Work Text:
За всі роки, що вони товаришують, Майк ніяк не може збагнути, чому Вілл вирішує саме от зараз раптом зацікавитися дівчатами. Той завжди трохи відставав у дорослішанні, чіплявся за їхнє дитинство сильніше, ніж будь-хто з їх друзів. Майк думав, що це був його спосіб триматися за те, що було до того, як усе пішло шкереберть. Але тепер, коли їхнє рідне містечко розірване навпіл велетенськими червоними тріщинами посеред вулиць і заповнене воротами в клятий інший вимір, Вілл вирішує, що це ну просто ідеальний час, щоб піти на побачення.
— Ти зустрів її… у вбиральні? — розгублено повторює Майк, намагаючись скласти думки докупи.
— Скільки ще разів мені треба це повторити, Майк? Так. Вона випадково зайшла в чоловічу вбиральню. Я мив руки, вона зніяковіла, і ми почали розмовляти.
— Про що?
— Ти мені допомагатимеш чи як? — Вілл кидає купу светрів йому на коліна і знову береться ритися в майковій шафі. Майк, сидячи на ліжку, недбало скидає одяг на підлогу.
Відтоді, як вони повернулися до Гокінса, Вілл живе в підвалі Майка, а оскільки майже весь його одяг залишився в Ленорі, коли трапляється щось «особливе», він позичає речі в Майка. Що відбувається очевидно нечасто — у них тут апокаліпсис, як-не-як.
— Чуваче, тобі конче необхідно розібрати весь цей мотлох. Більшість з речей тут вже навіть на тебе не налазять, — каже Вілл, витягуючи одну з майкових смугастих сорочок. Майк носив її безперервно минулого літа і досі не може з нею розлучитися. Можливо, він теж по-своєму чіпляється за минуле.
— Так, так… То про що ви говорили?
— Ну, в неї йшла кров, це й стало приводом для розмови. Порізалася папером, коли сортувала форми для волонтерів. Ти, мабуть, бачив її в спортзалі, це одна з тих дівчат, що вранці роздають розклади.
Майк намагається пригадати хоч якісь обличчя зі школи, але мозок застрягає вже на самій спробі уявити, як це все могло статися. Вілл міг би сказати, що побачив примару у вбиральні, і це було би більш правдоподібно.
Щось у всій цій історії не дає йому спокою. Щось настирливо й дратуюче шкребеться десь всередині нього. Звісно, Лукас, Дастін і сам Майк уже мали дівчат, нічого дивного. Але десь глибоко в ньому дотепер сиділа думка, що Вілл не зміниться так, як вони. Що він ніколи не полюбить дівчат так само. І тепер, коли Майк про це думає, йому здається абсолютною дурістю те, що він взагалі у цьому сумнівався. Зрозуміло ж, що Вілл не залишиться дитиною вічно. Як і всі вони, він дорослішає.
— Окей, то що було далі?
— Я допоміг їй змити кров.
— Ух ти! Оце романтика.
Вілл закочує очі.
— Ага. О, ця ніби підходить.
Вілл перевдягався вже тричі, і це теж дивує Майка. Вілл ніколи особливо не переймався своїм зовнішнім виглядом, то чому почав зараз? Тим паче він говорить про побачення так, ніби це пусте діло, щось буденне, ніби робив це вже купу разів. Коли Вілл стягує футболку, Майк помічає, що плечі його друга стали ширшими. Це правда, Вілл змінився. Усі вони змінилися. З якого взагалі дива Майк міг думати, ніби Вілл назавжди залишиться… на місці?
— Що скажеш? — Вілл поправляє поділ зеленого поло.
— Без смужок? Клітинки?
Той лише знизує плечима.
— Не знаю. Хотів спробувати щось інше.
І це нормально, Майк це розуміє. Але все одно, в нього таке відчуття, ніби Вілл приміряє щось, що йому насправді не пасує. І мова не про футболку, вона на ньому сидить добре. Це одна з тих дорогих, яку купив йому тато і в якій сам Майк ніколи не почувався собою. А тепер бачити в ній Вілла здається неправильним, ніби той одягнув її навиворіт.
Вілл підходить до дзеркала, не дочекавшись майкової відповіді. Зітхає, дивлячись на себе, і ніби весь запал та рішучість, з якими він зайшов у кімнату, раптом кудись зникають.
— Навіть не знаю. Мені це не подобається.
— Тоді не вдягай.
— Я не про сорочку. Я про… все це, — Він безсилo опускається на ліжко поруч. Майк пильно вдивляється в нього. Схоже, Вілл не настільки спокійний, яким намагався виглядати.
— Ти про побачення? — м’яко уточнює він. Все це надто знайоме: Вілл — розгублений та повний сумнівів і Майк — той, хто поруч, щоб підтримати. Тут він знає, що робити. Це те, що він уміє найкраще.
Вілл знову зітхає й коротко киває.
— Я хочу піти. Але я вже знаю, що все буде жахливо. Я ж навіть… ну… я взагалі не знаю, як… — Він стогне, проводить рукою крізь волосся і відкидається на ліжко. Футболка зсувається вгору, оголюючи вузьку смужку живота.
— Нервувати — це нормально, — каже Майк, опускаючи погляд на оголений шматочок шкіри. — У цьому ж і суть: хвилювання, очікування, оце все.
— Я не схвильований. Мене просто нудить.
— Слухай, — Майк лягає поруч так, що їхні голови опиняються поряд. Такий Вілл, стривожений, задумливий, невпевнений, Майкові знайомий до болю. І він навіть тихо радий поверненню цього Вілла.
— От побачиш, ти впораєшся. Обіцяю.
— Я не впораюсь.
Те, як Вілл це вимовляє, змушує Майка мимоволі насупитись. В його голосі є щось остаточне, якась глуха, безапеляційна впевненість. Наче він щиро переконаний, що з цією дівчиною нічого не вийде, ніби вже знає кінцевий результат. Наче вже програв.
І це лякає, бо Майк упізнає й цю частину Вілла. Це той самий голос, яким він сказав два роки тому, що одержимий, навіть якщо сам тоді цього повністю не розумів. І той самий голос, яким він минулого місяця сказав, що Векна ще живий.
Упевнений лише в тому, що все закінчиться погано. Така собі впевненість приреченості.
— Чому ти так кажеш?
Вілл зиркає на нього, потім знову впирається поглядом в стелю.
— Тому що… Неважливо. Не хвилюйся, Майку, я все одно піду.
Якщо чесно, Майк абсолютно не проти, якби він не пішов, але цього він не озвучує.
— Розумію. Вперше зближатись з дівчиною це капець як страшно.
Вілл шумно видихає.
— Та забудь. Не хочу про це говорити.
