Work Text:
«Говорять, що віверна та
Давно вже мертвою була.
Та як кохання те спинить,
Коли воно в трусах горить?..»
Біля голови як завжди зібрався невеликий натовп з місцевих і туристів. Хтось з ентузіазмом пояснював своїм друзям, де саме в черепі заховані приводи і динаміки, але більшість просто зацікавлено слухали. Зазвичай, як і сьогодні, голова співала сатиричні памфлети про якісь фігури сивої давнини, але навряд-чи публіка так любила б її, якби це було все.
Іноді голова коментувала сучасні події, особливо найбільш резонансні чи ті, навколо яких точилося багато пліток. А часом, особливо в дощові дні, ставала незвично меланхолійною, і співала сумні балади чи розповідала про історії кохання. Але найцікавішим було те, як голова взаємодіяла з аудиторією. Наприклад, пояснювала, як саме князь розпорядився віверною, коли вона протухла настільки, що ані істинне кохання, ані типові для палацу аромати сандалу і позавчорашньої сечі вже не могли перебити запах (а фортецю якраз вороги штурмували). Чи виконувала на біс особливо соковиті моменти.
Звісно ж, всі знали історію про Барда, якого в Середині Віки Бургомістр стратив за занадто гострий язик і насадив його голову на палю, але якому навіть так не зміг закрити рота. Але також усі знали, що це лише стара байки, яку вирішили втілити в життя хлопці з місцевої радіостанції, на втіху місцевим і для приваблення туристів… Чи не так?
…Бургомістр навряд чи розумів, що робив, коли промовив слова Вищої Клятви, обіцяючи язикатому Барду, що його голова залишиться насадженою на палю перед міською брамою до Другого Пришестя, аби вічно нагадувати митцям про важливість поваги до влади. Чи розумів сам Бард, що робив, коли промовив слова тієї ж Клятви, обіцяючи Бургомістру, що той ніколи не змусить його замовкнути, що б міський майстер не підготував для нього у підвалах ратуші? Він і сам не був певен. Принаймні, він знав про силу тих слів, що промовив. Ніхто не може порушити Вищу Клятву, і ніщо не може завадити їй бути виконаною. Ані смерть, ані закони фізики.
Бард не замовк ані коли йому врізали язика, ані коли його голову насадили на палю, ані сотні років потому, коли від нього давно вже лишився один тільки череп. Палю з головою не змогли відірвати від брами десять найкращих волів, а коли перенесли саму міську браму, голова загадковим чином опинилася на новому місці, на палі біля воріт. Ні молотки, ні кулі, ні ракети не мали силу не те, що пошкодити голову, а навіть зсунути її з законного місця.
Він завжди казав, що творив, аби донести до людей правду, але ніколи не був повністю щирим. Як митець, він творив, щоб знайти безсмертя – в історії, в легендах, в народній пам'яті. Замість цього, він знайшов його у вигляді відрубаної голови посеред міста. Не зовсім те, до чого він прагнув, але – маємо що маємо.