далі зможу собі зарадити, я попрощався з ними.

Наближення до квартири, що раніше супроводжувалося фоновим збуренням у Силі через медитацію Вінду, тепер виявилося немовби порожнім. Увійшовши до коридору своїх апартаментів, я виявив, що кімната майстра спорожніла. "Все таки поїхали", — промайнуло в голові. Та не вдалося мені постояти там і хвилину, як з вітальні за стіною пролунали кроки, і невдовзі з коридору на мене дивилася синьошкіра лицарка.

— Вдалося? — обнадійливо запитав я, отримавши ствердний кивок від Павії. 

— Шейн зараз з ним.

Вдих. Видих. Вдих. Видих. Відчуття хоч якогось успіху пронизало мене наскрізь, дозволивши нарешті розслабитись.

— А у тебе які новини? — запитала панторанка.

— У нас є можливе місце перебування Естель. І це на нижніх рівнях.

— Хто б міг подумати, — іронічно видала вона, та діставши з-за поясу мій світловий меч, подала мені. — Так і знала, що він тобі ще знадобиться.

— Чому би просто не представитися детективами ССП?

Відповіддю на це питання стала спокійна усмішка джедайки.

— Бо можна отримати заряд в обличчя.

— Що ж, тоді… — беручи зброю, почав я. — Пропоную завітати до сектору 44-22-9 на третьому, і негайно.

Короткий кивок Павії, і вже через кілька хвилин ми рухалися коридором житлового комплексу до ліфту. А далі стоянка, спідер, і, звісно, нижні рівні Корусанту з їхньою неповторною атмосферою криміналу та бідності.

Естель чекала.

Chapter Text

Сидіти у засідці, коли поруч вірні солдати, а спину прикриває вчитель, це одне. А ось стирчати на даху стародавнього мегаблоку на четвертому гіперрівні, коли над головою літають на дешевих спідерах сумнівні особистості та біднота — зовсім інше. Незважаючи на кілька років, проведених у компанії Лангара, мені досі не вдалося звикнути до місцевої атмосфери, чого не скажеш про мою синьошкіру сестру з Ордену. Вона комфортно розсілася поруч, спостерігаючи за похмурим двоповерховим складом. Він розташовувався на відстані пари сотень метрів, на іншому кінці короткої, але переповненої вулиці. Шум стояв неабиякий, як і запах відходів, які, здавалося, ніхто не збирався прибирати. Доводилось цілеспрямовано відсторонювати себе від нього.

— Охорони небагато, як для місця утримання рабів, — закінчивши огляд, промовила Павія. Замислившись на хвильку, вона погладила підборіддя, а потім подивилась на мене.

— Лангар казав, що задачею охорони є утримання рабів, а не відбиття штурмів, — сказав я, зиркнувши на велику бетонну будівлю.

— Тоді проблем може бути менше, — припустила панторанка. — Але я б не розслаблялася.

— Авжеж.

Нетипова та не надто приємна ситуація. Було би кратно легше, якби ми мали всередині агента. Він міг би провести нас, показати, де Естель. "Варто було би це передбачити на допиті Хижака", — невдоволено промайнуло в голові, але далі роздуми не пішли, бо на потилиці раптом стали дибом волосини. В душу в’їлося щось настирливе, невгамовне. За мною слідкували.

Відволікшись від Павії, я коротко оглянув сусідні вікна та дахи, але не помітив нічого підозрілого навіть з покращеним Силою зором. Єдині живі істоти, що потрапили мені на очі — це багатодітна родіанка, що годувала сім’ю, та кілька поціновувачів агресивного пазааку, чия суперечка вже перейшла до вибивання зубів та іклів. Нічого цікавого.

— Шаде? Ти тут? — підозріло запитала Павія. Зрозумівши, що вона нічого не помітила, я списав відчуття на параною.

Тим часом, Патан-Джен дістала з поясу маленький голопроєктор та увімкнула схему будівлі, що повільно оберталася навколо свого центру.

— Маємо три входи. Головний та два запасних. Як би ти хотів зайти? — запитала джедайка.

— Зазвичай охороняються всі, — відповів я. — Тому краще взяти через центральний. Зможемо непомітно дістатися ближче, заховавшись серед натовпу. 

Павія, хоч і дослухала мою пропозицію, випромінила чіткий скепсис, та прмружившись, придивилася до мерехтливої проєкції.

— Зазвичай банди тримають спостерігачів по периметру, а також пастки всередині, на випадок проникнення, — повідомила вона. 

— А як щодо вентиляції? — знову озирнувшись назад, запитав я.

— Зачинена, а відкривати мечем не варто.

— О, так. Менше слідів — менше проблем.

Посміхнувшись, Павія знову подивилася на склад.

— Варто його обійти.

— Зачекай, — різко вирвалося з мене. Відчуття стеження знову повернулося. — За нами “хвіст”.

Опустивши погляд, джедайка оточила себе енергіями Світлої сторони. Кілька секунд вона перебувала зі мною та вдалечі водночас, поки не поглянула мені в самісінькі очі. Ледь помітно кивнувши, Павія піднесла руку до поясу. Нарешті й вона щось відчула, тож сумнівів не залишилось — за нами все таки хтось стежив. 

Підготувавшись до бою, я відсторонився від шуму вулиці та сконцентрував увагу на відчуттях. Світ навколо перефарбувався у какофонію емоцій: радість, горе, смуток, задоволення. Хтось купив собі новий спідер, хтось отримав підвищення на роботі, хтось зробив успішну крадіжку, а хтось втратив близьку людину. Корусантська динаміка собі не зраджувала. Вхопившись за концентрацію на собі, я відчув здивування, а також напрям.

— Зліва від нас є готель. Спостерігачі сидять на двадцятому поверсі, — крізь Силу сказав я та відкрив очі.

— Адепти Сили, — задумливо промовила Павія. — Я відчуваю азарт.

Кивнувши одне одному, ми виповзли з краю даху та спустилися ліфтом на четвертий поверх, звідки попрямували до вікна, за яким стояв готель.

— Сподіваюся, вони очікують побачити нас знизу, — мовив я. Перескочивши у сусідню будівлю, та опинившись у яскраво-помаранчевому проході, ми обережно піднялися на останній, двадцятий поверх. Орієнтуючись на напрям до джерела збурення, я провів джедайку до одного з номерів. Хто би за нами не стежив, він сидів там.

— Впевнений, що вони тут? — підозріло запитала вона, отримавши від мене кивок.

— Готуйся до бою.

Оглянувши нічим не примітні двері, я заплющив очі. Світ знову перетворився на шторм з емоцій та почуттів, і серед них постали дві аури, що випромінювали бентегу та напруження. 

Але, що дивно, стеження досі не припинилося. Це відчула й Павія. Спершись на гладку стіну, вона поглянула спочатку в одну сторону, потім в іншу, але, як і я, побачила лише порожній коридор. Не робила краще і палпатінівська Темрява, що продовжувала фоново тиснути на голову.

— У мене погане передчуття, — буркнула джедайка. 

— Тоді краще вирішувати проблеми поступово. Якщо це інквізитори, все одно не втечемо, — відказав я. Отримавши від подруги ментальне підтвердження готовності, я махнув рукою та відчинив двері. 

Неначе шторм, ми увірвалися всередину, готові до появи червоного сяйва ворожих мечей, але не зустрівши спротиву у вестибюлі, влетіли в житлову кімнату. На поява виявилась настільки стрімка, що двоє чоловіків, які стояли перед вікном, не встигли навіть відреагувати. Активувавши меча, я заніс його догори, готовий до удару.

Захоплені зненацька, спостерігачі підняли руки догори, та випромінюючи шок, познімали маски. Витріщаючись на наші сині клинки, Ростер з Сідом не могли підібрати слів. Мене викрили.

— Я ж казав, що він один з них, — коливаючись між тріумфом та страхом, кинув молодий детектив, зиркнувши на досвідченішого колегу. Закотивши очі, я прибрав пальця з кнопки активації, і меч вимкнувся. Павія, тим не менш, зброю не прибрала.

— Твоя команда, я так розумію? — підозріло спитала вона.

— Хто ж ще, — ствердно вирвалося з мене. — Що ви тут робите?

Ростер знизав плечима.

— Ну, сержанте, ми тебе з самого початку дивним вважаємо, — відповів він. — Прийшов в перший день Імперії, весь сонний, з досвідом, який зовсім не під прикриттям отримують.

— А після того, як ти допитав Вайла, ми остаточно все зрозуміли, — додав Сід, змусивши мене звузити очі. — Тож вирішили прослідкувати за тобою.

Незважаючи на всю неймовірність розповіді, Павія навіть вухом не повела. Вона лише деактивувала меча, але за поясом його поки не заховала.

— У тебе кмітливі підлеглі, — кинула джедайка. Закотивши очі, я скривив лице та подивився у вікно.

— А де Нірал? Ви її з собою не взяли?

— Хотіли б, — сумно відповів Сід. — Але її ІББ на співбесіду забрало.

Відчувши недобре, я придивився до юнака.

— І все ж, у мене до вас запитання.

— Сержанте?

— Якщо ви знали, хто я, або навіть здогадувались, тоді де Гвардія, де мисливці?

Дозволивши мені закінчити фразу, Ростер пирхнув та склав руки за спиною.

— А який сенс тебе здавати? Ми ж не дурні. Ти кращий сержант за останні роки, — відказав він, перекинувшись гуморливим поглядом з колегою. — Тим паче, з тобою тепер легше спілкуватися буде, джедаю.

— Йдучи працювати з детективами, тричі подумай про їхні навички, — кинув Сід.

— Авжеж, — закотивши очі, буркнув я. Атмосфера, що на початку зустрічі досягла свого піку, стрімко заспокоїлась. Ми зачинили двері, та пам’ятаючи, що на нас досі полюють невідомі адепти Сили, приготувалися до найгіршого.

— Так чи інакше, а ви не єдині, хто за нами спостерігав, — мовила Павія. Детективи здивовано переглянулися між собою.

— Зможеш відслідкувати? — обережно запитав я. 

— Спробую, — відповіла Павія. Поки вона сідала на підлогу, ми розійшлися кімнатою, про всяк випадок займаючи укриття біля дверей. Проти інквізитора це б не допомогло, але штурмовика з’являвся шанс застигнути зненацька.

— Тепер щодо вас, — почав я, зиркнувши на підлеглих. — Ви розумієте, що розмовляючи з нами, порушуєте безліч законів та наражаєте себе на смертельну небезпеку?

— Так, — відразу відповів Ростер.

— Трохи, — додав Сід. — Але, гадаю, ти тут теж не просто так. 

— Ми Натару шукаємо, — вирвалося з мене. Почувши це, детективи одночасно хмикнути.

— Не розповів, що сказав Хижак, попрощався і пішов кудись, — кинув Марот. — Це було очевидно.

Занурившись в себе, я спробував структурувати думки, щоб розробити стратегію спілкування, але стійке, набагато сильніше відчуття стеження змусило припинити ці спроби. Єдиною причиною їхньої приязності мені здалися не власні якості, а багаторічна співпраця Ордену з детективними відділами.

— Треба йти звідси, — сказала Павія, піднявшись на ноги. — Збурення в Силі росте.

— Тільки інквізиторів нам ще не вистачало, — ховаючи меча у сумку, похмуро відреагував я, а потім знову поглянув на підлеглих. — Ви маєте рацію щодо таємниць, але мені досі невідомо, чи можна вам довіряти. Тому маєте вибір: відступіть прямо зараз та поверніться у відділок, або доєднуйтеся до нас. Врахуйте, що другий варіант означає…

Але сказати фразу “точку неповернення” мені не дав Сід. Стиснувши кулаки, він забрав бінокль з підвіконня, та знизавши плечима, зиркнув на Ростера.

— Мені треба спочатку подумати, чого від тебе чекати, сержанте, — мовив юнак.

— Так само, — додав колега. — Якщо що, зітреш нам пам’ять, або що ви там з людьми робите.

Авжеж, як тут без стереотипів. Закотивши очі, я розвернувся, і вийшов з номеру вслід за Павією. Автоматичні двері з обох боків оминали нас одні за одними, поки дешеві помаранчеві стіни різали очі своєю недоречністю та наповнювали простір відлунням гучних кроків. Змушені шукати обхідні шляхи, ми забігли до ліфту та поїхали до даху.

— Чи не легше змішатися з натовпом? — запитав Марот. 

— Не в цьому випадку. Нам потрібна швидкість, — відповіла Павія. 

— До речі, хто ти така? — недовірливо озвався Гаймар Ростер. У відповідь джедайка кисло посміхнулася, але промовчала.

— Давно з ним працюєш? — додав молодший. 

— Всі питання — потім, а зараз — замаскуйтесь, — кинув я. Наступної миті відчуття переслідування перейшло у абсолют, неначе незнайомий адепт перебував в лічених метрах від нашої позиції.

Аж раптом ліфт заскрипів, гальмуючи, та зупинився на останньому поверсі. Завівши детективів за спини, ми спрямували світлові мечі до дверей та приготувалися до бою насмерть. 

Та коли вони відчинилися, перед нами постали двоє чоловіків, що одним своїм виглядом дали нам зрозуміти, що небезпеки немає. З полегшенням у серці я впізнав обох. Одного, кіффара з афро на голові та жовтою смугою на очах, звали Квінлан Вос, а другий, що носив коротку зачіску та мав вузькі очі, був автором повідомлення, що пролунало після промови Палпатіна. Це був Лайнус Горн. Обоє — майстри-джедаї.

Не відчувши жодної загрози, я повільно заховав меча у сумці. Павія, врешті, зробила так само. Незручність ситуації полягала в тому, що після двох місяців ми забули, як починати розмову з тими, кого давно вважали втраченими, а їхню увагу взагалі переплутали з ворожістю.

— Здається, у нас поповнення, — відправивши нам лукаву усмішку, кинув Вос. Горн залишився спокійним.

— Патан-Джен та Лантер, — озвався він. — Сила з нами.

— Або ні, — відказав темношкірий кіфар, підходячи та розважливо кладучи руки нам на плечі. — Якісь вони мовчазні.

Переглянувшись з Павією, та поступово виходячи зі ступору, я прочистив горло, і нарешті озвався.

— Ми думали, що за нами ведуть гонитву інквізитори, — вирвалося з мене.

— Можливо, на вас справила враження пошукова стратегія Квінлана, — сказав Горн, наближаючись. — Він як побачить ціль, так не відпускає. Особливо, якщо вона сяє у Силі, наче наднова.

— В цьому весь Вос, — іронічно видала Павія, видихнувши. Тепер можна було остаточно розслабитись та представити наших супутників-детективів. Для них і без того день склався геть не так, як планувалося. Замість розкриття свого сержанта вони вже перебували у компанії відразу чотирьох джедаїв. І очікувалося більше, бо майстри повели нас в іншому від складу напрямку. Туди, куди не падало світла з жодного вікна. У темний закуток в давнину потрощеного магазину.

Яке ж було моє здивування, коли назустріч нам вийшли не два, не три, а цілих п’ять лицарів-джедаїв! Виснажені, втомлені, живі та з вогнем у очах.

Незважаючи на все, відчуття виявилися зовсім не такими, як я сподівався. Переді мною абсолютно точно стояли семеро братів та сестер. Про це казала їхня постава, погляди, але залишалося щось невловиме. Навіть не одяг, який вони змінили для непомітності. Не приховані світлові мечі. Тут з’явилося дещо гірше, набагато гірше. І врешті мені вдалося це зрозуміти. Тих лицарів-джедаїв, яких я знав колись, більше не існувало. Як і я, як і мої друзі, вони змінилися. Як і ми, вони неволею стали тінню самих себе. Тільки зрозумівши це, мені вдалося прийняти їх у новій подобі.

— Гаразд, ми у безпеці, але тепер нам би хотілось дізнатися, що вас привело у цей сектор, — почав майстер Горн, задумливо оглядаючи нас так, наче перед ним стояли двоє падаванів. Склавши руки за спиною, я швидко відповів:

— Бандити викрали нашу подругу, і слід привів до складу Чорного Сонця.

Одночасно з розповіддю, до мене дійшло відчуття дискомфорту, що наздогнало моїх підлеглих-детективів. Втім, мої брати та сестри по Ордену, здавалося, не надто звертали на них увагу.

— Можливо, сама Сила звела нас разом, бо у нас теж є інтерес, пов’язаний з цим місцем, — делікатно мовив Горн. — Ми дізналися, що бандити утримують там групу юнлінгів, і тепер збираємось звільнити їх до того, як Імперія забере їх сама.

— Дітей? — перепитав Сід.

— Це в стилі Чорного Сонця, — пробурмотів Ростер. 

— Вас я не змушую брати в цьому участь, — вирвалося з мене.

— Ми тут заради Натари… як мінімум, — додав молодший детектив.

— Союзники нам не завадять, — вставив слово Горн. Хмикнувши, Квінлан затримав погляд на нас з лицаркою Патан-Джен.

— Тоді як? Працюватимемо разом? — задерши носа, запитав він. В цей момент я зрозумів ще одну причину, чому ці люди здалися мені чужими. Втративши Орден, ми втратили єдність. Здавалося б, минуло не більше двох місяців, а ми вже ведемо перемовини між собою, наче дві різні організації. Цього ніколи не мало статися.

— Ми — одна сім’я, — відповів я врешті, відчувши підтримку зі сторони Павії та команди Горна. Усміхнувшись, Квінлан легко поплескав мені плече. 

— Оце вже інша розмова, — кинув він.

— Пропоную не надто затримуватись та починати якнайшвидше, — сказав майстер Горн. — Ми розробили план проникнення через кілька входів одночасно, але з вами наші можливості подвоюються.

Розповідаючи, він дістав маленький голопроєктор та продемонстрував нам ту ж проєкцію, з якою працювали ми. 

— Тепер ми можемо стерегти всі виходи, — продовжив Горн. — Троє заблокують головний вихід, команда Лантера візьме на себе східний, а ми розділимось по двоє та займемося північним та південним. Заходимо одночасно та швидко.

— План ризикований, — відказав я, обмірковуючи почуте. — Якщо вриватися туди з мечами, бандити закричать про джедаїв на всіх частотах. Ми збиралися зробити все тихо.

— Ми не зможемо вивести звідти дітей без бою, — під підозріле примруження Павії відказала лицарка-забрак. — На щастя, у нас є частотний глушник.

— Все одно доведеться швидко тікати, — додала Павія. Її очі звузились, прямуючи до надто впевненого майстра-кіффара.

— Розслабся, Патан-Джен, — кинув Квінлан. — У нас є надійне укриття.

— Наскільки надійне? — запитала панторанка, поки я запитально косився на нього.

— Достатньо надійне, щоб ніхто не думав нас там шукати.

Проте перерости розмові в суперечку не дали ми з Горном, спинивши наших друзів. 

— У нас є дехто, кому не завадить подібне місце, — вирвалося з мене з натяком на Вінду. 

— Тоді, як закінчимо роботу, хтось відведе вас туди, — кинув майстер. — А зараз прошу перейти на наші частоти та добряче замаскуватися. Юнлінги чекають.

На цьому розмова і припинилася. Отримавши частоту, ми перемкнули комлінки, та переглянувшись з детективами, пірнули у тінь сусіднього провулку. Важко висловити весь рівень мого піднесення, що виникло вже через кілька хвилин. Розуміння, що ми не одні, що на Корусанті ще є живі джедаї, подарувало мені надію на успіх. 

Минуло небагато часу, як нам вдалось дістатися до потрібного місця, прикриті плащами та каптурами з масками. Тримаючи в центрі уваги погано замаскований під вантажний контейнер вхід, що стояв в десятку метрів, ми спостерігали за діями малочисельної охорони. Троє бандитів з бластерами ходили вліво-направо, постійно озираючись та стискаючи зброю при появі цивільних. Нас вони, в свою чергу, не бачили. Надто добре ми сховалися у темряві одного зі спусків до підвалу, трохи зліва від складу.

Втім, коли я вже зібрався повідомити Горну про зайняття позиції, увімкнулася частота ССП.

“Сержанте, це Нірал. Ви тут?”.

Почувши знайомий голос, я підняв долоню та зиркнув на детективів. Лише Павія не прибрала погляду від цілі.

— Слухаю тебе.

“Мій допит скінчився. Де ви?”.

Піднявши брови, я погладив підборіддя, та інстинктивно пірнувши у Силу, відчув контакт всередині складу. Але кому належало джерело, Естель, чи юнлінгам, зрозуміти не вдалося. Розв’язка невпинно наближалася, а момент для відступу залишився далеко позаду.

— Ми зайняті, — відповів я, відчувши невпевненість зі сторони підлеглих.

“Шукаєте Натару?”.

— Ікрі, ми дуже близько до неї, — втрутився Сід.

“Мароте…”, — зітхнула вона. — “Я так розумію, Ростер теж з вами?”.

— Так, Нірал, і я тут, — низьким тоном відповів детектив. Відчувши стійке бажання розповісти їй правду, мені все ж вдалося стримати себе від необачного вчинку.

“Ох, як же невчасно всі ці допити та переведення!”, — видала дівчина.

— Переведення? — спантеличено озвався я, переглянувшись з Сідом.

“Мене переводять до Імперського бюро безпеки”, — гордо повідомила Нірал, викликавши мороз по шкірі. — “Це мій шанс досягнути більшого та зробити щось справді корисне для Імперії. Приходьте швидше. Не затримуйтесь. Чуєш, Мароте? Чекаю на тебе. Ти маєш бути поруч”.

Стиснувши кулаки, я заплющив очі. Дихання стало важким, повільним, змушуючи витрачати внутрішні ресурси на балансування. Все ж, перевірки ІББ здатні розкрити мою справжню особистість, як і відмова від допиту та переведення. В подібних умовах рішення зазвичай не приймаються, але мені довелося. Зітхнувши, я поглянув на підлеглих.

— Це ваш шанс, — суворо вирвалося з мене. — Останній, напевно.

— І залишити Натару? Її дії не раз берегли нам життя, — задумливо запитав Ростер. Зиркнувши на мене, Павія торкнулася мого плеча в знак моральної підтримки.

— Ми її врятуємо, — впевнено сказав я. — А ви мерщій назад!

Зітхнувши, Сід увімкнув свою бусину. Його очі випромінювали почуття, що здатне загубити майбутнє. 

— Ікрі, ми спробуємо врятувати Натару.

Торкнувшись своєї, я почув відповідь.

“Це… аргх… Мароте, ти… Гаразд, успіху”, — невдоволено видала дівчина. — “Кінець зв’язку”.

— Це було самовпевнено, — гірко пробурмотів я, але у відповідь отримав нетерплячу посмішку.

— Йдете з джедаями, детективи. Впевнені? Вам є, що втрачати, — застережливо кинула Павія.

— Якщо вас викриють, постраждають близькі, — додав я.

— Тому доведеться працювати швидко, — відказав Ростер, дістаючи з сумки шарф та закриваючи нижню частину обличчя.

— Як необачно, — кинула панторанка. Наші погляди знову спрямувалися до входу, і тепер я нарешті зміг зв’язатися з Горном.

— Лантер на позиції.

“Всі інші теж. Починаємо!”, — скомандував майстер. Кивнувши друзям, я виліз з підвалу та впевнено пішов до охорони. За кілька метрів пролунали ще кроки. Знайома присутність у Силі не дала збрехати: Павія не відставала. Складніше вийшло з детективами. Тільки через півхвилини чоловіки нарешті покинули укриття.

Наблизившись до напружених охоронців, ми зупинилися, як тільки вони вихопили бластери. Оснащені примітивним бойовим спорядженням, вони, все ж, дуже нервували.

— Куди зібралися? — хрипло запитав центральний. — Це не місце для побачень!

— Валіть звідси! — додав лівий, поки правий націлював зброю на мою голову, викликаючи неприємне поколювання на потилиці.

— Перепрошую, ми загубилися, — вдаючи переляк, промовила Павія.

— Ох, ви загубилися! — глузливо відреагував ватажок. — Ну, тоді давайте ми вам допоможемо!

І замахнувся для удару руків’ям бластера. Цієї миті світ навколо сповільнився. Не звертаючись до Сили, я вдарив лівому охоронцю в пах, поки панторанка жбурляла головного в бетонну стіну складу. Третій відреагувати не встиг — спільними зусиллями Ростер та Сід поклали його на землю та вирубили ударом в голову.

— Лантер охорону пройшов, — доповів я через комлінк, та отримавши ствердні кивки від членів команди, спрямував долоню на контейнер. Тільки тепер з’явилася необхідність використання Сили. Довгу хвилину тривав процес пошуку зачіпок всередині контейнеру. Живих істот не відчувалось, але залишалося стійке враження, що тут щось не так.

І все ж, мені вдалося. Торкнувшись прихованого перемикача всередині, я відкрив вхід. Дверцята з шумом в’їхали в пітьму, звільнивши шлях до лігва зла.

— Нехай Сила буде з нами, — тихо проговорив я, і діставши меча з сумки, увійшов всередину. 

— Хм… — озвався Ростер за спиною. — Ніколи до цього не звикну…

Наступні кілька хвилин ми рухалися невеликим, але звивистим коридором під складом, аж поки не побачили перед собою сходи.

— Лантер на порозі, — повідомив я.

“Добре, заходимо. Діємо швидко”, — відповів майстер Горн. — “Зараз!”.

Напружившись, Павія пустила телекінетичний удар прямісінько в двері, знісши їх з вісі. Обидві стулки полетіли всередину складу, збивши з ніг кількох бандитів у тьмяному зеленому світлі ламп. 

Перед нами лежав широкий коридор з рядами зачинених бічних проходів. Тут стояв стійкий запах старого поту, а також металевий присмак крові. Бандити, що якимось чином існували серед смороду, кинули на нас важкі стурбовані погляди.

— Шановні, просимо вас не чинити опору, — аутивуючи меча, мовила Павія. "Ось і бери дипломата на штурм", — подумав я, та вмикаючи синій клинок, додав:

— Вам не завдадуть шкоди.

Результат був передбачуваним. Це малий кримінал, на кшталт невеликих банд та диллерів, зазвичай давали задню, але Чорне Сонце Орден ненавиділо. Не дивно, що вартові відразу відкрили вогонь.

Пропустивши повз себе перший постріл, я стиснув світловий меч та активував його синє лезо, замахнувшись ним в стійці стилю Шиєн. Павія повторила мої дії, хоча її Німан не надто пасував для відбиття бластерного вогню.

Ведучи бій на дистанції, я раптом почув спочатку поодинокі, але вже за кілька секунд чисельні вигуки.

— Джедаї! — відчувши раптовий приплив надії, озивалися полонені. Сповнившись впевненості у власних силах, ми перейшли у наступ. В ньому нам допомогли малі розміри коридору, що дозволяли легко прикривати детективів. Обоє вистрілили одночасно, і пара тві’леків, скрививши лиця від болю, схлипнули та замертво впали на підлогу.

Побачивши безславну загибель друзів, троє останніх ворогів вирішили продати свої життя подорожче, та побігли в атаку, палячи в нас на повному автоматі. Закінчилося це неймовірно швидко. Я відбив два заряди назад у стрільців, а Сід влучив у шию третьому. 

— Говорить Лантер, ми прорвалися, — повідомив я, киваючи детективам за гарну роботу. 

З гучним ревінням та червоним сяйвом увімкнулася тривожна сирена, змусивши моїх підлеглих неабияк нервувати. 

— Ось тобі і швидке проникнення, — буркнув Сід.

— Інша група глушить частоти Чорного Сонця, тож ви ще можете втекти, — відказав я, спрямовуючи руку до виходу, але отримав відмову. Ростер, покрутивши головою, рушив далі по коридору.

— Ми прийшли сюди за Натарою, і без неї не підемо! — додав він, викликавши в мені приємну ностальгію за службою з клонами до їхньої зради. Завжди вірні, віддані. "Хто ж знав", — сумно промайнуло в голові. Тепер мені залишалося поспішати та спрямовувати детективів в сторону сліду в Силі. Ми не зупинялися, і не гальмували. Тільки бігли вперед, іноді зустрічаючи поодиноких бандитів, життя яких переривалися вже наступної миті. Дорогою нам довелося піднятися ліфтом а другий поверх, аж поки з обох боків замість типових коридорів не почалися камери для утримання бранців. Маленькі, незручні, з однією-двома койками, вони вміщали в два рази більше людей, ніж розраховувалось. Тут на нас нападали вже не люди. Чорне Сонце спустило бойових дроїдів. 

Ріжучи їх на частини та відбиваючи заряди один за одним, я намагався розгледіти Естель серед десятків рабів. Щоразу невдало, до речі. Не піднімало настрій і оточення — чиста підлога першого поверху змінилася на брудну, вкриту плямами різного типу крові, від червоної до синьої. Під неспинними сигналами тривоги стрілянина змішалася з вигуками.

— Джедаї! Джедаї! — повторювали бранці, поки ми рубали охоронних дроїдів, повільно рухаючись далі. Крок за кроком, повз натовп ворогів, ми дісталися камери, закритої червоним енергетичним бар’єром. За ним сиділи троє виснажених жінок у лахміттях, а також коротковолоса дівчина з лютим поглядом та стисненими кулаками. Побачивши нас, вона стала на ноги та вдарила у стримувальне полю, випромінюючи надію.

— Очам не вірю! — крикнула Естель, викликавши на моєму обличчі широку тріумфальну посмішку. Тілом пробіглася хвиля тепла, і не втримавшись, я рубонув мечем по контрольній панелі, вимкнувши бар’єр, що нас розділяв. Майже відразу дівчина кинулася на мене та міцно обійняла. Наше серцебиття ненадовго синхронізувалося.

— Гей, а на нас ти уваги не звернула? — озвався Сід. Примружившись, мандалорка відпустила мене. Її спантеличення пояснювалось масками, але і воно минуло. Естель впізнала їхні голоси та широко посміхнулася.

— Зачекай-но, — ошелешено видав Ростер, побачивши спокій дівчини біля світлового меча. — Ти знаєш, хто він?

— Авжеж, і вже дуже давно, — видала вона, і нахилившись, підняла бластер, що лежав біля знищених дроїдів. — Але зараз треба тікати.

— Е-ні, — відказав я, виставивши перед нею руку. Раби з усіх сторін завмерли, відчувши, що їх тут можуть залишити. — Ми тут не тільки за тобою.

І торкнувся вуха.

— Ми звільнили її. Як у вас справи, майстре?

“Юнлінги у нас. Пропоную зустрітися на першому поверсі, біля східного виходу”, — відповів Горн.

— Але тут ще багато невільників, — відказала Павія.

“Звільняйте всіх, кого побачите, та ведіть за собою”, — кинув Квінлан, викликавши у мене спалах бойового азарту. Переглянувшись з панторанкою, я розставив руки в сторони, і відчувши ментальними кінцівками кнопки вимкнення, почергово натиснув на всі справа по коридору, поки джедайка робила точно так само зліва.

Минула коротка мить. Поля заблимали та вимкнулися з пронизливим, мерехтливим шумом. Не встигли ми оговтатися, як з камер вибіг натовп радісних рабів, що ледь не підняв нас на руки від щастя. Величезне емоційне поле ледве не пробило мій ментальний захист, хоча все ж підняло настрій.

— Дже-дай, дже-дай! — кричали люди, викликаючи у мене стривожену посмішку.

— Так добре знову бути самим собою, — вирвалося з мене, на що панторанка похитала головою.

— Пані та панове! — вигукнула вона. — Ми відведемо вас у безпечне місце! Рухайтеся за нами!

Отримавши радісні вигуки, ми повели звільнених до ліфту на перший поверх. Не відчуваючи втоми та сумнівів. Лише вперед, крізь загони дроїдів, що намагалися перегородити нам шлях, аж поки не вбігли до широченного вантажного ліфту. Короткий спуск, і переді мною постали члени іншої команди. Затамувавши подих, вони спостерігали за тим, як за моєю спиною з’являлися все більше звільнених бранців, аж поки вони не заполонили весь вестибюль та найближчі коридори.

Проштовхнувшись крізь натовп, майстер Горн зустрівся з нами, та привітно кивнувши Естель, подав голос:

— Вітаю з успіхом, Лантере. Приєднаєтесь до нас?

— Боюся, це вам доведеться до нас приєднуватись, — іронічно відказала Павія, постійно зиркаючи на групу з шести юнлінгів, що сиділа на підлозі біля Квінлана Воса. Піднявши брову, Горн запитально поглянув на мене.

— Майстер Ордену живий. Ми його прихистили, — тихо додав я, нахилившись до нього. Почувши новину, джедай ошелешено витріщився на мене, а в очах його виникла несподівана радість.

— Де він? Як він?

— Ховаємо у однієї з наших, — вирвалося з мене.

— Ви маєте негайно доставити нас до нього! — кинув Горн.

— А юнлінги з рабами?

— Перших треба евакуювати з планети, а другі вільні йти, куди захочуть.

Знову обмінявшись поглядами з майстром, ми з Павією кивнули. 

— Я проведу вас, — мовила панторанка. — А ти залишайся з дітьми.

— Добре, — відповів я, і відвернувши увагу від усіх, увімкнув комм-лінк. — Говорить Тінь-1, Тінь-4 у нас.

“Це Тінь-3, рада чути”, — піднесено озвалася Шейн.

— Тінь-2 веде до укриття групу Тіней.

“Добре, зустріну їх”.

Почувши підтвердження, я видихнув та потис руку майстрові під чергові радісні вигуки. Кілька лицарів швидко організували бранців та почали виводити зі складу, тош кількість шуму за лічені хвилини впала майже до нуля.

Тільки тепер ми змогли дістатися до дітей Ордену.

— Молодші, це лицар Лантер. Він піклуватиметься про вас, поки ми не повернемось, — повідомив Горн. Всі погляди миттєво перевелися на мене, викликавши несподівану незручність. Вона посилилась, коли вони почали вигукувати слова подяки. Не допомогло навіть прибуття Павії у супроводі втомлених детективів.

— Пропоную основній групі вийти через центр. Там прохід широкий, і у бандитів не залишиться шансів, — видала вона.

— Добре, тоді ви… — він вказав на нас з дітьми. — Через південний. Там нікого немає. І будьте обережні, ми не знаємо скільки ще протримається глушилка.

— Гаразд, в такому випадку не зволікаємо, — швидко відреагував я, і кивнувши дітям, поглянув на колег. — Вам краще піти з усіма.

І, якщо Естель лише хмикнула, зробивши крок до мене, Сід з Ростером деякий час вагалися.

— Ми не хочемо привертати зайвої уваги, — озвався хлопець Нірал.

— Тому вийдемо з вами, а потім розділимось, — додав Ростер.

— Гаразд, тоді бігом.

І рвонули. Десь ззаду дуже скоро пролунав шум відкриття головного шлюзу, а потім крики, стрілянина. Ми намагалися не звертати на це уваги. До того ж, дорога виявилася порожньою. Настільки, що нам вдалось дістатися до виходу за лічені хвилини. А потім спуск у тунель, ще хвилина ходіння, та, нарешті, остаточний вихід з контейнеру.

Здавалося б, ось воно, спасіння. Треба лише сховатися у тіні та чекати, але ні. Через звукоізоляцію, крики попереду виявилися надто пізно.

Таємні двері контейнеру відчинилися, і перед нами виявилися троє клонів у  блискучій білій броні. Вони стояли над тілами охоронців Чорного Сонця, тримаючи їх на прицілі. На жаль, наша поява викликала забагато шуму. Вони перевели приціли, і в повітрі завис присмак смерті.