— Та ну. Тобі шістнадцять, це не злочин. Якби Од тоді не з’явилася нізвідки, я би теж не мав свого першого поцілунку. А Лукас із Дастіном також особливо не користуються попитом у дівчат. Якщо подумати, то з усіх нас саме тобі діставалося найбільше жіночої уваги.
— І що мені з того?
— Ти просто маєш діяти. Показати, що вона тобі подобається. Зробити перший крок.
Вілл з підозрою примружує очі.
— Ти взагалі знайомий зі мною? Я не роблю «кроків». Я навіть не знаю, з чого починати.
— Ти ж бачив у фільмах. Знаєш, як це працює.
— Ні.
— Та знаєш! — Майк впирається на лікоть й обертається до нього обличчям. Він не в захваті від цієї теми, але Вілл терпляче вислуховував усі його нескінченні монологи про Од під час поїздки з Ленори (даремно, бо вони все одно розійшлися), тож тепер це найменше, що він може для нього зробити. Майку подобається бути корисним. І він обожнює бути потрібним.
— Я можу показати, якщо хочеш.
— Що?
На мить погляд Вілла метушливо бігає між очима Майка.
— Я можу навчити, — випалює Майк. — Ну, потренуватися фліртувати й все таке.
Вілл приголомшливо замовкає. Після тиші, настільки довгої, що починає бути незручно, Вілл різко сідає.
— Абсолютно ні, — голос твердий та упевнений. — Я маю зробити це сам. Якщо навіть це мене вб’є.
— Не драматизуй, — Майк знову падає на спину, спостерігаючи, як Вілл підбирає одяг із підлоги та пхає назад до шафи. — Роби, як хочеш. Це була просто пропозиція.
— Я запізнююсь.
Майк кидає оком на годинник і розуміє, що Вілл узагалі не запізнюється.
— У тебе ще година з хвостиком.
— Ну… у мене є ще справи. Коротше, дякую за футболку!
Майк хмуриться, дивлячись, як Вілл уже майже біля дверей.
— Вілле?
— А?
— Можеш зайти до мене після. Якщо захочеш. Якщо буде не надто пізно. Та навіть якщо буде, можеш розбудити. Якщо захочеш поговорити, я тут.
На губах Вілла з’являється тиха, щира усмішка. У цьому вся їхня суть. Вони — команда.
— Гаразд. Дякую, Майку.
І Вілл іде на своє перше в житті побачення, а в Майка всередині щось стискається, наче це він має туди йти.
***
Зазвичай Майк спить із зачиненими вікнами, але сьогодні залишає їх відкритими, щоб почути, як велосипед Вілла тихенько вкочується на під’їзну доріжку. Надворі темно, отже вже пізно.
Протираючи сонні очі, Майк вмикає лампу біля ліжка. Яскраві помаранчеві цифри на будильнику світяться: 23:23. Він, якщо чесно, не очікував, що Вілл буде відсутній аж так довго. Минуло п’ять годин. Напевно, побачення дійсно пройшло добре. Вілл, виходить, і справді не сильно й потребував його допомоги.
Майк чекає, вслухаючись у звуки в будинку. Вілл, як завжди, поводиться тихо, але в нічній тиші Майк чує, як унизу зачиняються двері ванної. За кілька хвилин — кроки сходами. Потім короткий, ледь чутний стук у двері його кімнати.
— Заходь, — кличе Майк, сідаючи на ліжку й звільняючи для Вілла місце.
Той прослизає до кімнати, уже перевдягнений у домашнє — одну з майкових футболок, що помітно завелика на ньому. Коли він наближається, Майк улавлює легкий, м’ятний аромат зубної пасти.
— Привіт, — шепоче Вілл.
— Привіт, — досі трохи заспано відлунює Майк.
Вілл опускається поруч на ліжко. Майк відчуває на ньому запах вулиці — суміш чогось олійного, ніби картоплі фрі, і ледь вловимого диму від цигарок. Напевно, вони стояли поруч із людьми, що курили. Це дивно: зазвичай, коли Вілл кудись виходить, Майк іде з ним, і тоді вони обоє просочуються одними і тими самими запахами. Але сьогодні він чужий, різкий, занадто помітний.
Майк чекає. Дивиться. Але рівно за хвилину його терпіння закінчується.
— Ну, як воно?
— Е-е. Ну… було… — Вілл, здається, намагається підібрати слова. — Весело.
Весело? Ну все ясно: той точно не потребував допомоги Майка.
— Круто! — каже він і штовхає його голе коліно своїм. — Ну, давай, розповідай.
Вілл не відводить погляду від стіни, його профіль освітлений теплим світлом лампи.
— Ми їли бургери й картоплю. Було… невимушено. Вона цікава в спілкуванні. Теж любить комікси. Я навіть не знав, що дівчата можуть любити комікси. У неї четверо братів і сестер, це божевілля. І вона щонеділі ходить до церкви, але ненавидить це. Ем… вона мені справді подобається. Я так думаю.
Останнє речення змушує в Майка ніби щось обірватися всередині, але він вперто це ігнорує.
— Чуваче, це звучить офігенно!
Вілл просто киває, не видаючи жодних емоцій.
— Мабуть.
Майк знову штовхає його коліном, намагаючись домогтися хоча б якоїсь реакції. Але обличчя Вілла залишається цілком порожнім.
— Тоді чому ти виглядаєш таким похмурим?
Вілл мовчить кілька секунд, а потім видихає — так, ніби стримував усе це годинами. Нарешті він піднімає погляд на Майка.
— Все відчувалося… дуже по-дружньому. Наче я просто говорив із другом. Я сподівався, що якщо піду на це побачення, то відчую… ну, іскру чи щось таке.
Майк уважно його розглядає. Зелені очі Вілла тепер напрочуд щирі, хоча в них усе ще тремтить знайома тінь поразки, наче він знав, що так і станеться. Ніби ніколи й не розраховував на ту «іскру». І дивним чином це заспокоює Майка. Наче він мав рацію: Вілл не почне раптом захоплюватися дівчатами, як усі вони. Майк різко відганяє цю думку.
— Тобі що, вона… ну… не подобається?
— Я не знаю.
— Ти думаєш, вона гарна?
— Так. Вона дуже гарна.
Щось у тому, як упевнено він це каже, дратує Майка, але він відсуває це відчуття вбік.
— Ти хочеш її поцілувати?
— Мабуть, я маю цього хотіти, ніба ні, — бурмоче Вілл так тихо, що Майк ледве чує.
— Маєш?
— Ну… не знаю, це важко зрозуміти. Думаю, я повинен спробувати, щоб дізнатися, чи мені подобається.
Майк повільно киває.
— Добре, але сильно не тисни на себе. Це ж перше побачення, тобі ж не треба з нею одружуватись. Можеш не поспішати. Можливо, наступного разу спробуй зробити все більш… романтичним.
Вілл пирхає.
— Більш романтичним? І як мені це зробити?
