Work Text:
– От чорт! Здається, ми спускаємося глибше! Машинне, статус!
– Поки витягуємо, але… Прабабка Проклятого побери, таке враження, що в нас щось стороннє в реакторі!
– Або хтось… Нам халепа.
– Шанс є, поки ми живі, а якщо ні – я видряпаюся з пекла, щоб помститися тим саботажникам. Повний вперед!
– Звідки в нас на корпус стільки напруги? Звідки в нас взагалі на корпусі напруга?! Не було жодних повідомлень про те, щоб місцеві були пов'язані з електрикою…
В цей момент, в корабель вдарила блискавка. Ніхто так і не зміг зрозуміти джерело різниці потенціалів, достатнє для бісової блискавки на гіпералані. Вона просто вдарила, проникаючи в усі системи і проходячи крізь тіла членів екіпажу, ніби корабель не мав ніякого захисту від електрики. Проходячи… Але не шкодячи. Здається, нікому крім місцевих, що перетворилися на трохи зайвої рідини в реакторі. Замість пошкодження, блискавка принесла щось інше. Щось незрозуміле. Неймовірно складні концепції, пов'язані з навігацією гіперпланом, виражені так, як їх просто неможливо виразити. Звуками, що не є жодною мовою, відомою чи невідомою. Рухами. Дотиками. Запахами. Чистими емоціями. Неймовірно простими концептами, яких недостатньо, не може бути достатньо для передачі настільки складних ідей. Але члени екіпажу зрозуміли. І зрозуміли, що блискавка захищатиме їх на цьому шляху.
– Ми маємо зробити це.
– Чому ми маємо їй довіряти?
– Бо я не хочу видряпуватися з пекла. Тим більш, не певен, що ми там опинимося, якщо помремо на гіпералані. В нас немає шансу втриматися в тунелі. А таким шляхом… Можливо, є.
«Торлаф – природа, віра. Вітер – швидкий, довго. Сандю – життя, смерть, розумна. Конрад – море, брати, поважний. Градрог – ящірка, синій, розумний. Глен – інший, як кіт. Проклятий Вітер – дракон, партнер. Якщо живі. Якщо побачите. Я – добре. Мяуліна - добре. Я далі, ніж Сонце. Як я хотіла.»
…Навігатор намагається писати звіт про те, як вони вибралися, періодично згадуючи щось про свою дисертацію і про те, як би перекласти нормальною мовою фрази на кшталт «зелена кисла зірка». Механік чухає і нюхає пузяку в корабельного кота, що тихо офігіває від кількості уваги, що йому приділяють останнім часом (здається, кожен член екіпажу вже намагався розібратися в тому, що вони пережили, пробуючи «переказати» це коту, без особливого успіху). Капітан і другий пілот дістали свою заначку з-під пульту керування, і капітан кожні дві хвилини згадує про те, як він прикладе всі зусилля, щоб керівник космопорту відправлення опинився за гратами. Але станеться це, схоже, не скоро, бо реактор пошкоджено, а з планети, куди їх винесло, навіть не відкрити тунель… Імовірно, доведеться йти через браму і залишити корабель тут, але на це поки ніхто не готовий.
– Паладін, некромант, монах, пірат, маг-дракононароджений, мутант і дракон… Не уявляю собі, як їх знайти за таким описом.
– Ну, нас і не просили їх шукати, просто просили розповісти їм, що їх подруга в порядку, якщо ми колись когось з них побачимо… Половина з них мабуть вже мертві.
– І яка імовірність, що ми їх колись побачимо?
– Не знаю. Мабуть дуже низька. Але якщо побачимо – точно впізнаємо.
– Як хоч хтось з них взагалі пов'язаний з місцевою?
– Я думаю, вона не місцева. Щось типу… Не скажу «привида», бо вона точно не невмерла, але типу того. Душа мандрівниці, що потрапила до раю, у своєму розумінні.
– От що я б ніколи не назвав раєм…
– Ну, кожному своє. Давай іще по одній?