Ми попалися.

Chapter Text

Тієї миті, коли клони звернули на нас увагу, на виході з контейнеру запала коротка секундна тиша. Здивовані солдати, що тільки-но проводили затримання непритомних бандитів, раптом виявили нас. Їхня увага сконцентрувалася на наших прихованих обличчях, що дозволило мені непомітно заховати руків’я меча за спину.

— Гей, документи, швидко! — наказав клон-капрал, приготувавши автомат.

— Спокійно… — тихо сказав я, обережно водячи вільною рукою та надсилаючи на трійцю штурмовиків оману. — Ми з поліції…

— Вони… — пробурмотів солдат, але його побратим виявився кмітливішим, відчувши мій вплив. Його прозріння та спалах тривоги я хоч і передбачив, але вирішив йти до кінця. 

На жаль, чи на щастя, дехто зробив інший вибір. З-за моєї спини раптом пролунала бластерна черга, і клони один за одним впали на бетон з дірками у шоломах.

Знаючи заздалегідь, хто стріляв, я повернувся та побачив ошелешених детективів, що нажахано витріщалися на переповнену холодною впевненістю Естель. 

— Що ти… тільки що… — важко дихаючи, озвався Марот Сід.

— Я вчинила так, як треба, — відповіла мандалорка, кинувши на мене нетерплячий погляд. Наразі я міг бачити лише її очі, але й цього виявилось достатньо.

— У мене все вийшло б.

— Ні, я так не думаю, — палко відказала Естель. — Ти став би ще одним загиблим джедаєм.

На коротку мить у мене перед очима постав вираз доведеної до сліз мандалорки. що стоїть над моїм розстріляним тілом. Тілом пробіглися мурашки, і я, відчувши, що не маю контраргументів, все ж кивнув. 

— Ми мали здогадатися, що цим все закінчиться, — тим часом, не відводячи погляду від трупів, буркнув Ростер. Його лице зблідло, руки тремтіли, а очі опустилися до підлоги. 

— Тікайте краще, поки ще можете, — погодився я. — Ви зробили все, що могли. 

— І я вам неймовірна вдячна, хлопці, — додала Естель, поклавши руки їм на плечі.

— Ти не з нами? — відчувши недобре, здивувався Сід. Він лише зараз відірвав погляд від загиблих клонів.

— У мене інший шлях, — мовила вона, і відійшовши від них, зупинилася біля мене. — Готовий?

— Я — так, — вирвалося з мене. Погляд полетів до групи юнлінгів. — Готові до довгого бігу?

— Авжеж, майстре Лантере, — відповіли діти. Востаннє переглянувшись з детективами, ми вибігли з контейнера.

Але далеко не дісталися, бо вже за мить з-за дахів виринули два поліцейські дроїди-спостерігачі. Вони зависли над нами, та перш, ніж я встиг завести дітей у тінь, запищали сиренами. Знаючи принцип їхньої роботи, я різко повернувся, щоб впевнитись у відсутності колишніх підлеглих… але вони стояли прямо за нами, витріщаючись на несподіваних гостей. Їхні кінцівки заклякли, а серця охололи. “Чого ж ви так повільно…”, — промайнуло в голові, але швидко зрозумів.

 — На нас маски! — гукнув я. — Збийте їх!

Естель, завдяки чудовій підготовці, знову відреагувала блискавично. Вона вскинула бластер та двома точними пострілами влучила їм у самісінькі камери. Їх відразу закоротило, і за мить механізми вибухнули, розлетівшись на шматки. З дзвінким гулом попадали вони на площу та затихли.

— Не гальмуйте! — наказав я, хапаючи детектива за руку та тягнучи його вперед. В цей момент останній юнлінг вже встиг дістатися безпечного місця. Нам же довелося витратити на це додаткові півхвилини.

Далі ми бігли. Вуличками, провулками, проспектами, аж поки не дісталися настільки темного закутку, наскільки це взагалі можливо. Проте навіть там до нас доринав шум двигунів ЛААТів. Тут, серед розібраного транспорту та будівельного сміття, ми і знайшли собі укриття. Хтось відразу впав, дехто сів на ящики, а Сід з Ростером тремтіли, дивлячись поперед себе.

— Не очікувала я від них такої реакції, — тихо озвалася Естель, нахилившись до мого вуха. Ми смостилися відразу за виходом з укриття, щоб у випадку небезпеки попередити інших. — Вони поводять себе, мов діти.

— Віриш, чи ні, але мені доводилося їх відмовляти. І вони все одно пішли.

— Як необачно.

Детективи сиділи в метрах десяти. Безмовні, не схожі на себе.

— Навіть не знаю, що з ними робити. Тим паче тепер, коли Нірал покликали у ІББ, — сумно сказав я, повільно погладжуючи підборіддя.

— Зачекай, — видала мандалорка. Її здивований погляд миттєво прикувався до мене. — Тобто “Нірал покликали у ІББ”?!

— Тихо, розслабся, — спокійно відреагував я. Зітхнувши, дівчина відступила та стисла кулачки.

— Ми в лайні, — констатувала вона. — Треба забиратися геть з Корусанту.

Зробивши вигляд, ніби мені почулося, я відсторонився від неї, та похитавши головою, підійшов до втомлених юнлінгів. Не хотілося піднімати цю тему, поки не дістанемось до безпечного місця.

— Як ви? — запитав я у дітей, очистивши розум від зайвих думок. 

За всіх відповів найстарший, коротковолосий шатен з яскравими зеленими очима.

— Живі, майстре. Здається, не поранені, — озвався він з острахом в голосі. Всі інші лише ствердно кивнули, не знайшовши сил для розмови. 

— Це дуже добре, молодші, — сказав я, поставивши руки в боки. — Тримайтеся мене, не відставайте, і ми виберемось звідси.

— Так, майстре, — без особливого ентузіазму видали юнлінги. Я знову поглянув на детективів. Вони сиділи на тому ж місці, але тепер поруч розташувалася Естель. Незважаючи на її страх перед майбутнім, саме вона намагалася заспокоїти їх, а не навпаки. 

В цей момент мені у голову прийшла ідея. Торкнувшись комм-бусини, я відкрив канал зв’язку та сперся на рівний шматок обшивки космічного вантажника, для зручності. Як не крути, але навіть такі, як ми, полюбляли комфорт. 

— Доповідайте, Тінь-3.

“Ми вже наверху, Тінь-1. Чули з вашої сторони стрілянину. Як ви там?”, — відповіла Павія. Виходить, їм пощастило не натрапити на клонів.

— Всі цілі, але нам необхідна допомога.

“Повернуся до вас настільки швидко, наскільки зможу”, — приглушено відреагувала вона.

“Перепрошую”, — раптом втрутилася Шейн. — “Я можу полетіти до них хоч зараз, взагалі-то”.

“А нас хто зустріне?”.

“Хлопець мій”, — твердо відповіла вона.

“Гаразд”. 

— Радий чути, що ми тут не одні будемо, — іронічно вирвалося з мене. — Але мені необхідна допомога іншого характеру. Чуєте нас, капітане?

Наступної миті пролунав приглушений кашель, за яким виринув новий, низький та хриплий голос. За два місяці я жодного разу не пошкодував, що додав його до частоти.

“Іноді мені здається, що у Храмі вас позбавляли здорового глузду”, — кинув Ларіан. — “Лізете у все підряд, а потім не здатні самостійно вирішити проблеми. Що ти, що твій вчитель”.

Хто б казав. Якщо пам’ять мені не відмовляла, Лангар не був безпомічним. 

— Обійдемося без настанов, капітане. Нам необхідно вирватися з оточення.

В цей момент, почувши, напевно, мої слова, сюди підійшли детективи. Довгу хвилину на частоті не лунало жодного слова, аж поки Ларіан не повернувся.

“Гонитвою займаються Гвардія з ІББ. Допомогти не можу”, — доповів він. — “Але знайте: якщо вас спіймають, нас усіх приставлять до стінки”.

— Гаразд, тоді ми самі, — стримано відреагував я та вимкнув комлінк. Наші з Естель погляди зустрілися, але впевненості це мені не додало, лише викликавши зайве хвилювання.

Врешті я підійшов до юнлінгів. Розгублені, емоційно розбиті, вони розсілися колом, і тепер намагалися медитувати. Влаштувавшись поруч, я спробував розповсюдити на них заспокійливу ауру, але не зміг. Не діставало навичок Павії, а емоційне роздоріжжя довершило поразку. Все, на що мені вистачило внутрішніх ресурсів, це дозволити відпочити собі самому, спостерігаючи за вимушеними супутниками.

За деякий час роздуми та спостереження припинилися, а за ними у звалище прийшла Шейн. Вона з’явилася з-за уламків великого вантажника, з прихованим під чорною маскою лицем та великим рюкзаком на спині. Її поява, хоч і викликала піднесення, але ситуації докорінно не виправила.

Так, Естель отримала свій бескар’гам, а діти змогли бодай щось поїсти, але ми з тіні так і не вибралися. Крім того, на нас чекала неприємна розмова, коли детективи побачили новий прикид “Натари Хітар”.

— Що тут взагалі відбувається? — спантеличено озвався Сід, піднімаючись на ноги. — Ти мандалорка?

— Естель Візсла, — коротко представилась дівчина. — Вибачте, мусила приховувати справжню особистість.

Стиснувши кулаки, юнак відвів очі.

— І скільки ще тут людей з прихованим минулим? Може ти теж, Ріларде? — гнівно видав він.

— Гей, розслабся, друже, — спробував його заспокоїти старший детектив, хоча сам неабияк хвилювався. У нього, на відміну від молодшого, вже була сім’я.

— Кхе… ось, спіймають нас… — пробурмотів він.

Остання фраза все ж змусила мене підійти до них, незважаючи на легку неприязнь, що обоє до мене відчували.

— Що таке, “сержанте”? — відсторонено озвався Сід.

— Ларіан хотів би допомогти, але він під прицілом. Зайвий рух, і йому кінець, — розповів я.

— І що тоді робити? — запитав детектив.

— Життя приносить нам багато несподіванок та неприємностей, — сумно вирвалося з мене. — Два місяці тому я отримав ранг лицаря, жив у Храмі, час від часу воював на передовій, а потім нас атакували власні солдати. Мені пощастило тоді не здатися, і врешті знайти вас.

— Ох і везіння, — буркнув Сід. 

— Він має на увазі, що ми маємо рухатися далі, — втрутився Ростер, стиснувши губи. Врешті, саме від нього пролунала хоч і слабенька, але повага.

— Саме так, Сіде. Я вірю, що ми це подолаємо, — додав я.

— Гаразд, гаразд. А тепер просто відв’яжіться… мені подумати треба, — буркнув він, але тієї ж миті до нас підійшла Шейн.

— Подумаєш в дорозі. Ми маємо йти, поки сюди клони не набігли, — мовила вона, демонстративно нахиливши голову вліво, де вже в повному обладунку стояла Естель. Бронепластини з синіми лініями ідеально сиділи на ній, підтверджуючи, що робилися вони саме під неї. За мить вона одягнула й шолом, заховавши своє світле волосся.

— Погоджуюся, — із запізненням промовив я. Це виявилось останнім штрихом перед тим, як всі зібралися в одну групу, і розійшовшись колоною, тихо вирушили зі звалища до темного провулку.

Спокійно йти нам, врешті, не дозволили. Спочатку, на одному з перехресть, наполовину заповненому брудною водяною парою, над нами пролетів поліцейський дрон. Він рухався швидко, не зупиняючись, через що ми припустили, що на нас не звернули уваги. Проте потім з’явився ще один, і ще, і ще, аж поки останній не завис над нами. На жаль, перед своїм знищенням він встиг нас побачити. Піддавшись страху, Сід висунувся за кут.

— Тікай звідти, Мароте! — буркнув я, дістаючи меча з поясу. Юнак відскочив, а потім пролунав перший постріл, і за лічені сантиметри від його голови пролетів синій заряд енергії.

— В укриття! — крикнула Естель, висунувшись та пустивши у новоприбулих ворогів коротку чергу. Ми з Шейн, в свою чергу, увімкнули мечі.

— Добігались, — вирвалося з мене, викликавши у подруги іронічну посмішку.

— Рано чи пізно, але все мало статися саме так, — видала вона. За мить вже з іншої сторони почалася стрілянина. А потім з третьої, і навіть ззаду. 

Клони оточували нас, несучи за собою смерть.

— Не хочу помирати так, — кинув Сід, важко дихаючи. — Не так, не так, не так…

— Вище носа, Мароте, — стиснувши зуби, відказала Естель. Кілька хвилин клони намагалися подавити нас щільним неточним вогнем, але потім в діло пішли гранати, змусивши нас тікати геть.

“Хлопці”, — раптом пролунав з комм-лінку дівочий голос. Концентруючи увагу на юнлінгах та Ростері, що налякано біг останнім, я втратив момент для відповіді.

— Ікрі! — крикнув Сід. В очах старшого детектива виник жах, а мої руки пронизало підсвідомим тремтінням.

“Мароте, як у вас справи?”, — запитала Нірал. 

— Ми… — почав було юнак, але я вчасно спинив його.

— Ані слова про склад.

— Тоді що сказати? — стишено запитав Ростер. Подумавши, Естель дала відповідь.

— На 26-му рівні колись було гніздо работорговців. Можна сказати, що вони спробували туди повернутися, — розповіла вона.

— А далі? — озвалися детективи.

— Ми врятували колегу, але нас переслідують бандити. Ми не знаємо, де знаходимось, — припустив я, допомагаючи сформувати легенду, а потім відбив кілька синіх зарядів назад у кількох особливо хоробрих клонів.

— Гаразд, — кинув Сід. — Ми врятували Натару, але нас переслідують бандити.

“Де ви знаходитесь?”, — перелякано озвалася дівчина. — “Хлопці, я підніму на вуха весь відділок!”.

— Капітан повідомив, що не зможе допомогти, Нірал, — повідомив я, ухилившись від чергового ворожого залпу. Втомившись відбивати постріли, Шейн налетіла на них, мов ураган, і їхні передсмертні крики заполонили простір.

— Ми зв’яжемось, як тільки дістанемося безпечного місця, — твердо сказав Сід. — А тепер кінець зв’язку, і до зустрічі вдома.

“Я люблю тебе”, — прошепотіла Нірал. Її голос зник, і частота вимкнулася, залишивши в молодому детективові болісний відбиток.

Не минуло й секунди, як Естель вистрілила ще раз, збивши нового дроїда. За весь час вона жодного разу не ховала свій автобластер. Завжди пильна, сконцентрована, колишня мандалорка була готова до будь-якої несподіванки.

Тривалий час доводилось нам ховатися від патрулів наземних та повітряних. Кільце оточення невпинно стискалося, зменшуючи наші шанси на виживання. Навіть потрапляння до турболіфту, що доставив нас до магнітної станції, не допомогло. Там, перед широкою платформою, вже стояв військовий кордон. Довелось рухатися в іншу сторону. 

І ось, після багатьох годин переховувань, ми пролізли до великого міжрівневого ліфту, яким дісталися на четвертий гіперрівень. Та й тут не було нам спокою. Під найближчим порталом, що вів нагору, зависли десятки спідерів Гвардії та ССП, а поруч розташувалася військова база. 

Загнані в глухий кут, ми сховалися в тіні нетрів, неподалік аванпосту. Смерділо тут ще гірше, ніж знизу, завдяки утилізаційній станції, що стояла в кількох десятках метрів, відділяючи нас від проблем. Укриття ми, відповідно, знайшли саме під її стінами.

Зупинившись біля втомленої команди, я увімкнув комунікатор на частоті джедаїв. Далі ми йти вже не могли.

— Говорить Тінь-1. Тінь-2, як чуєш?

“Чую добре”, — полегшено озвалася Павія. — “Де ви?”.

— Сховалися на четвертому. Думаємо, що робити далі.

Звернувши увагу на мою розмову, свій комлінк увімкнула Шейн.

“Рада, що ви вибралися”, — мовила панторанка. — “Ми, до слова, вже на місці”.

— І як їм у мене? — увірвалася в розмову джедайка.

“Вони задоволені. Особливо після того, як побачили нашого гостя”.

— Це, звісно, добре, — відказав я. — Але ми оточені з усіх сторін, а всі шляхи заблоковані.

Кілька секунд тривало мовчання, в кінці якого з’явився новий голос. Низький, спокійний. Майстер Горн.

“Ви маєте вивезти юнлінгів з планети за будь-яку ціну”, — наказав він.

— Ми не можемо з оточення вибратись, — обережно відреагував я.

“Іншого виходу немає, Шаде. Довірся Силі”.

Зітхнувши, я невдоволено вимкнув комлінк та сперся на стіну. Сід з Ростером в останню чергу бажали кидати своїх близьких, але чи залишався у них інший варіант? А як щодо Шейн? Що буде з її хлопцем? 

"Немає хаосу, є гармонія", — промайнуло в голові. Все потім. Спочатку спасіння. Я сів на підлогу, та заплющивши очі, спробував знайти вихід з ситуації. Покращений слух доніс до мене шум спідерів, крики робітників на заводі, перемовини патрулів. Нічого надто цікавого та корисного.

Але раптом, коли я вже зібрався вставати, зі сторони аванпосту пролунав різкий звуковий удар. Його тембр та гучність вказували на запуск великих двигунів неподалік. Він пронісся простором, пронизавши все навколо, та навів мене на думку, що ми ще можемо врятуватися.

— Тут є корабель, — повідомив я. 

— Ось і шанс, — кинувши мені кислу посмішку, відреагувала Естель. Всі інші відреагували куди більш бурхливо. Детективи ожили на очах, а юнлінги підвелися на ноги в очікуванні новин. 

Як-не-як організувавшись, ми залишили дітей під наглядом мандалорки. Наш подальший шлях пролягав через задимлені траншеї та покинуті вулиці в обхід сміттєпереробного заводу. Пройшовши його бурхливою територією, я довів групу до краю прірви, за якою перед нами постала імперська військова база. 

— І куди ти нас завів? — невдоволено буркнув Сід, на що я мав відповідь, вказавши на сірий фрегат типу “Консульський”, що готувався до зльоту.

Такий-от фінал мого перебування на Корусанті. Втік з Храму, пожив, послужив, і все. Не буде спокою у джедаїв, поки існує Імперія, на жаль. Сумно було визнавати, що навіть у разі успіху та повернення до ССП, до мене знайдеться купа запитань. Кожне з них буде здатне поховати нас усіх, тож… мій вибір став очевидним.

— Ми тікаємо з планети.

Таке, здавалося б, логічне твердження, викликало у моїх супутників здивування.

— Мене чекають вдома, — відказала Шейн.

— Мало того, — додав Сід. — Навіщо?

Цієї миті втрутився його колега.

— Ми оточені з усіх боків, — повідомив Ростер тремтячим голосом. — Інакше втекти не вийде.

— До того ж, ми не пройдемо детектор, якщо навіть втечемо, — додав я, відчуваючи, як Гаймар намагається взяти себе в руки. Не важко уявити, що відчував він, розуміючи, що може більше ніколи не побачити дітей.

— Юнлінги залежать від нас, — мовив я, зауваживши вагання Шейн, що стисла кулаки.

— Ти правий, — сумно мовила вона.

— Думай про те, що твій хлопець в надійних руках.

Джедайка заплющила очі. Незважаючи на те, що вона вправно приховувала власні почуття, мені вдалось відчути їхню частинку. Спіймавши момент, я торкнувся її плеча, подумки читаючи Кодекс, і врешті схилив подругу до єдиного рішення.

— Гаразд, — вирвалось з неї. Зітхнувши, вона ввімкнула свій комлінк. —  Естель, веди всіх до нас. У нас є план спасіння.

— Ні, це неправильно, — жалісно бурмотів Марот. — Нас чекає Ікрі!

— Наразі єдиний вихід з пастки — цей корабель, — відказав я. — Якщо тебе стратять, їй легше не буде.

— Тоді її треба попередити!

— Не можна, — сказав Рілард. — Мароте, вона тепер з ІББ. Її, скоріш за все, слухають. Якщо ми розкажемо, що тікаємо з планети, а потім вкрадемо корабель, вони все зрозуміють. У мене теж тут сім’я. Вони можуть постраждати.

Відчуваючи, з яким важким серцем це каже детектив, я підсвідомо торкнувся його свідомості, додаючи трохи впевненості.

— Ви пропонуєте залишити її тут, — червоніючи промовив Сід.

— Ми повернемося, — пообіцяв я, і він, врешті, здався. Почалося нетривале очікування, що закінчилося вже незабаром, коли позаду пролунали легкі кроки. Естель привела молодших джедаїв, тож ми змогли, нарешті, почати розробку плану проникнення на територію бази.

Спочатку, подолавши огорожу за допомогою Сили, ми з Шейн допомогли перетнути її всім іншим. Потім кожен сховався у тіні величезних вантажних контейнерів. Мені виявилося особливо зручно стояти на краю та спостерігати за тим, як імперський екіпаж потроху піднімається на борт. Позаду мене ж, на щастя, зберігалася повна тиша. Жодних розмов, чи навіть рухів. Нарешті наш бідолашний загін поводив себе, як треба. Навіть Сід більше не сперечався.

І ось, останній член екіпажу зайшов на борт, а клони, що мали охороняти корабель, відійшли подалі, прямуючи до диспетчерського пункту. Стояти під кораблем, що злітає, не стане навіть дурень. 

Цим шансом ми не могли не скористатися.

— Шейн, заходь першою, — тихо сказав я, не відводячи погляду від фрегата. 

— Угу, — пролунало з-за спини.

— Я рухатимусь останнім, і у випадку чого підстрахую.

— Добре.

Ззаду пролунали стишені голоси, і як тільки я махнув рукою, джедайка повела юнлінгів та детективів до порожнього трапу. Поки вони проходили повз, у мене стався короткий сеанс зв’язку з Павією, яка виявилася не надто задоволена моїм рішенням використати в ролі евакуаційного корабля імперський військовий корабель. Тим не менш, вона все таки визнала, що це єдиний варіант.

"Нехай Сила буде з вами всіма", — спокійно сказала вона. В цей момент повз пройшов Ростер, а за ним й Сід.

— Ми знайдемо прихисток, а потім спробуємо встановити з вами контакт. Бережіть Гостя, і нехай Сила буде з вами також, — закінчив я, та поквапився за Естель до лівого борту фрегата, постійно роздивляючись кожні двері бази. В цей момент для мене остаточно зник шум міста. Залишились лише звуки корабельних двигунів, наших кроків, та мого власного дихання. Ховаючись у тінях шасі, ми непомітно дісталися до заднього трапу, і обійшовши його, швидко піднялися на борт. Нас зустрів несподівано тихий та теплий повітряний шлюз, на висоті десятка метрів над поверхнею майданчика.

— Куди далі? — пошепки запитала Шейн, з’явившись зі сторони першого ж перехрестя на палубі. Розглядаючи знайомі сірі стіни, я раптом відчув себе у часи Війни, але швидко оговтався.

— У техвідділ. Там виграємо час, — вирвалося з мене. Отримавши відповідь, джедайка повела втікачів наліво. 

Рухатися за нею виявилося зовсім не важко. Особливо завдяки Силі, що допомогла вчасно оминути кількох клонів, що безтурботно обговорювали останні новини з війн проти залишків сепаратистів. Іронія від того, що влаштована ситхами війна так і не змогла остаточно закінчитися за їхньою командою, додала мені крихти зловтіхи. Але потім головою пробігся Кодекс, повернувши слабкий спокій у душу.

Ховаючись навприсядки, ми змогли дістатися невеликого темного приміщення у закутку. Тут, в основному, стояли запасні деталі, якими рідко хтось користувався, а також стільці для кают-компанії. На них юнлінги і повсідалися. Вони й без того дедве дійшли сюди через страшенну втому, тож турбувати їх ніхто не став. Натомість Сід з Ростером відійшли в дальній куток, де завели сумну розмову, а Естель разом зі мною та Шейн сформувала щось, схоже на команду. 

Наступну хвилину ми копирсалися у настінній панелі, копіюючи з неї командну частоту фрегату, щоб не пропустити жодної важливої інформації.

“Гамма-Гамма-9 просить дозволу на зліт”, — пролунав буденний голос клона. Подивившись на подруг, я кисло посміхнувся.

— От би вони здивувалися, якби нас помітили, — вирвалося з мене.

— Ще й як, — кинула вона.

“Дозвіл надано, Гамма-Гамма-9”.

Переглянувшись з Естель, я вже збирався запитати у неї про можливу точку призначення, коли корабель здригнувся, і нас легко штовхнуло вверх. Шейн, тим не менш, виявила шалену впертість, навідріз відмовляючись припинити розбирання панелі.

— Шейн, можеш глянути, куди він летить? — запитав я. Кивнувши, дівчина полізла назад в управління панеллю. Кілька хвилин вона возилася з нею, поки я неквапливо готував свій меч. Ту саму зброю, що врятувала мене безліч разів. Зброю, що виявилася якраз в нагоді, бо коли всі вже розслабилися, перегородка, що відділяла приміщення від основної палуби, відчинилася, і перед собою ми раптом побачили клона.

Не розуміючи, чому ніхто не відчув його наближення заздалегідь, я активував меча.

— Джедай?! — здивувався він, потягнувшись до бластера. Все, що сталося далі, тривало не більше секунди. Активувавши меча, я притягнув солдата до себе, та не слухаючи його здивований крик, нанизав на синє світлове лезо. Бідолаха зміг лише прохрипіти щось незрозуміле перед тим, як померти. Але цього вистачило, щоб мене охопило жахом.

— Шейн! Швидко у кабіну! — крикнув я, відштовхуючи мертвого клона в сторону. Дівчина відреагувала миттєво. Вона кинулася у коридор, і розігнавшись як слід, рвонула наліво, до носу фрегата. Побігши за нею, та наостанок наказавши Естель зі знервованими детективами охороняти дітей, я одразу відчув на собі всі наслідки нашого викриття. 

Варто було нам вирвалися з технічного відділення до кругового перехресного відсіку, в центрі якого стояла ліфтова шахта, як з-за нього, зі сторони основних відсіків, на нас вийшли двоє солдатів.

— Гей! Ви ще хто?! — вигукнув перший, виставивши долоню, поки другий наводив на нас бластер. В цей момент нам не залишилося нічого іншого, як вступити у бій. Напруживши руку, я натиснув на кнопку активації світлового меча. Те саме майже одночасно зробила і Шейн, готуючись до атаки.

— Чорт… — фаталічно видав клон, та сповнившись марної хоробрості, кинувся на мене. Це могло би мати наслідки, якби не моя готовність до бою. В результаті, ступивши крок убік, я пропустив солдата повз, та не даючи йому оговтатися, проштрикнув йому спину з пронизливим шипінням.

— Тут джедаї! Дже-да-а… — кричав у комунікатор другий солдат, але його перервав на половині слова різкий та блискавичний випад Шейн, що з розрізав його по діагоналі. Обидва тіла майже одночасно впали на підлогу, більше не рухаючись. 

А потім увімкнулася тривога.

“Увага! На борту виявлені порушники!”, — пролунало на палубі. Зконцентрувавшись на цілі, ми побігли далі, в сторону носу. Тоді ж і допомогло наше підключення до командної частоти фрегата, хоч воно і призвело до ще більшого поспіху.

“Це Гамма-Гамма-9! У нас джедаї на борту! Необхідна термінова допомога!”, — перелякано повідомив молодий чоловічий голос. Прискорившись, я проігнорував можливість пройти бічними коридорами та ледве не врізався у зачинені двері лаунжу, і тільки вчасне використання телекінезу врятувало мене від цього. 

Хмикнувши та стиснувши меча в руці, Шейн скривила лице, а потім натисла на панель зліва. Двері відчинилися, відкривши нам затишний, і досить просторий лаунж, де на нас вже чекав повний десяток клонів. Вони ховалися за кріслами, круглими столами, стояли в центрі, та дивилися прямо на нас.

— Вогонь! — наказав легко впізнаваний через сірий сегментований напліч клон-капітан. Його підлеглі цього тільки і чекали. Стрілянина, що почалася через півсекунди, передбачувано виявилася точною та небезпечною. Змушений рухатися з величезною швидкістю, я ледве відбивав постріли. У Шейн ситуація виявилася ще гіршою: використовуючи Атару, вона не могла захищатися від обстрілу настільки ж ефективно, як я зі своїм Шиєн. Через це перші дві секунди дівчина ховалася за мною, пристосовуючись до нових реалій, бо її спроба тримати стрій виглядала так, наче п’яного родіанця змусили грати в теніс.

“Гамма-Гамма-9, це Операційний пункт ІББ. Вам виділено майданчик для термінової посадки”, — з’явився на частоті дівочий голос, що нагадав мені про Нірал. Цієї ж миті концентрацію на битві взяла своє, тож всі зайві думки відлетіли, залишивши мені тільки ціль, що лежала попереду. 

Відбивши чергову чергу зарядів в сторони, я вже зібрався знову атакувати, коли Шейн нарешті зробила це за мене. Стрибнувши, наче змія, вона миттєво опинилася між столами, в оточенні клонів. Серце завмерло від її можливої смерті, але тут яскраво реалізувався її Атару. Примружившись, дівчина вивернулася та вдарила ногою в живіт капітану, від чого він втратив рівновагу та впав на підлогу. 

Наступні кілька секунд я міг тільки спостерігати, як моя колишня однокласниця різала клонів одного за другим. Перший, зліва від неї, невдало спробував вдарити її прикладом, але промахнувся, та не встигнувши відреагувати, загинув від широкого замаху світлового меча, що розрубав його по поясу. 

Слідкуючи за тим, як Шейн розправилася з наступними трьома, я звернув увагу на інших п’ятьох, що зайняли позицію справа по приміщенню. При його розмірах тут зібралося дивовижно багато людей. Вони швидко оговталися від появи моєї подруги, і вже збиралися відкрити щільний вогонь ледь не впритул, коли я стрибнув на них та одним ударом енергетичного леза відрізав голови двом одночасно. 

Іншим трьом можна віддати належне — вони не гаяли часу та перейшли на повний автомат, через що бластери плювалися синіми зарядами, мов навіжені. Рухати мечем за годинниковою стрілкою тут виявилося набагато складніше. Доводилось по максимуму покладатися на Силу, наповнюючи себе її енергіями, щоб врешті пустити через руки потужний імпульс, який збив з ніг всіх бійців. Скрикнувши, вони відлетіли на пару метрів, поки не врізалися в стіну та один в одного.

Тоді, коли я вже збирався підійти, вони повставали, чіпляючись за мізерні шанси на перемогу, але відкрити вогонь не встигли. Розправившись зі своїми ворогами, Шейн стрибнула з лівого столика, та виконавши широкий пірует, вирізала всю п’ятірку разом зі столом, що опинився на шляху. 

Бій скінчився, протривавши не більше двадцяти секунд. Саме стільки часу пройшло з тих пір, як нас зустріло повне відділення клонів. Ми залишили за собою кладовище, що пропахло спаленою шкірою та озоном під червоним світлом бойової тривоги.

“Увага екіпажу! Не дайте джедаям дійти до кабіни!”, — пролунало з інтеркому, а ззаду, зі сторони кают, пролунали нові кроки. Заспокоюючи своє шалене серцебиття, я поглянув на Шейн, що насторожено дивилась туди.

— Біжи вперед, а я їх затримаю, — грізно промовила вона. Торкнувшись її розуму, та відчувши холодну беземоційну впевненість, я вирішив не сперечатися. Відчинивши наступну перегородку, я виявив перед собою вже відкритий прохід до конференц-зали з великим круглим столом в центрі, якраз для нечисленних членів екіпажу. 

Було би дуже добре, якби в цей момент на моєму шляху нікого не опинилося. Маючи багатий досвід служби на військових кораблях, я здогадувався, що хтось обов’язково встигне прибігти назустріч своїй смерті. 

Так і сталося. Варто було мені ступити перший крок всередину, як в мою сторону полетіли заряди синьої енергії, які вбили би мене за секунду, якби не світловий меч. Їхня емоційна аура відрізнялася від клонічної впевненості, випромінюючи страх та відчай.

— Помри, джедаю! — закричав молодий юнацький голос, тільки підтвердивши мою здогадку. Клони закінчилися, і тепер спиняти нас вийшли вчорашні рекрути. Після пари секунд пристосування до ритму стрільби, мені вдалося їх розгледіти. Два юнаки та дівчина. Всі зі званням рівня енсіна. Однострої нові, тільки-но пошиті. 

— Мені дуже шкода, — намагаючись тримати голос у спокої, мовив я, та сконцентрувавшись, виставив лезо на траєкторії чергового пострілу, прицілившись у блондина, що невчасно висунувся з-за столу. З гучним тріском заряд влучив йому в грудну клітину, і бідолаха тихо впав на спину з широко розкритими очима.

— Ні! — закричали інші двоє. Вимушений мати справу з недосвідченими офіцерами, я подумки проклинав ситхів, Палпатіна, Скайвокера, та всіх інших клятих зрадників у смертях цих молодих людей. Я не міг вести перемовини, не міг чинити, як джедай. Зараз мої дії більше пасували нашим одвічним ворогам.

Зробивши блискавичний пірует мечем у повітрі, я виставив його зліва та відбив заряд у брюнета, який скривився, та схопившись за живіт, впав, наче статуя. Побачивши поразку своїх друзів, дівчина збожеволіла від горя, та відкинувши бластер, кинулася на мене з голими кулаками. Скінчилося це тим, що я перехопив її у повітрі та відкинув в сторону. Скрикнувши, бідолаха вдарилася потилицею об крісло та втратила свідомість. 

“Диспетчере, це Гамма-Гамма-9. Ми наближаємося до вас. Час прибуття — одна хвилина!”, — пролунало на командній частоті. Здригнувшись, я поправив руків’я меча, і зрушивши з місця, натиснув Силою на панель найближчої до мене лівої перегородки. За нею, після короткого бігу коридором та повороту за кут, на мене чекав ліфт. Але не минуло і секунди з моменту відкриття його дверей, як зі здалека пролунали нові крики та постріли. Шейн вступила у новий бій.

В результаті, забігши у кабінку та натиснувши Силою на кнопку підйому, я приготувався до наступної битви. У просторі лунала сирена, червона лампа на стелі крутилася без упину, аж поки ліфт не зупинився, і переді мною не постала одинока коротковолоса шатенка з нашивками лейтенанта. Встигнувши вистрілити лише один раз, вона загинула, коли я без зайвих церемоній, відкинувши думки про чергову смерть на заднє подвір’я свідомості, проштрикнув їй сонячне сплетіння. Звук від падіння її тіла дійшов до мене перед наступною перегородкою, за якою починалися контрольні термінали. 

Врахувавши відсутність інших ворогів, я за пару метрів дістався до наступної, а за нею ще двох, аж поки не натрапив на юнака, що побачивши мене, заціпенів від жаху. Не відчуваючи від нього жодної загрози, я про всяк випадок легким ударом розрізав його бластер. 

І ось, довгоочікуваний місток. Незважаючи на те, що його двері виявилися заблокованими, мені ніщо не завадило вирізати собі прохід. При цьому довелося прикласти чимало зусиль, щоб зробити це якнайшвидше, бо фрегат вже отримував посадкові коди.