Тепер уже Вілл просить поради, і Майк почувається набагато впевненіше. Він, звісно, не супер експерт у романтиці, але охоче поділиться тим, що встиг зрозуміти за останні кілька років.
— Це про… створення іншого настрою. Якщо все виглядало надто по-дружньому, то, можливо, ти просто не подавав їй жодних романтичних сигналів. Знаєш, це те, на що ти можеш впливати.
Вілл усе ще хмуриться, але тепер радше з цікавістю, ніби він справді слухає, і це підштовхує Майка продовжити.
— Наприклад, зоровий контакт. Ти дивився їй в очі?
— Е-е-е… не пам’ятаю.
— Це важливо! Як ти хочеш, щоб вона побачила в тобі когось більшого, ніж друга, якщо ти навіть в очі їй не дивишся? Так люди… встановлюють зв’язок.
— Ага.
Щоб довести свою думку, Майк дивиться прямо у вічі Віллу. Той відразу ніяковіє. Дві секунди і вже відводить погляд. Майк знову штовхає його коліном.
— Бачиш? Ось про це я й кажу. Давай, глянь на мене.
— Чому я маю дивитись на тебе?
— О, боже, — стогне Майк. — Не ускладнюй. Ти ж уже дивився мені в очі.
— Та дивився, але тепер, коли ти на цьому наголосив, стало… важче. — Вілл кривиться, дивлячись куди завгодно, тільки не на Майка. Але потім зітхає, змиряється і нарешті підіймає погляд.
У кімнаті все стихає.
В тиші між ними Майк раптом починає помічати занадто багато. Дотик волосків на вілловому передпліччі до його шкіри. Те, як їхні стегна притиснуті одне до одного. Власне дихання — поверхневе й збите. Очі Вілла — майже неприродно яскраві й зелені в напівтемряві кімнати. Секунди тягнуться, і тепер уже Майк ледве стримується, щоб не відвести погляд, але терпить, змушує себе не рухатись. Він же тут «учитель».
Нарешті він прочищає горло.
— Добре, — каже, все ще дивлячись Віллові в очі. — Відчуваєш різницю? Ось така сила зорового контакту. Він створює інтимність. Навіть між нами зараз… відчувається інакше, правда?
Він сподівається, що Вілл погодиться, і з полегшенням бачить, як той киває.
— Так.
— І коли говориш із дівчиною, яка тобі подобається, — продовжує Майк, намагаючись стримати тремтіння у власному голосі, — ти робиш усе, щоб вона не бачила в тобі просто друга. Ти створюєш інтимність.
— Майке?
— Що?
Очі Вілла бігають між його.
— Тільки не кажи мені, що всі ці поради ти перейняв у Стіва.
Тиша, що зависає після цих слів, змушує обличчя Майка спалахнути. Він зітхає, нарешті відводить погляд і закриває обличчя руками.
— Це так очевидно?
— Я просто ніяк не міг зрозуміти, хто міг навчити тебе всього цього. А Стів — єдиний логічний варіант.
— Та він просто не міг заткнутися про це, окей? Я ж нічого не питав! Він раніше весь час приходив до нас через Ненсі, а я…
— Ти сто відсотків просив порад щодо Од.
— Ой, замовкни, Вілле.
Вілл сміється, відкидаючись назад. Майк відчуває, як у нього палає обличчя.
— Не заперечуй, — каже Вілл. — Я тебе наскрізь бачу. Я подивився тобі в очі, і тепер ти від мене нічого не приховаєш.
Майк закочує очі.
— Не будь таким мерзотним мерзотником! Головне, що це дійсно працює. Ось, що важливо.
— Так добре працює, що Од із тобою порвала.
— Боже мій! — Майк дивиться на Вілла з удаваним обуренням. — Тепер ти просто нестерпний.
Вілл широко усміхається, і Майк вирішує не залишати це без відповіді. Він тицяє Віллові в бік, той зойкає, після чого Майк навалюється на нього. Але їхній сміх швидко стихає, коли вони згадують, що зараз середина ночі. Давлячись сміхом, вони знов падають на ліжко, і Майк скочується вбік.
— Думаю, я це заслужив, — бурмоче Вілл, усе ще тремтячи від сміху.
— Авжеж заслужив! Я тут намагаюся допомогти, і чим ти мені віддячуєш? Персональними образами?!
— Вибач.
Але його усмішка видає протилежне. Майк тільки хитає головою.
— То що, хочеш ще один секрет? Чи тепер ти думаєш, що це все повна дурня, раз дізнався, звідки воно? — питає Майк, перевертаючись на бік, щоб подивитися на Вілла.
Вілл віддзеркалює його рух, спираючись головою на руку.
— Кажи вже.
Майк по-діловому прочищає горло, тішачись, що знову може бути корисним. Він обожнює пояснювати, і йому подобається, як Вілл не відводить він нього очей, коли він це робить.
— Гаразд. Дивись на мене, — каже він, хоча Вілл і так уже дивиться.
Цього разу вони тримають погляд без зусиль. Кілька секунд минають у тиші. Не відводячи очей, Майк повільно піднімає руку й легко торкається пальцями передпліччя Вілла. Очі Вілла на мить розширюються, вираз його обличчя трохи змінюється, наче він різко затримав подих. Майк повільно проводить пальцями вгору по руці, через лікоть, уздовж плеча. Потім лагідно спускається дотиком вниз по боці.
У кімнаті стає неймовірно тихо.
Майкові здається, що він чує, як у нього шумить кров у вухах.
Його погляд на долю секунди зісковзує на трохи розтулені губи Вілла. Вони блискучі, ніби той щойно їх облизав, і в цій напівтемряві здаються темнішими та виразнішими, ніж зазвичай. За останні кілька секунд сталося щось, що змусило його пульс пришвидшитись. Дихати тепер важче.
Він знову підіймає очі і бачить, що вираз Вілла змінився, він виглядає збентежено. Лише тепер Майк усвідомлює, що його рука зупинилася на талії Вілла, а великий палець мимоволі малює кола по тканині.
І раптом він не знає, як рухатися. Куди подіти погляд. Саме Вілл зрештою перериває це мовчазне закляття.
Він прочищає горло, його голос хрипкий.
— Ем…
Один цей звук повертає Майка до реальності. Він кліпає й різко забирає руку.
— Бачиш? — питає, хоча майже не пам’ятає, про що вони взагалі говорили. До чого це все.
— Вибач, — Вілл моргає. — То в чому… був урок?
Майк піднімає брови. Невже Вілл щойно не відчув усю цю кляту напругу?
— Моя рука? Ну, фізичний контакт!
— А, ну, гаразд. Добре.
Майк відчуває себе дурнем. Він сідає, повернувшись обличчям до стіни.
— Ну, принаймні так казав Стів. Тримай погляд і створюй фізичний контакт. Типу торкнися її руки чи ноги, але щоб виглядало природно.
Вілл не відповідає. Він сидить так нерухомо, що за кілька секунд Майк уже не впевнений, чи він взагалі ще тут. Коли Майк обертається, Вілл виглядає втомленим.
— Мені треба йти спати, — каже він, проводячи рукою по волоссю. — Ем… дякую за поради, Майку. Я ціную це.
— Є ще, якщо ти…
— Ні, дякую. — Голос Вілла твердий і такий категоричний, що Майк миттєво замовкає. — Я піду вниз.
— Окей. — Майк дивиться, як той підіймається. Біля дверей Вілл обертається, махає йому й усміхається тією своєю ледь помітною, сумною усмішкою, що не торкається очей.
— Надобраніч, Майку.
— Надобраніч, Вілле.
Раніше в кімнаті здавалось спекотно, але тепер, коли Майк залишається сам, він здригається. Тому він підводиться, щоб закрити вікно, а коли знову повертається у ліжко, ніяк не може позбутися відчуття, що зробив щось не те.
***
Пізніше того тижня вони знову зосереджуються на головному — на місії. Майже щодня після школи вони збираються з друзями та братами й сестрами, щоб попрацювати над планом порятунку Гокінса. Але Майк останнім часом трохи неуважний. Відтоді, як Вілл повернувся в місто, він намагається бути поруч із ним, ніби прагнучи надолужити згаяний час. У Ленорі вони домовилися діяти як команда. І в багатьох сенсах так воно і є.
— Не кажи іншим про моє побачення, добре? — прошепотів Вілл сьогодні після обіду, перед тим як іти до хатини Гоппера. Од і Джойс уже три тижні жили там на повній основі.
— Чого ти такий таємничий? — прошепотів Майк у відповідь, хоча сам факт того, що Вілл довірився йому, а не іншим, підіймав у ньому хвилю тихого тепла.
— Не хочу робити з цього подію. Поки все воно… ще не офіційно.
— О, то ти плануєш зробити це офіційним?
Вілл знизав плечима.
— Ну, я побачуся з нею ще раз сьогодні ввечері. Після цієї зустрічі.
Вони не встигли продовжити, бо до кімнати зайшли Од і Ненсі. Ненсі спокійно несла пістолет, і це було настільки дивно та шокуюче, що Майк миттєво забув про розмову. Їм потрібно скласти план, як перемогти Векну, а не як знайти Віллу дівчину. Майк мусить взяти себе в руки.
Та за кілька хвилин вони всі вже купою сидять на дивані, обговорюючи свої припущення, страхи та ідеї, і Майк не може не помітити, що рука Вілла лежить поруч із його стегном. Достатньо близько, щоб торкнутись. Майк дивиться вниз, оцінює відстань між ними й думає: чи диван насправді такий тісний?
А потім, коли Вілл розповідає їм про свої видіння, що були (а це взагалі що таке, він тепер бачить видіння?), його погляд знаходить Майка, так само, як кілька ночей тому. І знову Майк ледве витримує зоровий контакт. Дивитися в очі хлопцю, з яким дружить із п’яти років, раптом здається складнішим, ніж перемогти світове зло.
Це тупо. Він знає, що тупо. У Вілла просто якийсь занадто інтенсивний спосіб дивитися, коли він говорить про щось серйозне. І він же дивиться на всіх, а не лише на Майка.
— Майку, ти слухаєш? — запитує Лукас.
— Ага, — бреше Майк.
— Справді? Тоді що я щойно сказав?
— Щось про… е-е, радіовежу.
— Сфокусуйся, добре?
Майк сфокусовується. Сфокусовується на мізинцю Вілла, що ледь-ледь торкається його стегна.
Що він там казав Віллу? Тримати погляд і створювати фізичний контакт.
Може, Вілл просто практикується. І, можливо, у нього це просто виходить дуже добре.
***
Після зустрічі Вілл дивиться на годинник і стрімголов вилітає з будинку, ледве встигаючи кинути коротке «бувайте».
— Куди це він так рвонув? — дивується Дастін.
Майк не може сказати «на побачення», тож на ходу щось вигадує, бо саме так і роблять найкращі друзі.
— Моя мама змусила його пообіцяти, що він прибере в підвалі, інакше вона виставить його з дому. У нього є приблизно година.
— Жесть.
— Ага, але вона не всерйоз. Мабуть. Коротше… я піду допоможу йому.
Що, звісно, теж брехня. Окрім того, що Майк і справді їде додому, просто Вілла там немає. Він на побаченні, створює отой «інтимний момент» чи як там його. Так, ніби весь день потайки не тренувався на Майку.
Майк відчуває… щось, але не може точно сказати що саме. Та йому хочеться лишитись на самоті, замість того щоб тусуватися з друзями. Отже, він так і робить.
Він ходить туди-сюди по кімнаті, почуваючись непотрібним і неспокійним. Його мозок інколи поводиться дивно: зациклюється на випадкових речах, а потім ніби не може перестати про них думати. Йому потрібно відволіктись, потрібно щось, що відверне думки від того, що зараз робить Вілл.
Треба просто почекати, коли той повернеться і тоді можна буде про все розпитати. Вони тоді поговорять. Майк відкриває вікно, як тої ночі, щоб точно почути, коли Вілл приїде додому. Та минає година, а неспокій тільки зростає.
Зазвичай, коли він у такому стані, він іде до підвалу. Так було ще задовго до того, як туди перебрався Вілл. Внизу зібрані всі старі коробки з іграшками, настолками, картковими колодами, величезним запасом віллових малюнків і стосами коміксів.
Якщо вони все одно збираються поговорити після побачення Вілла, то він може там і почекати.
Майк навшпиньках спускається вниз і риється в коробках, поки не знаходить серію коміксів, якою вони були одержимі в дванадцять років. Вмощуючись на вузькому матраці, на якому останні тижні три спить Вілл, Майк нарешті перестає накручувати себе й занурюється в історію. Він читає, доки слова не зливаються докупи, і в якийсь момент не помічає, як провалюється в сон.
Прокидається він від теплого тіла поруч і переляканого вигуку.
— Що за… Майку, це ти?
— А? Що?! — Майк підскакує, розгублений і дезорієнтований. Навколо темно, і під ковдрою поруч із ним хтось лежить. — Вілле? Чому ти в моєму ліжку?
— Це моє ліжко. — Вілл відсувається, щоб вони більше не торкались, і тягнеться через Майка, щоб увімкнути лампу. — Я вирішив не вмикати світло і мало тебе не роздавив.
Майк сонно сміється.
— Та ну, ти не настільки важкий. Чому ти не піднявся до мене в кімнату?
— Що?
— Я думав, ти захочеш поговорити про побачення, як минулого разу. Ти ж не заходив до мене, інакше би знав, що я тут.
При тьмяному світлі він бачить, як на обличчі Вілла проступає здивування.