Коли ж металеве коло впало на ту сторону, я побачив далеко попереду, за склом, що ми майже на рівні диспетчерської вежі.

— Припиніть посадку та негайно злітайте! — закричав я, наводячи клинок на молодого капітана у сірому однострої, що стояв між системними панелями. У відповідь він, випромінюючи первісний страх, дістав бластера, та вистрілив би, якби я не махнув мечем. Бідолаха схлипнув та впав на підлогу з розрізаним по діагоналі торсом. Його смерть пронеслася у Силі, наче морська хвиля, та ледве не вибила мене з емоційної рівноваги.

Переді мною залишалися лише двоє клонів, що відчайдушно вели корабель на посадку.

— Зупиніть зниження! — закричав я, але у відповідь правий пілот вискочив з крісла, та навівши на мене бластер, вистрілив. Синій заряд врізався у заздалегідь поставлене енергетичне лезо меча, та відбившись, влучив в шолом солдата, який за інерцією врізався спиною у керівну панель. 

— Зупини, кажу! — знову вирвалося з мене, але останній пілот не реагував. Вперто тримаючи штурвал руками, він вів фрегат рівно на посадковий майданчик. Підбігши до нього, я вимкнув меча та приставив руків’я до спинки його крісла.

— Виконуй! — наказав я, але у відповідь, не витримавши, клон відпустив штурвал та спробував потягнутися до бластера у кобурі. Не маючи іншого вибору, я натиснув на кнопку активації, і яскраве синє лезо пробило і крісло, і його самого. В останні секунди свого життя пілот намагався вдихнути повітря в легені, але врешті помер, видавши цифровий хрип крізь шолом. 

Заплющивши на мить очі, я кинувся на вільне крісло та схопився за штурвал.

— Шейн, ти потрібна мені на містку! — вирвалося з мене. Іронічно, але з усіх присутніх на кораблі дружніх живих істот, тільки ми мали навички керування легким фрегатом типу “Консульський”, дякуючи всебічній школі життя на Війні клонів.

“Буду за хвилину!”, — пролунало з джедайського комунікатора на рукаві. Одягнувши навушники, я повів фрегат в сторону, збільшивши тягу.

“Гамма-Гамма-9, ви збилися з курсу!”, — повідомила диспетчерка. Не кажучи більше жодного слова, я помітив недалеко зліва вертикальний тунель, та з усієї сили повернув штурвал в ту сторону. Двигуни “Консульського” запрацювали на новому рівні, і корабель почав поступовий розгін, одночасно виписуючи коло над військовою базою.

“Гамма-Гамма-9, відповідайте!”, — лунало далі, але без жодної реакції з моєї сторони. Мене більше хвилювала відстань до цілі та швидкість, що виводилися на дисплей переді мною. П’ять кілометрів, чотири, три… Ззаду пролунали швидкі кроки.

“Гамма-Гамма-9, розвертайтеся, або ми відкриємо вогонь!”.

За мить поруч почулося збите дихання, що подарувало мені надію.

— Шейн, мені потрібні кормові щити та турелі, бо незабаром у імперців лусне терпець! — видав я.

— Буде тобі і те, і інше, — кинула рудоволоса джедайка, та зробивши кілька кроків назад, почала возитися з керівними терміналами. — Якби ще у нас були астромехи, робота рухалася б швидше!

— Хай рухається, як може, — огризнувся я, не відводячи погляду від тунелю. Прискорюючись, фрегат оминав аеротраси та сотні спідерів. Він летів між стелечосами, невпинно прямуючи до цілі.

Але потім терпець у військових не обірвався.

“Увага всім підрозділам! Гамма-Гамма-9 перебуває під контролем джедаїв! Наказано знищити!”, — пролунало у навушниках. 

— Шейн, щити потрібні негайно! — вигукнув я, слідкуючи за збільшенням масштабів вертикального тунелю. В цей момент повз нас пролетіли перші сині енергозаряди, від яких наш корабель злегка здригнувся. — Шейн!

— Щити активні! — швидко повідомила вона, і наступна черга розбилася у невидимий бар’єр навколо фрегата. 

— З таким успіхом далеко не полетимо! — кинула Шейн, відволікши мене від польоту та змусивши увімкнути джедайський комунікатор.

— Естель, хутко на місток, нам допомога потрібна! Всім іншим — готуйтеся до вертикального польоту! — наказав я та повернувся до пілотування. Щоб долетіти до тунелю, мені довелося оминути ще два стелечоси та отримати ще дві черги у корму. Тільки тоді, побачивши над нами широченний проліт нагору, я зібрав всю свою хоробрість у кулак, та видихнувши, притис штурвал до себе. 

Корабель послухався, і за секунду задер носа на всі дев’яносто градусів, прямуючи в самісінький центр порталу, в кінці якого виднівся далекий просвіт. Сумно, що настільки неймовірний витвір галактичної інженерії став свідком бою, який розгортався навколо нас.

Але думати про це тоді не довелося. Майже відразу змістилася гравітація, і прискорення штовхнуло назад і мене, і клона-пілота, і тіло капітана, що впало на перегородку, і Шейн, яка ледве встигла зачепитися за крісло. З її сторони миттєво пролунало приглушене ричання. 

— Чого воно… — встигло вирватись з мене.

— Бо вимкнене! — огризнулася дівчина, клацаючи кнопками. — Зараз активую.

Повернувши увагу до польоту, я побачив перешкоду та повернув штурвал вліво, покрутивши фрегат навколо поздовжньої осі, завдяки чому ми так і не зіткнулися з вантажною баржою, що повільно набирала висоту.

За кілька секунд з’явилася штучна гравітація, повернувши мені відчуття реальності. Вигук Шейн про це пройшовся всією кабіною, але мене майже не зачепив.

“Увага усім транспортним засобам у порталі 202! Ви перебуваєте у зоні бойових дій! Наказуємо негайно сісти на найближчі посадкові майданчики!”, — пролунало на всіх частотах. Не чекаючи зайвого нагадування, спідери, кораблі, аерокари, та інші льотні засоби кинулися в різні сторони, ховаючись у “кишенях” та звільняючи нам дорогу.

Або не нам.

В мить, коли у кабіну вбігла Естель, Шейн вдарила кулаком по своєму терміналу.

— Сканери помітили V-крили попереду! — повідомила вона. — Не менше ескадрильї!

— Іншого і не очікував, — вдавано спокійно видав я. — Естель, нам потрібен стрілець.

— Гаразд, — збентежено відреагувала мандалорка. Позаду пролунав стук, і за мить на дисплеї переді мною з'явилося позначення про активацію турельного озброєння.

— Знаєш, як цим користуватися? — запитала позаду рудоволоса джедайка.

— Ні, але швидко вчуся, — відказала Естель. Приховавши свій смішок подалі від дівчат, я звернув увагу на кольорову сигналізацію, що сповістила про загрозу. Ми летіли до неї на шаленій швидкості, оминаючи рідкісні вантажники. 

Тепер ми, нарешті, опинилися під щільним вогнем винищувачів, що розлетілися навколо нас та десь знизу розвернули свої носи в наш бік. Щити спалахнули під їхнім обстрілом, а кабіна перефарбувалася у червоне. Загула нова сирена. Відкрили вогонь легкі бластерні гармати, намагаючись вицілити ворогів. Світ переді мною сповільнився через посилення мого контакту з Силою. 

В якийсь момент, ухиляючись від вогню, я помітив, що поруч стоїть Шейн, тримаючи долоню спрямованою вперед (вверх, відносно поверхні Корусанту). Завдяки нашій взаємодії мені вдалось відчути темну ауру, що чекала нас на виході з планети. Знайома присутність, яку мені більше ніколи не хотілось відчути. Скайвокер.

— Як тільки вирвемось на відкритий простір, почни розрахунок гіперстрибка, — фаталічно промовив я.

— Пам’ятаю його присутність вчора вночі, — ніби не звертаючи уваги на мої слова, сказала Шейн.

— Це Скайвокер.

— Що ж, тоді нам справді не втекти на Корусанті. Зроблю, що просиш, — сумно відреагувала вона та відійшла назад. До виходу з тунелю залишилося всього два кілометри. Я крутив корабель, тікав від обстрілів. Естель стріляла у відповідь, пару разів влучивши у V-крил. Шейн, тим часом, готувала наші системи до незворотного. 

Коротка мить темряви, і пролетівши повз край порталу, фрегат випурхнув під денне сонячне світло. 

— Радар показує, що до нас наближається зоряний руйнівник типу “Імперський”, — повідомила Шейн.

— Який-який? — не зрозумівши, перепитав я, але перший погляд на дисплей відповів на це запитання. — Авжеж, новенька модель…

Буркнувши останні слова собі під ніс, я підвищив тягу головних двигунів до максимуму. Віднині ніщо більше не заважало нам набирати швидкість, тож легко оминувши поки ще далекий бойовий корабель, з якого лунала аура Скайвокера, мені вдалося вивести нас на орбіту. Небо потемніло, наповнилось зірками, а також бойовими платформами “Голан”, що відразу відкрили вогонь, як тільки ми з’явилися у них на прицілі.

Але було вже пізно.

— Гіперстрибок розраховано, — доповіла Шейн під полегшене зітхання Естель.

— Говорить Тінь-1. Прощавайте, — вимовив я у комлінк, та простягнувши долоню до ручки управління між кріслами, смикнув її. Фрегат здригнувся, зірки перед нами розтягнулися, а потім стався довгоочікуваний спалах…

Chapter Text

Словами не передати полегшення, яке я відчув, коли перед нами виник яскравий гіпертунель. Скайвокер, крейсери, “Ґолани”, V-крили… все залишилося позаду, розчинившись, мов водяна пара. Залишилися лише ми та тиха сигналізація, під яку ми зробили повні чотири гіперстрибки. Якщо за нами й висів “хвіст”, то тепер він залишився далеко позаду.

І ось, останній переліт скінчився, гіперпростір спалахнув, і фрегат вискочив у всіяну зірками реальність. 

— Гіперстрибок завершено, — втомлено повідомила Шейн.

Дозволивши спокою взяти своє, я потягнувся та розім'яв шию. Позаду пролунали кроки. Це Естель підвелася з крісла стрілка і наблизилася до мертвих членів екіпажу, чиї тіла силою інерції відкинуло в самий кінець містка. Лиця подруги мені не вдалось побачити через шолом, але це не завадило торкнутися її внутрішнього світу. Колишня мандалорка, знову відчувши смак старого життя, виявилась розгубленою.

— Естель? — озвався я, напівоберта сидячи на кріслі пілота. Кулаки її розтислися, і вона повільно зняла шолом, відкривши зблідле сумне обличчя та скуйовджене каре. Наші погляди зустрілися, а сині очі торкнулися моєї душі, в глибину якої поринули її хаотичні думки.

*Немає емоцій, є спокій. Немає невігластва, є знання. Немає пристрасті, є безтурботність. Немає хаосу, є гармонія. Немає смерті, є Сила*, — гучно подумав я, як тільки відчув ментальний контакт. Моє серце розслабилось, і це безмовно передалось і їй. Павія пишалася би мною.

— Все добре, — через деякий час озвалася Естель. Її повіки на мить здригнулися, а через секунду вона рушила до нас, зупинившись між нашими кріслами. — Куди ми прилетіли?

Шейн, що безмовно досліджувала навігаційні дані, відповіла миттєво.

— Ми десь у секторі Нешиг. Це Внутрішнє Кільце, і тут досить безпечно.

— Авжеж, — буркнув я, поклавши руки на підлокітники. — Безпечно.

— Комунікаційна антена знеструмлена, тож так. Нас не відслідкувати, — підтвердила джедайка. Відчувши мою недовіру, вона не стала її розвіювати, а натомість, закинувши руду косу за спину, покинула пост.

— Що далі? — запитала мандалорка. Хто як, а вона невизначеності не полюбляла, заспокоюючи нерви не Кодексом, а шкрябанням царапин на синьому нагруднику.

— Варто почати з огляду корабля. Хтозна, що ще тут може бути, — відповів я.

— Слушна ідея, — зітхнула Естель. — Трупи теж варто прибрати.

— А далі як? — озвалася Шейн, сівши на краєчок бічного терміналу. Відтепер я міг бачити їх обох одночасно.

— Потім вирішимо, — буркнула вигнанка та швидко одягла шолом. — Спочатку прогулянка та трупи.

— О так, їх у нас достатньо, — зиркнувши на мертвих капітана та другого пілота, видала Шейн. Обидва лежали у чудернацьких позах, а старший офіцер ще й дивився у порожнечу потускнілими очима. Мить його смерті повернулася з пам’яті та пронизала мене, наче шип.

— І куди їх подіти? Сховати у холодильник? — запитав я, встаючи з крісла та повільно підходячи до нього.

— В шлюз викинути, та й все, — легко відповіла Естель.

— Це жорстоко, — різко відреагувала Шейн. Піднявши брови, наша важкоброньована подруга поставила руки в боки та показала на мертвого капітана.

— Жорстоко — це різати ворогів світловим мечем. А трупи достатньо мертві, щоб їм було начхати, — кинула вона. 

— І все ж, мінімальну повагу переможений ворог заслуговує, — додав я, м’яко торкнувшись її плеча. — Ми маємо бути вище за ситхів. 

Дівчину пронизало легке, ледь помітне тремтіння, але вона не здавалася.

— Тод обговоримо живих, — кинула Візсла, зиркнувши в далекий кінець палуби, на ліфт. — У конференц-залі двоє.

— Двоє? — задумливо вирвалося з мене. Виходить, другий юнак вижив.

— І ще один під носом, тремтить від страху, — додала Естель, показавши пальцем на чобіт, що виглядав з-за краю першої ж перегородки. — Також один-два клони могли пережити вашу екзекуцію.

— Гаразд, ми маємо роботу, — узагальнив я та зиркнув на джедайку. — Шейн, можеш спробувати домовитись з нашим “другом”?

Очікувано, вона перевела відсторонений погляд на висунутий чобіт та розвела руками. Зійде як згода, бо через кілька секунд її понесло в кінець відсіку.

— А мені що робити? — запитала Естель.

— Ми з тобою пошукаємо живих ворогів та візьмемо їх у полон.

— А трупи?

— Потім вирішимо, — буркнув я та повів її до ліфту, одночасно вмикаючи комлінк. — Сіде, Ростере, як ви там?

Тут можна віддати належне комунікативним здібностям Шейн, якій вдалося завести розмову з молодшим офіцером. Він лише трохи звернув на мене увагу, не відриваючи погляду від джедайки та випромінюючи чи то жах, чи то захват.

“Живі, здорові”, — сухо відповів старший детектив. 

— Бій закінчено, але укриття поки не покидайте. Нам треба обійти кожну палубу та впевнитись, що всюди безпечно, — вирвалося з мене.

“Ми могли би доєднатися”, — з’явився понурий голос Сіда. Цієї миті ми дісталися до маленького лаунджу, на підлозі якого лежала мертва лейтенантка. Не затримуючи на ній погляд та не полишаючи розмову, ми увійшли до ліфту.

— Не хочу змушувати тебе щось робити, Мароте. Ти і без того настраждався, — відказав я. За мить ліфт спустився донизу, його двері знову відчинилися, і ми вийшли до  головної палуби.

“Сидіти на місці все одно гірше, сер. Чим раніше закінчимо, тим швидше повернемося додому”, — видав юнак. Його голос видавав помітне роздратування, відволікатися на яке не надто хотілося. До того ж, Естель його реакції теж не оцінила, закрившись у собі.

— Приходь тоді до перехрестя з ліфтом, — запропонував я. — Організуємо обходи та допоможемо пораненим.

“Будемо”.

Наступної миті, відновивши рух, ми повернули вліво та зупинилися на широкому вході до конференц-зали, де побачили смерть та відчай. Біля мертвого енсіна сиділа на колінах імперська молодша офіцерка, підтримуючи за руку свого побратима. Бідолаха ледве дихав, його обличчя зблідло, а очі, мов бездонні колодязі, дивилися в порожнечу. Почувши нас, дівчина скочила на ноги. Вона хотіла вже кинутись до бластера, але передумала, побачивши в моїй руці деактивований світловий меч. Страх змусив її зупинитися.

— Ми не кати. Не вб’ємо, і знущатися не станемо, — сказав я. 

— Це лише т-твої слова, дж-джедаю, — огризнулася офіцерка, невпевнено дивлячись на друга. Зітхнувши, Естель опустила руку на кобуру, і перш, ніж я відреагував на її намір, вона перевела руку до маленької поясної сумки. 

— Ти колись надавала першу допомогу? — запитала вона у імперки.

— Т-тільки н-на навч-чаннях, — невпевнено відповіла переможена. Відсутність загрози звела потребу в зброї до нуля, але увагу привернула величезна кількість розкиданої зброї на всіх палубах. 

— Гаразд, тоді доставлю вас обох до медвідсіку, — видала Етея, знімаючи шолом. Було приємно знову побачити її лице. 

Відчувши полегшення, я кивнув, і окинувши обох коротким поглядом, рушив далі. Туди, де картина жорстокої різанини зустріла мене мовчазною тишею та моторошним відчуттям. На столах та підлозі лежали мертві клони, розрізані на шматки або пробиті мечами. Їхні рани вже давно почорніли, вкрившись вигорілим шаром плоті, але болісні крики, що виривалися з солдатів в миті смерті, повернулися. 

На кого б я не кидав погляд, перед очима поставала його загибель. Солдат справа до останнього чіплявся за життя, дивлячись в очі Шейн. Навіть тоді він у незрозумілій хвилі фанатизму намагався дістати бластер, незважаючи на плазмове лезо в животі. В свою чергу, клон-капітан, дві діагональні частини якого лежали в центрі приміщення, не мав цієї можливості. Його смерть виявилася швидкою та невідворотною.

Врешті, всі вони колись служили Республіці. Захищали невинних, боролися з сепаратистами. І робили вони це з тією ж хоробрістю, з якою намагалися нас вбити. 

— Немає смерті, є Велика Сила, — прошепотів я, щоб повертаючи собі внутрішній баланс.

Заплющивши очі та склавши руки перед собою, читав я молитву, поки не відчув полегшення. Темрява, що охоплювала Корусант, більше не мала наді мною влади, що й дозволило мені безперешкодно торкнутися течій Сили та увійти в коротку медитацію. Нарешті, після місяців пекла, я знову відчував себе самим собою.

Але, разом з цим, до мене повернулися і старі переживання. Варан з Анорою змогли втекти, але де вони тепер? Як далеко полетіли? Чи треба їх шукати? Ох, як мені би хотілося знайти відповіді на ці запитання! Але ні. Шлях до них очікувався тривалий та складний, тож я спрямував увагу на більш нагальні речі. Такі, як зустріч з детективами.

Покинувши кают-компанію, я відразу напоровся на відділення клонів, розкидане по всьому коридору. Судячи з того, що тут мені битись з ними не довелося, склався простий висновок. Ці солдати намагалися нас наздогнати, але, як і більшість попередніх, зустріли свій кінець від смертоносного Атару моєї однокласниці. 

— Немає смерті, є Сила, — повторив я, та знявши нарешті маску, перевів погляд вперед. Туди, де з-за ліфту вийшли розгублені Сід з Ростером. Шарфи, якими вони прикривалися раніше, висіли у них на шиях. Побачивши мене над пошматованими клонами, вони здригнулися, випромінивши хвилю остраху. Втім, не виявивши в моїх руках жодної зброї, обидва заспокоїлись.

— Що тут сталося? — видав Гаймар, повільно наближаючись.

— Ми проривалися на місток з боєм, і ось… наслідки, — відповів я.

— Не просто так вас бояться по всій Галактиці, — буркнув Сід, зиркнувши на клонів.

— Джедай використовує Силу для захисту невинних, а не агресії, — знизав я плечима, та поглянувши на стіну, підійшов до настінного терміналу, у якому увімкнув схему корабля. — Ви колись мали справу з “Консульським”?

— Жодного разу, — відповів Ростер.

— Так само, — додав Марот, зацікавлено пронизавши мене поглядом. Він ніби досліджував мою поведінку.

— Візьміть на себе особисті каюти, — не звернувши на це уваги, сказав я та вказав на проміжну палубу. — Потім йдіть на вниз, там вантажний відсік. Огляньте все, що не прибито, а також передивіться особисті речі.

— Тобто, просиш нас зайнятися нашою ж роботою, — зіронізував Ростер, протерши очі. — Ну, гаразд. Це ми можемо. Чи не так, Мароте?

— Все краще, ніж трупи прибирати, — мовив юнак. Не попрощавшись, рушив за колегою. Не треба бути джедаєм, щоб відчути, наскільки страждало його серце через прірву, що опинилася між ним та Нірал. Подібне завжди сумно спостерігати.

Не встигли вони відійти, як з-за ліфту вийшла група юнлінгів. 

— Майстре! Що нам робити? — видали вони, прорвавшись крізь детективів. Випромінюючи бажання проявити себе переді мною, дітлахи наввипередки намагалися дістатись до мене першими, викликавши яскраві спогади про мою біганину за Лангаром у дитинстві.

— Вам варто залишатися у безпечному місці, — приховуючи розчарування, сказав я, хоча сам неабияк схвилювався.

— Але там нічого робити! — вигукнула восьмирічна дівчинка.

— Майстре, дайте нам якесь завдання! — благали вони. В цей момент ззаду підійшла Естель, похмура та серйозна. Побачивши перед собою стовпотворіння з юнлінгів, вона повільно підняла брови та зустрілася зі мною поглядом. Тим не менш, моя увага на ній не затрималась.

— Допоможіть детективам з перевіркою приміщень, а потім знайдіть нам всіх дроїдів, що є на кораблі. Особливо зверніть увагу на астромехів, — поблажливо попросив я, наповнивши дітей щирим завзяттям.

— Ми знайдемо найкращих!

— Стоп, — додав я, випередивши їхню спробу побігти перед Ростером. — Всі мають комлінки?

У відповідь вони дружньо покрутили головами.

— Знайдіть та налаштуйте на частоту 39.2. Чекатиму на ваші доповіді, молодші.

Тільки тепер дітлахи нарешті рушили за детективами, пройшовши до ліфту в центрі перехрестя, що відразу зачинився та поїхав донизу, залишивши на цій палубі тільки кілька живих істот.

— Як це мило, — іронічно прокоментувала Естель, відриваючись від стіни. — А мені що скажеш робити?

— Ми з тобою пройдемося палубою, завітаємо до кают, та оцінимо кількість провіанту, — відповів я, підходячи до неї, та на ходу виявляючи блиск її обладунків. — Ти чистила броню?

— Так, — як ні в чому не бувало, відповіла вона, глухо стукнувши кулаком у нагрудну пластину. — Трохи протерла рукавицею, поки медичний дроїд оцінював стан полонених.

— Що сказав?

— Що вони житимуть, — коротко мовила Естель, і нахиливши голову, поглянула мені в вічі. — Я закрила їх у медпункті, вимкнувши подачу енергії на тамтешні термінали.

— Гарна ідея, — відразу вирвалося з мене. — А як себе почуваєш ти?

— Ну, як тобі сказати, — нервово посміхнувшись, видала вона, та відвела від мене погляд. — З однієї сторони, мені легше, а з іншої…

Естель, стиснувши губи, поглянула на себе зверху.

— Ця броня нагадує про клан. З усіма наслідками.

— Тебе ніхто не змушує її носити, — відказав я та запросив за собою до бічних дверей. Холодні, сірі, недружелюбні, як і весь корабель. Дівчина відразу відчинила їх, відкривши нам приміщення, звідки мали контролюватися корабельні системи.

— Гадаю, у мене є варіант, що зробити з нею, — запитала мандалорка.

— Авжеж.

Наступної хвилини, оглянувши стан терміналів, ми повернулися до коридору. Там ми завітали до кімнати навпроти, в якій помітили цілі ящики з їжею. Потім нас понесло на правий борт, де біля чергової перегородки починався довжелезний коридор, край якого суміщався з ліфтом до містка. 

Врешті ми дісталися комунікаційного пункту. В міру широке приміщення, всі стіни якого були заставлені апаратурою, здавалося таємничим лігвом геніального інженера. Саме так я вперше сприйняв майстерню Храму, куди першого ж дня привів мене Лангар отримувати комлінк. Маленький клаптик дому.

— З усіх місць це, напевно, найбільш непотрібне, — кинула Естель, відкидаючи мої ностальгічні думки. — Якщо тільки ми не вирішимо здатися на милість Імперії.

Вона поглянула на великий голопроєктор, що стояв у самому центрі, але швидко сконцентрувалася на мені.

— Забагато протиріч в останніх двох словах, — відказав я. — Шкода, що твої тебе не люблять. Могли б до них втекти.

— Ні, не могли б, — легко відповіла Естель, не затримуючись у відсіку та виходячи назад на палубу.

— Шкода, — вирвалося з мене їй услід, але вона вже настільки далеко відійшла, що довелося пробігти, щоб наздогнати її біля наступної бічної перегородки. — Але тепер ти все таки можеш стати однією з нас. Я спробую виправити свої помилки.

— Ага, авжеж, подивимось, — буркнула вона. 

Далі нас чекав пункт обслуговування дроїдів, де стояли три вимкнені астромеханіки, а потім і майстерня. Весь цей час я думав над тим, як відновити нашу розмову, але кожен прорахунок закінчувався з незмінним результатом. 

Вже тут вона змінила свій настрій, коли побачила багацько інструментів на полицях та великий інженерний стіл, до якого підійшла. 

— Слухай, а ми робитимемо мені світловий меч? — запитала вона, сівши на його краєчок, але в голову лізли лише спогади з останнього, вкрай провального, уроку.

— Ти ж ще не погодилась остаточно, чи не так? — бажаючи провалитися крізь палубу, відповів я.

— Це все завдяки твоєму стилю викладання, — видала Естель, склавши руки на нагрудній пластині та скрививши лице. 

— Скоріше, твоїй нетерплячості.

—  Гаразд, послухай, — трохи збентежено вирвалося з неї. — У мене не виходить довго сидіти на місці. Взагалі ніяк.

Зітхнувши, я підійшов до неї та взяв за руки, не відводячи погляду від її синіх очей.

— Дамо одне одному шанс? — прошепотіла вона, лагідно погладжуючи мої долоні. — Сховаємось десь, і житимемо тихо.

В цей момент, перервавши нашу розмову, у частоту, неначе за командою, увірвалися дитячі голоси, один з яких зміг перекричати всі інші.

“Майстре Лантере, це Ксант, ми знайшли комлінки!”.

Закотивши очі, я був змушений відповісти.

— Добре, пані та панове, а тепер продовжуйте допомагати детективам.

“Так, майстре!”, — наввипередки вигукнули вони.

“І не кричіть в ефірі”, — невдоволено додала Шейн.

“Так, майстре…”, — тихо відреагували діти. Частота знову замовкла, а моя увага повернулася до світлої шатенки, що досі сиділа переді мною на краю стола, з долею суму дивлячись на мене.

— Ти дасиш мені ще один шанс, Шаде? — запитала вона, але впевненості в ній я не відчув.

— Я маю знати, що ти впевнена у своєму рішенні, — відповів я. — Подумай про це. Обміркуй наслідки. І тільки потім скажеш, чи бажаєш ти стати на шлях становлення джедаєм.

І, для того, щоб вона знала, що може втратити, я відкинув свідомість у Силу та прихопив її з собою. Навколо нас виникли невидимі, але добре відчутні лінії, що пронизували всесвіт. З-поміж них виділялася та, що об’єднувала нас. Вона мерехтіла, передаючи почуття в обидві сторони, та раптом засяяла.

— Як ти це робиш? — спантеличено запитала Естель.

— Це відбувається підсвідомо, — відповів я. — Джедай вчиться тримати контакт з Силою, щоб зберегти гармонію як в собі, так і в інших. Пам’ятаєш, що сталося в тій печері на Мандалорі? Пам’ятаєш сяйво, що вказало нам шлях? Це був результат саме твоєї концентрації.

Сказавши це, я повернувся до реальності та знову у всіх фарбах побачив перед собою шатенку в синьму мандалорському обладунку. Вона досі трималася за мої руки, але тепер здавалася спокійнішою.

— Ти маєш вирішити, — закінчив я. 

— Добре, подумаю, — вимовила Естель, та нахвилювавшись, злізла зі столу та міцно обійняла мене всім тілом. — І обов’язково повідомлю своє рішення.

Щось всередині мене йокнуло, накривши теплою хвилею, неначе від душу.

— Чекатиму, — сповільнюючи серцебиття, що раптом прискорилось, стримано відреагував я. Ми роступилися, а за мить позаду пролунав тихий кашель. 

Перед нами нізвідки з'явилася Шейн.

— Привіт, друзяки, — кинула вона.

— Ти давно тут? — вирвалося з мене.

— Кілька хвилин, — відповіла джедайка. — Ви завершили обхід?

— Ми… в процесі, — відповів я та поглянув на мандалорку. — Ходімо?

— Без мене, — відказала вона. — Хочу подумати в тиші.

— Гаразд, тоді… Шейн, ти зі мною?

У відповідь рудоволоса джедайка широко посміхнулася та звільнила мені прохід.

— Як вона тобі? — запитала джедайка.

— Прийняття в Орден у дорослому віці допускається в екстрених ситуаціях, тому… — спокійно відказав я, зупинившись біля наступної перегородки. — Склад?

— Склад, — впевнено підтвердила Шейн, вдаривши кулаком у панель та відчинивши двері, за якими стояв десяток контейнерів. — Але я не про це.

— А про що тоді? — спантеличено вирвалось з мене. Ми продовжували йти, поки не опинилися в лічених метрах від кінця коридору. Попереду стояли перегородки, що вели до офіцерської каюти, а зліва — до вантажного підіймача.

— У неї внутрішній конфлікт, і чималий, — мовила джедайка.

— Так, вона розгублена, але не настільки, — відказав я, зупинившись перед самим проходом до каюти, та поглянув на однокласницю.

— Ще й як, Шаде. Естель буквально розриває зсередини.

— Ти про її почуття? 

Натиснувши на панель доступу, я відчинив перегородку, та завернувши направо, побачив перед собою охайну каюту першого помічника. Ліжко, стіл з терміналом, та маленьке крісло. Все просто та лаконічно.

— Авжеж. Нерівно вона до тебе дихає, — зітхнувши, додала джедайка. — Мені це й раніше так здавалося, але тепер, після ваших обіймів…

— Не знаю, що з цим робити. Мені самому приємно бути з нею, але це все надто суперечливо, — закотивши очі, видав я, та раптом відчув себе не в своїй тарілці.

— Не будь ідіотом, — видала джедайка.

— Це порушення.

— Шад Лантер, лицар-джедай, прибічник правил та традицій… — подивившись на стелю, огризнулася Шейн.

— Якби їм всі слідували, Орден не знищили б, — кинув я, нахилившись до подруги.

“Серж, ми перевірили вантажний відсік”, — доповів, з’явившись на частоті, Ростер.

— Гаразд, візьміть на себе лівий борт головної палуби, — попросив я, не відводячи погляду від рудоволосої дівчини, що стояла переді мною.

— Не продовжуватимеш обхід? Там ще одна офіцерська каюта.

— Мені треба помедитувати та добряче обміркувати почуте, а ще трупи прибрати.

Зітхнувши, Шейн стиснула губи, та витерла лоба.

— Шаде, ти… Ти найбільш вузьколобий джедай, якого я тільки бачила. Естель розриває зсередини від прив’язаності до тебе та бажання втекти якнайдалі, — видала вона, змусивши мене витратити внутрішні ресурси, щоб вгамувати роздратування. — Не розбивай їй серце знову.

— Нічого не можу обіцяти, — сказав я та вирушив з каюти. Післясмак був неприємним. Ще б пак! Зараз далеко не так ситуація, щоб дозволяти собі почуття та емоції. 

Врешті, минуло не більше хвилини, а ми вже стояли над тілом енсіна у конференц-залі. Було вирішено віднести загиблих до шлюзу, щоб при нагоді поховати їх де-небудь. Носили не руками, а Силою. Ніхто не хотів робити це вручну, щоб не знудило зайвий раз. 

Витративши на це близько півгодини, ми повернулися до тепер вже порожньої кают-компанії. Відтепер єдине, що ще нагадувало про нещодавню різанину — це сліди від пострілів на стінах та порізаний стіл, за який ми і сіли. Шейн справа, а я зліва.

Помедитувавши трохи, кожен ще тихо посидів на місці, аж поки сюди не прийшла Естель з шоломом попід боком. Побачивши нас, шатенка тихо зітхнула та наблизилась.

— Бачу, ви прибрали, — коротко відреагувала вона на побачене та сіла поруч, поклавши шолом на стіл.

— Яке твоє рішення? — відразу запитав я, торкаючись її свідомості та відчуваючи з її сторони сильне хвилювання, яке до цього чомусь не помічав. Витримавши на мені важкий погляд, вона відвела його в сторону та стисла кулаки.

— Вибач, я не знаю, — сказала Естель, ледве стримуючи гіркоту в голосі. — У мене немає відповіді на це запитання. Поки що.

В цей момент Шейн красномовно поглянула на мене, ніби випромінюючи фразу “дивись, а я говорила тобі”. Нахилившись до столу, вона тихо зітхнула.

— Ми тебе не підганяємо, — мовила джедайка.

— Саме так, ти маєш вдосталь часу, — додав я, отримавши від Ест невпевнену посмішку. Її хвилювання послабло, потроху замінившись гармонійним задоволенням. Кивнувши, вона підвелася на ноги та відійшла до виходу, постійно перебираючи пальцями на броньованій нозі.

— Зачекай, нам ще треба вирішити, куди летіти далі, — озвалася Шейн, а я увімкнув комунікатор.

— Сіде, Ростере, ви потрібні у конференц-залі.

“Зараз прийдемо”, — відповів молодший детектив. Естель ж підійшла до нас знову, але цього разу впала на диван зліва від мене.

— Думаю, нам краще знайти якусь далеку від цивілізації планету та засісти там, — запропонувала вона, поклавши шолом на коліна та сперши голову на лікоть. 

— Або повернутися до Корусанту, — відказала Шейн, подивившись на мене. — А тобі чого хочеться?

— Можна доправити детективів назад разом з тобою, але я шукатиму Варана з Анорою, — відповів я. — Вони десь там, серед зірок, не кажучи вже про майстра Коту з його крейсером.

— Це надто небезпечно, — прокоментувала джедайка. В цей момент перегородка в іншому кінці зали відчинилася, і сюди увійшли детективи. Поправивши свій колись охайний одяг для стеження, вони підтягнули стільці та сіли навпроти. Обоє ще жодного разу як слід не відпочивали, тож як і нас, їх переповнювала втома.

— Треба вирішити, як бути далі, — почав я, подивившись на обох чоловіків. — Моя пропозиція — шукати інших джедаїв. Шейн пропонує повертатися на Корусант, а Естель — залягти на дно. Що думаєте ви?

Відповідь надійшла дуже швидко.

— Ми б хотіли назад до Корусанту, — сказав за обох Сід. — Але зараз це не здається можливим. У нас немає, на чому туди летіти.

— Тому ми вирішили поки допомогти тобі, серж, — додав Ростер.

— Тоді у нас два проти двох, і Шейн наодинці, — додала Естель, поглянувши на джедайку, що вперлася на своєму.

— Не забувайте про юнлінгів, — мовив я. — Їх треба доглядати, ба навіть навчати.

— Тоді куди? Куди нам летіти? — запитав Ростер.