— У тебе дуже спаскуджена логіка, але я вдам, що все добре, бо ти тільки-но прокинувся. Я був у твоїй кімнаті й бачив, що вона порожня. Думав, ти ночуєш в Од чи щось таке, але точно не в моєму ліжку.
— З якого дива мені ночувати в Од?
Вілл знизує плечима.
— Не знаю. Ви ж типу знову зближаєтесь?
— Що… ні? З чого ти це взяв?
— Ти якось… дуже зацікавлено слухав її сьогодні.
Майк намагається згадати, про що мова. Зацікавлений в Од? Коли? До чи після того, як він намагався на сьогоднішній зустрічі не дивитися Віллу в очі?
— Ні. Ні, не в романтичному плані. Та й, взагалі, якого ми це обговорюємо? Як там твоє побачення? І… можеш трохи посунутись?
— Я й так сиджу майже на підлозі.
— Добре. — Майк зітхає, намагаючись вмоститися в крихітному просторі, що лишився.
Будь-який рух змушує його торкатися Вілла. Що нормально, але… Майк зітхає знову. Тиждень видався дивним.
— Ну?
— Ну?
— Не вірю, що ти досі не почав говорити про своє тупе побачення…
— Гаразд, заткнись. — Вілл тягне подушку з-під голови Майка й підсувається ближче, щоб вони могли ділитися нею. Через це їхні обличчя раптово опиняються дуже близько. Він говорить тихим голосом, але навіть якби він шепотів, Майк усе одно почув би.
— Я спробував усе, що ти казав. Це було… Ну, здається, спрацювало досить непогано.
Майк уважно вдивляється в його обличчя.
— Я радий, — каже він, трохи відволікаючись на те, як тепле світло лампи робить риси обличчя Вілла виразнішими. Чарівними.
— Зоровий контакт точно щось зробив. І я один раз торкнувся її плеча. А потім, коли проводжав додому, я взяв її за руку.
Те, як Вілл це розповідає — спокійно, беземоційно, ніби він вже роками ходить на побачення, — трохи збиває Майка з пантелику.
— Вау! Ти тримав її за руку?
— Ага. — Вілл зітхає, його м’ятний подих ковзає по щоці Майка. — Це виявилось на диво легко.
— Добре.
— Ага.
— Ну?
— Що «ну»?
— Чому ти знову виглядаєш засмученим?
— Я… — Вілл знизує плечима. Він рухається під ковдрою, його холодні ступні зачіпають майкову ногу. І замість того, щоб відсунутись, той залишає їх там, мабуть, навіть не помічаючи дотику. — Здається, я завтикав, — тихо зізнається він.
— Що? З чим?
— Був момент, коли я проводив її додому, ми пішли довшим шляхом, щоб не зустріти військових. Ми трималися за руки, вже прощалися біля її подвір’я. І вона піднесла мою руку до свого обличчя. Я думаю, вона… невербально просила мене поцілувати її? Я не знаю. Вона чекала. А я злякався. Просто, як дурень, застиг на місці. І не зміг. Це було так ніяково, Майку.
Принаймні тепер у його голосі з’являються емоції. Він виглядає розгубленим, напруженим. Майк ледь стримує усмішку, намагаючись бути співчутливим, хоча від самої картинки хочеться хихикнути.
— Може, все не було настільки погано.
— О, повір мені, було. Вона теж це помітила. Клянусь, вона знала, що я знаю, про що ми обидва думаємо. І що я не зміг.
— Все гаразд, Вілле. Коли в тебе буде перший поцілунок, ви потім будете разом сміятися з цього, — Майк намагається звучати невимушено, хоча сам почувається зовсім не так. На власний подив, він відчуває полегшення, що Вілл не наважився. — Якщо вже на те пішло, то я впевнений, вона думає, що це мило.
— Ага, звісно, — фиркає Вілл. — Не знаю, Майку. Мені здається, я не зможу знову її побачити. І взагалі, я не впевнений, що коли-небудь поцілую когось. Ти би бачив мене там, я буквально перетворився на камінь. Я просто не здатний поцілувати когось. І найгірше те, що я точно буду жахливо цілуватись. Бо як інакше? Я ж навіть не мав можливості хоч якось потренуватись, і це паскудна правда про перші поцілунки: ти можеш стати кращим тільки практикуючись. Іншого шляху немає. Спочатку ти мусиш бути абсолютно відстійним у цьому. А я не думаю, що зможу пройти крізь таке приниження, тобто…
— О, боже, Вілле, — перебиває Майк, ледь стримуючи сміх. — Вдих-видих, окей. Це нормально — не бути супер-пупер профі в тому, що ти буквально робиш вперше. Твій перший малюнок теж, мабуть, був жахливий. Ніхто не бере олівець уперше в житті й одразу малює шедевр.
— От саме про це я й говорю! Я цього не терплю. Я ненавиджу бути непідготовленим. Це так паскудно, що єдиний спосіб потренуватись — це буквально на роті іншої людини.
Майк вже не стримує сміху.
— Пробач, чесно, я все розумію, але ти би бачив своє обличчя.
Вілл невдоволено стогне, але все одно не може втримати легкий сміх. Він падає на спину, і Майк слідує за ним, їхні плечі торкаються.
Кілька секунд вони мовчки дивляться в стелю.
— Взагалі-то, Стів навчив мене ще однієї штуки, — повільно каже Майк.
— Здивуй мене.
— Можна тренуватися цілуватися. На своїй руці.
— На руці?
— Ага, дивись.
Майк тягнеться до Вілла, знаходить його руку між ними під ковдрою і підносить ближче до обличчя. Він стискає її обома руками, великий палець ніжно проводить по тильній стороні, по м’якій ділянці шкіри під вказівним і великим пальцем.
— Ось тут має відчуватися м’яко, як губи. Стів казав, що деякі люди тренуються цілуватися саме на цій частині.
— Ти жартуєш? — Вілл дивиться на нього так, ніби підозрює підставу, наче зі стелі зараз з’являться камери, щоб зняти його приниження.
— Ні.
— Ти так… робив?
— Робив.
Тільки тепер Майк помічає, що досі тримає Вілла за руку. Він відпускає її і повертає голову до нього. Той дивиться на шкіру власної руки, ніби вперше її бачить.
— Можемо зробити це разом, якщо хочеш. Я навіть можу почати першим. Це трохи ніяково, але… заради тебе я це зроблю.
Майка самого дивує, наскільки щирим звучить його власний голос, але він дійсно має це на увазі. Він згадує, як нервував перед своїм першим поцілунком, хоч тоді був значно меньшим і не мав часу все настільки обдумувати. Тому він готовий зробити все, щоб полегшити цей досвід для Вілла.
Вілл задумливо дивиться на нього.
— Добре, — каже тихо. — Тоді давай ти перший.
— Дивись на мене уважно.