— У місце, де ми розділимось та залишимо корабель, — пробурмотіла Шейн. — Пропоную це зробити на Дантуїні. Думаю, це гарне місце для розставання. Символічне.

Заплющивши очі, я вгамував смуток, і вдихнувши повні легені повітря, подивився на подругу.

— Ти впевнена, що це необхідно?

— Іншого варіанту не бачу, — буркнула джедайка.

— Тоді, — почав я, подивившись на присутніх, що кивнули без особливого ентузіазму. — Готуй гіперстрибок. Летимо до Дантуїну.

На цьому і розійшлися. Детективи вирушили до бараків на відпочинок, Шейн — до кабіни, а я, не чекаючи на Естель, покинув конференц-залу та попрямував лівим бортом направо, до другої офіцерської каюти. Біля перегородки, за якою лежало це приміщення, якраз чекали троє юнлінгів на чолі з Ксантом. Вони бурхливо обговорювали щось, аж поки не помітили мене. Кожен перепонювався нетерплячкою, дивлячись, як я повільно наближаюсь. І тільки тоді, коли відстань між нами скоротилася до кількох метрів, Ксант тріумфально відкрив рота.

— Майстре Лантере, ми закінчили обхід ВСІХ палуб, — видав він під схвальні кивки друзів, чим трохи розтопив мені серце. Їх просили лише пробігтися вантажним відсіком.

— І які результати? — нахилившись до малечі, запитав я.

— Дроїдів знайдено, клонів немає, — чітко доповів хлопчик справа.

— Гаразд, а тепер відпочивайте. Ми вас ще покличемо.

Дочекавшись, поки я закінчу фразу, трійця зірвалася з місця, та за секунду зникла у найближчому бараку. Мені ж нарешті вдалося зайти до каюти. У місце, де жив убитий мною капітан. Його речі досі лежали на кріслі та ліжку. Тут і пара сумок, і голознімок з сім’єю, та ім’я — Таларан Дайс.

— Немає смерті, є лише Велика Сила, — прошепотів я, вимикаючи його. Далі, після зсування набитої речами сумки, мені вдалось більш-менш зручно розлягтися на ліжку. М’язи завили від радості, а в голові вже бігали думки про майбутній сон. За останні два місяці, це, певно, був перший раз, коли на мене не давила Палпатінова тінь. Користуючись цим, я спробував знову увійти в медитацію. 

З’явилися сріблясті лінії, що об’єднували мене з бурхливим життям навколо. З’явилися течії самої Сили, яким я дозволив вести себе крізь простір. 

Але потім, чомусь, все різко змінилося. Зникла капітанська каюта “Консульського”, а разом з нею і спокій, замінившись сильним шумом…

Все трусилось. Іграшки падали з полиць, склянки з соками розбивалися об металеву підлогу, а голографічний стіл вкрився іскрами. Маленький хлопчик, що до цього безтурботно передивлявся сімейний серіал, злякався та сховався під ліжком. Стиснувшись там, він нажахано дивився перед собою. На його очах каюта розвалювалася, а на фоні лунала сирена, яку хлопчик завжди боявся. Вона означала щось неприємне, якусь дику подію, до якої він ніколи не був готовий.

Раптом двері відчинилися, і в каюту вбігла молода жінка у цивільному інженерному однострої. 

— Шаде! — гукнула вона. Здригнувшись, хлопчик кулею вилетів та міцно обійняв маму за ногу, цокаючи зубами від страху. Його очі досі залишалися розширеними від жаху, але мамина присутність зіграла свою роль.

— Що с-сталося? — пискляво запитав він, поки жінка піднімала його на руки.

— Нам треба тікати, сонечко моє, — тепло промовила вона. Ховаючи в собі страх, кароока блондинка вибігла на палубу. Притискаючи до себе шестирічне дитинча, вона наповнювалася адреналіном та бажанням убезпечити свого єдиного сина. Вона летіла коридорами, які все життя були знайомі маленькому Шаду: тут він гуляв, тут бігав, та грав у хованки з батьком. 

Але тепер чомусь все горіло.

— Ма-а-м-о-о, — наполегливо пронив він. — Що відбувається?

— Погані люди хочуть нам нашкодити, — бігло відповіла вона, поцілувавши дитинча в щоку, але це тільки викликало у нього сльози. Дивлячись на обличчя матері, він відчував її страх, хвилювання, та відчай. Заплющивши очі, Шад міцно обхопив жінку за шию, поклавши голову їй на плече. 

В цей момент палуба знову здригнулася, і одна з перегородок впала позаду них, закривши прохід до каюти хлопчика. 

— Бану! Ти ціла?! — пролунав зі сторони чоловічий голос. Зупинившись, жінка опинилася в обіймах чоловіка. 

— Треба тікати, — мовила вона, вказавши в сторону відсіку з рятувальними капсулами. — Вони прийшли за голокроном.

— Гаразд, — посуворішавши, мовив батько. Їхні з сином погляди зустрілися, викликавши у малого Шада радісну посмішку. Тепер, за його думкою, все було добре. Тато ніколи їх не підводив.

— Я зв’язався з замовником, але він не може нам допомогти, — додав він, постійно озираючись. Срібні внутрішні стіни невеликого корабля тріскалися та палали. Їхньому звичному існуванню настав кінець.

— Тоді у капсули! — відповіла Бану та побігла вперед, міцно тримаючи хлопчика на руках. Чоловік біг за нею, постійно з острахом озираючись назад. Маленький Шад відчував і його емоції. Розчарування, страх, хвилювання, любов до двох живих істот поруч. "Я люблю тебе, та", — подумки сказав хлопчик, знову занувшившись у мамине плече.

Корабель знову здригнувся, але цього разу його ледве не перевернуло. Вони забігли у рятівний відсік, де жінка опустила дитину на ноги, та поклала руки на його плечі.

— Ти великий молодець, сонечко, — мовила вона, сумно посміхаючись. Взявши зі сторони невеликий рюкзак, жінка поклала у нього маленький блакитний кубик, що легко сяяв, коли мама торкалася його. Потім вона одягнула його на спину схвильованому хлопчику. Він вже відчував щось недобре.

— Мамо, що відбувається? — стурбовано запитав він, але у відповідь отримав люблячий, але тремтячий поцілунок у лоба. 

— Ми маємо тікати, — відповіла вона та поглянула на чоловіка, що раптом перевів холодний погляд на палубу. 

— І негайно! — гучно додав він. Його рука миттєво торкнулася панелі, і перегородка зачинилася. Він підійшов до терміналу та почав набирати команди. — Готую до запуску капсулу.

— Наме, поквапся! — прокоментувала Бану, розриваючись між бажанням бути з сином та допомогти чоловікові. 

Та перш, ніж вона встигла вирішити, корабель знову здригнувся. Вибух прокотився палубами, і вибивши двері, вдарив ними у голову Нама Лантера. Чоловік навіть не встиг відчути загрози, безмовно впавши на підлогу під крик дружини.

— На-а-ме-е! — заволала вона, кинувшись до нього. — Вставай! 

Він не рухався. Витріщившись на нього, Шад повільно підійшов, відчуваючи, як його ноги підкошуються, а на очах виступають сльози. Він більше не відчував тата. Ані емоцій, ані почуттів. Його ніби не стало. Залишилася лише порожнеча.

Ридаючи від горя, Бану поглянула на сина, та вхопивши за плечі, відштовхнула у капсулу. В цей момент зі сторони палуби пролунало щось жахливе. Страшне, моторошне… воно рухалося до них.

— Мамо, ні! — нажахано крикнув він, вперше побачивши в зелених маминих очах неймовірне горе. Він кинувся вперед, але вона встигла зачинити перегородку, що відділила сина від неї. Шад бив скло, кричачи, благаючи її повернутися. 

Але потім він побачив, як з-за повороту палуби вийшов молодий чоловік у сірому комбінезоні. Його хвилясте руде волосся, гострий ніс та хижий погляд видавали в ньому аристократа, але в очах була лише зневага. Побачивши його, Бану припинила ридати. 

— Ма-а-амо-о-о! — кричав Шад, в сльозах дивлячись на сцену, що відкривалася за перегородкою.

“Секвенція запуску: рестарт. Використано резервний запас енергії. До старту — 10 секунд”, — пролунало з динаміку, але маленький хлопчик не звертав на це уваги. Притискаючись до скла обома долонями, він нажахано дивився, як його мама заплющує очі… як злий чоловік наближається до неї. Вмить з неї зникає страх, відчай та горе. Вона нашіптує якісь слова, а потім, витерши сльози, торкається спини загиблого чоловіка, і дістає з його сумки блискучу металеву трубку. Шад вже колись бачив таку, в розповідях про джедаїв. Це був світловий меч.

Нашіптуючи невідомі слова, Бану подивилася заплаканими очима на сина, і діставши зі своєї сумки ще один меч, закінчила свої слова фразою, що відбилася у розумі її нажаханого сина.

*Немає смерті — є лише Велика Сила*.

А потім, посуворішавши, кинулась на злодія у сірому комбінезоні. Два зелених клинки вирвалися з жерла тільки для того, щоб вдаритися у одинокий червоний, спричинивши цілу гору іскор.

“До старту — 3 секунди”.

Тремтячи, Шад дивився, як його матір бореться з таємничим ворогом. Як, оперуючи двома, а потім одним мечем, намагається тримати ворога на відстані від капсули.

“Старт”.

Капсула здригнулася. Супроводжувана ревінням хлопчика, вона вистрілила з корабля якраз тоді, коли червоне лезо пробило останній блок Бану, і вона безжиттєво впала на підлогу. Її меч вимкнувся, а аура зникла.

*Немає смерті — є лише Велика Сила*, — повторив її голос в голові хлопчика.

Останнє, що побачив Шад перед тим, як втратити свідомість від сплеску горя — це повні злості помаранчеві очі аристократа, що з досадою спостерігав за тим, як його здобич тікає на повному форсажі.

Довго пролежав Шад у капсулі. За цей час її запаси повітря майже закінчилися, але хлопчик так і не оклигав. Він продовжував лежати і тоді, і потім, коли корпус здригнувся.

Він не відчув прибуття двох адептів Ашли, які наблизилися до шлюзу свого фрегата та відчинили перегородку.

Він не чув їхніх голосів, не бачив облич…

— Їх мало бути троє, — задумливо мовив старший, майстер-джедай. Його біла роба відповідала статусу, як і чорний плащ. Поруч з ним стояв молодий зеленошкірий міріаланин, що тільки нещодавно пройшов усі Випробування та невдовзі мав отримати статус лицаря.

— Як і те, що вони мали бути на кораблі, а не у капсулі, вчителю. На них не мали напасти, — відказав падаван, та наблизився до непритомного хлопчика.

— Голокрон тут?

Заплющивши очі, джедай спрямував долоню на хлопця та відчув відповідь.

— У рюкзаку.

— Що ще ти відчуваєш? — запитав майстер Акарт-Мес, насупивши брови. Міріаланин схилився над непритомним хлопчиком, торкнувшись його лоба.

— Страх, горе, біль… а також Силу. Я бачу його дитинство, бачу смерть батьків…

— Виходить, Лантери не вижили… — сумно узагальнив старший джедай. Він погладив підборіддя, та витримавши довгий погляд на своєму учні, важко зітхнув.

 — А як щодо хлопця? Що скажеш?

Він любив задавати подібні запитання своєму падаванові, і навчений індивідуальності для майбутньої роботи в Корпусі тіней, молодий Тіт задумався. Він бачив жахливий стан свідомості хлопчика, і прийняв єдине на той момент правильне рішення.

— Доведеться стерти пам’ять, — сумно мовив він, дивлячись на виснажене обличчя Шада. — Пережите може кинути його в обійми Темряви.

— Нехай буде так, — погодився Акарт-Мес. — Забираємо його до Храму. Подальшу його долю вирішить Вища Рада, і мені здається, що до твоїх слів вона прислухається.

— Подивимось, майстре, — тихо погодився Лангар, та зітхнувши, підняв хлопчика на руки…

Крик, шалений, гучний, різкий. Він вирвався з самих глибин мого єства, розбудивши мене та повернувши у реальність, де я знову опинився на капітанському ліжку фрегата. Речі загиблого досі лежали тут, крісло стояло на місці, але, неначе темна хмара, наді мною на колінах стояла перелякана Естель, витріщаючись мені в обличчя.

— Шаде, що з тобою? Ти кричав ледь не на всю палубу, — вирвалося з неї, але мені досі не вдалося себе заспокоїти.

— Есті, він вбив їх… Палпатін їх вбив…

— Ти про що кажеш?

— У мене було видіння, — витріщившись на прекрасне лице мандалорки, почав я, важко дихаючи. — Маленький я, мої батьки… у мене було дитинство поза Орденом. А потім прийшов Палпатін та вбив їх… Спочатку батька, а потім і мати.

— Тобі не здається, що це, напевно, шиза? — спантеличено перепитала дівчина.

— Це було видіння Сили.

— Тоді чому йому б це робити? — дивувалася дівчина. Довелось розповісти їй все. Від початку, і до кінця. На диво, дівчина зберігала повний спокій, та навіть почувши фінал, не повела й вухом. 

— Скільки себе пам’ятаю, Лангар був поруч, як справжній батько. Вчив мене, доглядав за мною, — закінчив я, відчуваючи поступове повернення до балансу.

— Шаде… — прошепотіла Естель. — Я не розумію, що з тобою відбувається.

“Увага екіпажу”, — вирвався голос Шейн з інтеркому. — “Ми прибули на орбіту Дантуїну”.

— Знав би я сам, — з тремтінням у голосі вирвалося з мене. Важко зітхнувши та зібравшись з духом, Естель нахилилася до мене та м’яко обійняла, поклавши голову на передпліччя.

— Ось такі ми, безродні сироти, — прошепотіла вона, а за мить корабель здригнувся, і корпус його зашипів. Ми входили у атмосферу. В голові ж засіла думка, що ніяк не хотіла зникати. Вона зверталася до мого минулого, до людини, якій я завдячував усе. Вона лунала, невпинно повторюючись:

“Дякую, майстре”.

Chapter Text

Сидячи на містку під час посадки, я більше дивився не на сам процес, а кудись в порожнечу перед собою. Навколо ж кипіло життя: Шейн роздавала команди детективам та юнлінгам, а ті завзято працювали за терміналами. Тільки Естель стояла поруч, зберігаючи мовчанку. Її поява відвернула мене від осмислення пережитого у видінні, повернула до реальності. 

За деякий час білосніжний хмарний покров опинився над фрегатом, відкривши нам зелену поверхню планети. Поля, лани, ліси, озера. Старий-добрий Дантуїн, сільський світ без натяків на розвинене суспільство. Ідеальне місце для притулку.

— Куди сядемо? — запитав я, повернувшись до Шейн.

— Тут є вузол Світлої сторони, — відповіла вона, коротко зиркнувши в мою сторону. — Як на мене, ідеально.

Поринувши у потоки Сили, я справді відчув його. Приємний, заспокійливий, прохолодний. Наче Храмові коридори у минулому, він випромінював затишок та гармонію.

— Справді, неймовірно, — вражено вирвалось з мене. — А ландшафт?

— Пагорби, ліс. Невелика, якщо не помиляюся, печерна система, — розповідала, дивлячись на дисплей, джедайка. Раптом позаду пролунав стишений кашель.

— Ще додам стародавні руїни поруч з точкою посадки, — озвався Ростер.

— Їх тут багато, — відказав я. — Цей світ мінливий та непідконтрольний галактичним законам. Одній Силі відомо, скільки тут давно покинутих поселень.

— Маєш рацію, — полегшено відреагувала рудоволоса джедайка, злегка нахиливши ніс фрегата. — До посадки — хвилина. Перевірити шасі.

— Перевірено, — доповів Сід. Одночасно з його словами до мене дійшов тихий сигнал висунення посадкових стійок.

— Ех, — видихнула вона. — Астромех нам би зараз не завадив.

Галявина поступово наближалась. Повільно, плавно. Шейн вдало ловила моменти для коригування курсу, розслаблено відкинувшись на кріслі. Не вперше пілотує, все таки. Потім вона знизила тягу та почала зниження. Мить дотику принесла з собою легкий поштовх. Ми прилетіли. 

Дослухаючись до шуму двигунів, що невпинно згасав, я повернувся в півоберта та легким рухом руки вимкнув репульсори.

— Процедура посадки… — тріумфально вимовила Шейн. — Завершена. Температура поза бортом — 20 градусів. Вологість 40 відсотків. Вітру немає, але незабаром очікується дощ.

— Як пунктуально, — усміхнено видав я та поглянув на юнлінгів. В душі зародилася невпевненість, погасити яку швидко не вдалося. — Прошу уваги, молодші.

Іронічно, але цієї миті на мене подивилися і всі інші.

— Правила поведінки наступні: вночі всі сидимо на кораблі. Вдень виходимо тільки у супроводі дорослого не далі, ніж на сто метрів. Кожен має увімкнути комунікатор та пристрій стеження, — обережно сказав я, водячи поглядом та ретельно підбираючи слова. — В руїни не ходити, у печери також. Жодних сюрпризів.

— Так, майстре Лантере, — хором мовили діти.

— Лицарю Дамер, вам слово, — додав я, відчувши бажання подруги втрутитись у розмову, та з полегшенням відійшов убік.

— Заходи для дозвілля нам не завадять, як і організовані прогулянки з медитаціями, — мовила вона. — Для цих цілей пропоную розбити табір. Там, серед природи, кожен зможе краще відчути єднання з Силою.

І коротко зиркнула на Естель, що задумливо спостерігала за нами.

— У тебе є, що додати? — одночасно запитали ми, на хвильку здивувавсь нашій синхронності.

— Я піду у розвідку. Якщо загроз не зустріну, тут можна буде залишитись, — розповіла мандалорка.

— Всіляко підтримую, — жваво додав Ростер, хоч і випромінював смуток через відтермінування повернення на Корусант. Майстерно ж він ховав свої справжні почуття. Серед них, у самому серці, ще залишалася надія на щасливе возз'єднання з сім’єю. У всіх має бути якась мета, і він тут — не виключення.

— Сіде? Ростере? Які у вас плани? — запитав я у колишніх підлеглих, що сиділи по обидва боки від мене на офіцерських постах.

— Відпочинемо, і шукати твоїх джедаїв, — кинув Марот Сід, погладивши своє коротке темне волосся. — Тобі б теж, Гаймаре. Там більше шансів зустріти рідних.

— Як і опинитися перед стінкою, — зітхнувши, відказав Ростер. — Залишатимусь тут. Доглядатиму за кораблем, поки він не полетить.

— Тоді вирішено, — узагальнив я, отримавши ствердний кивок від Шейн. — Ховаємо клонів, і займаємось своїми справами. На мені переналаштування корабля та робота з юнлінгами. Час від часу відвідуватиму вас.

— Добре. Гаразд, — пролунало з усіх сторін.

Незабаром, вже після вимкнення реактора, екіпаж покинув місток та розійшовся кораблем. Хтось, як Естель, відразу рушив до шлюзу, прихопивши детективів, а хтось, як ми з Шейн, зайшов до вантажного відсіку, де стали на широку платформу.

Спостерігаючи за тим, як відбувається поступова розгерметизація, я уявив, як ми прибрали звідси непотрібний вантаж та влаштували тут тренувальну залу. Відсік великий, тож його можна розбити на три дуельні секції. На глядачів місця теж вистачить. Ідеально.

В якийсь момент платформа затремтіла, і коли нарешті почався спуск, до нас увірвалося свіже повітря. Піддавшись інстинкту, я вдихнув його повні легені та заплющив очі, щоб вдосталь насолодитися ним.

— Ти впевнена щодо Корусанту?

— Інакше й бути не може, — відреагувала джедайка, відірвавшись від панелі керування. — Там мій хлопець.

— Це безглуздо. Таким, як ми, звідти варто тікати.

В цей момент ззовні налетів прохолодний вітер, що безцеремонно вдарив нам у обличчя. 

— А я повернуся, — вперто відказала Шейн Дамер, склавши руки на грудях. — Він там без мене загнеться.

— Там Темрява.

— І що? — скривившись, перепитала дівчина. Цієї миті платформа зупинилася, вдарившись у трав’яний килим, що вкривав галявину. 

— Краще вже організувати його втечу, ніж твоє повернення, — продовжував я. На нас більше не дивилися холодні сірі стіни, ні. Відтепер з усіх сторін нас оточував зелений ліс. Високий, давній. Повний життя.

— Радек змалечку живе у чотирьох стінах. Цього він… — провівши рукою по пейзажу, відказала вона. — Не витримає.

— Ти настільки впевнена?

Ми зрушили з місця, за секунду ступивши на тверду землю. Відкрите небо перехопило подих своєю казковою блакиттю, але розмови не перервало.

— Ми разом півроку, тож встигла вивчити.

— Як знаєш…

За хвилину тінь “Консульського” залишилась позаду. Сонце, чиї промені торкнулися нашого темного одягу, миттєво його нагріло, водночас захистивши від сильного вітру. Вітру, що ніс з собою гармонію та спокій. Сумнівів не було: Світла сторона тут сильна. 

Все було би добре, і посмішка моя втрималася б довше, якби не перша причина, через яку ми вийшли.

— Загиблих пропоную поховати ось там, — вказала Шейн на край лісу, на схід від фрегата. 

— Тоді табір прямо тут, — мовив я, показуючи рукою на землю під нами. — Корабель поруч, і завжди можна втекти від якогось хижака. Юнлінги будуть у безпеці.

Кивнувши, дівчина поставила руки в боки. Ми вже збиралися поновити суперечку, коли зі сторони корабля пролунав шум відкриття шлюзу. Розмову довелось відкласти.

— Не люблю поховання, — буркнув я, прямуючи туди, де тільки що повільно опустився трап. Рухатися доводилось, пересилюючи себе, бо ще з часів Війни церемонія прощання з солдатами викликала в мене лише відразу. Тепер легше теж не стало. Тим паче, вони — вороги.

— Ми дістали носилки-антиграви! — вигукнув Марот. Не встигла перегородка як слід відчинитись, а він вже з’явився у проході. Майже відразу звідти вийшли й Рустер з Естель. 

Так процес і почався. Сумний, неприємний. Ми відвозили тіла до краю галявини, копали могили, клали туди загиблих. Одного за одним. Починаючи від першого рядового, вбитого мною на порозі техвідсіку, та закінчуючи капітаном. Щоразу, дивлячись на їхні мертві обличчя, я згадував смерть. Енсін у конференц-залі, вбитий відбитим пострілом у голову. Лейтенантка біля ліфту командної палуби. Капітан, що прийняв смерть від діагонального удару яскравим лезом, коли спробував дати відсіч. Всі вони тепер лежали переді мною у ямах, бліді, мертві. 

Невдовзі почалася церемонія. Прийшли всі, крім юнлінгів та Естель. Не відчувачи жодної поваги до загиблих, вона залишилася з дітьми. 

Полонені ж навпаки, прийшли. Два енсіни, юнак та дівчина, привели свого пораненого друга, і тепер стояли над своїми побратимами. Всі троє зі страхом в очах спостерігали за тим, як ми засипали одну могилу за іншою. А коли закінчили, сонце досягло зеніту та подарувало нам типову денну спеку. Полонені погано переносили її та при першій нагоді повернулися на фрегат у супроводі детективів. Потім пішли і ми, залишивши саморобне кладовище в спокої. 

Корабель зустрів нас у майже цілковитій тиші. Коридорами ніхто не ходив, дроїдів не було. Ми йшли ними, поки не дісталися кают-компанії, де під наглядом Сіда снідали полонені. Трохи далі, вже у конференц-залі, я побачив юнлінгів, що сиділи за великим столом разом з Ростером. Оточивши себе загальною увагою, він розповідав захопливі історії зі служби. Від нього ми отримали лише швидкий кивок, що анітрохи не завадив йому продовжити розмову. 

Врешті ми повернули направо та дісталися майстерні, звідки доносився гучний стукіт. Як виявилось, Естель готувала своє спорядження, докорінно перевіряючи кожен елемент. Відчувши нашу появу, вона відволіклася, але швидко повернулась до роботи. 

Спіймавши вдалий, як їй здалося, момент, Шейн поплескала мені плече, і нахиливши голову до мандалорки, посміхнулася. Не встиг я відреагувати, як джедайка вже рушила до ліфту. Наче ластівка, пролетіла вона коридором та зникла за поворотом, а за кілька секунд вийшла і Естель з шолом в руці.

— Йду на розвідку, повернуся ввечері, — повідомила вона, зупинившись переді мною.

— Ти тільки далеко не відходь, — видав я, отримавши у відповідь посмішку.

— Не хвилюйся, Шаде, — відказала мандалорка, схиливши голову. — Я влаштую базу на вході у печерну систему. Якщо знадоблюся, приходь. Маяк не вимикатиму.

Постоявши ще хвильку, вона розпливлася в м’якій привабливій посмішці, та блиснувши очима, рушила до шлюзу. Лише титанічними зусиллями мені вдалось стримати себе від відповіді, незважаючи на тепло на щоках та важке дихання. "Спокій, безтурботність", — подумки повторив я, дивлячись їй услід. Треба було якось відволіктись. На щось. 

Спіймавши себе на думці про дітлахів, я рушив до сусіднього приміщення, у пункт обслуговування дроїдів. Туди ще під час польоту юнлінги відвели усіх астромехів, заряджати батареї після перепрограмування.

Всередині, серед ретельної чистоти та блиску, біля малих дроїдів влаштувалася трійця дітлахів на чолі з Ксантом. Їхня блискавична реакція а мою появу викликала в мене хвильку невпевненості, швидко компенсовану.

— Привіт, майстре Лантере, — хором видали вони та відійшли від зеленого астромеха, що пропілікав мені в знак вітання. 

— Як ти себе почуваєш, Р1? — запитав я.

Знову пілікання.

— Ми знайшли його розібраним та пошкодженим, а коли придивилися, побачили емблему Ордену, — відповів один з хлопчиків.

— Виходить, ти джедайський, — припустив я, нахилившись до дроїда та отримавши від нього радісний визг. — Ми раді тобі, друже.

— Його тримали для запчастин, — додав Ксант, погладжуючи корпус Р1. — Серед брудного металобрухту.

— Молодці, що відремонтували, — посміхнувшись, сказав я. — Ну що, Р1, готовий знову послужити Ордену?

Потрійний писк. Ми переглянулися та кивнули нашому новому помічнику. 

— Тобі ще не стерли контрольні коди?

Дроїд покрутив “головою”.

— Тоді ти потрібен на містку, — додав я, відчувши приплив задоволення. — Цей корабель ми забрали у Імперії, але його треба переналаштувати. Змінити позивні, назву, та коди.

Продовжуючи радіти власній важливості, астромеханік здригнувся, та висунувши центральну стійку з колесом, швидко виїхав до нас зі станції підзарядки. 

— Майстре Лантере, а можна з вами? — хором видали юнлінги, благально свердлячи мене поглядом. Витримавши в собі незручність, я похитав головою та зітхнув. Занадто багато довіри та надії, які не відкинути. Це остаточно знищило б мене в очах Шейн та Естель, а ще відкрило би шлях до Богану. Довелося смиренно кивнути, вгамувавши себе.

Діставшись ліфтом до командної палуби, ми зупинилися у маленькому лаунджі, де на дивані сиділа Шейн, працюючи над імперським планшетом. 

— Знайшли помічника? — усміхнено запитала вона, придивляючись до дроїда.

— Ще й якого, — стримано відреагував я. — Як справи з табором?

— Почну розгортати, як тільки Сід закриє полонених. Разом швидше.

— Гаразд. Якщо що, ми тут.

Махнувши подрузі, я пройшов далі, повз кілька бічних терміналів, до самісінького порожнього містка. 

— Р1, під’єднайся до терміналу. Ксанте, ви з друзями стійте поряд.

— Так, майстре, — дружно відповіли діти та оточили нас з дроїдом. Не треба було торкатися їхніх свідомостей, щоб відчути інтерес та нетерплячість, що їх переповнювала. Це й не дивно, враховуючи, що їх врятували після двох місяців неволі. Повернувшись до рідні, вони намагалися якнайбільше почути та побачити, мов пташенята, яких матінка повернула до гнізда. 

— З чого почнемо? — запитав Орант, світлий хлопчик-забрак. 

— Перше — це коди. Так, Р1?

— Біп-біп, — бадьоро відповів дроїд, зупинившись біля настінного порту під терміналом, що займав всю праву половину містка. За секунду він висунув ключ-маніпулятор та вставив у роз’єм. Поки він крутив його, підбираючи комбінацію вводу, я пильно спостерігав за юнлінгами. Що з ними далі буде? Ані я, ані Шейн, ніхто з нас не має досвіду навчання. Якщо до Естель ще можна підібрати ключик, як бути з ним?

Маніпулятор зупинився, і з дроїда пролунало переможне “бап-бап”. В цей момент ліфт у задньому кінці палуби відчинився. З нього, оминувши Шейн, прибігла червоношкіра дівчинка-зелтронка. Зупинившись біля нас, вона подивилася на дроїда та широко посміхнулася.

— Можна до вас?

— Звісно, Юлоро, — пошепки підтвердив Ксант.

— Що вже встигли зробити? 

— Поки нічого.

Закотивши очі, я іронічно посміхнувся, згадуючи самого себе в їхньому віці, але потім в голову полізли спогади з загибелі батьків. Довелось насильно відвертатися від них, повторюючи Кодекс. Що би не сталося, Лангар замінив мені батька, але я навряд чи зможу стати ним для цих дітей.

— Вуп-біп-бап, — буденно промовив астромеханік. Не знаючи, що він каже, я зиркнув на дисплей над нами та побачив переклад, виведений сюди дроїдом. “Коди та позивні змінено. Які наступні побажання, лицарю?”. 

Завжди подобалося, як астромехи форматують великі фрази у короткі звукові сигнали.

— Ксанте, як думаєш, що ще нам треба зробити з кораблем, щоб він став нашим? — запитав я, зиркнувши на учня.

— Треба вимкнути маяк та завантажити все з навікомпа, — гордо видав хлопець.

— Біп-біп, — впевнено відреагував дроїд та покрутив маніпулятором у гнізді. Відволікшись від них, я підійшов до терміналу навпроти, звідки пролунало тихе попередження про велику зливу, що насувалась з півночі.

— Говорить командний пункт, готуйтеся до негоди.

“Ми встигнемо закінчити з табором”, — приглушено відказала Шейн. — “Повернемося за півгодини”.

“Не така вже й негода”, — гуморливо озвалася Естель. — “Дощик-дощик, кап-кап”.

— Чудово, залишайтеся на зв’язку, — мовив я та поглянув на дроїда, що якраз завершив налаштування систем.

— Бап-буп, — кинув він. На екрані над ним з’явився напис “тепер назва”.

— Авангард Ордену! — відразу озвався Ксант.

— Колісниця Лицарів! — додав Орант.

— Летюча справедливість! — кинула Юлора.

— Доля! — додав Завул, хлопець-тві'лек. Усміхнувшись, я відвів погляд до дроїда та взяв комлінк.

— Сіде, ми тут назву кораблю підбираємо. Є ідеї?

“Пропоную не мудрити”, — відповів він. — “Щось просте та банальне, типу “Месника”, “Рейдера”, чи "Гарпії"”.

— Почули? — запитав я у юнлінгів, які швидко закивали.

— Джедаї не керуються посмтою! — одночасно озвалися Завул з Юлорою.

— Тоді цей варіант відмітаємо. А як щодо інших?

— “Гарпія” — це надто темно, — буркнув Ксант.

— Тоді залишається “Рейдер”, — сказав я, отримавши хвилю радості від дітей. — Записуй, Р1.

— Вап-вап, — задоволено пискнув астромеханік та знову покрутив маніпулятором. На екрані з’явився напис “назву змінено”. Я полегшено зітхнув.

— Деактивуй маяк та увімкни комунікаційну антену, — вирвалось з мене. — Подивимось, як світ живе.

— Ву-уп, — підтвердив дроїд, і за мить на дисплеї з’явилося підтвердження про встановлення зв’язку з Голонетом. Спрацював він на диво швидко, захистивши мене від необхідності займатися цим власноруч. 

Тепер, маючи зв’язок з Галактикою, я міг почати пошуки джедаїв, а не сидіти на місці. І, хоча процес очікувався в кращому випадку повільний, інші варіанти мене анітрохи не цікавили.

— Добре, Р1. Перейди до моніторингу частот Ордену та доповідай мені, — наостанок сказав я, та увімкнув ком-бусину. — Шейн, у нас є зв’язок. Приходь до голопередавача. 

“Зараз буду”, — пролунала відповідь. 

На цьому справи на містку, нарешті, скінчились. Залишивши Р1 та забравши з собою юнлінгів, я покинув палубу та відправив дітлахів займатися своїми справами. Голову перепонював цілий рій думок, кожна з яких пропонувала своє рішення. З однієї сторони, мені хотілось зв’язатися з Павією, дізнатися, що відбувається на Корусанті. Певно, їй теж було би цікаво послухати нашу історію. Але, перебуваючи поруч з молодшими представниками нашого стародавнього Ордену, я відчував величезну відповідальність. Вона лякала мене, сковувала, дезорієнтувала… а поради запитати ні в кого. 

Кількох коротких секунд ходи коридором мені вистачило, щоб остаточно поховати саму думку про можливість відновлення зв’язку наявними методами. Віднині дороги назад не лишилось. 

Оминаючи майстерню, я заглянув всередину, сподіваючись побачити там Естель, але виявив лише порожнечу. Лише біля резервного акумулятора на підлозі лежали кілька використаних енергетичних блоків для мандалорського бластера.

“Що станеться, якщо вона відмовить?”, — лунало в голові. — “Чи покине нас остаточно?”.

Зітхнувши, я провітрив розум та рушив далі, до кімнати зв’язку, у скромне за розмірами приміщення, з обладнанням для відеозв’язку з однієї сторони, та контрольними терміналами з іншої. Типове місце для брифінгів та перемовин, основним інструментом яких був великий голопередавач у самому центрі відсіку. Цього разу він мене не цікавив, тож не затримавши на ньому уваги, я підійшов до дисплею та увімкнув головні новини Галактики. 

“Сьогоднішній день запам’ятають, бо тільки тепер, після усунення джедаїв від керівництва, Імператору вдалося викинути їхніх прихвостнів з Торговельної федерації з залів Сенату. Зробивши цей масштабний жест, він наголосив, що…”, — тут замість машинного голосу з’явився палпатіновий, викликавши в мене хвилю морозу.

“Що б ми не робили, загроза джедаїв залишатиметься”, — промовив він. — “Втративши владу, вони об'єдналися з залишками сепаратистів, щоб знову почати Війну клонів. Шукайте їх, викривайте, рятуйте Імперію”.

— Авжеж, об’єдналися, — буркнув я та перемкнув канал. Втім, часу на нього не виявилось. Вже за кілька секунд з коридору прийшла вкрита пилом Шейн. 

— Що нового? — запитала вона, збираючи руде волосся в хвостик.

— ТФ з Сенату викинули.

— А ще? — не сприйнявши новину, додала джедайка.

— Якраз дивлюся, — сказав я.

“Надійшли новини з Альдераану. У королеви Брехи Органи народилася донька”.

— Невже нічого цікавого немає? — запитала Шейн, поставивши руки в боки.