Майк відчуває, як підступно нагріваються його щоки, коли він усвідомлює, в що вплутався. Але дороги назад уже немає. Він підносить до рота власну руку, глибоко вдихає і притискається губами до м’якої ділянки під вказівним пальцем. Він робив це тільки на самоті, у темряві своєї кімнати, і зараз це здається принизливим та інтимним водночас. Серце збивається з ритму, коли він трохи розтуляє губи, ледь торкається язиком власної шкіри та трохи посмоктує її.
У тиші звук виходить непристойно гучним. Він відчуває погляд Вілла на собі і одразу ж шкодує, що сказав йому дивитись уважно.
Тому він заплющує очі, розуміючи, як дивно робити щось подібне, буквально дивлячись Віллу в очі. Він почувається по-дурному, занадто вразливо, і не може уявити жодної іншої людини на цьому світі, для якої би наважився на таке.
Коли він знову відкриває очі, Вілл дивиться на його губи.
Майк зупиняється. Прочищає горло. Витирає тепер уже вологу руку о ковдру і тільки тоді розуміє, що це ковдра Вілла. Він хоче вибачитися, але слова здаються безглуздими, тож замість цього просто прокашлюється.
— Ну… якось так. Насправді нічого складного.
Вілл мовчить. Його погляд і далі прикутий до губ Майка, брови зведені в якомусь дивному, нечитабельному виразі.
— Вілле? Ти тут? — питає Майк. — Хочеш тепер спробувати?
— Ем, — Голос Вілла зривається. — Так, окей.
Він кліпає, піднімає руку й незграбно торкається до неї губами так, як би, мабуть, поцілував на ніч маму.
Майк підповзає ближче, знову тягнеться до його руки.
— Отак, цілим ротом, просто… притиснись, не одними губами.
Вілл пробує, але це виходить невпевнено. Він ставить ще один поцілунок, і Майк тихо видає «ні», ніби вчитель, що виправляє домашку.
— Дай сюди.
Він не думає про те, що робить — йому просто хочеться показати наочно. Він відводить віллову руку від його рота і підносить до свого. Без жодних вагань притискає губи до шкіри руки. Вона ще волога від поцілунків Вілла, і Майк старається про це не думати. Він відкриває рот і повільно ковзає губами по боже мій якій ніжній шкірі, легко всмоктуючи її та притискаючи руку до свого обличчя.
Вілл невідривно дивиться з привідкритим на подиху ротом, спостерігає за ним так, як раніше, тільки тепер погляд здається трохи затуманеними, але він стежать за рухами губ Майка, ніби намагається запам’ятати кожну дрібницю. Вілл справді хороший учень.
Майк піднімає погляд і зустрічається з очима Вілла, шукаючи хоч краплю огиди — її немає. І зараз Майк зовсім не здатний думати про те, наскільки дивно робити це зі своїм найкращим другом.
— Відчуваєш, що я роблю ротом? — бурмоче він у шкіру Вілла.
— Так. — Голос Вілла сиплий, пальці тремтять в майковій долоні. — Відчуваю.
Коли Майк відпускає його руку, то очікує, що той відсмикне її, але Вілл цього не робить. Його рука залишається біля рота Майка, пальці легенько торкаються шиї, великий палець завмирає над підборіддям. А потім він проводить цим пальцем по нижній губі Майка, не відводячи погляду. Майк затамавує подих. Вілл виглядає так, ніби навіть не усвідомлює, що робить.
Коли Майк прочищає горло, Вілл здригається й швидко забирає руку, помітно червоніючи.
— Ем, вибач. Я просто… хотів зрозуміти, чи відчуваються вони інакше, ніж мої губи. Бо, ну, губи ж різні? Різні по текстурі там. Напевно. Короче, просто хотів знати.
— Не вибачайся, — Вілл сьогодні явно не єдиний, хто робив дивні речі. — То… тепер ти почуваєшся більш підготовленим?
— В теорії.
— В теорії? — хмуриться Майк. — Чуваче, це ж буквально була практика.
— Так, але… — Вілл знизує плечима. — Не зрозумій мене неправильно, я вдячний, що ти це робиш для мене. Просто думаю, що коли буде по-справжньому… типу, буде інакше. Я ж не збираюся цілувати її руку, як ти щойно.
Жар підступає до щік Майка.
— О, боже, — каже він саркастично. — Вибач, що мої методи для тебе не працюють.
— Ні. Ні, я не це мав на увазі. Просто… — Але він не продовжує.
Під ковдрою задушливо. Майк хоче її скинути, але замість цього дивиться на руку Вілла, що лежить на його грудях, з ледь помітним почервонінням на шкірі там, де були майкові губи. Йому ніяково, але водночас дивно тепло. Він повертається до Вілла.
— Я можу показати тобі по-справжньому, якщо хочеш.
— Що?
Майк пробує просто знизати плечима, ніби це нічого страшного. Ніби ця думка не змушує відчувати тремтіння в кінчиках пальців.
— Можемо потренуватися. Тобто реально поцілуватись. Мені все одно.
З ледь розтуленими губами й широко розплющеними очима, прикутими до Майка, Вілл виглядає майже кумедно. Він намагається щось сказати, але зупиняється. Потім пробує ще раз і знову зупиняється.
— Не знаю, — нарешті вимовляє він.
— Можеш відмовитися. Я зрозумію, — Майк крутить у пальцях край ковдри, ніби шукаючи, на чому зосередитися. — Це просто пропозиція. Бо ну якщо щось і може зменшити хвилювання перед першим поцілунком… то це, певно, пережити його з людиною, яку ти добре знаєш. Кому довіряєш.
— Комусь на кшталт тебе, — закінчує фразу Вілл.
— Комусь на кшталт мене.
Вілл мовчить цілу хвилину, і Майк починає хвилюватися, чи не перетнув якусь межу.
— Але якщо ти хочеш, щоб перший поцілунок був по-справжньому особливим із нею, — каже Майк, даючи Віллу шанс відмовитися, на випадок, якщо той не знає, як сказати «ні». — Тоді, звичайно ж, варто зберегти цей момент для побачення.
— Я не хочу, щоб це було особливим, — сухо говорить Вілл. — Я просто хочу покінчити з цим і все.
— Тобто…
Отже, це «так»?
Вілл на мить прикриває очі, глибоко вдихає.
— Але одразу попереджаю: я в цьому повний нуль. Просто жахливий. Але я можу навчитися, я швидко схоплюю нове.
Майк закочує очі.
— Ну ось, наш перфекціоніст прокинувся.
Це дратує так само, як і зворушує, тож Майк тихенько всміхається. Він тягнеться, щоб скуйовдити віллове волосся, але Вілл підводить погляд, і Майк раптом різко змінює рух — прибирає пасмо з його обличчя, ледь торкаючись щоки великим пальцем.