— “Цікаве” — це про нашу втечу? — вирвалося з мене. — Забудь, ситхи ніколи не визнають поразок.

— Вони все одно мали подати корабель у галактичний розшук. Має бути хоч щось, — відказала вона, та підійшовши до мене, зайшла на сайт кримінальних новин.

“Іридонія перебуває в жаху від секти кривавих вбивць”.

— Це нас теж не стосується, — кинув я. 

— Дивно. Дуже дивно, — вирвалося з дівчини. Скрививши лице, вона провела поглядом по клавіатурі. — Де ж воно може бути?

— Новину ти не побачиш, а ось дані про нас… можливо, — сказав я та перемкнув дисплей на імперські поліцейські дані. — Розділ особливо розшукуваних, і… ох.

Переді мною виник величезний список з сотень джедаїв, що могли вижити. Від юнлінгів до майстрів, серед яких особливе місце займав Рам Кота, позначений як “терорист, саботажник, бунтівник, та пірат”.

— Справді, “ох”, — стримано відреагувала Шейн, поклавши долоню на термінал. — Шаде, їх тут стільки, що сотні років не вистачить, щоб знайти та зібрати усіх в одному місці.

— Нам всі і не потрібні. Лише кілька, як-от Кота.

Закотивши очі, вона торкнулася його піктограми, викликавши вікно з детальною інформацією.

— Численні атаки на імперські конвої в секторі Маластару, знищення загороджувальної ескадри над планетою Корос. Організація втечі в’язнів з Белсавісу… а він на місці не сидить, — прочитала дівчина.

— Ось бачиш? — видав я, нахилившись до подруги.

— Шаде…

— Не потрібно ніякого Корусанту! З Котою ми матимемо шанс допомогти іншим! З’єднаємо з ним столичну ланку!

Сівши на край терміналу, Шейн важко зітхнула. Її очі затремтіли та закрилися, видаючи вагання та смуток не гірше за нерівне дихання.

— У мене є зобов’язання, — відказала вона. — Тому маю повернутися.

— Шейн, ти нам потрібна, — просив я. — Один я не зможу ані виховувати юнлінгів, ані навчати Естель. Мені й без того кожна з цих задач навряд чи по силах. Забагато відповідальності.

Ще раз зітхнувши, джедайка пройшлася приміщенням, врешті зупинившись біля голопередавача.

— Більшість цих людей… — вказав я на екран. — Вони мертві. Нас залишилося надто мало, щоб слідувати своїм примхам. Ми або ховаємось, або боремось.

— Але він там зовсім один! — видала вона. — Навколо невідомі йому джедаї, фінансові борги, жахливі родичі, а також повна, абсолютна самотність.

— Краще наодинці, ніж мертвий, — вирвалося з мене. — Поглянь на Сіда, або Ростера. Коли вони повернуться до близьких? Чи станеться це взагалі?

Піднявши голову, Шейн відкрила очі та подивилася на стелю.

— Я розумію, на що ти натякаєш, — мовила вона. — Але впевнена, що не наражу його на небезпеку.

— Впевнена? Справді? — різко перепитав я, та витративши кілька секунд на пошук, вивів на екран її досьє. — “Шейн Дамер, лицар-джедай. Рівень загрози — максимальний. Живою не брати”.

Закривши обличчя руками, дівчина важко зітхнула. 

— Ми не можемо дозволити собі спокійне життя, — додав я, підійшовши та торкнувшись її плеча. — Тепер нас врятує тільки обережність та єдність.

— Облиш мене, Шаде, — відрізала джедайка. Подивившись мені в вічі, вона сумно опустила погляд та відійшла від дисплею. — Треба подумати.

— Можеш не поспішати, — сумно відреагував я. — Сподіваюся, нам не доведеться прощатися.

Та видихнувши, вийшов у сірий коридор, а звідти — на свіже повітря. Лише там, біля трапу, мені вдалося заспокоїти нерви. Сівши на траву, я закрив очі та сконцентрувався на тому, що відбувається навколо. 

— Немає емоцій, є спокій, — прошепотів я, занурюючись у медитацію. Енергії Сили, що нагадували ефірні сріблясті лінії, з’єднали мене з усіма живими істотами. До мене дійшло і приховане хвилювання Ростера, і гнів Сіда, і надія юнлінгів, і страх полонених, і сумніви Шейн. Останньою з нашої групи я відчув Естель, чия невпевненість досягла апогею. Її розривало зсередини, підтверджуючи слова подруги-джедайки. Мандалорка хотіла чогось і боялася водночас. Це не мало продовжуватися, для блага нас усіх.

— Естель, де ти? — озвався я, взявши комлінк.

“П’ять кілометрів на схід, під входом до печери”, — відповіла вона, хоча я і просив, щоб ніхто далеко не відходив. Тим не менш, у її голосі не пролунало жодного роздратування чи нудьги.

— Не проти, якщо я приєднаюся? 

“Приходь”, — тихо відреагувала вона. Та не встиг я навіть встати, як на мене налетів вітер. Потім широка тінь накрила галявину та ліс. Це сонце сховалося за величезною дощовою хмарою, що насувалася на нас з півночі. Освіжаюча злива нам би не завадила, як і швидкий транспорт, щоб уникнути її дорогою до Естель.

Пройшовши трохи на захід, до табору, що складався з шести прямокутних військових наметів, я зустрів Сіда. Розбираючи магнітний фіксатор, він задумливо сидів в самому центрі. Імперське дощове пальто, офіцерські кепі… на відміну від мене, він приготувався до зміни погоди. 

— Як тут справи? — запитав я, як тільки зупинився поруч.

— Закінчили збирання, — сухо відповів колишній детектив та підняв порожній погляд. — Довго ми ще тут сидітимо?

— Хочеш якнайшвидше полетіти?

— Так.

Зітхнувши, я сів навпочіпки та поклав руку йому на плече.

— Сумніваюся, що вдвох у нас є шанси. Нам потрібні інші, — вирвалося з мене.

— Натара з Рілардом хочуть залишитись, Шейн же назад несе. Невже ти вирішив її переконати? — недовірливо видав юнак, забувши поправити ім’я мандалорки.

— Треба спробувати. Почну з Естель.

— Під дощ потрапиш.

— Спідер? — перепитав я.

— Вона забрала єдиний, — розвів він руками, але я не відступився, тож Марот зняв сіре пальто з кепі та кинув мені. — Повернеш потім.

— Дякую, — вдячно відреагував я. Через кілька секунд, звичайний юнак, за якого мене могли би прийняти сторонні, перетворився на щось, що нагадувало імперського офіцера. Не вистачало тільки високих чобіт та широких штанів.

Тепер, з мінімальним дощовим захистом, я нарешті пішов на північ, залишаючи позаду “Рейдер”, юнлінгів, Шейн, та детективів. Попереду стояв широкий зелений ліс, що на перший погляд не відрізнявся від мільярдів розкиданих на незліченних світах Галактики. Стовбур, гілки, листя. Тисячоліттями вчені намагаються зрозуміти, як відбувалася їхні еволюція. Хто тераформував стільки планет?

Відвівши думки в сторону та пірнувши у свої відчуття, я йшов далі. Напрям мені, замість компасу чи мапи, показувала сама Сила. Естель світилася в ній, випромінюючи відчуття тепла та затишку. Кращого маяку не знайти. 

Втім. зустрілися ми лише через п’ятнадцять хвилин, коли перші краплі дощу впали на листя, але ще не дісталися землі. Тут, серед щільних кущів, я побачив її. Естель Візсла стояла між деревами, біля самого входу до широкої печери, прихованої природною живою огорожею. Здавалося, ніби мандалорку не хвилює ніщо інше, крім точки в стороні, до якої вона придивлялася.

— Естель? — підійшовши, озвався я. Струснувши головою, вона торкнулась шолома, врешті знявши його. В цей момент переді мною постало повне спантеличення лице. — Щось сталося?

— А ти не чуєш? — запитала вона, поки на її волосся падало все більше дощових крапель. Прислухавшись, я зрозумів, що нічого, крім природного шуму, нізвідки не лунає, та повільно покрутив головою.

— На що воно схоже?

— На пісню… стару, дуже стару пісню, — задумливо розповіла Естель, не відводячи від мене погляду. — Вона лунає з усіх сторін…

Легке тремтіння рук, нерівність голосу, неспокійні очі. Її неначе застигли зненацька, відправивши у незнайомий світ. Поклавши руки їй на плечі, я посміхнувся, здогадуючись, що це може бути.

— Це Сила говорить з тобою, — спокійно вирвалось з мене. — Сконцентруйся на мелодії та знайди її джерело. 

— Дивно, — примружилася дівчина. — Зазвичай вона відчувається інакше, як легкий вітерець, що доносить до мене внутрішній світ людей навколо. Твій, наприклад.

Стиснувши губи, я відвів від неї погляд.

— В тобі є сильна невпевненість, — продовжувала вона. — Іноді страх. Коли ти відчуваєш це, воно передається і мені.

— Передається? — задумливо перепитав я. — Тобто ти не ізолюєш свій внутрішній світ від впливу оточуючих?

— Ем… — почала червоніти мандалорка, видаючи свою недосвідченість. Не дивно, що вона цього не вміє, враховуючи, що практиці відсторонення навчають саме в Храмі, у зовсім дитячому віці.

— Гаразд, розберемося, але потім. А зараз заплющи очі.

Витримавши на мені задумливий погляд, вона зробила це.

— Тепер сконцентруйся на музиці. Що саме ти чуєш?

Відповіді не пролунало. Естель стояла, поки дощ не полив на нас, мов з відра, але навіть тоді вона не зрушила з місця. Мене захищали кепі та пальто, а ось її голова залишалася непокритою. Хтось інший міг би вже спробувати повернути дівчину у реальність, але я так і не знайшов у собі сил, щоб перервати її рідкісну медитацію. 

— Шаде, твої думки заважають, — буркнула вона, відкривши очі. Вода вже текла її обличчям, але Естель Візсла ніяк на це не реагувала.

— Вибач, — вирвалось з мене. — Але проблема наразі не в них.

— В чому тоді?

— Ти погано концентруєшся, — відповів я, та відпустивши її плечі, взявся за руки. Хвилювання та трепет досягли піку, змусивши прочитати подумки Кодекс. — Заплющи очі, сконцентруйся на пісні, та повторюй за мною.

— Готова, — прошепотіла вона, стиснувши мої долоні. 

— Немає емоцій, є спокій… — почало спокійно вириватися з мене, поки енергії Сили сповільнювалися навколо, набуваючи ясності. — Немає невігластва, є знання… Немає пристрасті, є безтурботність… Немає хаосу, є гармонія… Немає смерті, є Сила.

Але раптом все обірвалося.

— Що це за текст? — запитала мандалорка, миттєво втративши концентрацію.

— Естель, не відволікайся, — закотивши очі, сказав я. — Сконцентруйся на пісні, на самій Силі.

Зиркнувши назустріч краплям, вона видихнула та знову заплющила очі. Ми вдруге повторили Кодекс, але цього разу їй вдалось втримати себе на плаву.

— Це не просто пісня, — тихо сказала Естель. — Це поклик.

— Індивідуальний, — спокійно додав я, стримуючи себе від запитань.

— Він називає мене за іменем, — продовжувала вона, а потім відкрила карі очі, подарувавши мені збентежений погляд. — І лунає звідти.

Та взявши себе в руки, показала на печеру, з якої виглядав краєчок мотоспідера.

— Сила хоче, щоб ти сховалася від дощу, — іронічно пожартував я, викликавши у неї сором’язливу посмішку. За логікою, цього мало вистачити, щоб закінчити розмову разом з усіма взаєминами, але мені не вистачило сил та мотивації. Мої батьки були відступниками, але навіть перед смертю вони не залишили шляхів Ашли. Я теж цього не зроблю. 

— Тоді не треба змушувати її чекати, — відказала Естель, та не відпускаючи руки, завела мене всередину. Туди, де не падали дощові краплі, а сухий пил вкривав всю підлогу. Туди, де денне світло переходило у загадкову підземну темряву. Тут лежали речі та висів над землею невеликий спідер. Тут ми б і зупинилися, але мандалорка і далі дивилася вглиб.

— Жарти жартами, — мовила вона. — Але мене кличуть далі.

Перевівши від неї погляд у темряву, я спробував сконцентруватися, але відчув лише стабільний потік Світлої сторони, що пронизував кожен атом буття.

— Тоді ходімо, — легко відреагував я, викликавши у дівчини нову посмішку, та торкнувся комунікатора. — Пані та панове, ми зустріли щось цікаве у Силі, тож йдемо у печери.

“Передчуваю цікаву розповідь. Успіху”, — відповіла Шейн, поки Естель швидко одягала шолом. Увімкнувши влаштований в нього ліхтарик, вона кілька секунд вагалася, переводячи погляд від мене до проходу, та врешті подала мені заховану під рукавицею долоню з явним, добре відчутним натяком. 

"Немає пристрасті, є безтурботність", — про всяк випадок подумав я та взявся за неї. Від м’якого дотику мої щоки знову потеплішали, а от зі сторони Естель відчулася радість.

За мить ми увійшли в суцільну темряву, керуючись лише Силою та світлом з ліхтарика. Наша пара долала один поворот за іншим, спускаючись все глибше під землю. І, якщо на початку мені здавалося, що це проста печера, яких у Галактиці не злічити, вже за десять хвилин до нас, відбиваючись від стін, дійшло далеке відлуння. Неначе голос, що кликав тепер і мене, воно віддзеркалилось та повернулося назад, у невідомість попереду.

— Що це? — спантеличено озвалася Естель, зупинившись. Я заплющив очі та пірнув відчуттями у темряву, щоб знайти джерело, але замість цього навколо постала величезна аура Світлої сторони Сили. Вона існувала в підземеллях, пронизуючи камінь та землю, і врешті діставалася до нас.

Природу луни я зрозуміти так і не зміг. 

— Мені відомо не більше за тебе. Сконцентруйся, та ходімо далі.

— Вже думала, що скажеш “це твоє випробування”, — іронічно відказала Естель, нахиливши голову.

— Це було би надто очевидно, — посміхнувся я. — Готова йти далі?

— Авжеж, — прошепотіла вона.

Втім, минуло ще багато часу, поки на черговому спуску я не відчув прохолодний вітерець. Він не нагадував свого колегу з поверхні, бурхливого та різкого. Ні, він виявився приємним, заспокійливим, та дуже і дуже гармонійним. Він увірвався у мої відчуття, вивів нагору спогади про дитинство. Про спасіння Лангаром, про виховання, про Зліт на Ілумі, і про роки життя падаваном. Тільки за деякий час я зрозумів, що посміхаюся.

Проте у Естель подібного настрою не з’явилося. Гаркнувши, вона врешті зупинилася та поглянула на мене.

— Що з тобою? — спантеличено запитала вона.

— Загадав дещо приємне, — відповів я.

— Он як, — буркнула мандалорка.

— У тебе інше? — зупинився я, не відпускаючи її руки.

— Повністю навпаки, — сухо кинула вона. — Найгірші спогади. Вигнання.

Та зняла шолом, відкривши мені кругле лице, що ледве виднілося у холодному світлі ліхтарика. Дівчина наблизилася до мене, демонструючи зімкнуті губи та тьмяні сині очі.

— Сила випробовує тебе, — мовив я, подивившись їй в вічі. — Концентруйся на чомусь хорошому, і не зволікай.

— Легко сказати, — відказала вона.

— Просто зроби це.

Взявшись за другу руку, я обережно обійняв її та спробував передати свій спокій розгубленій подрузі. 

— Гаразд, — прошепотіла вона, та відступивши від мене, важко видихнула, а потім знову одягнула шолом. Віднині він знову освітлював наш шлях.

Тим часом, відлуння сильнішало з кожною хвилиною. Воно заповнило мені всі думки, не даючи як слід сконцентруватися для моральної допомоги Естель. "Де ж ти, Павіє? Ти потрібна нам!", — лунало в голові. Дипломатка вміла заспокоювати живих істот навколо себе, але мене навчити не встигла.

Врешті, цього не знадобилося. В якийсь момент перед нами постало тьмяне світло, і ми, не стримавшись, побігли йому назустріч. Все більше й більше поворотів опинялися на нашому шляху, коридор невпинно розширявся,  поки ми не вирвалися до величезної світлої печери, стіни якої блимали та світилися різними кольорами. Кожна цятка жила окремо, пульсуючи в Силі, наче ліхтар. Дуже швидко вони вдарили мені в очі та голову співом тисяч голосів. Меч мій різко потеплішав, і взявши його в руку, я відчув хвилю розслаблення, а потім придивився до стін, стелі, та підлоги, і зрозумів усе.

— Печера кристалів? — здивовано вирвалось з мене. Ошелешена Естель перевела на мене погляд та повільно зняла шолом.

— Що за кристали? — запитала вона, примружуючись.

— Основний компонент світлового меча, — відповів я, показуючи свою зброю. — Без нього він не увімкнеться.

— Враховуючи те, що вибір я досі не зробила… — здивувалася мандалорка. — Чому Сила мене сюди покликала?

Не знаючи відповіді, я знизав плечима та відпустив її руку. 

— Можливо, на тебе чекає випробування, — врешті вирвалось з мене. 

— Яке?

— Гадки не маю, — випереджаючи її слова, відповів я. Поправляючи волосся, вона скривила лице та поглянула в далечінь. Туди, де закінчувалася печера. Туди, де всіяна кристальними утвореннями та сталагмітами підлога переходила у таємничі сірі стіни, за якими ховалися інші проходи.

— Пішли, — врешті вирішила Естель. — Подивимось, що на мене чекає.

І зімкнувши губи, рушила вперед. Рухаючись між печерними утвореннями, ми витратили добрі десять хвилин, поки не опинилися в самому центрі зали. Сила тут відчувалася по-особливому. Наче сильний вітер, вона пронизувала мене наскрізь, залишаючи після себе тонну відчуттів. Не Світла, не Темна. Чиста, невгамовна Сила. 

— У мене дивне передчуття, — мовила Естель, зупинившись біля мене. — Знайома присутність.

— Знайома? — спантеличено перепитав я.

— З минулого, — опустивши голову, сказала вона. Цієї миті справа до нас дійшло відлуння кроків. Мандалорка відреагувала блискавично: одягнувши шолом вона дістала з поясу бластер та навела на джерело, поки я намагався відчути, чи несе воно загрозу.

Проте відповідь надійшла раніше. Висунувшись з-за величезного сталагміту, до нас вийшов чоловік у традиційній, але дуже старій за стилем синій робі Ордену. Окинувши поглядом нашу дивну компанію, він зупинився навпроти Естель. На його обличчі виникла лють, але незнайомець мовчав. Його справжньої присутності не відчувалося.

— Хто ви? — запитала мандалорка, навівши на нього зброю раніше, ніж я встиг втрутитись та сказати, що це видіння.

У відповідь від закинув за спину плащ та дістав з поясу сіре руків’я світлового меча з декоративною маленькою гардою.

— Тобі тут не раді, мандалорко, — сказав чоловік, звузивши очі, та активував клинок. Не синій, не зелений, не навіть червоний. 

З жерла вирвалося тьмяне чорне лезо.

Chapter Text

Кілька хвилин ми ошелешено стояли на місці, роздивляючись незванного гостя. Його одяг, постава… Все, як у джедая. Все, крім зброї. Аж надто незвичною вона здалася, і на моїй пам’яті тільки один представник нашого Ордену мав схожу. За іронією долі належав він до народу Мандалору. Згадати його ім’я в мені не вдалося, чого не скажеш про Естель. Незважаючи на мовчання, вона видала факт впізнання хвилею сум’яття.

— Хто ви? — запитав я. Джедай підняв брови, але не відреагував, досі дивлячись на дівчину.

— Якщо інтуїція мене не підводить, — тихо відповіла вона. — Це справжній творець Темного меча, мій далекий пращур.

Привид кисло посміхнувся.

— У тебе були родичі-джедаї? — здивувався я.

— Карт Візсла, — видала Естель, та не витримавши, низько йому вклонилася. — Це велика честь… типу.

Помітивши, що він не надто реагує, я прочистив горло, та знову звернувся до подруги.

— Він у вас…

— Легенда, — додала вона. — Один з Великих мандо’а минулого.

Раптом джедай зрушив з місця та за кілька кроків опинився прямісінько перед Естель. Його погляд випромінював самотність. Жахливу, сіру, мов стіни забутої печери.

— Я довго спостерігав за тобою, — пролунав його голос одночасно в голові та вухах. — Ти пихата, самовпевнена, жорстока. Як справжня мандалорка. Як справжня Візсла.

— Мені шкода, що у вас склалося таке враження, — трепетно відреагувала Ест. Я вже хотів втрутитись, коли мені на плече опустилася чиясь рука. Відчуття потенційної загрози змусило мене спробувати схопити світловий меч, але цього мені не дозволили. Тільки піднявши погляд, я побачив біля себе майстра Лангара. Живого та здорового.

*Це не твоє випробування*, — пролунав його голос в глибинах розуму, поки я намагався пояснити самому собі, що бачу лише ілюзію, а не свого друга. 

Розмова, тим не менш, продовжилась.

— Мене покликала сюди Сила, — сказала дівчина. — Щоб я отримала кристал.

— Ще й егоцентрична, — ніби не звертаючи уваги на її слова, продовжив Карт. — Навіщо він тобі? Щоб стати джедаєм?

— Так, — відповіла вона. Поглянувши на неї з-під лоба, Карт підняв свою таємничу зброю. Чорне лезо зупинилося перед самим її обличчям, в лічених міліметрах від носа. Загроза чи урок? Мене наповнили сумніви та нестримне бажання втрутитись.

— Твоя мета продиктована особистою прив’язаністю, — сказав джедай-мандалорець. Заплющивши очі, я відвернув голову. Що змусило моїх батьків порушити правила Ордену? Любов, яка не заборонена, чи фізична пристрасть?

Раптом світ навколо змінився. Печерна прохолода зникла, а замість неї на мене повіяло кімнатним теплом з чітким запахом поту. Простір розірвали десятки голосів, кожен з яких здавався одночасно знайомим та незвіданим.

Відкривши очі, я виявив себе біля входу до головної тренувальної зали Храму. Судячи з втомлених падаванів, що групами виходили звідти, тільки що скінчилися показові виступи. Ті самі виступи, в яких колись і мені доводилось брати участь. Незважаючи на те, що їхня ціль — знайти вчителя, я заздалегідь знав, кого зацікавив.

— Мене постійно тішила твоя самовпевненість, — раптом виник знайомий голос. Швидко приховавши думки, я поглянув у бік та виявив біля себе старого друга. Логічно, що він вирішив мені щось показати.

— Що це за видіння, вчителю?

— Естель відверто розмовляє зі своїм пращуром, тож я вирішив тебе трохи відволікти. Довести, що не все так просто, як здається, — задумливо відповів майстер. Після довгих місяців його голос здався мені чимось довгоочікуваним та втраченим. Чимось, до чого хочеться тягнутися. 

— Гадаю, причина не в їхній розмові, — припустив я. Він усміхнувся, але за маскою радості просочився прихований смуток.

— Двадцять п’ять років тому я так само був впевнений у своєму майбутньому вчителі, — розповідав він, вказавши поглядом на юного міріаланина, що вийшов з зали, безрезультатно шукаючи очима когось знайомого. Його шия та руки спотіли, а роба зім’ялася під постійних фехтувань.

— Він відмовився вас брати? — обережно запитав я, але у відповідь почув важке зітхання. 

— Цей лицар поклав на мене око кілька років тому. Він уважно спостерігав за моїми успіхами, підтримував мене.

Хлопець зупинився, та примружившись, сів на лавку.

— Того дня він мав вибрати мене.

— Схоже, цього не сталося, — припустив я. — Невже це був не Акарт-Мес?

— Справа в тому, що мій потенційний вчитель вирушив на місію, яка закінчилася катастрофою. Це змінило його, — відповів Лангар. В цей момент з зали вийшов Йода. Повільно проходячи повз одиноких падаванів, він зупинив погляд на самотньому міріаланині. Втім, початку їхньої розмови завадила поява важких кроків.

— Двадцять п’ять років… — задумливо пробурмотів я, згадуючи уроки історії, поки з глибин пам’яті не виникло слово, що стало символом підступності. — Ґалідраан?

До нас рухалися четверо дорослих фігур у темних робах. Двох я впізнав одразу — попереду йшов Дуку, а поруч — Акарт-Мес. Обличчя інших двох ледь не зупинили мені дихання. Обох майстрів намагалась наздогнати пара лицарів. Похмура брюнетка, що випромінювала лють, та не менш стривожений блондин. Їхні риси обличчя, хода, очі. З жахом в серці я виявив, що дивлюся на своїх батьків.

— Це безглуздя! — крикнула молода лицарка, стиснувши кулак. Лише втручання батька врятувало її від прямої конфронтації з Дуку.

— Заспокойся, Бану, — впевнено сказав тато.

— Заспокоїтись?! Нас використали! Натравили на мандалорців!

Зітхнувши, Йода відволікся від ошелешеного падавана та підійшов до новоприбулих, чиї роби ще носили на собі сліди битви. 

— Бачу, речі жахливі у вас сталися? — спокійно запитав він. 

— Лицар Нейвар гіперболізує та піддається емоціям, — відсторонено заявив Дуку, склавши руки за спиною.

— Гіперболізую?! — вибухнула мати, і її гнів відбився від мого серця. — Що з тобою не так?!

— Бану, прошу тебе, — повторив Нам Лантер, демонстративно покрутивши головою.

— Майстре Йодо, нас використали, мов дроїдів, — спробувавши висловити свої думки хоч з краплею поваги, розповіла Бану. — Одинадцять лицарів, сотні солдатів, загинули! 

Зиркнувши на Лангара, я відчув у його погляді біль та смуток. Ті ж емоції, що нині випромінював хлопець, якому не повезло спостерігати за емоційним ураганом.

— Ситуація розслідування вимагає. Попросимо допомоги у Сенату ми, — впевнено заявив Йода. — Що скажеш, Дуку?

— Сенатор Ґалідраану зник, — відповів майбутній зрадник.

— Перепрошую, — знизивши гучність, прохрипіла Бану Нейвар. Вона прибрала від себе татову руку та наблизилася до майстрів. — Ми маємо щось вдіяти. Нас не вперше використовують. 

— Орден служить Сенату, Нейвар, — відказав Дуку.

— Орден служить Силі, — заявив тато. — Не урядам.

В цей момент Йода стукнув палицею, і навколо запанувала тиша, стурбована лише важким диханням джедаїв.

— Не можемо ми рубити з плеча, Бану. Не можемо ігнорувати ми Республіку, Наме.

— Ми притягнемо губернатора до відповідальності, але законними методами, — спокійно додав Акарт-Мес. — А зараз вгамуй емоції.

Витримавши на собі погляд джедаїв, Бану поглянула на панораму Корусанту, що розкинулася за височенним вікном. Вона не дивилася на молодого Тіта Лангара, хоча він свердлив її поглядом.

— Це повториться, і не раз, — сказала Бану. — Ви це розумієте?

— Ми будемо готові, — похмуро відповів Дуку.

— Якщо не припинимо бігати за забаганками Сенату, трагедія повторюватиметься, — відказав тато, ставши між мамою та графом. 

— Залежимо ми від них так само, як і вони від нас, — вступився майстер Йода, поклавши обидві руки на палицю. — Підтримувати Республіку маємо ми.

Почувши ці слова, мати заплющила очі. Її оточив потужний вихор Сили, що розвіяв волосся та потурбував робу. За мить все скінчилося, і в очах жінки залишилась лише гаряча впевненість.

— Мушу повідомити, що мені більше немає місця у Ордені, — вдихнувши повні легені повітря, мовила вона. Її різкий поворот спиною до майстрів викликав у мене збій серцебиття та раптову слабкість у ногах. Як? Як вона могла?

— Прощавайте, — додав Нам Лантер та рушив за нею. 

Відкинувши фокус на малого Лангара, я побачив, як хлопець побіг за джедаями.

— Майстре! Майстре Нейвар! — крикнув він. На коротку мить Бану зупинилася. Вона повернулась до нього лицем, не виринаючи з роздумів. Їхні погляди зустрілися. Благальний падавана та запальний Бану. Довгі секунди тривав їхній контакт, але врешті вона відвернулась, та з великими зусиллями ступивши перший крок, рушила далі.

— Майстре? — ошелешено прошепотів міріаланин, але він вже нічого не міг змінити. 

— Майстре… — не менш ошелешено вирвалось з мене. Дорослий Лангар ступив кілька кроків, та опинившись навпроти, сумно зітхнув.

— Мораль цієї історії несподівана та неприємна. Твої батьки, навіть покинувши Орден, не зрадили Світлій стороні. Дуку залишився, та врешті став ситхом, — розповів він. — Їм не завадила любов, не завадила прив’язаність, а він так і не зміг взяти себе в руки.

Відчувши, як ком спав з мого горла, я опустив погляд, не знаючи, що й думати. Мій світ вкотре перевернувся, залишивши мене безпорадним.

— З часом лицарі розчаровувались, покидали Храм, йшли у вигнання, — продовжив вчитель. — Не змушуй Естель відчувати себе покинутою. Довірся їй, не залишай на роздоріжжі.

— Мене непокоїть її невизначеність, — сказав я, але раптом коридор Храму зник. Переді мною знову з’явилася холодна печера з кристалами. Видіння, що виникло неочікувано, так само неочікувано й зникло. 

Переді мною стояла, тримаючи в руці маленький зелений кристалик, Естель. Трепетно крутячи його серед пальців, вона роздивлялась кожну його сторону.

— Виходить, ось він який, — задумливо промовила мандалорка, піднімаючи погляд до мене.

Спостерігаючи за тим, як трепетно вона його тримала, мені не залишилося нічого іншого, як взяти її за руку. Маленький жест, здавалося б, але на душі полегшало.

— Як ти? — обережно запитав я, досі намагаючись прибрати з голови суперечку між батьками та майстрами.

— У нас з Картом Візслою багато спільного, як виявляється, — відповіла вона, посміхаючись.

— Що він сказав?

— “Нехай Сила буде з тобою”. Дослівно.

— Все так просто? — задумливо вирвалось з мене. В цей момент Естель повільно поклала кристал мені в долоню. — А починалося досить… вороже.

— Ти потримаєш його у себе? — м’яко запитала вона. Беручи крихкий кристал, я вражено спостерігав за його блиманням та блиском, поки Естель, нарешті, не відвела погляд.

— Так, потримаю.

Почувши це, вона повільно опустила голову мені на плече та ніжно обійняла. Мало, як виявилося, я спіткав емоцій за один день, тоже тепер моє серце забилося, мов оскаженіле, а тілом пробіглося тепло. 

— Я би хотіла, щоб в врешті-решт ми були разом, — вирвалось з неї, на що я сумно посміхнувся. 

— Мені теж, — пірнувши у розпечений океан почуттів, визнав я. Якщо батьки змогли, якщо змогла Шейн… Вийде і в мене.

Не відпускаючи її, я злегка відсторонився і ступив перший крок у напрямку до виходу з печери. За мить кристали позаду знову заблищали, але ми на це уваги не звернули. Нас чекала довга дорога наверх.

Вихід з печери зустрів нас так само, як і кілька годин до того. Спідер досі висів збоку, а зовні тривала злива, створюючи постійний шум та даруючи нам прохолоду та свіжість. До того ж, пейзаж звідси відкривався неймовірний. Галявина, густий зелений ліс… все жило своїм життям, анітрохи не нагадуючи сірі бетонні нетрі Корусанту. Все було би ідеально, якби не стійкий запах озону. 

“Рейдер — Тіні-1. Фіксую твій сигнал”, — вирвався з комлінку голос Шейн. Піднявши брови, я дістав його з поясу та підніс до рота, поки Естель звільняла голову від шолома та клала його на спідер.

— Чую тебе, Тінь-3. Скільки мене не було?

Відповідь надійшла не від джедайки.

— П’ять годин, — швидко сказала Естель, а вже за мить те саме повідомила й Шейн. 

— Є новини? — не відриваючи погляду від задумливої шатенки, поцікавився я. Незважаючи на зовнішній смуток, виглядала вона досить привабливо. “Немає пристрасті, є безтурботність”, — машинально пробіглося головою. Подібні думки не пасують лицарю-джедаю, і щоб відволіктись від них, треба сконцентруватися на найголовнішому. На новинах.

“З простого, у нас є табір, але нині він страждає від урагану. Довелось повернути всіх на борт”, — розповідала Шейн. — “Крім того, полонені спробували втекти”.

— Стільки подій… — пробурмотіла, скрививши лице, Естель.

— Ну, а ми знайшли печеру з кайберами, — знизавши плечима, додав я. В цей момент ззовні повіяло новою порцією холоду, змусивши мене відійти вглиб на кілька метрів.

“Он як… Ніколи не чула, що тут є печери кристалів. І як там?”.

— Ну знаєш, холод, печера, камінці, — почала перелічувати мандалорка. — Привиди…

“Шкода, що ви не тут”, — з ноткою тріумфу відказала джедайка. — “Поки я сиділа у теплі містка, астромех розшифрував повідомлення, що надійшло частотами Ордену”.

Від почутого у мене шкірою пробіглися мурашки. Здогадки про текст та автора пролетіли головою, і перша з них встигла вирватися назовні раніше, ніж Шейн встигла продовжити.

— Вінду?

“Ні, не він”, — відказала вона. — “Автором є майстер Самус Рат. Думаю, тобі варто якнайшвидше повернутися на корабель. Він тут такого наговорив…”.

— Шкода, — вирвалось з мене. — Але ти заінтригувала.

— Не тільки тебе, — пошепки додала Естель, підходячи до спідера. Вона швидко одягла шолом та завела двигун.

“Покваптеся з поверненням”, — закінчила Шейн. Частота спорожніла, і я, подолавши ті кілька метрів, що розділяли нас, сів за спиною мандалорки та обхопив її.

— Будемо на місці за кілька хвилин, — встигла сказати вона за мить до того, як відсунула від себе кермо, і мотоспідер вилетів з печери. А далі мені в обличчя вдарили краплі, змусивши жалкувати про відсутність захисних окулярів. Врятувала Естель, прикривши собою моє незахищене тіло. Не хотілося б отримати бронхіт у таку мить.

Вирвавшись за кілька хвилин з лісу, ми дісталися галявини з фрегатом. Біля нього вже стояв зібраний з шести пірамідальних наметів табір, а поруч — кілька вантажних контейнерів з припасами. Стрімко, мов бластерний заряд, ми влетіли до вантажної платформи, де й зупинилися.

За мить пейзаж зник з наших очей, як тільки Естель натиснула на кнопку підйому, що виділялась з-поміж інших на панелі керування. Платформа швидко піднялась, доставивши нас на борт фрегата, а точніше, у головний трюм. 

Там, серед охайно виставлених ящиків та розібраних дроїдів, на нас вже чекав Сід. Юнак, судячи зі свого зовнішнього вигляду, встиг побувати під зливою: мокре волосся та аж надто темне імперське пальто відразу кидалися в очі, хоч колишній поліціянт і намагався робити вигляд, ніби все добре.

— Шейн вже чекає, — мовив він, відходячи убік та запрошуючи нас до турболіфту. Порівнявшись з ним, я хотів було спитати про Ростера, але Естель мене випередила.

— Гаймар вже там? — запитала вона, позбувшись шолома з голови.