— Тобі поки нічого робити не треба, — тихо промовляє він. — Можеш просто лежати. Ми спробуємо спершу повільно, добре? І якщо тобі буде неприємно, одразу кажи.
Вілл ледь киває, і рух змушує великий палець Майка м’яко ковзнути по його щоці. Їхні обличчя й раніше були близько, вони все ж таки ділили одну подушку. Але коли Майк нахиляється, він раптом дуже чітко усвідомлює, наскільки мізерна відстань між ними.
Він помічає, що губи Вілла тремтять, а його великі очі раз у раз метаються до майкових губ.
— Не хвилюйся, — шепоче Майк скоріше собі аніж Віллу. — Все закінчиться швидше, ніж ти встигнеш зрозуміти.
Вілл завмирає, навіть не моргає, просто невідривно стежить за тим, як Майк наближається. Так повільно, так обережно, як тільки може, Майк притискається губами до губ Вілла. Вони виявляються теплішими, ніж він очікував. Він затримується на них на мить, а тоді відступає, одразу шукаючи відповідь у його погляді.
Очі Вілла все ще широко відкриті.
— Все добре? — шепоче Майк.
— Так.
— Було легко, правда?
Вілл ошаліло киває, погляд бігає по обличчю Майку.
— І це… це все?
— Є ще.
— Мені би хотілося… ще.
Цього разу Майк нахиляється вже впевненіше, рішучіше, притискає свої губи до віллових, нахиляє голову, шукаючи правильний кут, і тягне їх ще ближче один до одного. Він був певен, що губи Вілла будуть шорсткими, та вони м’які, хіба що ледь відчутна щетина на верхній губі, але вона зовсім не відволікає.
Вони кілька секунд просто звикають до тепла дотику. Потім Майк починає рухати губами, обережно обхоплює лице Вілла в чашу долоні й погладжує великим пальцем його щелепу, заохочуючи її розслабити.
— Відкрий трохи рот, — шепоче він у поцілунок, і коли Вілл без вагань слухається, в Майка перехоплює подих. Це… зовсім не те, чого він очікував.
Жар їхніх облич і губ спалахує між ними, і Майкові паморочиться, коли він тягнеться ближче, ніжно захоплює нижню губу і м’яко втягує її. Він відчуває, як Вілл уривчасто втягує повітря носом, і це збиває Майка з думок.
Приблизно за хвилину Майк повільно відсувається. Вілл під ним палає: щоки, губи, шия. Майк веде пальцями вниз, від теплої шкіри на щоці до лінії шиї й далі на груди. Там, під його рукою, шалено б’ється віллове серце.
— Не занадто? — питає Майк, його обличчя так близько до Вілла, що їх носи ледь торкаються.
— Ні, — видихає той. Його погляд спершу спускається до губ Майка, а потім знову піднімається до очей. — Це… це було… Можна я спробую? Просто… не рухайся хвилинку, добре?
Майк не здивований. Це саме той Вілл, який усе робить бездоганно. Він не просто хоче навчитися, як його цілують. Він хоче навчитися цілувати сам. Взяти ініціативу.
Майк киває й відкидається назад, даючи йому трохи простору. Вілл трохи несміливо нависає над ним.
А потім обережно кладе руку Майкові на плече, ніби шукає для себе рівновагу. Видно, що хвилюється, Майк відчуває під долонею швидкий, пружній стукіт його серця. Вілл ніжно відсуває пасмо кучерів з чола Майка і торкається пальцями його щелепи, вдивляючись у нього широко розкритими очима.
Майк змушує себе дихати спокійно, хоча від такої близькості в грудях все наче горить. Нарешті, Вілл нахиляється.
Спершу він такий обережний, що Майку на мить здається, ніби він зовсім не рухає губами. Та потім, неначе слідуючи тихому спогаду, Вілл повторює майковий поцілунок, рухає губами обережно, його тремтячий подих обпалює обличчя. Це зовсім не схоже на незграбну практику на руці. Це дивовижно природно. Звісно, Вілл і тут виявляється добрим учнем.
Майк майже не рухається, тримає губи розслабленими, він хоче бути для Вілла чистим аркушем, на якому той може тренуватися. А той цілує повільно, уважно, ніби досліджує кожен рух уперше. Але минає хвилина, і Майк починає відчувати, як у ньому піднімається нетерпіння. Йому доводиться силою придушувати кожен імпульс схопити Вілла й притиснути його до себе.
Йому хочеться притягти його за шию. За волосся. Хочеться, аби між ними не лишилось ані міліметра відстані. Це зводить з розуму.
І, схоже, Вілл теж доходить до межі. Нарешті його поцілунки стають більш хаотичними, зголоднілими, губи ширше розкриваються, дихання тяжчає, голова нахиляється, шукаючи ближчого контакту. Коли його рука прослизає в волосся Майка, стискає їх, тягне, коротко, нетерпляче, намагаючись притягти Майка ближче, Майк розплющує очі.
Раптом усе стає трохи надто інтенсивним.
Дихання збивається, рука тремтить на грудях Вілла, Майк ніжно відсуває його назад.
— Що? — задихається Вілл, рука все ще вплутана в волосся Майка, губи налиті кольором. — Було погано?
— Ні, просто… мені потрібно подихати. Ти занадто добре справляєшся.
І це ще надто м’яко сказано. Майк не може підібрати слів, щоб описати, що з ним зробив Вілл, який безлад в ньому накоїв, і навіть якщо би й міг, він не певен, що варто.
— Це зовсім не те, чого я очікував, — зізнається Вілл, все ще не відриваючи погляду від майкових губ.
Я теж, розсіяно думає Майк.
— Справді? А що ти очікував? — Майк щосили намагається зосередитися на диханні, хоч якось заспокоїтись. Він мав би тут бути учителем, а не тим, хто так легко втрачає голову. Але думки плутаються, а губи Вілла все ще вологі й неможливо близько.
— Я думав, мені не сподобається. Але сподобалося.
Боже, а мені як сподобалось, ловить себе на думці Майк. Він прочищає горло, намагаючись зібрати себе докупи. Навіщо вони взагалі почали цілуватись… а, точно, побачення.
— Тобі сподобається ще більше, коли це буде з дівчиною, яка тобі подобається.
Погляд Вілла зривається на майкові очі. У його обличчі щось змінюється, куточки губ ледь помітно опускаються.
— Так, — глухо відповідає він.
Майк мовчки дивиться на нього. Слова застрягають у горлі, в голові все плутається.
— Тобто, я маю на увазі, якщо вона тобі подобається, — додає він, намагаючись зняти напруження. — Це нормально, якщо ні.
Вілл на кілька секунд затримує погляд на обличчі Майка, очі уважно вивчають його риси. Ніби щось шукають.
— Думаю, вона мені не подобається, — каже спокійно, з впевненістю, якої годину тому не було, ніби останні хвилини відкрили йому щось нове про себе.
Повітря в кімнаті раптом стає важким.