— І давно. Ви останні, — відповів Марот Сід. Ми зайшли до ліфту, і після секундної подорожі нагору, опинилися на центральній палубі. А звідти до самого центру зв’язку — не більше хвилини. 

Зайшовши всередину, я побачив перед великим голографічним проєктором і Шейн, і Ростера, що роздивлялись голограму якоїсь людини. Вона мирно мерехтіла своєю синевою, освітлюючи наші лиця.

— Ось і ви, — сказала джедайка, навіть не повертаючи голови. Замість погляду вона спрямувала на нас легку скануючу хвилю Сили, що заледве торкнулася моєї свідомості.

— Це — майстер Самус Рат? — запитав я, зупинившись справа від подруги. 

— Авжеж, — відповіла вона. — Сідайте, як вам зручно, бо ви зараз очманієте…

Та дочекавшись, поки ми трохи відійдемо від транслятора, натиснула на кнопку відтворення. Проєкція здригнулася, загравши новими нотками, і з неї вирвався голос зеленошкірого джедая.

“Усім, хто це почує. Говорить майстер Самус Рат, член Ради першого знання”, — почав він. — “Орден наразі перебуває на межі, але ми маємо вистояти. Настав час для контратаки! Пропоную тим, у чиїх серцях ще палає вогонь надії, зібратися на планеті Ішікай-Кавур, що у системі Балай-Кан, Зовнішнє Кільце. Там, серед тихих монастирів, ми розробимо стратегію боротьби”.

І тиша. Цілих кілька хвилин ніхто з нас не рухався. Ба більше, я ледве міг дихати, почувши слова майстра. Детективи повідкривали роти, а Естель відвернула погляд. Тільки Шейн зберігала повний спокій, що не дивно, бо вона перша встигла переглянути повідомлення. Можливо, і не один раз. Врешті, саме їй довелося розірвати тишу своїм задумливим голосом.

— Якщо ви вже вирішили, що це пастка, мушу це розвіяти. Повідомлення надійшло через закриті частоти Ордену. Воно підписане особистим кодом майстра Рата, який підтвердив наш астромех, — розповіла джедайка, нарешті повернувшись. Наші погляди зустрілися, що дозволило мені відчути її спантеличення. 

— Тобто, це реально? — без особливої довіри запитав Сід.

— Виходить, що так. Все таки, останньою завадою, що стояла на шляху розшифрування, виявився пароль, який можна дістати тільки з особистого голокрону, — відповіла вона, напружено перебираючи пальцями.

— І що це змінює? — озвався Рілард Рустер. — Ні, справді. Імперія захопила ваш Храм, а там їх повно.

— Слушне питання, — погодилась Естель, вимогливо поглянувши на мене, чим викликала легке тремтіння в грудній клітині. Довелося прочитати подумки Кодекс джедаїв, щоб утримати увагу.

— Суть у тому, що відкрити джедайський голокрон може тільки адепт Світла, — врешті вирвалось з мене. — Інквізитори піддалися Темряві, тому не можуть бути до цього причетні. Плюс… він з Ради першого знання.

— Це щось змінює? — видала мандалорка, більше не відводячи від мене погляд.

— Там сиділи особливо повернуті на боротьбі з Темною стороною, — відповів я, хоч і не став видавати причетність майже усіх членів Ради до Корпусу тіней.

— Тобто, це не пастка? — зіщулившись, запитав Марот. 

— Виходить, що ні, — знизала плечима джедайка. Її твердження виявилося останнім, що стримувало мене від радості. Видихнувши як слід, я сів на підлогу. Тілом бігав то жар, то холод. Невже? Ось так? Нарешті? 

— Треба буде з’єднати Рата з нашою мережею на Корусанті, — підійшовши, мовила Шейн. Посміхнувшись, вона подала руку.

— Ось ти і спіймала шанс на повернення, — кинув я, знову стаючи на ноги. Рустер з Сідом помітно оживились, хоч перший і не надто палав від ентузіазму. Коли ж ми перейшли до розподілу ролей, стала зрозумілою і причина.

— Як я і казав раніше, мені треба пересидіти деякий час у тіні, — повідомив колишній детектив.

— Облиш це, — різко викинув Марот. — Ми всі в одній тарілці. Не забувай, що якщо сидітимемо на одному місці, нас знайдуть. І мені дуже не хотілось би, щоб це була Ікрі.

Останнє він вимовив з помітним тремтінням у голосі, а потім взагалі заплющив очі. Не вимагалось торкатися його свідомості, щоб відчути страшний внутрішній біль через розлуку з коханою. Тим паче, якщо врахувати її приєднання до ІББ.

Але у старшого поліцейського знайшлися свої союзники. Я, наприклад, бо згадав про пасажирів, яких не можна брати на подібну зустріч, якою би безпечною вона не була.

— Насправді… — задумливо мовив я. — Він міг би посидіти з юнлінгами, поки нас не буде. Табір вже облаштовано, тож почекаємо кінця зливи, і вперед.

— Ось так просто? — здивувалася Естель, піднявши брови. — Довіритесь якомусь чуваку?

— Як і Силі, — відказала Шейн. Її лице помітно посвітлішало з моменту прибуття на планету, тож тепер з'явилося враження, ніби у її життя повернулася надія на майбутнє. — Об’єднавши зусилля, ми зможемо боротися за жителів Галактики. 

— Чудова новина, — видав Сід. — Піду, підготую дітей до переселення. Гаймаре, ти зі мною?

— Куди ж я подінусь, — буркнув Ростер, виходячи за колегою до коридору. Але на цьому все не скінчилося, бо як тільки Шейн вирушила на місток, готувати фрегат до зльоту, Естель стала на моєму шляху з повним рішучості виразом обличчя, опинившись між мною та перегородкою.

— У мене погане передчуття, — насуплено мовила вона.

— Есті, розслабся, — зітхнувши, відказав я.

— Ти просив довіряти своїм відчуттям, — різко відказала мандалорка. — І вони запевняють, що тут щось не так.

— Слухай, — я обережно взяв її за руки. — Треба вирізняти те, що дає нам Сила, від звичайної параної.

— Шаде, я хочу вірити, що все це правда, але щось всередині не дає мені спокою, — кинула дівчина, відразу стиснувши мої долоні. — Поки грало повідомлення, перед моїми очима виникла картина твоєї загибелі.

Останні слова вона промовила тремтячим, тихим голосом.

— Ти маєш сконцентруватися на самоконтролі, — запевнив я.

— Не починай це знову, будь-ласка, — закотила очі мандалорка.

— Ест, це обов’язково. 

У відповідь вона опустила голову, тихо видихнувши. З коридору пролунали дитячі голоси, але Естель Візсла з місця не зрушила. 

— Ти мені довіряєш? — раптом запитала вона.

— Так, звісно, — зрушивши брову, відповів я.

— Тоді чому не сприймаєш мої слова? Про тебе ж піклуюся!

В цей момент її очі засяяли, мов вогники, а свідомість різко розкрилася, дозволивши мені побачити весь спектр емоцій, що пронизував дівочу свідомість. Страх, невпевненість, а також гаряча прив’язаність, спрямована до мене. 

— Я люблю тебе, Шаде, — прошепотіла мандалорка, з острахом закриваючи мене в обіймах. — Тому і не хочу, щоб з тобою щось сталося.

Не знаючи, як реагувати, я мовчки стояв на місці. Слова не могли як слід згенеруватися, а вуха заполонило власне швидке серцебиття. Тіло оніміло, але, завдяки інстинктивному читанню Кодекса, найгіршого вдалося уникнути. Я насильно відкинув спогади про нашу спільну роботу у корусантській поліції, а також про всю жертовність, виявлену одне заради одного в той період. Врешті, мені вдалося обережно покинути обійми, хоча жар на щоках нікуди не зник.

Як виявилося, червонів не тільки я.

— Пообіцяй, що не втратиш пильність, — швидко протараторила Естель. — Обіцяй, Шаде!

— Обі-цяю, — повільно вирвалося з мене. Світ навколо блимнув, і серце моє йокнуло. А потім ми знову опинилися у міцних обіймах, які викликали чи то дискомфорт, чи то щастя. Відповідь на це питання я пообіцяв знайти після наступної медитації. 

Врешті, після цілих півгодини, витрачених на те, замість чого, згідно з Кодексом, має бути спокій, ми рушили до містка, допомагати готувати фрегат до зльоту.

Після майже двадцяти годин польоту, оминувши чотири галактичні сектори, ми нарешті прибували до системи Балай-Кан. Хтось, як ми з Шейн, провів весь цей час на містку в кріслах пілотів, а хтось, як Сід або Естель, не покидав своїх кают. Обоє мали на це свої причини, і якщо Марот просто втомився, то мандалорка після відльоту перебувала в глибоких роздумах. Надія на те, що вона прийде хоча б зараз, теж не справдилася. Після оголошення про прибуття на місток прибув тільки Сід. Він часу не гаяв та відразу сів позаду, прямісінько на крісло навігатора. Тим часом, Шейн надиктовувала відлік.

— 4…3…2…1… виходимо з гіперу.

Гіперпросторовий тунель навколо фрегату спалахнув, і нас вирвало у реальний  простір. 

— Комп’ютер підтверджує прибуття до пункту призначення, — повідомив Марот. — Ми на межі гравітаційного колодязя Ішікай-Кавуру.

— Що з сигналами на орбіті? — запитав я, трохи припіднявшись, щоб краще розгледіти зелено-сіру планету, що постала перед нами, відбиваючи світло своєї зірки.

— Космос навколо порожній. На сканерах чисто, — відповів детектив за хвилину. Добре, що ми з Шейн витратили час на інструктаж про корабельну апаратуру. Врешті це, а також наполегливість Марота, мають призвести до хороших результатів, але поки його навички сканером і обмежилися.

— Нас ніхто не викликає, — додала джедайка, переглянувши дисплеї на панелі. Наступної миті з задніх приміщень командної палуби виїхав, легко шумлячи сервомоторами, зелененький астромех моделі R1. 

— Біп-буп-вууп, — кинув він щось незрозуміле, після чого мирно зупинився біля Сіда та приєднався до порту. Майже відразу на екрані з’явився дослівний переклад: “На частотах Ордену є передача”.

— Гаразд, показуй, — озвався я, вилазячи з-за крісла та неквапливо підходячи до нього, поки Марот намагався розгледіти бодай щось на сенсорах. У відповідь дроїд покрутив своєю головною частиною, кинув на мене буденний погляд єдиним “оком”, та увімкнув маленьку проєкцію.

І знову перед нами постала фігура майстра Рата. Цього разу він виглядав менш серйозним, хоч і випромінював внутрішню силу та впевненість.

“Ласкаво просимо у систему Балай-Кан, друже. Мине ще небагато часу, і ми нарешті зустрінемось, але до тих пір тобі доведеться довести свою надійність та цілеспрямованість. Тільки достойний джедай пройде далі та дізнається місцезнаходження таємного монастиря. Не намагайся шукати його сенсорами, віруй у Силу”, — загадково мовив він, викликавши в мене легке спантеличення. Як виявилося, я був в цьому не єдиний.

— Що це за дитячі загадки? — викинула Шейн, озирнувшись до нас. Але майстер продовжував.

“Твій голокрон вже мав отримати інструкції. Відкрий його, довірся Світлій стороні, що єднає нас, і ти побачиш шлях”, — закінчив він. Шейн зітхнула та сплеснула долонями.

— Гаразд, несу голокрон, — мовила вона, крокуючи до перегородки. — А ти, Шаде, помедитуй трохи.

І вийшла, зачинивши за собою прохід. Кілька секунд обміркувавши подальші дії, тобто сидіння навпроти інфокуба, я вмостився на підлозі. "Немає емоцій, є спокій…", — повторювалось в голові, і врешті контакт з Великою Силою встановився повноцінно. Відкрився новий зір, а разом з ним з’явилися тонкі сріблясті лінії, що поєднували між собою живі істоти навколо. Так само, як і раніше, особливо сильним зв’язок був між мною та дівчатами.

Потім повернулася Шейн, та поклавши голокрон між нами, приєдналася до мене в медитації. Тоді ж моя воля торкнулася предмету. Він ледве помітно завібрував, та за мить злетів у повітря, розділившись на двадцять частинок. Вони мирно завертілися на орбітах навколо кристалу пам’яті, який засвітився та передав нам нове повідомлення.

“Дозвольте Силі себе направляти. Знайдіть свій шлях”, — промовив майстер Рат. Я прочитав Кодекс ще раз та сконцентрувався на планеті, на високій орбіті якої висів “Рейдер”. За мить до мене доєдналася Шейн, і спільними зусиллями нам вдалося відчути тихе відлуння невідомих істот, що ховалися серед екваторіальних гір.

— R1, увімкни гологлобус, — кинула джедайка, не відволікаючись від Ішікай-Кавуру.

— Бап, — відповів дроїд, і перед нами з’явилася об’ємна проєкція поверхні планети. Тепер, кооперуючись між собою, ми змогли співставити місцевість, а потім і знайти необхідну точку.

— Гори, холод, але без снігу. Телескоп помітив багато зелені та дерев, — розповідав Марот після наших пояснень. — Там є аномальна зона діаметром у шість кілометрів, де щось розмиває місцевість, порушуючи роботу апаратури.

Невпевнена через недосвідченість детектива, Шейн поглянула сама, але лише впевнилася в істинності його слів.

— Гаразд, тоді який план? — запитав він, обвівши нас зацікавленим поглядом.

— Пілотувати фрегат можемо тільки ми, — відповів я, зиркаючи на подругу.

— Тобто, якщо коротко, одному з нас доведеться залишитись на борту, — додала вона, склавши руки перед собою. — І, якщо ти не проти, це буду я.

— Ти ж, наче, хотіла об’єднати групу Рата з командою Горна та Вінду? — піднявши брову, запитав я.

— Так, і досі хочу, — відказала Шейн, розширивши очі. — Але мені не дуже кортить сідати у рятувальну капсулу. На жаль, “Рейдер” не здатен приземлитися у горах без облаштованого майданчика.

— А ти хитра… як завжди, — буркнув я, відчуваючи ще одну причину, приховану в глибині її душі.

— Спокійно, Шаде. Наодинці не полетиш, — продовжила вона, підійшовши до перегородки ззаду містка. Не встиг я бодай якось відреагувати на ці слова, як джедайка телекінетично торкнулася кнопки відкриття. Роздався тихий писк, і двері швидко роз’їхалися.

Як виявилося, за ними стояла Естель у цивільній сорочці та джинсах. Тих самих, які вона носила в день викрадення, поки їй не повернули броню. Без обладунків мандалорка тепер здавалася зовсім іншою. Неначе ми знову опинилися у ССП.

— Ось бачиш, вона навіть вже зібралася, — як ні в чому не бувало промовила Шейн, викликавши звуження очей мандалорки. Тримаючи за спиною добрячий бластерний автомат, Візсла навіть не приховувала свою недовіру до зустрічі.

— Як це не іронічно, але Шейн має рацію. Що би ти не вирішив, я з тобою, — сказала вона. Її голос сяяв впевненістю, тож я не став сперечатися. Лише кивнув, відчуваючи, ніби на мене звалилася нова відповідальність. — І заради всього для тебе святого, не кажи нікому, хто я така.

— Твоя таємниця в цілковитій безпеці, — посміхнувся я. Дівчина скривила лице, але десь там, в серці, мені вдалося відчути сплеск полегшення. Все таки, повністю приховувати свої почуття вона ще не вміла.

Минуло кілька хвилин, а ми вже спустилися до центральної палубу, де захопили спорядження. Що як, а в горах воно необхідне. Навантажений ним, я пройшов вздовж всього фрегату, поки не дістався до відсіку з рятувальними капсулами.

Не бажаючи витрачати час, Естель активувала стартери ракетних двигунів через консоль, викликавши ледве помітне тремтіння корпусу. 

— Шейн надіслала навігаційні дані. Впадемо, куди треба, — повідомила вона, вказуючи мені на прохід всередину капсули. Не отримавши від мене відповіді, мандалорка зайшла всередину, та зітхнувши, зайняла місце біля штурвалу. Моє наближення викликало в неї хвилювання, яке, втім, швидко зникло, коли на зв’язок вийшла наша пілотесса.

— Фрегат зайняв позицію, можете летіти. Нехай Сила буде з вами обома, — твердо мовила джедайка.

— Нехай Сила буде з тобою, Шейн, — сказав я, так і не дочекавшись реакції Естель. Почекавши ще кілька хвилин, вона натисла на кнопку старту. Шлюз позаду нас зачинився, вибухнули піропатрони, і капсула вистрілила з “Рейдера”, пожбуривши нас в крісла та виштовхнувши з легень усе повітря.

А потім настала раптова тиша. 

Якщо описувати весь спектр відчуттів, що мені довелося пережити під час падіння, можна витратити кілька діб. Але, якщо коротко, капсула вчасно загальмувала та вдарилася у гірський схил на швидкості сімдесяти кілометрів за годину. Нам неймовірно пощастило, що досі працював автопілот, який врятував нас від прямого зіткнення під дев’яносто градусів, хоч і допустив “веселу” поїздку по майже рівному трав’яному майданчику, в центрі якого сталася остаточна зупинка. 

Вражений атракціоном, я кілька хвилин вирівнював дихання, а потім ледве виповз назовні та впав на траву. В очі вдарило денне сонце, якому не заважало жодної хмаринки. Це не давало розслабитись, зайвий раз напружувало. Аж раптом вбивчі промені закрила собою висока жіноча фігура.

— Група — Рейдеру. Ми успішно приземлилися… Шаде, ти цілий? — пролунав її голос. Я струснув головою та взявся за подану руку. Наші погляди зустрілися, але цього разу мені не вдалося нічого відчути. Естель закрилася в собі.

— Куди тепер? — запитала вона, роздивившись довкола. Її очі пробіглися високими засніженими горами, широкими зеленими долинами далеко знизу, а також входом у печеру, зі сторони якої лунав поклик Сили.

— Тільки не знову, — буркнула мандалорка, стиснувши кулаки. 

— Розслабся. Ми потрапили сюди, керуючись інструкціями майстра Рата. “Пройде лише достойний”, сказав він. 

— І ти вважаєш мене такою?

— Абсолютно, — відповів я, отримавши в свою сторону ледве помітну, але посмішку. Довелося прочитати подумки Кодекс кілька разів поспіль, щоб не піддатися на чергову спокусу. Що би ми не відчували одне до одного, це величезний ризик.

Але поки, щоб утримати її поруч, довелося піти на поступки та взяти дівчину за руку. Тут можна було би сказати, що це — вимушений крок, але якщо казати правду, мені сподобалось. Посміхнувшись, я поглянув на неї перший раз, другий. Звернув увагу на посвітління її лиця.

А потім головою знову пробігся Кодекс, повернувши мене у спокій та гармонію. На нас чекала таємнича печера. До неї вела нерівна стежка, що межувала з холодним прозорим озерцем з гучним водоспадом. Проте сам вхід, до якого ми дісталися вже за хвилину, нічим не вирізнявся з-поміж усіх інших, які можна зустріти у Галактиці. Гладкий підхід, спуск, і ось ми вже стояли у “вестибюлі”, що наполовину перебував від денним світлом.

Тим не менш, найголовніше в цьому місці ховалося за всіма видимими спектрами. Щоб осягнути його справжню сутність, треба мати чутливість до Сили. Саме через неї на нас налетіли безліч далеких голосів, що кликали нас до себе, мов батьки у фільмах, що кличуть дітей на обід. 

І ми пішли. Точніше, пірнули у темряву, увімкнувши легкі ліхтарики. Перше перехрестя з’явилося через хвилину, друге — так само. Щоразу я дозволяв Силі вести мене у правильному напрямку. Вона благала прискоритися, побігти, але Естель всіляко гальмувала процес. Її недовіра досягла апогею, тож вона ретельно роздивлялась кожен кут, передчуваючи засідку. 

Але раптом, коли з моменту посадки спливло вже більше трьох годин, щось змінилося. Спочатку тунелем пролетів шалений вітер, що ледве не збив мене з ніг. Потім рука Естель відсмикнулась, коли затряслася підлога, пожбуривши мене у повітря. Гуркіт стояв такий, що вуха заклало, а серце стислося, ледве не зупинившись.

І тут настала тиша. 

— Ест, у тебе все гаразд? — запитав я, стряхуючи з себе кам’яний пил. Бурління Сили у просторі вибивало мене з колії, не даючи сфокусуватися на її свідомості. 

— Ест?

Відчувши, що щось не так, я різко повернувся, очікуючи побачити мандалорку без свідомості, абощо. Але, натомість, виявив навколо себе порожнечу. Збите дівоче дихання та теплі відчуття, що супроводжували мене впродовж всієї дороги з поверхні, зникли. Наче їх ніколи й не існувало.

Естель Візсла зникла. Схопившись, я рвонув назад, але не зустрів її. Потім побіг вперед, де теж не виявив жодного її сліду. Вона наче крізь землю провалилася, залишивши по собі лише темряву та сухе затхле повітря.

— Есті! — крикнув я, але відповіді не отримав. Активувавши комунікатор, покликав через нього, з ідентичним результатом. Мандалорка не відізвалася ні тоді, ні потім. Врешті, мені не залишилося нічого іншого, крім як піти далі, постійно озираючись. Та самотність не відступала. 

— Наземна група — Рейдеру. Прийом, — мовив я, але і тут нічого не було, крім тиші. — Шейн, ти тут?

Крок за кроком, йшов я вперед, повертаючи на перехрестях у вказану Силою сторону, аж поки не опинився у невеликій “залі”, розміром з місток фрегата. Тут, серед тонни пилу, стояла одинока фігура. Спочатку я вже хотів покликати її, назвавши по імені, але вчасно спинився. Вона належала чоловіку. І не абиякому, а на диво, одягненому так само, як я. Та що ще гірше, він дістав з поясу світловий меч, червоне лезо якого освітило обличчя. Моє обличчя.

— Захищайся, — прохрипів привид, продемонструвавши багряні очі та бліду шкіру. Довелось мені взяти і свою зброю, активувавши синій клинок. Майже відразу ми почали повільно ходити по колу, не відриваючи погляду один від одного.

— Хто ти? — запитав я.

— Шад Лантер, — відповів він, зіщулившись. 

— Сумніваюся в цьому.

— Твоє право, — усміхнувся чоловік, та замахнувшись, кинувся в атаку, використовуючи мій Шиєн. Його удари з абсолютною точністю відповідали моїм, змушуючи мене ледве стримуватися від здивування. Він, в свою чергу посміхався ще ширше, поки я безрезультатно намагався прорвати його оборону. Виходило, ніби я справді боровся з самим собою. Особливо його радувало, коли в моєму серці народжувався гнів.

Врешті, зрозумівши, що жодного шансу на перемогу немає, і що кожен пирует налетить на блок, я відскочив назад та вимкнув меча. Лангар вчив, що якщо деякі речі не можна перемогти у бою, треба шукати слабкі місця противника. По-перше, переді мною я, точніше, темна моя сторона. Зла, сповнена ненависті та темного тріумфу. По-друге, вона не реальна. А по-третє, Йода вже колись розповідав про свій досвід зустрічі з подібною істотою, і вчив він проявити смирення та відкинути її, залишившись вірним Ашлі. Тільки перед тим, у кого чистий дух, Темний привид відступить.

— Ти не я, і не маєш наді мною влади, — чітко вирвалось з мене. Сила різко забурлила навколо, намагаючись збити мене з ментальної рівноваги, але завдяки концентрації цього не сталося. — Я — лицар-джедай, адепт Ашли, і Темній стороні немає чого робити в моїй душі.

Простір спалахнув та пірнув у цілковиту темряву, несучи мене невідомо куди, аж поки піді мною не з’явилася холодна кам’яна підлога, а обличчя не торкнулося щось м’яке та тепле.

Різко відкривши очі, я побачив над собою стурбовану Естель, що з витріщеними очима не відводила від мене погляду.

— Ти тут? — миттєво вирвалося з мене.

— Здається, ми навіть не відходили одне від одного, — відказала вона, показавши на те саме місце, де на нас налетів вітер.

— Тобто… це все була цілковита ілюзія? — ошелешено прошепотів я.

— На щастя, — пробурмотіла, допомагаючи мені встати, мандалорка. Наші погляди зустрілися, і несподівано для себе, в її очах виник страх. 

— Що з тобою? — запитав я, але вона відвела погляд. На її обличчі з’явилися крапельки поту, які мандалорка швидко витерла.

— Сила тисне на мене, неначе від мого вибору залежить все, — відповіла вона.

— Можливо, так і є. Хто знає, — заспокійливо мовив я, та майже відразу опинився у щільних обіймах. Естель не надто церемонилась та швидко вмостила голову на моєму плечі.

— Ест? — спантеличено озвався я.

— Просто думала, що втратила тебе, — прошепотіла вона, змусивши моє серце забитися частіше. Довелося знову прочитати Кодекс, щоб не впасти у вир почуттів та зберегти ясність думок.

— Ходімо? — запитав я через кілька хвилин. Дівчина відступилась, та прочистивши горло, невпевнено посміхнулася. А потім, взявши мене за руку, рушила вперед.

Минув час, залишилися позаду ще кілька коридорів, і ось, темна печера почала потроху світлішати. Переглянувшись з подругою, я прискорився, бажаючи якомога швидше опинитися на свіжому повітрі. Разом ми, врешті, вибігли до нового “вестибюлю”, де знову опинилися під прямими сонячними променями. 

Тут Естель не витримала, та відпустивши мене, вибігла з печери. Наступної миті звідти звідти пролунав радісний крик. Не вагаючись, я поквапився за нею, і через кілька секунд, опинившись серед зеленої трави на гірському схилі, побачив велику фортецю-монастир, що стояв неподалік. Оточений широченним гірським пейзажем, він вправно ховався серед місцевості завдяки темному каменю, з якого його побудували колись. Вежі, корпуси, стіни… все випромінювало гармонію.

Навіть стежка, що вела звідси до самих воріт, вигинаючись та поступово піднімаючись, здавалася ідеальною. Вона прямувала повз рідкісні дерева та поодинокі водоспади, поки не зникала з очей. 

— Ти готова? — усміхнено запитав я.

— У мене все одно недобре передчуття, — відказала вона, знизавши плечима. Дівчина стисла мою руку та зустрілася поглядом, що благав спинитися та не йти далі.

— Воно пройде, коли ти познайомишся з іншими джедаями.

На це вона відповіла зітханням та сумним поглядом в сторону монастиря.

— Не хвилюйся, тут безпечно, — додав я, і врешті вона посміхнулася. За кілька секунд ми зрушили з місця, швидко залишивши печеру позаду. Майстер Рат чекав.

Chapter Text

Минуло п’ять хвилин, минуло десять. Ми йшли вперед, поступово піднімаючись все вище й вище, поки навколо відкривався казковий пейзаж. Тут, на схилі гори, де поодинокі дерева межували з чагарниками, били ключем маленькі струмки, прямуючи вниз паралельно стежці. Кожен з них дзвенів особливими тонами, нагадуючи Зал тисячі фонтанів. Там, серед теплого штучного лісу, молоді падавани проводили вільний час у компанії друзів, а лицарі та майстри медитували між завданнями.

Але тут все виявилося зовсім інакше. Замість храмового освітлення — яскраве сонце, кліматичний контроль змінився на чисту та неперевершену природу. Саме вона, врешті-решт, перемогла зовнішній мур монастиря, обліпивши його зеленню. мов жива огорожа. Під ним, біля невеликої, але чистої брами, чиї ворота, здавалося, ніколи не зачиняли, ми побачили одиноку жінку, що сиділа на землі. Одягнена в коричневу робу, вона ховала обличчя під великим каптуром. Це, а також блакитне руків’я світлового меча на поясі, безпомилково видали в ній джедая.

Намагаючись згадати, чи доводилось нам бачитись, я повільно підійшов. Проте ані моя поява, ані хвилинне очікування, так і не відволікли незнайомку від медитації. Торкнувшись її свідомості, я відчув ледве стримувану емоційну бурю.

— Може вона спить? — припустила Естель, зробивши крок до неї. В цей момент незнайомка вдихнула повні легені повітря та відкрила очі. Їхня блакить миттєво сфокусувалася на моїй подрузі, змусивши її завмерти.

— Вона не спить, — заледве рівним голосом повідомила джедайка. — І рада вас бачити.

Її погляд перевівся на мій меч, а на кістлявому обличчі з’явилася легка посмішка, що досить сильно контрастувала з синцями під очима та змученим лицем, що ховалося під каптуром.

— Сила з нами, — полегшено відказав я. — Мене звуть Шад.

— Естель, — підняла долоню мандалорка.

— Намір’Нал, — представилася джедайка. — Лицар. Ви не перші, і не останні. Як пройдете браму, рухайтесь прямо, не помилитеся.

Та послабивши посмішку, стрімко повернулася до медитації. Але, чи то її зовнішній вигляд, чи то нерівність голосу, чи то ті ж самі синці під очима, змусили мене постояти там ще зо дві хвилини, щоб своєю підтримкою в Силі трохи заспокоїти виснажену жінку. Потім пішов, впевнившись в хоч і малому, але успіху. Павії б сподобалось.

Податлива до емоцій Естель не відставала. Пронизуючи своїм недовірливим поглядом кожен міліметр площі за брамою, мандалорка не відступала від мене ні на крок.

З часом нам відкрився центр площі, оточеної старими конусоподібними будинками. Біля кожного займалися своїми справами місцеві монахи, прикриті потертими червоними балахонами. Наша поява відволікла їх, а вже за мить ми опинилися в оточенні молодих осіб з кількох рас. Люди, тві’леки, та одна міріаланка. Саме вона була серед них найстаршою, тож і зупинилася ближче за всіх, не втрачаючи суворості.

— Ласкаво просимо, джедаї, — з нотками невдоволення привіталася вона. — Мене звуть Халдія, я настоятелька монастиря.

Цього мені вистачило, щоб поважно вклонитися їй, хоч це на її поведінку аж ніяк не повпливало.

— Сподіваюся, ви поводитимете себе тихо. Наші монахи жадають спокою та рівноваги.

В цей момент Естель ледве чутно зітхнула, але цим, на щастя, і обмежилась, хоч декілька молодих монахів ледве стримали сміх. 

— Звісно, пані Халдіє, — озвався я. — Ми вас не турбуватимемо.

— Ваш лідер у головному храмі. Це на вершині гори, — повідомила монахиня, кинувши суворий погляд на вихованців. — Перепрошую.

— Нехай Сила буде з вами, — спокійно вирвалося з мене, хоча й хотілося спитати, звідки у неї неприязнь до Ордену. Втім, вирішивши поки не піднімати цю тему, ми рушили далі, і вже за хвилину вийшли на широку стежку. Прямуючи між товстими деревами, вона доходила до ще однієї площі. На відміну від попередньої, більш традиційної, ця нагадувала корусантські променади. Тільки-от замість урбаністичного пейзажу очам відкривався мальовничий гірський краєвид. 

Рухаючись до перил, що відділяли нас від відкритого простору, я зауважив форму цього місця. Починаючись позаду нас, на межі конусоподібних будівель, “променад” завертав вліво, створюючи дугу, що закінчувалась біля широкої вхідної арки до головного храму. Дещо нагадуючи мені палац Джабби Хатта, він все ж докорінно відрізнявся, бо галактичний гангстер керував фортецею, а це місце будувалося передусім для медитацій. Жодних бійниць та сторожових веж.

— Нагадує Набу, — мовила Естель, м’яко мені посміхнувшись, та кинувши погляд на гірський хребет. 

— Невже ти і там була? — здивувався я, поставивши руки в боки та потроху наближаючись до входу у темне приміщення храмового вестибюлю.

— Допомагала братові з полюванням на одну сенаторку, — задумливо відповіла Візсла. — Але нічого не вийшло.

— Радий це чути.

Відреагувавши на моє бурмотіння хитанням голови, дівчина обігнала мене та першою зайшла всередину. Опинившись там через кілька секунд, я не помітив на її обличчі жодної реакції. 

Тут, серед теплих тіней, було дуже багато всього. Вичурні спіральні колони, що півколом оточували арку, ховали за собою вкриті тінню стародавні фрески, а на підлозі, в самому центрі, зображався символ Ордену Даї Бенду. За легендами, десятки тисяч років тому, деякі їхні представники створили дещо, що потім стало Орденом джедаїв. Що це, і де саме сталося, залишається невідомим. Дякувати треба Екзару Куну.

Проте навіть уривчастих знань мені вистачило, щоб захопитися цим місцем.

— Не губися, — кинула мандалорка, неквапливо підходячи до наступної арки, за якою виднівся добре освітлений коридор. Довелось поквапитися, щоб встигнути до того, як вона покине вестибюль. 

Але далі мою увагу знову відвернули. Цього разу з коридору, чия права частина виявилася скляною та виходила на гірський масив, до мене долетіло дзвінке відлуння. Його нестабільна амплітуда та плазмовий шум відразу викликали асоціацію з боєм на світлових мечах. Попереду хтось фехтував.

Якщо я відреагував на це відкриття з помітним полегшенням, то Естель нервово вихопила з поясу бластер.

— Ест? — озвався я, торкаючись простору Силою. — Тут немає ворогів.

— Щось тут все таки є, — кинула вона, повільно прибираючи зброю.

— Не перебільшуй.

Закотивши очі, я прискорився та вийшов до коридору, звідки кинув короткий погляд направо. Туди, де за панорамним склом відкривався не менш величний краєвид. Особливо увага концентрувалася на далекому, але великому водоспаді, що випускав тонну пари, ховаючи все навколо у тумані. Мирна, неймовірна деталь загального пейзажу. Дивитися б на неї вічно.

За кілька секунд ми увійшли до наступної секції храму. Тоді ж до мене дійшло, за яким принципом побудована ця будівля. Якщо коротко, кожне приміщення — окрема циліндрична секція, з’єднана коридорами. Якщо детальніше, архітектори монастирів зазвичай намагаються “намалювати” своїм творінням якийсь символ. Поки що я навіть не здогадувався, який саме. 

Через лічені хвилини мені вже було не до цього, бо коли коридор добіг кінця, перед нами відкрилася велика зала зі скляним дахом-конусом. Проста, без особливих архітектурних рішень, вона стала свідком події, яка у Храмі джедаїв вважалася буденною, але тут зібрала чимало глядачів. Прямо там, в центрі зали, вели тренувальний двобій двоє джедаїв, оточені рядом сидячих монахів.

Одягнені у цивільні обноски, адепти Ашли відпрацьовували удари, не звертаючи ні на кого уваги. Один, земноводний селкат, використовував стиль Атару. Його постава, поведінка, а також постійна крива усмішка, нагадали мені одного особливо саркастичного лицаря, що полюбляв зависати у тренувальній залі. Звали його Джоур Кідан.

Його опонентом виявилася молода та струнка тогрута. Не відводячи погляду від супротивника, вона невпинно наступала, безперервно атакуючи двома синіми мечами. Крок за кроком фехтувальниця тіснила його в кінець зали, поки Джоуру не вдалося відскочити та згрупуватися. Перейшовши на агресивний стиль Джем Со, він провів кілька потужних контратак, використовуючи грубу силу. Один з його ударів, що вивів торгуту з рівноваги, відкрив її лице. 

На моє щире здивування, нею виявилася Асока Тано. Вигнана з Ордену за вбивство, якого не скоювала, вона зникла з радарів, тож тут її ніхто не чекав. А якщо взяти також до уваги, що її вчитель став ситхом… Цю тему я вирішив обов'язково підняти, як тільки закінчиться дуель.