— Тобто ти її не поцілуєш? — Майк ледве впізнає свій голос.
— Ймовірно, ні, — тихо відповідає Вілл.
— Тоді практикуватися більше немає сенсу, — констатує Майк.
— Гадаю, ні.
Вони більше не промовляють ані слова, просто дивляться один на одного. Їхні обличчя все ще близько, рука Вілла в волоссі Майка, майкова долоня притиснута до серця Вілла, ловлячи швидкий ритм його серця.
— Якщо тільки, — тихо каже Майк, нервово відкашлюючись, — є хтось, для кого ти хочеш потренуватися. Може, ти когось зустрінеш.
— Якщо не наступить кінець світу.
— Якщо не наступить кінець світу, і ти когось зустрінеш… і захочеш бути підготовленим.
— Це має сенс.
Частина Майка розуміє, що їм уже час лягати спати. Побажати Віллу «на добраніч», піднятися в кімнату й обміркувати все, що сталося. А вранці вже прийти з ясною головою. Але інша частина — сильніша, голосніша, впевненіша, вся така ВіллВіллВілл, поцілунокпоцілунокпоцілунок — хоче продовжувати.
— Насправді, є ще дещо… що ми не пробували, — чує він свій голос.
— Справді? — Вілл дивиться прямо на його губи.
— Так, — Майк обережно проводить рукою по грудях Вілла, уздовж шиї, доторкаючись до м’якої шкіри. — Хочеш спробувати поцілунок з язиком? — Він вагається, трохи червоніє. — Я ще цього не робив, але ми могли б…
— Попрактикуватися разом, — завершує за нього той.
— Так, попрактикуватися.
— Давай.
Вони знову наближаються, носи ледь торкаються. Майк відчуває, як стискається його серце в грудях.
— Я можу поцілувати тебе? — шепоче він.
— Можеш не питати, — Вілл майже закриває очі. Всередині все солодко завмирає, в голові туманиться, коли він нахиляється і знову торкається губами Вілла.
І тоді Майк забуває про обережність. Він не знає, як стримати себе. Схопивши Вілла за вигин шиї, притягує ближче і відкриває рот. Вілл відповідає, і через кілька секунд вони вже задихаються, губи відкриті, дихання змішане, рука Вілла стискає потилицю Майка, пальці жадібно занурюються в його кучері, а Майк навалюється зверху, коліна стикаються, ноги переплітаються.
Майк пускає пальці в волосся на потилиці Вілла, м’яко тягне його. З Вілла виривається приглушений поцілунком звук. Майк проковтує його й вбирає нижню губу Вілла, торкається її язиком. І це щось коїть, бо Вілл здригається і одразу ж ширше відкриває рот, дозволяючи Майкові поглибити поцілунок.
Мозок майже відключається, коли язик Вілла торкається його язика — обережно, нерішуче. Вілл на смак як сам Майк, як їхня м’ятна зубна паста. Спочатку поцілунок трохи незграбний: вони обоє не впевнені, як поводитися, язика то замало, то забагато. Та згодом вони знаходять ритм: губи рухаються злагоджено, язики ніжно торкаються губ і один одного, а Майк зовсім втрачає відчуття часу та будь-якої існуючої реальності навколо.
Всі його сенси зараз зосереджені на відчутті губ Вілла на своїх, його запаху, дотику теплих рук.
Здається, вони цілуються годинами — лише губи, язики і сутужне дихання. Пальці вплітаються у волосся, хапають за руки, досліджують біцепси, спини, груди. Майк ковзає рукою вниз вздовж руки Вілла і стискає його долоню, переплітаючи їх пальці. Він не знає, скільки часу вже пройшло. Знає лише, що не хоче, щоб це закінчувалося.
Не тоді, коли бракує повітря. Не тоді, коли стає спекотно і ковдра летить геть. Не тоді, коли губи починають нити, стають вразливими від поцілунків. Згодом рухи сповільнюються, поцілунки стають м’якими, неспішними, майже втомленими. Лише гарячі, сухі дотики шкіри зі шкірою. Майк чує спів птахів надворі: мабуть, вже третя або четверта ранку.
— Майк, — шепоче Вілл, слова торкаються його губ.
— Ммм?
— Що ми робитимемо?
Майк трохи відсувається, щоб подивитися на нього. Його кучері падають на лоб Вілла. Тіла переплетені, обличчя майже торкаються. Волосся Вілла розтріпане, губи червоні й набряклі. Це я зробив, задоволено думає Майк.
— Хочеш зупинитися? — питає він.
Вілл хитає головою.
— Ні, я мав на увазі завтра.
Завтра. Майк відчуває, як щось стискається всередині нього. Він не хоче думати про завтра.
— Не знаю, — каже чесно. — Але я впевнений, ми розберемося.
Серед їхнього кола друзів Вілл, мабуть, зараз уже цілується найкраще за них усіх (і це трошки дратує). Значить, тренуватися більше не має сенсу. А отже Майку потрібна нова причина, щоб продовжувати цілувати його й далі. І, можливо, ця причина вже є.
Погляд Вілла підказує йому, що так і є. І Майк дивним чином не хвилюється.
— Вілл? — раптом каже він.
— Що?
— Ти справді хотів зустрічатися з тією дівчиною? — Зараз здається майже дивним уявляти Вілла, який тримає її за руку. І, мабуть, Вілл знав це сам, тому й виглядав таким безнадійним. Відверто кажучи, він, ймовірно, усвідомлював це роками, навіть якщо не міг цього сформулювати. Напевно, йому було дуже самотньо.
— Я думав, що можу змусити себе її полюбити.
— Це ж так не працює. Ти не обираєш, у кого закохатися.
— О, повір мені, я це знаю.
В погляді Вілла щось проскочує, і на мить Майк відчуває, як повітря між ними змінюється. Він вивчає його обличчя, відчуваючи приємне тремтіння по всьому тілу.
— Справді? — тихо питає він.
Вілл киває, пропускаючи пальці крізь кучері Майка.
— Чому ти посміхаєшся?
— Я не посміхаюсь, — заперечує Майк.
— Ще як посміхаєшся.
Вони обидва тихо сміються, аж доки Майк не позіхає й не потягується, випадково зачіпаючи коліном коліно Вілла.
— Слухай, можна я сьогодні тут залишуся? Я щось геть вибився з сил, — питає він, ніби вже не провів тут майже всю ніч.
Вілл закочує очі, сміючись, і Майк притягує його ближче. Обіймає обома руками й торкається губами кутика його рота, щоки, ніс, брови, чоло, м’яко, майже невагомо.
Вілл хихоче й звивається під ним, але замість того, щоб відсторонитися, тягнеться й раптом ловить губи Майка в справжньому поцілунку.
Попереду ще кілька годин до світанку. Під ковдрою, у власному маленькому теплі, вони поки що в безпеці.