Вона ж, тим часом, продовжувалась. Ледве втримавшись на ногах від різкої зміни стилю Джоура, тогрута несподівано посміхнулася, а потім трьома послідовними випадами роззброїла селката, чим неабияк здивувала і його, і мене.

— Дарма ти спробував використати стиль мого вчителя проти мене самої, — дружелюбно промовила Асока, вклоняючись Джоуру. В цей момент на нас, нарешті, звернули увагу. 

— Шаде, живий! — гукнув селкат, стрімко наближаючись та потискаючи мені руку. Кілька яскравих спогадів про наші старі тренування миттєво вилізли нагору, викликавши посмішку та приплив ностальгії. Тано повільно наблизилася до Естель, і окинувши її порожнім поглядом, сконцентрувала увагу на мені. Не знаючи, як почати з нею розмову, я пропустив старт спілкування між Джоуром та мандалоркою.

— Привіт, тебе я не пам’ятаю, — мовив він, на що Естель знизала плечима.

— Я й не джедай…

В цей момент я зібрався з духом, і щоб не топтати далі підлогу, кивнув в сторону коридору так, щоб це помітила тільки Асока. В цей момент все моє єство бажало виплеснути на неї накопичену злість на її вчителя.

*Немає емоцій — є спокій*, — пролунав голос майстра Лангара, відвертаючи негативні емоції та повертаючи ясність думок. Не очікуючи почути голос загиблого джедая, я ледве не завмер на місці. Тільки важливість теми втримала мене на шляху до коридору.

— Щось ти, Шаде, неспокійний, — сказала Тано, повільно вішаючи мечі на пояс.

— Вибач, Асоко, що без привітання, але… — слухаючи ці слова, тогрута задумливо підняла брову. — Твій вчитель…

— Зрадник, знаю, — важко видихнула вона, відчувши мій намір через Силу. Її очі пронизалися горем, а кулаки стислися. Аура вигнанки потьмяніла та випромінила хвилю палкого горя.

— Знаєш? — тихо, майже панічно, вирвалося з мене.

— Мені розповіли.

— Але… але хто? Як? — продовжував дивуватися я. — З Храму врятувалися тільки троє… Невже ти зустріла Варана з Анорою?

У відповідь тогрута повільно покрутила головою. За мить наші погляди зустрілися, але я не відчув там жодної брехні чи навіть сліду Темряви.

— Тоді хто? Ми були єдиними!

— Насправді, ні, — сказала вона. — Дехто встиг втекти до того, як крейсер стрибнув.

Цієї миті мене пронизало неймовірно сильним холодом, відігнавши будь-яке бажання розпитувати. Достатньо було знати, що вона вийшла на зв’язок з Котою, і, можливо, представлятиме його на саміті. Якщо це так, ми опиняємось на крок ближче до спасіння.

— Шаде, з тобою все гаразд? — поважно запитала Асока, повернувши собі безтурботний вигляд.

— Просто замислився, — відказав я, ледве підбираючи слова. — Дякую, що розповіла.

І вклонившись їй, швидко повернувся до зали, де не в міру усміхнена Естель вислуховувала розповіді Джоура, які я волів би ніколи не чути. Побачивши мене, вона дочекалася, поки між нами не залишиться кілька метрів, а потім видала:

— Невже ви справді змагалися за обід?

— Я-а… що? — не второпав я.

— Джоур розповів, як ви змагалися за право обідати, — уточнила дівчина. — Повірити не можу. Ходите всі такі суворі, а насправді від звичайних людей не відрізняєтесь.

— Ми… були дітьми, — кинув я, покосившись на селката, та бажаючи всіма силами змінити тему. — Це була наша гра.

— Це так мило, — мовила Естель.

— Можливо, — нетерпляче вирвалось з мене. — Нам час іти. Майстер Рат чекає.

Зрозумівши натяк, вона кивнула Джоуру на прощання, та виправивши сорочку, щоб виглядати пристойно, рушила за мною до наступного коридору. Там сонячні промені били нам прямісінько в обличчя, змушуючи мружитись. 

— Мені все ще здається, що тут щось не так, — сказала Естель. — Все нутро кричить про це, а в Силі взагалі висить тривога.

— Якщо це Сила, тоді чому цього ніхто не відчуває? — запитав я, зупинившись та пильно поглянувши на неї. Дівчина знизала плечима, але відповідь надала не одразу. 

— Може, це щось індивідуальне, — мовила вона, і ми поновили рух.

— Такого майже ніколи не стається, — відказав я.

— І все ж, мені, як мінімум, цікаво. Як відмітимось, розвідаю територію та пошукаю щось підозріле, — повідомила Естель, а за секунду, покинувши коридор, ми увійшли до нової зали. Її стіни цього разу виявилися глухими, темними, а потік світла, що падав згори, освітлював тільки центр та людину, що сиділа там, медитуючи. Серед аури Світлої сторони його смагляве обличчя ледь не сяяло, коротка борідка злегка проглядалася, а руки розслаблено лежали на колінах. Враховуючи все вищенаведене, я миттєво впізнав майстра Самуса Рата, колишнього голову Ради першого знання і Корпусу тіней відповідно. 

Як тільки ми зупинилися перед ним, він відкрив очі, та окинувши обох пильним поглядом, широко посміхнувся.

— Відрадно бачити падавана Тіта, — сказав майстер-джедай, підіймаючись на ноги. Зрадівши впізнанню, я вклонився, намагаючись зберегти хоч якийсь церемоніал.

— Радий знову зустріти вас, майстре. 

Отримавши від нього ще ширшу посмішку, я секунду спостерігав, як він перемістив увагу на Естель, яка привітала його звичайним кивком. Коротку мить він сканував її Силою, а потім подав голос.

— У тебе є потенціал, мандалорко, — сказав Рат, здивувавши мене настільки швидкою ідентифікацєю. — Самус Рат, майстер-джедай.

Він поважно вклонився, але вона стільки ентузіазму не виявила.

— Естель Візсла, — без жодного бажання повідомляти своє ім’я, представилась дівчина.

— Які у тебе перші відчуття?

— Позитивно, сер, — стримано відреагувала Естель.

— Коли через кілька днів сюди прилетять всі учасники, за бажанням зможеш вибрати собі постійного вчителя, — продовжив майстер, а потім поглянув на мене. — А тебе, Шаде, чекатиме перший падаван.

“Ба більше”, — лунало в голові. — “Об'єднавши присутніх з групою Горна та кораблями Коти, ми зможемо повернути собі ім’я”.

Відчувши приплив ентузіазму, я кивнув, а в голові, тим часом, вже вимальовувалася картина майбутніх тренувань та пригод. Найбільшою проблемою в такому випадку залишалася Імперія, але, за підтримки мережі Ордену, це не здавалося надто ризиковим та відкривало неабиякі перспективи.

Закінчивши розмову та попрощавшись з майстром Лангаром, ми вийшли з зали, оминули Джоура та Асоку, що відпочивали на підлозі, та зупинилися на площі-променаді. Сонце вже перебувало досить високо над горизонтом, і його жар приємно зігрівав мою імперську сорочку. Розмірковуючи над почутим, я роздивлявся пейзаж, але раптом Естель обійняла мене за руку та опустила голову на плече, викликавши мінливе завмирання серця.

— Ти як хочеш, а я піду, розпитаю монахів та джедаїв. Може ще у когось є відчуття неправильності, — заворожливо сказала мандалорка. — Не сумуй без мене.

— Ти почекай, нас ще нікуди не поселили, — озвався я, поглянувши на світле обличчя в прямій близькості від свого, та несвідомо посміхнувшись. Вона була чудовим детективом.

— Для цього є ти, — відказала вона, відпускаючи мене. — До зустрічі.

Та посміхнувшись мені, рушила з площі. Дивлячись їй услід, я задумався над її поведінкою. Якщо раніше її сигнали щодо мене були хоча б під якоюсь маскою дружби, то тепер, після зізнання, Естель себе майже не стримує, що… радує. Шейн мала рацію.

До речі, щодо неї.

— Рейдер, прийом, — мовив я, діставши комлінк.

“Рейдер слухає”, — пролунав голос джедайки. — “Є новини?”.

— Наші збиратимуться ще кілька днів. Тут вже є кілька знайомих. Збираєшся спускатися?

“Почекаю початку саміту”, — відказала вона.

— Тоді відлети на далеку орбіту та слідкуй за кораблями, що прибувають. Якщо побачиш щось не те, відразу повідомляй.

“Наказуєш?”, — засміялася Шейн. Десь на фоні пролунав голос Сіда, що відволік її на мить.

— Прошу, — смиренно відказав я.

“Тоді добре. До зв’язку”, — закінчила джедайка.

А за мить, зітхнувши та перевіривши меч на поясі, я рушив до храму в надії потренуватися. Бо що ще робити, поки нікого немає?

Попереду, все таки, залишалося довге очікування.

Минали години, минали дні, і після третьої доби, коли у монастирі зібралося не менше чотирьох десятків представників Ордену, майстер Рат прийняв рішення починати саміт відразу після заходу сонця. Поки воно, вже помаранчеве, ще висіло над горизонтом, я вирішив піти до виходу в надії зустріти когось знайомого. Так чи інакше, а останні запізнілі навіть тоді ще приходили.

Почався мій шлях з центральної зали, де тільки що відбулася розмова з Ратом. Присутні на ній джедаї вже розходилися по своїх справах, і зі мною пішов лише Джоур. 

— В це важко повірити, — хлюпаючим голосом мовив селкат.

— А ти уяви тепер, що всі наші таємні ланки об’єднуються. Ми могли би відкрито кинути виклик Імперії, — натхненно відреагував я, зиркаючи вліво, де за широченним коридорним панорамним вікном виднілися гори. В більшості вкриті тінню, кам’янисті схили ще зберігали на собі частинку сонячного світла біля самих вершин, але і вона зменшувалася.

— З цього місця вийшов би чудовий штаб, — кинув Джоур. — Добре прихований, з маскувальним полем.

— Сумніваюся, що монахи це підтримають.

Він посміхнувся, оголивши свої маленькі гострі зуби.

— Я чув, що у них якийсь борг перед майстром Ратом, — тихо промовив селкат. — Тому навряд чи протестуватимуть.

— Якось не по-нашому змушувати когось ставати мішенню для ворога, — задумливо вирвалося з мене. Наступної миті ми увійшли до зали, де в день прибуття  мій співбесідник тренувався з Асокою. Наразі тут мирно медитували троє падаванів під наглядом майстра. Досі одягнені у галактичне різноманіття одягу, вони нагадували про своє походження манерою триматися, а також особливо світлими аурами. Бачити їх після місяців на оповитому Темрявою Корусанті мені досі було незвично. 

Тим часом, оминувши і залу, і наступний коридор, ми вийшли у вестибюль з закрученими колонами, де Джоур від мене й відділився. Я же, залишившись наодинці, без вагань активував мікро-бусину, і почувши секундне шипіння на частоті, подав голос:

— Есті, я біля виходу. Де тебе шукати?

“Площа коло брами”, — коротко відповіла мандалорка. Не дочекавшись від неї ще бодай якогось слова, я рушив до виходу, але під самою аркою перестрів похмуру Намір’Нал. Досвідчена лицарка роздивлялася краєвид, спершись на стіну, але побачивши мене, відволіклася.

— Не ходи далеко, бо можеш запізнитися, — хрипло мовила вона.

— Не далі брами, — підтвердив я, зупинившись, біля неї, та зауважуючи її довгоочікувану несхожість з живим скелетом. — Бачу, ви почуваєте себе набагато краще, Намір’Нал.

— Спокій зцілює, — відказала джедайка. — Як і присутність тих, кого місяцями вважала мертвими.

— В цьому я з вами повністю згоден.

Жінка посміхнулася та провела рукою по горах.

— Навколо монастиря стовпилося кількадесят космічних кораблів, а хвилин десять тому прилетів ще один. Думаю, незабаром варто очікувати останнього відвідувача, — розповіла вона.

— Не хотіли б зустріти? — лукаво запитав я.

— Подивись на мене, Шаде, — кинула Намір’Нал, засміявшись та розвівши руками. — Може я й молода, але після двох місяців голодування треба ще трохи часу, щоб хоча б на ногах міцно стояти.

— Нічого, ми повернемо вас у стрій, — оптимістично вирвалось з мене. В цей момент поруч опинилася Асока, надіславши моїй співбесідниці найліпшу посмішку.

— Неодмінно повернемо, — сказала тогрута, і зникла так само, як і з’явилася. Аурою Намір’Нал пробігся легкий смуток. Утім, стримуваний. Вона спробувала підвестися, але зазнала невдачі та впала би, якби я не подав їй руку та не підхопив за плече. Разом ми дійшли до площі, де зупинилися біля перил.

Звідси відкривався вид на конусоподібні будинки монахів, через вікна яких виднілося безтурботне життя жителів монастиря. Вечері, розмови, сміх. Як у нормальних людей.

— Можливо, тепер ми зрозуміємо, що нашою ціллю є служіння не Сенату чи якому-небудь уряду, а самій Силі, — загадковим тоном промовила Намір’Нал. — Тримаючись Світлої сторони, ми маємо захищати невинних та припиняти війни. 

— Кажете, як радикал, — прокоментував я, згадуючи слова матері з видіння. 

— Вінду сказав так само, коли відмовив мені в званні майстра, — без жодного натяку на давню образу мовила джедайка. — Як і моєму кращому другу.

Коли я вже зібрався підтримати співбесідницю, частота зашуміла, і з неї вирвався голос Естель.

“Де ти там? Я не можу вічно чекати”, — кинула вона, викликавши суміш нетерплячості та нервовості.

— Вибачте, Намір’Нал. Маю йти, — сказав я. Лицарка посміхнулася, та з моєю допомогою сіла на поверхню площі.

— Затримала я тебе, Шаде. Йди, поспішай. Не змушуй дівчину чекати, — усміхнено промовила вона. Похитавши головою від її проникливості, я поквапився до брами. 

Але, поки до неї ще залишалося кількадесят метрів, активував корабельну частоту.

— Рейдер, прийом.

“Овва, хто тут у нас”, — озвався Марот Сід. — “Що нового?”.

— Саміт почнеться за годину, тому можете потроху летіти до планети.

“Твої слова неначе пісня”, — додала Шейн. — “Починаємо спуск”.

— Радий чути, чекаю. Кінець зв’язку, — закінчив я, та оминувши останній будиночок, побачив в кінці стежки, серед невеликої площі, Естель. Тримаючи руки на поясі, вона насторожено розмовляла з Асокою Тано. Помітивши мене, мандалорка відволіклася від розмови та не відводила від мене погляду доти, доки я не підійшов.

— Після прибуття ти надто часто запізнюєшся, — прямо сказала вона. Хмикнувши, Асока відійшла, залишивши нас наодинці.

— Забагато людей, з якими хочеться поговорити.

— І як тоді бути мені? — невдоволено видала Естель, взявши мене за руку, та викликавши натовп мурах, що пробіглися шкірою. "Немає емоцій, є спокій. Немає пристрасті, є безтурботність", — промайнуло в голові.

— Спілкуйся з іншими. Знайомся.

— Знайти би, кому тут взагалі можна довіряти, — кинула дівчина, опустивши погляд на землю. — Ну, крім Джоура та Асоки. 

— Будь-кому, — відказав я. — Есті, розслабся. Війчуй тутешню атмосферу спокою та безтурботності.

— Не виходить, — розвела вона руками. — Шаде, я намагалася, але щоразу серце пронизує тривога. Неначе за мною слідкує хтось невловимий.

— Цього ти мені не казала, — насторожився я.

— Мені це вдалося зрозуміти тільки завдяки допомозі Асоки. Її тепер теж щось непокоїть, — витерши лоба, розповіла мандалорка. 

"Якщо це відчула навіть падаванка Скайвокера, тут справді щось нечисто", — промайнуло в голові. Стиснувши дівочу долоню, я пильно подивився їй в очі.

— Це може полягати в неприязні зі сторони старших монахів, — врешті вирвалось з мене.

— Не думаю, — відказала Естель. — Від них загрози не відчувається.

— Тоді залишається Темна сторона, — відчуваючи, як спокій відлітає в сторону, додав я.

— Чи могла Імперія зламати голокрони, щоб отримати інформацію про саміт?

— Це неможливо.

— В поліції мене вчили відштовхуватися від найгіршого, — сказала дівчина. — На Мандалорі теж.

— Тоді будьмо обережними.

Посміхнувшись, Естель кивнула, а потім несподівано накинулася на мене, закривши в обіймах. Сам факт того, що їй вдалось дістати зненацька лицаря-джедая, змусив замислитись. Втім, ненадовго, бо вже за мить я, не зумівши стриматись, обхопив її у відповідь, поки серце калатало, мов оскаженіле. В ніс вдарив аромат її волосся, ледве не відправивши всю свідомість у тривалий політ.

Раптом в голову вдарили слова, вимовлені знайомим низьким голосом.

*Немає пристрасті, є безтурботність*.

Почувши їх у своїй голові, я відсахнувся від розгубленої Естель. 

“Ви невчасно, майстре”, — невдоволено подумав я. Кілька секунд ми дивилися одне на одного, а потім видихнули. В цей момент нас вже оточувала напівтемрява, що ховала за собою вираз обличчя мандалорки. Продовжити б, але мить була втрачена.

Минуло кілька секунд, і здалека, з-за брами, пролунали чиїсь кроки.

— Здається, це наш останній, — сказав я, роблячи вигляд, ніби між нами тільки що нічого не відбулося. Естель відреагувала на це різким роздратуванням, хвиля якого пронеслась простором. Вона різко відпустила мою долоню, та склавши обидві руки на грудях, кинула нервовий погляд на темряву за брамою.

Здавалось, що от-от вона лусне від люті, але їй вдалось себе вгамувати. 

— І хто там? — кинула дівчина, коли з пітьми з’явилась одинока чоловіча постать, чия хода, манера триматися, а також відлуння у Силі не залишили мені сумнівів.

— Варане! — вигукнув я, кинувшись вперед. Постать зупинилася, а потім розкинула руки. Кілька секунд, і ми налетіли один на одного, тиснучи руки та широко посміхаючись, наче малі хлопці. Його вимучене обличчя, що більше пасувало Намір’Нал, ледве рухалось, а в очах висіло горе. Воно мене насторожило та вмить позбавило посмішки.

— Де Анора? — підсвідомо запитав я. — Де вона?

Погляд друга опустився, а руки його напружилися.

— Нас відслідкували, і вже за три дні вбили всіх, крім мене. 

— Як? — схопив я його за плечі, ледве тримаючись на ногах. — Варане, як?!

— Мене вирішили відправити на розвідку у сусіднє поселення, а коли я повернувся…

На цих словах він, ледве дихаючи, дістав з-за поясу грубе сіре руків’я світлового меча. Для мене це виявилося останнім ударом. Схопивши його, я впав на коліна, відчуваючи, ніби піді мною зраз розійдеться земля і почнеться нескінченне падіння у порожнечу. Це була зброя Анори Ріді.

— Н-ні… — ледве не переходячи на писк, прошепотів я. — Варе, ми клялися захищати її…

— Вибач, друже… я не зміг, — витерши очі, мовив Варан, а потім допоміг мені піднятися. — Нині вона у Силі. Безтурботно з нею співіснує.

— Це краще не робить, — вирвалось з мене. В цей момент погляд старого друга піднявся, і вирівнявшись, він кивнув.

— Радий бачити вас, констеблю, — сказав він. Естель, чиї легкі кроки виявилося легко впізнати, завмерла від несподіванки.

— Варане, — сухо сказала вона та кивнула йому.

— Слухайте… — вирвалось з мене крізь тремтіння. — Йдіть без мене, я хочу побути наодинці.

— Авжеж, — відчувши мої емоції, сумно сказала Естель. — Ходімо, познайомлю з монастирем.

Минуло кілька секунд, і коли я вже сидів на землі, спершись на браму, в голову полізли думки щодо смерті подруги дитинства. Її жахлива смерть не покидала мене, а меч в руках натякав на повну незворотність буття. Вона завжди особливо бережно ставилася до своєї зброї. Ніколи не губила, завжди мала при собі, а тепер від неї залишилася лише порожнеча.

А потім настала черга думок про Естель. Що, якщо її передбачення — чиста правда? Що, якщо саміту загрожує небезпека зі сторони Імперії? Що, якщо…

В цей момент, вирвавши мене з роздумів, зі сторони печери прилетіла потужна хвиля люті та ненависті. Емоцій, притаманних ситхам. Завмерши, я прислухався, і відчув іншородну присутність у Силі, що наповнила мене холодною люттю, ледве не кинувши в обійми Богану. 

Скочивши на ноги, я побачив на площі Асоку, чиє здивоване лице завмерло від відчутого. Її аура блимала від сум’яття, очі бігали.

І я побіг. Не втримався, втратив контроль. Побіг від брами до печер, стискаючи в долоні меч загиблої подруги. Позаду, тим часом, лунав крик торгути.

— Шаде, стій! Не йди наодинці!

Але моя свідомість не звернула на це уваги. Мене хвилювало лише одне: відстань до входу та позиція ненависного ситха, що світився у Силі, неначе ліхтар. Все інше, включно з Кодексом джедаїв, залишилось позаду. Попереду опинилася лише помста. 

Спустившись довжелезною стежкою зі схилу, я влетів до печери, опинившись у повній та цілковитій темряві. Проте мене несло далі. Поворот за поворотом, перехрестя за перехрестям, мене несло до цілі, а будь-яка перешкода знищувалась телекінетичними ударами. 

"Вбити ситха. Врятувати Естель", — лунало в голові. 

Після кількох хвилин невпинної біганини, ситх почав невпинно наближатися, але тепер його швидкість зросла, наче джерело відчуло мене, і тепер рухалось в мою сторону. Тепер він не здавався чиїмось невловимим голосом. Замість ненависного шепоту на мене налетіла буря емоцій, фіналом якої виявилася темна фігура. 

В мить зустрічі я негайно активував меча, і миттєво перейшовши на агресивний Шиєн, ледве не розрубав ворога навпіл. Тільки своєчасна реакція дозволила йому активувати червоний клинок, зайнявши елегантну стійку Макаші.

Не чекаючи, поки ситх оговтається, я почав невпинний наступ, послідовно б’ючи вліво та вправо, наступаючи з кожним кроком та прикладаючи всю силу в удари. Контакт з Силою був кристалізувався, а Темрява подарувала небачений контроль. Навіть ситх-жінка, що вертіла мечем, відбиваючи мої атаки, виявилася не в силах зупинити мій наступ. Вона відступала, поки було місце, а коли я притис її до стіни, несподівано вимкнула меча, та скориставшись темрявою, оминула мене. Сповнившись відчаєм, інквізиторка спробувала вдарити зі спини, але натрапила на блок. Синє та червоне леза знову зустрілися, і бій продовжився. 

Вже за хвилину зрадниця почала здавати, втрачаючи сили. Мої атаки вимотували її, і коли меч Анори пролетів над головою ворога, нічим не стримуваний, я наповнився злим тріумфом. Залишалося тільки скористатися моментом, щоб роззброїти ворога та покінчити з ним. 

Згадавши уроки, яким мене вчив майстер Лангар, я заблокував ворожий клинок, та вдаривши ногою у живіт, скористався секундою, щоб одним чітким випадом розрізати меч ситха навпіл. Ще мить, і я моя сповнена люті та ненависті душа засяяла від радості, коли синє світлове лезо стрімко попрямувало до шиї адептки Богану.

Але за міліметр до неї різко зупинилося.

— Зупиніться негайно! — щосили закричала Асока, з’явившись у печері. Вона тримала руку простягнутою до зброї біля шиї ситха, а погляд нажахано не відводився від мене. — Припини це!

Спантеличено кліпаючи очима, я відчував, як злість покидає мене, а у розум повертається ясність. Страшний вираз ситха навпроти почав розвіюватись, поки я не побачив перед собою до смерті переляканого підлітка, що нажахано дивився зеленими очима на лезо свого ж світлового меча.

— Ти ж не вб’єш кращу подругу її зброєю? — запитала Асока, вирівнюючи дихання.

— Що? — не второпав я. В цей момент рука виснаженої, вкритої брудом дівчинки торкнулася руків’я, і єдине джерело світла зникло з характерним шумом.

— Ти… ти маєш бути мертвою… — вирвалось з мене, а наступної миті теплі, тремтячі руки падаванки обережно мене обійняли. — Ва… Варан сказав…

З'явилося світло, що залило собою весь невеликий печерний коридор. Це Асока увімкнула ліхтар, дозволивши мені роздивитися обличчя старої подруги. Брудне, пошрамоване. Пускаючи сльози, Анора важко зітхнула, збираючись з думками.

— Він нас зрадив, — з люттю в голосі мовила вона.

— Варан сказав, що вас всіх вбили, коли він був на розвідці.

— Його схопили, Шаде, — відказала Анора, кидаючи мене у стан неймовірного шоку. Від почутого ноги підкосилися, а серце ледь не припинило працювати. — Катували, абощо. Але, коли він повернувся… коли він знайшов нас, це був вже не Варан. Того дня загинули майже всі, а залишки розвіялися по Галактиці. 

Кажучи це, дівчина продемонструвала мені широченний шрам на шиї, що ледве не займав всю її половину.

— Глузуючи наді мною, він забрав меча та залишив мене помирати, — розповіла вона. Зітхнувши, я відчув всередині себе сильний жар, що виник при думці про те, що Варан здатен на подібне. Це ж Варан! Ми разом ще в яслях жили! Як може настільки благородна людина віддатися Темряві?!

— Це неможливо! — викинув я, закриваючи обличчя руками. — Це… НЕМОЖЛИВО!

Поки я кричав, Асока підійшла ззаду та поклала мені руку на плече.

— Кріпися, — мовила тогрута. 

— Тут не кріпитися треба, а Варана спиняти, — відказала Анора. Їхні голоси перемішалися, перетворившись на невпинний гамір. Він дезорієнтував, нервував, поки мені не вдалось сфокусуватися на реальності. 

Якщо мій кращий друг став інквізитором, загроза максимальна. Сама можливість його переходу, хоч і викликала різке відторгнення, здавалася цілком реальною. Нерідко в історії траплялися випадки, коли джедаїв ламали у полоні, змушуючи служити Темряві. Навіть найвеличніші з нас перебували в зоні ризику. 

А це означало, що час спливав з кожною секундою.

"Немає емоцій, є спокій. Немає невігластва, є знання. Немає пристрасті, є безтурботність. Немає хаосу, є гармонія. Немає смерті, є Сила", — промайнуло в голові, повернувши цілковиту ясність.

— Треба бігти, — врешті сказав я, піднявши погляд на джедайок. — Заради всіх, хто на саміті. Їхні життя під загрозою.

А потім торкнувся бусини.

— Рейдер, прийом.

Жодної реакції.

— Печера глушить усі сигнали, — повідомила Анора. 

— Тоді маємо бігти, — вирвалось з мене. — І якнайшвидше!

Віддавши меча власниці, очі якої вдячно засяяли, я вихопив з поясу власну зброю, та випередивши всіх, рвонув до виходу.

А думки… ох, зрадницькі думки… вони кричали про Естель, що залишилася зі зрадником.

Chapter Text

Біжучи вперед темними печерами, я врешті втратив відчуття часу. Здавалося, ніби виходу немає, а коридори — нескінченні. Траплялися моменти, коли якесь перехрестя спливало у пам’яті, але це не допомагало. Вибір будь-якого проходу призводив лише до подальшого блукання.

Відчуваючи, як серце скручується у рогалик, я активував меча, щоб у його сяйві краще бачити дорогу, але і це не допомогло. Повороти та перехрестя постйно повторювалися, поки на одному з них на мене не налетіли Анора з Асокою.

— Шаде, ти куди втік? — запитала стара подруга, схопивши мене за плече.

— Треба всіх попередити! — нетерпляче крикнув я.

— В цій печері живе потужна Сила. Методом простого бігу ми з неї не вийдемо, — повідомила Асока Тано. — Ви настільки швидко тікаєте, що донести до вас бодай щось — вже проблема.

Вирівнявши дихання, я заплющив очі та торкнувся енергій Сили, що пронизували кожен міліметр печери. За мить моя аура об’єдналася з аурами джедайок, створивши непереборний зв’язок, що надавав нам особливу чутливість до відлунь Всесвітньої енергії.

— Немає емоцій, є спокій. Немає хаосу, є гармонія, — почала Асока. — Концентруймося на способах вийти з печери. Шукаймо приховані повороти, на які не реагує свідомість.

Вдих, видих. Вдих, видих. Розслабивши кінцівки та взявши дівчат за руки, я поринув свідомістю у найдальші закутки печер. 

— Пам’ятайте, що навіть у найзаплутанішому безладі є порядок. Давайте знайдемо його, — додала тогрута-вигнанка. 

Проте минуло ще трохи часу перед тим, як серед нескінченних коридорів нарешті з’явилась єдина точка у Силі, до якої прикувалася увага всієї нашої трійці. Спіймавши її та зафіксувавши в свідомості, ми вирушили вперед. 

Першим йшов я, тримаючи у руці активований світловий меч. В центрі рухалася Анора, похмуро роздивляючись стіни. Закривала нашу колону Асока, що постійно видивлялася небезпеки, які могли нас переслідувати. 

Минув деякий час, поки ми не ступили на цегляну підлогу. Це здивувало кожного з нас, бо раніше нічого подібного ніхто тут не помічав. Яким же було наше здивування, коли точка, яку ми вважали виходом, виявилася герметичними воротами, у які міг би помітитися цілий аероспідер! 

— Що ж, ми шукали зовсім не це, — задумливо мовив я, підходячи до щільно зачиненої перегородки. Знизавши плечима, Анора підійшла теж, а потім ще й постукала руків’ям меча у ворота, отримавши у відповідь різкий дзвін.

— Дюрасталь, — констатувала вона. Вирішивши діяти більш тонко, Асока торкнулася двері долонею та заплющила очі. Її лице на мить зморщилось, але потім заспокоїлось.

— На тій стороні або нічого, або ці двері ховають за собою щось, що нікому краще не бачити, — доповіла тогрута. — Якщо поліземо, вляпаємось.

— Якщо не поліземо, — кинув я, спрямовуючи вістря на ворота. — Не вийдемо.

І увігнавши його в дюрасталь по саме руків’я, за кілька секунд зрізав широке коло. Залишалося лише зібрати у вільній руці якомога більше потуги та вгатити телекінезом у плиту. Не дивно, що вона відлетіла на кілька метрів, звільнивши нам прохід, а також пустила на нас хвилю чогось, що ані я, ані дівчата, не могли передбачити.

З темряви, що панувала на тій стороні, на нас налетіла хвиля чистих енергій Богану. Вона скувала мої кінцівки, змусила легені закипіти, а очі — ледь не витекти. В цю критичну мить тільки інстинктивне читання Кодексу та концентрація на Світлій стороні врятували нас від загибелі. Кожне слово, кожен рядок, все це зменшувало вплив Темряви, поки від неї не залишилася лише фонова навіса. На своє горе, я помітив її схожість з тінню Палпатіна. Вона було ледь не однаковою.

— Обхідного шляху точно немає? — запитала Анора. 

— Ні, — відповіла Асока, дістаючи з поясу мечі. — Немає.

— Тоді ходімо, — відганяючи страх в найдальші закутки свідомості, мовив я. Думка про те, що Естель перебуває у небезпеці, допомагало як ніщо інше, хоча промінь світла, що зникав у червоному тумані попереду, краще теж не робив.

Відчуваючи намір Тано прикривати нам спини, я стис лівицею світловий меч, а у праву руку взяв ліхтарик. Поріг, який мені довелось переступити, відгороджував від зовнішнього світу місце настільки неприємне, наскільки це можливо. Архітектор, що розробив невеликий вестибюль, без сумнівів був колись у Храмі, бо побачене аж надто нагадувало його внутрішні приміщення. Єдине що, воно виявилося спаплюженим. Колони Храму, що стоять тисячоліття, тут виглядали незвично агресивно. Знизу та зверху на нас дивилися кігті-шипи, а тьмяно жовтий камінь, з якого складалися стіни, так і бажав розсипатися, але не міг. Його неначе щось стримувало.

— Готуйтеся до засідки, — похмуро мовив я, видивляючись кожен сантиметр вестибюлю та йдучи вперед. 

Далі, вже на широкому перехресті, що, наче зірка, розділялося на вісім напрямків, нашій трійці довелось зупинитися.

— Куди далі? — запитала Анора, роздивляючись кожен прохід. Покликавши Силу, я спробував зрозуміти відповідь, але марно. Темрява була непроглядна.

— Дивно взагалі, що у настільки світлій місцевості може стояти настільки темний підвал, — кинула тогрута.

— Це, скоріше, храм, — відказав я, вказуючи мечем на особливо зловісну стелю, наповнену агресивними квадратами, що виступали з неї, а також на відчинені ворота, за якими виднілася зала з великим монолітом.

— Кажу ж, підвал, — напружилась Асока, скрививши обличчя. — І жодного відчуття стилю.

— Не відволікайтесь! — крикнула Анора. — Нам треба звідси вийти, і якнайшвидше.

— Авжеж, — вирвалось з мене. — Що каже інтуїція?

— Туди, — відповіла тогрута, вказавши зброєю на один з відчинених проходів, зліва від вестибюлю. Той самий, де стояв моноліт. Тамтешня Темрява здавалася найбільш сильною. 

Знизавши плечима, я знову пішов першим, готуючись до будь-якого сценарію. Дівчата рухались позаду, не відстаючи та прикриваючи обидва боки. Наші мечі горіли, розвіюючи туман краще, ніж ліхтарик. Його я вимкнув.

Час ішов, і коли ми переступили поріг, нас почало сповільнювати. Віднині, щоб ступити навіть крок, мені доводилось прикладати неймовірні зусилля. З кожним пройденим кроком, супротив посилювався та міцнішав, поки ми не опинилися за лічені метри від моноліту. В цей момент воля нас вже майже покинула.

— Куди ти нас привела? — болісно запитала Анора, зиркаючи на напружену торгуту.

— Іншого шляху немає, — кинула вигнанка, заледве стискаючи зброю в руці. Ніби у відповідь на її слова, моноліт повільно піднявся у повітря, а потім, засяявши, випустив нову порцію червоного туману, що закрив мені очі з вухами, залишивши сліпим та глухим. Віднині жоден голос не пробивався крізь нього. Жоден, крім мерзенного шепоту, що лунав звідусіль. Його слова виявилися до болю знайомими та викликали миттєве відторгнення.

*Нвул таш. Дзвол шасот'кун (Спокій — це брехня, є тільки пристрасть). Шасот'джонту чатсатул ну тіук (З пристрастю я отримую силу). Тіукджонту чатсатул ну мідван (З силою я отримую могутність). Мідван'джонту часатсул ну аша (З могутністю я отримую перемогу). Ашаджонту котсвінот ітсу нуйак (З перемогою мої пута рвуться). Вонокш Кьясік нун (Сила звільнить мене)*, — безупинно лунало в голові. Фрази повторювалися, нескінченним потоком в’ївшись в голову. Вони обіцяли неперевершену могутність, владу, перемогу над усіма ворогами. Щоб їх отримати, я мав всього лише повернути зброю проти союзниць. Вбити їх.

При цій думці туман, що розділяв нас, розвіявся, і я побачив повні агресії погляди джедайок. Кожен тримав зброю, готуючись до битви, але десь у закутках свідомості закралася частинка Світла, що досі не дозволяла мені піддатися. Вона з’єдналася з підсвідомістю дівчат, відкривши нам можливість спротиву. 

*Нвул таш. Дзвол шасот’кун*, — продовжувало лунати в голові. Але тепер, знаходячись у синергії між собою, ми об’єднали наші прагнення, чим створили відсіч.

— Нулла пассіто — еста квес (Немає емоцій — є спокій), — почали хором вимовляти ми, відчуваючи повернення сил з кожним словом. — Нулла ірачо — еста скентаа (Немає невігластва — є знання). Нулла купідіта — еста кляріта менчо (Немає пристрастей — є безтурботність). Нуллус като — еста хатар’на (Немає хаосу — є гармонія). Нулла матіі — еста Атан Вісса (Немає смерті — є лише Велика Сила).

Наші слова, підтримані самою Ашлою, повертали ясність думок, відчуття обов’язку, та чисте, неприкрите омерзіння від того, що нас змушували зробити. Підхоплений цим імпульсом, я різко стрибнув на моноліт, та замахнувшись, розрізав його по діагоналі з таким шипінням, що всім темним храмом пронеслося важке тремтіння. Простір пронизали сотні болісних зойків, які наступної миті зникли, хоч і залишили по собі слід у душі.

Втративши джерело злої волі, туман розвіявся, темна аура зникла, і у залі на мить настала тиша. Асока, Анора, я… ми спантеличено переглядалися, поки зі зворотної від перехрестя сторони не пролунали повні відчаю та ненависті крики. 

— Невже тут ще щось живе? — видала тогрута, готуючись до бою. 

Проте, замість озброєних мечами ситхів на нас вибіг натовп оскаженілих монахів. Озброєні короткими ножами, вони налетіли на нас, мов морська хвиля. 

— Стійте! Ми джедаї! — крикнув я.

— Думаю, саме тому вони нападають, — крізь зуби сказала Анора, готуючись до бою, а наступної миті стався контакт. Першими на мене налетіли дві дівчини, що з червоними очима спробували проштрикнути мені живіт. Утім, невдало. Використавши Силу, я відскочив від них, але відразу натрапив на величезного родіанця у помаранчевому балахоні, що спробував пнути мене ногою.

— Гей, схаменіться! — кричав я, але нічого не змінилося. Ну, як нічого. Зі сторони пролунав добре знайомий мені жіночий голос, що належав настоятельці монастиря, Халдії.

— Вони при своєму розумі, лицарю Лантере, на відміну від вас, — сміючись, казала вона. — Ви заплатите за те, що скоїли, а ваші друзі на поверхні загинуть. Їм буде не до вашого зникнення.

— Ах ти мерзенна скотино! — крикнула Анора. Відбившись кулаком від надто наполегливого юнака, вона кинулася на міріаланку, але Тано вчасно схопила її за комір, одночасно розрізаючи чергового ножа мечем.

— Не лізь, — коротко наказала вигнанка, та зустрівшись зі мною поглядом, передала свій намір. Роззброїти усіх, а потім допитати Халдію.

Ми почали контратакувати. Ухиляючись від випадів монахів, я різав їхню зброю, а їх відкидав в сторони телекінезом. Проте вони поверталися. Сповнені жахливої жаги вбивства, молоді служники чіплялися за мене зубами,  поки Анора, не втративши рівновагу від навали, не проїхалася мечем по надто агресивному юнаку. Нещасний навіть не встиг схлипнути, коли синє світлове лезо розрізало його навпіл. В цей момент зупинилося все: ми, монахи, Халдія.

— Вибачте, — тихо сказала Анора, але дарма. Наповнені Темною стороною Сили, культисти запалали справжнім вогнем люті. Віднині вони, більше себе не жаліючи, намагалися закидати нас масою, і за лічені секунди бій перетворився на бійню. 

Махаючи мечем з абсолютною концентрацією, я нищив ворогів одного за одним. Протикав, рубав, відкидав телекінезом. А вони лізли й лізли, поки не скінчилися. В цей довгоочікуваний момент настала тиша. Втім, минуло ще кілька хвилин, поки ми не оклигали. Халдія, монахи, всі загинули. Ніхто навіть не спробував зберегти своє життя.

Спочатку я пройшовся над тілами, намагаючись осягнути те, що сталося. Потім переглянувся з не менш розгубленою Асокою. А далі подивився на Анору, згадавши, ми тут що взагалі робимо.

— Вперед! — вирвалось з мене. Наступної миті ми рвонули за моноліт, звідки вибігли монахи, та опинилися на вузьких сходах, що невпинно вели нагору. Їхній матеріал нагадував використану для монастиря цеглу, хоча сама конструкція шахти досі зберігала ситську агресивність. 

Але ми бігли, піднімалися. Мене несло вперед бажання врятувати колег, вберегти Естель. Вона мені довірилась, майже прийняла мій життєвий шлях, а я залишив її зі зрадником!

Тим, часом, висота невпинно росла, і коли мені здалося, що це триватиме нескінченно довго, сходи скінчилися. 

Опинившись у невідомому круговому приміщенні, я огледівся по сторонах, поки союзниці приєднувалися до мене. Анора відразу почала пошуки виходу, але Тано зацікавили написи на стіні.

— Де ми? — здивовано запитав я.

— Судячи з того, що тут зображено, в самому серці монастиря, — відповіла Асока, звузивши очі. — Чуєш?

— Що… — встиг видати я, перш, ніж прислухався. Зверху, за стелею, лунали чиїсь голоси, беручи участь у жвавому обговоренні. Надто нерозбірливому, але зрозумілому. Це був саміт, що почався без нас.

— Їх треба попередити, — сказав я, ходячи колами та дивлячись угору. Пробігши поглядом по стіні, Тано спробувала знайти вихід, але її випередили.

— Ні! — крикнула Анора, зіскаливши зуби. — У нас немає часу!

Та активувавши меча, пустила його телекінезом у стелю та пробила її наскрізь. Зверху відразу пролунали здивовані вигуки, але дівчина не зупинялася. Махнувши рукою, вона змусила зброю створити нам прохід. З різким шипінням світловий клинок виконав коло, і наступної миті широченна плита впала на підлогу. 

Не чекаючи, поки хтось зверху відреагує, я став під дірою, та пустивши Силу крізь ноги, стрибнув. За мить підлога опинилася знизу. Оминула мене і стеля.

Зміна оточення з темної ситхської аури на суцільну джедайську вдарило в очі. Все здавалося неправильним, награним, мов ілюзія. Я беззаперечно стояв серед десятків джедаїв, у світлій залі, з якої виднілася нічна темрява, що панувала за вікнами. Через секунду вискочила Асока, тримаючи в руках вимкнену зброю.

— Шаде? Що відбувається? — пролунав здивований голос майстра Рата, що стояв в центрі зали, за лічені метри від мене.

— У нас погані новини, — похмуро мовив я, знайшовши поглядом Варана. Безтурботного, спокійного Варана, що стояв біля Естель. Склавши руки на грудях, вона запитально роздивлялася мене, піднявши брови. Від її погляду мені в голові запаморочилось, а крик застряг у горлі.

— Шаде! Поясни! — наказав Самус Рат, підійшовши до мене, та поклавши руку на плече.

— Нас здали, — відповіла за мене Асока.

— Не розумію, — здивувався майстер. — Хто міг таке зробити?

В цей момент, перервавши його, знизу стрибнула Анора. Миттєво пробігши поглядом по натовпу, вона активувала світлового меча та вказала рівно на Варана.

— Він.

Зала завмерла. Припинилися усі розмови, що ще тривали. Одягнені хто як, втікачі-джедаї всі як один подивилися на здивованого зрадника.

— Це якась нісенітниця, — сказав він. — Аноро, як ти…

— Вижила, так. Незважаючи на всі твої спроби вбити мене, — кинула дівчина, продемонструвавши зраднику шрам на все горло. Зала наповнилась підозрами та недовірою, і єдина, хто не пірнув у сумніви, виявилася Естель. Вихопивши бластер, вона приставила його до голови мого колишнього кращого друга.

Побачене викликало жар у легенях. Здавалося, що настав кінець світу. Джедаї розступилися від Варана, хапаючи поки ще вимкнену зброю.

— Прошу всіх зберігати спокій! — крикнув майстер Рат. — Варане, я вимагаю пояснень.

Намагаючись не зиркати на холодний погляд готової до скоєння вбивства Естель, лицар увібрав повітря в легені. Поява Джоура тільки посилила його хвилювання, бо селкат жестом висловив підтримку мандалорці.

— Я… я вважав її загибою.

— Як ти міг?! — горів я, розставивши руки.

В цей момент мені хотілося стрибнути через всю залу та особисто дати йому по голові. Кров кипіла настільки, що довелося витрачати енергію для заспокоєння.

— Як тобі вдалося пройти через печери? — запитала Намір’Нал, зупинившись перед зрадником. — Тільки адепт Ашли може знайти вихід.

— Насправді, ні, — озвався я, не відводячи погляду від очей колишнього друга. — Під нами розташований стародавній храм ситхів. Монахи його обслуговували.

— Що?! — пролунало залою. 

— А як же аура Світлої сторони, що оточує це місце? — розгублено запитав Рат. — Я був певен…

— Це ілюзія, майстре. Щоб ніхто ніколи не знайшов це місце та його таємниці, — болісно вирвалось з мене. В цей момент у вусі завібрувала комбусина, і звідти пролунав стурбований голос Шейн.

“Говорить Рейдер”, — сказала вона. — “У систему увійшов “Венатор” з імперськими позивними”.

Завмерши від почутого, я стиснув меча, і вже збирався повідомити новину, коли Силою пролетіла тривога. Повернувши голову вліво, до джерела, я побачив, як майстер Самус Рат, колишній голова Ради першого знання, підносить палець до вуха.

Цієї миті моє багатостраждальне серце підскочило від рівня зради. Людина, яка була другом моєму вчителю. Людина, що вважалася спеціалістом з боротьби проти Темної сторони, зрадила нас!

— Ані руш! — заволав я, активуючи меча та спрямовуючи його мерехтливе вістря до шиї Рата. — Якщо відповісте, залишитесь без голови!

— Що тут відбувається?! — озвався хтось з лицарів, поки Анора з Асокою повільно оточували колишнього майстра, а Естель, чиї наміри читалися аж надто легко, готувалася пустити заряд в голову Варану. 

— Це було пасткою від самого початку, чи не так? — запитав Джоур, пильно вдивляючись в кожне обличчя навколо себе. Зневіра, підозри… ось, що охопило нас усіх цієї миті. Я пильно вдивлявся в спокійне лице Рата, але пропустив мить, коли він різко кивнув.

І світ запалав. Спочатку Варан, вдаривши ліктем Естель у живіт, дістав меча, та активувавши синє лезо, замахнувся на неї. Потім Джоур відреагував та вчасно заблокував удар своєю зброєю, врятувавши їй життя. Намір’Нал, несподівано повернувши собі всі сили, спробувала вирубити секата, але він зумів ухилитися. 

А далі вся зала засяяла від світлових мечей. Крики та зойки наповнили її, коли зрадники прийнялися вбивати вчорашніх друзів ударами в спини. На моїх очах молодий падаван відрізав голову своєму вчителю, хоча ще годину тому обоє раділи зустрічі після розставання. Настав хаос.

Єдина, хто продовжував нерухомо стояти, незважаючи на ураганні бої — це Асока. Вона заплющила очі та підняла лице догори, а Сила навколо неї вже бурлила. Здавалося, ніби вона хоче, щоб сяйво її аури розповсюдилось якнайдалі.

За лічені секунди смертей стало настільки багато, що я згадав події катастрофічної ночі у Храмі. Стільки зради мої очі ще не бачили. Вона скувала мої рухи, дозволила Рату дістати меча та активувати його червоне лезо.

Спрацювали рефлекси, повернувши мене до реальності, що дозволило вчасно заблокувати його випад. В цей момент звуки повернулися до моїх вух, а з горла вилетів крик, повний відчаю та горя.

— Зрадни-и-ик! — протяжно крикнув я, миттєво стаючи в стійку Шиєн.

Без упину озираючись на Естель, що лежала на підлозі з рукою на животі, я не міг повноцінно боротися з набагато досвідченішим Ратом. Ламаючи мою стійку та успішно дезорієнтуючи мене, він закінчив би дуель тут і зараз, якби не Асока. Вирвавшись з медитації, вона змусила Рата вести бій з нею, чим дала мені шанс рвонути до Естель крізь запеклу битву.

Біжучи між спалахами світлових мечів, я ледь не перечепився через зрадника, що став на моєму шляху. Використовуючи хірургічно точний Німан, він майстерно підлаштовувався до моїх агресивних атак. Мені доводилось прикладати максимальні зусилля, щоб не зменшувати тиск, але це допомагало недовго. Надсилаючи мені повні злого тріумфу усмішки, чорношкірий інквізитор вимотував моє тіло, і врешті провів дві стрімкі контратаки, що вивели мене з рівноваги. Не дивно, враховуючи, що три місяці тому я був падаваном.

Тут би й настав кінець моїй історії, але за мить до фатального удару грудну клітину зрадника пробило зелене світлове вістря. Колишній джедай захрипів, його очі закотилися, і вже за секунду мертве тіло безвольно повалилося на підлогу. Мій рятівник, лицар-родіанець, встиг лише кивнути мені, бо майже відразу його допомога знадобилася іншим нашим братам та сестрам.

Цього акту братерства мені виявилося достатньо, щоб дістатися до Естель. Вона лежала, кривлячи лице, а її погляд бігав між мною та Джоуром, що з останніх сил не давав Варану та Намір’Нал дістатися до нас.

— Все буде добре, Есті, — тремтячим голосом прошепотів я.

— Дай мені… хвилинку, — прохрипіла вона, беручи мене за руку. З моїх очей потекли сльози, а всередині запалала лють. 

— Лежи, бо проти них ти не маєш шансів, — вимовив я, вмикаючи комбусину. — Рейдере, потрібна негайна евакуація!

“Чекайте, ми досі намагаємось прорватися!”, — відповів Сід.

"Немає емоцій — є спокій. Немає невігластва — є знання. Немає пристрастей — є безтурботність. Немає хаосу — є гармонія. Немає смерті — є Сила", — подумки повторив я, стаючи на ноги, та знову активував меча. В цей момент Джоур пропустив удар від Намір’Нал, але мені вдалось відхилити її наступний удар.

— Як справи зі здоров’ям? — холодно запитав я, з розгону замахуючись на неї. У відповідь жінка стисла зуби, та перейшовши на захисну Соресу, прийнялася парувати кожен мій випад. Коли удар йшов зліва, колишня лицарка ухилялася та відводила його в сторону. Коли справа — з легкістю ставила блок. Випади знизу та зверху теж не мали сенсу, поки переді мною, раптом, не опинився Варан. 

В момент зміни опонента я зрозумів, що ми з Джоуром випадково помінялись противниками. Тепер він знову вимотував Намір’Нал блискавичним Атару, змушуючи її невпинно відступати з ненавистю в очах.

Мені, в свою чергу, випало боротися зі своїм кращим другом. Його безжальний Джем Со, підвид Шиєну, не давав нікому з нас права на помилку. Борючись за своє життя, ми крутилися на місці, відступали, наступали. Наша улюблена форма бою на світлових мечах завжди славилася своїм покладанням на фізичну силу та агресію, за що її не дуже полюбляють в Ордені.

— Припини це, Варе! — благав я, ледве ухилившись від чергового стрімкого удару. Меч Варана пройшов в лічених міліметрах від голови, і тільки вчасний контрудар у його торс врятував мене від смерті. За мить ми вступили у клінч, коли наші клинки врізалися один в одного. Спалах від контакту освітив наші обличчя.

— Благай про милосердя, — ненависно мовив він. Ми відірвалися, і юнак знову атакував, виконавши покрокові удари зліва та зверху. Наповнена криками та зойками зала раптом осяяла, і відволікшись на мить від бою, я помітив, як Асока заледве чинить опір Ратові, а Анора…

Бідолашна падаванка зі сльозами в очах спостерігала за нашим двобоєм. Я хотів крикнути їй, щоб тікала, але не встиг, бо поєдинок поновився. Свою секундну слабкість мій кращий друг компенсував неймовірною агресією та активним використанням Темної сторони.

— Що з тобою не так?! — крикнув я, ледве відбиваючись від його неймовірно стрімких випадів. 

— Зі мною, — почав він, вдаривши перший раз та збивши мне з рівноваги. — Все, — продовжив інквізитор, гупаючи ногою в коліно, що фактично паралізувало мене від болю. — Добре!

Не втримавшись, та відчуваючи страшний біль, я важко впав на підлогу, торкнувшись щокою її холодної поверхні. Меч відлетів в сторону, залишивши мене беззахисним. Сповнений тріумфу, Варан направив вістря мені поміж очей.

Що ж, завжди важко уявити собі зраду близької людини. Ми живемо разом, розділяємо ті ж труднощі… А коли стається час Ч, рішення приймається одразу. Спочатку все тіло наповнює холод. Потім горло починає давити на всю шию, а далі ти вже летиш назустріч долі.

Людиною, що змогла прийняти це рішення, виявилася Анора. З шаленим криком вона налетіла на Варана, та скориставшись його здивуванням, проштрикнула нашому кращому другу серце.

Ті кілька секунд, за які його руки опустилися, а меч впав на підлогу, я не міг повірити у побачене. Наша трійця познайомилася ще в яслях. Ми разом тренувалися, їли, жартували, ходили на лекції… А тепер все це неначе вирізали. Варан помер, не знайшовши каяття. Його падша душа злилася зі Силою. Назавжди.

— Ва… — заплакавши, вичавила з себе Анора. Опустивши меча, вона впала на коліна перед тілом колишнього джедая. 

*Піднімися*, — пролунав голос майстра Лангара. Він вирвав мене з небезпечної апатії, змусивши стати на ноги та поглянути на хід бою у залі саміту. 

Як виявилося, наша поява призвела до того, що більшість джедаїв були готові до зради. Перебуваючи в меншості, інквізитори тепер активно здавали позиції. На моїх очах Джоур, скориставшись допомогою двох падаванів, обезголовив Намір’Нал, а Асока притисла Рата, змушеного боротися з чотирма супротивниками.

Це мало припинитися.

Зібравшись з духом, я пройшовся через половину зали, та спіймавши момент, коли колишній голова Ради першого знання виявився найбільш вразливим, рубонув по його руці. Захоплений зненацька, падший майстер не встиг відреагувати. Його кінцівка разом з мечем впала на підлогу, а з рота вирвався страшний крик.

А вже наступної миті Асока вдарила руків’ям по його волохатій голові. Зітхнувши, він впав, і більше не рухався.

Помітивши поразку лідера, зрадники остаточно розгубилися. Деякі, не бажаючи потрапити у полон, вчинили самогубство, а четверо, що спробували втекти, були зарубані.

Бій закінчився, протривавши лічені хвилини. Я ходив між мертвими та уцілілими, сумно роздивляючись обличчя, що більше ніколи не рухатимуться. Майстри, лицарі, падавани… З сорока п’яти учасників саміту загинули двадцять один. З тих, кому пощастило дихати, восьмеро важкопоранені. Всі інші стояли на ногах, але вогнику життя в їхніх очах майже не відчувалося. 

Врешті, зупинившись біля Анори, на руках якої лежав мертвий Варан, я сів поруч та торкнувся її плеча. 

— Все сталося надто швидко, — мовила вона, поглянувши на мене вбивчо-болісним поглядом. — Надто…

— Сподіваюся, його зрада не була добровільною, — повільно сказав я. — Тут краще не затримуватись. Забери його меч, і ходімо.

А потім, увімкнувши комбусину, я увімкнув частоту.

— Рейдер, прийом.

“Нашому спуску перешкоджають винищувачі”, — напружено повідомила Шейн. — “Екіпаж занадто малий. Якщо не знаєш, чим допомогти, не відволікай”.

— Зрозумів.

В цей момент, поглянувши на лицарів, що ще дихали, я підвівся на ноги.

— Брати, сестри, — почав я. — Мій корабель намагається прорватися до поверхні, але імперці перешкоджають йому. Будьте певні — незабаром на нас полетить десант. Якщо у когось є ідеї… 

— Є, — озвався джедай-родіанець, що врятував мене під час бою. — Я прилетів на своєму винищувачі.

— Тільки ти один?

У відповідь майже всі вцілілі підняли руки, подарувавши мені надію.

— Зв’яжіться зі своїми астромехами. Хай летять сюди та підбирають вас. Без підтримки винищувачів нам немає спасіння, — наказав я, відчувши раптом, як мене щільно обійняли зі спини. Спітнілі руки з білими рукавами зімкнулися, а повільне, рівне дихання вперлося в плече.

— Есті?

— Вибач, що дозволила себе вирубити, — видала мандалорка.

— Варан був надто тренованим для тебе, — відказав я.

— Це більше не повториться, — пообіцяла вона, та відпустивши мене, видихнула. В цей час джедаї, не задіяні в допомозі пораненим, вже вибігли у коридор. Через хвилину в небі з’явилося ревіння йонних двигунів легких винищувачів Ордену, тож ми мали поспішати.

— Забирайте поранених та світлові мечі! Бігом на площу! — закричав я, підхоплюючи напівпритомну падаванку, що втратила у бою руку. — Скоріше!

Коли біжиш світлими коридорами, з яких ледве видніється природна темрява… коли на руках людина, чиє життя висить на волосині… Починаєш по-іншому дивитися на цей світ. Позбавлений кращого друга, я відчував всередині себе порожнечу, що росла кожної миті, і тільки довгі тренування не давали їй розійтися всією душею. 

Та ось, останній коридор залишився позаду. Закручені колони розступилися, і наді мною з’явилося відкрите, всіяне зірками, небо. Чисте повітря розвіяло моє роздмухане волосся, вдаривши у спітніле обличчя. Втома від протистояння з Темрявою дала про себе знати.

— Рухайтесь, швидше! — гукнув я, та раптом відчув зі сторони пораненої сплеск болю. Ледве дихаючи, вона відкрила очі, але швидко знепритомніла. Не вміючи зцілювати, я міг лише сумно дивитися на неї, благаючи Силу про милосердя.

Тим часом, сюди один за одним почали прилітати винищувачі Ета-2 “Актіс”. Використовувані Орденом під час пізніх етапів Війни клонів, вони зарекомендували себе як чудові кораблі ближнього бою. Нині від них залежали наші життя.

Один за одним злітали вони у небеса, поки звідти ж з’являлися перші ланки імперських кораблів. Спочатку, ледь не збивши останнього “актіса”, прилетіли V-крили, ревучи здвоєними іонними двигунами. Потім до нас дісталися канонерки ЛААТ, змусивши вцілілих сховатися в будинках. 

Проте наші не підвели. Поки я безпомічно стояв з падаванкою в руках, ескадрилья Ета-2 всіма силами намагалася нас прикрити. За відсутності кількісної переваги ворогів, яку мені довелося відчути на Корусанті, вони вправно збивали одного імперця за другим. Командувала ними Асока, чий винищувач прибув одним з перших. 

Зі знайомих мені джедаїв поруч я впізнав лише Джоура, що тримався за пошкоджену ногу. Анора ж прийшла не відразу. Почервонілими очима вона ще довго дивилася в сторону храму, але врешті взяла себе в руки.

“Говорить Рейдер, наближаємось до вас”, — повідомив Сід, а вже за мить трійка ЛААТів, що вже заходила для обстрілу, сама опинилася під ним, коли десятки синіх зарядів розірвали їх на шматки. 

Минуло кілька секунд, і над нами, різко загальмувавши, зупинився величезний стометровий фрегат типу “Консульський”.

Зависнувши над нами, “Рейдер” відкрив бокові шлюзи, розташовані перед плавником. В одному з них з’явилася тонка дівоча фігура. Вона махнула нам, а в бусині з’явився її голос.

“Не стійте стовпом! Часу обмаль!”, — вигукнула Шейн. Не минуло й кількох секунд, як вцілілі джедаї вискочили на площу та прийнялися застрибувати на корабель, одночасно допомагаючи пораненим дістатися туди. Спіймавши вдалу мить, я пожбурив непритомну падаванку вверх, де її підхопили, а потім стрибнув і сам, за секунду опинившись на трапі. Тут мене зустріли вже знайомі обличчя, викликавши полегшення в легенях.

— Нарешті! — вигукнула Шейн, але всі інші її слова загубилися серед шуму двигунів. Так чи інакше, а як тільки останній член Ордену опинився на борту, ми забігли всередину та зачинили обидва шлюзи. 

Сірі, знайомі відсіки та каюти подарували мені трохи впевненості, тож схопивши Естель за руку, і переглянувшись з подругою-джедайкою, я кинувся повз напівживих колег до носового турболіфту. 

Зауважуючи по дорозі, як влаштовуються потерпілі, я не спинявся ні на мить, поки наша трійця не опинилася в ліфтовій кабінці, що за лічені секунди доставила нас до командної палуби. 

— Ось і ви! — побачивши нас, кинув Марот. Перегородка позаду зачинилася, а я підбіг до лівого крісла пілота та поспіхом сів на нього. Шейн вмостилася справа.

— Сіде, з’єднай нас з частотою ескадрильї, — наказав я, поки подруга хапала штурвал.

— Гаразд, йдемо на зліт, — повідомила вона, а десь на фоні запищав астромех.

— Р1 все зробив, — доповів Марот. В цей момент у вухах з’явилися активні переговори пілотів-джедаїв, що вели нескінченний бій.

— Усім винищувачам, говорить Рейдер. Готуйтеся до прориву на орбіту. З’єднайтесь зі своїми гіперкільцями заздалегідь, — промовив я.

“Прийняла. Врахуйте, що невдовзі до нас має надійти підкріплення”, — кинула Асока.

— Помолімося, щоб воно встигло, — вирвалось з мене. Відчувши, як двигуни набрали тягу, Шейн задерла корабельного носа та увімкнула повний форсаж. Тяга виявилась раптовою, як і перевантаження, яке штовхнуло нас у крісла.

— Висота — п’ять тисяч, — повідомила джедайка, поки я озирався назад, щоб впевнитись, чи все гаразд у Естель. Зауваживши, що вона уважно спостерігає за сенсорами, я видихнув та повернувся до свого терміналу. 

— Думаю, нам треба стрибати у міжзоряний. Звідти ще перельотів шість, і тільки потім на Дантуїн.

— Згодна, — кинула Шейн, не відриваючись від польоту. — Висота — десять тисяч.

— Розраховую координати.

В цей момент голос подала мандалорка, чия інтонація була зовсім не заспокійливою.

— “Венатор” взяв курс на перехоплення!

— Стеж за ним! — синхронно вигукнули ми. Висота невпинно росла, і вже за хвилину перед нами виник клиноподібний зоряний руйнівник, чий повністю сірий корпус так і просився отримати повний турболазерний залп.

“Говорить Асока”, — озвалася Тано. Цього разу її голос лунав всією кабіною. — “Наші гіперкільця знищені, але мій гіперпросторовий приймач отримує координати точки виходу підкріплення”.

— Передавай їх, — машинально вирвалося з мене.

“У мене інша ідея”, — відказала тогрута-вигнанка. — “Треба заманити ворога у… цей сектор”.

На моєму терміналі з'явилася тривимірна мапа з точним положенням місця, де має бути імперський корабель.

— Слушно. Шейн, веди нас туди. Сіде, зроби залп торпедами у “Венатор”. Хай розізляться.

— У нас їх всього десять, — недовірливо заперечив детектив.

— Випускай всі. Виживання важливіше боєзапасу, — кинула джедайка.

— Виконую, — без особливого ентузіазму доповів Марот. Корпус затрясся, сповіщаючи про повний торпедний залп. Одночасно Шейн змінила курс та направила нас прямісінько до місця прибуття допомоги. 

Спостерігаючи за тим, як нас з обох сторін супроводжують “актіси”, я полегшено видихнув, але напруження поки нікуди не зникло. 

— Крейсер випустив контрміри. Всі торпеди збиті, — доповів Марот Сід. — Вони розвертаються в нашу сторону, готуються брати на абордаж.

— Краще би їм не відставати, — кинула Естель. — На сенсорах з’явились дві винищувальні ескадрильї. Вони тільки що покинули ангар.

— Асоко, прикривай, — наказав я та поглянув на мапу. До цілі залишалося двісті кілометрів, і відстань невпинно зменшувалася. Щити ревіли від напруження, коли залпи руйнівника торкалися їх. Джедаї-пілоти перегукувалися між собою .намагаючись прикрити фрегат.

Та коли “Рейдер”, нарешті, дістався цілі, нічого не сталося. На початку.

— Асоко, де підкріплення? — нетерпляче запитала Шейн. — Імперці на місці!

Цієї миті нам довелось розвернутися, щоб не натрапити на зграю V-крилів, але через це ми пропустили момент прибуття величезного кілометрового “Венатора”, що палив з усіх турболазерів. Якби не джедайські навички Шейн, нас би вже давно знищили.

— Асоко! — вигукнув я, стискаючи штурвал.

Не встигли ми вимовити ще бодай слово, як з гіперпростору позаду імперців вискочив ще один зоряний руйнівник. Республіканські розпізнавальні знаки, потрощена закінцівка, що отримала пошкодження ще в день Катастрофи.

— Що це… таке? — здивовано видала Естель, зауважуючи мою широченну посмішку.

— Якщо мені не підводить пам'ять та логіка, це “Визволитель”. Особистий корабель майстра Коти, — задоволено промовив я. Цієї миті “Венатор” відкрив вогонь, вицілюючи досвітлові двигуни імперського руйнівника.

“Увага всім кораблям Ордену, говорить Рам Кота. Ми готові прийняти вас”, — пролунало на всіх частотах.

— Говорить Рейдер, просимо коди стикування, — озвався я. За секунду Р1 радісно запищав, а на лиці Шейн з’явився вираз довгоочікуваного тріумфу. Розігнавшись, вона повела нас прямісінько до “Визволителя”, що якраз розстріляв обидва містка імперського руйнівника, і тепер розвертався, готуючись до гіперстрибка.

“Рейдер, це Асока”, — мовила Тано. — “Побачимось на кораблі”.

— Прийнято, — підтвердив я, відкинувшись на кріслі та спостерігаючи за наближенням до великого нижнього ангару, де на нас вже чекали магнітні фіксатори. Проте минуло ще кілька хвилин перед тим, як Шейн зупинила всі наші рухи відносно крейсера.

Але тоді, коли ми вже збиралися увімкнути вертикальні стабілізатори, щоб залетіти у “Визволитель”, гучно озвалася Естель.

— Справа від нас на -20 градусів виходить флот!

Затамувавши подих, я відразу поглянув за скло. Якраз вчасно, щоб побачити появу трьох кораблів лінійного типу. Два “Венатори” і один, набагато більший, “Імперський”. З його містка на нас полетіла чиясь особливо темна увага. І це був далеко не Скайвокер.

Не гаючи жодної миті, вони відразу відкрили вогонь по “Визволителю”, змушуючи його щити стогнати від перенапруження. Нам теж дісталося, через що корпус дрижав, мов скажений.

— Шейн, швидко вверх! — крикнув я, і дівчина, з усіх сил вдаривши у педаль, спричинила різкий поштовх. Фрегат настільки необережно влетів до нижнього ангару “Венатора” Коти, що в момент контакту нас підкинуло вверх.

— Фіксатори увімкнені! — повідомила Шейн. Гравітація стабілізувалася, і вперше за тривалий час фрегат більше не тремтів. Відтепер перед носом “Рейдера” більше не виднівся космос. Замість нього на нас з диспетчерського пункту дивилися радісні офіцери Республіки.

“Прийнято”, — пролунав спокійний голос майстра Коти. — “Переходимо до гіперстрибка!”.

Наступної миті простір під кораблем розплився, а короткий спалах сповістив про наше остаточне спасіння.

* * *

Через кілька хвилин, після нетривалої процедури фіксації фрегату, ми отримали запрошення на борт “Визволителя”. Наша подорож від містка до шлюзу зайняла досить багато часу, враховуючи необхідність перемовитись кількома словами з уцілілими джедаями. Кожен дякував, підтримував нас, або приставав до процесії, якщо рани дозволяли. 

Шлюз зустрів нас у бурхливому гамірі. З крейсера невпинно прибували польові медики та лицарі, обличчя яких я бачив вперше. Вони надавали пораненим першу допомогу, а тих, хто не міг йти, клали на антигравітаційні носилки. Здавалося, ніби я потрапив до фантастичної казки, але Сила підказувала, що це сама реальність.

Переглянувшись з супутниками, я рушив далі. Оминув перехрестя, та зупинився біля порогу шлюзу, за яким, мов почесна варта, стояли четверо солдатів у повоєнних обладунках. Побачивши нас, вони миттєво стали струнко та кинули салют, що остаточно розтопило мене. Тут не треба ховатися, змінювати ім'я. Тут можна бути тим, ким ти є.

Як тільки ми ступили на борт крейсера, на іншому кінці прямокутного коридору з'явилася висока сива фігура, що без особливих церемоній підійшла до нас. Суворе лице, потертий бойовий обланок поверх джедайської роби… З захватом у душі я виявив, що стою перед легендою.

— Майстре Кото, — захоплено вирвалось з мене. 

— Долетів ти, нарешті, Лантере, — з сумом у голосі промовив Кота. Наші погляди зустрілися, і не встиг я вимовити ще бодай слово, як він продовжив. — Відчуваю, тобі є, що розповісти.

— Безумовно.

Цієї миті до голови повернутися забуті мрії про нове об’єднання джедаїв. Союз Корусанту та “Визволителя”.

Тим часом, майстер привітався з усіма іншими. Він схилявся над пораненими та тиснув руки вцілілим, а потім запросив нас за собою. Але не встиг я ступити навіть крок, як мою руку хтось схопив. Нерівне дихання, крихта хвилювання, і особистість цієї людини відкрилася мені.

— Зачекай хвильку, — прошепотіла Есті. Зітхнувши, я зупинився та глянув на неї. В очі кинулися рожеві щоки, погляд, що бігав, намагаючись не фокусуватися на мені, та легке кусання губи. Все це формувало картину, від якої годі було відвернутися. Вона заворожувала, ускладнювала дихання, змушувала серце битися частіше.

Дочекавшись, поки процесія зникне за найближчим поворотом, Ест стала до мене впритул та ніжно обхопила руками. 

"Немає пристрасті, є безтурботність. Немає пристрасті, є безтурботність!", — тривожно кричав мозок, поки тіло його анітрохи не слухалось. В якусь мить проблиск свідомості вирвався з туману почуттів, але істину, яку він приніс з собою, я відкинути не зміг.

— Я люблю тебе, — пошепки вирвалось з мене. Притиснувши одне до одного в повільних, але міцних обіймах, ми наблизили наші лиця до небезпечної відстані. До голови вдерлися думки про батьків, про їхній вибір. Про вибір Шейн. Про суворі правила Ордену. Але, врешті, все відійшло на задній план. Настав час нам змінитися.

Мить зволікання минула, і між нами стався довгоочікуваний поцілунок. Вир почуттів закрутився, завертівся, та забрав з собою всі проблеми світу.

Залишилися лише ми.